Рассылка
Будьте в курсе последних обновлений – подпишитесь на рассылку материалов на Ваш e-mail
Подписаться-
Еволюція епілепсії: складні питання нейропсихіатричних розладів
-
Лікування великого депресивного розладу із симптомами психозу
-
Фармакологічний профіль та особливості клінічного застосування арипіпразолу
-
Аналіз психоневрологічних ускладнень та дефіциту вітаміну В12, зумовлених COVID‑19
-
Настанови щодо оцінювання хронічного болю та ведення пацієнтів із первинним хронічним болем
-
Клінічні настанови щодо ведення пацієнтів із біполярним афективним розладом
-
Раздел:
Фармакологічний профіль та особливості клінічного застосування арипіпразолу
Зміст статті:
- Фармакологічний профіль арипіпразолу
- Ефективність арипіпразолу в конкретних клінічних ситуаціях
- Висновки
Клінічний досвід застосування арипіпразолу підтвердив ефективністьі безпечність цього антипсихотичного препарату для лікування пацієнтів із шизофренією, а також манією при біполярному афективному розладі I типу. Узагальнення результатів проведених клінічних досліджень потребує вирішення деяких питань щодо інтерпретації отриманих клінічних даних. До вашої уваги представлено огляд статті авторів G. Di Sciascio і M. A. Riva «Aripiprazole: from pharmacological profile to clinical use» видання Neuropsychiatric Disease and Treatment (2015; 11: 2635–2647), яка містить наукові обґрунтування застосування препарату для досягнення оптимальної ефективності терапії.
Арипіпразол, антипсихотичний препарат (АПП) третього покоління, завдяки унікальному своєму фармакологічному профілю є інноваційним терапевтичним засобом лікування пацієнтів із психічними розладами. Його модулювальні властивості щодо різних нейромедіаторних систем і клінічна ефективність як при невідкладному, так і при тривалому лікуванні підтверджені даними клінічних досліджень.
Відповідно до отриманих даних, застосування арипіпразолу є дієвим і добре переноситься як у короткострокових (4–8 тижнів), так і в проміжних та тривалих (26 і 52 тижнів) клінічних дослідженнях його ефективності при лікуванні пацієнтів із шизофренією та шизоафективним розладом (Stip and Tourjman, 2010). Також було продемонстровано результативність і хорошу переносимість препарату під час фази манії та періоду підтримувальної терапії у пацієнтів із біполярним афективним розладом (БАР) як засобу монотерапії, так і в поднанні зі стабілізаторами настрою (літієм або вальпроатом) (Aitchison etal., 2009; Mcintyre, 2010).
Згідно з рекомендаціями щодо лікування пацієнтів із манією (WFSBP, 2009) та оновленими настановами з лікування осіб із БАР Канадської мережі з проблем лікування афективних і тривожних розладів (CANMAT, 2013) та Міжнародного товариства фахівців із біполярних розладів (ISBD, 2013), терапія арипіпразолом належить до методів лікування з найвищим рівнем доказовості щодо ефективності та переносимості (Grunze etal., 2009; Yatham etal., 2013).
Клінічну ефективність застосування арипіпразолу, на думку вчених, необхідно розглядати не лише в аспекті коротко-, а і довгострокового лікування, кінцевою метою якого є функціональне відновлення стану пацієнта (Berk and Malhi, 2011). Як при шизофренії, так і при БАР лікування осіб із психомоторним збудженням є одним із найскладніших завдань. Нині вважається, що досягнення ремісії симптомів збудження без седації забезпечує найкращі результати та прихильність до лікування.
У разі застосування арипіпразолу комплаєнс лікування зростає як у гострій фазі, так і під час періоду спостереження. Зокрема, у пацієнтів з ажитацією введення 9,75 мг арипіпразолу внутрішньом’язово (в/в) дає змогу досягти ремісії через 2 год без седативного ефекту (на відміну від лоразепаму в дозуванні 2 мг) (Sanford and Scott, 2008).
Отже, терапія арипіпразолом є однією з найефективніших як у коротко-, так і в довгостроковому лікуванні пацієнтів із шизофренією та БАР.
Фармакологічний профіль арипіпразолу
вгоруРецептори нейротрансмітерів — це первинна синаптична мішень АПП. Важливість рецепторних механізмів є щонайменше потрійною:
- Зв’язуючись зі специфічними рецепторами, АПП можуть нормалізувати змінену активність певних нейромедіаторів, що є причиною функціональних відхилень у пацієнтів із шизофренією та БАР.
- Взаємодія рецепторів ініціює серію внутрішньоклітинних подій, які зрештою призводять до змін експресії генів та до глибших структурних змін, що матимуть вирішальне значення для довгострокового поліпшення та стабілізації стану пацієнта.
- Профілі рецепторів часто зумовлюють виникнення небажаних побічних ефектів, які можуть погіршувати комплаєнтність пацієнта.
Загальною ознакою активності АПП є пригнічення нейротрансмісії дофаміну, зокрема через вплив на рецептори D2/D3. Більшість АПП можуть діяти як зворотні агоністи, тобто знижувати основну конститутивну активність рецепторів D2/D3 (Strange, 2008). Ключовою особливістю арипіпразолу (на відміну від препаратів першого та другого поколінь) є його активність як часткового агоніста D2-рецепторів (Shapiro etal., 2003). Тобто арипіпразол може ефективно «замінити» ендогенний нейромедіатор у певному рецепторному сайті, і наслідки цього залежатимуть від функціонального стану нейромедіатора.
У разі надмірної активації нейромедіатора, як зазначають дослідники, на цьому рецепторі частковий агоніст взаємодіятиме з рецептором і зменшуватиме функціональну відповідь. Однак за умов дефектної передачі часткові агоністи здатні відновити, принаймні певною мірою, фізіологічну функцію нейромедіатора.
Як це може сприяти клінічній активності арипіпразолу при шизофренії? Відомо, що психотичні симптоми передусім пов’язані з посиленою нейротрансмісією дофаміну в мезолімбічних зонах і надмірною активацією D2-рецепторів (Laruelle, 2000, 2013).
Завдяки саме високій спорідненості до цих рецепторів арипіпразол забезпечує їх вищу зайнятість: 80 % за мінімальної ефективної дози 10 мг і до 90–94 % — у дозуванні 30 мг (Mamo etal., 2007). При цьому, за отриманими даними клінічних досліджень, екстрапірамідні симптоми у більшості пацієнтів не розвиваються, оскільки частковий агонізм препарату зумовлює набагато нижчий рівень функціонального антагонізму нейротрансмісії, ніж у разі використання повних антагоністів (Mamo etal., 2007; Strange, 2008; Kegeles etal., 2008).
Ступінь блокади рецептора в разі застосування арипіпразолу зумовлений зайнятістю мінус його внутрішню активність, а функціональний ефект не є пропорційним зайнятості рецептора. Такий ефект сприяє послабленню надмірної патологічної активації D2-рецепторів при збереженні фізіологічної нейротрансмісії. Результати дослідження на гризунах підтвердили розділення між зайнятістю дофамінових рецепторів D2 та функціональним антагонізмом рецепторів при використанні АПП. Хоча галоперидол та рисперидон викликають каталепсію у дозах, за яких зайнятість D2-рецепторів становить > 80 %, арипіпразол, попри більшу зайнятість рецепторів (> 90 %), до каталепсії не призводить, а для досягнення поведінкових ефектів за розвитку умовної реакції уникнення (сурогату антипсихотичної активності) потрібна вища зайнятість рецепторів арипіпразолом (Natesan etal., 2006).
Щодо фармакологічного профілю впливу арипіпразолу на D2-рецептори, то отримані докази не обмежуються відсутністю рухових побічних ефектів, а включають аналіз показників за суб’єктивною шкалою оцінювання самопочуття пацієнтів. Відомо, що екстенсивна блокада D2-рецепторів пов’язана з дисфорією. У пацієнтів, які перейшли з терапії АПП з антагоністичними властивостями (рисперидон, оланзапін) на арипіпразол, протягом шести місяців тривало поліпшення суб’єктивної оцінки самопочуття, попри дуже високий рівень зайнятості рецепторів дофаміну D2 (82–99 %) (Mizrahi etal., 2009).
Деякі з описаних G. Di Sciascio and M. A. Riva механізмів стосуються також активності арипіпразолу при лікуванні пацієнтів із БАР, особливо щодо контролю маніакальних симптомів (Keck etal., 2003).
Гіперактивність дофаміну давно вважають чинником розвитку гострої манії (Gerner etal., 1976). Протиманіакальна дія арипіпразолу, ймовірно, зумовлена його здатністю зменшувати гіперактивність D2-рецепторів у ключових зонах мозку. Отже, потенціал застосування арипіпразолу як часткового агоніста полягає у зниженні гіперактивності дофамінергічної системи до рівня, який визначається її внутрішньою активністю (залежно від концентрації препарату), а також функціями низхідних систем. Як частковий агоніст арипіпразол не спричиняє підвищення експресії D2-рецепторів, що є загальним наслідком тривалого лікування антагоністами цих дофамінових рецепторів. Крім того, тривала терапія арипіпразолом запобігає розвиткові психозу через гіперчутливість і потенційну гіперчутливість до дофаміну, тобто стабілізувальні властивості препарату можуть бути корисними для пацієнтів із резистентною до лікування шизофренією (Tadokoro etal., 2012).
Потенційні переваги часткового агонізму арипіпразолу до D2-рецепторів не обмежуються гіпердофамінергічним станом, пов’язаним із психотичними симптомами, але також можуть бути значущими для зниження активності префронтальної кори, що має важливі наслідки для когнітивних функцій пацієнта (Howes and Kapur, 2009).
Хоча до розвитку когнітивних порушень при шизофренії залучена не лише дофамінергічна дисфункція, а й інші нейромедіатори — через складний комплекс механізмів, вважається, що саме зниження дофамінергічної активності в префронтальній корі головного мозку призводить до клінічних змін (Carlsson etal., 2001).
Частковий агонізм арипіпразолу може, принаймні деякою мірою, як зазначають дослідники, сприяти відновленню нейротрансмісії, зумовлюючи стабілізацію дофамінергічного сигналу (Grunder etal., 2009).
Крім того, доведено, що унікальний профіль арипіпразолу зумовлений не лише його активністю як часткового агоніста D2-рецепторів, але може бути наслідком його функціональної селективності щодо цих рецепторів (Mailman and Murthy, 2010).
Тож деякі ефекти арипіпразолу неможливо пояснити лише на основі його часткового агонізму. Наприклад, він демонструє різну ефективність у модуляції внутрішньоклітинних сигнальних шляхів, пов’язаних із D2-рецепторами. Стимуляція цих рецепторів не тільки спричиняє інгібування накопичення циклічного аденозинмонофосфату (цАМФ), а й модулює інші шляхи, до яких залучені фосфоліпази, іонні канали та мітоген-активована протеїнкіназа (MAPK) (Mailman, 2007).
На думку вчених, здатність арипіпразолу регулювати дофамінергічну функцію залежить не лише від активності системи (дофамінергічна гіперактивність при психозі та гіпоактивність при когнітивній дисфункції), а й від клітинного середовища, де експресуються D2-рецептори дофаміну (Urban etal., 2007; Mailman and Murthy, 2010).
До того ж арипіпразол може взаємодіяти з іншими рецепторами нейромедіаторів, деякі з них здатні сприяти його терапевтичній активності, зокрема, завдяки значній спорідненості до рецепторів серотоніну (5-HT1A, 5-HT2A, 5-HT2B та 5-HT7) (Wong etal., 2010).
Арипіпразол також має здатність ефективно блокувати їх за механізмом, який може модулювати функцію дофамінергічних нейронів на корковому та підкірковому рівнях (Lieberman etal., 2008).
Блокада рецепторів 5-HT2A може збільшити вивільнення дофаміну на рівні стріатуму та в префронтальній корі, що сприяє зменшенню частоти рухових побічних ефектів та когнітивної дисфункції. Зокрема, застосування арипіпразолу виявляє більшу зайнятість D2-рецепторів (87 %), ніж 5-HT2A (52 %), тобто його «нетиповий» профіль не пов’язаний із високим профілем зв’язування 5-HT2A/D2 (Kuroki etal., 1999).
Як інші АПП, наприклад кветіапін, клозапін, зипразидон, азенапін та луразидон, арипіпразол є частковим агоністом рецепторів 5-HT1A. Препарати, що характеризуються «збалансованим» агонізмом до 5-HT1A та антагонізмом до D2-рецепторів (або частковим агонізмом), можуть бути ефективними для лікування ширшого спектра симптомів шизофренії, як-от когнітивні симптоми та прояви депресії, і переносяться краще, ніж нейролептики (Newman-Tancredi, 2010; Tarazi and Riva, 2013).
Однак, за даними клінічних досліджень на гризунах, виявлено низьку зайнятість рецепторів 5-HT1A арипіпразолом in vivo, що ставить під сумнів їхню роль для клінічної активності препарату (Mamo etal., 2007).
Дані доклінічних досліджень на фенциклідиновій моделі шизофренії продемонстрували здатність арипіпразолу коригувати поведінкові порушення (зокрема, дефіцит соціальної ізоляції, а також погіршення пам’яті розпізнавання), частково через вплив на рецептори 5-HT1A (Bruins Slot etal., 2005; Nagai etal., 2009).
Арипіпразол, на думку вчених, має незначну спорідненість до мускаринових рецепторів, що в поєднанні з його частковою агоністичною активністю щодо рецепторів D2 і 5-HT1A може пояснити поліпшення нейрокогнітивних функцій пацієнтів із шизофренією (Kern etal., 2006). Тобто арипіпразол має хорошу спорідненість до кількох моноамінових рецепторів, що в комбінації з активністю щодо D2-рецепторів може забезпечити його додаткову терапевтичну ефективність при шизофренії та БАР.
Із рецепторними профілями також пов’язана частота побічних ефектів терапії АПП. При застосуванні арипіпразолу (часткового агоніста) фіксували загальне зменшення рухових небажаних явищ і гіперпролактинемії (DeOliveira and Juruena, 2006; Henderson and, Doraiswamy, 2008). Такі важливі побічні ефекти, як збільшення ваги, дисліпідемія, діабет і кардіометаболічний ризик, імовірно, є результатом складних механізмів, до яких можуть мати схильність пацієнти із шизофренією та БАР, і які можуть посилюватися при терапії АПП (Newcomer, 2006; Stah etal., 2009; Young etal., 2015).
Ефективність арипіпразолу в конкретних клінічних ситуаціях
вгоруЛікування пацієнтів із гострим психозом
Початкове дозування арипіпразолу становить 10 або 15 мг/добу, підтримувальна доза — 15 мг/добу, максимальна, найчастіше застосовувана для лікування пацієнтів із гострим психозом, — 30 мг/добу. Монотерапію арипіпразолом зазвичай застосовують у пацієнтів із гострим епізодом, переважно з позитивними симптомами (галюцинації, марення) через припинення попереднього лікування. Ремісії можливо досягти раніше та ефективніше при добовій дозі 30 мг, аніж 15 мг.
Гострий психоз характеризуються надмірною функцією дофамінергічної системи. Фармакологічні особливості арипіпразолу, як зазначають автори, пояснюють вищу ефективність його високих доз для лікування пацієнтів із психотичними симптомами і збудженням. Внутрішня активність арипіпразолу дає змогу підтримувати «фізіологічну» активність дофамінергічної системи без зменшення передачі дофаміну. Для подолання гіперактивності дофаміну висока доза препарату є дієвішою.
G. Di Sciascio andM. A. Riva висунули гіпотезу, за якою в «надзвичайній» ситуації концентрація дофаміну в синаптичній щілині підвищується, що зумовлює максимальну «надфізіологічну» відповідь. У разі відсутності арипіпразолу дофамін може викликати максимальну активацію D2-рецепторів (близько 95 %), що лише незначно знижується (до 89 %) при низькій концентрації арипіпразолу. Тільки за вищих концентрацій часткового агоніста відповідь на ендогенний агоніст (дофамін) значно зменшується (> 50 %). Однак «демпфірувальні» властивості арипіпразолу щодо гіперактивності дофаміну не призводять до повної «блокади» системи, а відповідь ніколи не знизиться нижче за порогове значення (30 %).
Дозування арипіпразолу 30 мг є ефективнішим за 15 мг у разі необхідності невідкладного лікування пацієнта з психозом, сприяючи в такий спосіб переходу від стану надмірної активності дофаміну до його «фізіологічної» трансмісії. Уведення двох доз по 15 мг не забезпечить такого самого ефекту, як одноразова 30 мг. Ці міркування не суперечать висновкам щодо кореляції між дозою арипіпразолу, його концентрацією у плазмі, зайнятістю рецепторів і відповіддю (Sparshatt etal., 2010). Згідно з ними, зайнятість дофамінових рецепторів, імовірно, досягає плато за дозування > 10 мг, однак це стосується тривалого лікування препаратом, натомість у разі загострення симптомів вища доза арипіпразолу сприятиме конкуренції з дофаміном і зменшенню активації рецепторів. Для дорослих пацієнтів із шизофренією, стан яких стабілізовано завдяки пероральному арипіпразолу, у разі, якщо вони віддають перевагу препаратам тривалої дії, особливий інтерес може мати ін’єкційна форма препарату тривалої дії (LAI).
Управління з контролю за якістю харчових продуктів та лікарських засобів США (FDA, 2013) схвалило вказаний засіб для лікування пацієнтів із шизофренією, який не поступається пероральному арипіпразолу щодо зниження частоти рецидивів (Gopalakrishna, 2013).
Лікування пацієнтів із БАР за маніакального епізоду
Епізоди манії є однією з найпоширеніших клінічних проблем при наданні першої медичної допомоги пацієнтам із БАР. Рекомендовано використання нормотиміків та АПП зі стабілізувальними властивостями. Для лікування манії — монотерапію, хоча стабілізатори настрою часто поєднують з АПП, особливо коли психотичні симптоми виникають за ознак манії. Поєднання нормотиміків з АПП зменшує ознаки «вихору ідей» і неспокою. За клінічними даними, у таких випадках арипіпразол ефективний і безпечний і як засіб монотерапії, і в комбінації зі стабілізатором настрою, особливо з вальпроатом або літієм (Grunze etal., 2009; Yatham etal., 2013).
Комбінування АПП та нормотиміка може сприяти синергетичному впливу на модуляцію нейроадаптивних механізмів, які поліпшують пластичність нейронів, і бути особливо актуальним для тривалої стабілізації стану пацієнта (Schloesser etal., 2008; Calabrese etal., 2013).
Це справедливо й для арипіпразолу, дозування якого не треба коригувати в разі поєднання з літієм або вальпроатом, оскільки не повідомлялося про клінічно значущий вплив на його фармакокінетику в рівноважному стані (Citrome etal., 2005).
Як зазначають дослідники, комбінування карбамазепіну та арипіпразолу потребує збільшення дози арипіпразолу приблизно вдвічі, оскільки він переважно метаболізується за допомогою CYP-2D6 та CYP-3A4, а карбамазепін є індуктором останнього (Citrome etal., 2007). Відповідно до даних клінічних досліджень, арипіпразол також є потенційним кандидатом для лікування різних типів залежності, як-от наркотична та алкогольна, в осіб із шизофренією або БАР (Martinotti etal., 2009; Feltenstein etal., 2009; Brunetti etal., 2012).
Ведення пацієнтів із частковою відповіддю на терапію
Шизофренія з переважанням негативних симптомів часто є резистентною до лікування, що може потребувати поєднання різних АПП. На думку вчених, саме часткова реакція на терапію є однією з найважливіших проблем у клінічній практиці (Vieta etal., 2008).
Хоча клозапін є препаратом вибору за шизофренії, резистентної до традиційних методів терапії, 33–66 % пацієнтів не реагують або реагують лише частково на терапію клозапіном (Barbui etal., 2009). Крім того, лікування клозапіном асоціюється з різними побічними ефектами, наприклад зі значущим збільшенням ваги та порушенням обміну речовин (Miller etal., 2000).
Одне з ключових питань, пов’язаних із частковою відповіддю на лікування, стосується вибору комбінованих стратегій для підвищення ефективності втручання. Хоча комбінована терапія з різними АПП є досить поширеною в клінічній практиці, важко обґрунтувати доцільність таких комбінацій на підставі фармакодинамічних профілів; здебільшого тому, що АПП часто мають складні та гетерогенні профілі рецепторів (Wong etal., 2010).
Доведено, що при додаванні арипіпразолу пацієнтам, у яких на тлі застосування галоперидолу помітно підвищився рівень пролактину, у них із часом спостерігається значне зниження цього показника (Shim etal., 2008). Переведення з рисперидону або оланзапіну на арипіпразол (30 мг/добу) також сприяло значущому зниженню рівня цього гормону (Byerly etal., 2009).
Через збільшення частоти побічних ефектів поєднання двох або більше АПП може погіршити переносимість терапії, а також є ризик підпорогової блокади рецепторів двома різними препаратами.
На окрему згадку заслуговує комбінація клозапін-арипіпразол. Лікування арипіпразолом у поєднанні з клозапіном сприяє зменшенню стійких до терапії позитивних та негативних ознак шизофренії, а також зниженню частоти побічних ефектів клозапіну, як-от підвищення маси тіла та зміна показників вмісту ліпідів (Englisch and Zink, 2008; Fleischhacker etal., 2010).
За отриманими клінічними даними, з одного боку, поєднання арипіпразолу з клозапіном сприяє ширшому охопленню рецепторних систем, ніж кожним препаратом окремо, з можливістю взаємодії цих механізмів на внутрішньоклітинному рівні. А з іншого боку, дозу клозапіну можливо зменшити при поєднанні з арипіпразолом, що значно знизить частоту побічних реакцій клозапіну та підвищить комплаєнтність пацієнта. Терапію арипіпразолом також можна поєднувати з антидепресантами, які діють на транспортери серотоніну чи норадреналіну. Попри брак детальних досліджень, потенційна перевага цих поєднань може бути зумовлена синергетичною дією препаратів на різні молекулярні мішені (Chernoloz etal., 2009).
Переведення пацієнтів на терапію арипіпразолом
Основними причинами зміни фармакотерапії є непереносимість і брак ефективності. Переведення на інший АПП — це складне завдання для психіатра, а оцінювання співвідношення ризик-користь важливе для отримання успішного результату. У разі переходу можна використовувати різні стратегії, проте слід зважати на декілька чинників, насамперед пов’язаних із фармакологічним профілем поточного лікування та нового препарату.
Першочергове питання зазвичай стосується саме переходу з препарату із сильним антагонізмом до певного рецептора на препарат зі зниженим впливом на цей рецептор. Оскільки хронічний антагонізм щодо рецептора призводить до стимулювання його ап-регуляції, фармакологічний перехід пов’язаний із ризиком ефекту рикошету через надмірну стимуляцію рецептора ендогенним нейромедіатором. Наприклад, тривале лікування АПП може спричинити посилення ап-регуляції D2-рецепторів, які за припинення блокування препаратом будуть доступні для ендогенного агоніста — дофаміну, що може призвести до виникнення психозу. Така ймовірність вища в разі переведення на препарат із меншою спорідненістю до D2-рецепторів (кветіапін, клозапін) або на частковий агоніст D2-рецепторів, як арипіпразол. За таких умов, як зазначають дослідники, необхідно провести повільне перехресне титрування доз двох застосовуваних засобів або досягти плато-дози для препарату, який вводиться (арипіпразол), перед початком зменшення дозування першого (Fagiolini etal., 2015).
Висновки
вгоруЗа результатами накопиченого клінічного досвіду, G. DiSciascio і M. A. Riva підсумовують, що арипіпразол є одним з інноваційних АПП з унікальним механізмом дії, відмінною ефективністю та переносимістю. Цей препарат може бути засобом першої лінії для лікування як пацієнтів із шизофренією, так і з певними фазами БАР.
Внутрішньом’язова форма арипіпразолу забезпечує дієвий і швидкий контроль ажитації. Депо-форми або ін’єкції тривалої дії допомагають досягти належної комплаєнтності пацієнта, поліпшити функціональні можливості та зменшити ризик рецидиву.
Підготувала Наталія Купко
Наш журнал
в соцсетях:
Мнения экспертов
Выпуски за 2021 Год
Содержание выпуска 10 (131), 2021
-
Здоров’я вдома: основні складові психічного здоров’я і благополуччя
-
Сучасні можливості вдосконалення протиепілептичної фармакотерапії
-
Емоційне вигорання медичних працівників: моделі, фактори ризику та протективні фактори
-
Міжлікарські взаємодії засобів, що застосовують при COVID-19, та антипсихотичних препаратів
-
Практичні поради щодо призначення сертраліну для лікування пацієнтів із депресією
-
Застосування ботулінотерапії за розширеними показаннями у неврології та дерматології
Содержание выпуска 9 (130), 2021
-
Сучасні можливості вдосконалення протиепілептичної фармакотерапії
-
Коморбідність серцево‑судинних захворювань та депресивних розладів
-
Застосування магнітно‑резонансної томографії для визначення структурної етіології епілепсії
-
Терапія антидепресантами: аналіз ефективності, безпеки та оптимальних строків коригування дози
-
Можливості досягнення ранньої відповіді на терапію у пацієнтів із депресією
-
Настанови щодо фармакологічного лікування пацієнтів з епілепсією
Содержание выпуска 8 (129), 2021
Содержание выпуска 7 (128), 2021
-
Еволюція епілепсії: складні питання нейропсихіатричних розладів
-
Лікування великого депресивного розладу із симптомами психозу
-
Фармакологічний профіль та особливості клінічного застосування арипіпразолу
-
Аналіз психоневрологічних ускладнень та дефіциту вітаміну В12, зумовлених COVID‑19
-
Настанови щодо оцінювання хронічного болю та ведення пацієнтів із первинним хронічним болем
-
Клінічні настанови щодо ведення пацієнтів із біполярним афективним розладом
Содержание выпуска 6 (127), 2021
-
Еволюція епілепсії: складні питання нейропсихіатричних розладів
-
Фармакотерапія нейропатичного болю: особливості дозування та титрування дози
-
Ефективність і безпечність терапії антипсихотиками у високих дозах
-
Адаптация доказательных стратегий предотвращения самоубийств во время и после пандемии COVID‑19
-
Клінічні настанови щодо ведення пацієнтів із біполярним афективним розладом
Содержание выпуска 5 (126), 2021
-
COVID‑19 і синдром Гієна–Барре: можливі механізми взаємозв’язку
-
Магнітно-резонансна томографія при діагностуванні хвороби Альцгеймера
-
Альтернативний фармакотерапевтичний підхід до лікування пацієнтів із кататонічною шизофренією
-
Настанови щодо лікування епілепсії у дорослих і педіатричних пацієнтів
-
Дослідження перебігу COVID‑19 у пацієнтів із розсіяним склерозом на тлі терапії окрелізумабом
Содержание выпуска 4 (125), 2021
-
Безпека медичних працівників в умовах пандемії та підтримка психічного здоров’я
-
Епілепсія: від ранніх уявлень про хворобу до сучасних поглядів
-
Антидепресант тразодон: оцінка властивостей та застосування в клінічній практиці
-
Еволюція епілепсії: складні питання нейропсихіатричних розладів
-
COVID‑19 і синдром Гієна–Барре: можливі механізми взаємозв’язку
-
Хворобо-модифікувальна терапія пацієнтів зі спінальною м’язовою атрофією
-
Профілактика, діагностика та лікування осіб із хворобою Лайма
-
Рекомендації щодо фармакотерапії розладів тривожного спектра у дорослих
-
Клінічні настанови щодо ведення пацієнтів із неврологічними проявами COVID‑19
Содержание выпуска 3 (124), 2021
-
Епілепсія: від ранніх уявлень про хворобу до сучасних поглядів
-
Нові можливості фармакотерапії великого депресивного розладу
-
Когнітивні порушення, пов’язані з віком: «тиха» епідемія, що загрожує людству
-
Депресії та когнітивні порушення: можливості комбінованої терапії
-
Лікування резистентного до терапії генералізованого тривожного розладу
Содержание выпуска 1, 2021
-
Синдром обструктивного апное та інші порушення дихання уві сні у дорослих пацієнтів
-
Особливості фармакотерапії епілепсії у пацієнтів літнього віку
-
Потенційні патологічні механізми тривожних розладів в осіб похилого віку
-
Потенційна роль мемантину в профілактиці та лікуванні COVID‑19
-
Рекомендації щодо ведення пацієнтів із судинними когнітивними порушеннями
-
Магнітно-резонансна томографія при діагностуванні хвороби Альцгеймера
Содержание выпуска 2 (123), 2021
-
Загострення проблем психічного здоров’я дітей і підлітків в умовах пандемії COVID‑19
-
Як піклуватися про себе в складні часи: розв’язання власних проблем
-
Вітчизняна епілептологія: професійні досягнення та міжнародне визнання
-
Атипові антипсихотики для лікування пацієнтів із біполярною депресією
-
Корекція якості сну і когнітивних функцій у пацієнтів із порушенням мозкового кровообігу
Содержание выпуска 1 (122), 2021
-
Діагностика загальних причин запаморочення на первинній ланці
-
Вітчизняна епілептологія: професійні досягнення та міжнародне визнання
-
Настанови щодо лікування пацієнтів із резистентним до терапії біполярним афективним розладом
-
Розлади харчової поведінки: сучасний підхід до діагностування та лікування
Выпуски текущего года
Содержание выпуска 5 (160), 2025
-
Поліпшення психологічного стану населення в умовах довготривалої війни
-
Ефективність поетапної програми психологічних втручань для мігрантів
-
Альтернативний підхід до терапії тривожних розладів: важливість правильного титрування дози
-
Аналіз ефективності фармакотерапії депресії у жінок дітородного віку
-
Модель поетапного лікування пацієнтів із ноцицептивним болем
Содержание выпуска 4 (159), 2025
-
Психіатрія способу життя: нові горизонти для психічного здоров’я
-
Поліпшення функціонування як ключова мета лікування пацієнтів із великим депресивним розладом
-
Розлади харчової поведінки: серйозність проблеми та сучасні підходи до її вирішення
-
Антидепресант із мультимодальною дією: можливості застосування міансерину в клінічній практиці
-
Сучасні підходи до діагностування та лікування пацієнтів із кататонією
-
Фармакологічне лікування пацієнтів із шизофренією та пов’язаними з нею психозами
Содержание выпуска 3 (158), 2025
-
Всесвітній день поширення інформації про аутизм: спростовуємо поширені міфи
-
Резистентна до лікування депресія: можливості аугментації терапії
-
Фармакотерапія тривожних розладів і нейропротекція: альтернатива бензодіазепінам
-
Лікування пацієнтів підліткового віку із шизофренією: ефективність і безпека антипсихотичної терапії
-
Лікування депресії в пацієнтів з ішемічною хворобою серця або ризиком її розвитку
-
Профілактична фармакотерапія епізодичного мігренозного головного болю в амбулаторних умовах
-
Стратегії зниження дозування бензодіазепінів: коли ризики переважають користь
Содержание выпуска 1, 2025
-
Когнітивні порушення судинного генезу: діагностування, профілактика та лікування
-
Лікування ажитації за деменції, спричиненої хворобою Альцгеймера
-
Постінсультні нейропсихіатричні ускладнення: типи, патогенез і терапевтичні втручання
-
Перспективи застосування препаратів на основі рослинних компонентів для лікування депресії
-
Застосування диклофенаку за неврологічних станів: перевірена ефективність і пошук нових підходів
-
Постінсультний емоціоналізм: патофізіологія, поширеність та лікування
Содержание выпуска 2 (157), 2025
-
Деякі питання запровадження оцінювання повсякденного функціонування особи
-
Важливість співвідношення «доза-ефект» при застосуванні нестероїдних протизапальних препаратів
-
Медикаментозний паркінсонізм: причини, наслідки та шляхи уникнення
-
Фармакотерапія пацієнтів із шизофренією: важливість поліпшення рівня соціальної залученості
Содержание выпуска 1 (156), 2025
-
Підтримка психічного здоров’я на первинній ланці надання медичної допомоги
-
Лікування депресії в літніх пацієнтів: вплив на патофізіологію розладу, ефективність та безпека
-
Нестероїдні протизапальні препарати: багаторічний досвід та особливості застосування
-
Фармакотерапія великого депресивного розладу: пошук антидепресантів з оптимальною ефективністю
Рассылка
Будьте в курсе последних обновлений – подпишитесь на рассылку материалов на Ваш e-mail
Подписаться