Сучасні підходи до діагностування та лікування пацієнтів із кататонією

Кататонія — це психопатологічний синдром, для якого характерні значні порушення моторної функції, змінені стани свідомості та аномальна поведінка, що можуть супрово­джувати різні психічні розлади й деякі соматичні стани. В одинадцятій редакції Міжнародної класифікації хвороб було переглянуто критерії діагностування кататонії та клінічні аспекти нового її визначення. До вашої уваги представлено огляд публікації J. P. Rogers et al. «Catatonia in ICD-11» видання BMC Psychiatry (2025 Apr 18; 25 [1]: 405), присвяченої аналізу згаданих змін, а також обговоренню проблем лікування кататонії.

Кататонія — один із психічних розладів, визна­чення якого в Міжнародній статистичній класифікації хвороб та пов’язаних із ними проблем зі здоров’ям, версія 11 (МКХ-11), зазнало одних із найбільших змін порівняно з попередніми версіями класифі­кації (Seemüller, 2023). Згідно з МКХ-11 кататонія є незалежною ­діагностичною категорією із чотирма можливими діагнозами: 1) ­інший психічний розлад; 2) вживання психо­активних речовин або медпрепаратів; 3) синдром вторинної кататонії; 4) неуточнена кататонія (WHO, 2018).

Історія дослі­дження кататонії

Нейропсихічні стани, що відповідають сучасним визначенням кататонії, було описано ще в першому ­столітті ­нашої ери в Індії, а також у греко-римській медичній літе­ратурі (Berrios, 1981; Jeste etal., 1985). Грецький лікар, який жив у Римі в II ст. Soranus of Ephesus, імовірно, згадував про коморбідну кататонію та делірій, коли писав: «Тихий або гучний сміх, спів або стан смутку, ­мовчання, бурмотіння, плач або ледь чутне бурмотіння собі під ніс; або такий стан гніву, що пацієнт ­схоплюється в люті й ­ледве стримується, гнівається на всіх, кричить, б’є себе… або намагається сховатися від страху, або ­плаче, або не відповідає тим, хто з ним говорить, ­розмовляючи при ­цьому не лише з тими, кого немає поруч, а й з мерт­вими» (Lipowski, 1983). Англійський лікар P. Barraugh охарактеризував її так: «раптове заціпеніння розуму й тіла, втрата як почуттів, так і рухів, при цьому хворий залишається в тій самій позі, де б він не сидів, лежав, стояв, ­незалежно від того, чи його очі розплющені, чи ­заплющені» (Van Duppen and Sienaert, 2020).

Інтерес до рухових ­розладів із неврологічної та психіатричної точки зору ­посилився у XIX ст.., і такі терміни, як «melancholia attonita», «ката­лепсія», «стереотипія», «манірність», «негативізм» і «ступор», стали використовувати (принаймні частково) для сучасної концепції кататонії (Hirjak etal., 2022). Представники різних шкіл вважали рухові ­розлади або вторинними щодо аномального психічного стану, або мимо­вільними наслідками аномальної ­активності ­мозку, але саме німецький невролог і психіатр W. Griesinger вважав окремі рухові ­розлади ­однією із цих категорій (Berrios and Markovа, 2018).

Наприкінці XIX ст. німецький психіатр K.L. Kahlbaum першим систематизував кататонію, давши їй сучасну назву (Kahlbaum, 1874). У своїй монографії «Ката­тонія, або відчуття напруженості» він описав ­низку історій хвороб 26 пацієнтів із цим синдромом, що розвинувся за різних психічних, неврологічних, соматичних та інфекційних причин. Як визнав К. L. Kahlbaum, для ката­тонії часто характерне чергування станів ступору та збу­дження, але особливий інтерес науковця викликав пролонгований перебіг психічних розладів, що спону­кало його постулювати модель прогресування кататонії із ­чотирма стадіями: меланхолією, маніакальним сказом, ступорозною меланхолією та (іноді) термінальною деменцією (Kendler, 2019; Foucher etal., 2022). Його мета — ­встановити таку саму нейропатологічну кореляцію для кататонії, як для «гене­ралізованого парезу божевільних» (Hirjak etal., 2022).

Німецький психіатр E. Kraepelin, відомий як осново­положник сучасної нозологічної концепції в психіатрії та класифікації психічних захворювань, вважав кататонію поширеною когнітивною дисфункцією, додавши її до ­своєї концепції ранньої деменції. Хоча, на відміну від К. L. Kahl­baum, який трактував моторні порушення як первинні ­ознаки психічних розладів, E. Kraepelin розглядав їх виключно в психологічному аспекті (Foucher etal., 2022). ­Пізніше німецький психіатр і невролог C. Wernicke, більш відомий завдяки своїм описам енцефалопатії та афазії, ­названих на його честь, поглибив концепцію К. L. Kahlbaum через ширшу інтерпретацію ролі моторних ознак у розумінні природи психічних розладів, та запровадив термін «рухові психози» (Berrios and Marková, 2018).

Визначення кататонії згідно з МКХ-10

Термін «кататонія» не використовували в жодних ­формальних діагностичних системах до МКХ-6 (1948). А до МКХ-9 (1975) однаково визначали в усіх версіях МКХ з одним діагностичним кодом, що представляв ката­тонічну форму шизофренії. Істотною зміною в МКХ-10 (1990) було додавання діагностичної одиниці під назвою «Органічний кататонічний розлад» (WHO, 2019).

Через рік після публікації МКХ-9 автори двох важ­ливих статей, опублікованих у США, поставили під сумнів уявлення про те, що кататонія виникає ­виключно за шизофренії. У першій йшлося про результати проспективного дослі­дження за участю 55 стаціонарних пацієнтів із щонайменше однією ознакою кататонії, де ­зрештою у 39 (71 %) із них було діагностовано афективний розлад, у 9 (16 %) — органічний мозковий синдром (­делірій), у трьох (5 %) — реактивний психоз і лише у чотирьох (7 %) — шизофренію (Abrams and Taylor, 1976).

А у другій статті було представлено результати оглядового дослі­дження, у якому автори вивчали різні психічні (афективні та невротичні), неврологічні та ­загальні ­клінічні стани, що можуть мати ознаки кататонії. Підсумовуючи, ­дослідники дійшли висновку, що клініцисти мають розрізняти ­серйозні «органічні» захворювання, які можуть лежати в основі кататонії (Gelenberg, 1976).

У МКХ-10 «Органічний кататонічний розлад» було ­додано до розділу «Органічні, зокрема симптоматичні, психічні розлади», щоб врахувати кататонію, що ­виникає за неврологічних і соматичних захворювань. Тобто дані про кататонію увійшли до нейромедичних станів, але не до афективних розладів.

Критерії кататонічної шизофренії відрізняються від ­органічного кататонічного розладу та є більш обмежуваль­ними. За органічного ­кататонічного розладу (згідно з МКХ-10) у пацієнта може бути наявна одна з ­таких ­ознак, як: ступор, збу­дження або швидке й неперед­бачуване перемикання між гіпо- та ­гіперактивністю. ­Серед інших симптомів кататонії, що можуть ­підтвердити правильність діагнозу: стереотипії, воскова гнучкість та імпульсивні дії. Для порівняння, діагностування кататонічної шизофренії потребувало наявності принаймні однієї з таких ознак: ступор, збу­дження, кататонічне засти­гання, негативізм, ригідність, воскова гнучкість, авто­матична підкорюваність або персеверація.

У МКХ-10 є вимога щодо наявності лише ­однієї клінічної ознаки кататонії для її діагностування, пов’язаної із ­шизофренією. Втім, це занадто загальне ­визначення, оскільки жодна клінічна ознака не є патогномонічною для кататонії (Sienaert etal., 2011; Wilson etal., 2017).

Наприклад, збу­дження може виникати за манії, інто­кси­кації стимуляторами, синдрому відміни ­седативних або снодійних препаратів і гострого психозу. Попри ­подібні критичні міркування, автори зазначають, що зали­шається незрозумілим, який мінімальний набір клінічних ознак необхідний для діагностування кататонії. ­

Також згідно з МКХ-10 проблематичним є ­визначення тривалості ката­тонії. Хоча мінімальну тривалість органіч­ного кататонічного розладу не визначено, встановлення діагнозу «кататонічна шизофренія» вимагає, щоб стан пацієнта спочатку відповідав критеріям шизофренії (наявність симптомів протягом принаймні місяця). Оскільки ката­тонія пов’язана з різними соматичними ­ускладненнями (як-от венозна тромбоемболія, сепсис і серцева ­аритмія), а її раннє лікування корелює з кращими результатами, неприпустимо було б відкладати встановлення клінічного діагнозу на строк до ­місяця (Funayama etal., 2018; Raveendranathan etal., 2012; Shukla etal., 2012; Swain etal., 2017).

За даними дослі­джень, пацієнти з ідіопатичною ката­то­нією відповідають на лікування ­бензодіазепінами та електро­судомну терапію (ЕСТ), подібно до осіб з ­іншими формами кататонії (Manjunatha etal., 2007; Benegal etal., 2010; Krishna etal., 2011).

Фенотип кататонії згідно з МКХ-11

Зміни щодо діагностування кататонії, внесені до МКХ-11 (2019), були зумовлені метою перегляду МКХ-10 відповідно до отриманих на той час даних досліджень (не лише про кататонію), а також спробою очікуваного вилучення підтипів шизофренії. Напередодні розроблення МКХ-11 зросло усвідомлення того, що підтипи шизофренії є латентно нестабільними і штучно дихо­томізують клінічні ознаки, що перекриваються (Valle, 2020). Просте вилучення кататонічної шизофренії залишило б у МКХ-11 визначення кататонії як органіч­ного кататонічного розладу.

Тоді як у МКХ-11 було об’єднано види кататонії в одну діагностичну категорію (WHO, 2018). Зокрема, йшлося про 15 клінічних симптомів кататонії, незалежних від ­коморбідного стану, що дуже нагадують 12 ознак, ­доданих до DSM-5-TR (табл. 1).

Таблиця 1. Ознаки кататонії згідно з МКХ-11 і DSM-5-TR

Ці клінічні ознаки мають бути наявними в пацієнт протягом щонайменше кількох годин і призводити до значного порушення функціонування або бути достатньо серйозними, щоб спричинити соматичні ­ускладнення.

П’ятнадцять фенотипових критеріїв кататонії було поділено на три моторні категорії — знижена, підвищена або аномальна психомоторна активність — що відобража­ють результати дослі­джень, у яких визначили гіпо-, ­гіпер- і паракінетичний типи відповідно (Wilson etal., 2015; Rogers etal., 2023).

Нерівномірний розподіл критеріїв за цими трьома моторними категоріями є доволі неясним: дев’ять критеріїв належать до аномальної психомоторної актив­ності, п’ять — до зниженої та один — до підвищеної.

Одним із наслідків такого розподілу діагностичних критеріїв у МКХ-11, як і в DSM-5-TR, є те, що може бути встановлено суто гіпокінетичний і паракінетичний типи кататонії, натомість гіперкінетична кататонія передбачає наявність додаткових ознак, які належать до двох інших психомоторних типів. У МКХ-11 визначено чотири діагнози кататонії, кожен із трьох уточнених висновків якої має додаткові критерії (табл. 3).

Таблиця 2. Критерії для специфічних діагнозів кататонії згідно з МКХ-11

Діагноз «неуточнена кататонія» встановлюють, якщо стан пацієнта не відповідає критеріям жодного з трьох уточнених висновків. Уперше в МКХ-11 було запропоновано комплекс діагностичних критеріїв кататонії, ­згідно з якими делірій не виключає кататонію за замовчуванням. Натомість необхідно лише, щоб клінічні ­ознаки кататонії не були «повністю пояснені» делірієм або впливом соматичного стану, застосуванням лікарських засобів чи психоактивних речовин. Усе частіше ­в літе­ра­турі згадується про делірій із ката­тонічними озна­ками (Francis etal., 2009; Oldham etal., 2015).

Це свідчить про важливу роль клінічних аспектів. Наприклад, застосування бензодіазепінів як стандарту ­лікування пацієнтів із кататонієюможе погіршити симптоми делірію, тоді як антипсихотики, які зазвичай використовують для ­лікування пацієнтів із нейропсихічними розладами, за сомато­генного марення можуть спровокувати кататонію (Meyen etal., 2020; Mormando and Francis, 2020).

В осіб із делірієм наявність кататонії може бути ­пов’язана з вірусним та автоімунним енцефалітом, що перед­бачає ­застосування специфічної противірусної або імуно­моду­лювальної терапії (Ramirez-Bermudez etal., 2022).

Кожна із чотирьох діагностичних категорій кататонії має бути уточнена щодо вегетативних порушень, як-от підвищена або знижена температура тіла, артеріальний тиск і частота серцевих скорочень. Як і ­іншими виключними коментарями, порушення життєво важливих показ­ників не можуть бути «повністю пояснені» розвитком ­супутнього захворювання. Розпізнавати вегетативні ­порушення в поєднанні з кататонією дуже важливо, ­оскільки поєднання її та вегетативних порушень — патологічний стан, який називається злоякісною ­кататонією, — є потенційно смертельним, особливо без термінового втручання (Connell etal., 2022).

Також важливо зазначити, що і кататонія, пов’язана з первинними психічними розладами, і вторинна кататонія можуть мати ознаки злоякісної кататонії. Зокрема, у МКХ-11 ретельно розглянуто часові аспекти цього ­стану. Як відомо, кататонія може бути гострою або хронічною, її перебіг — мінливим, а симптоми змінюватися від ступору до стану збу­дження (Shorter and Fink, 2018; Eyre etal., 2020; Dawkins etal., 2022).

Пацієнти з кататонією коротшої тривалості краще відповідають на лікування бензодіазепінами (Raveen­dranathan etal., 2012; Shukla etal., 2012; Swain etal., 2017). Зокрема, у межах рандомізованого контрольованого дослі­дження було підтвер­джено неефективність застосування лоразепаму для лікування пацієнтів із хронічною кататонією (Ungvari etal., 1999).

Отже, тривалість кататонії може мати суттєве ­значення. Втім, через неоднородність таких станів у МКХ-11 не ­вказано мінімальної тривалості кататонії, а лише йдеться про те, що «такі симптоми зазвичай тривають щонайменше кілька годин, але можуть зберігатися набагато довше». Тож для деяких тяжчих клінічних ознак 15 хвилин може бути достатньо для кваліфікації.

Згідно з МКХ-11 кататонія «може виникати впродовж усього життя», що підтвер­джує дані того, що цей психо­патологічний стан може розвинутися в дітей і підлітків, зокрема було зафіксовано такі випадки складного поведінкового синдрому в пацієнтів ­віком п’ять ­років (Rogers etal., 2023).

До того ж кататонія є важливим диференціальним ­діагнозом в осіб похилого віку, а недостатнє її розпізнавання в минулому призводило до хибного визначення ­таких станів, як інсульт, деменція або кома (Alisky, 2007; Meyen etal., 2018; Ratnakaran etal., 2020).

Відмінності від інших розладів і станів, визначених у МКХ-11

Порівняно з попередніми версіями, у МКХ-11 надано більше рекомендацій щодо діагностування клінічних станів, які необхідно відрізняти від кататонії. Наприклад, ­діагностичні критерії останньої було доповнено міркуваннями щодо відмінностей від кількох інших розладів, які вважаються диференціальними діагнозами, симптоми яких можуть бути подібними до кататонії (табл. 3).

Таблиця 3. Розлади та стани, відокремлені від кататонії

Власне, епізоди депресії, манії та змішані можуть розвинутися як за первинних розладів ­настрою, так і за шизо­афективного розладу. Крім того, таке явище, як психомоторна загальмованість, також іноді може виникати на тлі манії (так звана загальмована ­манія) (Perugi etal., 1997).

Згаданий розділ МКХ-11 може мати додаткову користь для встановлення диференціального діагнозу, проте є обмежені рекомендації щодо диференціації кататонії від невро­логічних станів, як-от рухові розлади, порушення мовлення та функціональні неврологічні розлади (Old­ham, 2018; Rogers etal., 2023). Особливі труднощі щодо діагностування кататонії можуть виникнути за ­таких станів, як ­синдром скутої людини, прогресу­ючий енцефаломієліт із ригід­ністю та міоклонусом і хвороба Паркін­сона, яким ­також притаманні рухова ригідність і помітні ­зміни психічного стану (Rogers etal., 2023).

Агравація (перебільшення хворим тяжкості ­порушення стану здоров’я) та симулятивний розлад, які об’єднані в МКХ-11, мають дещо окрему історію та теоретичне підґрунтя, навіть якщо їх доволі складно розрізнити в клініч­ній практиці (Bass and Halligan, 2014).

Кататонія має складний і недостатньо визначений зв’язок із функціональ­ними неврологічними порушеннями, раніше відомим як конверсійний розлад — рідкісний психічний стан, за якого підсвідомий емоційний конфлікт виражається зміною або втратою фізичного функціонування (Sallin etal., 2016; Singh etal., 2022).

На особливу увагу заслуговує диференціація­ кататонії зі злоякісним нейролептичним синдромом, ­оскільки ­кататонія є чинником ризику розвитку цього стану. У дослі­дженні типу «випадок-контроль» за ­участю 12 паці­єнтів зі злоякісним нейролептичним синдромом і 24 осіб групи контролю, які отримували анти­психо­тики та були зіставними за віком, статтю, діагно­зом і датою госпіталіза­ції, у чотирьох учасників першої ­групи встановлено кататонію (тоді як у контрольній ­групі не ­виявлено жодного такого випадку) (Berardi etal., 1998).

У когортному дослі­дженні за участю 1719 пацієнтів із шизофренією відношення шансів розвитку ­злоякісного нейролептичного синдрому в осіб із кататонічним ­сту­пором становило 87,0 (95 % довірчий інтервал [ДІ] 25,3–462,8) порівняно з тими, хто не мав ознак кататоніч­ного сту­пору (Funayama etal., 2018).

Вегетативна нестабільність відрізняє цей синдром від незлоякісної кататонії, проте диференціювати злоякісну кататонію від нього доволі складно (Rasmussen etal., 2016). Наприклад, у дослі­дженні за участю 16 пацієнтів, які відпо­відали діагностичним критеріям DSM-IV для злоякісного нейро­лептичного синдрому, 15 із них також підпадали під критерії DSM-IV для органічної кататонії, причому тяжкість синдрому корелювала з кількістю ката­тонічних ознак (Koch etal., 2000).

За даними 490 клінічних випадків, що, хоча клінічні ознаки не є повністю специфічними для діагнозів зло­якісного нейролептичного синдрому або кататонії, існувало 11 змінних, які мали певну дискримінаційну силу: пітливість і лихоманка були частішими за першого, тоді як кататонічне застигання та стереотипія характерні для другого (Lang etal., 2015).

Подібна взаємодія γ-амінокислотноергічної, дофамін­ергічної, серотонінергічної та глутаматергічної систем притаманна обом станам, хоча рівень доказів щодо залу­ченості певних нейромедіаторних систем у перебігу кататонії був сумнівним (Carroll, 2000; Northoff, 1996). Крім того, можлива проміжна позиція, яка ­ґрунтується на виразності симптомів ката­тонії, індукованої застосуванням антипсихотиків, та злоякісного нейро­лептичного синдрому. Дані дослі­дження за участю 18 пацієнтів із ката­тонією, зумовленою використанням антипсихо­тичних препаратів, засвідчили континуум ознак від простої кататонії без делірію / вегетативного ураження аж до ­повної клінічної картини злоякісного нейролептич­ного синдрому (Lee, 2010).

Порівняння з DSM-5-TR

Загалом зміни в МКХ-11 відповідають нещодавнім моди­фікаціям у DSM-5-TR. Так, на додаток до давно описаного кататонічного підтипу шизофренії, у DSM-IV було введено визначення кататонії, спричиненої загальним сома­тичним станом, та специфікатор кататонії для основ­них розладів настрою. Пізніше у DSM-5 було додано ­діагноз неуточненого кататонічного розладу, що дає ­змогу встановити кататонію в поєднанні з розладами нейророзвитку. Імовірно, найважливішим досягненням, запрова­дже­ним DSM-5, було закріплення визначення ­загального кататонічного фенотипу, який застосовували як щодо первинних, так і вторинних (соматичних) ознак. Втім, до DSM-5-TR не було внесено суттєвих змін щодо визначення кататонії (APA, 2022).

У МКХ-11 враховано кожну із цих попередніх концептуальних розробок і не тільки. Крім діагнозу кататонії, ­зумовленої застосуванням психоактивних речовин або медпрепаратів, МКХ-11 містить діагностичну категорію для кататонії на тому самому ієрархічному рівні, що й для розладів настрою або порушень нейророзвитку. Подібне підвищення статусу розглядалося і для DSM-5, зокрема для підвищення обізнаності про синдром і підтвер­дження того, що він не обмежується шизофренією.

Однак у DSM-5 кататонії не надано незалежного статусу з кількох причин: 1) стани, що лежать в основі ката­тонії, є стабільнішими із часом, ніж сам синдром; 2) роз­ви­ток кататонії поглиблює виразність очевидної супутньої пато­логії; 3) лікування кататонії може змінюватися ­залежно від основ­ного стану (Tandon etal., 2013).

Клінічне застосування МКХ-11 для діагностування кататонії

У клінічній практиці кататонію діагностують недостатньо (van der Heijden, 2005). Якщо кататонію вважати лише як специфікатор, клініцисти, ймовірно, розгля­датимуть діагностування цього синдрому як щось необов’язкове в межах психіатричної діагностики. Нова діагностична класифікація кататонії як самостійного стану в МКХ-11 є позитивним аргументом для незалежного його розпізнавання та відповідного лікування. Це розмежування ­також свідчить про необхідність єдиного підходу до лікування пацієнтів із кататонією, який часто потребує застосування бензодіазепінів та/або ЕСТ.

Розширення спектра діагнозів, які можливо кодувати в поєднанні з кататонією, має поліпшити розпізнавання спектра супутніх станів. У МКХ-10 ідеться лише про орга­нічний кататонічний розлад і кататонічну шизофренію, що, ймовірно, призводило до ігнорування клініцис­тами інших психічних станів. Кататонія також може ­виникати за афективних розладів та післяпологового ­психозу (Abrams and Taylor, 1976; Starkstein etal., 1996; Nahar etal., 2017; Delvi etal., 2023).

Кататонію фіксували за нейророзвиткових і нейро­генетичних станів. Наприклад, за розладів ­спектра ­аутизму (РСА) поширеність кататонії досягала 10,4 % (95 % ДІ 5,8–18,0 %), переважно у пацієнтів чоловічої статі (Vaquerizo-Serrano etal., 2021).

Проблема щодо діагностики кататонії полягає в тому, що певні її ознаки (як-от стереотипії або ехолалія) також можуть бути притаманні РСА. Тому для встановлення справжніх проявів кататонії ­рекомендовано віднімати «базові» бали за шкалами її оцінювання від поточного показника (Hauptman etal., 2023).

Було виявлено зв’язок ката­тонії з низкою генетичних аномалій, переважно на підставі даних про клінічні випадки / серії випадків (Vieira etal., 2011; Katz etal., 2022; Vithayathil etal., 2022). ­Зокрема, ­повідомлялося про ­такий зв’язок із синдромом Фелана–Макдерміда та синдромом Дауна, що може мати значення для генетичного тестування (Kohlenberg etal., 2020; Moyal etal., 2022); Lyons etal., 2020; Santoro etal., 2022).

У МКХ-11 акцентовано увагу клініцистів на ­оцінюванні цих та інших станів після встановлення кататонії. Розмежування кататонії та шизофренії допомагає пояснити, що застосування антипсихотичних препаратів de facto не є лікуванням пацієнтів із кататонією. Антипсихотики часто можуть погіршувати перебіг кататонії, ­спричиняти злоякісний нейролептичний синдром або ­екстрапірамідні ознаки, ускладнюючи достовірне оцінювання кататонії. Хоча використання антипсихотиків може бути доречним для лікування пацієнтів із кататонією, пов’язаною з психо­тичним розладом, загалом слід застосовувати їх з обережністю (Rogers etal., 2023).

Як рекомендовано в МКХ-11, розпочинати специ­фічне лікування пацієнта з кататонією слід із призначення бензо­діазепінів та ЕСТ, без необхідності діяти так, ніби в нього шизофренія.

Невирішені питання

Актуальним також залишається питання, які саме ­ознаки кататонії слід вважати потенційними діагностичними критеріями. У DSM-5-TR представлено 12 від­повідних ознак, тоді як МКХ-11 — їх п’ятнадцять, і, хоча вони загалом узго­джені, є певні відмінності.

На відміну від DSM-5-TR, у МКХ-11 додано аспект фіксації погляду, амбієнтність, вербігерацію та ригідність, які є класичними ознаками кататонії, але не визнані ­такими в DSM-5-TR. Власне, у МКХ-11 ­гіперкінетичну кататонію розглянено ширше, зокрема імпульсивність та агресивність належать до проявів підвищеної психомоторної актив­ності. Однак клінічно значуща імпульсивність / агресивність згідно з DSM-5-TR мають кваліфіку­ватися як гіпер­активність.

Стосовно питань об’єднання або розмежування, у МКХ-11 ехолалію та ехопраксію розглядають як ехофено­мени, і навпаки, у DSM-5-TR їх розділено. Це роз­ме­жування між наборами діагностичних крите­ріїв може свідчити про непослідовне оброблення даних про аналогічні поведінкові та мовленнєві порушення за ката­тонії. Наприклад, іммобільність і мутизм — ознаки ослаб­лення поведінкових реакцій і мовлення відповідно, але є окремими критеріями; аналогічно стереотипію та вербігерацію (вербальна стереотипія) зазначено ­окремо. Част­ково з прагматичних міркувань у МКХ-11 нині об’єднано ехофеномени, які є досить рідкісними. І ­навпаки, манірність описано в МКХ-11 як «дивні, ­цілеспрямовані рухи», охоплюючи мовлення, хоча ­останнє, яке є «робото­подібним», «театральним» або «своєрідним», іноді вважається ознакою манірності. А в DSM-5 манірність — це «своєрідний та характерний індивідуальний стиль рухів, дій, думок чи мовлення» (Kaufmann etal., 2018; Mahgoub etal., 2024).

У подальших дослі­дженнях варто встановити, чи є цінність у поєднанні / розділенні таких клінічних ознак, як стереотипія / вербігерація, іммобільність / мутизм, ехопраксія / ехолалія та манірність у вербальній і моторній сферах. Досі також залишається предметом дискусій і ­поріг для встановлення діагнозу кататонії.

Наприклад, M. Fink (2013) підтримують нижчий поріг щодо ­кількості клінічних ознак, але вимагають, щоб діагноз був підтвер­джений лікуванням бензодіазе­пінами / ЕСТ. А для валідації діагностування кататонії іноді реко­мендовано використання лоразепаму, іншого бензодіа­зепіну або золпідему (Denysenko etal., 2018).

Можливо, це питання буде розглянуто в майбутніх ­діагностичних посібниках, хоча клінічна відповідь на бензо­діазепіни / ЕСТ не є специфічною для кататонії. За менш поширених причин розвитку кататонії (­зазвичай на тлі первинного медичного або неврологічного роз­ладу), як правило, пацієнти не реагують на традиційні ­заходи ліку­вання. Крім того, є ризики щодо хибних міркувань, якщо стан пацієнта визначають із точки зору реко­мендованого лікування; нездатності розпізнавати ­кататонію, резистентну до тера­пії бензодіазепінами / ЕСТ. Поріг діагностування кататонії залишається на ­рівні трьох ознак, оскільки ­доведено, що такий підхід забез­печує найкращий баланс між чутливістю та ­специфічністю (Peralta etal., 2010; Grover etal., 2016).

На думку J. P. Rogers etal., діагноз кататонії за МКХ-11 не досягне 100 % специфічності, оскільки, ймовірно, на основі теоретичного «золотого стандарту» він охоп­люватиме деяких осіб, що не мають ­цього ­патологічного стану. Це може бути актуальним для певних клінічних популяцій, як-от паці­єнти з делірієм, для яких запропоновано наявність більшої кількості ознак кататонії, або з порушеннями нейро­розвитку, для яких деякі фахівці радять віднімати базові ­ознаки від поточної презентації для оцінювання кататонії (Wilson etal., 2017; Hauptman etal., 2023).

Попри відповідні коригування для певних популяцій, досі існує ймовірність того, що сучасні визначення кататонії відображатимуть деякі граничні умови. Окрім того, питання щодо встановлення порогу діагностування стосу­ється індивідуальних ознак кататонії, які можливо визна­чити конкретніше з точки зору характеру симптомів, ­їхньої тривалості та тяжкості (Oldham, 2022).

Нині сучасні клінічні інструменти для визначення ката­тонії різняться, іноді доволі сильно, зокрема щодо того, яка зміна кваліфікується для кожної ознаки. Зокрема, у МКХ-11 представлено описи клінічних станів, дуже схожих на ті, що містить DSM-5-TR, однак жодна з ­ознак не є формально операціоналізованою.

Цілком імовірно, що в різних контекстах доречні різні порогові значення: у дослі­дженнях можливо використовувати більш обмежувальне визначення кататонії, ніж у клінічній практиці; кататонія в контексті певних супутніх захворювань, як-от делірій або нейророзвиткові розлади, може потребувати модифікованого визначення.

Власне, до біомаркерів кататонії належать дані функціональної нейровізуалізації та електроенцефалографії, рівень сироваткового заліза та активність креатин­кінази (Haroche etal., 2020; Hosseini etal., 2023; Rogers etal., 2019). Якщо чутливість таких біомаркерів буде оптимізовано, вони можуть стати корисними для скринінгу, тоді як висока специфічність може зробити їх ефективними для діагностування кататонії. Зрештою, будь-яка діагностична класифікація є настільки ефективною, наскільки успішне її клінічне ­використання. Хоча МКХ-11 значною мірою сприяє розвитку концепції кататонії, ще належить визначити, наскільки ці зміни будуть втілені в клінічній практиці.

Висновки

J. P. Rogers etal. вважають, що зміни, внесені до МКХ-11, сприятимуть суттєвому покращенню про­цесу діагностування кататонії порівняно з попередніми клінічними класи­фікаціями в МКХ. Вони допоможуть врахувати зроста­ючу кількість доказових даних щодо ­встановлення кататонії поза межами шизофренії та гармонізувати критерії для різних основних захворювань, Крім того, такі зміни скасовують фактичну вимогу прирікати пацієнтів на страждання від ­кататонії протягом щонайменше ­місяця для визначення відповід­ності діагностичним критеріям. Майбутні класифікації мають базуватися на ­даних ­сучасних дослі­джень щодо загальних порогових значень кататонії, а також на детальних визначеннях окремих клінічних ознак цього психопатологічного стану.

Підготувала Наталія Купко