скрыть меню

Льюїс Керролл: відображення із задзеркалля

страницы: 56-61

nn20_8_5662_f1-235x300.jpg

Льюїс Керролл

Чарльз Доджсон (1832–1898) був англійським математиком, священником і фотографом, але увійшов в історію найперше як казкар із псевдонімом Льюїс Керролл. Автора безсмертних «Аліси в Країні чудес» і «Аліси в Задзеркаллі» вважають одним із найзагадковіших митців Британії. Знищені щоденники, втрачені листи, неоднозначні світлини, невмотивовані вчинки дають дослідникам безмежний простір для варіацій на тему його біографії. Зацікавленість його книгами не вщухає ось уже півтора століття, режисери не втомлюються їх екранізовувати, а науковці — шукати в них прихований підтекст, адже така непересічна популярність казок про Алісу зумовлена передусім психопатологічними особливостями письменника.

Ми всі лиш старі дітлахи

вгору

Чарльз Латвідж Доджсон народився 27 січня 1832 р. в сім’ї архідиякона. Його батько, Чарльз Доджсон-старший, здобув блискучу освіту, але відмовився від академічної кар’єри задля шлюбу з двоюрідною сестрою Френсіс Джейн Латвідж і присвятив життя проповідництву. Подружжя виростило 11 дітей, жоден із яких не помер у ранньому віці, що було величезною рідкістю для ХІХ ст.

Майбутній письменник, який був старшим сином, дитячі роки провів у сільській місцевості Чешира, де його батько мав приход, в ідилічній родинній атмосфері. Чутливий, добрий і кмітливий, він не втомлювався розважати своїх трьох братів і сімох сестер різноманітними іграми, загадками і виставами, а також укладав для них численні рукописні журнали. Лагідність і пристрасть до дивацтв хлопчик успадкував від матері, а найбільшим взірцем для нього був батько — глибоко релігійний, цілеспрямований, працьовитий, зі своєрідним почуттям гумору. Близькі стосунки пов’язували його також із дядьком Скеффінгтоном Латвіджем, який прищепив племіннику любов до прикладних наук та хитромудрих приладів.

У 7-річному віці Чарлі почав затинатися. Сучасні дослідники вважають, що ця його вада була пов’язана з надмірною сором’язливістю або з тим, що його, вродженого шульгу, перевчали писати правою рукою (логоневроз). Хоча з-поміж дітей Доджсонів затинався не лише він один. Митець у зрілому віці неодноразово звертався до різних фахівців і різних методик лікування, але ­жодна з них не дала помітного результату. У шкільні роки він переніс також запалення внутрішнього вуха, коклюш і кір, після чого оглух на праве вухо, а ще був схильним до захворювань бронхів і мігреней.

Здобувши початкову освіту вдома, у 12 років ­хлопчи­на продовжив навчання у школі-інтернаті в ­Річмонді (у графстві Північний Йоркшир), а потім — у школі ­Рагбі, яку закінчив із ректорською відзнакою з математики і тео­логії. Викладачі неодноразово ­відзначували його виняткові здібності до ­науки, наполегливість у ­здобутті знань й «обдарованість, ­близьку до геніальності». ­Після ­річної домашньої ­підготовки 1850 р. він вступив до ­одного з найаристократичніших оксфордських коледжів «Крайст Черч» («Христова ­церква»), де також демонстрував блискучі успіхи.

nn20_8_5662_f2.jpg

Батько Керроллла

nn20_8_5662_f3.jpg

Родина Доджсонів біля будинку

nn20_8_5662_f4.jpg

Силует матері

У листі до сестри Чарльз навіть іронізував: «Я ­починаю втомлюватися від похвал, їм не видно кінця. Якби я застрелив декана, про мене і то говорили б менше». Вже за два роки він одержав звання довічного члена «Крайст Черч», постійну грошову допомогу, безкоштовне житло і щоденний обід. 1855 р. талановитий студент став помічником хранителя бібліотеки, здобув звання магістра, а незабаром почав читати лекції з геометрії.

В Оксфорді, що славився своєю консервативністю, обов’язковою умовою для викладачів була наявність духов­ного сану, а всі довічні члени закладу мали дотримуватися целібату. Доджсон 1861 р. прийняв сан ­диякона, але далі будувати духовну кар’єру відмовився. Батько сподівався, що він залишить коледж, одружиться і ­візьме приход, але син відповідав, що вважає свій гіпотетичний шлюб малоймовірним. 1851 р. померла його мати, 1868 р. не стало батька, і Чарльз фактично очолив родину: він дбав про своїх стареньких тіточок, допомагав братам (двоє з яких теж стали священниками), а для сімох незаміжніх сестер придбав маєток у Гілфорді. Попри своє скромне життя і дбайливе ставлення до грошей, митець також робив внески у кількадесят доброчинних ­організацій. На думку англійського дослідника Дерека ­Хадсона, він «віддавав перевагу долі загрузлого у ­справах ­холостяка життю нещасного одруженого чоловіка».

Оксфордський педант

вгору

Митець прожив у стінах Оксфорду 47 років. Зрідка він мандрував Англією і залишав її межі лише раз — 1867 р. із другом-священником Генрі Ліддоном здійснив 2-місячну подорож Європою, під час якої переважно відвідував церкви. Влітку Доджсон виїздив до моря (хоча ніколи не купався), на схилі віку займався фізичними ­вправами і навіть навчився кататися на велосипеді. Найбільшою його пристрастю був театр — казкаря захоплювали абсо­лютно всі вистави, аби лише вони не ображали його релі­гійні почуття. Але при цьому просто ненавидів балет.

Колеги неодноразово відзначали його скромність, ввічливість і поблажливість, однак на професійній ниві митець успіху не мав. Бувши людиною сухою, понурою і дещо нудною, він не міг зацікавити студентів. Читати лекції йому заважали також заїкуватість, глухота і страх публічних виступів. Самовіддано Чарльз захоплювався математикою, але прищепити любов до предмета байдужим юнакам так і не зміг. 1881 р. він залишив ­викладання й обійняв посаду «куратора професорської кімнати» — займався матеріальним забезпеченням клубу ­випускників коледжу, конт­ролюючи продовольчі підвали, запаси ­пали­ва і роботу челяді.

Найвиразнішою рисою Доджсона був педантизм, про який ходили легенди ще за його життя. Він суворо дотримувався розпорядку дня: працював, їв і здійснював піші прогулянки завжди у чітко визначений час. Після обіду з друзями ретельно записував страви, щоб не повто­рити їх наступного разу, а чай заварював із ­точністю до ­секунди 10 хвилин. Як куратор клубу Чарльз був украй дріб’язковим і прискіпливим, полюбляв давати ­вказівки і встановлювати правила, відчитував прислугу за кожну дрібницю, на кшталт послідовності миття вікон або ступеня проварювання капусти. Сам він понад 40 років ретельно вів щоденник, а також журнал реєстрації власної кореспонденції, до якої вніс 98 тис. 921 лист.

Маючи математичний склад розуму, Доджсон підходив до всіх питань із розрахунками і формулами. Наприклад, проаналізував запаси вина і встановив, на скільки років вистачить того чи іншого сорту, зважаючи на середньорічне їх споживання членами клубу. А образну фразу з листа «шлю мільйони поцілунків» він сприйняв бук­вально й одразу ж підрахував, що для цього ­знадобиться щонайменше 23 тижні. Дослідник Роберт Шнакенберг схильний розцінювати ці його дивацтва як певні ­ритуальні дії для зняття внутрішнього напруження і ­висловив ­гіпотезу про наявність у митця неврозу нав’язливих ­станів (обсесивно-компульсивного розладу).

Чарльз мав надзвичайно широке коло зацікавлень. У його бібліотеці були книги з історії, теології, ­класичної літератури, образотворчого мистецтва, а також ­посібники з приготування їжі (хоча він сам не готував), з ­окультизму (хоча він був дияконом), із догляду за вагітними і виховання дітей (хоча ніколи не був одружений і не мав ­дітей) та інші не менш несподівані видання. Казкар також проявляв цікавість до медицини (ретельно вивчав фахову літературу і якось навіть відвідав операцію) та виступив співзасновником англійського Товариства психологічних досліджень. До речі, його дядечко Скеффінгтон ­працював уповноваженим з опіки над божевільними і трагічно заги­нув від руки хворого.

За даними біографів, митець проводив за бюро до 13 годин щодня, опублікувавши за життя 255 творів. Окрім фундаментальних праць із математики й логіки, він ­писав на найрізноманітніші теми — у його доробку є вірші й ­поеми, збірки ігор і головоломок, відгуки на університетські події, книги «Змагання з тенісу», «Круглий біль­ярд», «Принципи парламентського представництва» тощо. І звісно ж — казки, видані під псевдонімом. Ще за часів навчання, друкуючись у гумористичних журналах, він пере­клав своє ім’я Charles Lutwidge на латинь, ­отримавши Carolus Ludovicus, і знову на англійську. Так і з’явився ­казкар Льюїс Керролл.

Єдина втіха

вгору

Попри свою суто англійську консервативність, ­Доджсон не лише радо вітав усі технологічні новинки — ­залізницю, фонограф, друкарську машинку, автоматичну ручку, а ще й проявив себе як винахідник. Він, зокрема, розробив нові моделі поштової скриньки, бланку грошових пере­казів, велосипедного керма, мірної шкали для ­рідин, а також дорожні шахи, конверт із клейкою стрічкою, нікто­граф (прилад для запису тексту в темряві), ­популярні лінгвістич­ні ігри «Скрабл» і «Дублети» тощо.

Але найбільшим захопленням Чарльза було фотографу­вання. У перші роки після відкриття мокрого колодіє­вого процесу він із допомогою дядечка Скеффінгтона і друга Реджинальда Сауті опанував нову методику й само­віддано практикував її понад чверть століття.

nn20_8_5662_f5.jpg

Чарльз під час навчання

nn20_8_5662_f6.jpg

Сестри Чарльза із найменшим братом Едвіном

nn20_8_5662_f7.jpg

Молодий викладач Доджсон

«Це моя єдина втіха — писав митець, — ­переконаний, вона заслуговує на серйозне ставлення». Робота ­фотографа на ті часи справді вимагала неабиякої вправності: оброб­ляння скляної пластинки реактивами, знімання і ­проявлення негативу мали відбутися 10–12 хвилин, доки не висох­не колодій. Доджсон обладнав лабораторію у своїй оксфордській квартирі, але часто знімав на відкритому повітрі і тому винаймав спеціальну підводу для перевезення ­всього обладнання і реактивів завважки близько 80 кг. Його руки незабаром пожовтіли, а тоді почорніли, і доводилося протягом усього року прикривати їх рукавичками.

Чарльз був просто одержимий своїм захопленням, сором’язливість і невпевненість безслідно зникали, а його перфекціонізм щодо підбору моделей і розробки композиції не знав меж. Нині його заслужено визнають одним із найкращих фотохудожників вікторіанської доби. ­Фахівці відносять доробок Доджсона до пікторіалізму — напряму, у якому світлини максимально наближені до живопису. Фото митця мають постановочний характер, часто з перевдяганням і відтворенням відомих сюжетів, хоча зобразив він і немало побутових сцен. Роботи Чарльза вражають невимушеністю і гармонійністю, виразними відвертими ­обличчями спокійних моделей. Дивно, що при цьому він не входив до жодних професійних спілок і фактично не брав участь у виставках.

Митець завжди прагнув фотографувати відомих людей, навіть наполегливо добивався згоди від королеви ­Вікторії та членів її родини, але марно. Натомість йому вдалося ­зазнімкувати багатьох художників, поетів, аристократів. Хоча здебільшого його моделями були маленькі дівчатка. І саме із цим пов’язана найсуперечливіша частина його біо­графії, адже нерідко дівчатка позували оголеними.

Так, за підрахунками біографів, весь доробок митця становив близько 3 тисяч світлин. Нині віднайдено менше третини їх. 1880 р. Чарльз раптово припинив фотографувати. За однією версією, він не хотів приймати новий ­сухий метод проявлення. Втім, за іншою, під час зйомки 17-­річної доньки свого колеги він, не знаючи про її вік, нібито дозво­лив собі поцілунок, що спричинило скандал. Які б не були причини такого вчинку, саме тоді Доджсон пережив глибоку ­психологічну кризу, внаслідок якої розірвав ­стосунки з багатьма друзями і замкнувся в собі. До речі, після його смерті, відповідно до заповіту, всі дитячі світлини повернули батькам.

Child-friends

вгору

Усе життя казкар лишався холостяком і навіть ­виявляв жінконенависницькі погляди, натомість постійно ото­чував себе дівчатками. «Я люблю всіх дітей, за винятком хлопчиків», — говорив він. Біографи підрахували, що за різних часів його улюбленицями стали близько ­сотні дівчаток, яких він називав child-friend (­дитина-друг).

Чарльз наполегливо шукав зустрічей із ними, ­водночас був переконаний, що пізнати дитячу душу можна лише на самоті і тому, із дозволу батьків, спілкувався з ними наодинці. Як відомо, своїх чайлд-френдс він водив на прогу­лянки, частував, робив їм подарунки, писав ­чудернацькі ­листи, інколи оплачував навчання чи лікування і, звісно ж, багато фотографував.

Судячи зі збережених світлин, дівчатка охоче йому ­позували (деякі — навіть не один рік поспіль), а сам митець говорив, що за найменших ознак скутості чи незручності вважав за обов’язок зупинити зйомку. У ­присутності малечі він навіть говорив без затинання, а колегам зізнавався, що «гра з дітьми впливає на його нервову систему як справжній освіжаючий бальзам».

Англійський біограф Джон Падні писав про ­Доджсона: «Лише викінчений егоїст, при всьому його благочесті, міг такою мірою домагатися дитячого товариства. За масшта­бами і невичерпністю почуття Керролл може ­зрівнятися лише з Дон Жуаном».

Утім, якщо в ХІХ ст. такі схильності (як і світлини оголених дітлахів) сприймали нормально, то нині біографи висловлюють гіпотези про сексуальні відхилення. Диску­сії на цю тему не вщухають ні на мить. Одні ­дослідники переконані, що Чарльз в Оксфорді просто дуже сумував за своїми сестрами. Інші пишуть про його інфантилізм і можливість самовираження лише серед дітей. ­Науковець Д. Урнов висуває припущення, що казкар мав уроджену фізичну ваду, яка позбавила його чуттєвої любові. Ще одна із версій — нібито в юності процес власного дорослі­шання спричинив у митця психологічну травму і забло­кував формування дорослої сексуальності.

Безліч здогадок породжує і відсутність щоденників ­Доджсона з 18 квітня 1858 р. до 8 травня 1862 р., які, за свідченням його племінника, існували, але сестри знищили їх. Натомість у збережених нотатках із кінця 1862 р. письменник згадує про «нечисті думки, що мордують ­своєю ненависною присутністю» і просить ­Господа «допомогти подолати спокусу» та «звільнити від гріховних кайданів».

Що таке неприйнятне, на думку сестер, він описав, наразі лишається загадкою. Серед версій дослідників, ­окрім згаданого інфантосексуалізму, — бунт проти церковної кар’єри з висловленням єретичних думок або ­заборонені для його сану стосунки із заміжньою жінкою. Зокрема, англійський дослідник Лебейлі переконаний, що «­жінки у розквіті сил приваблювали його набагато більше, ніж дівчатка». Біографиня Ніна Демурова вважає, що сестри намагалися вибілити життєпис Чарльза, вилучивши всі згадки про його непоодинокі романи з жінками і залишивши лише спогади про дівчаток. Унаслідок цього справді склалося враження, що впродовж 40 років ­казкар спілкувався лише з дітлахами.

Цікаво, що, коли чайлд-френдс виростали, Доджсон розривав із ними взаємини, проте було кілька винятків, наприклад, актриса Еллен Террі. Однак на схилі віку за дів­чаток митець вважав уже й 16-річних юнок, що справді породжувало зрозумілу двозначність у стосун­ках.

На думку психіатра Олександра Шувалова, поведінка Чарльза формально відповідала ознакам педофілії. Але його інфантильна сексуальність не потребувала стате­вого акту — він отримував задоволення через своєрідний ­вуайєризм, розглядаючи дівчаток крізь об’єктив фото­камери, а також сублімував власні невирішені ­конфлікти у творчості та заняттях математикою. ­Загальноприйнятою лишається аксіома, що письменник помер незайманим.

Розкажіть нам казку

вгору

Близько 10 років Доджсон тісно спілкувався з родиною декана «Крайст Черч» Генрі Лідделла, особливо з його трьома доньками Лоріною, Алісою й Едіт. Він проводив із дітлахами так багато часу, що почали ширитись чутки, начебто він упадає за їхньою гувернанткою. ­Митець часто фотографував дівчаток і катав їх на човні, роз­важаючи ­вигаданими на ходу казками.

4 липня 1862 р. під час однієї з прогулянок 10-річній Алісі так сподобалася розповідь, що вона попрохала записати почуте на папір. Чарльз виконав прохання улюб­лениці не швидко — надіслав їй рукописну книжечку, оздоблену власними малюнками, лише через два роки. Згодом за ­нез’ясованих обставин мати сестричок розірвала всі стосунки з письменником і спалила всі його ­лис­ти до Аліси.

nn20_8_5662_f8.jpg

Аліса Лідделл, героїня казки

nn20_8_5662_f9.jpg

Генрі Ліддон, друг митця

nn20_8_5662_f10.jpg

Джон Теннієл, ілюстратор

nn20_8_5662_f11.jpg

Митець у похилому віці

Пізніше він поновив дружбу зі своєю чайлд-френд, яка вже вийшла заміж і стала місіс Харгрівс, але це вже не була колишня приязнь. 1928 р. вона продала рукопис за 15 тис. 400 дол., а незадовго до смерті навіть відвідала урочистості до 100-річчя з дня народ­жен­ня ­Доджсона.

Саме з «Пригод Аліси під землею» (перша назва ­твору) почався шлях казкаря Льюїса Керролла. До публікації власних творів він підходив із пунктуальністю ­математика і прискіпливістю педанта. Значно розширивши рукопис для друку, він одразу ж почав співпрацю з ілюстратором. Художник Джон Теннієл потерпав від вимогливого ­автора, адже кожен малюнок доводилося переробляти по кілька разів. А коли вже було відтиснено перший наклад книги (2 тис. примірників), Керролл вирішив, що якість ілюстрацій усе одно не досконала, і, зазнавши значних фінан­сових втрат, замовив його переробку. ­Пізніше Теннієл ілюстрував і «Алісу у Задзеркаллі», але після того взагалі більше ніколи не брався за ­оформлення дитячих книг.

Один із співробітників видавництва говорив про Керролла: «Світ не бачив автора, здатного нескінченно випробовувати терпіння видавця. Він ніколи не дозволяв надовго забути про себе ні редакторові, ні складальнику, ні палітурникові. Із нього так і сипалися рукописи, вигад­ливі пристрої і нові клопоти». Так, для пакувальників він надіслав інструкції із правильного перев’язування ­стосів, вигадав спеціальний чохол для збереження палітурок (супер­обкладинку), а також порадив писати назву ­книги на корінці, що нині є загальноприйнятим саме ­завдяки йому.

«Аліса в Країні чудес» мала широкий успіх, за життя казкаря перевидавалася 26 разів і розійшлася в ­кількості 110 тис. примірників. 1872 р. вийшло її не менш вдале продовження — «Аліса у Задзеркаллі». А 1876 р. з’явилася друком поема-нонсенс «Полювання на Снарка», присвячена вже іншій чайлд-френд, Гертруді Четевей. Останнім твором Льюїса для дітей став роман у двох ­томах «­Сильвія і Бруно» (1889 і 1893), який він писав близько 20 років і назвав «книгою життя», внаслідок чого твір вийшов ­надто еклектичним і моралізаторським. ­Ілюстратор твору Гаррі Фернісс, який під час співпраці з прискіпливим авто­ром неодноразово «зривався і до­ходив до безумства», охаракте­ризував його влучно й ­лаконічно: «Дотепник, джентльмен, зануда і геній».

До того ж митець дуже не любив, коли його, ­поважного оксфордського викладача Доджсона, ототожнювали з ­казкарем Керроллом, і просив усю кореспонденцію на ім’я письменника одразу відсилати назад. Лише у ­листах до своїх чайлд-френдс він відкрито говорив про свої ­книги і щедро роздаровував їх.

Країна чудес

вгору

Казки про Алісу і нині продовжують свою переможну ходу світом, їх перекладено 135 мовами. Сповнені каламбурів, парадоксів і пародій, вони фактично повністю розійшли­ся на цитати. Через свою глибину, багатозначність і символічність твори Керролла — невичерпне джерело для інтерпретацій, як зауважили дослідники, ­написані вони зовсім не для дітей. І кожне нове покоління знаходить між рядків актуальний саме для нього підтекст.

Так, наприкінці ХІХ ст. у пригодах Аліси вбачали полеміку на релігійні теми, приховану критику колоніальної політики Англії, її судової системи чи правління ­королеви Вікторії взагалі. На початку ХХ ст. казки почали читати крізь призму ідей психоаналізу, розгледівши у них кастраційний та едіпів комплекси, оральну агресію тощо. У 60-х роках ХХ ст. покоління бітників і хіпі сприймали книги Керролла як алегорію наркотичної культури (чого варта одна гусінь із кальяном і її заохочення відкусити шматочок гриба!). Втім, у ХХІ ст. у творах митця уже розглядають теми деперсоналізації, розладів харчової поведінки, психофізіологічні проблеми дорослішання та ін. Сучасні дослідники говорять про те, що «Аліса» — це взагалі особистісний проективний тест, який дає змогу виявити найбільш чутливі та хворобливі для її читача теми.

Ба більше, фахівці різних галузей знаходять у казках Льюїса відображення тих чи інших наукових положень. Так, для фізиків на сторінках книг — прямі натяки на квантову реальність, теорію відносності та стискання-розширення Всесвіту. Для математиків — тут і головоломки, і ­логічні загадки, і позиційні системи числення. Для мово­знавців — проблеми семантики і природи людського ­мовлення (згадайте хоча б «Смажнілось, і мляскі хвірки Вихро­сверделили в часві. Мізрешно псулись хабрюки, ­Пихраючи в чужві»). Для філософів — це притча про спробу пізнання, пошуки сенсу життя й екзистенційний страх втрати власного «Я» в абсурдному світі. А для містиків — це твори про древні таїнства чи посвяту в секретні ­священні ордени. Навіть із погляду літературознавства «Аліса» — це не просто казка, а інтертекстуальний твір або й взагалі ранній передвісник постмодернізму з його фрагментар­ністю, іронічністю, табуляцією і часовими зміщеннями.

Не обійшли увагою Керролові казки і психологи та ­психіатри, які називають їх «пригодами в країні невро­логічних розладів» і «зашифрованим психіатричним ­довідником ХІХ ст.». Достеменно відомо, що ­письменник, приїжджаючи до дядечка Скеффінгтона у Лондон, справді відвідував із ним божевільні, якими той ­керував. На ­думку Холлі Баркер, свої серйозні ­спостереження за ­хворими Льюїс подав у творах зумисно поверхово. Англійська дослідниця навіть спробувала ­встановити діагнози ге­роїв його книг: так, в Аліси — шизофренія, у Капелюшника — біполярний розлад, у кролика — тривожний розлад, у Соні — нарколепсія, у Чирвової Королеви — паранойя, а в Шалам-Балама — прозопагнозія.

Дитяча психологиня з Америки Елісон Гопнік ­зауважила, що казка Керролла також «досліджує багато наукових ­концепцій сучасної неврології — існування спо­конвічного «я», наші спогади про минуле і сприйняття майбутнього. Вона — невичерпне джерело про когнітивні властивості людського розуму». Вигадана митцем Країна чудес і ­справді ось уже півтора століття приваблює все ­нових і нових дослідників, які не втомлюються робити у ній ­несподівані відкриття.

Усе дивастіше й дивастіше!

вгору

На схилі віку Чарльз Доджсон писав: «Моє життя неймовірним чином вільне від будь-яких випробувань і негараздів, цей щасливий стан я розглядаю як один із талантів, подарованих мені, аби я міг робити щасливими інших».

Помер митець 14 січня 1898 р. від бронхіту на руках у своїх незаміжніх сестер. Однак це був не єдиний його ­діагноз — науковці висловлювали припущення й про інші його захво­рювання.

Як відомо, він усе життя страждав на мігрені й описував у щоденниках галюцинації, які бачив під час нападів сильного болю. 1999 р. група британських медиків опуб­лікувала статтю, у якій обґрунтувала, що пригоди Аліси — плід саме цієї хвороби. Нині доведено, що під час аури при мігренях пацієнти справді можуть бачити предмети у спотвореному вигляді. Але британський психіатр Джон Тодд довів, що головний біль може бути лише одним із симптомів певного неврологічного стану — названого за казкою «Синдромом Аліси в Країні чудес». Усі пам’ятають, як героїня книги постійно відчувала своє тіло то величезним, то зовсім маленьким, а навколишні предмети то недосяжно віддаленими, то страхітливо близькими. Схожі психічні стани (мікро-, макро-, телео- і пелопсія) ­гіпотетично пов’язані з порушенням кровообігу в певних ділянках мозку, однак синдром цей ще порівняно мало досліджений. Керроллознавці вважають, що казкар теж страждав на ­подібні викривлення візуального і просторового сприйняття й у творах описав власні симптоми.

nn20_8_5662_f12.jpg

Пам’ятник Алісі в Аделаїді

nn20_8_5662_f13.jpg

Пам’ятник Алісі в Нью-Йорку

nn20_8_5662_f14.jpg

Пам’ятник Алісі в Гілфорді

Також висловлювалися припущення, що письменник мав галюцинації внаслідок епілепсії скроневих ділянок головного мозку або просто зловживав приписаним за ­нападів болю настоєм опію.

Ще існують версії, що він ­хворів на невиразну шизо­френію і вся його творчість безпосередньо пов’язана саме із цим діагнозом. Утім, на думку російського фахівця Олександра Шувалова, у Доджсона най­імовірніше був шизо­їдний розлад особистості, із такими характерними симптомами, як сором’язливість, педантизм, сексуальна бай­дужість, ­соціальна замкнутість, бідність емоцій тощо.

Не обійшли дослідники увагою й той факт, що митець багато років наполегливо «продовжував переконувати, ­навіть самого себе, що письменник Льюїс Керролл і його превелебність Чарльз Латвідж Доджсон — ­різні люди» (Н. Демурова). Тому нерідко, особливо в ­популярній ­літературі, трап­ляються висновки про роздвоєння осо­бистості — замкнутого, відлюдькуватого педанта і променистого, добродушного казкаря. До речі, й Аліса із ­казки теж «полюбляла вдавати із себе двох різних ­дівчаток одразу».

Після смерті Доджсона/Керролла брати і сестри більшу частину його паперів просто спалили, а дещо розпродали. Не одне десятиліття фанати намагаються зібрати їх по аукціонах. Із часом біографія казкаря обросла міфами й вигадками: від історій, як неймовірно захоплювалася його творчістю королева Вікторія, до гіпотез, що він насправді був серійним вбивцею Джеком Патрачем. А ­пошановувачі його творчості навіть серйозно вірять, що Чарльз/Льюїс постійно працював над тим, аби вийти за межі відомого нам світу і за допомогою математичної логіки зміг визначити місцезнаход­жен­ня Задзеркалля. Як говорив Чеширський кіт із його книги: «Я не божевільний, просто моя реаль­ність відрізняється від вашої».

Що подивитися

вгору

Казкове дитя (1985)

nn20_8_5662_b1.jpg

 

1932 р. 80-річна Аліса Хар­грівс прибуває на запрошення до Нью-Йорка, де широко відзначають сто­ліття з дня народ­жен­ня Льюїса ­Керролла. Ця поважна англійська пані не­охоче дає інтерв’ю, але поступово спогади беруть гору і вона ніби знову повертається у сонячний день 1862 р., коли превелебний Доджсон на прогулянці вигадав для неї казку.

Таємний світ Льюїса Керролла (2015)

nn20_8_5662_b2.jpg

 

Журналістка Марта Керні шукає відповідь на питання: як при­скіп­ливий математик зміг зберегти у своїх унікальних творах світ дитин­ства? Вона обговорює його книги із низкою експертів, біо­графів і діячів культури, розглядає новаторську роботу Льюїса Кер­ролла у контексті вікторіанської доби та шукає підказки в листах і світлинах.

Аліса в Країні чудес: задзеркалля Льюїса Керролла (2009)

nn20_8_5662_b3.jpg

 

Чарльз Доджсон (Льюїс Кер­ролл) був загадковим ­чоловіком, творцем чарівної країни, заселеної персонажами з глибин його багатої уяви. Чи були це просто фантазії для розваги ­дітей чи щось набагато глибше? У фільмі досліджують дивовижний ­внутрішній світ казкаря, праг­нучи проникнути у його свідомість, аби розкрити таємниці, приховані в неймовірних творах, які захоплюють не тільки читачів, а й науковців-невро­логів.

Що почитати

вгору

Ніна Демурова «Льюїс Керролл»

nn20_8_5662_b4.jpg

 

Російська перекладачка і літе­ра­туро­знавиця, яка 1967 р. відкрила віт­чизняним читачам казки про ­Алісу, подає у своїй праці найвичерпнішу біографію митця. На перший погляд, це розповідь про двох різних людей — оксфордського педанта превелебного Чарльза Доджсона і дотепного оповідача Льюїса Керролла, котрий так і не вийшов із чарівного дитинства.

Джон Падні «Льюїс Керролл і його світ»

nn20_8_5662_b5.jpg

 

Англійський дослідник у попу­ляр­ній і захопливій формі оповідає про життя письменника, роблячи голов­ний акцент на конт­расті між світом, у якому жив викладач математики, і світом, який він ­створив на сторінках своїх казок. Видання надзвичайно багато ілюстроване ­замальовками і світлинами самого Чарльза Доджсона та його сучасників.

Дмитро Урнов «Як виникла Країна чудес»

nn20_8_5662_b6.jpg

 

Розглядаючи у своїй книзі феномен світової слави творів Льюїса Кер­ролла, літературознавець дійшов висновку, що в них автор зашифрував роботу свого мозку, власну підсвідомість, і це насправді не ­прос­то казки, а «сповідь чоловіка неординарного, але скутого межами своєї ­натури так, що на все життя залишився у світі дитинства».

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
в соцсетях:

Выпуски текущего года

8 (119)

Содержание выпуска 8 (119), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Т. Скрипник

  3. Л. О. Герасименко

  4. Я. Є. Саноцький, Т. М. Слободін, Л. В. Федоришин, В. В. Білошицький, І. Р. Гаврилів, А. В. Гребенюк, І. Б. Третяк, С. В. Фєдосєєв

  5. Г. М. Науменко

  6. С. А. Мацкевич, М. И. Бельская

7 (118)
6 (117)
5 (116)
4 (115)
3 (114)
1
2 (113)
1 (112)