Микола Хвильовий: шлях безумної подорожі

Микола Хвильовий

«Драстуй, запашне життя! Завтра піду на могилу комунара. Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть», — писав за 10 років до трагічної загибелі Микола Хвильовий, письменник-інтуїт, письменник-суїцидент. Митець європейського рівня, невтомний діяч, який настільки любив життя, що постійно шукав смерті. Останній романтик і водночас відданий комуніст, який щиро вірив у незалежність України у складі тоталітарного Радянського Союзу. Його «шлях безумної подорожі» проліг через найдраматичніші епізоди вітчизняної історії і через не менш драматичні епізоди власного душевного роздвоєння та психічної нестабільності.

Кажуть, моя біографія дуже цікава

Микола Григорович Фітільов (таке справжнє ­прізвище митця) народився 13 грудня 1893 р. у с. Тростянець (нині місто Охтирського району Сумської області) у вчительській родині. Його предки з обох боків мали досить темпераментну вдачу, відзначалися експансивною, істеричною поведінкою, схильністю до розваг та алкоголю. Так, дідусь по материнській лінії Іван Тарасенко, бухгалтер місцевого цукрозаводчика, був ласим до жіноцтва бонвіваном і полюбляв веселі учти, після яких нерідко трощив удома квіткові вазони та, очевидно, піднімав руку й на дружину.

Батько письменника, Григорій Фітільов, за деякими ­відомостями, був росіянином зі збіднілого дворянського роду. В юності він захоплювався ідеями народництва, ­через що вимушено кинув навчання в Харківському університеті та вирушив вчителювати на село — там і зустрів свою майбутню дружину, інтелігентну дівчину Єлизавету Тарасенко. Щоправда, є й альтернативна версія, що Григорій не був біологічним батьком Хвильового: нібито Єлизавета мала дошлюбний зв’язок з охтирським селянином Дмитром Дорошем, і впливовий батько поспішно влаштував її шлюб із молодим учителем.

Після первістка Миколи у подружжя народилися ще один син і три доньки, однак голова сім’ї не надто ­переймався їхнім вихованням і забезпеченням. У «Короткій біографії» 1924 р. письменник характеризував батька як мрійника і «найвищою мірою безладну людину». Хоча Григорій працював учителем, жоден із його ­дітей не здобув систематичної освіти. Він був «великим оригіналом» із панськими примхами: викидав тарілки з хати, якщо не подобалася страва, захоплювався рибалкою і полюванням, був украй нерозсудливим й ­останні гроші витрачав на алкоголь. У нетверезому ­стані Фітільов нещадно лупцював дружину, і Микола, як старший, намагався заступатися за матір — ці сцени, безперечно, позначилися на його дитячій психіці.

1904 р. Єлизавета, забравши п’ятьох дітей, пішла від чоловіка й оселилась у своєї сестри Валентини Смаковської. Пізніше вона влаштувалася вчителькою у с. Дем’янівка, однак Микола лишився на вихованні у Смаковських. Разом із кузиною хлопчика возили до початкової школи до сусіднього села, а середню школу він закінчив у м. Красний Кут, де, до речі, працював його батько. Григорій Фітільов після розлучення вчителював і перебивався випадковими підробітками, напередодні Першої світової війни його розбив параліч і він помер на самоті. Його колишня дружина теж більше не виходила заміж, але прожила довге життя, поховавши обох своїх синів.

На думку дослідника Андрія Печарського, розлучення батьків стало для маленького Миколи глибокою психологічною травмою, сформувало в нього почуття ­провини й автоагресію. Цей внутрішній конфлікт у майбутньому заклав підґрунтя для суїцидальних схильностей.

Григорій Фітільов, батько Будинок, у якому народився і вчився митець Єлизавета Тарасенко, мати

Інший біограф Григорій Грабович зазначав, що вже в дитинстві для митця були характерні «ненормальності садистсько-мазохістичного штибу». Пізніше сам Хвильовий зізнавався у листі до поета Миколи Зерова, що ­часто знищує написані листи «для того, щоб себе помучити, і себе, і другого (це патологічне явище, між іншим, я за собою спостерігав із дитинства: любив когось мучити, щоб цим себе мучити». Також він підкреслював автобіографізм новели «Силуети», у якій дівчинка Вероніка «підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб ­боліло».

Майбутній письменник зростав непосидючим, бешкетливим, рано почав проявляти холеричний, бунтівний характер. Під впливом вчителів у нього сформувалася національна самосвідомість і, піддавшись духові часу, він захопився революційними ідеями, в Охтирській гімназії зв’язався з таємним гуртком. Його дядькові-опікуну навіть радили віддати хлопця під нагляд жандармам. Згодом він перевівся до Богодухівської гімназії, яку кинув після 5-го класу. Надалі, як відомо, Хвильовий не відвідував жоден навчальний заклад, лиш активно займався само­освітою — настільки успішно, що в 1920-х Микола Зеров, професор ­Київського університету, щиро захоплювався його начитаністю й інтелектуальністю.

М’ятежний син

Одним із літературних кумирів Миколи Фітільова був Максим Горький. Вийшовши з-під опіки родичів, юнак настільки захопився «філософією горьківських халамидників», що вирішив і собі помандрувати «босяцьким етапом». Стосовно патографії Горького психіатри вживають термін «поріоманія» (І. Галант).

Для українського прозаїка теж певною мірою була характерна схильність до бурлакування, безладних подорожей і частої зміни діяльності. Так, після виключення з гімназії він якийсь період жив при матері на ­Харківщині, перебиваючись підробітками в поміщицькій економії, волосному управлінні та ремісничій школі. У віці 16 років абсолютно без грошей Микола вирушив один на Донбас, де працював чорноробом на ­Дружківському заводі, підвозив цеглу в Іловайську, вантажив кокс у Горлівці тощо. Згодом він опинився на півдні — зокрема був вантажником у Таганрозькому порту. «У жодному з названих місць я не вживався надовго, — пригадував митець, — бо почувався самотнім і мене тягнуло до босяцької ­вольниці». Фактично скрізь у нього виникали конфлікти з іншими працівниками, і він, не роздумуючи, одразу кидав роботу — через що іноді голодував і навіть пробував жебракувати.

Край його мандрам поклала Перша світова війна. У «Короткій біографії» Хвильовий розповів, що вже наприкінці 1914 р. потрапив до запасного полку в Чугуєві. Сувора солдатська муштра суперечила його вибуховому темпераменту, і вже незабаром через відкрите протистояння із фельдфебелем рядового Фітільова у складі піхотної роти відправили на західний фронт — на Волинь, яка тоді входила до ворожої Австро-Угорщини.

«Із того часу починаються поневіряння по Галичині, Польщі, Буковині, Румунії. Бої, походи, «лямка» піхотинця — усе це я витримав фізично, але морально це випробування мене надломило, — пригадував митець через роки. — Бачив я лише одну нескінченну «похідну» ­дорогу, на якій очікувало мене безхліб’я, гарматний гул і сіра маса байдужих людей».

1916 р. Миколу перевели до хімічної команди, проте це не надто полегшило його становище, бо згодом він ­потрапив до шпиталю з отруєнням газами. Пізніше ­друзі просили його укласти спогади про Першу світову, але він відмовлявся навіть пригадувати той надто травматичний досвід: «Три роки походів, голодування, справжнього ­пекла, який описати я ніяк не ризикну, три роки ­голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, у Карпатах, у Руму­нії і т. д.».

Микола Хвильовий, поч. 1920-х Хвильовий (стоїть у центрі) з колегами по перу Поетична збірка з автографом

Після жовтневого перевороту Хвильовий повернувся на Слобожанщину і продовжив бурлакувати — працював вантажником на залізничній станції, двірником у готелі, санітаром на заводі, робітником канцелярії тощо. ­Як відомо, ще під час Громадянської війни він, як і більшість населення, зазнав ідеологічних хитань: відстоюючи незалежність України, брав участь в антигетьманському повстанні на боці Української Центральної Ради, а потім разом із братом організував непідконт­рольний загін. З утверд­жен­ням влади Директорії Микола з кількома повстанцями потрапив у полон до військ Петлюри і був засуджений до розстрілу. І лише завдяки ­підтримці місцевого населення йому вдалося втекти, хоча усі його това­риші полягли. 1919 р. Хвильовий перейшов на бік більшовиків і навіть вступив до партії. Водночас він щиро вірив у незалежне майбутнє червоної України і носив на одязі одночасно дві стрічки — червону й жовто-блакитну. Кілька років митець воював у складі Червоної Армії — на теренах Росії. Під Орлом він потрапив у козаче оточення, із якого вирвався лише дивом. А ­після цього постав ­перед червоним трибуналом: за звинуваченням у «­розхитаності» місяць провів під арештом в ­очікуванні розстрілу — але Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВНК) виправдала його. ­Надалі письменник воював у кінній армії, а згодом потрапив до редакційно-видавничого відділу і врешті повернувся до України. Демобілізувався він лише 1922 р., провівши на фронтах майже сім років.

Взагалі ніякого кохання нема

Літературознавець Леонід Ушкалов, прихильник психо­аналітичного підходу, говорить про наявність у ­Хвильового істотно деформованої структури лібідо. На його думку, побачені в ранньому дитинстві сцени побиття матері ­батьком і спроби заступитися за неї спричинили розвиток у письменника Едипового комплексу. Відгомони цього прослідковуються в його стосунках із жінками.

Так, його перша дружина Катерина Гащенко, теж учителька, була зовні схожа на його матір і до того ж ­статна й пишнотіла. Вони зблизилися під час Громадянської війни, коли митець організовував «Просвіту» на Богодухівщині, і побралися навесні 1919 р., усупереч невдоволенню батьків нареченої зятем-комуністом. Наступного року в них народилася донька Іраїда, але в часи воєнної розрухи Хвильовий не мав змоги утримувати сім’ю — їхню хатину навіть не було чим опалювати. Відправивши дружину з дитиною до батьків, він сам ­навесні 1921 р. вирушив до Харкова. Одного разу, коли Катерина приїхала до чоловіка в гості, застала в його помешканні жінку. За версією її сестри, насправді сталося ­непорозуміння і Микола щиро шукав примирення, та дружина наполяг­ла на розлученні. Згодом вона вийшла вдруге заміж і заборонила письменникові бачитися з донькою. Коли він якось надіслав дівчинці рояль, Катерина дорогий подарунок просто викинула.

Другою дружиною Хвильового 1922 р. стала «молоденька чорноока комуністка» Юлія Уманець, що мала доньку від першого шлюбу. Вона входила до трійки ВНК, яка судила митця за «розхитаність», і це саме Юлія заступилася за нього і сприяла виправданню. За словами його друга, прозаїка Івана Сенченка, через це він із нею й одружився «і, хоч не любив її, ніс важкий тягар на собі». Їхнє спільне життя не було щасливим, проте Микола лишався вірним жінці до кінця свого життя та мав репутацію «міцно жонатої людини» (за висловлюванням Остапа Вишні). Немає відомостей про жоден його адюльтер — хіба що побіжна згадка у мемуарах Аркадія Любченка про «закоханість у якусь медичну сестру. Сірооку». Коли 1930 р. подружжя переїхало до будинка «Слово», Юлія на той час приходила додому лише ночувати. Спільних дітей у них не було, проте письменник виховував наче рідну пасербицю Любу, яку ніжно називав Любистком і намагався проводити з дівчинкою щонайбільше часу.

На противагу досить пуританському сімейному життю на сторінках творів Хвильового, за спостереженням критиків, панує справжня «стихія безберегого еротизму». Ледь не в кожній його новелі порушено тему сексуальності та статевих стосунків — і водночас фактично ніде не йдеться про кохання. Герої його творів мають високі почуття тільки до революції та «загірньої комуни», а натомість у повсякденному житті шукають лише задоволення фізіологічних потреб. Так, Майя із «Санаторійної зони» говорить, що «взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до coitus’у», і разом з іншими відпочивальниками активно долучається до єдиної пообідньої розваги — ходить «крутити пуговку» в дикий малинник. Саме тілесний потяг і виступає часто основним рушієм сюжету. Більшість персонажів митця — це «гарячі самички» і «стривожені самці», у яких пробуд­жен­ня тваринних інстинктів витісняє духовний аспект взаємин чоловіка і жінки.

Статеві стосунки автор зазвичай описує низько, вульгарно або навіть брутально. Наприклад: «На вілли злітаються амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах… А через 9 місяців вилуплюється дитина». Часто зображена еротика є патологічною і збоченою. Зокрема, Дмитрій із «Вальдшнепів» сходиться зі своєю дружиною тільки після того, як холоднокровно вбиває випадкову панночку-мародерку. А Б’янка із «Сантиментальної історії», побачивши зарубану сусідку в калюжі крові, байдуже переступає її і йде віддавати свою цноту огидному діловодові, аби потім продемонструвати скривавлене простирадло закоханому в неї художникові.

Критик Леонід Ушкалов писав, що «всі твори Хвильового — то «гра фантазії, викликана статевим порушенням». Лібідо митця має садомазохістське підложжя, ­тобто еротична насолода нерозривно пов’язана з болем — і чужим, і власним».

Сам хвилюється і нас усіх хвилює

Микола мав власну теорію про два типи революціонерів — романтиків, які живуть серед боїв під рев гармат, та господарів мирного життя. Себе вважав представником першого типу і тому не знаходив місця в пореволюційній буденщині. Його порятунком від «задушливої непівської атмосфери» стала література.

Починав свою творчість письменник у Громадянську війну із плакатів та агітаційних прокламацій. 1920 р. було надруковано його перший український вірш «Тепер покохав я гóрод» за підписом Стефан Кароль. Надалі вийшли дві поетичні збірки «Молодість» і «Досвітні симфонії». Але утвердився він саме як прозаїк, опублікувавши знакові збірки новел «Сині етюди» й «Осінь». Усі вони були підписані псевдонімом Микола Хвильовий, поход­жен­ня якого автор ніколи не пояснював.

Найвідоміше тлумачення належить його сучаснику Воло­димирові Коряку: «Істинно: Хвильовий сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо дражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий характерник, залюблений у слово, у форму мрійник».

Зовні митець був непоказним чоловіком, байдужим до одягу: ходив у старій солдатській шинелі та заношеній шапці; колегам вартувало неабияких зусиль ­святково його чепурити для офіційних світлин. Мав сіре, «арештантське» обличчя, яке оживляли надзвичайно рухливі брови. Саме жвава міміка, а також темні іскристі очі увиразнювали його зовнішність. Невисокий і худорлявий, він відзначався неабиякою спритністю: швидко ходив, віртуозно катався на ковзанах, був управним мисливцем, любив перебувати на природі, добре знався на зброї, тримав кількох собак.

Катерина Гащенко, перша дружина митця Літературне об’єднання «Гарт», 1924 (Хвильовий сидить другий праворуч) Друга дружина Хвильового Юлія Уманець із донькою

Іван Сенченко, його товариш, писав: «Хвильовий був вільний птах, без якоїсь регламентованої професії, вільний художник, богема, чи що! І, проте, у ньому сиділа безодня енергії, винахідливості, ініціативи. Більшість із того, що хвилювало літературну спільноту 20-х років, походило від Хвильового». Так, свого часу він очолював об’єднання «Гарт», студію «Урбіно», організації «­ВАПЛІТЕ» і «Пролітфронт», видавав журнали «Літературний ярмарок» і «Всесвіт» тощо. Микола також став ініціатором літературної дискусії 1925–1929 рр.: у своїх гострих памфлетах «Апологети писаризму», «Московські задрипанці», «Думки проти течії», «Україна чи ­Малоросія?» та ін., кинувши гасло «Геть від Москви!», закликав орієнтуватися на «психологічну Європу» й обстоював незалежні шляхи розвитку нової української літератури.

Запалюючись якоюсь ідеєю, Хвильовий буквально втрачав конт­роль над собою. Виступи на зборах він зазвичай починав спокійно й поважно, але вже незабаром зривався і, за спогадами Аркадія Любченка, «бив кулаком по столі, скакав, бігав і перекричати його було неможливо». У моменти нервового збуд­жен­ня митець дуже швидко говорив, виразно жестикулював, часто торкався пальцями носа і сіпав правим плечем. Він міг жити лише в постійному протистоянні: йому потрібні були ­полеміка і запекла боротьба.

Письменник одразу став авторитетом у мистецьких колах, до нього прислухалися, його стиль наслідували. Він часто гастролював, і всі його виступи мали приголомшливий успіх, попри відсутність видатного ораторського таланту в автора. Його популярність була настільки великою, що навіть почали з’являтися самозванці, котрі видавали себе за прозаїка (їх описав Остап Вишня в гуморесці «До всіх провінціяльних Миколів Хвильових»). Однак при цьому він ніколи не ставив себе вище за інших, у спілкуванні був простим, щиро підтримував почат­ківців, часто збирав товаришів у себе на квартирі та заслужено користувався загальною любов’ю та повагою.

Його заклики до європейського шляху розвитку ­України та її незалежності у складі Союзу привернули увагу самого Сталіна, який назвав нову «націонал-ухильницьку течію» хвильовізмом. Хоча Миколі дозволили 1927 р. виїзд за кордон для лікування, часопис із другою частиною його роману «Вальдшнепи» конфіскували і знищили. Повернувшись на батьківщину, митець ви­ступив з офіційним «каяттям» і після саморозпуску ­ВАПЛІТЕ увійшов до складу партійної Всеукраїнської спілки пролетарських письменників.

Патологія, достоєвщина

У «Короткій біографії» Хвильовий писав: «­Ідеологічно я вважаю себе витриманим марксистом-комуністом, але щодо психіки я себе таким не можу вважати. Нервовий розлад, фізичне нездужання, наслідки виховання в народницькому дусі часто в повсякденній роботі позначаються, і я нерідко “хитаюсь” там, де треба діяти рішуче».

Його ідеологію сучасні біографи трактують як націонал-комунізм, але неможливість поєднати у житті любов до України і служіння партії неминуче призводили до внут­рішніх конфліктів. Друзям він нарікав: «Я розтріпаний. А розтріпаність тому, що надто вразливий».

Одним із виявів його душевної роздвоєності у часи ­цькувань став алкоголізм, до якого прозаїк мав спадкову схильність. Пити він почав ще в роки Першої світової війни, щоб витримати жорстоку муштру і нелюдські фронтові випробування. Але мирне життя схиляло до зловживань ще більше. Найперше алкоголь був не­одмінним атрибутом богемного товариства. Дружні ­зустрічі письменників і читання творів обов’язково супроводжувалися горілкою, коньяком чи винами. Хвильовий взагалі ніколи не сідав писати, не перехиливши ­перед цим чарку. Згодом у нього почалися запої, коли він пив уже сам і ночував абиде під парканом. Так, за спогадами сучасників, нетверезий письменник бився головою об стіну з географічною картою, бо хотів утопитися в намальованому океані, а також цілком серйозно розповідав про бесіду з давно померлим їхнім колегою, який виходив із шафи. Подібні інциденти викликали занепокоєння у його друзів, котрі навіть укладали з ним ­антиалкогольні парі на гроші.

До того ж Микола хворів на туберкульоз, і ця недуга, за висловом Леоніда Ушкалова, «робила його ­сприйняття світу напрочуд тонким і трепетним, таким трепетним, що час від часу воно перебігало у якусь екзальтацію».

На цьому тлі все яскравіше виявлялися його нервовість і суїцидальні настрої. Прозаїк звертався до кваліфікованих фахівців і навіть лікувався за кордоном — у ­Німеччині й Австрії. У листі до Миколи Зерова він писав: «Із легенями неважно, але зараз більше тривожить (чорт би її побрав) неврастенія, яка, як кажуть професори, має гостру форму». І далі: «При всій своїй нормальності я все-таки, коли провіряю себе, трошки психічно ненормальний. Саме життєві пертурбації довели мене до такого стану». Пост­революційний синдром, світоглядна криза, внутрішня роздвоєність, конфлікти в родині, на думку біографів, призвели до того, що митець постійно перебував на межі нервового зриву. Він потерпав від частого головного болю, нав’язливої тривоги, став боятися темряви. Його стан характеризувався емоційною нестійкістю із переходами від пригніченості, «чорного песимізму», до підвищеної дратівливості, нестриманості емоцій. Друзям він нарікав, що не може творити, «чортівщина лізе в голову», хоча водно­час його фізичне здоров’я було «в порядку».

М. Могилянський, літературний критик і публіцист Микола Зеров, поет, близький друг Микола Куліш, драматург, близький друг Михайло Яловий, близький друг

Влітку 1924 р. для лікування нервової системи митець перебував у курортному Бердянську, звідки писав до Михайла Могилянського: «Я ніяк не справлюсь зі своєю ­неврастенією. Я іноді дивуюсь, як може здоровий момент переплутуватися з хворим». Далі густо закреслено: «За годину я працював як кожна здорова людина, а ­зараз мене мучать галюцинації. Тоді приходить жахна мисль, що я вже давно перейшов стан божевілля…»

До 30-річного віку Хвильовий мав уже кілька замахів на самогубство, про що згадував у листі до Миколи ­Зерова: «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Двічі ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і неушкодженим: очевидно, боягуз я великий, нікчема». Крім того, є ще й низка свідчень, коли прозаїк спекулював темою суїциду, вдаючись до істеричних дій. За спогадами Івана Дніпровського, він якось прикладав демонстративно револьвер до скроні зі словами: «Прощавай, Жан!»

Під час перебування в Німеччині Микола нібито зізнавався одному із земляків, що ладен накласти на себе руки, аби показати справжні реалії Радянського Союзу. ­Зберігся також анонімний донос про те, як він на очах у колег розмахував браунінгом і погрожував, що уб’є себе, бо ­більше не витримує. Схожі схильності та психоемоційні стани знайшли пряме відображення у його творчості.

Я тільки приніс тобі запах слова

Хвильовий завжди писав експромтом, під настрій, хоча й мріяв щороку видавати нову книжку, але не міг працювати зосереджено і довго. Це дуже його пригнічувало і формувало комплекс неповноцінності — він часто сумнівався у власному таланті та в художній вартості творів, які боявся подавати до друку. У доробку митця переважають невеликі за розміром новели — виняток становить лише повість «Санаторійна зона» і роман «Вальдшнепи», другу частину якого досі шукають біографи.

Його проза стала для свого часу справжнім новаторством, вирізняючись на тлі реалістичної літератури модерною грою зі словом, експериментальністю, ліричністю, орнаментальністю та естетизмом.

Микола ніколи не цікавився психіатрією і вченням Фройда, але нині все більше літературознавців інтерпретують його твори саме крізь призму психоаналізу, називаючи їх символічно автобіографічними, адже у своїх героях він відобразив найперше власні обсесивні думки, мотиви садомазохізму і сексуальності, внутрішньої роздвоєності та суїцидоманії. Прозаїк часто вдавався до потоку свідомості, вільних асоціацій, описував видіння, сни, голоси, страхи і підсвідомі бажання. Його стилю притаманні фрагментарність, напруженість та нервова спазматичність. Депресивні і песимістичні новели сповнені описами вбивств, самогубств, девіацій і хвороб — від туберкульозу і сифілісу до психозу і шизофренії.

Численні дослід­жен­ня психологізму прози митця балансують на межі літературознавства і медицини, адже ледь не кожен його герой є акцентуйованою особистістю та має психіатричний діагноз. Психічно надломлені, маргінальні персонажі почуваються самотніми і зайвими в реаліях нової доби, переживають руйнацію власної свідомості. Так, неврівноваженого Дмитрія із «Вальдшнепів» постійно переслідують спогади з минулого, які провокують нервові зриви, спалахи агресії, мазохістський комплекс вини. Добродій Степчук із «Мисливських оповідань» — параноїк і неврастенік з ознаками виснаження нервової системи і частими змінами настрою. А протагоніст новели «Я (Романтика)», що страждає на меланхолію та роздвоєння особистості, божеволіє і ­холоднокровно вбиває власну матір.

Але найбільше патологічних типів виведено в ­повісті «Санаторійна зона». Головний герой — анарх — хворий на «гістерію», яка «після довгих років горожанської війни… прийшла зі своїм знеладдям психічної ­сфери, із надзвичайною вразливістю, з ­ексцентричністю, із приступами тоски і страху». Також він має схильність до біполярного афективного розладу: «Ішла апатія, за нею тривога й манія переслідування, причини якої він і досі не міг розгадати, і нарешті проривалося життя. Останній ­момент знову зміняла апатія, і так без кінця». Крім анарха, у санаторійній зоні (а, можливо, лише в його хворій свідомості) живуть інфантильний психопат Хлоня, істерична еротоманка Майя, неврівноважена Унікум, миршавий дідок-вуайєрист, «санаторійний дурень», що постійно кричить, пацієнтка з розладами харчової поведінки тощо, а оповідь веде безіменна «хора» з ознаками ­туберкульозу. Це все божевілля відбувається на тлі коливання мінливої осінньої погоди, нескінченного виття пораненого собаки і рипіння підрізаного дерева — зорові та слухові образи, які своєю виразністю здатні порушити душевну ­рівновагу і самого читача.

Вихід із зачарованого кола власних страхів і нав’язливих станів персонажі нерідко вбачають у самогубстві. наприклад, сентиментальний Хлоня після чотирьох невдалих спроб таки топиться в річці. Анарх, ­остаточно втративши зв’язок із реальністю, повторює його модель суїцидальної поведінки. Героїня новели «Заулок» колишня чекістка Мар’яна, розчарована у пореволюційній дійсності, вирішує повіситись, для певності віддавшись перед цим сифілітикові тощо. Дослідник Максим Нестелєєв зазначав, що саме твори Хвильового дають змогу «краще зрозуміти його психобіографію, а конкретніше — усвідомити той письменницький стан, який призвів до суїциду».

Хай живе дух неспокою

Однією з рис Миколи була дивовижна інтуїція — він міг передбачати події та цим не на жарт лякав близьких. Тому суспільні процеси початку 1930-х — згортання украї­нізації, примусова колективізація, заборона літературних організацій, посилення конт­ролю за письменниками — ще більше поглибили його душевну кризу. Разом з іншими митцями він жив у будинку «Слово», ­квартири в якому прослуховувалися органами держбезпеки. На самого Хвильового Державне політичне управління 1927 р. відкрило справу-формуляр (С-138 «Вальдшнеп»), однак згодом стеження за ним набуло тотального характеру.

Навесні 1933 р. прозаїк разом із колегою Аркадієм Любченком був у відряд­жен­ні селами Полтавщини для висвітлення теми колективізації. Побачені ­картини страшного голодомору справили на нього настільки приголомшливе враження, що після цього його душевний стан уже більше не повернувся до норми. За спогадами друзів, ­Микола немовби посірів, «поводився, як загнаний звір», почав ще більше зловживати алкоголем, весь час перебував у ­збудженому нервовому стані та носив із собою браунінг. Дружина просила сусідів частіше навідуватися і не ­лишати його на самоті, бо «йому знов щось почалося».

Дочка Миколи Хвильового Іраїда, 1937 Справа-формуляр на Хвильового Меморіальна дошка у Харкові на місці будинку Хвильового Кенотаф Миколи Хвильового у Харкові

А вже наступним ударом для нього став арешт у ­квітні 1933 р. його найближчого друга Михайла Ялового. Як відомо, 13 травня Хвильовий запросив до себе ­письменників Миколу Куліша й Олеся Досвітнього. Вони говорили про арештованого колегу, випивали. Господар поводився підкреслено бадьоро, читав твори, навіть грав на саморобному банджо. А потім вийшов до сусідньої кімнати і вистрілив собі у скроню. Йому було 39.

Міліція, що констатувала миттєву смерть, одразу вилучила весь архів митця, зокрема й дві передсмертні записки (нині відомі лише їхні копії). Перший лист до товаришів: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю ­передусім я, Микола Хвильовий… Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це ­число? Страшенно боляче…» Інша записка — до пасербиці, зі словами «Золотий мій Любисток, пробач мені, моя голубонько сизокрила, за все».

15 травня відбулися похорони, на які зібралися всі рідні та близькі письменника. Була присутня і Миколина мати, і рідна донька Іраїда, а пасербиці Люби не було — її відвезли до бабусі «у стані близькому до втрати ­розуму (без мови)». Миколу Куліша тільки ввечері ледве від­тягли від свіжої могили друга, а Остап Вишня бився в істе­риці й обіцяв помститися.

За найпоширенішою версією, Хвильовий передчував криваві сталінські репресії, що за кілька років знищили ледь не всіх його колег (зокрема, за підрахунками літературознавців, із 259 українських митців, які ­друкувалися 1930 р., після 1938 р. живими лишилися 36).

Його вчинок став формою протесту проти режиму й актом самостверд­жен­ня. Так, зі спогадів Аркадія ­Любченка, за два тижні до вчинення суїциду він сказав: «Бувають випадки, коли смерть заслуговує на виправдання. Це — коли всім і тобі самому цілком ясно, що актом смерті можеш зробити для свого народу щось більше, ніж присутністю в житті».

Суїцидоманія як одна з характерних рис особистості письменника упродовж багатьох років була лише у вигляді демонстраційних спроб. Але крах усіх мрій, за які він так довго воював, неможливість реалізувати себе у тоталітарній державі, вимушені бездіяльність і самозречення, відчуття безсилля і безвиході стали тими каталізаторами, які змусили його натиснути на курок.

Одразу після смерті прозаїка оголосили ворогом народу, його твори заборонили, а місце поховання незабаром зрівняли із землею. Лише 1995 р. в одному з харківських парків спорудили кенотаф із викарбуваними словами «Хай живе дух неспокою». Ім’я Хвильового ­повернулося до нас лише зі здобуттям Україною незалежності. ­Відтоді митець посів гідне місце одного з найталановитіших майстрів слова початку ХХ ст.

Що почитати

Ростислав Коломієць «Микола Хвильовий»

Найновіша біографія ­письменника, що вийшла у світ 2019 р. у серії «­Видатні українці», не є академічною літературознавчою працею. Автор, нама­гаючись узагальнити розрізнені ­відомості про митця, ­зізнається, що найперше шукав ­цікаві спогади ­сучасників і мало­відомі факти, які б дали змогу уявити справжнього, «­живого» Хвильового.

«Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Хвильовий»

Історик Юрій Шаповал репрезентує упорядковане видання неві­домих матеріалів про письменника — 63 розсекречені документи з архівів Служби безпеки України, які висвітлюють ключові детермінанти його трагедії, ексклюзивне інтерв’ю з донькою Хвильового Іраїдою, а також диск із документальним фільмом Ірини Шахотіної «Цар і раб хитрощів».

Максим Нестелєєв «На межі. Суїцидальний дискурс українського модернізму»

Монографія українського дослідника — це спроба інтерпретації крізь призму психоаналізу авто­деструктивних мотивів в українській літературі доби модернізму. Зокрема, в ній розглянуто психобіографію М. Хвильового, романтичну візію суїцидальних мотивів у його новелістиці та мотив смерті у замкненому ­просторі на матеріалі «Санаторійної зони».

Ніла Зборовська «Код української літератури. Спроба психоісторії»

Авторський проект, який поєднує символічну теорію класичного психоаналізу з практикою но­вітньої української літератури, що приховує у собі код української державності. На сторінках книги — психоаналітична інтерпретація найзнаковіших творів ­нашого письменства за останні 200 років, зокрема — доробку Миколи Хвильового.

Микола Хвильовий «Санаторійна зона»

Творча спадщина Хвильового пронизана глибоким романтичним трагізмом, увібравши в себе всі страхи і сумніви смутних часів, у які довелося жити і творити майстру українського слова. Він передчував наближення репресій і пішов із життя подібно до власного романтичного героя, залишивши нам гнів, біль і ніжність, якими пронизані написані ним рядки.

Микола Хвильовий «Я (Романтика)»

Психологічний твір, присвячений темі комуністичного правління на теренах України. Герой новели заглушив особистий біль кулеметною чергою, але як бути, коли ­твоєю жертвою стає власна матір? Життя на межі божевілля, на межі людських можливостей, сумління і обов’язку — такою є багатопланова структура новели Хвильового.

Підготувала Олена Тищенко