Наслідки пандемії COVID‑19: сплеск гендерного насилля

 

 

 

Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй у грудні 1999 року оголосила 25 листопада Міжнародним днем боротьби з насильством щодо жінок і запропонувала урядам, міжнародним і неурядовим організаціям проводити цього дня заходи, спрямовані на підвищення інформованості та привернення уваги громадськості до цієї проблеми. Цей день став символом світового визнання проблеми гендерного насилля.

За даними щодо глобальної поширеності насильства, опублікованими Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ), кожна третя жінка (35 %) у світі протягом свого життя піддається ­фізичному або сексуальному насильству з боку інтимного ­партнера, або сексуальному насильству з боку іншої особи. До 38 % убивств жінок у світі скоюють їхні інтимні партнери чоло­ві­чої статі [www.who.int]. Тож, порушуючи права та свободи людини, насильство не лише згубно позначається на ­фізичному, психіч­ному, сексуальному та репродуктивному здоров’ї жінок, а в окремих випадках призводить до ­смерті постраждалої. Міжнародний день усунення насильства проти жінок має на меті підвищити обізнаність ­громадськості про системне насильство проти жінок ­усього ­світу: зґвалтування, домашнє насильство, вбивства, калічен­ня та аб’юз. Структури домінування, на яких ґрунтується насильство, глибоко вкорінені в ­суспільстві. ­Часто представники ­жіно­чої статі не можуть повною ­мірою здійснювати свої права і користуватися ними. Багато жінок і дівча­ток ­стають жертва­ми зґвалтувань чи зазнають побу­тового ­насилля, до того ж масштаби та істинна природа такого ­застосування сили часто приховані. Нерідко такі ситуації закінчуються загибеллю потерпілих.

Ситуація в Украї­ні не відрізняється від світових ­тенденцій: ­напруга в сім’ях, а з нею і кількість випадків насильства зростає, водночас звужуються можливості самодопомоги, пові­домлення та реагування на такі випадки [nv.ua: 2020-05-02]. Тільки із фізичним застосуванням сили щорічно в ­Україні стикаються від 1 до 2 млн жінок [atinggroup.ua]. Фахівці зазначають, що ­серед тих, хто звертається по психологічну допомогу, кожному другому діаг­ностують тривожний розлад.

Пандемія COVID-19 поглибила цілу низку складних соціальних викликів — особливо ­помітними ­стали ­проблеми гендерної та фінансової нерівності, що призвели до вповільнення темпів людського ­розвитку у світі та завдали економічних збитків, загостривши питання ментального здоров’я і створивши суспільне напруження. У багатьох країнах світу заходи соціальної ізоляції, запроваджені для вповільнення поширення ­захворювання на COVID-19, ­посилили вже раніше наявну ­пандемію — домашнє на­силля — одну із найпоширеніших, проте ­найменш зафіксо­ваних порушень прав людини.

Це не лише ­фізичне чи сексу­альне насильство (побої чи ­зґвалтування), це і психо­логічний тиск — образи й прини­ження, ігнорування почуттів особи, і економічні утиски — заборона працювати чи конт­роль сімейного бюджету. ­Насильство можуть здійснювати будь-які члени роди­ни щодо ­інших, навіть якщо не перебувають в офіційних ­стосунках і не проживають разом. Такі дії, як ­правило, скою­ють свідомо: стан алкогольного чи наркотичного сп’яніння жодним чином не виправдовує застосування сили щодо ­когось для його підкорення. Рівень домашнього насильства, як наголошують експерти, зростає під час надзви­чайних ситу­ацій, природних катастроф або спалахів хвороб.

Фонд Органі­зації Об’єднаних Націй (ООН) у галузі ­народонаселення (UNFPA) ­нещодавно повідомив про збільшення на 20 % випадків насильства з боку інтим­них партнерів, що зафік­сували у всьому ­світі за три ­місяці ­карантину [www.ua.undp.org]. ­За прогнозами ООН, шість міся­ців карантину можуть призвести до майже 31 млн нових ­випадків гендерно зумов­леного насильства.

Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш відзначив «жахливий глобальний сплеск домашнього насильства на тлі зростання економічного та ­соціального тиску і страху по всьому світу. У деяких країнах кількість ­жінок, які ­звертались до служб підтримки, зросла ­вдвічі» [UN News, 2020-04-05]. Європейський парламент заявив: «Ми не ­маємо ­залишити жінок сам-на-сам із проблемою». Міжнародні інституції закликали посилити підтримку жертв насильства в сім’ї під час пандемії [ABC News (en-AU), 2020-04-14]. Традиційно застосування сили (не лише фізичної) ­розглядають як гендер­но зумовлене, тому ­частіше жертвами є ­жінки. Як повідомила ВООЗ, під час обмежень для боротьби з поширенням ­коронавірусу екстрені ­служби в Європі фіксують значне зростання кількості звернень жінок зі ­скаргами на домашнє насилля [Godbole, Tanika (9 April 2020)].

За даними голови європейського підрозділу ВООЗ, ­доктора Ханса Клюге, у квітні поточного року ­зафіксовано на 60 % більше екстрених дзвінків, ніж роком раніше. Експертка організації Ізабель Йорді наголосила, що в ­кризові періоди та під час запроваджених у країнах карантинних обмежень інформація про збільшення кількості таких ­звернень надходить практично з усіх країн континенту. В умовах пандемії ­зникли бар’єри між жертвою і кривдником у вигляді роботи, подорожей і походів до друзів, а до ката­лі­заторів домашнього насилля додалися алкоголь і фінан­сові труднощі. Жінки зазнали більшого ­навантаження через вико­нання ­домашньої та доглядової праці за ­карантину. Хоча, як зауважують експерти, під удар за таких обмежень потрапляють не тільки жінки, а й чоловіки. Від 15 до 40 % жертв це чоловіки [Campbell, 2010-09-04].

Уперше ­психологи телефону довіри пові­домили про нову динаміку: на 20 % зросла кількість ­звернень чолові­ків. Більшість із них тривожить вимушене ­безробіття. Адже ­чоловіки за карантину втратили звичні ролі, не мають заробітку, як наслідок — вини­кають сварки в роди­нах, ­образи, ­відчуття провини й безвиході. Пред­ставники сильної статі мають ­нижчу спроможність до соціальної адаптації: вони ­болісніше переживають втрату ­роботи, ­зниження рівня доходів та соціального статусу. ­Їхньою реакцією часто є депресія та ­асоціальна поведінка (про що свідчить зростання рівня домашнього насильства), ­зловживання алкоголем та ­наркотичними засобами. Щодо вікової ­зумовленості під найбільшою загрозою пере­бувають люди старшого віку та діти, окремою групою ­ризику є особи з інвалідністю. Також це люди ­похилого віку, які страждають від фінансового і ­фізичного терору ­своїх неблаго­получних дітей або онуків. Цій катего­рії в карантин особливо важко, оскільки ­літні люди перебувають у групі ризику й часто обмежені в пересуванні. ­Карантинні заходи своєю чергою ускладнили роботу ­систем ­реагування та надання допомоги постраждалим від ­домашнього насильства.

Так, за останні місяці кількість ­таких кримінальних справ в ­Україні майже подвоїлась. У травні 2020 р. вона ­становила 1 тис. 511, натомість у ­травні 2019 р. — 795 [www.phc.org.ua]. Хоча ці цифри не відображають повної картини, ­адже ­частину випадків ­не фіксують, оскільки ­через страх помсти чи розголосу постраждалі не звертаються по допомогу. Про статисти­ку домашнього насильства в період пандемії COVID-19 дозволяють судити такі дані: наприклад, в Івано-­Франківській області 17 квітня повідомили про 692 протоколи, що ­склали працівники поліції з приводу сімейного ­насильства від початку року, із них 238 за ­пері­од 17.03–16.04 [Галицький Кореспондент, 2020-04-18].

На час карантину приріст збільшився на третину порівняно з попереднім періодом (6–7,9 на день). Із 1 тис. 270 дзвінків на ­місяць кількість звернень на гарячу лінію для жертв ­насильства за каран­тину ­зросла до 2 тис. 050. Згідно з офі­ційними ­даними Національної ­поліції України з 12 березня до 7 квітня до ­правоохоронних ­орга­нів надійшло до 42 тис. таких викли­ків. Схожі дані навели представники Фонду народонаселення ООН в Україні, які надають приту­лок жертвам сімейного насилля: за час карантину вони отри­мали на 37 % більше таких звернень [KyivPost, 2020-04-30].

Є також інформація про наповненість небагатьох ­існуючих у нашій країні притулків для жертв насильства [Громадське радіо (uk), 2020-05-02].

На сайті Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні йдеться, що внаслідок запроваджених карантинних заходів понад 50 тис. дітей, які перебу­вали в інтернатних закладах, змушені повернутись до ­родини без попередньої перевірки умов у них [www.unicef.org]. Такі стресові ­умови «збільшують імовірність ­недбалості чи навіть жорстокого ставлення до дітей і додають ­ризики їхньої ­інституалізації після каран­тину», оскільки ­соціальні працівники та працівники служб у справах дітей нині не можуть ­відвідувати та моніторити умови в цих родинах.

Якщо говорити про серйозні порушення психіки за каран­тинних обмежень, неможливо обійти увагою ­американського психіатра Карла Меннінгера, який зробив цікаве спостере­ження під час епідемії іспанки сто років тому. Пандемія іспан­ського грипу до 1919 р. ­поширилася на­ ­третину людства. До Бостонської психіатричної ­лікарні, де працював Меннінгер, надходила велика кількість пацієнтів із ­грипом, який супроводжувався ­симптомами, які виходили за межі, що зазвичай ­асоціюється із цим ­захворюванням. У статті «Psychoses associated with influenza, I: general data: statistical analysis» він описав понад 100 випадків, за ­якими ­спостерігав упродовж трьох місяців. Це були ­психічні розлади — у більш ніж поло­вини зі 100 хворих на грип фіксували психоз, а ­майже дві третини мали ­галюцинації. ­Щойно пацієнти оговтувалися від грипу, майже у всіх зникали і симптоми психозу.

У ВООЗ констатують, що нинішня пандемія вже позначилася на ментальному здоров’ї мільйонів людей у всьому світі. Адже страх захворіти, інфі­кувати близьких і колег, ­втратити роботу, померти — найчастіше вселяє ­занепокоєння. Стосовно довгострокових наслідків вчені розглядають вплив вірусних інфекцій на ризик виникнення важких ­психічних розладів — як-от шизофренія, деменція, ­розумова відсталість. Неможливо спрогнозувати, до яких змін психічного стану може призвести вірусна інфекція у кожної окремої людини. Проте віруси можуть стати пус­ковим ­механізмом не лише для психічних захворювань, а й ­соматичних. ­Вагоме значення тут має сукупність чинників: генетична схильність, вразливість організму і вплив зовнішніх умов.

Власне, пандемія COVID-19 загострила проблеми у ­сфері охорони здоров’я в Україні, які накопичувались останні десятиліття: незадовільний стан здоров’я населення; нераціональна організація системи надання медичної допомоги; слабка орієнтованість на ­профілактику хвороб та раннє їх виявлення; брак сучасних медичних технологій; низький рівень інформованості щодо засобів збереження здоров’я та активного дозвілля; недостатність фінан­сового забезпечення для ефективної ­діяльності системи ­охорони здоров’я; відсутність ­ринку медичних послуг; незавершеність медичної реформи; недосконалість нормативної бази та ін.

Тож, коли краї­на ви­йде з карантину, важливо не лише відмовитися від «­звичних» підходів для вирішення цих нагальних ­питань, а й не випус­кати з поля зору ­проблему ­гендерно зумовленого застосування сили. Зокрема, дуже важливо викорис­тати поточну ­кризу та її наслідки для пере­гляду цих кроків, які за нинішніх умов є як ­неприйнятними, так і недіє­вими.

Підготувала Лариса Мартинова

За матеріалами www.who.int