Амедео Модільяні: неприкаяний Моді
страницы: 46-52
Зміст статті:
- Пучина гарячкової неврастенії
- Одержимий творчістю
- Палив себе, як свічку, з обох боків
- Не реальність і не ірреальність, а несвідоме
- Свиня і перлина водночас
- Напередодні слави
- Що подивитися
- Що почитати
Видатний італійський митець у галузі живопису та скульптури Амедео Модільяні (1884–1920) прожив коротке, але доволі бурхливе життя, тяжко хворів, помер невизнаним і в злиднях (нині його картини коштують сотні мільйонів доларів). Від рідних він успадкував не лише туберкульоз, а й неврівноважений характер: схильність до депресії чергувалася з вибухами гніву та епатажними витівками, підсиленими його хронічним алкоголізмом і наркотичною залежністю. Друзі кликали його Моді, обігруючи так скорочення від прізвища зі співзвучним французьким maudit «проклятий, неприкаяний, лихий», та поширювали плітки про його богемну поведінку, які перетворили його на легенду світу мистецтва.
Пучина гарячкової неврастенії
вгоруМитець народився 12 липня 1884 р. у м. Ліворно (Італія) у єврейській сім’ї та отримав ім’я Єдід’я, що має італійський відповідник Амедео. А прізвище Модільяні походить від назви містечка, де в ХV ст. сформувалася велика єврейська община. У його дідуся, успішного підприємця Еммануеле Модільяні, зі слів біографів, життєлюбство і доброзичливість поєднувалися з авторитарною поведінкою й пихатістю. Однак його син Фламініо (батько художника) був цілковито безхарактерним і не вмів давати раду ні справам, ні грошам.
По лінії матері предки Амедео вели свій родовід від талмудистів із Тунісу, які емігрували до Європи, займалися комерційною діяльність і нездужали на спадкову хворобу — туберкульоз. Дідусь Ісакко Гарсен вирізнявся гострим розумом, був дуже освіченим чоловіком і значно розширив сімейний бізнес, але в зрілому віці зазнав фінансового краху й утратив фірму разом з усіма її філіалами. Це збіглося в часі зі смертю його дружини, що остаточно похитнуло його душевну рівновагу. Він пересварився не лише з усіма діловими партнерами, а й із родичами. У нього розвинулася манія переслідування, і навіть почали ходити чутки про його божевілля. Близько чотирьох років Ісакко перебував у стані емоційної кризи, вийти з якої допомогла отримана почесна посада в Лівії, куди він переїхав із найменшою донькою.
Найстарша його дочка Євгенія здобула досить ґрунтовну освіту, мала філологічні здібності (пізніше займалася перекладами), але вже у віці 16 років вийшла заміж за 31-річного Фламініо Модільяні — згідно з домовленістю між їхніми батьками-підприємцями. Далі Євгенія присвятила себе домашньому господарству і вихованню дітей. Її чоловік більшість часу проводив на Сардинії, де знаходились його шахти з видобутку цинку. Проте успішний спочатку бізнес поступово занепадав і до 1884 р. Фламініо остаточно збанкрутів. А 12 липня, коли в Євгенії саме почалися перейми, у їхній дім прийшли пристави, щоб описати майно в рахунок боргів. Італійське повір’я забороняє торкатися речей із ліжка породіллі, тож Фламініо зібрав усе найцінніше і поскладав поряд із дружиною, яка вже народжувала найменшого сина Амедео.
Незабаром подружжя все ж розлучилося, і Євгенії довелося стати главою сім’ї. Аби прогодувати дітей і старого батька, який переїхав до неї після смерті найменшої доньки, вона разом із двома незаміжніми сестрами, що теж жили з нею, 1886 р. відкрила у своєму будинку приватну школу. Її сестра Габріела мріяла стати піаністкою, але не змогла реалізувати своє прагнення і пізніше покінчила життя самогубством, кинувшись зі сходів. Інша сестра Лаура потерпала від манії переслідування і депресії, за даними біографа Коррадо Ауджиаса, «вона була жінкою нервовою, яка перемежовувала розчарування в житті зі спокусами, …психічна неврівноваженість будила в ній еротичні схильності, що найчастіше залишалися нереалізованими».
Вочевидь, існувала певна двозначність і в її стосунках із племінником Амедео, коли він досяг юнацького віку. Тітка Лаура прагнула стати для нього інтелектуальною наставницею, залучала його до написання статей із філософії; дуже переймалася його здоров’ям і намагалася організувати їхній спільний відпочинок. При цьому вона свідомо обривала свої контакти з іншими людьми, навіть членами своєї родини, і так і не вийшла заміж. На думку дослідника Крістіана Парізо, у неї був біполярний афективний розлад. Під час чергової маніакальної фази її примусово ушпиталили до психіатричної клініки, де вона провела шість років.
Достеменно не відомо, що насправді сталося з їхнім братом Амедеєм Гарсеном, який ніколи не одружувався і допомагав фінансово дітям сестри. У віці 44 років він чи то помер від туберкульозу, чи теж наклав на себе руки. Єдина донька Євгенії Маргерита, до речі, також лишилася незаміжньою, нерідко демонструвала істеричну поведінку й потерпала від частих нападів страху. Біографи характеризували атмосферу в їхній сім’ї як «пучину гарячкової неврастенії».
Євгенія і Фламініо, батьки, 1884
Маленький Дедо на руках у няні
Амедей Гарсін, дядько
Амедео в школі, 1895
|
Картину довершував і старий Ісакко, який продовжував страждати від параної, часто бував похмурим, дратівливим, а інколи й деспотичним. Але він по суті замінив своєму онукові батька. Дедо (так називали майбутнього митця вдома) дуже мало спілкувався з однолітками. Його брати і сестра були старшими за нього на 6–12 років, тож більшість часу він проводив саме з дідом, який розмовляв чотирма мовами, навчав його грати в шахи, прищепив любов до поезії. Ісакко помер, коли хлопчику виповнилося десять років, і це стало першою серйозною втратою в його житті.
Дедо був найменшою і тому пещеною та примхливою дитиною, іноді виявляв навіть агресію, але водночас він відзначався крайньою замкнутістю, серйозністю та вдумливістю і багато читав, за що отримав прізвисько «філософ». У дорослому віці ці риси перетворилися на зверхність і призвели до серйозних проблем у спілкуванні з оточенням.
Здобувши початкову освіту вдома, Амедео 1897 р. вступив до ліцею, але особливих успіхів у навчанні не мав, а крім цього, ще й часто хворів. У віці 11 років він переніс тяжкий плеврит, який підірвав його тендітне здоров’я. Ще через три роки юнак занедужав на черевний тиф і провів у ліжку близько трьох місяців. У лихоманці він усе повторював, що хоче займатися виключно малюванням, і коли нарешті одужав, мати дозволила йому кинути навчання та записала до майстерні місцевого художника.
Одержимий творчістю
вгоруОтримавши базові знання із живопису, 1900 р. Модільяні разом із матір’ю близько півроку мандрував Італією, оглядаючи найвидатніші здобутки європейської культури в музеях і галереях. Втім, далося взнаки його слабке здоров’я: під час подорожі у нього почався двосторонній гострий плеврит, виникла кровотеча — лікарі діагностували туберкульоз. Пізніше він переніс ще й скарлатину, але не відмовився від своєї мети. Уже 1902 р. Амедео сам приїхав до Флоренції, де пройшов навчання у Вільній академії малювання, а наступного року — до Венеції, де продовжив освіту в Академії мистецтв. Попри фінансову скруту, пов’язану зі смертю дядька, він здійснив і свою головну мрію — у січні 1906 р. переїхав до Парижа, столиці модерного мистецтва.
Перший час Модільяні обходив музеї, записався до Академії живопису Колароссі, згодом відвідував Академію оголеної натури. Він безперервно при цьому міняв готелі, квартири й майстерні, що вказує на його беззахисність у великому місті. За свідченнями біографів, його провідними настроями були розгубленість і невпевненість у собі, збентеження від неймовірної кількості новітніх художніх напрямів. Його стосунки з колегами складались непросто: молодий митець знайомився з багатьма, але ні з ким насправді не зблизився, лишався замкнутим, самокритичним і поводився вкрай неприязно. У пошуках свого унікального стилю він багато і напружено працював, щодня створюючи по 100–150 малюнків, однак не досягнув помітних успіхів.
Досить швидко Амедео скотився до злиднів, почав недоїдати, ходив у поношеному костюмі (проте завжди надягав капелюха і пов’язував червоний шалик), однак ніколи не розглядав того, щоб взятися за підробітки, адже, за словами К. Ауджиаса, був настільки одержимий своєю творчістю, що не міг навіть подумати про те, аби залишити її хоч на мить для якихось дріб’язкових справ. Здоров’я Модільяні теж погіршувалося: кашель посилювався, а кожна паризька зима ставала для нього справжнім випробуванням. Амедео потрапив до лікарні, кілька разів їздив додому в Італію, але на його душевне і фізичне самопочуття це вплинуло мало. Сучасні фахівці вважають, що в нього були наявні виразні ознаки афективних розладів, бо ніякі обставини не рятували його від самотності, невдоволення і меланхолії.
Він так і не пристав до жодного напряму і врешті вирішив присвятити себе не живопису, а скульптурі. Утім, цей вибір виявився не найкращим: камінь коштував дорого (подейкували, що він крав його ночами на будівництві метро), сам митець постійно переїжджав, а скульптури перевозити було проблематично. Попри фізичну слабкість, він працював без упину, ніби з відчаєм, знімаючи шар за шаром ударами молотка. Така робота виснажувала його, а ще продукувала велику кількість пилу, який подразнював і без того ушкоджені його легені.
Ці скульптури загалом являли собою видовжені голови, схожі на африканські маски з популярних тоді виставок примітивного мистецтва племен. За однією з легенд, захоплення скульптурою закінчилося тим, що Модільяні повантажив свої голови у візок, відвіз їх до каналу і викинув у воду. Сьогодні відомо 28 його кам’яних робіт; найдорожчу з них було продано на аукціоні 2014 р. за 70,7 млн доларів. Але тоді, після семи років поневірянь у Парижі, Амедео був ще більш розчарованим і пригніченим, ніж спочатку, та хотів уже відмовитись від творчості взагалі. Хоча він ніколи не припиняв малювати і напередодні Першої світової війни зосередився на живописі.
Однак траплялися на його шляху й покровителі, першим із яких був лікар Поль Александр, що організував своєрідний мистецький гуртожиток, підтримував Модільяні та по можливості купував його роботи. Такий собі Жорж Шерон, власник галереї, який нібито замикав художника в кімнаті з полотном, фарбами, пляшкою коньяку і служницею-натурницею та випускав наприкінці дня, сплачуючи 20 франків за готову картину, з’явився 1913 р. А 1915 р. Амедео зустрів польського арт-дилера Леопольда Зборовського, який надав йому житло, скуповував усі його картини (завдяки чому пізніше збагатився) і при цьому терпів усі його вибрики.
Палив себе, як свічку, з обох боків
вгоруЩойно потрапивши у богемне середовище, молодий митець почав зловживати алкоголем, за допомогою якого ще й намагався подолати власну сором’язливість і здобути впевненість у собі. Він віддавав перевагу абсенту, коньяку та червоному вину, але пив без жодних ритуалів — квапливо, великими ковтками, не відчуваючи задоволення. Уже через кілька років за ним закріпилася репутація одного з найвідоміших алкоголіків Монпарнасу.
Згодом до міцних напоїв додався ще й гашиш (есенція канабісу), який Модільяні вперше спробував у Венеції, а у Франції вже регулярно вживав гашишні кульки і потрапив у залежність. Крім цього, він ще використовував і значно дорожчий кокаїн, а також відвідував опіумні курильні. На ці згубні звички йшли майже всі гроші, що надсилала йому матір.
К. Парізо писав про нього: «Він палить себе, як свічку, з обох боків, втрачаючи в такий спосіб можливість розмірено працювати». Саме під дією алкоголю й наркотичних засобів Амедео чинив шалені витівки, які створили йому амплуа бешкетника. Найбільш невинним був його потяг до декламування напідпитку італійських віршів, яких він знав багато напам’ять і ще завжди носив у кишені книжечку. Один із друзів пригадував, як митець прийшов до нього серед ночі, попросив збірку, а потім сів у крісло і до світанку голосно читав поезію, розбудивши весь дім.
Але частіше він ставав хвастливим, поводився агресивно, ліз у суперечки, влаштовуючи бійки, а якщо його не стримували, починав привселюдно роздягатися. Неодноразово за це його витурювали з пивниць, нерідко Модільяні ночував просто неба або гірше — у поліційному відділку. А якось під час сварки він так розлютився, що взявся з криками зривати зі стін картини та трощити скульптури своїх колег, чим остаточно згубив власні стосунки з багатьма майстрами.
Богемний митець
Голова, 1912
Поль Александр, покровитель
Леопольд Зборовський, меценат
|
За словами Клода Руа, Амедео був схильний до манії руйнування і саморуйнування, «знищуючи себе з такою самою наполегливістю, з якою шукав свій шлях». Одного разу в стані сп’яніння він навіть спробував покінчити із собою, кинувшись під трамвай, але в останню мить його відтягнули з колії. Митець відчайдушно намагався продати власні роботи, а якщо не вдавалося, просто їх нищив, міг спалити чи пошматувати. Якось він запропонував торговцю цілу пачку своїх малюнків за 35 франків, але той усе знижував ціну, тоді Модільяні проколов усю пачку ножем, нанизав на мотузку та почепив у вбиральні. А колись покупець зауважив, що на малюнку немає підпису, то він взяв і спотворив зображення величезними літерами.
Однак Амедео не завжди був веселим шибайголовою, часто поринав у зажуру та ремство. «У своїй уяві я малюю не менше трьох картин щодня, так навіщо ж витрачати полотно? — вигукував він у розпачі. — Усе одно їх ніхто не купить». Його настрій коливався: у нього траплялись нервові зриви, спалахи активності чергувалися з періодами бездіяльності, а на зміну наполегливості й творчим амбіціям приходили напади відчаю.
Спогади про Модільяні досить суперечливі: одні пам’ятали його завжди п’яним, неврівноваженим та обшарпаним, інші — спокійним, ввічливим, здатним місяцями зосереджено працювати. Деякі дослідники вважають, що його зухвалі манери були лише маскою, а його ексцентричні витівки — награними й театральними. Він став жертвою стереотипу про неприкаяного митця-невдаху і мав так званий синдром очікуваної поведінки, тримаючи себе так, як того чекало оточення.
За переконанням біографині Меріл Секрест, навіть його залежності були свідомо розіграною виставою, за допомогою якої він приховував реальні проблеми зі здоров’ям. Річ у тім, що на початку ХХ ст. туберкульоз уже вважали заразною хворобою і його носіїв піддавали стигматизації й остракізму. Тому митець умисно не звертався до лікарів і вважав за краще мати репутацію наркомана й алкоголіка, ставлення до яких у суспільстві було більш толерантним.
Не реальність і не ірреальність, а несвідоме
вгоруСтиль Модільяні традиційно визначають як експресіонізм, хоча в ньому помітний деякий вплив кубізму, постімпресіонізму і примітивного мистецтва африканських племен. Проте сам він не любив обговорювати власні роботи та рідко брав участь у творчих дискусіях, хоча і був членом Спілки незалежних художників.
Амедео не визнавав ні пейзажів, ні натюрмортів — він писав виключно портрети. Його полотна позбавлені всього зайвого: оточення побутове, без прив’язки до історичних реалій, у моделей прості зачіски і нейтральний одяг тощо. Як зазначив дослідник Генрі Кольт, у них «немає нічого спрощеного чи карикатурного, кожен мазок ретельно продуманий, кожна картина надзвичайно організована».
Писав митець завжди легко і швидко. Зокрема, якщо йшлося про малюнки, то він міг за вечір створити їх до двох десятків. Був імпульсивним та непередбачуваним: заходив до кафе, обирав модель, тут же її змальовував, навіть не відриваючи руки, і віддавав завершене зображення за символічну суму або й за келих вина.
Великі олійні портрети Модільяні теж створював за один сеанс (4–6 годин). Ретельно розгледівши свою модель, він садив її, а сам ставив напроти два стільці — на один сідав, на інший ставив полотно. Спочатку робив швидкий обрис олівцем або чорнилами, а далі продовжував працювати фарбами, узявши лише кілька тюбиків. Правки до портрету художник вносив рідко і завжди одразу.
Його перший біограф Андре Сальмон започаткував міф, що Амедео став «майстром живого мистецтва» завдяки гашишу й абсенту, а також «певним формам розпусти». Це підхопили й пізніші дослідники, як-от К. Парізо, який украй різко коментував: «Коли працює, він п’є, і п’є весь час, доки працює, тобто надзвичайно багато. При цьому ще димить, як паровоз, і затягує до себе всіх дівуль, яких тільки вдається натрапити». Однак існує й чимало протилежних свідчень про те, що він брався за пензля тільки за ясної свідомості. Утім, повністю виключати вплив систематичного зловживання алкоголем і наркотичними засобами на його творчість теж неможливо.
Характерною особливістю індивідуального стилю Модільяні є видовжені голови, лебедині шиї й асиметричні риси обличчя, які необґрунтовано намагалися пояснити то впливом психоактивних речовин, то астигматизмом автора, а то і його схильністю розглядати жінок крізь спорожнену пляшку. На його портретах особливу увагу привертають очі — нанесені на різному рівні, найчастіше без зіниць, темні, заштриховані або залиті блакитною фарбою. Коли митця якось запитали про це, він відповів: «Одним оком ви дивитесь на світ, а іншим — зазираєте вглиб себе».
Як зазначають арт-критики, головним для нього був внутрішній стан моделі, а не її фізична подібність із зображенням. Амедео обирав людей, у яких бачив щось приховане, якусь зажуру, і під час сеансу намагався встановити психологічний зв’язок із ними та з’ясувати причину цього смутку. «Я шукаю не реальність і не ірреальність, а несвідоме», — говорив він.
Мод Абранте
Ельвіра
Беатрис Гастінгс
Сімона Тіру
|
Тож не дивно, що твори Модільяні зацікавили і психоаналітиків, які трактували, зокрема, нахилені голови і шиї як своєрідний знак питання щодо абсурду довколишнього світу. Спорожнілі очі можуть утілювати плутаницю ідентичності, відсутність погляду — потребу в інтроспекції, нехтування пейзажем — опір зовнішньому світові, а оголені натури — приховану тýгу за матір’ю.
Найбільше портретів у стилі ню (художній жанр у скульптурі, живописі, фотографії та кінематографі, що зображає оголене людське тіло) митець написав наприкінці 1917 р., у найпохмуріші воєнні часи, і в такий спосіб, на думку Г. Кольта, «вирішив заявити про свою віру в радість життя, яка буває від жінок». Вони на його полотнах загадково чуттєві, не роздягнуті, а саме оголені, ніби це їхній природний стан.
Раніше Амедео кілька разів виставляв окремі свої роботи на різних групових виставках, але без особливого успіху. А першу його персональну виставку організував Леопольд Зборовський у листопаді 1917 р. Прагнучи привернути увагу публіки, він розмістив кілька картин ню прямо у вітрині, але не розрахував ефект: незабаром прибула поліція і закрила виставку на підставі обрáзи суспільної моралі, адже на полотнах було зображено лонове волосся. І хоча мало хто встиг переглянути всю експозицію, проте поголос про сміливого художника вже розійшовся Парижем.
Після смерті італійського художника Амедео Модільяні саме його портрети в стилі ню стали найдорожчими. Так, картина «Оголена на лівому боці» була продана 2018 р. за 157,2 млн доларів, а «Оголена, що лежить» — 2015 р. за рекордні 170,4 млн доларів.
Свиня і перлина водночас
вгоруХворобливий і делікатний Амедео зростав в оточенні турботливої матері й тіток і навіть у дорослому віці, зі слів біографів, викликав у жінок бажання нагодувати його та обігріти.
Як пригадували однокласники, у юнацтві, попри сором’язливість, він мав явні еротичні вподобання, зокрема, намагався звабити покоївку свого вчителя, але при цьому відмовлявся ходити разом із друзями до борделю. Усупереч невисокому зросту (приблизно 165 см), він завжди приваблював представниць протилежної статі — власною вродою, харизматичністю й ерудицією.
Оскільки професійні натурниці коштували дорого, Модільяні найчастіше запрошував позувати простих продавчинь, покоївок, праль тощо. Вони зазвичай погоджувалися і нерідко залишались у нього ще й на ніч. Бували в його ліжку і співачки, актриси, представниці богеми та інші, але на тлі хвилинних зустрічей у нього траплялися й більш-менш тривалі стосунки.
Так, 1906 р. в Амедео зав’язався роман з американською письменницею та художницею Мод Абранте, із якою їх об’єднали спільні мистецькі інтереси. Однак коли Мод завагітніла від нього, то вирішила повернутися до США. За однією версією, він навіть не знав про її вагітність, за іншою — сам спонукав її залишити Францію. Подальша доля Мод та їхньої дитини, на жаль, не відома.
Пізніше Модільяні на певний час зійшовся з власницею кабаре, колишньою танцівницею на прізвисько Кіка. Цій жінці він присвятив низку портретів, назвавши її Ельвірою. Їхнє спільне життя було доволі яскравим і бурхливим, але нетривалим: уже через кілька тижнів Кіка-Ельвіра залишила митця заради нового коханця.
Навесні 1914 р. Амедео познайомився з англійською журналісткою Беатрис Гастінгс. Про своє перше враження вона писала: «Складний характер: свиня і перлина водночас. Сидів напроти мене, курив гашиш і пив коньяк. Не вразив. Я не знала, хто це, мені він здався негарним — увесь зарослий, із довгою бородою. Потім я знову зустріла його в кафе. Він був поголеним і ввічливим. Галантно зняв капелюха та запросив мене подивитися його роботи. Поїхала».
Тридцятип’ятирічна Беатрис була жінкою вільних поглядів, розлученою, емансипанткою й інтелектуалкою; темпераментною й доволі ексцентричною. Їхні стосунки розвивалися несамовито та пристрасно, супроводжувалися гучними сварками, вибуховими скандалами, погрозами і навіть рукоприкладством. Вони обоє мали алкогольну та наркотичну залежність, а також схильність до ексгібіціонізму. Беатрис вирізнялася істеричною поведінкою і, хоча сама ходила з револьвером, нерідко на людях влаштовувала сцени, просячи порятунку від Амедео, який нібито хотів її убити.
Оголена, що сидить
Амедео у своїй майстерні
Жанна Ебютерн
Митець і алкоголь
|
За спогадами сучасників, побачивши її здалеку, митець кричав: «Заховайте мене, знову цей жах!». А ще якось нарікав другові, що вона, розлютившись, погрожувала відрізати йому геніталії. Так, під час однієї з вечірок коханці почали привселюдно з’ясовувати стосунки, Модільяні розбив вікно та викинув через нього Беатрис на вулицю. І хоча це був перший поверх, жінка все ж забилась і поранилася склом; доки вона плакала на дивані, він співав, а гості продовжували розважатись.
Митець написав понад десять її портретів. Вони прожили разом понад два роки, аж доки Беатрис не пішла від нього до іншого італійського скульптора. Однак навіть після розставання нервова напруга між ними не вщухла. Зустрівши Амедео в кафе з іншою жінкою, Гастінгс пожбурила в нього склянкою, осколки якої поранили його супутницю. Модільяні, за легендою, побачивши її з новим коханцем, намагався його застрелити (чи навпаки, жертвою замаху став сам митець). Врешті Беатрис повернулась до Англії, де 1943 р. вчинила самогубство, отруївшись угарним газом.
Під час Першої світової війни художник мав стосунки зі студенткою медичного факультету з Канади Сімоною Тіру, скромною і наївною, теж хворою на туберкульоз. Коли він напивався, вона допомагала йому дістатися додому, вкладала в ліжко і сама лишалася поряд.
Щойно дівчина повідомила йому про вагітність, Амедео гнівно заперечив свою участь у зачатті та звинуватив її у спробі підступно прив’язати його до себе дитиною. Вона лишилася в Парижі і 15 вересня 1917 р. народила сина, але, позбавлена будь-якої підтримки, віддала його годувальниці та пішла працювати медсестрою в лікарню. Після її смерті від туберкульозу 1921 р. хлопчика усиновила французька сім’я. Під ім’ям Жерар Тіру-Віллет він закінчив семінарію і все життя служив священником на півдні Франції. Однак не всі моделі художника були його коханками. Так, тільки дружні стосунки поєднували його з полькою Луньою Чеховською, із якої він написав 14 портретів, або із жінкою його покровителя Анною Зборовською, яку він змалював не менш ніж 13 разів.
Напередодні слави
вгоруІз 1915 р. розпочався найпродуктивніший період творчості Модільяні, коли він писав по 50–60 картин щороку. Його не мобілізували на фронт за станом здоров’я, у зв’язку з рецидивом туберкульозу. При цьому він ще більше пив, і було достатньо вже однієї склянки вина, щоб довести його до несамовитого стану. Також зросла тривожність, повернулася невпевненість у собі, а його поведінка стала ще зухвалішою і навіть агресивнішою в ставленні до близьких. Амедео нехтував турботою і порадами друзів, а їхня фінансова допомога вже не могла поліпшити його безладного побуту. Як зазначав пан О. Шувалов, розмірене життя Модільяні вже не відповідало його патологічно зміненому темпераменту.
У лютому 1917 р. митець зустрів 19-річну Жанну Ебютерн, яка вивчала живопис у приватній академії. Тиха і загадкова дівчина закохалася в нього і, коли батьки виступили проти їхніх зустрічей, перейшла жити до його убогого помешкання. Він створив близько 25 її портретів, але жодного — у стилі ню. Їхні стосунки тривали майже три роки, Амедео неодноразово обіцяв одружитися (навіть написав своєрідну розписку), але так цього і не здійснив.
Молодша на 14 років, дівчина перебувала під його повним контролем і сумирно зносила його пиятику та досить грубе поводження. Фактично одразу вона завагітніла, але незабаром втратила дитину (чи умисне її позбулася), а в лютому 1918 р. завагітніла знову. Зборовський допоміг їм виїхати на південь Франції, де вони провели більше року. Модільяні знову міняв помешкання, не міг ужитися з людьми і порушував громадський спокій.
А 29 листопада Жанна народила дівчинку, названу Джованною, та поринула у післяпологову депресію. Довго святкуючи цю подію, Амедео так і не дійшов зареєструвати доньку, а незабаром у нього вкрали ще і його документи. Згодом пара повернулася до Парижа. Молода жінка, яка вже знову була вагітною, не могла дати ради немовляті, яке врешті віддали годувальниці в провінцію.
Вагітна Жанна, 1919
Останнє фото Амедео
Могила Амедео і Жанни
Донька Джованна у зрілому віці
|
Модільяні сильно кашляв, схуд, утратив майже всі зуби, постійно був роздратованим, але продовжував багато працювати, відмовлявся від лікарської допомоги і зловживав алкоголем. Біографи припускають, що він свідомо знищував себе. Його сучасник, скульптор Леон Інденбаум, писав, що «по суті, Амедео вчинив суїцид».
Новий 1920 р. митець розпочав черговою пиятикою і дійшов уже до гарячкового маячення: бесідував з уявними людьми, а трамваї сприймав за китайських драконів. У нього розвинувся нефрит, підвищилася температура і вже йшла горлом кров. Доглядати за собою він дозволив лише Жанні, яка була вже на восьмому місяці вагітності та мало чим могла йому допомогти. Занепокоєні друзі 22 січня вибили двері їхньої квартири і знайшли їх двох на брудній підстилці в оточенні порожніх бляшанок із-під сардин — єдиної їхньої їжі. Амедео госпіталізували до шпиталю, де в нього діагностували туберкульозний менінгіт, від якого він через два дні і помер. Йому було всього 35 років.
Коли Жанна прийшла до лікарні прощатися з ним, то сильно кричала, а потім заспокоїлась і стала відстороненою. У готелі, у якому вона напередодні ночувала, покоївка знайшла під подушкою ніж: очевидно, дівчина хотіла зарізатись. Наступну ніч вона провела в батьківському домі, де брат не відходив від її ліжка, але під ранок задрімав. Тоді Жанна кинулася з вікна п’ятого поверху, убивши себе та ненароджену дитину у своїй утробі. Переляканий брат наказав відвезти її тіло на колишню квартиру Модільяні, де почалося розслідування за участю поліції.
Похорони митця були урочистими і припали на день відкриття його персональної виставки. Жанну скромно поховали на іншому кладовищі. Маленьку Джованну, яка офіційно не була донькою Амедео, із великими труднощами вдочерила його сестра Маргерита. Буквально на наступний день після смерті Модільяні колекціонери почали гарячково скуповувати його картини, які різко зросли в ціні. Як зазначають фахівці, він пішов із життя у творчому розквіті та в його останніх роботах простежуються явні ознаки подальшого розвитку. На прохання друзів 1922 р. Жанну перепоховали разом з Амедео. На їхній могилі є два написи: «Смерть застала його напередодні слави» і «Вірна супутниця Амедео Модільяні, яка принесла в жертву йому своє життя».
Джованна, яка стала мистецтвознавицею і написала біографію свого видатного батька, вважала, що на його поведінці позначилася «дідусева хвороба», його раптові вибухи гніву навряд чи можна пояснити одним лише зловживанням алкоголем і наркотичними препаратами. Вочевидь, у його випадку первинними були саме афективні порушення, а залежність від психоактивних речовин — їхніми наслідками.
Більшість дослідників вважає беззаперечним факт наявності в митця ознак спадкової хронічної депресії, загострення якої спричиняло усвідомлення ним своєї смертельної хвороби.
Деякі науковці виокремлюють у стані Модільяні ознаки втрати душевної рівноваги і здатність «за кілька секунд переходити від стану ейфорії до найчорнішого смутку» (К. Парізо). Так, на думку психіатра О. Шувалова, його діагноз звучить як «мозаїчна психопатія, ускладнена синдромом залежності від алкоголю й наркотичних засобів; циклотимія». Цю версію підтримувала також і біографиня Фіорелла Нікосія.
Водночас психіатр М. Бурно вбачав у поведінці й творчості Амедео Модільяні ознаки розладу спектра аутизму. А біограф Марк Рестеліні звернув увагу на його нездорову схильність до самоспостереження, незв’язність деяких листів, невідповідну поведінку та втрату контакту з реальністю, не виключаючи, що він «страждав від шизоафективного розладу (слухові галюцинації, параноїдне маячення і дезорганізоване мовлення та мислення), замаскованого його інтелектом і дотепністю».
Що подивитися
вгору
«Моді» (1989)
(у головній ролі — Рішар Беррі)
Італійсько-французький мінісеріал є найвичерпішим відтворенням життєвого шляху видатного митця Амедео Модільяні — від його народження до трагічної смерті. Основну увагу в картині приділено тогочасному європейському богемному середовищу, оригінальній творчості митця, а також його стосункам із різними жінками.
«Моді. Три дні на крилах божевілля» (2024)
(у головній ролі — Ріккардо Скамарчо)
Найновіший байопік оповідає про 72 години із життя Амедео Модільяні на вулицях зруйнованого війною Парижа 1916 року. Цей час позначений для нього зневірою, бажанням завершити кар’єру, галюцинаціями й цілковитим хаосом свідомості. Але на допомогу йому приходять друзі-митці та несподівано — американський колекціонер, у силах якого змінити його долю.
«Модільяні» (2004)
(у головній ролі — Енді Гарсія)
Британський біографічний фільм присвячений останньому року життя великого італійського художника Амедео Модільяні. Головний акцент зроблено саме на його суперництві з відомим митцем Пабло Пікассо та стосунках із французькою художницею Жанною Ебютерн. Хоча стрічка має певні фактографічні неточності, вона не залишить байдужими глядачів завдяки своїй яскравості та психологічній насиченості трагічного сюжету.
Що почитати
вгору
Коррадо Ауджіас «Модільяні»
Італійський історик та політик Коррадо Ауджіас у своїй монографії розповідає захоплюючу історію про життя Амедео і водночас точно та вичерпно, використовуючи архівні документи, листи самого художника та спогади його оточення. Значну увагу приділено багатьом іншим митцям, які жили і творили поряд із Модільяні, були його друзями чи ворогами.
Крістіан Парізо «Модільяні»
Праця паризького професора Інституту образотворчого мистецтва презентує Амедео передусім як художника виняткового таланту на тлі широкої панорами життя паризької богеми початку ХХ ст. Автор дуже уважний до деталей біографії митця, адже він є директором архіву Модільяні в Парижі та Ліворно.
Анжело Лонгоні «Принц Модільяні»
Це не традиційний «сухий» життєпис, а біографічний роман про долю Амедео, погляди на мистецтво, його друзів, покровителів і коханок, а ще про унікальну атмосферу Парижа напередодні Першої світової війни. Оповідь ведеться від особи самого митця, а також його рідних і друзів, завдяки чому книга стає надзвичайно емоційною і динамічною.
Підготувала Олена Тищенко
/thumbs/widget_nn25_2-157_titul-1.jpg)
/thumbs/widget_nn25_1-156_titul-1.jpg)
