Лорд Байрон: шалений, розпусний і небезпечний

Закінчення. Початок у № 6 (127) 2021

Моя вина: бентежний по натурі

На перший погляд, яскраве життя Байрона ­складалося з одних лишень карколомних пригод, екзотичних подорожей і скандальних романів. Однак митцю дістався у спадок від матері біполярний афективний розлад, який став для нього справжнім тягарем. Його нетривалі гіпоманіакальні епізоди розчинялися у затяжних періодах ­депресії та меланхолії. Більшість часу він потерпав від нудьги, смутку й песимістичних роздумів про сенс існування.

Дослідник Ахмед Ханкір називав поета «хамелеоном настрою». Його коливання мали дійсно екстремальний характер — від суїцидально-меланхолійних до жорстоких та експансивних. Джордж непокоїв друзів тим, що по­стійно носив із собою зброю (пістолет чи кинджал), у нападі роздратування нерідко кидався в кімнату і ­зачинявся, а потім заспокоював їх: «Я надто лінивий, щоб застрелитись». За натурою поет був надзвичайно суперечливим: у ньому вживалися цинізм і м’якосердість, похмурість і життєрадісність, запальність і ніжність. Про себе він писав: «У мене немає ніякого характеру. Я надто мінливий, будучи всім по черзі та нічим надовго, я така дивна ­суміш добра і зла, що мене важко описати». Один із його ­лікарів із цього приводу зазначав, що буквально у різний час доби Байрон перетворювався на чотирьох або більше людей, кожна з яких мала протилежні якості.

Фінансові негаразди, патологічна дратівливість, неконт­рольована розпуста, ризиковані подорожі — усі ці епізоди біографії поета припадали на маніакальні періоди. Траплялися у нього і змішані стани, коли, наприклад, гнів проявлявся у контексті меланхолійного стану. Або, наприклад, ­після смерті матері: «Хоча я почуваюся нещасним, ­водночас я схильний до якихось істеричних веселощів чи, скоріше, сміхові без веселощів, який я не можу ні пояснити, ні здолати». Подібні коливання наштовхували Джорджа на ­думки про спадкове божевілля, які його дуже бентежили.

Американська клінічна психологиня Кей Джеймісон, яка сама хворіє на біполярний афективний розлад, ­описала циклічність поведінки Байрона: його сексуальна активність, зловживання алкоголем і наркотиками, жага до зміни місць, коливання ваги мали чітко повторюваний епізодичний характер. Прослідковувалася також пряма залежність самопочуття поета від пори року і часу доби. Так, зранку митець постійно прокидався в поганому настрої — сумний і роздратований (чи не тому за нагоди він волів не ­вставати з ліжка раніше 13–14-ї години). Найважчим для нього був січень, майже завжди позначений тяжкою меланхолією. Досить складно минала також осінь — із безсонням, страхами й нервозністю. «Моя душа як опале листя — уся ­жовта, — писав він у листі до Августи і додавав: — Це хвороба темпераменту, яка інколи лякає мене наближенням божевілля, — через це в такі періоди я тримаюся подалі від людей». Повне полегшення наставало лише влітку.

Джордж неодноразово намагався аналізувати власний стан і шукав засоби, які могли б стабілізувати його душевну рівновагу. За його спостереженням, заняття спортом і дієти фактично нічого не міняли. Плавання ­помітно збуджувало, але не надовго. Сексуальна активність викликала приплив бадьорості та знімала пригнічення. «Пригоди діяли як легке шампанське» (тобто мали коротко­­тривалий ефект). Алкоголь, навпаки, робив його похмурим, жорстоким і замкнутим.

Цікавим був його досвід використання творчості як засобу терапії. З одного боку, у власних віршах Байрон давав вихід своїм переживанням і смуткові. Але при цьому писав він їх зазвичай у піднесеному настрої, повернувшись після нічних розваг, перед світанком. Саме поезія допомагала йому заспокоїтися також під час нападів гніву й роздратування. Другові Томасу Муру він зізнавався: «Я постійно перебуваю у стані збуд­жен­ня, яке доводиться знімати за ­допомогою віршів». Писав Джордж без помітних зусиль, швидко і з насолодою, зазвичай підбадьорюючи себе ­джином. Хоча чим далі — усі ці засоби діяли все менше. Оскільки митець ніколи не лікувався і його хвороба мала природній перебіг, із часом депресивні епізоди ставали частішими, довшими і переносилися тяжкіше.

Лиш літ прожитих літ і зим

Якось Байрон занотував: «Є натури, що мають схильність до горя так, як інші — до хвороби». Справді, безпричинний сум супроводжував його протягом усього життя, ще зі шкільних років. Поет мимоволі пов’язував це із власним віком, і після 20 років дні народ­жен­ня ­викликали у нього зажуру. Він був одержимий ідеєю в’янення, боявся старіння і з жахом знаходив у себе ознаки втрати молодості. Але водночас його охоплювали думки про те, що всі ці роки були прожиті неправильно.

Два роки, проведені у подорожах, збагатили митця ­новими враженнями, але досить швидко спричинили дисфо­рію і розчарування — у собі та в людях. Повертаючись улітку 1811 р. додому, Джордж вибухнув тирадою: «По-перше, у 23 роки найкращі дні вже позаду і в душі накопи­чується гіркота. По-друге, я побачив людей і різні країни та вважаю їх усіх нестерпними. По-третє, моя душа втомилася. По-­четверте, людина, кульгава на одну ногу, пере­буває в принизливому стані фізично неповноцінної, що ­обтяжується з роками, роблячи її під старість буркотливою і нестерпною. По-п’яте, я стаю себелюбним мізантропом. По-шосте, мої справи на батьківщині й за кордоном ідуть абияк. По-сьоме, я все відчув і задовольнив своє марнославство, навіть щодо письменницького тріумфу».

Справді, ранній успіх дуже швидко призвів до ­переситу. Так само, як і його численні любовні пригоди: ­спробувавши й екзотичних турчанок і гречанок, заборонені стосунки із чоловіками, пікантні романи із заміжніми аристократками, Байрон врешті вирішив удатися до єдиного нового досвіду — шлюбу. «У віці 25 років, коли найкращий час у житті вже позаду, варто чого-небудь ­досягнути. А що я? Нічого, просто 25-річний чоловік… Я не знаю, чого я хочу. Дивно, що я ніколи ні про що не мріяв, лише добивався бажаного, а потім жалкував».

Після скандального розлучення поет просто пустився берега під девізом «Я не проживу довго і тому маю ­брати від життя все». Однак навіть у розпал бурхливих веселощів озирався на власний вік, на своє здоров’я, і це ­тиснуло на нього нездоланним тягарем. У його листах до англійсь­ких друзів — безмір зажури і спліну. «Я почуваюся ­добре, але часом траплялися напади запаморочення, під час яких я починаю думати, що стану таким, як Свіфт. Моє ­волосся сивіє і рідшає, а зуби хитаються, хоча ще ­здорові й білі. Чи не подумають оточуючі, що мені 60, а не ­майже 29», — жалівся він, натякаючи на автора «Мандрів Гуллівера» та його хворобу Альцгеймера.

Ада Августа — графиня Лавлейс, донька Байдена і Мілбенк Аллегра, донька від Клер Клермонт Джон Гобгауз, один із найближчих друзів Томас Мур, близький друг та біограф

Напередодні 30-річчя Джордж навіть міркував про ­суїцид і нарікав, гіперболізуючи: «У тридцять років мені вже немає на що сподіватися. Моє волосся наполовину посивіло, а скоцюрблена нога функціонує все гірше й ­гірше. Майже все волосся випало, а зуби лишаються тільки із ввічливості… Життя минає, і я починаю ­любити гроші, адже маю любити хоч щось». У 32 він задумав ­знову створити сім’ю — кращу за першу.

Але за рік — знову ­зітхання: «Жалкую не через те, що ­зробив, а через те, що міг би зробити». Ще за три роки митець взагалі облишив надію на упорядкування особистого життя: «Мої почуття померли, і, хоча мені лише 36, я почуваюся на 60. Мені подо­бається самотність, вона стала моєю потребою. Мені здається, що в характері ­поета є щось таке, що заважає щастю не лише його власному, але і тих, хто його оточує».

Він говорив, що людина обов’язково має ­подорожувати і жити яскраво, але власні роки пригод вважав ­безцільними і марними. Літературна слава його не тішила — справжнє покликання йому вбачалося в полі­тиці. Митець боявся розтратити себе по дрібницях, прагнув подвигу. Дочасна втома від життя швидко підточувала його сили, хоча й серйозних проблем зі здоров’ям йому теж не бракувало.

О, де рагу, біфштекс або паштет!

Байрон успадкував від матері не лише темперамент, а й схильність до зайвої ваги. Уже під час навчання у ­школі він почав стрімко гладшати, а вступивши до Кембриджа, при невисокому зрості мав вагу 88 кг. І саме тоді Джордж вирішив узяти ситуацію під конт­роль, вдавшись до фізичних вправ і вигадавши для себе специфічну ­дієту. В одному з листів він описав свої методи: «Я одягаю сім жилеток і товсте пальто й у такому вбранні граю в ­крикет та бігаю, доки з мене не починає градом котитися піт, після чого приймаю гарячу ванну, і так щодня. За добу я з’їдаю всього лише чверть фунта (трохи ­більше 100 г) м’яса, жодного сніданку і вечері. Не п’ю пиво, а тільки трохи вина, інколи застосовую ліки» (очевидно, ­блювотні чи проносні). За допомогою таких ради­кальних дій ­поетові вдалося втратити близько 30 кг.

Однак на цьому він не зупинився й, одержимий ­страхом погладшати, продов­жував виснажувати себе жорсткими дієтами до кінця життя. На думку сучасних дослідників, Байрон ­страждав на нервову анорексію, яка ­чергувалася з на­падами булімії. Лондонський професор психіатрії ­Артур Крісп пере­конаний: головною причиною психічної неврівноваженості митця була зовсім не ­сексуальна манія, а розлад харчової поведінки, виникнення якої спричинила «­сімейна схильність до гострих психічних захворювань, ожиріння в дитячому віці, важке дитинство і бісексуальний проміскуїтет у юнацтві».

Вага Джорджа постійно коливалася: він то починав гладшати, то стрімко скидав кілограми. Його розмови ­час­то зводилися до обговорення власної комплекції, але їв він лише наодинці, без свідків. Коли під час першої подорожі поет захворів на малярію і провів «п’ять днів у ліжку із блювотними засобами, хіною і купою ліків», то невимовно тішився, адже внаслідок цього схуд. Надалі він намагався утримати вагу, задля чого тричі на тиждень відвідував турецькі лазні та споживав лише рис із оцтом.

Після повернення до Англії Байрон боровся з гастрономічними спокусами, суворо обмежуючи себе в їжі, — харчу­вався виключно сухими бісквітами, запиваючи їх зельтерською водою. Він також багато їздив верхи й інтенсивно займався боксом. Такий спосіб життя митець підтримував і на початку своєї другої подорожі. Персі Шеллі, який ­мешкав із ним у Швейцарії, залишив спогади: «Його дієта ґрунту­валася на майже повній відмові від їжі. Тонка скибочка хліба із чаєм на сніданок, легкий овочевий обід із пляшкою чи двома зельтерської води, розбавленої вином, а ввечері горнятко зеленого чаю без молока і цукру. ­Почуття голоду він гамував жуванням тютюну і сигарами».

Але траплялися випадки, коли Джордж «зривався» і тоді їв донесхочу, після чого відчував провину і злість. В ­одному з листів він описав свої «муки харчування», коли вперше за тиждень повноцінно поїв: «Весь час споживав чай і сухарі… Та краще б я сьогодні не обідав! Я не боюся ­нагуляти м’ясо. Біда в тому, що разом з ним з’являється біс — ­якого доводиться виганяти голодом, — а я не хочу бути рабом апетиту». Імовірно, саме після подібних епізодів він застосовував магнезію (відому своїм проносним ефектом), яку регулярно виписував з Англії у великій кількості.

Однак легковажне життя в Італії з пишними застіллями призвело до того, що митець почав набирати вагу. Друзі, які приїздили до нього, описували поета як «надзвичайно товстого, роздутого і важкого», «із широкими й ­округлими плечима, а кісточок пальців не було видно через жир». Та вже незабаром Джордж удався до суворих обмежень, про які відомо з листа його товариша Трелоні: «Він випивав склянку чи дві кларету або білого рейнвейну, а вночі, щоб підкріпити сили, — одну склянку грогу. Байрон не руйнував свій організм міцними напоями, але він так боявся погладшати, що доводив свій денний раціон до мінімуму, а просто — голодував. Коли він набирав вагу, то йому було боляче навіть стояти, тому він вирішив схуднути до 70 кг або застрелитись. Інколи він готував жахливу суміш із холод­ної картоплі, рису, риби чи зелені, скропленої оцтом, і поглинав цю страву, як зголоднілий пес».

Унаслідок таких агресивних методів останні місяці в Італії поет уже був «дуже худий, схожий на юнака». ­Лікар Юліус Міллінген, що супроводжував його до ­Греції, висловив сильне занепокоєння цією дієтою, бо Джордж, і так змарнілий, продовжив і надалі уникати поживної їжі та майже щодня приймав сильнодіючі блювотні й проносні засоби — великі дози гіркої солі, екстракти колоцинта, гумігута і под. Однак він не дослухався до слів ­медика та стверджував, що такий режим стимулює його розумову діяльність.

Коли доля мене ошукала і зоря мого щастя зайшла

На початку серпня 1823 р. Байрон приплив до Греції, де на той час тривала визвольна війна проти османського панування. «Чоловік має зробити щось більше для людства, ніж просто писати вірші», — проголошував він. Ще в Італії митець підтримував рух карбонаріїв, які теж боролися за незалежність. До Греції він також вирушив, щоб допомогти повстанцям грошима та зброєю. Митець мріяв про подвиг (навіть зробив собі шолом, як у поемі ­Гомера) і про героїчну або принаймні швидку смерть. Дорогою він усе цікавився в лікаря, яка отрута є найдієвішою. У поета саме був гіпоманіакальний епізод. Його супроводжували постійні вибухи неконт­рольованої люті, про природу яких він розмірковував в одному з листів: «Я не можу холоднокровно дивитися на все, що збуджує мої почуття, і диявол, що таїться в мені, прокидається, я втрачаю конт­роль над собою. Я не одужую багато днів після нападів ­гніву: не маю на увазі, що поганий настрій триває, а, навпаки, я швидко затихаю, виснажений власним безсиллям, але мене це жахливо непокоїть і я дуже нервую опісля». Відразу по прибуттю до Греції в нього стався надзвичайно сильний вибух ірраціональної люті: коли він збирався заночувати в монастирі, його вийшов ­привітати священник. Байрон несподівано «майже втратив глузд», почав кричати: «Моя голова палає! Невже ніхто не позба­вить мене від цього божевільного?» Поет зачинився в кімнаті, проганяв усіх, рвав одяг на собі і постільну ­білизну, кидався стільцями. Зрештою лікар Франческо Бруно умовив його прийняти заспокійливі пілюлі, і митець заснув «із якимось дитячим дурним белькотінням».

Лорд Байрон у зрілому віці Йозеф Одеваере. Байрон на смертному одрі Шолом Байрона

А на початку січня 1824 р., за дорученням ­Лондонського комітету допомоги Греції, Джордж прибув до м. Месолонгіона, де мав очолити загін суліотів (етнічна група з гірського регіону). Поведінка повстанців була вкрай непослідовною: вони то прагнули підпорядкування, то бунтували, то вимагали грошей, то почали дезертирувати. На укомплектування військових частин поет витратив ­фантастичну суму власних коштів, однак унаслідок непо­кірливості суліотів наступальна операція так і не була ­розпочата. До того ж, традиційно для зими, у Байрона поча­лася тяжка депресія. Розчарований у повстанцях, ­зневірений у ­визвольній боротьбі, він уже мріяв про повернення до Італії. Ще ­однією причиною для смутку стали його ­палкі ­почуття до юного грека Лукаса Халандрицаноса, який, ­приймаючи коштовні подарунки, не відповідав йому взаємністю. Подорожі завжди були серйозним випробуванням для здоров’я митця. Так, ще під час першої мандрівки він страждав на катар, розлиття жовчі, геморой, закреп, венеричні хвороби, а також малярію. Малярія була його постійним супутником і впродовж 8 років, проведених в Італії. Після приїзду до Греції йому почали дошкуляти хвора печінка, ревматизм, а також загальне виснаження організму на тлі агресивних дієт.

15 лютого Джордж випив пуншу і розпочав бесіду з гостями — аж раптом упав, підкошений тяжким нападом. У нього почалися судоми, зуби зціпило, а обличчя сильно перекосило на один бік. За кілька хвилин усе мину­лося, але слабкість лишилася. Це дуже схвилювало і ­поета, який одразу поцікавився, чи міг напад бути смертельним, і двох його лікарів — Міллінгена та Бруно. Хоча етіологія судом так і не була з’ясована, медики вирішили вдатися до кровопускання: приклали до скронь хворого вісім ­п’явок, унаслідок чого відкрилася сильна кровотеча, яку не могли зупинити протягом 11 годин. У біографічній літе­ратурі є різні думки щодо цього нападу — інсульт, ревматизм, малярія, епілепсія тощо. Зокрема, російський психіатр Г. Сегалін називав митця «типовим афективним епілептиком». Однак беззаперечним є той факт, що саме з того часу почалося незворотне погіршення його здоров’я.

Вгамуйся серце. Вибив час

Із настанням весни Байрон лишався слабким, у нього траплялися запаморочення і нервові стани, схожі на панічні атаки, — він дуже боявся повторення лютневого нападу. Поет перебував у стані глибокої депресії, але часом виникали й епізоди істеричних веселощів, вибухи роздратування і люті. Своєму лікареві він говорив: «Ви думаєте, я хочу жити? Я страшенно втомився від життя і не дочекаюсь години, коли помру… Але зараз мене пере­слідують два жахливі видовища. Я уявляю собі, як повільно згасаю на смертному ложі або закінчую свої дні як ­Свіфт — усміхненим ідіотом!»

Квітень 1824 р. видався дощовим, але всупереч цьому Джордж, як завжди, багато катався верхи. Після прогулянки під зливою 9 квітня у нього почалася пропасниця і ломота, які, проте, не завадили наступного дня повторити поїздку. Митець не любив лікарів і звернувся до Бруно, коли вже не міг терпіти болю у всьому тілі. Оскільки він відмовився від кровопускання, то медик реко­мендував гарячу ванну і касторову олію. Коли ж почався судомний кашель, поета вмовили і взяли у нього протягом ночі два фунти (близько 907 г) крові. Байрон почав марити, лікарі повторили кровопускання, а також знову дали проносне, виснажуючи ослаблений організм.

17 квітня Міллінген та Бруно викликали до Месолон­гіона ще двох колег — Еріка Трейбера і Луку Вайа. ­Хворому, у якого вже був слабкий пульс і холодні руки, давали хінну кірку, вино, а на стегна клали міхурі з водою. Останні два дні йому продовжували постійно ставити п’явок і застосовували касторову олію. Джордж майже весь час марив, а прийшовши до тями, нібито сказав: «Я маю померти, я відчуваю наближення смерті. Я не жалкую про це, бо приїхав до Греції, щоб покінчити зі своїм тлінним існуванням. Я віддав Греції свої сили, своє багатство, а тепер віддаю життя». Митець помер увечері 19 квітня у віці 36 років. Причиною смерті було вказано пропасницю від застуди.

Хоча Байрон заповідав не розтинати свій труп і не пере­возити до Англії, тіло одразу почали готувати до бальзаму­вання та відправки на батьківщину. При розтині його ­мозок виявився запаленим і прирослим до кістяного ­покриву, твердого й безшовного, ніби у 80-річного чоловіка. Також у поганому стані були серце і печінка. Медики дійшли висновку, що, якби поет і одужав, то все одно не прожив би довго.

Греція проводжала Байрона як національного героя, тіло привезли до Англії 29 червня і поховали лише 12 липня у фамільному склепі.

Більшість сучасних фахівців заперечує наявність у Джорджа хронічної епілепсії, хоча інколи у нього все ж траплялися судомні напади психогенного поход­жен­ня. Щодо причин смерті, то нині більшість дослідників пов’язує її саме з малярією. Так, на думку російського психіатра Миколи Ларінського, у поета була малярійна кома. Дж. Ворберг пере­конаний, що в митця був менінгітовий енцефаліт уна­слідок переповнення судин головного мозку малярійним плазмодієм. Попередні симптоми (дратівливий настрій, біль, запаморочення) він характеризує як «малярійну кахексію». Лікар Нолан Льюїс із Інституту психоневрології Нью-Джерсі дійшов висновку, що «безпосередньою причиною смерті стало отруєння продуктами розпаду, процес ­якого почався в останні дні хвороби Байрона, а летальний кінець був наближений численними кровопусканнями і застосуванням сильних проносних засобів». Крім вище­згаданих причин, хворобу ускладнили ­застуда, сильна про­пасниця і наявність певної інфекції, через яку сталися отруєння продуктами розпаду та зміни структури черепа. Очевидно, у мозку з’явився осередок сильного запалення, що наклалося на і без того ослаблений організм. А психологиня Кей Джеймісон писала: «Цілком імовірно, якби він не помер у Греції, то покінчив би із собою в інший спосіб».

Але я жив, і жив не марно я

Ще 1818 р. у Венеції Байрон почав писати мемуари, які подарував другові Томасу Муру. Згодом ще частину мате­ріалів він надіслав йому листовно, зазначивши при ­цьому, що публікувати їх можна лише після смерті. Мур, який перебував у фінансовій скруті, незабаром перепродав їх за велику суму видавцеві Джону Мюррею. Із ­рукописом встигли ознайомитися кілька наближених людей, які ­лишили про них дуже суперечливі спогади. Коли 14 ­травня 1823 р. в Англію прийшла звістка про смерть поета, його друзі зібралися і майже одноголосно вирішили ці ­мемуари знищити. Проти виступив лише Джон Гобгауз. 17 травня рукопис спалили, що сучасні філологи розцінюють як один із найбільших літературних злочинів в історії.

Головним спадкоємцем митця стала його сестра ­Августа. Свою доньку Медору вона виховувала, постійно наголошуючи, що вона — дитина Джорджа. На відміну від законної доньки Ади, якій ніколи не розповідали про нього. Ада вдалася у матір — присвятила своє життя математиці та ­стала першою фахівчинею у галузі програмування, хоча інколи в неї проявлявся батьків неврівноважений характер і байронівська схильність до фінансового хаосу. Вона почала цікавитися творчістю поета, лише коли вийшла з-під опіки Аннабелли, ставши дружиною графа Лавлейса. Померла Ада, як і батько, у віці 36 років — унаслідок кровопускання, яким її намагалися вилікувати від раку матки.

Натхненні вірші, життя як виклик усім умовностям і смерть у вирі визвольної революції зробили Джорджа справжнім ідеалом романтичного героя свого часу. Його творчість та особистість мали величезний вплив на ціле покоління митців (О. Пушкіна, В. Гюго, А. Міцкевича, Г. Берліоза, Дж. Верді, П. Чайковського та ін.) і ­породили такі поняття, як байронізм і байронічний герой.

Під байронізмом розуміють особливе художнє світо­відчуття, тип мистецького бунту, основними рисами ­якого є заперечення недосконалої дійсності, волелюбність, інди­відуалізм, епатаж, демонізм. А байронічний ­герой — це молодий освічений чоловік, втомлений від життя, розчарований і самотній, цинічний і ­загадковий. Він одержимий світовою скорботою (невідповідністю реального світу своїм душевним поривам), схильний до мелан­холії та саморефлексії.

У випадку поета психопатологічні риси лише увиразнили його і без того яскраву особистість, яка стала квінт­есенцією настроїв епохи та зразком для наслідування — і в літературі, і в житті.

Як писала ірландська письменниця, біограф Една О’Браєн, Байрон воскресає у кожному ­поколінні як символ, наділений і божественною іскрою, і людською гріхов­ністю. А останні рядки з поеми Джорджа ­Гордона ­Байрона «­Паломництво Чайлд Гарольда» (Чайльд Гарольдова ­мандрівка) нині ­сприймаються як пророцтво:

Але я жив, і жив не марно я,
Могутній розум мій і кров вогниста.
Страждання я перемагав в ім’я
Чого? Не пригадаю, бо втомився
Від катувань років, думок зловісних;
Але бринить в душі передчуття,
Як наспів ліри, ще у серці стислий,
Як з потойбіч любові вороття,
У серці кам’янім спізніле каяття.

Що подивитися

Байрон (2003) (у головній ролі — Джонні Лі Міллер)

Події британського байопіку охоп­люють період із 1811 до 1824 рр. Яскраво, тонко і вмотивовано зображено найголовніші події життя поета — його подорожі, стосунки з друзями, любовні ­пригоди тощо. Джонні Лі Міллеру вдалося дуже майстерно передати психічну нестабільність ­митця, відтворити його життєві переживання, пошуки та роз­чарування.

Веслувати за вітром (1988) (у ролі Байрона — Г’ю Ґрант)

Стрічка оповідає про легендарний епізод у житті Джорджа — літо на Женевському озері в компанії лікаря Полідорі, поета-романтика Персі Шеллі, його дружини Мері та її зведеної сестри. Головний ­акцент зроблено на розкритті внут­рішнього світу кожного героя, а також на історії взаємин митця з Кларою Клермонт і долі їхньої доньки Аллегри.

Байрон. Притча про одержимого (1998) (у головній ролі — Манос Вакусіс)

Російсько-грецька стрічка від­творює останній рік життя поета в Греції — зневіру, депресію, нерозділені почуття до юного Лукаса і нав’язливі думки про сестру ­Августу. На тлі похмурих дощових пейзажів і байдужості ­некерованих повстанців усі його пориви до подвигів перетворюються на непорозуміння, а власний шлях заходить у глухий кут.

Що почитати

Леслі Мерчанд «Лорд Байрон. Заручник пристрасті»

«Моя мета, — пише американський дослідник, — показати суть трагічного життя Байрона та привабливість його особистості в одній ­книзі, укладеній із найновіших ­досліджень і достеменних джерел». На матеріалі щоденників, мемуарів і листів автор уперше відкриває раніше замовчувані нюанси натури поета — ­цікаво, захопливо і дуже колоритно.

Андре Моруа «Дон Жуан, або Життя Байрона»

Книга відомого французького майстра біографій — це белетризований життєпис, у якому перепле­лися унікальні фактографічні дані, жвава манера оповіді й тонка ­настроєвість. Автор робить акцент на амурних пригодах митця, оскільки «фізична вада Байрона збудила в ньому ненависть до всього світу, тоді як краса надала можливість помсти».

Една О’Брайєн «Закоханий Байрон»

Відверта книга ірландської письменниці — це звинувачення «найнеймовірнішому і найжахливішому чоловікові», який в особистому житті дбав лише про власне задоволення, був нездатним створити повноцінну сім’ю і не мав батьківських почуттів до власних доньок. «І хоча Байрона поховали як поета, але він відродився як легенда».

Підготувала Олена Тищенко