Ів Сен-Лоран:
«Я народився з нервовим зривом»

Ів Сен-Лоран

Видатний французький кутюр’є, засновник всесвітньо відомого дому моди Ів Сен-Лоран (1936–2008) понад 40 років своєї кар’єри залишався на вершині успіху. Однак за лаштунками яскравих дефіле приховувалася його непроста особистість — зацькована, бентежна, сором’язлива і саморуйнівна. «Я народився з нервовим зривом, — зізнавався він якось в інтерв’ю і додавав: — Я неодноразово переживав відчай і пекло. Пізнав панічний страх і безмежну самотність. І хибних друзів — транквілізатори й наркотичні речовини. Я пройшов через в’язницю депресії й лікарень. З усього цього я вийшов засліплений, але протверезілий». Сучасні фахівці припускають наявність у нього ознак розладів спектра аутизму, садомазохізму, генералізованого тривожного та біполярного афективного розладів тощо.

Подвійне життя

Ів Анрі Донá Матіє-Сен-Лоран народився 1 серпня 1936 р. в м. Оран (Алжир, тодішня колонія Франції) у заможній аристократичній сім’ї. По батьківській лінії їхній рід спадкових юристів знаний у Франції ще з ХVІІ ст. ­Батько модельєра, Шарль Матіє-Сен-Лоран, керував страховою фірмою і мережею кінотеатрів в Алжирі та мав вели­кий авторитет. За спогадами, він був завжди доброзичливим, легко сходився з людьми. Його весілля з Люсьєною ­Вільбо іспано-бельгійського похо­дження відбулося 1935 р.

Свою бабусю по материнській лінії Ів характеризував як «дуже потішну», чиї сестри мали схильність до «­всіляких витівок і дурниць» із претензією на «біснуватість». «­Бабуся багато страждала в житті. Вона закохалася в диригента, який провів два дні на гастролях у міській опері та потім зник. Жінка хотіла, щоб її поховали з його любовними листами». Однак її зґвалтував зять, внаслідок чого і народилася ­Люсьєна, яку до п’яти років виховували за межами сім’ї. А повернувшись у село до матері, дівчина в юності теж ­стала ­жертвою зґвалтування — з боку вітчима. Після цього її забрала до міста одна з тіток, яка прищепила їй смак до ­одягу та прикрас, і заміжжя за аристократом було «її помстою мину­лому життю». Ці замовчувані подробиці глибоко вразили кутюр’є, коли він дізнався про них уже в зрілому віці.

Ів був первістком, єдиним сином і загальним улюбленцем (мав двох значно молодших сестер). Він зростав у ­достатку: у маєтку із челяддю, де ніколи не стихали свята, із надміром іграшок і розваг. Найближчі стосунки поєднували його з ­матір’ю — «незбагненною», манірною, то примхливою, то серйоз­ною. Йому здавалося, що вона цілими днями займалася тим, що підбирала собі вбрання, і син плакав, коли йому не подобалася її сукня, та просив переодягнутися.

У віці 6 років хлопчика віддали до місцевої католицької школи, а згодом перевели до коле­джу Святого Серця. Це ­стало відправною точкою для більшості його психологіч­них проблем, спричинивши болючу роздвоєність: «Я жив подвійним життям. У класі я потерпав від жахливих знущань, а ввечері, повернувшись додому, відчував повну свободу, займаючись своїми ляльками». Змалку його приваб­лювали дівчачі заняття: Ів полюбляв розглядати материні журнали мод, складав букети, малював принцес тощо. Ровес­ники відразу помітили його інакшість (як-от субтильність статури, делікатна поведінка, а також рано усвідомлена гомо­сексуальність) і зробили об’єктом для нещадного булінгу. «У початковій школі діти так збиткувалися наді мною, що ходити туди було пеклом. Однокласники дуже жорс­токо поводилися зі мною. На перерві я замикався в туалеті, щоб уникнути побиття, — пригадував він пізніше. — Але поки вони гнобили мене, я повторював: «Одного разу ти станеш знаменитим». Це був мій спосіб помститися». Натомість удома Ів більшість часу проводив на самоті за малюванням, і рідні ніколи не турбували його, не дорі­кали за потайливість і замкнутість. Ірландський ­психіатр Майкл Фіц­джеральд навіть висловив припущення про наявність у нього ознак розладу спектра аутизму або шизо­їдного типу особистості, а інші дослідники ­говорили про ранні прояви депресії.

Згодом Сен-Лоран поринув у читання: улюбленими його персонажами стали Сван із циклу Марселя ­Пруста «У пошу­ках втраченого часу», його настільної книги, а ще Скарлет О’Хара з «Віднесених вітром» і пані Боварі з однойменного роману Гюстава Флобера. Він переписував твори від руки, оздоблюючи їх малюнками аква­реллю, а ­також склав ­власну поему на 13 сторінок «Навіщо гово­рити про ко­хання?» Коли йому виповнилося 11, мати почала ­водити його до театру, і майбутній кутюр’є ­незабаром так ним захопився, що створив свій ляльковий театр, де намагався повторити відомі п’єси. Власноруч він майстрував декорації та маріонеток, для яких вигадував і ­клеїв ­костюми. Пізніше юнак став моделювати одяг для дитячих концер­тів і розробляв убрання для матері й ­сестер, хоча сам ще не вмів шити.

Ненависний йому коле­дж він закінчив 1952 р. і ­вступив до ліцею, де ставлення однолітків було приязнішим, але все ж тримався сторожко, залишався нервовим і замкнутим. Під час навчання на бакалавра філософії весь ­вільний час Ів продовжував присвячувати дизайну: ­вирізав із журналів 11 моделей і створив для них дві повно­цінні колекції з понад 500 елементів одягу.

У мене не було юності

Хоча батько плекав сподівання, що син теж стане юрис­том, мати всіляко підтримувала його захоплення модою. Уже у віці 17 років Сен-Лоран здобув третій приз на конкурсі ескізів Генерального секретаріату шерсті, познайомився і розпочав листування з головним редактором журналу «Vogue» Мішелем де Брюнофф, а після закінчення ліцею в Орані переїхав до Парижа, де відвідував курси Проф­спілкової палати швацької промисловості. А в листо­паді 1954 р. він виборов перший і третій призи на Між­народному конкурсі вовняної промисловості, ­ставши наймолодшим лауреатом в історії премії. Однак після такої блискучої перемоги та ейфорії ­перших паризьких ­місяців Ів несподівано поринув у глибоку депресію, писав ­додому сповнені смутку листи («Усі вихідні я гризу ­яблука і ­плачу») та навіть відмовився складати іспити на ­курсах, кинувши навчання через три місяці.

Мішель де Брюнофф, високо оцінивши його ескізи, ­показав їх своєму другові — славетному кутюр’є ­Крістіану Діору, який одразу прийняв талановитого юнака до власного дому моди на посаду старшого асистента ­модельєра. Спочатку йому доручили декор приміщень, розробку аксе­суарів, але вже незабаром Діор назвав його улюбленим учнем і став додавати його моделі до своїх колекцій. Попри замкнутість і нерішучість, Ів усе частіше почав з’являтися на людях і відвідувати світські заходи. А ­після раптової смерті (від серцевого нападу) Крістіана Діора у жовтні 1957 р. художнім керівником дому Dior при­значили 21-річного Сен-Лорана. За два тижні він ­під­готував близько 600 ескізів і вже в січні презентував ­власну колекцію «Трапеція» без чітко фіксованої талії, яка ­стала справжнім успіхом.

Маленький Ів із батьками, 1938 Кутюр’є в дитинстві, 1940-ві Ів у юності із сестрою Сен-Лоран і його ляльки

Журналісти охрестили його «маленьким принцем» та «юним королем високої моди», відзначали його серйоз­ність, старанність і прискіпливість у роботі. Ів демонстру­вав неймовірну працьовитість, був вимогливим, але ввічливим у спілкуванні з підлеглими. Сором’язливість не гальмувала його великих амбіцій: до липня 1960 р. він представив ще п’ять колекцій от кутюр (haute couture — «високе шиття»). «У мене не було юності», — нарікав він згодом, а­дже на його плечі лягла відповідальність за престижний дім моди, який йому вдалося не лише підтримати на гідному рівні, а й збільшити його обіг удвічі.

Від початку Алжирської війни Сен-Лоран мав бронювання. Однак після останньої колекції «Бітник», яку сприйняли неоднозначно, йому було відмовлено у продовженні відстрочки. Травмований булінгом у школі, він передчував, що в армії над ним знущатимуться не ­менше. Модельєра призвали на службу до французького ­війська 1 вересня 1960 р., а вже за 20 днів він опинився в ­шпиталі Валь-де-Грас, де перебував до середини листопада з діагнозом «нервовий зрив». За цей час дім моди Dior призупинив його контракт і призначив нового ­художнього керівника.

Подробиці свого перебування в шпиталі Ів уперше описав значно пізніше в одному з інтерв’ю: «Це був жах. Вони не дозволяли мені вийти. Напханий ліками, я спав у палаті один, але різні люди входили і виходили як шалені. Справжні божевільні. Деякі пестили мене, я не ­піддавався. Інші кричали без причини. За два місяці я сходив у ­туалет лиш раз, такий був наляканий. Наприкінці я важив 35 кіло­грам і страждав від сильного головного болю. ­Лікар казав, що давав мені найпотужнішу дозу транквілі­заторів, яку будь-кому будь-коли призначав».

Його матері дозволили тільки одне відвідування. Вона пригадувала, що його лікували заспокійливими і психо­тропними препаратами, а також застосовували електрошок. Її вразило, наскільки виснаженим був син, він ­нічого не їв і перебував у повній прострації. Згодом препарати, застосовані до нього, справді були вилучені з протоколів лікування. Урешті Сен-Лорана комісували зі служби, бо «його здоров’я не поліпшилось». Але вже повесні він знову взявся за олівець. Його партнер П’єр ­Берже, добившись від дому Dior компенсації за неправомірне розір­вання контракту, допоміг йому відкрити власний дім моди Yves Saint Laurent (YSL). А 29 січня 1962 р. відбувся ­показ першої колекції Іва в новому статусі, яка була сприйнята дуже схвально. «Я не збираюсь ставати революціонером, — стримано коментував він. — Сукні розвиватимуться ­згідно з подіями життя і натхненням, які й будуть їх визначати».

Божевільний, заплутаний чоловік

«Бути кутюр’є — значить спостерігати, уявляти ­жінок у всіх ситуаціях, — зазначав Ів. — Щастя для мене — це ­бачити, як мій одяг живе на жінці». За свою багаторічну кар’єру він створив понад 120 колекцій. Справжнім тріумфом стала колекція «Мондріан» 1965 р. із геометричними мотивами і рівним кроєм, завдяки якій Ів став провідним дизайнером Франції. Але головний здобуток Сен-­Лорана — це стиль унісекс: він подарував жінкам смокінг, чоботи-ботфорти й елементи військової форми (пальто-бушлат і кос­тюми «сафарі»). Водночас його моделі сміливо крокували подіумом у прозорих блузках на голе тіло, сукнях з одних бутонів троянд і відкритих убраннях в африканському ­стилі тощо. Кутюр’є закликáв до свободи, виражав розкріпачення, властиве його епосі, але робив це не радикально, не агресивно, «творив нову лінію одягу зі старих ідей», укріпивши соціальний статус жінки. Він одним із перших залучив до дефіле темношкірих моделей. Дім моди YSL був орієнтований на от кутюр, але паралельно відкрив лінію прет-а-порте (prêt-à-porter — «готове вбрання»), що теж стало новаторством. Перший його бутик «Rive Gauche» з’явився в Парижі 1966 р., а пізніше ще півтори сотні мага­зинів відкрилися по всьому світу.

Ще одним вдалим напрямом для Сен-Лорана була ­парфумерія. Ів запус­тив серію власних парфумів «Y» та 1971 р. наважився на досі не бачений вчинок: не ­просто особисто знявся для реклами, а ще й позував оголеним. Це спричинило справжній скандал, хвилю критики і наслідувань одночасно. Але найбільш комерційно успішним став аромат 1977 р. «­Опіум», із неоднозначною назвою. Дім моди YSL процвітав. Сен-Лоран казав, що завжди ­носив натхнення в собі. Чутливий, інтуїтивний, він мав надзвичайно яскраву уяву, не потребуючи реальних ­вражень. У нього не було чіткого графіка: він міг дуже довго не торкатися олівця, а потім сідав і робив одразу 40 ескізів. В одному з його інтерв’ю читаємо: «Зізнаюся, я боже­вільний, заплутаний чоловік. Мені необхідно шість боліс­них тижнів, аби створити колекцію, і вбрання приходить до мене, як видіння. Я буквально бачу його в повітрі, а потім малюю ескіз».

Конкурс ескізів, 1953 Мішель де Брюнофф Крістіан Діор Сен-Лоран — очільник дому Dior

Підготовка до нового показу повсякчас асоціювалася із сильною тривогою. «У мене був страх сцени все ­життя, — говорив він. — Але коли я зробив свою першу колекцію в Діора, то не мав страху, бо знав, що можу це зробити». Незважаючи на здобутий досвід і незмінний успіх, хвилювання супрово­джувало його від колекції до колекції. М. Фіц­джеральд припускав наявність у нього ознак генералізованого тривожного розладу: йому було ­складно контро­лювати тривожність, яка спричи­няла порушення сну і м’язове напруження. У такі моменти інші люди не мали на нього жодного впливу. П’єр Берже ­підсумовував: «Слава не принесла йому ­нічого, крім безперервних страждань. Я бачив його щасливим не частіше, ніж двічі на рік, після дефіле, коли наприкінці показу він виходив під ­крики «Браво!» Але щастя тривало недовго. Ще ввечері він радів, а наступ­ного дня цей душевний підйом сходив нанівець. Ів ­знову занурювавсь у свою печаль і самотність, які повністю заповнювали його життя». «Я сам собі сплів ­мотузку, щоб повіситись, — нарікав він. — Я б хотів займатися модою ­тільки тоді, коли ­захочу, але зв’язаний по руках і ногах моєю комер­ційною ­імперією».

На думку румунської медикині Юлії-Марії Діаконеску, модельєр страждав на біполярний афективний розлад. Сильні перепади настрою значною мірою формували його творчий процес: за маніакальних фаз він відчував ­спалахи креативної енергії, однак подальші епізоди депресії затьма­рювали його як професійне, так і особисте життя.

Південнокорейський дослідник моди Кім Генянг ­вважає, що депресія Сен-Лорана корінилася саме в його ­фаховій діяльності. Будучи інтровертом, він надто ­хворобливо сприймав будь-який осуд і ще й, окрім зовнішнього ­тиску фешн-індустрії, мав боротися з власними внутрішніми проб­лемами. Доробок Сен-Лорана відображає ­ознаки набу­тої депресії: протягом усієї кар’єри Ів дотримувався міні­малістичного, елегантного і чітко ­окресленого ­дизайну, а ­також тяжів до простоти та геометричних елементів, здатних зменшувати психологічне напруження. Ці колекції ­демонструють його прагнення до психічної й візуальної стабільності.

Сен-Лоран намагався виразити себе не лише через ­моделей, а й експериментуючи з власною зовнішністю. Від стриманого кутюр’є в білому халаті поверх класичного ­костюма він згодом перейшов до стилю денді, а далі почав культивувати андрогінний образ: відпускав і фарбував ­волосся, вбирався в барвистий одяг, додаючи виразні ­аксесуари, що певною мірою було пов’язано з його камінг-­аутом.

Велике ліжко. Не порожнє

Однією з причин підвищеної тривожності Іва стала його нетрадиційна сексуальна орієнтація. «Бути гомо­сексуалістом в Орані — усе одно, що бути вбивцею, — зізна­вався він. — Я зустрічався з анонімними людьми. З арабами. Таємно. Із відчуттям сорому. Жахливий страх, який залишався зі мною ще довго». Для прикриття він мав ­подругу Сімону, яка грала роль його дівчини.

Коли Сен-Лоран очолив Діор, його особисте життя опинилося під пильною увагою преси. Він всіляко запере­чував стосунки з манекенницями: «Для мене це ­просто моделі. Я не думаю про них як про жінок». Але, боячись осуду, запропонував одній із них укласти фіктивний шлюб. Це була Віктуар Дутрело, яка не вийшла за нього (хоча згодом мала роман із його партнером П’єром ­Берже), але стала його вірною подругою. Утім, через роки вона досить цинічно зазначала: «Кажуть, Ів любив жінок. Ні, він не любив. Він їх використовував».

Наприкінці 1960-х Ів зустрів двох своїх муз — андро­гінну модель Бетті Катру, яку він називав своїм двійником, та аристократку Лулу де ла Фалез, яка займалася дизай­ном у домі YSL. На показах і вечірках вони завжди з’явля­лися як нерозлучне тріо. За словами біографині Лоранс Бенаїм, абсолютно протилежні одна одній, Бетті й Лулу були двома сутностями, які вживались у самому кутюр’є. Хоча на схилі віку Катру зазначала: «У нього не було ­друзів. Він нікого не любив. Він ні з ким не був близьким».

Свого багаторічного партнера, журналіста П’єра Берже (1930–2017) Сен-Лоран зустрів 1958 р. За два роки вони оселилися разом, не приховуючи своїх стосунків, і стали першою та найвідомішою гомосексуальною парою в історії моди, яка поєднала особисте життя з професійним ­талантом — модельєр і його арт-директор. Різні за темпераментами, вони ідеально доповнювали один одного. На противагу мовчазному і відстороненому Іву, галасливий П’єр мав експансивний, вибуховий характер і контролював весь дім YSL — починаючи з фінансів і закінчуючи дисципліною персоналу. За словами друзів, він був для Іва опікуном, наставником, а інколи — навіть нянькою (дбав, щоб той не перепрацьовував, вчасно їв тощо). Для відпочинку від бурхливої столиці пара періодично виїж­джала у Марра­кеш (Марокко), де їм належали в різний час кілька вілл.

Ів за роботою На відкритті бутика Реклама парфумів, 1971 Ів і Віктуар Дутрело

Вони прожили разом 18 років, але навіть після роз­ста­вання Берже оселився в готелі на тій самій ­вулиці, де і Сен-Лоран, та продовжував підтримувати його і в побуті, і в професійній сфері. Причиною розриву став спосіб життя Іва, зокрема його зради. Найвідоміший його ­роман — зі світським левом Жаком де Баше­ром, партнером Карла Лагерфельда, його колеги і давнього знайо­мого. За спогадами, Жак де Башер приваблював «відчуттям зла та схильністю до ­небезпеки», він грав із Сен-­Лораном і втягував його у розпусне життя: «­Раптом Ів, ­такий ­сором’язливий, почав ходити по ­барах, повер­тався босо­ніж, напівголий і безладно вештався вули­цями». ­Подейкували навіть, що Лагерфельд спеціально підсилав де Башера, аби в ­такий спосіб деморалізу­вати успішні­шого конкурента. Але Ів справді був розгубленим та охоп­леним пристрастю: він закидав Жака ­пал­кими ­листами, а коли той не відповідав, кружляв ­довкола його дому і сигналив тощо.

На схилі віку сам кутюр’є зізнавався: «У мене було надзвичайне сексуальне життя». Психіатр М. Фіц­джеральд писав, що він відзначався емоційною незрілістю і мав проблему близькості, але при цьому постійно шукав нових вражень, а його постіль була «оргією ідей». Коли його якось запитали, що для нього щастя, Сен-Лоран відповів: «Велике ліжко. Не порожнє». Періодично він блукав нічними клубами в пошуках «жорстоких і небезпечних» пригод. Схильність його до сексуальних перверсій підтвер­джував, зокрема, один із його колишніх коханців Фабріс Томá: «Ів любив грати в грубість і покарання… й інтенсивність такого пово­дження постійно зростала».

Знайомі також підтвер­джували, що кутюр’є дійсно не був таким уже делікатним в інтимному житті. Йому дуже подобалося вдавати пригноблення і виставляти ­П’єра тираном, ревнувати, дражнити його і навіть кидатися в нього попільничкою. А той коментував: «Усі ­думають, що Ів слабкий хлопець, а янадміру жорсткий, але мені відома правда». Значні корективи в його поведінку вносило також вживання алкогольних напоїв і нарко­тичних речовин.

У режимі самознищення

Зловживати спиртними напоями Сен-Лоран почав ­після демобілізації з армії. Так, на думку біографів, ­сильні медикаменти, які застосовували до нього у військовому шпиталі, справді могли призвести до звикання. Наприкінці 1960-х рр. він намагався подолати цю залежність, але врешті повернувся до неї. А на початку 1970-х, коли в його життя ввійшли нічні клуби і безладні знайомства, Ів почав експериментувати з наркотичними речовинами й остаточно пустився берега: пробував транквілізатори, вдавався до амфетамінів, курив марихуану, вживав ­кокаїн, ковтав гашиш тощо. Можливо, за їх допомогою він прагнув побороти свою тривожність і депресію, ­шукав натхнення для творчості або просто нових відчуттів.

Як пригадували друзі, модельєр був надміру сприйнятливим до психоактивних речовин: «Дайте йому келих вина — він уже п’яний. Дайте йому потримати косяк — він під кайфом. Дайте зробити дві затяжки — він з’їде з глузду. І чим далі, тим гірше». Занепокоєний П’єр намагався його контролювати, але марно, та врешті пішов: «Алкоголь, потім ­кокаїн, далі антипсихотики… Я залишив його не через когось ­іншого, а через самого себе, щоб врятувати себе. Ів почав жити в режимі самознищення, чому я не хотів бути свідком».

Попри всі свої згубні звички, Сен-Лоран не кидав ­роботу. За спогадами, він міг після ночі пиятики зранку прийти в студію з ескізами і роздавати вказівки щодо майбутньої колекції, кілька разів навіть перебував у ­стані сп’яніння під час самих дефіле і його доводилося підтримувати моделям. Ів неодноразово проходив лікування ­через передозування та на один із показів прибув прямо з клініки, до якої повернувся того ж дня. Зрештою кутюр’є довів себе до повного фізичного висна­ження та психічної нестабільності. У нього розвинулися ознаки розладу харчо­вої поведінки, зокрема булімія, тривалої депресія, були спалахи агресії та суїцидальної поведінки: він намагався викинутися з вікна готелю та кидався під колеса ­машини (обидва рази Берже його рятував).

А наприкінці 1976 р. преса почала бити на ­сполох: Сен-Лоран рідко з’являвся на людях, пересувався ­непевно, у нього спухло лице, сіпався рот, тремтіли руки і права майже не рухалася. Ширилися чутки, що в ­нього невиліковна хвороба. У березні 1977 р. часописи повідомили про його смерть і вже почали присвячувати йому ретроспек­тиви. Натомість він став давати все ­більше ­інтерв’ю і вперше відверто розповів про свої нервові зриви та їх лікування. Його сестра виступила з ­коментарем: «Ів постійно перебував у депресії. І зараз нічого ­особ­ливо не змінилося».

Лулу де ла Фалез говорила так: «Він мстився блиском свого таланту і все більш гарними колекціями, ­знайшовши опору в штучних ­джерелах енергії… Замість того щоб старіти, він дозволив собі віддатися гріху. Ів міфо­логізував свій образ п’яниці, аристократа, поп-зірки, зра­дже­ної ­жінки. У нього був потяг до фізичної немочі. Він любив удавати із себе волоцюгу, сам себе спотворивши».

Єдиний ворог — він сам

Як зазначила біографиня Л. Бенаїм, Сен-Лоран «був схожим на дитя без віку, яке грає в дитину, щоб заспокоїти ­дорослих». Навіть найближчі друзі вважали його манери ­надто інфантильними і театральними. Він часто капризував, потребував відчуття захищеності, любив, щоб ним ­завжди захоплювалися, запам’ятовував обрáзи, мав схильність до істеричної поведінки за найменшого тиску. У ­нього була низка фобій: страх літати літаком без супроводу, ­боязнь відкритого простору, вогню, військової форми, мишей, чорних котів, будь-яких птахів тощо. А ще — дивна байдужість до болю, особливо до болю інших, він ніколи не цікавився їхнім здоров’ям, як і власним: якось зламав руку і ­нічого не помітив, аж доки вона не посиніла. Також кутюр’є часто їздив на великій швидкості (нерідко по зустрічній) і різко гальмував, побачивши якусь цікаву річ у вітрині.

Лулу де ла Фалез підсумовувала: «Він зрозумів, що ­певним ­чином боже­вільний, і використовував навіть своє безумство. Цей персонаж не міг жити в сучасному світі: наш всесвіт надто плаский, надто звичайний для нього».

Лулу де ла Фалез і Бетті Катру Із П’єром Берже, 1960 Сен-Лоран у Марракеші Карл Лагерфельд

За словами М. Фіц­джеральда, йому потрібні були ­тільки ідеальні люди, Ів постійно шукав новизну і не терпів зануд, боявся самотності, хоча в натовпі людей почувався пригніченим. Він жив власними фантазіями, плута­ючи факти та вигадку, від яких переходив до нападів гніву і глибокого смутку. «У нього був лише один ворог — він сам, — ­писала Л. Бенаїм. — Страждання для Сен-­Лорана — це всього лиш засіб бажати ще більшого дискомфорту. Він потребував боротьби і не знаходив її ніде, окрім як усере­дині себе ­самого» Це підтвер­джував і П’єр Берже: «Ів був допитливим, веселим, дуже розумним, але з великими періодами прострації й депресії, які ще намагався тримати під конт­ролем… Він завжди подавав себе як жертву. Так, він жертва і глибоко нещасний. Але його найгірший кат — це він сам».

Кутюр’є відверто розповідав журналістам про власні емоційні гойдалки: «Поки ви працюєте, колекція належить ­тільки вам. Але щойно вона надіслана замовнику, ви відчуваєте гостре почуття втрати і безсилля. Потім настає депресія. Далі все притуплюється, зникає. Наступає момент, який я дуже люблю: радість, що ти щось подарував. Ти бачиш, як одягнуті жінки, як сукні починають жити. І життя віднов­лює свою течію». Після кожного показу він завжди їздив відпочивати в Марракеш. «Мене лікують на початку ­кожної колекції… Знаменитість — це самотність, бо ти замкне­ний у власному світі й не можеш залишити його».

Із 1979 р. Сен-Лоран став регулярно відвідувати психо­терапевта, фактично відмовився від світського життя і рідко залишав власну квартиру, уподібнившись своєму улюбленому прозаїку-самітнику Марселю Прусту (деталь­ніше про нього — в НейроNews, 2021, № 1). До речі, для Іва письменство завжди було невіддільним від малю­вання. Так, ще 1955 р. він створив комікс «Капосна Лулу» (виданий 1967 р.), який, за словами дослідників, став відобра­женням його прихованих садистських нахилів. Цей твір про пригоди 10-річної дівчинки спричинив ­скандал, а­дже був сповнений сцен педофілії, ­мастурбації, ­тортур, зґвалтувань, вбивств і ритуального жертвопринесення тощо, які чинила манушка Лулу.

Наприкінці кризових 1970-х Сен-Лоран розпочав роман про стосунки чоловіка і жінки, над яким працював кілька років: «Це книга, яка не характеризує історію, вона характеризує мене». Але коли твір уже готувався до друку, він несподівано відмовився від публікації: «Я заховав усе, щоб більше про нього не думати, бо це був жахливий біль».

Якби я не створював сукні, я б помер

«Я знав учорашній світ, я змінив його. Я передчував ­епоху, яка настала», — говорив про себе кутюр’є. Його дім моди пере­творився на успішну міжнародну компанію з прибутком у мільярди франків. Однак часи змінювалися: висока мода й індивідуальний пошив зникали на тлі масового виробництва. Нові компанії швидко росли і витісняли ­відомі ­бренди. Вбрання, яке створював Сен-Лоран, дедалі ­більше відрізнялося від робіт інших модельєрів. Левову ­частку доходу його дому приносив уже не одяг, а саме парфуми.

Ів усе більше перетворювався на самітника: «Я не живу. Я повністю відрізаний від людей, не вихо­джу вечорами. У мене немає жодного контакту із зовнішнім світом». Свою паризьку квартиру він перетворив на справжній музей, зібравши велику кількість елементів ­умеблювання 1920–30-х рр., а також надзвичайну колекцію творів ­імпресіонізму і сучасного мистецтва. Зазвичай єдину компа­нію йому складав лише собака. Модельєр дуже ­любив французьких бульдогів, яким дозволяв усе, ­навіть бігати по своїх ескізах. Усього їх у нього було четверо, і всі мали ім’я Мужик (Moujik). «Коли я нервую, то дивлюся на Мужика. Він завжди веселить мене».

Л. Бенаїм писала про Сен-Лорана: «Коли він ­віддалявся від життя, то ставав ближчим до самого себе, до тієї дитини, що мріяла створювати сукні для світу, якого ­більше не існувало. Він був ніби пришитий невидимими ­нитками до страждання, воно змушувало його руйнувати те, що він любив, і любити те, що його руйнувало».

П’єр Берже, як і раніше, продовжував підтримувати партнера, як ніхто інший розуміючи його проблеми: «Він був маніакально-депресивним у прямому сенсі цього ­слова. Ів переживав моменти радісного божевілля і ­повної темряви. Саме депресія спонукала його вживати алко­голь і приймати наркотичні речовини».

Усамітнившись, кутюр’є перейшов до стадії так зва­ного тихого алкоголізму. Але після чергової реабілітації він почав удаватися до інших надмірностей — ­зокрема, викурю­вав велику кількість сигарет (подейкували, що по 150 штук на день) і пив літрами кока-колу, вна­слі­док чого ­почав стрімко гладшати. Його здоров’я і зовніш­ність швидко погіршувались. Після кожної наступної ­колекції публіка говорила, що це вже точно остання. ­Однак його працездатність не зменшувалась.

Сен-Лоран 1990 р. підготував нову колекцію: 119 моде­лей були створені всього за 15 днів. Він ще й сам оголошував їх під час показу, приємно здивувавши гостей і журналістів своїм схудненням. Ба більше, після дефіле Ів навіть запросив друзів до себе на учту. Але вночі в його будинку спалахнула пожежа, внаслідок якої вигорів увесь перший поверх із багатьма дорогими його серцю речами. «Це було як удар долі, — пригадувала одна з гостей. — Тієї миті, коли він щойно вийшов із депресії, усе знову затягнуло мороком. Ми його більше не бачили».

Жак де Башер Ів на вечірці, 1978 Сен-Лоран і його Мужик На схилі віку з П’єром

У березні 1990 р. в Марракеші «піднялася пурпурна ­завіса рецидиву». Модельєр випивав по дві пляшки віскі на день, малював на стінах, коротко підстриг волосся, ­накупив під виглядом антикваріату купу непотребу за шалені гроші. «Він збожеволів», — говорила його сестра, яка приїхала умовляти його повернутись до Франції.

Врешті Сен-Лорана привезли до Парижа і помістили для лікування в клініку, де він провів близько трьох тижнів. П’єр пригадував: «Перші два дні Ів перебував у від­діленні для буйних із заґратованими вікнами. Але згодом його перевели до іншого: там був великий парк, більярд, ­точно не в’язниця!» Після цього Ів більше не вживав нарко­тичних речовин та алкогольних напоїв і продовжував працювати. Його модельний дім 1992 р. урочисто відсвяткував своє 30-­річчя. Однак арт-­критики все частіше гово­рили, що кутюр’є повторює самого себе, а його одяг купу­ють не тому, що він сучасний, а тому що це YSL.

Сен-Лоран і надалі давав багато інтерв’ю:

«Я сильно змінився останнім часом, став сильнішим, здоровішим, приймаю менше ліків. Я заспокоєний, пройшов дезінтоксикацію від кокаїну й алкоголю. Я бачу світ ­таким, який він є».

«Життя здається мені іншим, набагато радіснішим. У мене більше немає тих моментів, коли я лежав пластом протягом трьох тижнів і був на дні. Я не знав, чому це, а­дже я обожнював свою роботу. Я пройшов курс психо­терапії і відчуваю велику потребу в свободі».

«Мені страшенно нудно. У мене надто крихке здоров’я, і я маю жити дуже дисципліновано».

«Я дуже одинокий. Не можу виходити на вулицю. Боюся зовнішнього світу, вулиці, натовпу. Мені добре, тільки коли я вдома зі своїм собакою, своїми олівцями й паперами».

«Найважливішим знайомством у моєму житті було ­знайомство із самим собою».

«Чим більше я старію, тим сильніше в мене прагнення до досконалості, і від цього мені важко, а я ж не відчував нічого подібного, коли був молодим».

«Я був наро­джений, щоб робити сукні… Якби я не створював сукні, я б помер».

Утім, 1998 р. розробку чергової колекції П’єр Берже дору­чив уже молодому дизайнерові. А на початку 2002 р. Сен-Лоран зібрав прес-конференцію й оголосив про ­закриття лінії от кутюр і відхід від справ: «Ми живемо у ­світі безладу й занепаду. Боротьба за елегантність і ­красу принесла мені багато смутку… Я почувався на узбіччі й на самоті більше, ніж будь-коли».

А 2007 р. в Сен-Лорана було діагностовано рак головного мозку, від якого він і помер 1 червня 2008 р. у віці 72 років. Прощання з модельєром пройшло 5 червня 2008 р. в Парижі на вулиці Сен Онор, у районі церкви Сен Рош. Відповідно до укладеного ним заповіту його кремували, а прах розвіяли над садом Мажорель у його улюбленому Марракеші.

Незадовго до його смерті письменниця і головна редак­торка журналу «Vogue» Едмонда Шарль-Ру присвятила йому такі слова: «Він лишався в глибині душі тим самим підлітком, яким прибув з Орана до Парижа. Замкнутий у своїх проблемах, у власній творчості та безперервних стражданнях. Він не був життєлюбним творцем. Але водно­час він не тільки змучений геній. На ­своїй Голгофі він зоставався радісним, відчуваючи в собі неймо­вірну моло­дість».

Що почитати

Лоранс Бенаїм «Ів Сен-Лоран»

Книга французької письмен­ниці — про справжнього митця, про чоловіка «без шкіри», який пройшов крізь епохи, сповнивши їх ароматом розкошів і декадансу. Це більш ніж просто біографія ­останнього з ­кла­сиків от кутюр, більш ніж ­роман про життя моди з 1958 року і до ­наших днів. У ній — подяка ремеслу, у якому все ще сяють ­останні відблиски мистецтва жити.

Що подивитися

«Ів Сен-Лоран» (2014)
(у гол. ролі — П’єр Ніне)

Біографічна стрічка режисера Джаліля Леспера розповідає про ­історію становлення ­фран­цузького кутюр’є Сен-Лорана у світі моди, від його перших днів у Christian Dior до заснування власного дому моди. Вона до­слі­джує його творчий шлях, бурх­ливе особисте ­життя і тривалий вплив на фешн-індустрію. Оповідь заглиблюється у ­боротьбу Сен-Лорана із залежностями, стосунками і ­тиском слави.

«Святий Лоран. Страсті великого кутюр’є» (2014)
(у гол. ролі — Гаспар Ульєль)

Байопік розкриває життєві етапи відомого модельєра Сен-Лорана, починаючи з 1960-х і до 1976-х рр. Його модельний дім перебуває у розквіті, але сам Ів переживає водночас п’янкий успіх і глибокий відчай. Натхнення, а також відповіді на свої запитання він намагається знайти на богемних паризьких вечірках, у вирі алко­голю, наркотиків і безладного сексу.

«Стати Карлом Лагерфельдом» (2024)
(у ролі Сен-Лорана — Арно Валуа)

Дія європейського серіалу відбувається у світі паризької моди 1970-х років та охоплює, зокрема ­історію конкуренції амбітного ­дизайнера Карла Лагерфельда з більш успішним Івом Сен-Лораном. Їхнє протистояння розгортається не лише в площині професійних інтересів, а й особистого життя, утворивши справжній любовний трикутник КарлЛагерфельд— Ів Сен-Лоран — Жак де Башер.

Підготувала Олена Тищенко