Лев Толстой: найскладніша людина століття

Закінчення. Початок у № 9(130) 2021

Міцної статури і слабкого здоров’я

Як відомо, Лев Миколайович дуже критично ставився до медиків і медицини загалом. Він не довіряв лікам і був переконаний, що по-справжньому допомогти хворому може лише дбайливий догляд. До глибокої старості письменник намагався зберегти хорошу фізичну ­форму, ­завжди приділяв чільну увагу спорту: зокрема, щодня за будь-якої погоди обов’язково по кілька годин їздив верхи, багато плавав, грав у крокет, боксував, катався на лижах і ковзанах, дуже полюбляв ходити пішки, а у віці 67 років навіть опанував велосипед.

Толстой ніколи не позиціонував себе виключно як ­митця і прагнув урівноважувати інтелектуальне наванта­ження фізичним. Клопочучи по господарству, граф не цурався працювати разом із селянами — садив ліс, орав поля, косив траву тощо. Його повсякденним ­одягом була робоча підперезана сорочка — славнозвісна «толстовка». У зрілому віці також ретельно дбав про повноцінний сон, кинув палити, дотримувався здорового харчування і згодом став вегетаріанцем. Однак, попри все це, упродовж життя він часто хворів і вдавався до послуг не лише місце­вих, а й європейських лікарів.

«Я завжди був слабкого здоров’я, тільки міцної статури», — зізнавався Лев Миколайович. Найперше, його дуже непокоїла спадкова схильність до туберкульозу, від якого померли двоє його братів. Він дуже боявся цієї хвороби й у себе і тому за найменшої підозри на ­нездужання вирушав до Башкирії, де здійснював курс ­кумисотерапії, після якого до нього поверталося добре самопочуття. ­Згодом йому вдалося налагодити виготовлення ­кумису на одному з хуторів Ясної Поляни й ­оздоровлюватися вдома. Під час служби на Кавказі письменник корис­тувався тамтешніми природними ресурсами — ­зокрема, ­цілющими водами, якими лікував ревматизм. ­В армії він фактично постійно хворів — запалення ­легень, маля­рія, ­потерпав від «геморою і розширення жил», кримської лихо­манки, турбувала його печінка і болі в зубах, які за кілька років «усі поламалися».

Часом захворювання Толстого мали психосоматичний характер і виникали під час його дисфоричних періодів. Так, 1867 р. він кілька тижнів не виходив із дому, перебуваючи у пригніченому й роздратованому настрої, на тлі якого у нього розболілося коліно та почався кашель. Він навіть спеціально рушив до Москви, де звернувся до ліка­рів, які, проте, не виявили у його фізичному стані ­жодних приводів для занепокоєння.

Хоча є факти, що свідчать і про міцність здоров’я прозаїка, — наприклад, його неймовірне одужання у 73 роки. Коли звичайна застуда перейшла у Толстого в запалення легень, яке, з огляду на вік пацієнта, тоді вважали вироком. За рекомендацією медиків, родина переїхала тоді до ­Криму. В оточенні дев’яти лікарів Лев Мико­лайович провів у ліжку не один місяць і все ж здолав хворобу. Та тільки-но він одужав від пневмонії, як ­одразу  підхопив черевний тиф — але вже за місяць поборов і цей недуг.

У багатодітній родині Толстих постійно хтось мав проб­леми зі здоров’ям, тому письменнику так чи інакше доводилося спілкуватися з медиками, із кількома з яких у нього навіть склалися досить дружні стосунки. Власне, у його творах багато детальних і достовірних зображень недугів та їх лікування (щоправда, часто у ­зневажливому тоні). Наприклад, клінічний опис у «Війні і мирі» поранення та хвороби Андрія Болконського справив украй сильне враження на лікаря за фахом Антона Чехова, який схвильовано зазначав у листі: «Якби я був біля князя ­Андрія, то я б його вилікував… Яка ж миршава була тоді медицина!»

Лев Миколайович дбав також і про забезпечення медич­ної допомоги своїм селянам і провадив серед них просвітницьку роботу. А ще певною мірою цікавився психіатрією: дім його московського маєтку межував із садом психіатричної клініки, і він спілкувався з її завідувачем, видатним фахівцем Сергієм Корсаковим, та спостерігав за хворими.

Зупинка життя

Григорій Сегалін у своїй книзі «Европатологія осо­бистості і творчості Льва Толстого», написаній майже століття тому, вважав, що письменник належить до агресивно-­афективного типу з такими характерними рисами, як нестійкість психіки, лабільність, зміни настрою, дратівливість, пиха тощо. Але при цьому час від часу Толстой мав схильність і до раптових нападів депресії та смутку. У молоді роки вони були легкими, але з віком та на тлі зростання афективності їхній перебіг ставав усе важчим і тривалішим: перший затяжний ­період трапився 1858–1862 рр., його змінили щасливі часи одруження, але вже за кілька років повернулися зажура й зневіра, які з 1877 р. стали перманентними.

Із середини 1860-х і до кінця 1870-х Лев Миколайович припинив вести щоденник. Один з останніх його записів: «Я неспокійний. Я не знаю, чи хворий я і через хво­робу не можу думати правильно і працювати, чи я розпус­тився так, що не можу працювати. Якби я міг правильно трудитись, якби я міг бути щасливим». Не допомогла йому і традиційна поїздка у башкирський степ, звідки він нарікав у листі до дружини: «Щодня о 6-й годині ввечері починається журба, як лихоманка, тяга фізична, ­відчуття якої не можу краще передати, як те, що душа з ­тілом розлучається».

Лев Миколайович, 1876 Велика родина Толстих, 1899 Софія Андріївна, 1879

А перший безпідставний напад страху смерті, названий пізніше «арзамаським жахом», стався у Толстого 1869 р. Під час поїздки в господарчих справах Лев ­Миколайович заночував у м. Арзамас, де в готелі відчув неймовірної сили ­панічну атаку: «Була друга ночі, я втомився страшен­но, ­хотілося спати, і нічого не боліло. Та раптом на мене насів смуток, страх, жах, яких я ніколи не відчував раніше». ­Пізніше він ще неодноразово повертався до тієї ночі й описав її в ­оповіданні «Записки божевільного», де з головним героєм розмовляла сама смерть.

Надалі «арзамаський жах» ще кілька разів охоплював письменника — у Москві, у лісі під час полювання тощо. Із 1874 р., за його власним зізнанням, він усе частіше почав відчувати болісні «зупинки ­життя» — втрату ­сенсу існу­вання та розгубленість перед тим, як чинити далі. Їх доповнювали меланхолія й безсоння. Детальний опис цього душевного стану подано в його автобіографічній «Сповіді»: «Зі мною сталося те, що я, здоровий, щасливий чоловік, відчув, що я не можу більше жити, — якась нездоланна сила тягнула мене до того, щоб якось позбутися життя… Думка про самогубство була такою приваб­ливою, що я мав застосувати проти себе хитрощі, щоб не ­привес­ти її надто поспішно до виконання. Ось тоді я, щаслива людина, ховав від себе шворку, аби не повіситись на перекладині між шафами у своїй кімнаті, і припинив ходити з рушницею на полювання, щоб не спокуси­тися у легкий надто спосіб позбутися життя».

Пригнічений настрій Толстого одразу позначився на атмосфері його родини, яка стала викликати у нього ще більші сумніви щодо правильності вибраного шляху. Він почав нервово і підозріливо ставитися до рідних, усе сильніше дратувався через поведінку дружини, яка, на його думку, ніколи не кохала його і не поділяла його інтересів. Софію дуже непокоїла поведінка чоловіка, який зробився мовчазним, одно читав, зачинившись у ­кімнаті, або цілі дні проводив на полюванні. У листі до сестри вона повідомляла: «Льовочка весь час говорить, що все скінчено для нього, скоро помирати, нічого не радує, ­нíчого більше ­чекати від життя».

Толстой розчарувався також і в сільському господарстві, й у власній творчості: «Я відчув, що те, на чому я ­стояв, підломилося, що мені стояти немає на чому, що того, чим я жив, уже немає, що мені нíчим жити». А в «Записках божевільного» читаємо: «Я тікаю від чогось страшного і не можу втекти. Я завжди із собою, та я ж і нестерпний собі… Хочу заснути, забутися і не можу. Не можу ­позбутися себе». Результатом цього стало повне ­переосмислення ним ставлення до шлюбу, церкви, власності, літератури, що спричинило цілковитий перелом у світогляді письменника без будь-яких об’єктивних зовнішніх причин.

Усе змішалося в домі Толстих

Після закінчення 1877 р. роману «Анна Кареніна» у Льва Миколайовича почалася творча криза — він не лише не писав нічого суттєвого, а й переоцінив увесь свій попередній доробок. Саме тоді, коли до нього прийшло літературне визнання і його стали вважати живим класиком, він демонстративно називав власні книги дурницями та негідною справою. Якось до нього завітали вдячні читачі, аби висловити захоплення «Війною і миром», на що автор відповів: «Це те ж саме, що до ­Едісона хтось прийшов і сказав би: «Я так поважаю Вас за те, що Ви добре танцюєте мазурку»».

За часів духовної кризи Толстой звернувся до релігії, відвідував сестру в монастирі, спілкувався зі старцями тощо. Але згодом його ставлення до церкви різко змінилося. Із початку 1880-х він писав релігійно-філософські праці — «Дослід­жен­ня догматичного богослов’я», «У чому моя віра?», «Так що ж нам робити?» та інші, у яких критикував церковні догмати. Проте заборона їх цензу­рою ще більше надихнула автора, який ­заповзявся відкрити справжнє вчення Христа, нібито зумисне при­ховане синодом. Вивчивши за півтора місяці давньо­грецьку мову, перебуваючи у стані сильного нервового збуд­жен­ня, Лев Миколайович став виконувати власний переклад Біблії, але по суті лише відредагував священну книгу, при­бравши окремі частини. Його ­офіційно відлучили від церкви 1901 р.

Письменник прагнув розпочати ­принципово нове ­життя і повністю відмовитись від приватної власності. Так, присвятивши понад два десятиліття розширенню своїх володінь, граф Толстой 1884 р. окреслив план, ­згідно з яким належало віддати землю і частину прибутків селянам, а члени його родини мали всіляко обмежувати себе в побуті, утворивши сімейну комуну. Цей ­проєкт відверто шокував Софію Андріївну, а також її родичів, які закликали вжити хоч якихось заходів до ­божевільного чоловіка. У такий спосіб спорадичні конфлікти між подружжям переросли у відкрите протистояння, яке пере­творило їхнє спільне життя на пекло.

Спочатку компроміс було знайдено в тому, що Лев Мико­лайович, хоча й засуджував спосіб життя родини, усе ж придбав їм будинок у Москві, а сам продовжував меш­кати в Ясній Поляні, де ніхто не заважав йому реалізовувати власні постулати. Діти також розділилися, й ­деякі, зокрема доньки Тетяна і Марія, підтримали батькову позицію. До того ж він повністю відійшов від літературних справ, передавши дружині всі авторські права: Софія Андрі­ївна займалася перевиданням його творів, власноруч вичитувала коректуру, вибирала типографії, а також призначала ціни на книги.

Через одруження сина Іллі 1891 р. Толстой вирішив розділити всі свої землі між дітьми, щоб остаточно позбу­тися статусу поміщика. Того ж року зарубіжні видавці запропонували викупити його авторські права за фантастичну суму — 10 млн золотих рублів. Але письменник відмовився не лише від пропозиції, а й взагалі від своїх прав на власний доробок.

Це призвело до чергового скандалу з дружиною, яка саме готувала видання 13-го тому його повного зібрання і наголошувала на тому, що втратить кошти на ­утримання їхніх чотирьох малолітніх ­дітей. Врешті Лев Миколайович дочекався пуб­лікації книги і відмовився від авторських прав лише на твори, написані з 1881 р.

За спиною у геніального чоловіка Ілля Рєпін Толстой на пашні, 1887 Толстой із Володимиром Чертковим

Після народ­жен­ня останньої, тринадцятої, дитини ­Толстой дійшов висновку, що його шлюб був помилкою, адже будь-який тілесний зв’язок чоловіка і жінки — це потурання власній пристрасті, яка, своєю ­чергою, є падінням і віддаляє людину від служіння Богові. ­Гріхов­ну хіть, на його переконання, не може виправдати навіть потреба в продовженні роду. Вихід він вбачав лише в повному дотриманні цноти (зокрема, й між подруж­жям), скрушно зазначивши: «Якби не жінка, діти, я би жив святим життям».

Такі погляди відображено у скандальній повісті «Крейцерова соната». Головний герой Постишев, одержимий маячнею ревнощів, роками придушував жінчину схильність кокетувати безперервними вагітностями і врешті її вбив, підсумувавши: «На практиці любов є чимось мерзенним, свинячим, про яке і говорити й згадувати ­бридко та соромно». Сам же автор писав про власну дружину: «Співжиття із чужою по духу жінкою, тобто з нею — жахливо огидне… Я плутаюсь, бажаю померти, виникають плани втекти чи навіть скористатися своїм становищем і перевернути все життя».

Пробач мене, Льовочко, я божевільна

На тлі постійних подружніх суперечок поведінка ­Софії Андріївни набувала все більш патологічних ознак. У ­листі до сестри вона так охарактеризувала свій стан: «Нерви розладнані страшенно, спазма сліз у горлі не залишає ні на хвилину. Жах перед божевіллям настільки великий, що не можу здолати його. І саме такі натури, як моя, яких не зламають фізично, і ламаються морально й безтямні живуть нескінченно довгі роки».

Ще на початку 1880-х у її щоденниках почали з’яв­­­лятися суїцидальні мотиви: «Молю Бога про смерть», «Допоможи мені, Господи! Я хочу позбавити себе ­життя», «…вийшла після безсонної ночі лісовою дорогою в ­купальню. Я довго сиділа в крижаній воді з думкою застудитися й померти» тощо. Влітку 1884 р., після чергової сварки, Лев Миколайович заявив, що більше не може пере­­бувати з нею під одним дахом, зібрав торбину й ­рушив «кудись, може, до Америки, і назавжди».

Дружина, яка перебувала тоді на останньому місяці вагітності, побігла за ним слідом і вмовила повернутися. Саме тієї ночі у неї почалися пологи, під час яких вона все повторювала, що неодмінно помре. Так народилася їхня найменша донька, нелюба матері, Олександра. А ще за ­чотири роки на світ з’явився останній син, загальний ­улюбленець Ванічка.

Після того, як чоловікові погляди на шлюб і сім’ю зазнали кардинальних змін, Софія Андріївна усвідомила, що все її життя було погублене намарно: «На мене находить шалений відчай. Мені хочеться вбити себе, бігти ­кудись, полюбити кого-небудь, — усе, тільки не жити з люди­ною, яку, всупереч усьому, за щось кохала». Саме із цього періоду в неї розвинувся істеричний розлад, загострилися негативні риси характеру, стало наростати нервове збуд­жен­ня. У листах до сестри Тетяни вона нарікала на постійну тривогу, нічні лихоманки і скроневу невралгію. Але при цьому графиня не припиняла дбати про побут та інтереси дітей, а тому вкрай гостро сприйняла наміри чоловіка передати авторські права на ранні твори його видавцеві та близькому другові Володимиру Черткову. Після сварки через це 1891 р. вона у збудженому стані заявила, що кинеться під потяг, як Анна Каре­ніна, і справді вирушила на найближчу станцію. Але доро­гою її перестрів зять і повернув додому.

Наступна криза у стосунках подружжя сталася на початку 1895 р.: на тлі ще одного конфлікту за авторські права Лев Миколайович знову зібрався піти з дому, а ­Софія Андріївна вирішила, що він залишає її ради ­іншої жінки. У нападі ревнощів вона метнулася поперед нього на вулицю — роздягнута серед зими вночі; чоловік побіг за нею. «Він просив мене повернутися, а в мене була одна думка — загинути так чи інакше. Я ридала і, пригадую, що кричала: хай мене візьмуть у відділок, у божевільню. Льовочка тягнув мене, я падала в сніг, ноги були босі в туф­лях, одна нічна сорочка під халатом».

Ванічка Толстой, 1892 Портрет роботи М. Ге, 1884 Григорій Россолімо Чезаре Ломброзо

А через два дні помер від скарлатини їхній улюблений 6-річний син Ванічка, що стало для графині ­непоправною втратою, від якої вона так і не змогла оговтатись. Після цього її психічне здоров’я похитнулося, у неї поча­лися галюцинації: вона ходила в сад і там розмовляла з померлим сином. Єдиною розрадою для неї була ­музика — відвідування московських концертів і захоплення композитором Танєєвим навіть викликали непід­робні ревнощі з боку 80-річного Толстого. 1906 р. у віці 35 ­років ­померла їхня середня донька Марія, а в самої Софії ­Андріївни виявили гінекологічну кісту. Через неможливість перевезення її прооперували прямо в Ясній ­Поляні, на диво, операція пройшла успішно.

За останні 15 років життя Лев Миколайович уклав аж шість заповітів, якими передавав власні авторські ­права то дружині, то Черткову, то найменшій доньці Олександрі, яка стала його помічницею. Усе це викликало загострення стану Софії Андріївни, її нескінченні побоювання стосовно того, що він залишить дітей жеб­раками.

На цьому підґрунті у неї розвинулись ­нав’язливі ідеї, манія переслідування й загострились істеричні ­напади. Вона почала шпигувати за чоловіком і вимагати від ­нього віддати всі щоденники, у яких міг бути ­прихований ­новий варіант заповіту. Графиня ­зненавиділа ­Черткова, погрожувала, що вб’є його, а після чергової сварки із чоло­ві­ком побігла в сад, лягла на холодну землю і ­відмови­лась повертатися додому. Їхній сімейний лікар Душан ­Маковицький був переконаний, що в такий спосіб вона просто намагається привернути увагу Толстого, не будучи безтямною насправді. Цю думку поділяла і її донька Олександра. Однак згодом рідні все ж вирішили ­проконсультуватися з фахівцями.

Душевнохворі яснополянського шпиталю

На схилі віку Софія Андріївна опинилась, ­подібно до свого чоловіка, у статусі божевільної й ­абсолютно ­чужої у власній родині. Запрошений невропатолог Григорій Россолімо після огляду виявив у неї «дегенеративну подвійну конституцію: паранояльну й ­істеричну, із доміну­ванням першої». А психіатр Пантелеймон Растєгаєв констатував цілковиту ясність свідомості, збере­ження пам’яті й орієнтації в часопросторі, але помітні ­розлади суджень (непослідовність, слабкість ­самокритики), а також «­різке прагнення зробити себе, свою особистість ­центром, на який будуть звернені погляди не тільки її близьких, друзів, але й випадкових осіб». На ­підставі цього він ді­йшов висновку, що гра­финя, «страждаючи від психопатичної нервово-психічної організації (істеричної), під впливом тих чи інших умов може демонструвати такі ­напади, що можна говорити про короткочасний, перехід­ний душевний розлад».

Лікарі порадили забезпечити Софії ­Андріївні ізоляцію та виклю­чення подразливих обставин (зокрема, присутності Черт­кова). Але коли Лев Миколайович сам поїхав до нього у гості, дружина знову збудилася, стала відмовлятися від їжі, а тоді зібрала речі, взяла із собою пля­шечку опію і виру­шила до Тули з наміром чи то втекти, чи то ­накласти на себе руки.

Цікаво, що перед цим вона подала до місцевої газети статтю такого змісту: «У мирній Ясній Поляні сталася надзвичайна подія. Залишила свій дім графиня Софія Андріївна Толстая, той дім, де вона упродовж 48 років із любов’ю берегла свого чоловіка, віддавши йому все життя… Прохворівши місяць на нервову хворобу, вна­слідок якої викликали з Москви двох лікарів, графиня не витримала більше присутності Черткова і кинула свій дім із відчаєм у душі».

На щастя, сину Андрію вдалося повернути її до ­садиби, а згодом для догляду за нею найняли фельдшерку з досвідом роботи у психіатричній клініці.

До речі, за кілька років до цього до Ясної Поляни вже приїздив психіатр — тільки до самого Толстого. Італійський фахівець Чезаре Ломброзо, автор відомої книги «­Геніальність і божевілля», не будучи знайомий із письменником особисто, включив його до своєї праці на ­підставі хворобливої спадковості, дивакуватості, дратівли­вості, душевного збуд­жен­ня й «філософського скептицизму, що привів його до стану, близького до хвороби».

Прибувши 1897 р. на медичний конгрес до Москви, Ломброзо скористався нагодою та відвідав Ясну Поляну. Він провів із Львом Миколайовичем день, став свідком його побуту, їздив верхи, купався, бесідував із ним і ді­йшов висновку, що помилявся у своїх суд­жен­нях: «Мені здається, що це божевільний, який набагато розумніший за багатьох дурнів, наділених владою». А Толстой ­тільки коротко занотував у щоденнику: «Був Ломброзо, обмежений, наївний дідусь».

Однак пізніше учень і послідовник італійського пси­хіатра Макс Нордау в книзі «Вирод­жен­ня» закидав письменнику «сплутане поняття про реальність», схильність видавати бажане за дійсне, істеричну й егоїстичну поведінку» і навіть вигадав термін «толстоїзм» на ­означення феномену відходу від реальності до безплідних фантазій.

Лев Миколайович із велосипедом Відкриття бібліотеки в Ясній Поляні Сімейний лікар Душан Маковицький Лев Миколайович із донькою Олександрою

Інші фахівці теж неодноразово намагалися ретроспективно встановити діагноз Льву Миколайовичу. Наприклад, невролог Микола Осипов вважав, що він страждав на істеричний невроз, та виокремив «толстовський синдром» — «меланхолійний стан із само­звинувачувальними й саморуйнівними тенденціями на підставі нав’язли­вих ідей про власну непривабливість і страх смерті».

Російський психолог Микола Ланге виокремлював у Толстого на тлі істеричних рис характеру і мазохізму депре­сивну шизоїдію. Німецький психіатр Вільгельм Ланге-Айхбаум теж характеризував прозаїка як «депресивно-шизоїдного, одно­часно марнославного та мазохістичного невротика». А на думку психоаналітика Мойсея Вульфа, ­симптоми письменника були ознаками не хвороби, а тільки ­супутніми обставинами тяжких душевних криз, які він переживав: «Його конфлікти — особливого розряду, лежать в ­іншій площині, є результатом не невдалого пристосування до дійсності, а неможливості для його Я, для всієї його особистості примиритися з дійсністю».

Божевільний — це перш за все той, кого не розуміють

За свого критичного ставлення до медиків Лев Миколайович одного разу спробував навіть сам напівжартома встановити психіатричний діагноз собі й рідним. Ще 1884 р. для домашніх розваг він написав «Недужний лист душевнохворих яснополянського шпиталю». Себе він зобразив пацієнтом № 1: «Сангвіністичні влас­тивості. Належить до відділення мирних. Хворий одержимий манією, яку німецькі лікарі називають «Welt­verbesserungswahn» [божевільне бажання виправляти світ]. Пункт божевілля в тому, що хворий вважає можливим змінити життя інших завдяки слову. Ознаки ­загальні: невдоволення всім наявним устроєм, засуджен­ня всіх, окрім себе, і дратівлива багатомовність без звернення уваги на слухачів. Часті переходи від ­злості та дратівли­вості до ненатуральної сльозливої чуттєвості. ­Окремі ознаки: заняття невластивими й марними роботами: ­чищення і шиття чобіт, косіння трави та ін. ­Лікування: повна байдужість усіх оточуючих до його промов, ­заняття, які б поглинали сили хворого».

Софія Андріївна в цьому описі стала пацієнткою № 2: «Перебуває у відділенні сумирних, але часом має бути ізольована. Хвора одержима манією: Petulantia toropigis maxima [дуже велика невгамовність]. Пункт божевілля в тому, що хворій здається, що всі від неї чогось вимагають, і вона ніяк не може встигнути це зробити. Ознаки: виконання завдань, які не задані; відповіді на запитання раніше, ніж вони поставлені; виправдання себе у звинува­ченнях, які не зроблені, і задоволення потреб, які не заяв­лені. Лікування: напружена робота. Дієта: ізоляція від легковажних світських осіб».

Однак на схилі віку в Толстого справді відбулося погіршення здоров’я, яке дуже непокоїло рідних. Із що­денників Софії Андріївни достеменно відомо, що Лев ­Миколайович страждав на судомні напади, які супроводжувались хаотичними рухами, нерідко — непритом­ністю та амне­зією (не пам’ятав, що відбувалося і не впізнавав людей). Вони траплялися зазвичай після бурхливих емоційних переживань, і дружина навчилася передбачати їхнє наближення за сплутаним мовленням чоловіка, спотвореною мімікою та своєрідним застиглим виразом очей. Особливо сильний напад стався з ним 1910 р., коли, за спогадами його секретаря Валентина Булгакова, письменник так ­кидався в судомах на ліжку, що двоє людей не могли його втримати. Періодично у Толстого траплялася просто непритомність без судом (кілька разів він ­падав із коня).

Інколи траплялися незрозумілі затьмарення ­свідомості: якось Лев Миколайович заблукав у власному домі й у відчаї почав кликати дружину, а іншого разу — яблуневий сад здався йому непролазним лісом і спричинив розгуб­леність.

За спостереженнями сімейного лікаря Душана Маковицького, судоми не мали якоїсь чіткої періодичності і не  призводили до змін у психіці (недоумства). Однак конкретного діагнозу лікар встановити не зміг: «Причинами нам видавалися то малокрів’я мозку, то послаб­лення серцевої діяльності, то наслідки перевтоми через літературну діяльність, відвідувачів, довгі прогулянки, то внаслідок застуди, то через отруєння кишківника отрутою при повторному коліті, то наслідком атеросклерозу».

Психіатр Григорій Сегалін, укладаючи патографію ­Льва Толстого 1925 р., був переконаний, що це афективна ­епілепсія. Дослідивши автобіографічну творчість письменника, він знайшов натяки на те, що подібні напади ­трап­лялися з ним ще в дитинстві.

У зрілому віці вони повернулися зі смертю ­улюбленого брата Миколи й під час перших пологів дружини, двох найемоційніших епізо­дів у житті Льва Миколайовича. Він описував письменника як типового володаря епілептичного характеру з ­такими визначальними рисами, як зміни настрою, злостивість, імпульсивність зміни місць та емоційна нестійкість тощо.

Однак сучасний фахівець Олександр Шувалов заперечує наявність у Толстого епілепсії на тій підставі, що епілепто­подібні судоми на тлі атеросклерозу характерні для бага­тьох пацієнтів похилого віку. «З огляду на ­збереження інтелектуальної працездатності до глибокої старості ­можна виключити наявність взагалі будь-­якого психічного розладу, окрім розладів невро­тичного спектра. ­Головним джерелом його страждань були саме неврози».

Наше життя — постійна втеча від себе

Уже наприкінці 1880-х Лев Миколайович був визнаний видатним прозаїком не лише в Російській імперії, а й у всьому світі. Під впливом ідей і творчості Толс­того сформувався цілий суспільний рух, що ­отримав ­назву «толс­товство». Його послідовники ­проповідували ­всезагальну любов, цноту і моральне ­самовдосконалення особистості та об’єднувались у спеці­альні колонії — «духовні скити».

Сам письменник з допомогою місцевих ­ентузіастів, ­зокрема, брав активну участь у боротьбі з голодом по ­селах упродовж 1891–1893 рр., відкривав їдальні, організо­вував збір коштів, на який відгукнулися навіть за кордоном. Він став справжнім кумиром, і до ­Ясної ­Поляни полинули нескінченні відвідувачі — студенти, селяни, митці, громадські діячі. Але Льва ­Миколайовича така популярність ­лише обтяжувала, наприкінці ­1890-х він усе більше став шукати самотності. Його діти ви­росли — на той час ­наймолодшому синові Михайлу вже виповнилось 20, старші вже мали свої сім’ї та власні погляди на ­життя, біля письменника лишалася тільки найменша донька Олександра. А перманентні конфлікти з дружиною через заповіт ­знову й знову підштовхували його до думки про втечу.

1910 р. психологічне напруження в родині Толстих сягнуло апогею. У своєму таємному «Щоденнику для ­одного себе» письменник занотував: «Вони розривають мене на шматки. Інколи думаю: втекти від усіх».

Хворий письменник у Криму Остання світлина подружжя Толстой і Максим Горький Толстой на залізничній станції

Десятого листопада о 3-й ранку він розбудив свого лікаря Душана Маковицького й попрохав супроводжу­вати в поїздці. Лев Миколайович не мав чіткого плану втечі — суто гіпотетично хотів через Ростов-на-Дону й Одесу потрапити до Туреччини, а далі до Болгарії. Так, діставшись кіньми найближчої залізничної станції, вони сіли на ­потяг до Козельська. Із душного й прокуреного вагона Толстой кілька разів виходив на задній майданчик й, очевидно, саме тоді застудився. Митець перебував у вкрай збудженому стані, дуже боявся, що дружина дізнається про його маршрут і почне переслідувати.

Саме тоді у Ясній Поляні Софія Андріївна, виявивши прощальну записку чоловіка («Я не можу більше жити в тих умовах розкошів, у яких жив…»), одразу побігла до ставка топитися. Їй не змогли завадити, але встигли витягнути з води. У неї забрали ніж, опіум і прес-пап’є, але вона продовжувала кричати, що все одно знайде спосіб ще раз утопитися й погрожувала викинутися з вікна. Згодом трохи заспокоївшись, графиня ­розіслала слуг по станціях і, дізнавшись, куди саме придбав Толстой квитки, надіслала до Козельська телеграму: «Повернись негайно!»

Заїхавши до своєї сестри-черниці в Оптину пустинь, Лев Миколайович вирушив далі потягом до Новочеркаська, дорогою до нього приєдналася донька Олександра з лис­тами від інших дітей. На той час про втечу письменника вже знали всі: подію висвітлювали газети, ­кореспонденти переслідували його, пасажири ­впізнавали і не давали ­спокою.

Тринадцятого листопада в потязі у Толстого почався жар, й Олександра з Маковицьким змушені були зійти на найближчій платформі Астапово, де розмістили хворого в домі начальника станції. Туди з’їхалися ­журналісти і його родина (але Софію Андріївну в дім не пустили). У 82-річного письменника почалося запалення легень, і, попри зусилля шістьох лікарів, на жаль, врятувати ­Толстого не вдалося.

Лев Миколайович помер вранці 20 листопада 1910 р., останніми його словами були: «Істину… я люблю багато, я люблю всіх».

♦ ♦ ♦

Друг Толстого і ­колега по перу Максим Горький зазначав: «Лев Миколайович був найскладнішою людиною серед усіх найвизначніших особистостей століття». ­Його погляди і пере­конання у різні ­періоди ­життя — юність, зрілість та старість — настільки різнилися, нібито належали різним постатям. Безперервні ­пошуки, ­внутрішні ­конфлікти, суперечності й ­крайнощі ­завдавали страждань і йому самому, і членам його родини, але водно­­час саме вони подарували світовій літературі гені­ального митця, творця видатних психологічних романів.

Відносини між Львом Толстим і Максимом Горьким мали доволі складний і неоднозначний характер — від взаємо­симпатій до взаємонеприйняття. Однак, попри це, загалом вони будувалися на високому шануванні один одного, на щирому інтересі один до одного, ­на основі висо­ких естетичних взаємооцінок. Кожен із них вбачав в іншому справжнього художника слова. Для Горького Лев Толстой завжди був вершиною людського духу та художнім генієм. Жоден письменник не значив для нього так багато, як Толстой. У листі до семирічного ­хлопчика ­Іллюші, який писав йому після ­смерті митця, що «всі росій­ські письменники померли, тільки ти залишився», Горький відповів: «Дорогий мій Іллюше! Так, Толстой — людина – померла, але великий письменник — живий – назавжди з нами. Через кілька ­років, коли ти будеш старшим і сам почнеш читати ­прекрасні книги Толстого, ти, милий хлопчику, із глибокою радістю відчуєш, що Лев Толс­той – безсмертний, він – із тобою і ось – дарує тобі години насолоди через мистецтво слова».

Що подивитися

«Історія одного призначення» (2018)
(у ролі письменника — Євген Харитонов)

Молодий поручик Колокольцев потрапляє за призначенням до полку поблизу Ясної Поляни та знайомиться з молодим Львом Толстим. Так він дізнається про графові новаторські методи гос­подарювання і систему навчання ­селянських дітей у школі, а також про його непрості стосунки з дружиною й невдалі заручини його брата Сергія із Тетяною Берс.

«Остання станція» (2009)
(у ролі митця — Крістофер Пламмер)

Німецька біографічна стрічка, ­знята за мотивами однойменного біографічного роману американського прозаїка Джея Паріні, про останній рік життя письменника очима його секретаря Валентина Булгакова. Палкий послідовник толстовства, він долучається до діяльності колонії толс­товців, а також стає свідком трагічних подій у родині Льва Миколайовича — зокрема, конфлікту Софії Андріївни із Чертковим, а також втечі та смерті митця.

«Лев Толстой» (1984)
(у ролі графа — Сергій Герасимов)

Російсько-чехословацький фільм у двох частинах оповідає про останні роки життя великого про­заїка, але ретроспективні спогади повертають глядача і до подій його молодості, і до пори рішучого перелому в його поглядах. Фінал — трагічний розлад у родині Толстих і фатальна втеча Льва Миколайовича з Ясної Поляни і смерть, що стала початком безсмертя.

Що почитати

Володимир Жданов
«Невідомий Толстой»

Книга російського біографа торка­ється найскладніших інтимних аспектів життя Льва Миколайо­вича на матеріалі його неопублі­ко­ваних щоденникових записів. Це гли­боке дослід­жен­ня його духовної еволюції — від ­незборимого «почуття оленя» до сімейної гармонії в народ­жен­ні дітей, а потім до абсолютного заперечення шлюбу в похилому віці.

Володимир Порудомінський
«Якщо буду живий, або Лев Толстой у просторі медицини»

Спроба нового прочитання відомої біографії письменника, яка допомагає поглянути на його творчість, повсякденне життя, роботу, родину та духовні пошуки крізь ­призму медицини. Його ­ставлення до лікарів, часом глузливе, критичне і жорстоке, можна зрозуміти, лише уважно вчитавшись у систему поглядів Толстого, віри в глибокий зв’язок духовного і тілесного.

Марія Баганова
«Лев Толстой. Психоаналіз геніального жінконенависника»

Оповідь у книзі ведеться від ­імені молодого лікаря, ­недовченого психіатра, якого викликають до хво­рого Толстого на станції ­Астапово. Під час спілкування він намагається зорієнтуватися в суперечностях життя Льва Миколайовича, його творчості та родинних стосунках, на ­підставі чого встановлює пацієнту діагноз афект-епілепсія.

Підготувала Олена Тищенко