скрыть меню

Психічне здоров’я в період пандемії COVID‑19 (особливості психологічної кризи, тривоги, страху та тривожних розладів)

страницы: 26-36

реалії та перспективи

О.С. Чабан, О.О. Хаустова, Національний медичний університет імені О. О. Богомольця, м. Київ

Останніми роками у світі спостерігається поширення феномена зростання кількості сюжетів усесвітніх катастоф. Піджанр наукової фантас­тики постапокаліпсис, або постапокаліптика (англ. post-apocalyptic), що набув популярності після Другої світової війни, тільки зміцнив свої позиції у ХХІ ст., використовуючи наразі базальну емоцію людей — тривогу та страх, а також або брак єдиної достовірної інформації, або надмірну кількість життєво важливої інформації під час ­опису наближених до катастрофи подій.

Формування суспільної реакції на стресові події

вгору

Інформаційна навала на людство нині ­послуговується понад 20 апокаліптичними сценаріями: світова війна із застосуванням ядерної, хімічної або біологічної зброї; вторг­нення іншопланетян; кліматичні катаклізми — ­вичерпання ресурсів Землі, падіння астероїда або інша ­космічна катас­трофа; вихід штучного інтелекту з-під конт­ролю; тоталітарні системи стеження за людьми за чіповими ­технологіями; навіть повстання машин (роботів) на чолі зі штучним розу­мом; застосування антиматерії; пандемія тощо. Причому інформаційні матеріали здебільшого поси­лаються на науко­ві дослід­жен­ня та думки різних причетних до цих тем учених, провокуючи загальне ­обговорення та не менш масове індукування майбутньої трагедії.

За останні три місяці світ став свідком ­драматичних подій, пов’язаних зі швидкою появою нового коронавірусу. Детальне глобальне висвітлення у засобах масової інформації (ЗМІ) подій у реальному часі забезпечує ­актуальні новини про зараження в будь-який куточок плане­ти. А зважаючи на переважання у сучасного людства кліпо­вого мислення, очікуваним було, наприклад, ­стрімке ­зростання популярності 2020 р. ­фільму «­Зараження» (2011), ­події якого нагадують ситуацію пандемії COVID-19, яку ми ­зараз переживаємо. Ще одним прикладом масового індукування відчуття ­катастрофи є шалені темпи зростання популярності так званих таборів виживання (закритих автономних спільнот, що обіцяють прихисток від ­пандемії COVID-19).

T. A. Gebreisus, генеральний директор Всесвітньої орга­нізації охорони здоров’я (ВООЗ), легітимізув новий ­термін сучасної реальності «інфодемія» та закликав проти­діяти дезінформації, нагнітанню й залякуванню, що охоплює сьогодні світ, серйозно ускладнюючи боротьбу з реальною проблемою зупинення та подолання пандемії COVID-19 [1].

H. A. Nasrallah, головний редактор журналу «Сучасна психіатрія» (Current Psychiatry) вважає, що «вірусна пандемія викликала паралельну епідемію тривоги» [42]. ­Групи експертів ВООЗ працюють за напрямом надання фахівцям медичної галузі та населенню загалом вчасної, достовірної та зваженої інформації щодо захворювання [2, 39]. Нині бракує позитивної кореляції між ступенем зара­женості окремих територій і колективним сприйняттям уперед­женості щодо COVID-19. Людей по всій земній кулі розділили — на свою користь — стигматизовані представники громадських і наукових співтовариств через перцептивну упередженість. Сучасний світ став дуже щільно насиченим щодо інформування: якщо раніше для того, щоб ознайомитися з певними подіями, треба було почитати газе­ту, послухати радіо, то зараз усе частіше у пересічної людини виникає відчуття, що вона розчиняється в пла­нетарному інформаційному павутинні з його ­надмірними і швидкими емоціями, частим переляком, тривогами та еко­логічними проблемами. Це зумовлює стійкість нега­тивних сприйнятливих упереджень і колективну ­суспільну схильність до панічної поведінки [3].

Десять років тому в статті «Ситуаційна соціокуль­ту­ральна тривога: сучасні провокації та їх ­психосоматичні розв’язання», присвяченій аналізу тривожного ­реагування людей на масив інформації у ЗМІ про виверження вулкану Ейяф’ятлайокюдль, ми також виявили сплеск ­модної в соціумі теми апокаліпсису, що триває й досі [4]. Того часу в ЗМІ спектр поглядів на ситуацію виверження вулкану коливався від катастрофічного до грайливо «пофігістського», а оцінка причин і наслідків закриття аеро­портів — від надзвичайної до буденної.

Психологічна реакція опитаних у Страсбурзі 42 осіб ­чотирьох національностей (українці, американці, німці, французи), незалежно від ступеня залученості, у 88,1 % ­проявлялася усвідомленою тривогою, спрямованою на ­най­ближче майбутнє, із них у 9,5 % — поєднанням ­тривоги та суму. Тривога була виразнішою у ситуативно залучених осіб (пасажири скасованих або перенесених на невизначений термін авіарейсів або їхні родичі, додатково індуковані отриманими телефоном ­повідомленнями).

Це ­зумовлено високим рівнем базальної позасвідомої тривоги — гострого відчуття невизначеності ситуації. На думку опитаних осіб, таке відчуття спровоковане браком інфор­мації, свідомим її приховуванням або перекручуванням. І навпаки, більшість ситуативно не залучених осіб (родичі/друзі аеропасажирів) мали низький рівень тривоги через безособистісне сприйняття цієї події. Усі опитані особи одноголосно підтвердили ймовірність повторення таких катаклізмів у майбутньому в діапазоні від ­фаталізму до чорного гумору, але жоден не асоціював імовірну травматичну подію із власною особою, як ­віртуальну ­реальність не співвідносив з об’єктивною [4].

Щодо реагування на травматичну подію опитані поведінково продемонстрували дві життєві стратегії залежно від спрямованості особистісних очікувань: одна з них — модель виживання; інша (менш численна) — модель досягнення. Зокрема, невелика частина активних осіб інно­ваційно знаходила варіанти альтернативних подорожей; інша — змирилася з безвихіддю ситуації та посіла ­позицію очікування (з активною увагою до нової інформації й ­іноді непродуктивною руховою активністю). Окремі пасажири з неприйняттям ситуації ­влаштовували вербальні та поведінкові акції протесту [4]. J. Kaplan, один із засновників кризового втручання, ще 1964 р. зазначав, що наша культура тяжіє до ідеї пасивної жертви ситуації або хвороби. Тому жертві «дозволяється» деяка регресія, а відхилення у поведінці сприймаються поблажливо.

Зрозуміло, що сучасна ситуація з пандемією COVID-19 значно загрозливіша порівняно з виверженням вулкану Ейяф’ятлайокюдль 2010 р. Проте психологічне ­реагування людей на травматичну подію, залежно від відчуття залуче­ності до неї, на нашу думку, є схожим, хоча потребує подальшого вивчення для запобігання порушенням психологічного та психічного здоров’я.

Порушення психічного здоров’я населення

вгору

Нині у світі налічується вже понад 1 млн хворих на COVID-19, понад 50 тис. осіб пішли із життя внаслідок цієї хвороби, але понад 200 тис. осіб одужали, і співвідношення легких/тяжких випадків становить 95/5 (ВООЗ, 2020). Втім, ЗМІ (особливо електронні) перенасичені саме страхітливими повідомленнями. Брак належної збалансованої інформації за спалаху нової хво­роби, на кшталт COVID-19, спричиняє паніку з більш серйозними згубними наслідками для життєдіяльності, соціального життя, економічного ландшафту та політичної стабільності. ­Підживлення цієї паніки — це масив інфор­мації про швидкість, із якою зростає рівень захворюваності на COVID-19 у країнах за межами Китаю.

Такі причини паніки населення досліджував K. Costa (2020) в огляді публікацій щодо спалаху тяжкого ­гострого респі­раторного синдрому (SARS) 2003 р. (табл. 1) [5].

nn20_3-144_2637_d1-300x250.jpg

Таблиця 1. Причини паніки під час спалаху нової вірусної інфекції

Автор зауважив, що на 48 % такий психічний стан людей можна було пояснити браком чіткого ­інформування насе­лення як на національному, так і на глобальному рівнях. Отримані результати засвідчили, що 7 % осіб ­обрали самодіагностику через страх, спричинений дефіцитом комуні­кацій із боку влади та достовірної інформації й належних знань для посилення змін у поведінці.

nn20_3-144_2637_d2-300x186.jpg

Таблиця 2. Найчастіші реакції населення Південної Африки та Нью-Йорка на спалах COVID‑19

На підставі аналізу відмінностей причин панічного реа­гування в Південній Африці та Нью-Йорку, за даними Facebook, автор продемонстрував однаково високий рівень на­гнітання нестримної паніки, але набагато більшу довіру до уряду в мешканців Нью-Йорка (табл. 2).
Звісно, поширення страху, що спричиняє хаотичну поведінку серед людей на тлі інфекційних спалахів, —не рідкісне явище, оскільки будь-хто, незалежно від ­статі та соціо­демографічного статусу, може заразитися. Особ­ливо це стосується COVID-19, коли є багато спекуляцій щодо режиму та швидкості поширення вірусу, а остаточного методу лікування наразі немає. Проведене в Китаї під час початкового спалаху COVID-19 ­дослідження виявило, що 53,8 % опитаних оцінили психологічний вплив епідемії як середній або тяжкий; 16,5 % ­повідомили про помірні та тяжкі симптоми депресії; 28,8 % — про симптоми середньої тяжкості до тяжкої тривожності; 8,1 % — про середній і значний рівень стресу. Зокрема, було зазначено, що широке висвітлення епідемії в ЗМІ може мати вплив на фізичну та психологічну реакцію громадськості щодо загрози інфекційних захворювань, яка неминуче посилює занепокоєння, але є ключовим інструментом заохочення запобіжних і профілактичних заходів [6].

Спалах COVID-19 через невідомі клінічні ­особливості та пов’язані з ним чутки дійсно призвів до значного психічного тиску та проблем для населення тривогу, депресію, страх, що безпосередньо позначаються на поведінці, а саме зростанні дій, спрямованих на біологічне самозбереження, зменшення альтруїстичної поведінки та навіть обман щодо інфікування та контактування з пацієнтами [7].

Результати дослід­жен­ня ­продемонстрували глибокий і широкий спектр психологічних наслідків, до яких може призвести спалах COVID-19: поява нових психіатричних симптомів в осіб, які не мають психічних захворювань; погіршення стану тих, хто вже страждає на такі ­захворювання; дистрес у доглядальників за пацієнтами з психічними та соматичними недугами. До того ж ­спалах ­коронавірусної хвороби передбачувано спричиняє сус­пільні психо­логічні реакції, такі як напруга, тривога та страх, втрата ­орієнтирів і планів на майбутнє, що може теж призводити до гострої реак­ції на стрес, посттравматичного стресового розладу, депресії, інших емоційних розладів і як наслідок — до ­зростання аутоагресивних дій аж до суїцидальних. Причому психологічний страх (як ірраціо­нальний) стає страшнішим, аніж сама хвороба (об’єктивний страх) [6].

Незалежно від залучення до ситуації, люди за таких умов можуть відчувати безпорадність, острах і занепо­коєння з приводу того, що вони захворіють або помруть, або ­звинувачувати інших, які потенційно можуть спричинити психічний розлад [8].

Спектр таких психічних порушень може коливатися від депресії, тривоги, панічних нападів, соматичних симптомів та ознак посттравматичного стресового розладу до делірію, психозу та навіть суїциду, які пов’язані з молод­шим віком і посиленням самозвинувачення [9].

За даними дослід­жен­ня C. Wang etal. (2020), яке охоп­лювало 1 тис. 210 респондентів із 194 міст Китаю, під час початкової фази спалаху COVID-19 понад ­половина опитаного населення оцінили психологічний вплив як помір­ний або тяжкий, а приблизно третина повідомила про тривогу середнього та тяжкого ступенів [10]. Як уже було зазначено, 53,8 % респондентів оцінили психологічний вплив спалаху як середній або тяжкий; 16,5 % — повідомили про помірні та тяжкі симптоми депресії; 28,8 % — про ­симптоми середньої та тяжкої ­тривожності та 8,1 % — про рівень помірного та сильного стресу.

Більшість респондентів перебували переважно вдома 20-24 год (84,7 %); вони були стурбовані тим, що члени їхніх родин заразилися COVID-19 (75,2 %) і були задоволені наявним обсягом медичної інформації (75,1 %). Жіночий гендер, статус студента, специфічні симптоми (наприклад, міалгія, запаморочення, симптоми ГРВІ) та низька самооцінка стану здоров’я були суттєво пов’язані з більшим психологічним впливом епідемії та вищим рівнем стресу, тривоги та депресії (p < 0,05). ­Актуальна та точна інформація про здоров’я (лікування, місцева ­ситуація зараження) й окремі запобіжні заходи (гігієна рук, ­носіння маски) були ­пов’язані з меншим психологічним впливом спалаху та нижчим рівнем стресу, тривоги та депресії (р < 0,05).

Просторова відстань між епідемією та населенням мала суттєвий вплив на індивідуальні емоції [11]. ­Ситуаційно залучені мешканці населеного пункту, постраждалого 2003 р. від SARS (із діагностованими пацієнтами або ймовірно зараженими особами на самоізоляції), відчували сильнішу тривогу та гнів, аніж ті, у чиїх містах/­селах ніхто не постраждав.

Наявність діагностованих пацієнтів у місті/селі ­означала більшу ймовірність зараження, тому ­мешканці відчували значно вищий рівень тривоги та гніву, ніж ті, у чиїх містах/селах були тільки особи на самоізоляції. Геогра­фічне ­розташування паці­єнтів із SARS і просторова віддаленість від іншого ­населення була відображенням психо­логічної відстані. Чим менша психологічна дистанція, тим більше людей відчували небезпеку, тим інтенсивні­шими ставали ­тривога та гнів (згідно з психологічним розвитком відповіді на ­стресорні події).

Тобто, з одного боку, масова ситуативна залученість поєднується з негативним емоційним реагуванням (­тривога, острах, гнів, депресія), а з іншого — ситуативна незалученість людини викликає ігнорування нею загрозливої ситуації та наражання на небезпеку себе та інших.

Крім того, особи, які перебувають на самоізоляції ­вдома внаслідок інфікування або контактування з ­пацієнтами з COVID-19, зазнають фізичного напруження через брак місця для фізичних навантажень, потерпають від ­стресу через ­обмежені ­соціальні взаємодії та тривож­ності, ­пов’язану зі страхом перед наслідками зараження [12].

Оскільки люди ізолюються ­вдома, а не в ­лікарні, вони можуть ­відчувати себе більш небезпечно, ніж ­госпіталізовані пацієнти, мати ­підвищену ­невпевненість щодо власного ризику ­розвитку тяжкої хвороби або невстановленого діаг­нозу, чи отримання ­своєчасного лікування. Тому ­психічне здоров’я таких осіб, як ­правило, потребує більшої ­уваги. ­

Низький рівень соціального капіталу (частка соціальної довіри, належності та ­участі) за шкалою PSCI-16 в осіб, які перебували в умовах само­ізоляції протягом 14 днів під час ­спалаху COVID-19, пов’язаний із підвищенням ­тривоги та стресу, проте високий рівень соціального капіталу позитивно ­корелювався з поліпшенням якості сну. Тривожність була пов’язана зі стресом і зниженням якості сну, а поєднання тривоги та стресу зменшило позитивний вплив соціального капіталу на якість сну. Автори ­зробили ­висновок, що під час епідемії COVID-19 у центральному Китаї в осіб упродовж індивідуальної самоізоляції підвищення соціального капіталу поліпшило якість сну за рахунок зниження тривоги та стресу [12].

За даними медичних експертів Першої афілійованої ­лікарні, Медичної школи університету Чжецзян (FAZHU), у якій надають стаціонарну допомогу ­пацієнтам із COVID-19, у 48 % осіб в ізольованих палатах за підтверд­ження коронавірусної інфекції проявився психологічний стрес у вигляді емоційної відповіді. Під час перебування в лікарні серед частих симптомів у пацієнтів із COVID-19 були відчуття жалю, обурення та ­роздратування, ознаки тривоги з можливими нападами паніки, фобіями та безсонням, а також депресії з відчуттям самотності та безпорадності. Тяжкий перебіг інфекційної хвороби досить ­часто ускладнювався делірієм; було повідомлення про енце­фаліт, індукований вірусом SARS-CoV-2, з ­озна­ками дратівливості та непритомним станом [38].

Із прогресуванням захворювання клінічні ­симптоми стають більш серйозними, а психологічні проблеми в інфікованих SARS-CoV-2 пацієнтів змінюються, отже, заходи психологічного втручання мають бути цілеспрямова­ними та відповідно адаптованими. За таких випадків медичний персонал має звертати увагу на стан ­психічного здоров’я пацієнтів із COVID-19 (незалежно від ступеня тяжкості хвороби), а в разі потреби ­проводити ­оцінювання окремих психічних функцій та ймовірності психічних розладів.

Навіть після фізичного ­одужання від тяжкого інфекційного захворювання (­лихоманка Ебола, SARS, близько­східний респіраторний синдром — MERS) люди страждали через психосоціальні ­проблеми: ­близько 50 % таких пацієнтів мали тривогу, 20 % — страх (зокрема, паніч­ні напади), депресію чи відчували стигма­тизацію [13, 14].

До того ж окремою уразливою групою на період пандемії COVID-19 є пацієнти з психічними ­захворюваннями, тому що алостатичне перенавантаження цією ­ситуацією посилює резидуальну психіатричну симптоматику, зумов­лює появу нових психічних симптомів і рецидиви психічних розладів.

Так, тривога, що раніше виникала через «уявну» приреченість і песимістичне сприйняття майбутнього, тепер частково посилюється через «реальну» смертельну загрозу до ймовірного виникнення гострої реакції на стрес та майбутнього посттравматичного стре­сового розладу. Описані конверсійні розлади «психогенного COVID-19» із симптомами болю в горлі, задишки та навіть психо­генної лихоманки. Ті, хто страждають на депресію, більше піддаються ризику посилення симптомів депресії та виникнення/збільшення суїцидальних нахилів, попри адекватну терапію. У пацієнтів з обсе­сивно-компульсивними розладами дуже ймовірно ­посилиться нав’язлива потреба в митті рук і значно збільшиться тривожність.

Парадоксально, але страх виходити на вулицю (агора­фобія) раптом із хворобливого стану перетворився на необхідний механізм «копінгу» під час вірусної пандемії. Крім того, можуть збільшуватися частота та інтенсивність симптомів погіршення стану психічного здоров’я, що потребуватиме уваги психіатра [42].

Своєю чергою, для пацієнтів психіатричних лікарень є низка чинників, що можуть підвищувати ризик і сприя­ти внутрішньолікарняному спалаху COVID-19:

  • невідповідність устрою лікарень та їх внутрішнього розпорядку вимогам стандартної фізичної ізоляції;
  • уповільнена перебудова роботи, зумовлена браком знань медперсоналу про протидію інфекційним ­захворюванням та його орієнтацією здебільшого на «ста­більність» стану ­пацієнта;
  • особливості психічного стану пацієнтів, що спричиняють їх байдужість до новин і недотримання необхідних методів захисту [46].

Порушення психічного здоров’я медичного персоналу

вгору

Загальний стан психічного здоров’я медичного персоналу, який надає медичну допомогу пацієнтам із новою коронавірусною пневмонією, як правило, гірший, ніж у групі незалучених медичних працівників. У ­медичного персоналу в Китаї, загальний середній бал за шкалою самооцінки симптомів SCL-90 та середні значення для чинників (соматизація, обсесивність-компульсивність, тривожність, фобічна тривожність та психотизм) були значно вищими в групі залученого до лікування пацієнтів із COVID-19 персоналу порівняно із ситуаційно незалученими (р < 0,05), тоді як показник ­міжособистісної чутливості — значно нижчим (р < 0,01) [15].

Причому рівні тривоги, стресу та ­самоефективності залежали від якості сну та соціальної підтримки. Так, рівень соціальної підтримки медичного персоналу мав значущі позитивні кореляції із самоефективністю та якістю сну і був негативно пов’язаний зі ступенем тривоги та стресу. Натомість рівень тривоги був суттєво пов’язаний із рівнем стресу, що мало негативний вплив на само­ефективність і якість сну.

Автори наголосили на необхідності заходів щодо зменшення психологічного тиску на медичний персонал, який займається новою епідемією коронавірусу. ­Медичні працівники, які працювали в інфекційних відділеннях і лікарнях під час спалаху COVID-19, повідомляли про депресію, тривогу, страх та гнів [16].

Подібні напади паніки були помічено і під час спалаху лихоманки Ебола. За даними масштабного одноцентрового поперечного опитування 5 тис. 62 медичних працівників спеціалізованої лікарні для тяжких пацієнтів із COVID-19 (м. Ухань), 29,8 % осіб повідомили про прояви стресу; 13,5 % — про депресії; 24,1 % — про тривоги за модифікованою Шкалою впливу подій (IES-R) та ­двома ­частинами Опитувальника щодо здоров’я пацієнта (Опитувальник щодо здоров’я пацієнта PHQ-9, Шкала оцінювання тривоги GAD-7) відповідно [17].

Втім, попередні дослід­жен­ня спалаху SARS 2003 р. демонстрували набагато вищі показники порушення здоров’я психіки у медичних працівників: 77,4 % — страждали від тривоги і занепокоєння; 74,2 % — від депресії [18].

Причому жіночий гендер, стаж роботи понад 10 років, супутні хронічні захворювання, психічні розлади в особистому анамнезі, наявність серед членів сім’ї або родичів пацієнтів із діагностованим COVID-19 або ймовірно заражених осіб були чинниками ризику стресу. Натомість психосоціальна підтримка та повне охоплення всіх медичних працівників захисними засобами та заходами були захисними чинниками [17].

Такі показники, як наголосили автори, здебільшого були зумовлені не застосуванням інших методик оцінювання, а результатом використання психосоціальних захисних заходів адміністрацією лікарні Tongji у відповідь на епідемію COVID-19 уже на ранньому етапі.

Медсестри — одна з найбільш уразливих груп щодо ризику інфікування. Їхнє занепокоєння зумов­лене тривогою щодо тісного контакту з пацієнтами; необізна­ністю щодо спеціальних робочих умов і процедур; фізичним дискомфортом і незручностями через спеціальний захист; перманентним протистоянням стражданням та смерті тяжко­хворих пацієнтів; тривалою розлукою із членами родини та неможливістю ­допомогти їм у разі зараження.

Загроза власної смерті у будь-який час для медичного персоналу, особливо для медичних сестер, ­поєднується зі стресовою роботою, дефіцитом сну, низьким ­ступенем свободи, великою відповідальністю та високим рівнем співпраці. Через дефіцит медичного персоналу мед­сестри стикаються зі збільшеним фізичним та психологічним навантаженням та більш серйозними ­емоційними проблемами [20].

У нещодавньому дослід­жен­ні у 85,37 % медсестер, безпосередньо залучених до надання допомоги пацієнтам із COVID-19, були виявлені емоційні реакції (гнів, тривога, депресія) [21].

За результатами онлайн-опитування в лютому 2020 р., щодо емоційних реакцій та копінг-стратегій медичних сестер і студентів медичних коледжів у провінції жінки виявляли достовірно сильнішу тривогу та страх, аніж чоловіки [22].

Мешканці міст проявляли більше тривоги та гніву, ніж мешканці сіл, але в останніх спостерігали більше смутку порівняно з містянами. Вищий ступінь залученості до надання допомоги пацієнтам із COVID-19 призводив до сильнішої тривоги та гніву. Порівняно зі студентами медичних коледжів медичні сестри мали сильніші ­емоційні реакції (тривога, страх, смуток, гнів) та охочіше використовували проблемно-фокусовані копінг-стратегії.

Автори описали виникнення таких циклів реагування: «чим більше страху, тим більше використання проблемно-­фокусованого копінгу»; «чим більше гніву, тим більше застосування емоційно-фокусованих копінг-стратегій», «чим більше проблемно-фокусованого копінгу, тим тривожніше, тим більше гніву, тим більше смутку» [22].

Ще однією категорією осіб, уразливих щодо психологічного впливу епідемії COVID-19, є члени родин медичних працівників, залучених до надання допомоги пацієнтам із коронавірсною хворобою. За даними поперечного дослід­жен­ня стану психічного здоров’я 822 таких осіб, загальна поширеність тривоги (за шкалою GAD-7) та депресії (за опитувальником PHQ-9) становила 33,73 і 29,35 % відповідно.

Предикторами виникнення тривоги були: більша за часом зосередженість уваги на COVID-19 та знання, що члени сім’ї (тобто лікарі, медсестри) безпосередньо контактували з пацієнтами із підтвердженим або підозрюваним діагнозом, натомість превентором стала впевненість у безпеці захисних засобів медичних працівників.

Більша за часом зосередженість уваги на COVID-19, триваліший середній робочий час на тиждень для ­членів родини (тобто медиків), близький ступінь споріднення (батьки, діти тощо) були чинниками ­ризику симптомів депресії. Як зауважили автори, психологічні відповіді на COVID-19 мали драматичний характер серед членів сім’ї медичних працівників під час фази наростання спалаху, що дає вагомі доказові підстави для надання більшої уваги стану психічного здоров’я цієї ­вразливої, але часто невидимої групи населення під час епідемії корона­вірусної хвороби [23].

Відновлення психічного здоров’я

вгору

Незважаючи на наявність досить значущої кількості досліджень, загальні проблеми психічного здоров’я та розлади, виявлені серед пацієнтів і медичного персоналу, який працює в умовах епідемічних ситуацій, ­часто ігноруються науковим співтовариством. Важливо, щоб поряд із заходами реагування на надзвичайні ситуації громадського здоров’я було розроблено протоколи для виявлення, лікування та запобігання проблемам психічного здоров’я як для пацієнтів, так і для медичних праців­ників у розпал епідемії COVID-19 [6].

Причому, відповідно до біопсихосоціальної парадигми медицини, необхідно застосовувати «трикутник допомоги», у якому три складові — медична, психологічна й соціальна — забезпечують ефективність комплексного втручання [25]. У Сінгапурі було визначено шість критичних напрямів для зміцнення стратегії психічного здоров’я під час спалаху COVID-19, а саме:

1) ідентифікація груп підвищеного ризику;

2) поліпшений скринінг психічних розладів;

3) психологічні втручання;

4) підтримка залучених до спалаху COVID-19 ­медичних працівників;

5) надання точної та повної інформації;

6) інтеграція медичних і громадських ресурсів [6].

Дуже важливим чинником є соціальна підтримка та соціальні ресурси, що зменшують негативні емоції, такі як тривожність [26]. Тому коли люди перебувають в ізоляції (­зокрема, під час епідемій), інтернет-групи, які розширюють соціальні мережі та надають взаємну ­підтримку, можуть зменшити тривожність через усамітнення внаслі­док карантинних заходів [27]. Соціальна підтримка ­допомагає зменшити ­сприйняття та оцінку загрози над­звичайних подій, фізіологічні реакції та невідповідну ­поведінку, спричинені стресом, а також послабити страх і тривогу, зумовлені цим потрясінням [28, 29].

Наявність телемедицини також може стати критичною потребою для населення та пацієнтів, які постраждали від COVID-19, особливо в умовах активного карантину. Дозвіл пацієнтам звертатися до лікаря за допомогою теле­конференцій у режимі реального часу для зменшення страху та тривоги, для отримання порад щодо інших проб­лем зі здоров’ям, набуває критично важливого характеру, коли лікарні переповнені більш тяжкими пацієнтами [30]. Було підтверджено позитивний ­досвід упро­вад­жен­ня телемедицини для надання ­допомоги майже 90 % пацієнтам із психічними розладами під час панде­мії COVID-19 в Італії, Франції та США [43-45].

Для кращого вирішення нагальних психологічних проб­лем осіб, задіяних у боротьбі з епідемією COVID-19, розроб­лено модель психологічного втручання, яка інтегрує лікарів, психіатрів, психологів і соціальних працівників в інтернет-­платформи щодо здійснення психологічних ­заходів для пацієнтів, ­їхніх родин і медичного ­персоналу [31].

Експерти наголошують на тому, що такі втручання мають бути динамічними та адаптованими відповідно до різних стадій епідемії, тобто як під час, так і після спалаху хвороби. На думку авторів, за таких умов фахівці з психічного здоров’я мають брати активну участь у ­загальному процесі терапії хвороби. Зокрема, психологічні кризові втручання слід інтегрувати у лікування пневмонії та блокування шляхів передачі COVID-19.

nn20_3-144_2637_r1.jpg

Рисунок 1. Модель психологічного кризового втручання в умовах пандемії COVID‑19

Модель психологічного кризового втручання зображено на рисунку 1. На цьому етапі психологічне кризове втручання має одночасно поєднувати два заходи:

1) втручання внаслідок страху перед хворобою, яке здійснюють, головним чином, медики з допомогою психо­логів;

2) втручання через труднощі в адаптації, головним чином, здійснюють соціальні психологи.

Серйозні психічні проблеми (насильство, суїцидальна поведінка) мають вирішувати психіатри (рис. 2).

nn20_3-144_2637_r2.jpg

Рисунок 2. Інтернет-методи психологічного втручання в умовах пандемії COVID‑19

Основною ідеєю авторів було інтегрувати інтернет-технології у весь процес терапії та поєднати раннє ­втручання з подальшою реабілітацією. Було розроблено ­рекомендації для медичних працівників за схемою ППС (перед­бачати, планувати, стримувати), в оригіналі — The Anticipated, Plan and Deter (APD) Responder Risk and Resilience Model. Покрокова модель управління стресом для медичних працівників виглядала так:

  • Передбачати — отримати передподійний стрес-тренінг; розумітися на стрес-менеджменті; описати ймовірні катастрофічні реакції на подію.
  • Планувати — розробити індивідуальний план резілієнсу (відновлення після психологічних проблем); знайти індивідуальні або групові ресурси ­копінгу.
  • Стримувати — навчитись використовувати індивідуальний план резілієнсу та моніторити будь-чий стрес [31].

Для пацієнтів зміст психологічних інтервенцій онлайн був таким:

  1. Знання про профілактику та боротьбу з новим коронавірусом: як правильно носити маску; як захистити себе, коли виходите на вулицю (п’ять заходів захисту); як подолати інформаціний вибух, пов’язаний з ­епідемією вірусу.
  2. Знання про навички психологічної самоадаптації: підтримка емоційної стабільності (метод релаксації — черев­не дихання); поради експертів із лікарні Західного Китаю (як протистояти тривозі та страху, спричиненим новим коронавірусом); аудіо mindfulness (зосереджена уважність) для зменшення стресу.
  3. Телефонні гарячі лінії, інтернет-консультування.
  4. Оцінювання в інтернет-мережі (24/7): тривоги — за ­шкалою GAD-7; депресії — за Опитувальником PHQ-9; сну — за Пітс­бурзьким опитувальником щодо якості сну (PSQI) [31].

Багато медичних установ та університетів у Китаї відкрили онлайн-платформи для надання послуг психо­логічного консультування пацієнтів, членів їхніх сімей та інших осіб, постраждалих від епідемії. Але більшість медичних відділень починали психологічну ­інтервенційну діяльність самостійно, не спілкуючись один з одним, тим самим витрачаючи ресурси щодо психічного здоров’я та відмовляючи пацієнтам через брак своєчасної діаг­ностики та недостатнє спостереження за лікуванням та обстеженнями [32].

Національна комісія з охорони здоров’я Китаю видала вказівки щодо екстреного психологічного кризового втручання для осіб, які постраждали від COVID-19 [33].

Ключові моменти сформульовано для різних груп: пацієнтів із підтвердженим діагнозом та ймовірним інфікуванням SARS-CoV-2; медичних працівників, безпосередньо залучених до допомоги таким пацієнтам (табл. 3).

nn20_3-144_2637_d3.jpg

Таблиця 3. Приклади екстреного психологічного кризового втручання для осіб, які постраждали від COVID‑19

У рекомендаціях ВООЗ «Психічне здоров’я і психо­соціальні аспекти під час спалаху COVID-19» є низка повідомлень, які можна використовувати в комунікації для підтримки психічного та психосоціального ­благополуччя в різних цільових групах на цей період.

Повідомлення для широкого загалу ­спрямовані на уникнення/зменшення дискримінації та стигмати­за­ції осіб, які лікуються від COVID-19, дотримання інформаційної гігієни, повага медичних працівників. Тоді як повідомлення для останньої категорії осіб націлені на організацію системи психологічної допомоги загалом та створення ефективного селф-менеджменту із застосуванням адаптивних копінг-стратегій в умовах пандемії COVID-19. Окремі рекомендації стосуються ­комунікації з особливо уразливими контингентами: дітьми, літніми особами, пацієнтами з хронічними захворюваннями, а також бажаної поведінки осіб в умовах ізоляції [39].

У Китаї тільки за період із 29 січня до 20 лютого було оприлюднено 26 настанов та інструкцій щодо роботи служб психічного здоров’я, які передусім наголошували на необхідності зменшення амбулаторних візитів і госпіталізацій осіб із психічними захворюваннями, ­збільшення консультування з віддаленим доступом, розширення психо­логічних методів втручання [34]. Зазначено, що якщо вико­ристовуються психотропні препарати, які зазвичай призначають психіатри за психічних розладів, для ­зменшення шкідливого впливу будь-яких взаємодій із COVID-19 і методами її терапії слід дотримуватися основних принципів фармакологічного лікування для забезпечення міні­мальної шкоди [35, 36].

«Психологічне втручання у пацієнтів із COVID-19» викладено в окремому розділі ґрунтовної настанови для медичних працівників «Посібник із профілактики та лікування COVID-19» (18 березня 2020 року), укладеної на підставі клінічного досвіду боротьби з пандемією ­групою медичних експертів Першої афілійованої ­лікарні Медичної школи університету Чжецзян (FAZHU) [37].

Цей посібник не схвалений ВООЗ для широкого застосування, хоча він уже перекладений багатьма мовами, ­зокрема й українською (переклад «Добробут») і поширений в інтернеті [38]. У ньому стисло представлено принципи втручання (діагностики та терапії) у ­пацієнтів із вадами психічного здоров’я, адже за умови суворих заходів щодо зараження саме медичні працівники інфекційних відділень/лікарень (а не психіатри та психологи), стають основним персоналом, який забезпечує психологічні втручання таким пацієнтам у лікарнях.

Зокрема, рекомендовано конт­ролювати психічний стан пацієнтів із COVID-19 (індивідуальний психологічний стрес, настрій, якість сну та напругу) щотижня після госпіталізації та перед випискою, використовуючи скринінг ­загального стану психічного здоров’я за самоопитувальником SRQ-20, тривоги — за шкалою GAD-7 та депресії — за опитувальником PHQ-9 [40, 41].

Подальша діагностика передбачає застосування таких клінічних шкал, як: Шкала депресії Гамільтона (HAM-D), шкала тривоги Гамільтона (HAM-A), Шкала позитивних та негативних симптомів (PANSS). Тоді як ­самотестування рекомендовано через мобільні телефони, а лікарі можуть проводити співбесіди та анкетування особисто або онлайн [37, 38]. У разі потреби пацієнтам може бути ­призначена консультація психіатра (табл. 3).

Обсяг втручання щодо пацієнтів із COVID-19 із порушеннями психічного здоров’я залежить від ступеня їх тяжкості. Наявність порушень легкого ступеня тяжкості зумовлює селф-менеджмент із дихальними релаксаційними вправами та майндфулнес. У більш тяжких випадках залежно від наявної психопатології ­рекомендовано комбінування психотерапії та психофармакотерапії (анти­депресанти; анксіолітики, зокрема бензодіазепіни; ­атипові антипсихотики, насамперед оланзапін та кветіа­пін), зважаючи на вік і коморбідні патології [37, 38].

Власне, у пацієнтів із психічними захворюваннями для зменшення ризику інфікування на COVID-19 рекомендовано застосування таких заходів, як:

  • дистанційний моніторинг (поза межами психіатричних лікарень) амбулаторних пацієнтів в нестабільному психічному стані;
  • подовження тривалості приймання препаратів для стабільних амбулаторних пацієнтів;
  • обмеження госпіталізацій і прискорення виписки пацієнтів;
  • заборона відвідувань у психлікарнях;
  • забезпечення медперсоналу та пацієнтів фізичними засобами захисту та додатковою таргетною психологічною допомогою;
  • обов’язкове обладнання обсерваційних кімнат за межа­ми звичайних відділень для ізоляції та обсервації ймовірно або підтверджено інфікованих ­SARS-CoV-2 пацієнтів [46].

Діагностика та терапія тривожних розладів

вгору

За даними наукової медичної літератури, ­наведеними в статті, найпоширенішим психічним порушенням в осіб, ситуаційно залучених до спалаху COVID-19, є ­тривога. Причому патологічні стани тривоги слід відрізняти від здорової (непатологічної); необхідні критерії A і B, де критерій A — загальне занепокоєння з приводу ­хвороби, ­неспокій через біль та загрозу організму (тенденція до посилення соматичних відчуттів) тривалістю до 6 місяців; критерій B — занепокоєння та побоювання швидко зменшуються/зникають внаслідок належного медичного заспокоєння, незважаючи на те, що через ­деякий час ­можуть виникнути нові передчуття тривоги [47].

Рівень тривоги в осіб, ситуаційно залучених до ­спалаху COVID-19, стандартно рекомендовано визначати за частиною Опитувальника здоров’я пацієнта PHQ — Шкалою тривоги (інша назва Опитувальник із генералізованої тривоги) GAD-7 [17, 23, 41].

Відповідно до інструкції досліджувана особа має прочитати сім запропонованих тверджень й оцінити, як ­часто за ­останні два тижні її турбували описані проблеми, обравши для відповіді один із чотирьох варіантів: ніколи — 0 балів; ­декілька днів — 1 бал; ­більшу частину часу — 2 бали; ­майже щодня — 3 бали (табл. 4). Загальний результат за шкалою GAD-7 може ­становити від 0 до 21 бала, а суми 5, 10 та 15 балів є початковими пунктами для ­визначення легкої, помірної та тяжкої тривоги відпо­відно. У разі скринінгу тривожних розладів рекомендова­ною межею здоров’я/патологія є 10 балів [47].

nn20_3-144_2637_d4.jpg

Таблиця 4. Опитувальник із генералізованої тривоги GAD‑7

Із пороговою оцінкою 10 балів шкала GAD-7 має чутли­вість 89 % і специфічність 82 % для діагностики генера­лізованого тривожного розладу (ГТР). Опитувальник GAD-7 також досить добре визначає наявність і тяжкість трьох інших поширених тривожних розладів — ­панічного розладу (чутливість 74 %, специфічність 81 %); соціального тривожного розладу (чутливість 72 %, специфічність 80 %); посттравматичного стресового розладу (чутливість 66 %, специфічність 81 %) [47, 48].

Оптимальною тактикою лікування пацієнтів із тривожними розладами, зокрема асоційованими з COVID-19, відповідно до міжнародних стандартів терапії є поєд­нання фармако- та психотерапії [49, 50].

За стандартом якості лікування тривожних розладів Національного ­інституту охорони здоров’я та ­клінічного вдосконалення Великої Британії (NICE, 2014) QS53, психо­терапія є першою лінією лікування незалежно від інтенсивності методу втручання, а призначення бензо­діазепінів або нейролептиків за браку специфічних клінічних причин обмежене [51].

Рекомендації Всесвітньої федерації товариств біологічної психіатрії (WFSBP) визначають прегабалін разом із селективними інгібіторами зворотного захоплення серо­тоніну (СІЗЗС) та селективними інгібіторами ­зворотного захоплення серотоніну й норадреналіну (СІЗЗСН) препа­ратом першого вибору в терапії ГТР [52].

У клінічній настанові з терапії тривоги для дорослих Національної служби охорони здоров’я Великої Бри­танії (NHS) окремо зауважується, що прегабалін можна призна­чати за браку терапевтичної відповіді на СІЗЗС/СІЗЗСН або як першу лінію лікування, особливо в пацієнтів з інтелектуальною недостатністю [53].

Дані вторинного аналізу клінічних досліджень засвідчили переваги застосування прегабаліну над СІЗЗС і СІЗЗСН щодо економічної ефективності у пацієнтів із ГТР, рефрактерних до приймання бензодіазепінів [54].

Результати піврічного дослід­жен­ня пацієнтів із хро­ніч­ним ГТР довели більшу економічну доцільність застосування прегабаліну порівняно з будь-яким антидепресантом чи бензодіазепіном [55].

Важливою є швидкість настання клінічно значущого ефекту прегабаліну при ГТР: прегабалін вже до 4-го дня терапії перевершував венлафаксин і плацебо щодо ­редукції симптоматики, діючи одночасно на психічні й ­соматичні (кардіоваскулярні, респіраторні, м’язові, гастроінтести­нальні тощо) симптоми тривоги [56, 57].

Клінічне поліпшення протягом перших двох тижнів ліку­вання прегабаліном підвищувало ймовірність позитивної клінічної відповіді в 5,3 раза [58].

Прегабалін (150-600 мг/добу) здатний ефективно редукувати не лише прояви ГТР, включно з інсомнією, ­зокрема у пацієнтів віком 65+, але й симптоматику коморбідних депресивних станів різних ступенів тяжкості (від легких до тяжких) [56, 59-61].

Слід пам’ятати, що швидке припинення приймання прегабаліну (особливо у високих дозуваннях) може супроводжуватися синдромом скасування у вигляді посилення тривоги, неспокою, дратівливості, нервозності, інсомнії та рецидиву основних симптомів ГТР [62].

Але, власне, прегабалін ефективний для полегшення проявів синдрому скасування бензодіазепінів із подальшою відмовою від них у понад половини пацієнтів та проявів алко­гольного абстинентного синдрому з подовженням періоду утримання від алкоголю [63-65].

Висновки

вгору

Будь-який масштабний спалах небезпечної інфекції чинитиме негативний вплив на людей і суспільство. ­Сучасна пандемія COVID-19 супроводжується поширеною «інфо­демією» та очікуваною прийдешньою «епідемією» паніки, передбачувано спричиняючи суспільні психологічні реакції, такі як напруга, тривога та страх, ­втрата орієнтирів і планів на майбутнє, що може призводити до гострої реакції на стрес, посттравматичного стресового розладу, депресії, інших емоційних розладів, і як наслідку — зростання аутоагресивних дій аж до суїциду. Ситуативна залученість до пандемії COVID-19 широких верств населення може зумовити: появу нових психіатричних симптомів в осіб, які раніше не мали психічних хвороб; погіршення стану тих, хто страждає на такі захворювання; дистрес у доглядальників пацієнтів із психічними та сома­тичними недугами. Вона має серйозні згубні наслідки для життєдіяль­ності, соціального життя, економічного ландшафту та політичної стабільності.

Критичними напрямами для зміцнення стратегії психічного здоров’я під час спалаху COVID-19 є: ідентифікація груп підвищеного ризику; поліпшений скринінг ­психічних розладів; психологічні втручання; підтримка залучених до спалаху коронавірусної хвороби медичних працівників; надання точної та повної інформації; інтеграція медичних і громадських ресурсів.

Дієвою є модель психологічного втручання, що ­інтег­рує лікарів, психіатрів, психологів і соціальних працівни­ків в інтернет-платформи для здійснення ­психологічного втручання щодо пацієнтів, їхніх сімей і медичного пер­со­налу. Такі дії мають ґрунтуватися на всебічному оціню­ван­ні чинників ризику, які призводять до психологічних проб­лем, зокрема погане психічне здоров’я до кризи, побоювання, травмування себе та членів родини, ­небезпечні для життя обставини, паніка, відрив від близьких та низький дохід домогосподарств.

Найпоширенішим психічним порушенням серед осіб, ситуаційно залучених до спалаху COVID-19, є тривога, рівень якої стандартно рекомендовано визначати за шкалою GAD-7. Оптимальною тактикою лікування ­пацієнтів із тривожними розладами, зокрема асоційованими з COVID-19, є поєднання психотерапії та ­фармакотерапії. СІЗЗС, СІЗЗСН і прегабалін — препарати першого вибору для лікування тривожних розладів. Завдяки швидко­дії, позитивному впливу на сон, соматичні компоненти тривоги, больовий синдром та прояви депресії прегабалін (150-600 мг/добу) рекомендований до широкого застосування у пацієнтів із тривогою у загальномедичній практиці, зокрема як засіб терапії першої лінії у ­пацієнтів з інтелектуальною недостатністю, резистентністю до інших анксіолітиків.

Отже, нинішню «епідемію» тривоги треба долати за допомогою біопсихосоціальних підходів. Ми, ­психіатри, маємо підтримувати та навчати наших пацієнтів і громадськість загалом боротися зі стресом, нагадуючи про швидко­плинність епідемій — від іспанського грипу (1918) аж до вірусу лихоманки Ебола (2013) або вірусу Зіка (2016). Пандемія COVID-19 має спонукати нас бути більш підготовленими та стійкими до неминучих майбутніх загроз і берегти психічне здоров’я.

Література

1. Zarocostas J. How to fight an infodemic. The Lancet. 2020 Feb 29. Vol. 395, № 10225. 676 р.

2. Cinelli M., Quattrociocchi W., Galeazzi A. et al. The covid-19 social media infodemic. arXiv preprint arXiv:2003.05004. 2020 Mar 10.

3. Hua Z., Yangb Z., Lib Q. et al. Infodemiological study on ­COVID-19 epidemic and COVID-19 infodemic. (Preprint· February 2020. DOI: 10.20944/preprints202002.0380.v3).

4. Чабан О. С., Хаустова О. О., Жабенко О. Ю. Ситуаційна соціокультурна тривога: сучасні провокації та їх психосоматичні розв’язання. НейроNews. 2010. Вип. 4. С. 10-15.

5. Costa K. The Cause Of Panic At The Outbreak Of Covid-19 In South Africa–A Comparative Analysis With Similar Outbreak In China And New York. Center for Open Science; 2020 Mar 9. (Preprint DOI 10.31730/osf.io/sy54p).

6. Ho C. S. Mental Health Strategies to Combat the Psychological Impact of COVID-19 Beyond Paranoia and Panic. Article in Press | ‘Online First’ Access. URL: http://www.annals.edu.sg/pdf/special/COM20043_HoCSH_2.pdf.

7. Bao Y., Sun Y., Meng S. et al. 2019-nCoV epidemic: address ­mental health care to empower society. The Lancet. 2020 Feb 22. Vol. 395, № 10224. Р. 37-38.

8. Müller N. Infectious diseases and mental health. In: ­Sartorius N., Holt RIG, Maj M., editors. Key Issues in Mental Health. Basel: S. KARGER AG. 2014. Р. 99-113. Available at: https://www.karger.com/Article/ FullText/365542.

9. Sim K., Huak Chan Y., Chong P. N. et al. Psychosocial and ­coping responses within the community health care setting towards a natio­nal outbreak of an infectious disease. J Psychosom Res. 2010. Vol. 68. Р. 195-202.

10. Wang C., Pan R., Wan X. et al. Immediate psychological responses and associated factors during the initial stage of the 2019 coronavirus disease (COVID-19) epidemic among the general population in Сhina. International Journal of Environmental Research and Public Health. 2020 Jan. Vol. 17, № 5. Р. 1729.

11. Qan M. Y., Ye D. M., Dong W. et al. Changes of coping ­behavior, cognitive evaluation and emotional state of SARS in Peking people in dif­ferent periods. Chinese Mental Health Journal. 2003. Vol. 8. ­P. 515-520.

12. Xiao H., Zhang Y., Kong D. et al. Social Capital and Sleep Quality in Individuals Who Self-Isolated for 14 Days During the Coronavirus Disease 2019 (COVID-19) Outbreak in January 2020 in China. Medical Science Monitor. 2020 Mar 20. Vol. 26. DOI: 10.12659/ MSM.923921.

13. Tsang H. W., Scudds R. J., Chan E. Y. Psychosocial impact of SARS. Emerg Infect Dis 2004.Vol. 10. Р. 1326-7.

14. Bobdey S., Ray S. Going viral — Covid-19 impact ­assessment: A perspective beyond clinical practice. J Mar Med Soc [serial online] 2020. Vol. 22. P. 9-12.

15. Xing J., Sun N., Xu J. et al. Xu were co-corresponding J. Study of the mental health status of medical personnel dealing with new corona­virus pneumonia. 2020. (Рreprint. doi: https://doi.org/10.1101/2020.03.04.20030973).

16. Xiang Y.T., Yang Y., Li W. et al. Timely mental health care for the 2019 novel coronavirus outbreak is urgently needed. Lancet Psychiatry 2020. pii: S2215-0366(20)30046-8.

Повний список літератури, який уміщує 65 джерел, знаходиться в редакції.

Наш журнал
в соцсетях:

Комментарии специалистов

Партнеры