Гаетано Доніцетті: зруйнований талант

Видатний італійський музикант, один із найвідоміших оперних композиторів першої половини ХІХ ст. Гаетано Доніцетті (1797–1848) був надзвичайно плідним митцем, який писав довершені твори швидко й легко. Хоча йому довелося зіткнутися з певними труднощами в реалізації свого хисту, вже в молодому віці він уповні пізнав успіх та визнання загальноєвропейського масштабу. Його блискучі опери «Лючія ді Ламмермур», «Любовний напій», «Дон Паскуале», «Анна Болейн» та інші й досі ставлять по всьому світу. Однак після досягнення 40-річчя маестро спіткала низка сімейних трагедій, депресія, а також тяжка форма сифілісу, що перейшов у третинну стадію. Це призвело до ураження центральної нервової системи та незворотних психічних розладів, зруйнувало не лише його талант, а й забрало життя.

Він стане великим композитором

вгору

Гаетано Доменіко Марія Доніцетті народився 29 листопада 1797 р. у м. Бергамо (Ломбардія, Італія) у бідній сім’ї, ставши п’ятим із шести дітей. «Моє наро­дження оповито таємницею, а­дже я з’явився на світ під землею, у підвалі [передмістя] Борго-Канале, куди ніколи не проникав промінь сонця», — говорив він пізніше. Його ­батько Андреа, чоловік похмурий, але добрий, походив із багато­дітної родини, у якій було 19 дітей. Тож після ­одруження зі швачкою Доменікою Нава він ледве зводив кінці з кінцями, займаючись кравецтвом. І лише завдяки допомозі Товариства милосердя йому вдалося 1804 р. отримати місце швейцара в ломбарді та нарешті перевезти сім’ю з підвалу до окремої квартири.

Із трьох доньок Доніцетті жодна не дожила до зрілого віку, передчасно померши від туберкульозу і крово­виливу в мозок. Усі троє синів мали неабиякі музичні здібності. Старший Джузеппе навчався музиці у свого дядька, грав на флейті, співав у хорі, виступав у театрі, а згодом став військовим музикантом і навіть очолив оркестр османської армії в Константинополі. Середній син Франческо грав на клавесині та трубі, керував міським аматорським оркестром, проте працював у ломбарді.

Найменший Гаетано, якого батько мріяв побачити ­адвокатом, теж цікавився лише музикою. Він зростав жвавим і вразливим хлопчиком. Ще в дитинстві йому ­подобалося гуляти на самоті містом, роздивлятися архітектуру, слухати церковні співи. А у віці 8 років майбутній митець отримав можливість вступити до Благодійної музичної школи, нещодавно відкритої ­Джованні Сімоне Майром, капельмейстром міського ­собору і видатним композитором. У закладі, крім основ вокалу, гри на музичних інструментах, теорії ­музики та композиції, викладали також граматику, арифметику, історію, географію, літературу, що дало ­змогу хлопчику здобути загальну освіту.

Попри те, що Гаетано був непосидючим і забіякою, старанно вчився, багато читав самостійно і став одним із найкращих учнів. Однак головною умовою безкоштовного на­вчання був спів у хорі капели, а він мав вро­джений дефект голосо­вих зв’язок, через що на третій рік його ­відрахували із ­закладу. Майр одразу ж заступився за здібного учня, у якому вже розгледів непересічний талант. «Він стане вели­ким композитором», — нібито сказав учитель.

Гаетано в дитинстві Батьки Доніцетті, 1833 Брат Джузеппе

Доніцетті виправдав усі сподівання Майра. Упродовж дев’яти років, проведених у школі, він опанував не лише основи композиції та низку музичних інструментів (клавесин, скрипку, флейту, контрабас, оргáн), а й виконував обов’язки бібліотекаря та маестрино (помічника молодших учнів). Майра він шанував як другого батька. Саме він клопотав про переведення Гаетано до музичного ліцею в Болоньї (коли знову постало питання про його відрахування) і навіть особисто збирав гроші на його переїзд.

У жовтні 1815 р. юнак став учнем класу ­контрапункту Болонського ліцею, де викладав відомий педагог Станіслао Маттеї. Із новим наставником у нього теж скла­лися більш ніж приязні стосунки. Крім того, у Болоньї він ­отримав можливість спілкуватися з музикантами й письменниками, відвідувати концерти, купувати ноти і ­книги. Саме до цього періоду належать його перші самостійні композиції. Для літнього іспиту 1816 р. Гаетано написав дві симфонії для повного оркестру і, доки йшли ­репетиції, створив ще симфонію для роялю на 230 ­тактів у вигляді шкільної вправи. На партитурі вказано: «­Написано за годину із чвертю, закінчено до обіду».

Біограф ­Джуліано Донаті-Петтені із цього приводу ­зазначав: «Уже тоді проявилося незвичайне прагнення ­Доніцетті не лише сприймати прекрасне, а й відтворю­вати його… Він задумував свій твір і записував його ­майже одно­часно. Сидячи за столом у кімнаті або в будь-якому іншому місці, він писав музику, ні на хвилину не під­ходячи до фортепіано, ніби накидав лист якомусь родичеві, навіть якщо довкола був неймовірний шум».

Завжди готовий дарувати світу нові опери

вгору

Ще під час навчання в ліцеї Гаетано створив три ­опери й надалі уперто пробивався саме в цьому напрямі. Після безуспішних спроб укладення контракту з театром у ­Вероні він змушений був повернутися до Бергамо. Це був важкий період у житті 20-річного композитора: сім’я бідувала, очікувала від нього хоч якогось заробітку і не вірила в його покликання.

А 1818 р. він написав оперу «Енріко, граф Бургундський», яку зміг поставити у Венеції, однак її визнали безликою. Утім, Доніцетті не опускав рук і продовжував створювати оперу за оперою, не маючи жодної впевне­ності, що хоч десь вони вийдуть на сцені. Критика, байдужість публіки, відмови від повторних вистав — усе це давало йому цінний досвід і тільки розпалювало його прагнення до самовдосконалення та наполегливість у досягненні мети. «Грошей мало, праці багато, але нічого не вдієш», — нарікав він в одному з листів. Щоб якось протриматись, він улаштувався диригентом до театру.

Зрештою завдяки допомозі Симоне Майра митець пере­їхав до Рима й уклав контракт зі столичною оперою. Поставлена на початку 1822 р. «Зораїда Гранатська» ­стала його першим гучним успіхом. Але наступні його твори не всі були зустрінуті прихильно, деякі ­просто зазнали провалу. Гаетано за чотири роки (1824–1828) написав ­понад десять опер.

Із-поміж них найбільшу популярність здобув «Гувернер у скруті», якого ставили не лише в Італії, а й за кордоном. Хоча справжнє міжнародне визнання до нього прийшло після прем’єри «Анни Болейн» 1830 р. А подальші «Любов­ний напій» (1832), «Лукреція Бор­джіа» (1833), «Лючія ді Ламмермур» (1835) утвердили його як найбільш затребу­ваного італійського оперного композитора.

Біографи ствер­джують, що його уява не ­відпочивала жодної хвилини: музика приходила до нього скрізь, у всіх довколишніх речах він знаходив гармонію та завжди був внутрішньо налаштований на креатив. Доніцетті думав і працював навіть тоді, коли, здавалося, був зайнятий ­іншою справою. Як пригадували близькі, він міг просто під час бесіди чи застілля відійти вбік і занотовувати мелодію. Наділений вро­дженим відчуттям прекрасного, маестро володів видатною технічною майстерністю і невичерпною творчою енергією, завдяки яким писав композиції з неймовірною швидкістю й легкістю, «подібною до природності плодоношення квітучих дерев». Крім того, у нього були певні практичні хитрощі, як-от спеці­альна картотека, куди він групував за розділами різні невикористані чи вилучені фрагменти, які за потреби влучно припасовував до нового твору.

Базиліка Санта Марія Маджоре Джованні Сімоне Майр Станіслао Маттеї Молодий композитор

Водночас на загал Гаетано ствер­джував, що опери варту­ють йому величезних зусиль, а в листі до друга зізна­вався: «Прошу Вас, не розкривайте мої секрети, бо пуб­ліка або не повірить, або вирішить, що вони написані нашвидкуруч. Можете уявити, щоб автор писав похапцем для ­Парижа чи Відня?» Насправді ж усі партії для «Анни ­Болейн» він виконав за місяць, «Любовний ­напій» постав за два тижні, «Дон Паскуале» — за 11 днів, а «­Марія ді Роган» — за вісім! За такої швидкості ­митцеві завжди було важко знайти вправного лібретиста, тож інколи він починав складати музику ще до появи лібрето, або навіть створював його сам, а­дже також володів і поетичним даром і вмів тонко відчувати мелодику мови.

Окрім написання опер, Доніцетті ­займався їхньою постановкою. Він постійно їздив не лише Італією, а й Європою, укладав контракти з різними теат­рами, особисто проводив репетиції, інколи ще й сам диригував. Усе це також ставало чималим стресом для нього, бо нерідко виставу необхідно було поставити за ­рекордні терміни. Наприклад, оперу «Аліна, королева Голконда» 1828 р. у Генуї йому довелося організовувати за тиждень, бо королю пообіцяли, що вона вийде в понеділок. У ­Парижі він готував одночасно «Дона Себастьяна, короля Португальського» і «Марію ді Роган», які вийшли з різницею в один день, і це при тому, що у виставі було задіяно близько 500 осіб балету. Іноді під час постановки одного твору він уже ­паралельно працював над написанням іншого.

За підрахунками дослідників, перу Гаетано належать 74 опери (до того ж усі дуже різні за жанрами), 34 гімни та кантати, 10 музичних п’єс з оркестровим супроводом, 116 духовних творів (мотети, гімни, духовні пісні, меси), 186 вокальних композицій для голосу й фортепіано, ­чотири симфонії, концерт для англійського ріжка, квартет для арф, збірки балад, пісень, баркарол і романсів тощо. Його «плодовитість» та успіх незмінно викликали заздрощі: на нього малювали карикатури, зображаючи, що він пише двома руками відразу, замовляли спеці­альні розгромні статті в пресі, чинили перешкоди тощо.

Однак Доніцетті завжди лишався осторонь будь-якої конку­ренції, хоча нерідко й нарікав на труднощі: «Що ­тільки не доводиться пережити, щоб поставити в Парижі ­оперу! ­Інтриги, ворожнеча, журналісти, дирекція… Я не знаю, чи стане мені сил, так багато різних складнощів і такі вони непередбачувані, що просто не можу більше».

Я один на землі

вгору

Композитор був привабливим чоловіком: високий на зріст, стрункої статури, із гарними рисами обличчя та в’юнким волоссям. Оточення цінувало його освіченість, вихованість, дотепність, енергійність і щирість. Тож не дивно, що він завжди подобався жінкам, хоча відомо й про його нерозділені почуття до такої собі ­Джудітти Паганіні, яка розбила йому серце.

Перебуваючи в театральному середовищі та у ­вищому світі, Гаетано, вочевидь, мав чимало любовних пригод — як з актрисами, так і зі знатними дамами, але не афішу­вав це. Друзям він зазначав: «Я люблю пожартувати й позалицятися нерідко більше на словах, ніж на ділі. Знаю, ви вважаєте мене ловеласом, здатним упадати за ­всіма жінками, які тільки траплялися на моєму шляху, та не слід плутати люб’язність із зальотами».

А першого червня 1828 р. після тривалого знайомства 30-річний митець одружився з 19-річною Вірждинією Васселлі, сестрою його друга. У листі до Майра він пишався: «Та, яку я обрав собі в подруги, більш ніж гідна мене. Це донька чудових батьків, з аристократичним вихованням, але не чваниться ним, з ідеальною репутацією, уміє пристосовуватися до всього, мене поважає і кохає, де б я не був — поряд чи далеко». Не останню роль відіграло і її багате придане, про яке він хвалився батькам.

Молодята оселились у Неаполі, де згодом Доніцетті обійняв посаду професора консерваторії. Його авторитет як викладача був дуже високим, водночас він суміщав ­педагогіку з творчістю і постійними гастролями Європою.

А 29 липня 1829 р. Вір­джинія народила хлопчика, який, на жаль, прожив лише 13 днів. У листі до батька композитор так описував цю подію: «Найкращі лікарі ­оглядали дружину, сумнівалися в її вагітності. І тому вона ­приймала різні засоби, які призначали лікарі. Малюк ­народився семи­місячним, а на голові в нього була дуже широка жила — від вуха до вуха. Через сім днів почалися конвульсії, він вирячував очі, зовсім припинив їсти, кілька днів ще прожив, бо йому насильно вливали до рота ­ложку молока, а потім уже не могли розтулити йому рота. Він затих і помер. Усе ж це краще, ніж мати скалічену хворобою дитину. Кажуть, що якби немовля вижило, усе одно лишилося б інвалідом».

Удруге Вір­джинія завагітніла тільки через шість років. Саме тоді в житті Гаетано почалася чорна смуга. Дев’ятого грудня 1835 року помер його батько. Митець перебував у такому відчаї, що навіть не зміг приїхати на похо­вання. Наприкінці року в Мілані провалилася його опера «Марія Стюарт». Подальша успішна прем’єра «Велі­зара» на початку 1836 р. у Венеції та нагоро­дження орденом Почесного легіону (найвища державна ­нагорода Франції) не змогли полегшити його депресії. Згодом він дізнався, що його новонаро­джена дитина прожила лише кілька годин. Доніцетті негайно виїхав до дружини в Неа­поль, але через епідемією холери його помістили в карантин у Римі, і там він отримав звістку, що 10 лютого від інсульту померла його мати.

Вірджинія Васселлі Гаетано та його друзі в Бергамо, 1840 Донетті, 1837

«Якби мій організм не був таким міцним, чому я сам дуже дивуюсь, я б вирушив слідом за батьками! Тільки три місяці я був відсутній, та за цей час втратив батька, матір і доньку, а жінка захворіла, — нарікав він в одному з листів. — Я занурився в невимовний смуток, із якого мене може вивести тільки час, якщо він залишиться в мене для життя».

Попри все, композитор знайшов у собі сили і продовжував працювати. У цей тяжкий період він створив ­фарси «Дзвіночок» і «Бетлі», оперу «Осада Кале», скрипковий квартет, випустив збірки пісень, а також поставив оперу «Піа ді Толомеї».

А 13 червня 1837 р. Вір­джинія передчасно народила сина, який теж одразу помер. Після пологів її стан ­стрімко погіршувався, і 30 липня вона теж пішла із життя. ­Через епідемію холери її поховали того самого дня, але серед біографів і досі немає єдиної думки щодо діагнозу дружини митця. На підставі задокументованих симптомів вони припускають післяпологову лихоманку, віспу чи скарлатину, що перейшла в менінгіт, тощо. Дослідник В. Ешбрук переконаний, що її смерть (як і смерть їхніх дітей) спричинив переданий від Доніцетті сифіліс, яким він заразився, імовірно, незадовго до одруження.

Абсолютно спустошений втратою, Гаетано ночував по друзях, бо не міг бачити власний дім, почувався невимовно самотнім і сподівався лише на те, що скоро й сам помре від холери. «Ніколи так пристрасно не закликав смерть, як зараз, — писав він до шваґра. — Від того дня, коли сталося нещастя, я їв усе, щоб зрозуміти, чи візьме мене хвороба. Але або холера вже відступила, або не настав ще мій час».

Як зазначає ­Дж. Донаті-Петтені, від самогубства його вряту­вало тільки мистецтво, а також узяті на себе професійні обов’язки, які були для нього непорушними. Спочатку Доніцетті нарікав, що йому дуже важко ­працюється (у голові порожньо, перо випадає з рук, нічого не можу робити), намагався якось відволіктися, «але чим більше стараюся, тим більше знову впадаю у відчай». Крім ­цього, маестро спіткала низка творчих невдач. На початку 1838 р. у Венеції зазнала провалу його опера «Марія ді ­Руденц». А в Неаполі за надмірну релігійність заборо­нили постановку «Полієвкта», а виконавець головної партії Адольф Нуррі, украй чутливий і депресивний, учинив суїцид, викинувшись із балкона готелю. «Я один на ­землі, і я ще живий!» — бідкався Гаетано і, подавши у відставку з посади викладача консерваторії, переїхав до Парижа.

Засу­джений до каторжних робіт

вгору

Надалі композитор зануривсь у вир нових вдалих ­проєктів. Окрім написання опер, репетицій і ­диригування, він ще й перекладав власні твори французькою: «Я за­суджений до каторжних робіт, і не можу ні скиглити, ні просити помилування, бо сам виніс собі цей вердикт». Успіх Гаетано був справді тріумфальним, але ­Доніцетті й не думав зупинятись, лишався невтомним, видаючи за цих обставин усе досконаліші роботи. Тоді як більшість музикантів уповільнювали темп або навіть ішли на відпочинок, досягши успіху та високих гонорарів, він продовжував дотримуватися свого надміру переповненого графіку. Його опери ставили в усіх театрах Європи, вони зробили його заможним і популярним, але не змінили його депресивних настроїв: «Я в печалі, хоча й осипаний почестями, аплодисментами, всюди вітають мене. Неважливо! Ніщо не заповнить цю порожнечу».

Вистави й світські заходи, які відвідував Гаетано, не позбавляли його відчуття самотності. Часом він ­навіть починав розмови про новий шлюб, зокрема повідомляв друзям, що повернеться до Неаполя, де має на оці наречену, однак задум свій так і не здійснив. Митець то їздив до Швейцарії з однією заміжньою дамою, то в Мілані вихо­див на публіку з давньою знайомою-вдовою, то якась мадам пів року його ігнорувала. Але переважно він жорстко припиняв будь-які домисли щодо свого особистого життя та все частіше говорив про власний вік (щойно пере­тнувши 40-річну межу), нездужання і наближення смерті: «Не сьогодні-завтра я можу піти, не ­попрощавшись», «Якщо знадоблюся Богові, то я готовий». Ще до одру­ження він часто потерпав від головного болю. Наприклад, близькі знали, що, прокинувшись раніше 8-ї ранку, Доніцетті неодмінно нарікав на мігрень і ще кілька годин залишавсь у спальні. Нерідко ці больові відчуття супрово­джували процес його творчості, тож він писав прямо в ліжку. За його словами, у нього «горіла» голова і здавалося, ніби біль лока­лізується то праворуч, то ліворуч — залежно від того, веселу чи сумну музику він створював.

Але в квітні 1829 р. на тлі виснажливої праці в митця розвинулися незрозумілі конвульсії, аж на губах виступала піна. Вони тривали два тижні, і через це довелося перенести прем’єру опери «Єлизавета в замку Кеніл­ворт». А за рік, під час невдалої постановки «Потопу», конвульсії сталися з ним прямо в театрі і його мусили терміново везти додому.

У паризький період до мігрені додалася висока температура та лихоманка: «…жар зазвичай зумовлює в мене сильне нервове збу­дження і моя голова тепер часто страждає від цієї хвороби». На думку сучасних фахівців, усе це в поєднанні з депресією було провісником майбутнього прогресивного паралічу.

Цікаву гіпотезу висловили дослідники Енід і Річард Пешелі з Єльського університету: захворювання ­Гаетано знайшло опосередковане відображення в сценах боже­вілля з його опер. Драматичні фінали «Анни ­Болейн», «Лінди ді  амуні» та «Лючії ді Ламмермур», де виступають ­нестямні героїні, досі вважаються одними з найсильніших в історії мистецтва. Психічно неврівноважені дійові ­особи фігурують також і в інших його творах — «Римський острів», «Безумець із Сан-Домінго», «Марія Паділья», «Пуритани». Гаетано був майстром передачі засобами музики й голосу таких патологічних станів, як дезорієнтація, галюцинації, маячня та ін. Власне, він зумів зобразити руйнівний вплив психозу на особистість.

Не дивно, що на його виставах вражені глядачі не ­могли спинити ридань, а критики сперечалися, чи не божевільний сам автор. Психічні розлади його персонажів відтворено настільки переконливо та клінічно точно, що лікар-­психіатр О. Терьохін навіть намагався встановлювати їм діагнози. Так, Лючія ді Ламмермур страждає на гострий поліморфний розлад (реактивний параноїд), як і ­Ельвіра з «Пуритан»; Лінда ді Шамуні впадає в ­реактивну депре­сію тощо.

Майже руїна

вгору

Навесні 1842 р. митець переїхав до Відня, де йому ­запропонували посаду придворного композитора й організатора королівських концертів. Гаетано перебував у ­зеніті слави і став улюбленцем віденського двору, ­однак саме тоді проявилися зміни в його особистості — у звичках, смаках, способі життя.

Завжди товариський і гостинний, Доніцетті почав уникати колег і відмовляв у візитах більшості друзів. Як правило, стриманий і наполегливий, він раптом зробився вкрай нетерплячим і втратив ­упевненість у собі: якщо ­раніше труднощі лише роз­палювали його до боротьби, то тепер вимотували й ­зне­силювали. «Якщо почуєте, що я помер, згадуйте про мене», — говорив Гаетано.

Утім, періоди чорної меланхолії в нього змінювалися коротко­часними моментами просвітлення з райдужними планами на майбутнє. На підставі цього дослідники ­Джон Аллітт і Герберт Вайншток ­припускали наявність у Доніцетті ймовірного біполярного афективного розладу.

Митець став дуже чутливим до змін погоди, особливо погано переносив холод, а виснажлива лихоманка не полишала його за будь-якого сезону. Лікарі обкладали йому горло гарячою гірчицею, але це приносило лише тим­часове полегшення. Через мозолі на ногах він кульгав і тому ­застосовував гарячі ванни. Від постійного болю в ділянці потилиці йому ставили п’явок і наривні пластирі. Також додалися шлунково-кишкові проблеми та почали випа­дати зуби. Сам композитор сприймав це як ознаки якоїсь ­нової хвороби. Хоча найімовірніше це були симптоми ­нелікованого сифілісу.

«Усе це свідчить про те, що скоро мені кінець», — підсумовував Доніцетті і продовжував працювати як одержимий, ніби прагнучи встигнути створити якомога ­більше, усупереч тому що «нерви розладнуються що­разу, як пишу». Медики застерігали його від надмірної інтелек­туальної праці та навіть від сильних емоцій після пере­гляду трагедій. Вони призначили йому дієту (­бульйон, розбавлене вино, виключити перець, гриби), спожи­вання їжі за графіком із подальшими ­прогулянками, а ще настоянку арніки чотири рази на день.

Крім того, він нарікав на втому, нездатність зосередитися, втрату пам’яті, раптові напади люті. «Хвороба моя безсумнівна, — зізнавався Гаетано шваґру. — Я вже ­майже руїна, просто дивом тримаюся на ногах». А 1845 р. захворювання вийшло з латентної фази, тож ураження його мозку стало очевидним для оточення. Траплялося, що він раптом замовкав під час розмови або переривав бесіду; його завжди жваве й дотепне мовлення несподівано роби­лося повільним. Під час концерту в Парижі митець так неуважно диригував оркестром, що ледь не провалив увесь виступ, а на одному з прийомів безладно бренькав на роялі, чим налякав гостей. Одного разу він їхав із друзями на пікнік і п’ять разів зупиняв карету біля цукерень, щоб купити солодощів, проте щоразу про це забував.

Доніцетті почав плутати реальність і химерні ідеї, розповідав, що відчуває якусь перегородку між півкулями мозку, що по ньому то б’є із середини якийсь молот, то його пронизує блискавкою тощо.

Доніцетті, 1842 р. Філіп Рікор Луї Калмейль Габріель Андраль

Неодноразово він непритомнів і якось провів на під­лозі біля ліжка близько 12 годин. Але найгірше йому було вночі, коли він то прокидався від того, що відчував, «як голосно стукає моє серце», то зовсім втрачав орієнтацію в просторі. У листі до друга читаємо: «Мої нерви такі натягнуті, цієї ночі я падав із ліжка, мені здалося, ніби воно перевертається та накриває мене. Я не знав, чи живий ще, бо падав униз головою і не міг допомогти собі руками, ніби мене душили. Тепер прошу служника спати в моїй кімнаті та лишати нічник».

Передостанню його оперу «Дон Себастьян Португальський» було створено 1843 р., ця постановка вкрай знесилила його. А 1844 р. композитор написав останній свій твір — «Катерина Корнаро», але вже не мав сил ­керувати репетиціями та навіть не прийшов на прем’єру. У травні 1845 р. він узявся за нову оперу, але далі плану не пішов і розірвав контракт.

Його запрошували за кордон, пропонували вигідні ­умови, але Гаетано вже всім відмовляв, натомість сам пере­їхав до Франції. Йому було важко не те що ходити, а навіть стояти, він лише зрідка вибирався на ­прогулянки містом, і то нетривалі й у супроводі товаришів.

Провалля

вгору

А після того як у серпні 1845 р. композитор знепритомнів прямо посеред вулиці, до нього було запрошено консиліум лікарів. Серед них — Габріель Андраль, засновник наукової гематології, і Філіп Рікор, один з основоположників сучасної венерології, відомий тим, що виокремив первинні, вторинні й третинні ознаки сифілісу та описав ураження нервової системи за останньої стадії цієї хвороби. Медики встановили діагноз «спинномозковий ­сифіліс», але мали різні погляди щодо методів ­лікування, тому рекомендували пацієнту повністю відмовитись від роботи та змінити клімат, чому він дуже зрадів і навіть говорив, що вже почувається набагато краще. Втім, ­невдовзі його стан значно погіршився: наприкінці року Доніцетті вже не міг тримати голову, кожен рух завдавав йому болю, а розум почав затьмарюватися. За певний час до цього він так описував свої передчуття: «Бачу ­провалля, у яке падаю, і немає в мене сил підня­тися». На Різдво приїхав його племінник Андреа (син ­брата Джузеппе), який почав його доглядати, а на початку 1846 р. скликав новий консиліум. До Ф. Рікора приєднався Луї Флорантен Кальмейль, психіатр, який спеціалізувався на мозкових ураженнях за прогресивного паралічу сифілітичного похо­дження. Вони констатували у Гаетано сповільненість рухів і мовлення, ослабленість м’язової діяльності, загальмовану розумову активність, що стало наслідком хронічного запалення основних нервових центрів, ­ускладненого розливом серозної рідини в мозку. У їхньому висновку значилося, що митець «є жертвою психічного захворювання та не здатен усвідомлювати власних дій і рішень». Було рекомендовано «ушпиталити його до медзакладу, який спеціалізується на лікуванні пацієнтів із церебральними та інтелектуальними захворюваннями».

Ж.-Е. Ескіроль Жак Жозеф Моро де Тур Портрет Донетті, 1848 Баронеса Басоні-Скотті

Найближчий такий заклад знаходився в передмісті ­Парижа Іврі-сюр-Сен, призначався для заможних пацієнтів і більше нагадував оздоровчий курорт з ­окремими комфортними будиночками для них, розкиданими в ­парку. Його було засновано 1828 р. за ініціативи Жана-­Етьєна Ескіроля, видатного лікаря та педагога, одного з основоположників наукової психіатрії, автора перших настанов щодо лікування пацієнтів у цій галузі. Цей ­заклад мав дуже гарну репутацію, зокрема завдяки уважному медичному персоналу.

Медичний висновок Ф. Рікора та Л. Калмейля було пере­дано паризькій поліції, і подальші події яскраво ­відображають тогочасне ставлення до психічно хворих, коли основною метою було примусово ізолювати їх від суспільства, власне, будь-якими способами. Так, Гаетано переконали, що він вирушає до Італії, а потім за містом повідомили про поломку карети й запропонували заночувати в «готелі». Коли наступного дня він поцікавився, чому не їдуть далі, розповіли історію про служника, який нібито викрав його гроші й документи. Щойно композитор спробував залишити «готель», його затримали.

Усвідомивши своє становище, він почав у відчаї ­писати листи друзям із проханням про допомогу (але їх ніхто не надсилав), став кричати на племінника та ображати персонал закладу, але згодом затих і надалі лишався ­сумирним і мовчазним. Цікаво, що через сто років там само лікувався й помер скандально відомий театральний режи­сер Антонен Арто (детально про нього у Нейро­News, 2021, № 4).

Лікарем Доніцетті був Жак-Жозеф Моро де Тур, психіатр, один із засновників клінічної психофармакології. На жаль, не збереглося жодних записів про застосоване до Гаетано лікування. Друзі лишили спогади про якісь агресивні методи — «успішні, але зі скороминущою дією». Біографи припускають, що це могли бути терапевтичні програми Рікора: ртуть — для вторинного сифілісу, ­йодид калію з внутрішнім введенням — для третинного.

Сьомого квітня 1846 р. фахівці підтвердили, що ­Гаетано перебуває «в стані божевілля і загального паралічу». Його останній лист брату датований від 26 травня: «Любий Джузеппе, не хвилюйся, мені краще. Сподіваюсь ­їхати ­разом з Андреа до Бергамо… серце… брат Гаетано». ­Внизу сторінки було накреслено якісь ноти, а також додано живу квітку. Поліція зробила все, щоб якомога менше ­людей змогли побачити Доніцетті (для цього треба було отримати кілька спеціальних дозволів), але від­відувачів це не зупиняло. Завдяки їхнім нотаткам відомо, що впродовж кількох місяців його стан коливався: він ще виходив до саду і пробував грати на роялі, а далі став ­остаточно відстороненим, майже не реагував на присутність гостей і зберігав ясність свідомості тільки в питаннях одягу (щодня вимагав одягати себе в повний парадний костюм, у якому сидів аж до вечора, тримаючи в руках капелюха).

Останні миті життя Гаетано Доніцетті Із племінником Андреа Фонтан і пам’ятник маестро в Бергамо

Через рік лікарі визнали марність його подальшого ушпиталення і дійшли висновку, що краще йому повернутися на батьківщину. Однак знову втрутилася поліція, яка категорично заборонила виїзд. Друзі вимагали перевезти митця хоча б до Парижа, але цього вдалося добитися лише після погроз префекту позовом.

А 23 ­червня 1847 р. Доніцетті вже був у столиці Франції, скликаний консиліум висловився за поїздку до Італії, однак ­наступні кілька місяців поліція фактично утримувала його під домашнім арештом, виставивши варту біля його квартири. У розпачі Андреа консультувався з юристами і надав детальні звіти своєму батькові. За посередництва австрійського посольства в Туреччині ­влада Відня через посольство в Парижі надіслала офіційну скаргу французькому уряду. Врешті-решт було ­отримано дозвіл на повер­нення митця.

У вересні 1847 р. Гаетано вирушив у дорогу в супро­воді племінника, брата Франческо, який спеціально прибув, лікаря і медбрата. Подорож різними видами транс­порту тривала 17 днів, майже весь цей час Доніцетті був не­при­томним. Шостого жовтня його привезли до рід­ного Бергамо та розмістили в домі графині Рози Базоні-­Скотті, яка його доглядала. Подальші місяці стан ­композитора не зазнавав жодних змін.

За спогадами очевидців, більшість часу Гаетано сидів у ­кріслі з опущеною головою та заплющеними очима, їв і спав добре, майже не розмовляв (принаймні чітко), але ще реагував на звернення.

У лютому 1848 р. у нього були сильні напади ­лихоманки з кашлем, які минулися. А 1 квітня за вечерею його охопили епілептичні судоми, що повторилися за кілька днів. Восьмого квітня у віці 50 років Доніцетті помер. Бразильський невролог Франко Педро Матеус Кахакура характеризував його передсмертний стан як психотичний, із загальним парезом, афазією, лихоманкою, енкопрезом, енурезом і судомами. Розтин тіла Доніцетті підтвердив аномалії, які зазвичай виникають за загального парезу, як-от дилатація шлуночків, зрощення мозкових оболонок із церебральною паренхімою в поєднанні з хронічним ­менінгітом та енцефалітом.

Спочатку композитора поховали на кладовищі Валь­тессе, а 1875 р. перепоховали у базиліці Санта-Марія-­Маджоре (одна із чотирьох головних базилік Рима) біля його вчителя Сімоне Майра. Як зазначав біо­граф Донаті-­Петтені, «його геній до останнього творив, і ніхто не міг сказати, на якій стадії він зупиниться. Від «Зораїди» до «Анни Болейн», від «Любов­ного напою» до «­Парізини» і, нарешті, до «Марино Фальєро», «Лючії ді Ламмермур» і «Велізарія» проходить висхідний шлях». Зупинити його натхненну творчість змогла лише хвороба.

Що почитати

вгору

Джуліано Донаті-Петтені
«Гаетано Доніцетті»

Книга італійського дослідника Джу­ліано Донаті-Петтені є белетризованою біографією життя і творчості Гаетано Доніцетті, який вважається провідним компози­тором оперного стилю бельканто в першій половині XIX ст. Автор описує його життєвий і творчий шлях у публіцистичній ­ма­нері. Використавши ­великий масив фак­тичних і документальних ­даних, він вплітає у жваву оповідь листи ­Доніцетті, а також спогади його колег і сучасників, вибудовуючи в такий спосіб своє­рідний хронологічний коментар.

Що подивитися

вгору

«Лицар мрії» («Життя Гаетано Доніцетті») (1947)
(у гол. ролі — Амедео Наццарі)

Історія близьких стосунків італійського ­композитора ­Гаетано Доніцетті та ­Луїзи ді Черк’яри, фрей­ліни при неаполь­ському дворі. Вони познайомилися, коли ­митець був ще одруженим, але бурхливий ­роман між ними спалахнув пізніше в Швейцарії. І хоча Гаетано уже овдовів, вони не могли бути разом, оскільки Луїза була заміжня за австрійським маршалом.

Підготувала Олена Тищенко