скрыть меню

Аркадій Гайдар: трагедія червоного командира

страницы: 55-60

nn20_10_5560_f1-242x300.jpg

Аркадій Голіков

У радянські часи його твори видавали мільйонними накладами, вони входили до обов’язкової шкільної програми, на них виховували цілі покоління піонерів, натхненні діти організовували загони тимурівців, а безвідповідальним учням педагоги нерідко говорили: «У твої роки Гайдар уже полком командував!» Ким же був насправді уславлений класик? У його хрестоматійній біографії зі старих підручників — лише героїчний шлях борця за щасливе майбутнє. Але медаль завжди має й зворотний бік. І школярам не поспішали розказувати, як обпалений війною митець довгі роки страждав на посттравматичний стресовий розлад, хронічний алкоголізм і був постійним пацієнтом психіатричних лікарень.

Звичайна біографія в незвичайний час

вгору

Письменник, чиє справжнє прізвище Голіков, ­народився 22 січня 1904 р. у м. Льгов, Курська обл., Російська Федерація (РФ), де вчителювали його батьки — Петро Сидорович і Наталія Аркадіївна. В інтелігентній сім’ї, яка по материнській лінії походила з дворянського роду Лермонтових, зростало четверо дітей — окрім найстаршого Аркадія, було ще троє дочок (Наталія, Ольга й Кате­рина). Подружжя Голікових захоплювалося револю­ційними ідея­ми, зберігало підпільну літературу і під за­грозою арешту змушене було переїжджати. У своєму синові з дитячих років вони виховували самостійність і почуття відповідальності за молодших сестер. 1912 р. родина осіла в м. Арзамас (Нижньогородська обл., РФ), де мати, закін­чивши фельдшерські курси, влаштувалась до лікарні, а батько працював в акцизному відомстві.

Аркадій уже в 4 роки вмів читати і згодом «­проковтнув» усю пригодницьку літературу, яку лишень міг знайти. Захопливі книги Дюма, Майн Ріда, Жуля Верна, Фенімора Купера та ін. стали визначальними у формуванні його світогляду. Він зростав вигадником та навіть винайшов оригінальний шифр, яким пізніше засекречував свої ­щоденники і твори. Хлопчик мав унікальну пам’ять, але в навчанні зосереджувався лише на тих предметах, які його цікавили, — історії, природознавстві, літературі. Був затайливим, самолюбивим і впертим, мав авторитет ­серед однолітків.

Із початком Першої світової війни Петра Сидоровича мобілізували на фронт, і 10-річний Аркадій здійснив спробу вирушити за батьком. Через два дні його зняли із військового ешелону і під жандармським конвоєм повернули додому. Після Жовтневого перевороту він, охоплений революційною романтикою, допомагав місцевим більшовикам, відпрацьовував зв’язковим, патрулював вулиці та навіть зазнав ножового поранення, після чого придбав собі мавзер. Коли восени 1918 р. Аркадій перейшов до 5 класу Арзамаського реального училища, він уже був членом партії і в грудні того ж року кинув навчання, вступивши добровольцем до лав Червоної ­Армії. Хоча є версія, що Наталія Аркадіївна, яка на той час зійшлася із місцевим заводчиком, сама влаштувала сина ад’ютантом до начальника охорони залізниць.

Непосидючому Голікову було 14 років, у країні ­вирувала Громадянська війна, і він, за висловом відомого публіциста Дмитра Бикова, «щиро вважав, що потрапив у пригодницьку літературу. Людське життя не вартувало для ­нього і ламаного шеляга». Юнак воював упродовж ­п’яти років (1918–1923), за які побував на шести фронтах і зробив блискучу кар’єру. Він закінчив Київські курси ­червоних командирів, Московські командні та стрілецькі курси, а також Вищу стрілецьку школу. У 15-річному віці ­Голіков командував ротою курсантів, а в 17 — уже окремим 58-м полком із чотирьох тисяч солдат. ­Пізніше він писав: «Не біо­графія у мене незвичайна, а час був незвичайний. Звичайна біографія в незвичайний час». ­Біографи зазначають, що війна дала змогу ­реалізувати всі його ­юнацькі поривання у дії та забезпечила вихід пубертатній агресивності. Але, самовіддано змагаючись «за ­світле царство ­соціалізму», він усе-таки перетнув межу дозволеного.

Служив Аркадій у лавах частини особливого призна­чення (ЧОП) — карних загонах, що боролися із контр­революцією: ліквідовували антибільшовицькі формування, придушували селянські бунти, забезпечували силову підтримку продрозкладки (примусового вилучення у селян продовольства). Майбутній класик дитячої літератури брав участь у придушенні Григор’євського ­заколоту на Півдні України, воював із загонами ­армії Української Народної Республіки (яких, до речі, у своїх творах ­називав окупантами), боровся із «кулаками» в Башкирії тощо. Жорстким командиром Голіков проявив себе і під час придушення антибільшовицького повстання на Тамбовщині (­відомого як Антонівський заколот). Це була одна з ­найбезжальніших операцій Червоної Армії на чолі з М. Тухачевським: селян, які на межі голоду відмовлялися віддавати останній хліб, труїли газом і кидали до концтаборів.

nn20_10_5560_f2-228x300.jpg

Батьки письменника, 1903

nn20_10_5560_f3.jpg

Будинок родини Голікових (Єкатеринбург), 1927

nn20_10_5560_f4-228x300.jpg

Аркадій з матір’ю, сестрами
і тіткою, 1914

Найтемніша частина біографії Аркадія — його перебування 1922 р. на посаді командира ЧОП у Хакасії (нині Сибірський федеративний округ РФ) із метою знищення формувань отамана Соловйова, прозваного імператором тайги. 1994 р. пострадянський соціум сколихнула книга Володимира Солоухіна «Солоне озеро», у якій описано велику кількість звірячих злочинів, учинених 18-річним командиром проти мирного населення. Спираючись на спогади хакасів і матеріали місцевих краєзнавців, автор розповів, як Голіков власноруч розстрілював і топив не лише полонених, а й сотні жінок та дітей, а на допитах до підозрюваних застосовував тортури. На захист письменника виступив один із найвідоміших його біографів Борис Камов, автор книги «Аркадій Гайдар. Мішень для газетних кілерів», який відчайдушно намагався спростувати всі звинувачення Солоухіна. Обидві ці книги є відверто тенденційними і презентують полярні погляди на особистість митця. Як правило, сучасні ж дослідники пристають на бік одного чи другого гайдарознавця, і тому нові публікації зазвичай є однобокими: вони або виставляють радянського класика неконт­рольованим садистом, або зображають його безневинною жертвою підступного наклепу.

Однак маємо й документальні факти. Так, підлеглі не­одноразово подавали рапорти зі звинуваченням Голікова у безпідставних арештах. А на початку літа 1922 р. він, усупереч наказу доставити до штабу полонених (п’ятьох селян, підозрюваних у співпраці з отаманом Соловйовим), розстріляв їх без допиту і слідства. Після цього молодого командира відкликали до Красноярська, сформували спеціальну комісію для розслідування на місці та на підставі її матеріалів порушили проти нього справу № 234 «Про зловживання службовим становищем». Так, одразу чотири відомства інкримінували йому цілу низку зло­чинів і вимагали найвищої міри покарання — розстрілу. На свій захист Аркадій обґрунтував використання нагайок на допи­тах, довів належність розстріляних до бандитів і ­наголосив на неможливості ведення відповідних протоколів. Вирок справді пом’якшили: Голікова залишили на ­випробувальний термін без змоги обіймати керівні посади, але виключили з партії (пізніше він сам пояснював: «за жорстоке по­воджен­ня з полоненими»). Після слідства ­відбувся психіатричний огляд, який не просто завадив йому вступити до омріяної Академії Генштабу, а й поставив хрест на подальшій службі в армії.

Дисидентка Валерія Новодворська писала з цього приводу: «Юний Аркадій не відав, що творив. Його кинули до м’ясорубки, дали зброю, дали владу над людьми, дали право вбивати. Хлопчині зламали життя, отруїли пам’ять, зробили калікою, пошкодили психіку».

Багаторічний стрес, непосильні навантаження і ­постійні смерті врешті далися взнаки. Медична комісія ­констатувала у нього «виснаження нервової системи в тяжкій формі на тлі перевтоми і давньої контузії, із функціональними розладами й аритмією серцевої діяльності» та встановила офіційний діагноз «травматичний невроз». Після ­тривалого лікування у Томську, Красноярську й Москві Голіков ­восени 1923 р. отримав піврічну відпустку. А 1 квітня 1924 р. за станом здоров’я його комісували.

Снились люди, вбиті мною

вгору

Упродовж Громадянської війни письменник був ­кілька разів ранений і контужений. Найтяжча контузія сталась у грудні 1919 р. на Польському фронті, коли внаслідок розриву снаряду він зазнав поранення в голову і впав із коня на спину. Аркадій сам вважав, що ­ураження ­нервів було її безпосереднім наслідком: «Я почав хворіти (не ­відразу, а ривками, періодами). Щось шуміло у ­скронях, ­гуділо, і губи неприємно сіпались». Але найвиразніші симптоми, за його ж словами, проявилися саме в Хакасії: «­З’явилася подразливість, злостивість. З’явилось геройство, ­байдуже ставлення до всього, напруження. Виникали напади туж­ливої розлюченості, судоми в горлі, сонливість, ­плаксивість». Діагноз «травматичний невроз» деякі біо­графи (зокрема, згаданий Борис Камов) розглядали у вузькому розумінні — як порушення мозкового кровообігу, що спричиняло нестерпний головний біль. Однак більшість дослідників схильні трактувати його ширше — як ознаку посттравматичного стресового розладу, що набув хронічного характеру. Наступні два десятиліття мирного життя Голікова супроводжували постійне відчуття тривоги, нервові тики, неврівноваженість, депресії, напади неконт­рольованого ­гніву і стійкі порушення сну. «Снились люди, вбиті мною в дитинстві», — занотував він у щоденнику. За рекомендаціями психіатра ­Якима Едельштейна 1930 р. митець записував власні сновидіння, класифіковані за трьома ­схемами.

У нього періодично ставалися загострення, перед якими зазвичай безпричинно псувався настрій, починав заплітатися язик, ставало важко пересувати ногами, наче нетверезому. Він дійсно намагався «лікуватися» вином, хоча сам говорив, що «алкоголь — просто ключ, який відчиняє ­двері вже розбурханим усередині силам», і ним тільки розпалював власну лють. Друзі лишили спогади, як прозаїк у ­стані сп’яніння погрожував розправою, вибивав стільцем ­шибки, перевертав у кімнатах меблі тощо. Пиятика нерідко переходила в запої, які із часом стали хронічними.

Коли починався сильний головний біль, Аркадій вдавався до самопошкод­жен­ня. Журналіст Борис Закс, який мешкав разом із ним 1932 р., пригадував: «Гайдар різав себе ­лезом небезпечної бритви. У нього забирали одне лезо, але варто було відвернутися, і він уже різався іншим. При ­цьому не схоже було, що він прагнув покінчити з собою; він не намагався завдати собі смертельної рани.

Пізніше, уже в Москві, мені доводилося бачити його в одному спідньому. Всі груди і руки нижче плечей були скрізь — один до одного — вкриті величезними шрамами. Зрозуміло, він різав себе неодноразово». Очевидно, це були спроби заглушити один біль іншим. Говорив Закс про наявність у нього «справжнього захворювання ­психіки» і «маніакально-депресивних станів».

Цю думку підхопили й розвинули інші дослідники, які, зокрема, доводили, що в маніакальній фазі Голіков утік із дому та вступив до армії, а в стані дисфорії зривав свою лють на невинних полонених тощо.

Ті, хто близько знав Аркадія, намагалися вчасно забез­печити йому фахову допомогу, нерідко він звертався до психіатрів сам. Як відомо за щоденниковими ­записами, до 27 років митець «побував у лікарнях щонайменше ­разів 8 або 10». Наступного десятиліття шпиталізації не припинилися. Він був пацієнтом харківської «­Сабурової дачі», Хабаровської психіатричної клініки, московської лікарні в Сокольниках, Клініки психіатрії ім. С. Корсакова тощо. У його нотатках — лише невеликі згадки про ­перебування в закладах. Наприклад, від 4 лютого 1941 р. про інсуліно­коматозну терапію: «Я до 1 березня в лікарні — лікують мене інсуліном. Це якийсь дуже міцний медикамент, від якого слабодухі люди непритомніють. Я не втрачав ­свідомість жодного разу».

nn20_10_5560_f5-228x300.jpg

Ад’ютант при Штабі оборони залізниці, 1918

nn20_10_5560_f6-228x300.jpg

Курсант Вищої стрілецької школи Голіков 1920

nn20_10_5560_f7-228x300.jpg

Аркадій Голіков - командир ЧОП, 1922

nn20_10_5560_f8-228x300.jpg

Аркадій з матір’ю в Криму, 1924

Деякі листи Голікова, написані в психіатричних клініках, викликають непорозуміння серед дослідників і суперечки щодо того, чи варто їх сприймати серйозно. Особливо бурхливі обговорення спричинив лист до друга-прозаїка Рувіма Фраєрмана 1939 р.: «Я живу в лікарні «Сокольники». Здоров’я моє добре. Одна біда: непокоїть мене думка — навіщо я так забрехався. Здавалось, немає жодних причин, які б виправдовували цю постійну й болючу брехню, із якою я розмовляю з людьми… Боротьба із цією звичкою йде в мене наполеглива і важка, але здолати її не можу. Інколи я ­ходжу зовсім близько біля правди, інколи — ось-ось — і вона готова зірватися з язика, але наче якийсь голос різко застерігає мене: стережись! Не кажи! А то пропадеш!»

Своєрідною формою терапії нервових розладів для Аркадія стали часті подорожі. «Ніде я не сплю так міцно, як на твердій полиці хиткого вагона, і ніколи не буваю таким спокійним, як біля відчиненого вікна вагонного майданчика», — писав він. Біографи нерідко відзначали його схильність до бурлакування. За наявності фінансів митець просто мандрував — аж поки гроші не закінчувалися зовсім. Не раз йому доводилося влаштовуватись на першу-­ліпшу роботу, аби назбирати на зворотну дорогу — так він працював у шахті на Донбасі, пас овець на Кавказі, вантажив кавуни в Астрахані тощо. У різний час Голіков був співробітником періодичних видань у різних куточках ­Союзу й багато об’їздив за завданням редакції. Маючи ­обмаль речей, він легко зривався з місця і за першої ­нагоди їхав світ за очі. Проте в нього ніколи не було ­постійного житла, налагодженого побуту, прозаїк винаймав кімнати, мешкав у друзів, оселявся в будинках творчості, літо нерідко проводив у дитячих таборах.

«Мені хочеться доти, доки в мене виявиться якась хвороба…, якомога більше перевертітися, ­перекрутитися у круговерті для того, щоб на зелений оксамитний берег викинуло мене добряче змученим, стомленим, але гордим від усвідомлення того, що я встигнув розгледіти». І як не дивно, за такого способу життя він не припиняв спроби ­створити повноцінну сім’ю.

Спокою не буде

вгору

Аркадій у 17-річному віці був не лише командиром ­полку, а й одруженим чоловіком. 1921 р. він після поранення лікувався у шпиталі на Тамбовщині, де його доглядала юна медсестра Марія Плаксіна. Незабаром вона стала його першою дружиною і народила сина Євгена. Однак у розпал війни Голіков не міг жити із сім’єю. Після того як маленький син помер немовлям, Маруся залишила ­чоловіка і повернулася до свої батьків.

Утративши водночас родину, службу і здоров’я, письменник опинився у повній безвиході. Він не мав ані ­житла, ані фаху, ані навичок мирного життя. Комісований 21-річний солдат у стані депресії постійно переїздив, доки на запрошення друзів не приїхав до м. Перм. Там його взяли до редакції газети, де він і познайомився з місцевою акти­вісткою, 18-річною Лією (Рахіллю) Солом’янською, яка допомагала Голікову працювати в архівах. Вони побра­лися менше ніж за місяць, у грудні 1925 р. Але вже за ­півроку Аркадій звільнився з газети і разом із другом ­вирушив у подорож Середньою Азією і Кавказом, яка затягнулася не на один місяць. Коли 8 грудня 1926 р. Лія народила хлопчика, він надіслав телеграму: «Сина ­назвіть Тимуром». Дружина виконала прохання, але записала ­дитину на своє прізвище. Батько вперше побачив сина, коли тому було вже два роки.

1930 р. Голіков перевіз родину до Москви, а ­наступного року Солом’янська забрала Тимура і пішла від чоловіка до журналіста Ізраїля Разіна (розлучення офіційно оформили лише 1937 р.). Аркадій дуже тяжко переживав розрив, його душевна рівновага знову похитнулася, проявилися старі травми. Він переїхав у далекий Хабаровськ, де влаштувався кореспондентом, але за півроку двічі ­лікувався в психіатричній клініці.

Та повного розриву між подружжям не сталося. Коли почалися криваві сталінські репресії, Ізраїля Разіна розстріляли, а Лію Солом’янську як жінку ворога народу відправили до табору. Голіков активно клопотав за колиш­ню дружину, навіть особисто телефонував наркому М. Єжову, і її було звільнено за два роки. Пізніше вона стала відомою сценаристкою, зокрема, адаптувала для зйомок низку творів митця.

1933 р. письменник повернувся до столиці та згодом занотував у щоденнику: «Ночівлі де випаде. Гроші, безгрошів’я, знову гроші. Нема кому про мене подбати, а сам я не вмію. Тому й виходить якось не по-людськи і безтолково… розгардіяш, вечірки, пиятики, і все тому, що нема куди подіти себе. Власне, у мене є тільки — три пари білизни, речовий мішок, польова сумка, кожушина, папаха — і більше нічого і нікого — ні дому, ні місця, ні ­друзів». Та вже незабаром він зійшовся з дитячою письменницею Анною Трофимовою, яка мала двох доньок від першого шлюбу.

Рувім Фраєрман характеризував Голікова як «нелегкого для сімейного життя чоловіка». Під час його нападів люті дружині інколи доводилося ночувати в сусідів. Кілька разів його навіть арештовували через стрільбу з пістолета в нетверезому стані. До всього додавалося ще й невміння Аркадія давати раду грошам, які, за його висловом, завжди «бунтували в кишені». Свої солідні гонорари прозаїк одразу пускав на вітер. Він часто скуповував абсолютно непотрібні речі, які потім роздаровував друзям. За першим проханням позичав значні суми і не вимагав їх повернення. Полюбляв приймати гостей і частувати їх (зокрема, алкоголем). І при цьому дуже любив дітей, яким робив несподівані й недешеві подарунки: орендував найдорожчий автомобіль, аби покатати хлопчаків, роздавав компаси і срібні запальнички, приносив цілі оберемки повітряних кульок, купував морозиво відрами тощо.

Як зазначала біограф Віра Смірнова, «прагнення здійснити дитячі мрії породжувалось у Гайдара бажанням дожити недожите дитинство». Сусіди пригадували, що він обожнював грати з дітьми, у нього це добре виходило приблизно 25 днів на місяць, останній час він або страждав від нестерпного головного болю, або зловживав алкоголем. А двірник хвалився, що кілька разів витягував його із петлі.

nn20_10_5560_f9-228x300.jpg

Гайдар – кореспондент газети

nn20_10_5560_f10.jpg

Редакція газети Звезда 1926 (Гайдар – другий праворуч)

nn20_10_5560_f11-228x300.jpg

Гайдар із сином Тимуром, 1939

 

Митець сам усвідомлював, що мешкати разом із ним непросто, і в одному з листів до Анни Трофимової журився: «До чого б я не торкався, із ким би я не був — усім через мене одні прикрощі, у той час, коли я зовсім сам цього не хочу. Краще б кудись провалитися на рік щонайменше, ніж робити друзям і тобі передусім усілякі муки. Все одно у нас нічого хорошого не буде — відпочинку не буде, діла не буде, за кордон мене не пошлють, квартири не буде і спокою ніколи не буде. Така вже проклята доля».

Після розставання з нею Аркадій 1938 р. винайняв помешкання в Підмосков’ї та через місяць одружився з донькою господаря — Дорою Чернишовою (за першим чоловіком — Прохоровою), а також удочерив її 5-річну доньку Женю. Це був один із найгармонійніших і плідних ­періодів у його житті. Він багато писав — саме тоді з’явились такі відомі твори, як «Судьба барабанщика», «Чук и Гек», «­Тимур и его команда» та ін.

Про час та про себе

вгору

У Європі на означення митців, які пішли на фронти ­Першої світової зі шкільної лави, є термін «втрачене покоління». Зі своєю травмованою психікою вони не були здатними адаптуватися до мирного життя — попри молодий вік, спивалися, накладали на себе руки, ставали ­пацієнтами божевілень. Але багатьох врятувала творчість — так у літературу ввійшли Ернест Хемінгуей, Еріх Марія Ремарк, Френсіс Скотт Фіцджеральд та ін. Звісно, у Радянському Союзі не було ніякого «втраченого покоління» — ­­існувало лише покоління переможців. І Гайдар був переможцем, але водночас ще й одним із тих, «хто став жертвою війни, ­навіть якщо врятувався від снарядів».

Аркадій прийшов у літературу через журналістику. Саме робота у пермській газеті в критичний момент розгубленості після демобілізації стала життєвим підґрунтям для митця. Загалом він пропрацював кореспондентом понад десятиліття у різних містах Радянського Союзу. Його викривальні фейлетони мали успіх, але часом бували надто їдкими — якось автора навіть притягнули до суду за ­образу честі. Та не це було головною проблемою: редакції ­неохоче терпіли його алкоголізм і періодичні лікування, через які статті надходили із затримкою, а часом матеріал не був гото­вим взагалі. Ще 1922 р. прозаїк почав писати автобіографічну повість «В дни поражений и побед», яку згодом прийняли до друку, але швидко розкритикували. 1925 р. під оповіданням «Угловой дом» митець уперше поставив псевдонім Гайдар. Стосовно його поход­жен­ня є кілька ­гіпотез. За версією В. Солоухіна, воюючи в незнайомій Хака­сії, ­Аркадій часто запитував у селян дорогу: «куди» — по-хакаськи «хайдар». На думку Л. Кассіля, він ­надихався монгольською легендою про вершника-розвідника, який ­скаче попереду загону й іменується «гайдар». На думку шкільного товариша А. Гольдіна, насправді це абревіа­тура — Голі­ков АркадіЙ ДАРзамас (за аналогією до д’Артаньян). Інші варіанти — діалектне українське слово «­гайдар» на означення чабана або навіть гебрайське «хей­дар» — «браво» (під впливом другої дружини-єврейки). Сам письменник ніколи не пояснював свій псевдонім.

Шлях Аркадія як дитячого прозаїка — це 15 років між Громадянською та Німецько-радянською ­війнами. ­Доробок його за обсягом незначний — близько двох десятків оповідань і повістей. Хоча зовсім не кількісні показники зробили його першим класиком радянської дитя­чої літератури, а ідейне спрямування та неперевершена стилістика. Хвороба не зачепила художні здібності ­Гайдара, втім, за висловом Бориса Закса, «постійні рецидиви, що супроводжувалися запоями й іншими ексцесами, ­заважали творчій роботі. Він ніколи не встигав здати рукопис у домовлений термін, завжди поспішав, хапав аванси, викручувався, аби не сплачувати за недотримання строків. До терплячої праці він був здатен лише час від часу. Багато чого починав і кидав, не закінчивши». Голіков постійно мав ­борги і тому намагався максимально «вижати» із публікацій: пишучи оповідання, друкував їх частинами в журналах, нерідко — у кількох одночасно. І при цьому він дуже різко реа­гував на виправлення чи критику, не приховував обурення і, за спогадами друзів, нерідко відповідав зауваженнями типу «Яка сволота знімає мої найкращі слова?»

Аркадій писав досить важко — багато виправляв, часто переробляв цілі уривки. Він був повністю самоучкою, не мав завершеної освіти, тому наполегливо відточував власну ­майстерність. Траплялися періоди, коли Гайдар взагалі не здатен був до творчості: «Туман мозку. Не можу писати». В ­нього ніколи не було кабінету і працював він, зачинившись у першій-ліпшій кімнаті. Цікаво, що повість «Военная тайна» прозаїк написав у Хабаровській божевільні. У його щоденнику від 10 серпня 1931 р. читаємо: «Працюю наполегливо. До речі, я перебуваю у психлікарні. Але на це байдуже, все одно працюю. Настрій у мене хороший, і на все можна мені плювати, бо голова моя зайнята лише книгою».

nn20_10_5560_f12-228x300.jpg

Гайдар із другою дружиною і сином, 1929

nn20_10_5560_f13.jpg

Аркадій Гайдар у бібліотеці з дітьми, 1941

nn20_10_5560_f14-228x300.jpg

Гайдар у партизанському загоні, 1941

Літературний успіх прийшов до нього після виходу 1930 р. автобіографічної повісті «Школа», надалі його ­твори мали незмінну популярність. Однак 1938 р. за оповідання «Судьба барабанщика» (у якому батька головного героя репресували) автор опинився під загрозою арешту, від чого його врятувало несподіване присуд­жен­ня ордена «Знак Пошани». «Ідейні хитання» йому закидали й стосовно інших книг: наприклад, у повісті «Тимур и его команда» вбачали спробу підміни офіційних піонерських організацій. Власне, перша назва звучала як «Дункан и его ­команда», але керівництво її забракувало. У своїх книгах Аркадій насамперед прагнув розповісти, за його власним ­висловом, «про час та про себе» і при цьому зізнавався, що лише вдає із себе дитячого письменника. Літературознавець Марія Литовська коментує: «Сам переживши й усвідомивши травму раннього прилучення до війни, опинившись неготовим до її вимог, які включають не лише готовність до геройства, а й убивства, ненависть до ворога, Гайдар убачав своє письменницьке і людське призначення в тому, аби підготувати до нових випробувань підлітків, обов’язкових учасників майбутньої війни». Він не намагався ­втекти від реальності до яскравого світу дитинства — навпаки, у його творах немає нічого казкового, одна ­сувора радянська міжвоєнна дійсність з одвічним покликом до ­боротьби. Маленькі герої Гайдара, хоч і є дітьми, але діють на рівні з дорослими комуністами, мають чітку ­громадянську позицію й навіть без особливих вагань можуть убити ­ворога. Знову і знову митець переосмислював власний травма­тичний юнацький досвід, виправдовував і підправляв його. Дослідники пишуть про те, що творчість справді викону­вала для нього психотерапевтичну функцію і від самого початку була спрямована на компенсацію відчуття провини.

На думку критика Бенедикта Сарнова, його нервова хвороба була «тією страшної ціною, яку чоловік Аркадій Голі­ков заплатив за відчайдушні спроби письменника Аркадія Гайдара зберегти свою цілісність і душевну ясність».

Горить у мене серце

вгору

Якось Гайдара друзі залучили до гри: кожному треба було відповісти на запитання «Що ти любиш понад усе?» На його папірці значилось: «Подорожувати вдвох. Щоб вважали командиром. Швидко пересуватися. Жартувати з людьми без шкоди для них. Таємну любов до жінки (свою, щоб об’єкт не знав). Не люблю бути один (не – самотність)» ­Наприкінці 1930-х він був уже шанованим письменником, ­продовжував мандрувати, багато зустрічався зі своїми маленькими чита­чами. Завдяки унікальній пам’яті він міг читати власні ­твори без книг, до того ж мав талант оповідача, і діти дуже полюбляли його слухати. Хоча біограф Віра Смірнова зазначала, що прозаїк лише вдавав на людях із себе просто­душного (і навіть простуватого), лагідного та ­соромливого, «а насправді був дуже розумним, хитрим, далекоглядним, істинним ловцем людей».

У Європі уже розпалювалася нова війна, але Аркадій усе ще потерпав від наслідків попередньої. За свідченням прийомної доньки Жені, у лікарні на Сокольниках навіть існувала спеціальна палата, куди він міг лягати у будь-який час. На початку березня 1941 р. він занотував: «Раніше я був упевнений, що все дрібниці. Але, очевидно, я справді хворий. Інакше звідки ця легка вразливість і часто несвідома тривога? І це, очевидно, хвороба характеру. Ніяк не можу зрозуміти й визначити, у чому річ. І звідки у мене відчуття великої провини. Інколи воно зникає, стає спокійно, ­радісно, інколи непомітно підповзає, і тоді горить у мене серце і не дивляться людям в обличчя очі». І незважаючи на це, коли СРСР вступив у Другу світову війну, 37-річний Го­ліков, «одвічний командир», відразу почав проситися на фронт. Йому відмовили за станом здоров’я, але після дов­гих наполягань прийняли військовим кореспондентом і відправили до Києва. У вересні 1941 р., знехтувавши можливістю евакуації, перейшов до партизанського загону й став кулеметником. Смерть митця овіяна легендами. За офіційною версією, Гайдар загинув 26 жовтня 1941 р. на залізничній станції біля с. Ліплява (Черкаська обл.) — вирушивши в розвідку, натрапив на фашистський роз’їзд і попередив про це товаришів, пожертвувавши власним життям. Поховали його в безіменній могилі біля колії. Хоча побутує ще низка варіантів — про підступність місцевого поліцая, про перебування в селян і переховування в навколишніх лісах до ­весни 1942 р., про загибель у концтаборі тощо. Лише 1947 р. спеціальна комісія розшукала тіло письменника (що теж ­сумнівно) і перепоховала в м. Канів на Черкащині.

nn20_10_5560_f15-228x300.jpg

Письменник за роботою

nn20_10_5560_f16.jpg

Літературно-меморіальний музей імені А.П. Гайдара

nn20_10_5560_f17-228x300.jpg

Могила Гайдара

За радянських часів Аркадій став одним із головних дитячих класиків, його книги перевидавали понад тисячі разів, перекладали на 101 мову і, за підрахунками біо­графів, розійшлися загальним накладом близько 60 млн примірників. Крім того, за ними зняли до тридцяти ­фільмів, а також три стрічки про самого автора — «Срібні труби» (1971), «­Кінець імператора тайги» (1978), «­Залишаюсь із вами» (1981). Ім’ям Гайдара названі численні вулиці, бібліотеки, парки по ­всьому Союзу. Нині в незалежній Україні його постать зазнала пере­оцінювання і була внесена до списку декомунізації — ­­через участь у придушенні українських визвольних змагань ­1918–1921 рр.

Валерія Новодворська писала: «Аркадій усе ­життя чекав на війну, почав із війни і нею закінчив; він готував до війни себе й інших, дітей і дорослих, він жив в одвічній війні і там загинув». Захоплення пригодницькою літературою і добровільний запис до війська в 14 років привели його завчасу до справжніх смертей, контузій, психологічних травм і пост­травматичного синдрому. Війна закінчилася, а їй на ­зміну прийшли розгубленість, невпорядкованість, депресії, розлучення, алкоголізм, періодичні лікування в психіатричних клініках. Гайдар щиро вірив в ідеали, за які воював, але не міг позбутися відчуття провини. Його книги справді добрі й написані з любові до дітей, але покликані виховувати ­солдатів. Він так і не зміг знайти себе в мирному житті. Ми багато чули про героїзм Гайдара, але треба пам’ятати й про його трагедію. І трагедію цілого покоління, скаліченого війною.

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
в соцсетях:

Выпуски за 2020 Год

Содержание выпуска 10 (121), 2020

  1. Ю. А. Бабкина

  2. І. Я. Пінчук, М. Ю. Полив’яна

  3. В. Я. Пішель, Т. Ю. Ільницька, С. А. Чумак, Н. М. Степанова, Ю. В. Ячнік

  4. Т. Ю. Ільницька, Ю. М. Ящишина, Жерард Батчер, Ольга Сушко

  5. Ю. О. Сухоручкін

  6. Т. М. Слободін, Н. О. Михайловська

Содержание выпуска 9 (120), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Т.І. Негрич

  3. В. И. Харитонов, Д. А. Шпаченко, Т. И. Бочарова

  4. P. Fusar-Poli, M. Solmi, N. Brondino et al.

Содержание выпуска 8 (119), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Т. Скрипник

  3. Л. О. Герасименко

  4. Я. Є. Саноцький, Т. М. Слободін, Л. В. Федоришин, В. В. Білошицький, І. Р. Гаврилів, А. В. Гребенюк, І. Б. Третяк, С. В. Фєдосєєв

  5. Г. М. Науменко

  6. С. А. Мацкевич, М. И. Бельская

Содержание выпуска 7 (118), 2020

  1. Герхард Дамманн, Вікторія Поліщук

  2. М. М. Орос, О. О. Орлицький, О. С. Вансович, С. Р. Козак, В. В. Білей

  3. С. Г. Бурчинський

  4. Ю. О. Сухоручкін

Содержание выпуска 6 (117), 2020

  1. Ю.А. Бабкіна

  2. Д. А. Мангуби

  3. А. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  4. В. І. Коростій, І. Ю. Блажіна, В. М. Кобевка

  5. Т. О. Студеняк, М. М. Орос

  6. Ю. О. Сухоручкін

Содержание выпуска 5 (116), 2020

  1. Т. О. Скрипник

  2. Н.А.Науменко, В.И. Харитонов

  3. Ю. А. Крамар

  4. В.И.Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. Н.В. Чередниченко

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю. А. Крамар

  8. Н. К. Свиридова, Т. В. Чередніченко, Н. В. Ханенко

  9. Є.О.Труфанов

  10. Ю.О. Сухоручкін

  11. О.О. Копчак

  12. Ю.А. Крамар

Содержание выпуска 4 (115), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. І.І. Марценковська

  3. Ю. А. Крамар, Г. Я. Пилягіна

  4. М. М. Орос, В. В. Грабар, А. Я. Сабовчик, Р. Ю. Яцинин

  5. М. Селихова

  6. Ю. О. Сухоручкін

Содержание выпуска 3 (114), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Бабкіна

  3. О.С. Чабан, О.О. Хаустова

  4. О. С. Чабан, О. О. Хаустова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Содержание выпуска 2 (113), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Л. А. Дзяк

  3. Ф. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  4. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравицька

  5. Ю. А. Крамар

  6. П. В. Кидонь

Содержание выпуска 1 (112), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Крамар

  3. М.М. Орос, В.В. Грабар

  4. В.И. Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. L. Boschloo, E. Bekhuis, E.S. Weitz et al.

Содержание выпуска 1, 2020

  1. А.Е. Дубенко

  2. Ю. А. Бабкина

  3. Ю.А. Крамар, К.А. Власова

  4. Ю. О. Сухоручкін

Выпуски текущего года

Содержание выпуска 6 (127), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. Тетяна Скрипник

Содержание выпуска 5 (126), 2021

  1. Т.О.Скрипник, Г.В.Макаренко, І.А.Марценковський

  2. Г.В. Макаренко, І.А. Марценковський,

  3. В.І. Харитонов, Д.А. Шпаченко, Т.І. Бочарова

  4. Ю.О. Сухоручкін

  5. Ю.О. Сухоручкін

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю.О. Сухоручкін

  8. М. М. Орос, В. В. Грабар

  9. І.В. Хубетова, О.О. Колесник, О.І. Ісайкова, О.В. Величко, А.О. Саламаха, І.З. Федорович, І.В. Ревенюк, О.Ю. Малютенко

Содержание выпуска 4 (125), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

Содержание выпуска 3 (124), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. С. Г. Бурчинський, Н. Ю. Бачинська

  3. Т. О. Скрипник, Г. В. Макаренко, І. А. Марценковський

Содержание выпуска 1, 2021

  1. А. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  2. Ю. А. Бабкіна

  3. Л. Б. Мар’єнко

  4. С.Г. Бурчинський

  5. Ю.О. Сухоручкін

Содержание выпуска 2 (123), 2021

  1. Ю.А. Бабкина

  2. М. М. Орос, Т. В. Опіярі, Д. І. Біляк, Л. В. Луців

Содержание выпуска 1 (122), 2021

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Г. В. Макаренко, І. А. Марценковський

  3. О. О. Хаустова, Д. О. Ассонов