Розлади харчової поведінки:
сучасний підхід до діагностування та лікування

Розлади харчової поведінки нині набули значного поширення серед населення. Сьогодні смертність від нервової анорексії є найвищою серед усіх психічних захворювань, а нервова булімія та інші розлади харчування суттєво погіршують якість життя осіб, які страждають на них. До вашої уваги представлено огляд статті P. Hay «Current approach to eating disorders: a clinical update», опублікованої у виданні Internal Medicine Journal (2020 Jan; 50(1): 24–29), у якій ідеться про сучасну оновлену діагностичну концепцію розладів харчової поведінки, зокрема таких її порушень, як нападоподібне переїдання і розлад уникнення/обмеження споживання їжі.

За останні 10 років концептуальне уявлення про розлади харчової поведінки (РХП) суттєво розширилося: нині на додаток до нервових анорексії та булімії воно охоплює нападоподібне переїдання (BED) і розлад уникнення/обмеження споживання їжі (ARFID). У 5-й редакції Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів (DSM-5) Американської психіат­ричної асоціації (APA, 2013) вони визнані чотирма добре концептуалізованими порушеннями, рекласифікованими як розлади харчування та споживання їжі (FED) і в 11-й редак­ції Міжнародної статистичної класифікації хвороб і проблем, пов’язаних зі здоров’ям (МКБ-11), схваленій Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ, 2019).

Ключові діагностичні ознаки основ­них розладів харчової поведінки наведено у таблиці 1. Як зазначає ­автор огляду, переважна більшість досліджень і представленої ­клінічної інформації пов’язані саме з нервовими анорексією і булі­мією та нападоподібним переїданням.

Таблиця 1. Ключові діагностичні ознаки основних розладів харчової поведінки

Нервова анорексія і нервова булімія — це розлади харчової поведінки, яким притаманні інтерналізація ідеалу худорлявості та екстремальний конт­роль ваги. Обов’язковим критерієм для обох розладів є надання занадто великого значення як вазі, так і формі тіла, коли занепокоє­ність щодо фізичного вигляду тіла має надважливе або навіть першо­чергове значення для самооцінки.

Відмінна риса нервової анорексії — добровільне голодування, коли особа, уже маючи низьку вагу, ­поводиться так, щоб не допустити її збільшення. Під цей діагноз підпада­ють як особи, схильні до переїдання і штучного ­очищення організму (через блювання або зловживання проносними/сечогінними засобами), так і ті, кому така поведінка не властива. Зазвичай пацієнти з нервовою булі­мією не мають зниженої ваги, але не можуть ­розірвати замкнене коло переїдання і викликання блювання, або голодування, або виснажливих тренувань.

Навпаки, BED і ARFID стали першими розладами харчової поведінки (FEDs), у яких заклопотаність виглядом власного тіла не є ключовою ознакою під час діагностики. Вони відрізняються ознаками розладу харчової поведінки, перший — періодичним переїданням без ­регулярного очищення, а другий — униканням і відразою як власне до їжі, так і до процесу її споживання. Розлади харчової ­поведінки можуть виникати у всіх вікових ­групах, проте нервова анорексія і ARFID частіше поширеніші у популяції дітей і підлітків, натомість нервова булімія і нападоподібне переїдання ­рідше трапляються в осіб дитячого віку.

Зміни в діагностуванні та класифікації розладів харчової поведінки

У DSM-5 та МКБ-11 зміни щодо діагностичних ­критеріїв нервової анорексії не дуже помітні, проте вони мають важливий характер. Зокрема, такі фізичні наслідки ­голодування, як аменорея й остеопенія, все ще зазначаються як симптоми для діагностики РХП. Хоча через часту невідповідність аменорея не є обов’язковим критерієм для діагностики ­анорексії, наприклад у чоловіків і у жінок, які приймають ­гормональні конт­рацептиви. Також у DSM-5 є критерії тяжкості ­розладу, які ґрунтуються на рівнях індексу маси тіла (ІМТ) або їхньому еквіваленті у дітей, але бракує верхньої межі та визначення, чи вага такого пацієнта є зниженою (яке потрібне для встановлення нервової анорексії) і лишається на розсуд кліні­циста. Для пацієнта з ІМТ, що відповідає нормі, але для ­якого за іншими критеріями характерна нервова анорексія, згідно з DSM-5 можливо встановити діагноз «Атипова ­нервова анорексія» — тип «Інші зазначені розлади ­харчування та споживання їжі» (OSFED).

Серед змін у діагностуванні нервової анорексії варто згадати те, що більше не треба повідомляти про «страх ожиріння» чи збільшення ваги — це часто розглядається як явище, притаманне певній культурі. Однак, якщо про цей страх не повідомляється, для підтверд­жен­ня ­діагнозу нервової анорексії потрібні доказові дані щодо ­поведінки запобігання/втрати ваги. Надмірне переймання фізичними даними власного тіла та інші проблеми, пов’язані з його тілесним образом, можуть виникнути і в осіб із нападоподібним переїданням, але не є характерними для ARFID.

Щодо нервової булімії мало що змінилося, проте її критерії розширилися, зокрема нападоподібне переїдання (з’їдання великої кількості їжі, ніж планувалося; втрата конт­ролю над харчуванням) із компенсаторною поведінкою втрати ваги може траплятися лише раз на тиждень, але такі епізоди переїдання мають тривати 3 місяці ­згідно з DSM-5 або місяць відповідно до МКБ-11. Аналогічно BED діагностується за частоти нападоподібного переїдання принаймні раз на тиждень упродовж декількох ­місяців. Хоча щодо перебільшеного враження про ­власне тіло не йдеться, проте виражений дистрес ­через переїдання є обов’язковим для BED.

Згідно з DSM-5, діагноз BED також потребує підтвер­д­жен­ня трьох із п’яти додаткових ознак, пов’язаних з епізо­дами переїдання, як-от:

1) швидке поглинання їжі;

2) вживання їжі, попри відсутність відчуття голоду;

3) споживання їжі аж до неприємних відчуттів;

4) харчування на самоті;

5) негативні емоції депресивного забарвлення, провини або відрази, які виникають внаслідок переїдання (APA, 2013).

І нервова булімія, і компульсивне переїдання виникають рівномірно за всього спектра ваги, від нормальної до вищої за норму. У клінічних умовах діагноз нервової булімії зазвичай установлюють у контексті такої очисної поведінки, як само­індуковане блювання і зловживання проносними засо­бами для конт­ролю ваги. Хоча у деяких пацієнтів ­нервова булімія може також розвинутися без процесу очищення, але з екстре­мальними дієтичними обмеженнями/голо­дуванням/виснаж­ливим режимом тренувань. Така ­форма нервової булімії (без застосування засобів ­очищення) виникає частіше і може відрізнятися від BED регулярною компенсаторною поведінкою (Hay etal., 2017). Відмінності між МКБ-11 і DSM-5 щодо визначення BED, є такими: ­згідно з МКБ-11, не обов’язково, щоб кількість їжі, ­спожитої під час переїдання, була незвично великою (тобто є суб’єктивні епізоди переїдання) і не потрібна наявність трьох із ­п’яти додаткових ознак переїдання (ВООЗ, 2019). Імовірніше, ­ширші критерії діагностування збільшать клінічну ­корисність ­схеми МКБ порівняно з DSM і відпові­датимуть пере­житому досві­ду BED, відповідно до якого ­втрата конт­ролю і відчуття пере­їдання є набагато ­значимішою ­ознакою епізоду переїдання, ніж власне ­кількість з’їденого.

Пацієнти з розладами харчової поведінки, що не відповідають поведінковій частоті або іншим критеріям одного з основних РХП, чиї проблеми не так добре концептуалізовані та раніше називалися «Розлад харчової поведінки, не виділений до окремої категорії» (EDNOS) тепер можуть бути класифікованими як «Інші зазначені розлади харчування та споживання їжі» (OSFED) або «Неуточнений розлад харчової поведінки» (UFED) у DSM-5 (АРА, 2013). Або як недостатньо чітко сформульований «Інший розлад харчування або харчової поведінки» в МКБ-11 (ВООЗ, 2019). До інших розладів харчування та споживання їжі (OSFED) належать:

• Атипова нервова анорексія.
• Підпорогова нервова булімія.
• Нападопоподібне переїдання.
• Розлад очищення.
• Синдром нічного харчування.

Атипова нервова анорексія, тобто нервова анорексія, за якої ІМТ може бути в «адекватному» діапазоні ­20–25 кг/м2 або вищим, імовірно, стає все поширенішою, оскільки середня вага населення загалом зміщується ­до більших показників. Її лікування аналогічне нервовій анорексії. Синдром нічного харчування частіше трап­ляється на тлі порушення сну. Його діагностування і лікування аналогічні BED. Розлад очищення (без регулярних нападів пере­їдання) фіксують не дуже часто, його лікування аналогічне нервовій булімії.

Хоча даних ще недостатньо, додавання раніше нерозпізнаних розладів харчової поведінки, як-от BED і ARFID, має суттєве значення для клініцистів, ­юридичних інституцій і системи охорони здоров’я загалом. Для ­забезпечення адекватного ­виявлення та ведення пацієнтів із різноманітним спектром РХП, можливо, ­доведеться ­розширити ­профілактичні ініціативи щодо запобігання цим розладам, а також системно підвищувати обізнаність ­лікарів і розвивати належну інфраструктуру відповідних медичних служб.

Епідеміологія, поширення і детермінанти захворювання

Як зазначають дослідники у систематичному огляді, середньозважені популяційні значення (і діапазони) ­поширеності РХП протягом життя представлені так:

1. Нервова анорексія — 1,4 % (0,1–3,6 %) для жінок і 0,2 % (0–0,3 %) для чоловіків.
2. Нервова булімія — 1,9 % (0,3–4,6 %) для жінок і 0,6 % (0,1–1,3 %) для чоловіків.
3. Нападоподібне переїдання — 2,8 % (0,6–5,8 %) для жінок і 1,0 % (0,3–2,0 %) для чоловіків (Galmiche etal., 2019).

Кількість досліджень щодо вивчення поширеності РХП відповідно до DSM-5 у загальній популяції є невеликою. Наприклад, дослід­жен­ня дорослого населення Австралії щодо розладів харчової поведінки охоплювало лише випадки OSFED і ARFID (Hay etal., 2017). Так, за отриманими даними, 3-місячна поширеність нервової булімії становила 1,2 %, а BED — 1,5 %. Вчені зазначають, що під час цього дослід­жен­ня не враховували три з п’ятьох ознак ­переїдання згідно DSM-5. Зокрема, вивчали ARFID і OSFED; поширеність яких становила 0,3 і 3,2 % відповідно (Hay etal., 2017). У більшості осіб з OSFED («Інші зазначені розлади харчування і споживання їжі») встановлено атипову нервову анорексію. Група опитаних (близько 10 %) повідомила про щотижневі переїдання, але без помітного дискомфорту; їх класифікували як UFED («неуточнений розлад харчової поведінки») — проте вони не мали високих рівнів погіршення здоров’я, що викликало певні сумніви щодо їхнього ­клінічного значення (Hay etal., 2017).

Достовірний рівень захворюваності на розлади ­харчової поведінки серед населення невідомий. Хоча дані когортних і клінічних досліджень, проведених у цьому ­напрямі, свідчать про збільшення загальної захворюваності на нервову булімію та нападоподібне переїдання.

Фіксують також збільшення захворюваності на ­нервову анорексію, переважно у молодих жінок (Udo etal., 2018; Smink etal., 2012). Усі три основні розлади пов’язані з помірним і високим рівнями психосоціальних і ­виробничих порушень (Hay etal., 2017; Smink etal., 2012).

Як зазначають дослідники, поширеність ­харчових розладів вища серед жінок і молодих осіб. Однак BED час­тіше трапляється саме у чоловіків. Крім того, ­проблеми з харчуванням можуть бути поширенішими в певних ­соціально-економічних групах, зокрема серед ­австралійців, ніж вважалося раніше (Mulders-Jones etal., 2017). Ці ризики можна мінімізувати за допомогою підвищення ­культури сприймання інформації із засобів масової інформації, зменшення ідеалізації ­худорлявого ­вигляду тіла та заохочення позитивного/здорового ставлення до власної ваги та харчування (Leet al., 2017).

Нервова булімія і нападоподібне переїдання мають загальні пересічні чинники ризику надмірної ваги/ожиріння (наприклад, травми в дитячому анамнезі). Тому зниження ваги, у разі потреби, найкраще ­проводити в конт­рольованому середовищі, де можливо вжити захо­дів для усунення чи запобігання появі РХП та інших психо­логічних супутніх захворювань (Hay etal., 2014).

Лікування розладів харчової поведінки

Для всіх розладів харчової поведінки (зокрема, ARFID) основне лікування згідно з національними і міжнарод­ними настановами — це форма психоповедінкової ­терапії, яка зазвичай може здійснюватися амбулаторно (Hay etal., 2014; NICE, 2017; Hilbert etal., 2017).

Пацієнтам з тяжчими симптомами або тим, стан яких не поліпшився після проход­жен­ня менш суворого ­режиму тера­пії, може бути рекомендоване лікування в рамках ­часткової (денної) або повної спеціалізованої лікарняної допомоги (Hilbert etal., 2017; Hay etal., 2019).

Доказові методи лікування, якими послуговується ­лікар, що знається на розладах харчової поведінки, є най­ефективнішими; саме їм надають пере­вагу пацієнти з РХП (Hay etal., 2019). Цей підхід, ­імовірніше, потребу­ватиме менших витрат і скорочуватиме кількість госпіталізацій (Hay etal., 2019).

На додаток до спеціальної психологічної терапії, ліку­вання РХП має бути спрямоване на усунення ­важливих супутніх захворювань, пов’язаних із харчуванням, ­фізичним і психічним здоров’ям. В ідеалі його має здійсню­вати багатопрофільна команда фахівців. Щонайменше у її ­складі має бути психотерапевт і сімейний ­лікар.

У разі складніших випадків РХП, таких як у ­більшості пацієнтів із нервовою анорексією, у тяжчих випадках нерво­вої булімії та BED, а також за потреби у стаціонарному ліку­ванні, необхідна додаткова міждисциплінарна підтримка ­пацієнта з боку дипломованого дієтолога, сімейного лікаря або педіатра, психіатра, ­медсестри (або медсестер), ­терапев­та з лікувальної гімнастики, терапевта-реабілітолога і соці­ального працівника або сімейного терапевта (Hay etal., 2014; NICE, 2017; Hilbert etal., 2017).

Види психологічної терапії

До першої лінії лікування для всіх розладів харчової поведінки належать такі специфічні психологічні ­методи лікування, як трансдіагностична розширена когнітивно-­поведінкова терапія (CBT-E), що чинить найбільший вплив на зменшення симптомів захворювання та має позитивні результати (Fairburn, 2008).

Зазвичай її курс становить 20 щотижневих сеансів за нервової булімії та BED, і 40 сеансів — за нервової анорексії. Розроблено також коротші форми (наприклад, 10 сесій самостійного лікування під керівництвом КПТ-фахівця в режимі онлайн) як перший крок у лікуванні або для осіб із менш тяжкою формою хвороби (Hay etal., 2014). Власне, доказова база для таких методів ­порівнянна з такою для КПТ, яку проводить терапевт, що спеціалізується на розладах харчової поведінки.

Проте в багатьох пацієнтів ­залишаються симптоми, що зумовлює потребу в подальших сеансах. ­Експерти наголошують на тому, що ­самодопомогу без ­спостереження фахівця не рекомендовано, за винятком початкового ­етапу лікування — за ­очікування на професійну ­допомогу.

Найважливіші недавні досягнення в лікуванні РХП ­отримано завдяки дослідженням психотерапії для дітей/підлітків і дорослих пацієнтів із нервовою анорексією, із підтверд­жен­ням даних у декількох систематичних ­оглядах, у мережевих та інших метааналізах (Zeeck etal., 2014). Для дітей і підлітків провідним методом ­лікування є терапія, орієнтована на сім’ю (FBT) із залученням близьких родичів. Таку терапію можливо здійснювати як у повній, так і в неповній сім’ї, де батьки мешкають окремо від дитини (LeGrange etal., 2014). Терапія із залученням сім’ї також була адаптована для лікування нервової булімії (Hay etal., 2014).

Альтернативою FBT, хоча з дещо слабшою доказовою базою, є форма CBT-E (розширена когнітивно-поведінкова терапія), доповнена короткими сімейними сеансами (Dalle Grave etal., 2015). Також для молодих осіб із нерво­вою анорексією ­можливо застосовувати ­підліткову ­фокальну психотерапію (Hay etal., 2014).

В Австралії КПТ є найпоширенішим методом ­лікування РХП. Серед інших науково-­обґрунтованих психологічних методів лікування ­нервової анорексії — протокол Модслі для лікування нервової ­анорексії у дорослих (MANTRA), що підтримує ­клінічне ліку­вання під конт­ролем фахівців (SSCM) і фокальна психодинамічна ­терапія (FPT) (Schmidt etal., 2018; McIntosh etal., 2006; Zipfel etal., 2014).

У таблиці 2 узагальнено ключові елементи основних дока­зових методів лікування дорослих із нервовою анорексією; докладний опис усіх психологічних методів тера­пії можна знайти в настановах Національного інституту здоров’я і клінічного вдосконалення Великої Британії (NICE, 2017). Загалом усі методи лікування, як зазначає автор, націлені на ­навчання психологічної самодопомоги та відновлення фізичного здоров’я пацієнта завдяки контро­лю ваги, консультування щодо харчування та його ­планування, часто одно­часно із заняттями у ­дипломованого дієтолога. Їх розроблювали для індивідуального амбулаторного ліку­вання протягом 8 місяців або більше.

Таблиця 2. Порівняльні характеристики методів доказової терапії для дорослих із нервовою анорексією

КПТ ­адаптовано для групових занять, що є звичайним явищем для таких програм. До кожного методу ­лікування є посібник, який використовують під час навчання. Нині в Австралії найдоступнішим є тренінг для КПТ, а потім SSCM та MANTRA.

Фармакологічні методи лікування

Фармакологічні методи лікування нервової анорексії, як зауважує автор, на відміну від психологічної терапії, ­зазнали менших змін. Для лікування нервової анорексії у декількох дослід­жен­нях вивчають застосування нейролептиків другого покоління, як-от оланзапін, дещо з не­однозначними даними (Hilbert etal., 2017). Результати нещодавнього масштабного (n = 152) 16-тижневого амбулаторного конт­рольованого ­плацебо дослід­жен­ня застосування оланзапіну (із середньою дозою 7,77 мг/день) як ­основного засобу лікування для дорослих із ­нервовою анорексією підтвердили помірний вплив препарату на ­збільшення ваги, зумовлене активною речовиною ліків (Attia etal., 2019).

Коефіцієнт збільшення ваги був несуттєвим (близько 0,7 кг/місяць) і дуже малим порівняно з плацебо. Інших значущих відмінностей щодо первинних результатів не виявлено; єдина відмінність вторинних результатів щодо занепокоєння про форму свідчила на користь групи плацебо. Важливо додати, що між метаболічними даними відмінностей не встановлено. Як наголошують дослідники, інші психотропні агенти, такі як антидепресанти, не мають безпосереднього значення або доказової бази для лікування нервової анорексії, але антидепресанти можливо застосовувати за супутньої депресії (Zeeck etal., 2018).

Триває кілька досліджень активних речовин для лікування BED і нервової булімії. Від початку вивчення вищих дозувань селективних інгібіторів зворотного захоп­лення серотоніну (зокрема, флуоксетину 60 мг/день) проведено небагато досліджень застосування ­топірамату і для BED — ліздексамфетаміну (Hilbert etal., 2017; Hilbert etal., 2019).

Дані метааналізів підтверджують роль анти­депресантів другого покоління і ліздексамфетаміну, але не як самостійних методів лікування, ­оскільки розмір ефекту коливається від малого до середнього, і ­вибування може бути вищим, ніж за психологічної терапії (Hilbert etal., 2019).

Здебільшого їх застосовують в ­А­встралії «поза інструкцією», за винятком ліздексамфетаміну, який схвалений для лікування BED ­середнього та тяжкого ступенів і під конт­ролем фахівця-психіатра. ­Безпеку ­ліздексамфетаміну в довго­строковій перспективі вчені вважають ­порівнянною з такою при його застосуванні за розладу з дефіцитом ­уваги та гіпер­активністю.

Відновлення харчування та остеопенія

Автор зазначає, що нині ризики занадто швидкого відновлення годування і синдрому повторного годування добре ­відомі фахівцям; можливо, що такі програми відновлення ­харчування стали навіть надто обережними. Дослідники підтримують оптимізацію лікарняної допомоги для запро­ваджен­ня більш швидких протоколів відновлення ваги, які продемонстрували, що тактики повторного ­годування є безпечними в поєднанні з ретельним медичним наглядом і додаванням харчових добавок, наприклад фосфату (Madden etal., 2015). Хоча за таких схем, як наголошують ­вчені, слід конт­ролювати психологічний дистрес, оскільки він може бути вищим при швидшому темпі збільшення ваги.

Остеопенія в осіб із тривалими періодами низької ваги і пригніченням статевих стероїдів, як і раніше, продовжує залишатися відомим медичним ризиком, лікування якого є «найважливішою незадоволеною потребою» (Schorr etal., 2018). Втрата кісткової маси може бути незворотною, особ­ливо якщо вона відбувається під час критично важливого періоду постпубертатного росту кісток. Пацієнти з нервовою анорексією можуть не набрати своєї максимальної кіст­кової маси і, відповідно, в пізнішому віці можуть швидше досягти остеопенічного рівня; особливо це стосується ­жінок у постменопаузі. У таких осіб існує ­підвищений ризик переломів як у молодості, так і в літньому віці. Ліку­вання передбачає відновлення ваги і нормалізацію ендокринного гомеостазу. Нині проводять невелику кількість досліджень із застосуванням антирезорбтивних і анаболічних засобів. Одне з них — вивчення трансдермального ­фізіологічного заміщення естрогену терипаратиду — підтвердило позитивні результати. Бракує досліджень ефективності ­ралоксифену, деносумабу та інших аналогів паратиреоїдних гормонів, ­зокрема абалопаратиду, або ж вони обмежені описами клінічних випадків. Якнайкращі результати дослідники фіксували у разі ­застосування бісфосфонатів. Побоювання щодо їхньої безпеки та потенційної тера­тогенності застерігають від використання бісфосфонатів для лікування молодих жінок (Schorr etal., 2018).

Результати лікування та прогноз

Дані проведених досліджень підтримують обережний оптимізм щодо відновлення пацієнтів після розладу ­харчової поведінки, оскільки це може бути досить повільним процесом. Так, недавнє широкомасштабне 22-річне дослід­ження за участю 228 жінок із нервовою анорексією або нервовою булімією, які проходили лікування у спеціалізованому ­центрі, ви­явило, що більшість пацієнток (приблизно дві третини) одужали протягом 9 років; це переважно особи з нерво­вою булі­мією, натомість серед хворих на нервову анорексію за згаданий період цей показник сягав лише близько половини (Eddy etal., 2014). Ці дані узгоджуються з основним ­масивом літератури щодо результатів ­лікування РХП (Smink etal., 2012). Менше відомо про ­довгострокові ефекти лікувальних заходів для пацієнтів із BED та ­іншими розладами ­харчування, але вони також є важливими, ­оскільки спонтанна ремісія за таких розладів є низькою, а рання зміна симптомів — ­оптимальний прогностичний чинник для всіх РХП (Vall and Wade, 2015).

Згідно з даними метааналізу переїдання та ­очисна поведінка, більш низький ІМТ, рання стадія змін (­низька мотивація), супутній депресивний настрій та інші ­супутні захворювання, підвищене занепокоєння щодо вигляду власного тіла і більш низька якість наявних взаємин з одно­літками асоціюються з гіршими результатами ­лікування як у середньо-, так і в довгостроковій ­перспективі для всіх РХП. Вибування пов’язане з переїданням і штучним очищенням організму, а також із низькою ­мотивацією до змін. Проте, як зауважують вчені, ­величина ефекту сильно різнилася в різних дослід­жен­нях, зокрема щодо ­діапазону — від невеликої до помірної, що свідчить про одужання ­багатьох пацієнтів, попри негативні прогностичні характеристики (Vall and Wade, 2015).

Основною проблемою щодо підвищення ефективності такої ­терапії є подолання «прогалин у лікувальному процесі». Здебільшого пацієнти з нервовою анорексією і пере­важно особи з нервовою булімією і BED часто відкладають звернення по медичну допомогу на десятиліття або навіть довше (NICE, 2017). Цьому сприяють ­багато чинників; най­важливіші з них — це низький рівень медичної грамот­ності, пошук допомоги для знижен­ня ваги, а не для лікування РХП, ­стигматизація, сором’язливість, нестача коштів, а також брак належного доступу до доказообґрунтованої ­психологічної терапії.

Висновки

Підсумовуючи, автор наголошує, що розлади харчової ­поведінки є поширеним явищем із тенденцією до ­посилення. Ефективна психологічна терапія належить до першої лінії допомоги таким пацієнтам, і більшість із них одужують у ­середньо- та довгостроковій перспективі. Вчасна ­допомога може врятувати життя, тому важливо мати ефективний доступ до медичної допомоги. Основна проб­лема тут полягає у несвоєчасно розпочатому лікуванні або в його затримці. Нині мало фармакологічних засобів є корисними для лікування нервової булімії та ­нападоподібного переїдання, необхідні подальші дослід­жен­ня, особливо для ліку­вання остео­пенії, для досягнення більш раннього ­залучення осіб із РХП до терапії, для кращого розуміння, які заходи оптимально підходять конкретному пацієнтові, для вивчення прогностичних чинників та отриманих результатів. Також є нагальна потреба в дослід­жен­нях щодо нових розладів харчової поведінки, зокрема BED та ARFID.

Підготувала Лариса Мартинова