Лорд Байрон: шалений, розпусний і небезпечний

Лорд Байрон

Видатний англійський поет Джордж Байрон (1788–1824) — один із головних представників романтизму, автор поем «Паломництво Чайлд Гарольда», «Дон Жуан», «Мазепа» тощо. Його коротке, але яскраве життя минуло в променях слави — не лише доброї, а й лихої. До 25 років він уже був відомий як геніальний митець і відчайдушний мандрівник. Та успіхові у вищому світі стала на заваді його скандальна репутація розпусника і збоченця. Невгамовний, харизматичний, але суперечливий за натурою, Байрон і вабив, і відштовхував одночасно. Через два століття його непересічна особистість викликає зацікавлення біографів, які, ретроспективно вивчаючи його поведінку, знаходять ознаки біполярного афективного розладу, дромоманії, розладів харчової та сексуальної поведінки, наркотичної залежності, різних фобій тощо.

Діставши у спадок грізні бурі…

Поетові предки з обох боків були ексцентричними, ­похмурими, схильними до невпорядкованого життя, ­суїцидальної поведінки і близькоспоріднених шлюбів. Старовинний аристократичний рід Байронів славився своєю військовою звитягою, відзначеною титулом ­барона і землями від ­короля, однак у мирний час не знав ­спокою. Двоюрідний дідусь митця Вільям, відомий як Жорстокий лорд, мав гарячу вдачу: під час п’яної суперечки вбив свого родича Чаворта, зруйнував бавовняну фабрику, гнобив селян, осушував ставки сусідів тощо. Коли його син таємно ­одружився з бідною кузиною, він у нападі люті наказав вирубати всі дуби і вбити всіх оленів. На схилі віку Жорстокий лорд розпродав усі шахти (у яких ­щойно ­відкрили жилу), побудував на озері бутафорські ­фортеці та маленькі копії кораблів і грав у морські бої.

Його рідний брат Джон, дідусь поета, мав більш урівно­важений характер, служив на флоті й був прозваний Джек Негода, адже постійно потрапляв у шторм. Маючи письменницький хист, він видав книгу про свої морські поневіряння. А ще Негода прославився незчисленними амурними походеньками, хоча був одружений із кузиною Софі. Саме в цьому шлюбі народився батько митця — Джон, якого за шалений характер і божевільні вчинки кликали Скаженим Джеком. Легковажний веселун, він кинув військову кар’єру і поринув у вир світських ­розваг.

У віці 22 років Джек утік із маркізою Амелією Осборн, яка залишила ради нього чоловіка та дітей. Вона ­народила йому ще трьох дітей (із-поміж яких вижила лише ­донька Августа) та померла від сухот. А 27-річний вдівець одразу взявся за пошуки нової дружини і незабаром на курорті зустрів багату провінціалку Кетрін Гóрдон.

Шотландці Гóрдони вели свій родовід від самого ­короля Якова І Стюарта. Вони відзначалися зухвалою вдачею, не визнавали законів, займалися грабунками. ­Гордони також нерідко одружувалися на власних кузинах, а життя закінчували, як правило, вбитими або ­страченими. Але була в їхньому характері ще й схильність до ­депресії, через яку дід Кетрін наклав на себе руки, а батька виловили мертвим із каналу за обставин, дуже схожих на само­губство. Через ранню смерть матері й обох сестер ­дівчина стала єдиною спадкоємицею шляхетного роду. Вихована в провінції, простакувата й незграбна, Кет­рін часом ганьбила себе у вищому світі. Так, якось у театрі її чомусь розсмішила інтонація актриси, і вона зайшлася таким істеричним сміхом, що її довелося виносити з ложі на руках. На думку біографів, Кетрін Гордон страждала на бі­полярний афективний розлад. За свідченнями ­сучасників, її настрій дуже різко коливався — ­після тривалих періодів безпідставної меланхолії раптово почи­налися напади бурхливих пристрастей.

Навесні 1785 р. у Шотландії вона вийшла заміж за Скаженого Джека, який відтоді став іменуватися Байрон Гордон і почав керувати її спадком. Уже за рік нескінченних розваг він витратив усе придане дружини та розпродав частину земель. Ще за рік Джек заклав маєток, а сам утік до Франції, переслідуваний кредиторами за свої численні борги. Вагітна Кетрін перебралася до Лондона, де ­знімала скромне помешкання. Там 22 січня 1788 р. і народився їхній єдиний син, названий Джорджем. Молодий батько продовжував своє розпутне життя, примножуючи ­борги й відбираючи в дружини останні гроші. Його ­єдиною близькою людиною була сестра Фанні, яку, подейку­вали, він любив не як брат.

Переховуючись у Франції, 35-річний Скажений Джек раптово помер влітку 1791 р. — за версією поета, пере­різав собі горло. Кетрін була настільки вражена втратою чоловіка (хоча він фактично не жив із нею), що її скорбота «межувала зі скаламученням розуму». Вона ­забрала сина і повернулася до Шотландії, де оселилась у м. Абердин. А 1798 р. у Ноттінгемі помер Жорстокий лорд, і ­через низку наглих смертей у роду Байронів шостим бароном став саме маленький Джордж.

Де блукало безжурне дитинство моє

Кетрін Гордон більше не виходила заміж, ­присвятивши себе вихованню сина. Її загалом здоровий хлопчик від народ­жен­ня мав деформовану праву стопу, а також ­тонку і слабку литку. Коли він почав спинатися на ноги, то виявилося, що може стояти лише навшпиньки. На думку сучасних дослідників, у нього був синдром кінської ­стопи (параліч ахіллового сухожилля), спричинений ­пологовою травмою. Занепокоєна, але обмежена у фінансах мати зверталася до провінційних лікарів, які рекомендували натирати хвору ногу олією, туго бинтувати й фіксувати у дерев’яні колодочки, єдиним ефектом чого були ­тільки страждання маленького Джорджа.

Пізніше, успадкувавши титул і переїхавши до ­Лондона, Кетрін отримала змогу запросити до сина висококваліфікованого хірурга Джона Хантера, котрий бачив ­єдиний вихід у спеціальному ортопедичному взутті, яке поет змушений був носити постійно. До речі, один із пошитих на ­замовлення його черевиків навіть зберігся до наших днів. У ­фізичному плані вада проявлялася у вигляді кульгавості, яка, проте, не заважала Байрону вести ­повноцінне життя. Втім, у психо­логічному аспекті це стало величезною проблемою для ­нього. Із самого дитинства Джордж був переконаний у власній неповноцінності та навіть потворності. Діти дражнили його, тому нерідко ­доводилося захищати уражену гідність за допомогою кулаків. За друзів він зазвичай обирав собі хлопчиків молодших і слабших або теж кульгавих.

Намагаючись приховати свій ґандж, митець ­надалі ­багато займався спортом — насамперед плаванням, у ­якому кульгавість не була помітною, а також їздив ­верхи, полюбляв стрільбу, крикет і, всупереч усьому, фехтування і бокс. «Ця нога була прокляттям усього мого життя», — нарікав він у зрілому віці, адже так і не зміг позбутися невимовного сорому за неї: не дозволяв оглядати її жодному лікареві, своїм численним коханкам забороняв ­спати поряд і навіть помираючи, у напівпритомному ­стані, ховав кінцівку від сторонніх поглядів.

Скажений Джек, батько поета Ньюстедське абатство, родовий маєток Байронів Кетрін Гордон, мати Джорджа

Щодо власного дитинства Байрон писав: «Я зовсім не відрізнявся від інших дітей: був не високий і не ­малий на зріст, не нудний і не дотепний, навіть ­доволі життєрадісний і, тільки коли напосідала туга, перетворювався на справжнього диявола». Хоча серед ­загалу він виді­лявся своєю вродою, винятковою чуттєвістю та ­емоційною ­неврівноваженістю. Джордж, ­безперечно, успадкував мате­рин темперамент — на зміну його ­соромливості та полохливості часом приходила ­раптова запальність і неймовірна грубість. Одного разу Кет­рін ­насварила його за брудний костюм, тоді хлопчик розі­драв на собі одяг. А колись під час нападу гніву в нього ледь ­вирвали з рук ножа. Матері також було важко конт­ролювати власні пере­пади настрою — вона то оточувала сина ­непомірними пес­тощами, то поводилася з ним грубо і навіть ­жорстоко. Під час чергового нападу шалу Кетрін називала сина кривулею, ­порівнювала з пройдисвітом-батьком і якось кину­лася на нього з кочергою. Джордж теж не соромився у своїх висловлюваннях стосовно матері: у листах до зведеної сестри ­Августи (доньки Скаженого Джека від маркізи) він називав ­її мучителькою, божевільною, фурією, деспотом, але водно­час визнавав, що не знає відмови ні в чому, оточений турботою і достатком.

Врешті непросте співжиття Байронів Гордонів закінчилося тим, що 13-річного Джорджа, за рекомендацією опікуна лорда Карлайла, віддали до приватної школи. Після того, як мати кілька разів відвідувала його і влаштовувала привселюдні скандали, він став її соромитися, а друзям нарікав: «Вона така нестерпна, що я з більшим жахом очікую наближення канікул, ніж інші хлопці — ­їхньо­го закінчення».

Хай молодий я й вітрогон

Майбутній поет дуже рано навчився читати завдяки своїй гувернантці. До 8 років він уже повністю ­прочитав Біблію, а до 15 — за його власними підрахунками, ­близько 4 тисяч романів, які опанував «за їжею, у ліжку і тоді, коли ніхто більше не читає». До систематичного ­навчання юнак ставився скептично, завжди лишаючись посереднім учнем. Він відвідував звичайні школи в Абердині та Лондоні, а з 1801 р. перейшов, відповідно до ­свого нового статусу, до Герроу — привілейованого закладу закри­того типу. 1805 р. Джордж вступив до престижного Трініті-­коледжу при Кембриджському університеті.

Як і більшість аристократів, він займався там не на­вчанням, а ­переважно розвагами. «Лорд Байрон — молодий чоловік бурхливих пристрастей», — характеризував його наставник. Йому подобалася репутація порушника суспільної моралі, ­цинічна й виклична поведінка, епатаж. Він мав власну карету з лакеєм та окрему квартиру в Лондоні для розваг; водив із собою до коледжу ­ручного ведмедя, а улюб­леному собаці Боцману, що помер від сказу, влаштував пишні похорони у фамільному склепі; у ­своєму напівзруйнованому родинному маєтку Ньюстед органі­зовував тематичні учти в стилі ­середньовіччя — із перевдяганням у монахів і розпиттям вина із черепа тощо.

Розпуста, пиятика, азартні ігри, сумнівне товариство — усе це не лише спорожнило його кишені, а й негативно позначилося на здоров’ї. «Гру майже скінчено, — писав митець у листі до товариша. — Останні п’ять днів я просидів у власній кімнаті, а настій опію був моїм єдиним другом. Почувши про мій спосіб життя впродовж двох минулих років, із яких кембриджські забави були най­невиннішими, лікар заявив, що ще трохи, і моє земне існу­вання підійде до кінця, давши убогу їжу червам».

Хоча Джордж кілька разів кидав навчання і не відвідував лекції місяцями, зрештою, закінчив заклад, ­здобувши ступінь магістра гуманітарних наук. За такого невпорядкованого способу життя Байрон ще й активно займався творчістю. 1806 р. він підготував першу збірку віршів, яку, на вимогу священника, знищив через надмірну відвертість. Наступного року вийшла перша його ­повноцінна збірка «Години дозвілля» — серйозна і цнотлива. Однак і вона зазнала нищівної критики, через що автор, за спогадами друзів, був близьким до самогубства.

Джек Негода, дідусь митця Августа Лі, зведена сестра Джордж Байрон, 11 років Мері Чаворт, кузина Джорджа

1809 р. Джордж став повнолітнім і вступив у права ­лорда. Однак на той час його борги сягнули такої неймовірної суми, що про належний аристократові розмах ­життя вже не йшлося. Він оселився у фамільному Ньюстедсь­кому абатстві, де відремонтував лише кілька кімнат, і поринув у сплін.

Митець мріяв про політичну кар’єру, ­однак його ­виступи в англійському парламенті не мали успіху. «Я розумію, що все це скінчиться моїм одруженням із якоюсь ­золотою лялькою або кулею в лоб», — підсумовував він, проте обрав третій варіант. Позичивши у друга грошей та уклавши заповіт, восени того ж року Байрон залишив Англію. Мандрівка поета тривала два роки і пролягла такими екзотичними для британців країнами, як Португалія, ­Іспанія, Греція, Албанія, Туреччина, Мальта. ­Біографи розходяться в думках щодо мотивів цієї карколомної подорожі — прагнення нових вражень, напад меланхолії ­через англійський спосіб життя чи потреба в ­кардинальних змінах, бо психологічна слабкість не давала змоги виплутатися із фатального кола марнотратства.

На думку дослідника Євгена Черносвитова, діями Джорджа ­керувала успадкована від батька дромоманія — нестримне­ ­бажання безцільної зміни місць проживання. Втім, американ­ський фахівець Леслі Марчанд вважав, що головним його рушієм було прагнення втекти від гріховного потягу до чоловіків.

Я в полум’ї жаги горів, палив себе у віці раннім

Насичене особисте життя Байрона було головною причиною його скандальної репутації в Англії та за її ­межами. І якщо його гіперсексуальність і схильність до інцесту лише обговорювали на рівні пліток, то гомосексуалізм на той час вважали карним злочином із неминучим ­ув’язненням. «Пристрасті прокинулися в мені дуже рано, так рано, що мені ніхто не повірить, якщо я розповім про всі подробиці, — писав Джордж в «Окремих спогадах». — Це призвело до постійних сумних думок і певною мірою визначило все моє життя».

Зі слів його друга Джона Гобгауза, у віці 9 років поета розбестила гувернантка Мей Грей. До того ж він став мимо­вільним свідком її стосунків із кавалерами, яких дів­чина приводила в дім усупереч забороні господині. На думку біографів, ранній сексуальний досвід призвів Байрона до розчарування, яке ­заохочувало його ­постійну закоханість у різних хлопчиків та дівчаток і меланхолію через невдалі спроби сумістити ідеал і дійсність.

У дитинстві митця приваблювали кузини Мері Дафф і Маргарет Паркер. Пізніше він був закоханий у ще одну родичку Мері Чаворт, старшу на три роки, яка розбила йому серце, назвавши «кульгавим хлопчиськом». Вона, до речі, виявилася душевнохворою і в зрілому віці після чергового «нападу божевілля» лікувалася в Лондоні.

Потяг до чоловічої статі Джордж відчув ще під час на­вчання у школі Герроу. Серед його захоплень біографи називають юних лордів Клера, Дорсета і Делавара, у ніжній дружбі з якими він, проте, не допускав думок про ­тілесну близькість. Коли ж під час канікул у Лондоні його спробував схилити до фізичного контакту 23-річний орендатор лорд Грей де Рутін, шокований і обурений Байрон негайно розірвав із ним усі стосунки.

У Кембриджі панував традиційний культ юнацької ­гомосексуальної дружби, якої не соромився і Джордж. «Найромантичнішим епізодом життя» він називав стосунки з Едвардом Лонгом, до якого почував «бурхливу, хоча й непорочну, любов і пристрасть». А про 15-річного хориста Джона Едлстона він писав: «Я люблю його ­більше за всіх на світі». Вони проводили разом цілі дні, поет подарував йому золотий годинник і навіть ­збирався після досягнення повноліття оселитися разом. Сучасні біографи припускають, що свій інтимний цикл «До ­Тірзи» Байрон присвятив саме Едлстону, навмисне приховавши товариша за жіночим іменем. Його рання смерть стала для митця важкою втратою.

І водночас саме в університетські часи Джордж піддавався розпусті з повіями, актрисами й служницями, прямим наслідком чого було тривале лікування від гонореї. Відомо, що одну з повій він навіть викупив і возив із собою, перевдягнувши в чоловічий костюм і ­представляючи кузеном, — аж доки в готелі у «кузена» раптом не стався викидень. Більш-менш постійні коханки мешкали в його лондонській квартирі. Зокрема, юна покоївка Люсі ­навіть народила від поета сина, але подальша доля ­хлопчика ­невідома.

Байрон в албанському народному костюмі Кароліна Лем у костюмі пажа Джейн Елізабет, графиня Оксфорд Аннабелла Мілбенк, дружина Джорджа

Очевидно, в Англії Байрон з усіх сил намагався ­гамувати в собі осуджений суспільством і заборонений законом потяг до чоловіків і лише за кордоном зміг цілком віддатися своїй затаєній пристрасті. Традиційні у Греції та Туреччині гомосексуальні статеві контакти стали для нього справжнім відкриттям, викликавши захоплення і страх водночас. Приваблювали митця найперше непов­но­літні хлопці. Так, із Лондона його супроводжував юний паж Роберт Раштон, у Греції був Євстахій Георгіу, а згодом — Нікола Жиро, «мій італійський шедевр». Остеріга­ючись розголосу на батьківщині, Джордж писав друзям досить завуальовані листи, натякаючи на оргії з учнями грецької монастирської школи («у мене було більше двохсот розваг») та змальовуючи турецькі лазні, «­мармуровий рай щербету й содомії».

Заразом Байрон не полишав безладні ­стосунки з жінками (переважно простолюдинками). Приміром, в одно­му з листів він хвалився: «У мене було повно греча­нок і турчанок, але гадаю, що й англійки лишилися задоволе­ними, бо ми всі підхопили одну й ту саму хворобу». ­

Врешті-решт за два роки подорожей митець настільки ­переситився доступним сексом, що зізнавався другові: «Я втомився від гріхів, яким віддавався в усіх можливих варіантах, і ­після повернення додому збираюся порвати зі всіма ­безпутними знайомими, забути вино і тілесні ­втіхи й зверну­тися до політики та етикету». Йому на той момент ­щойно випов­нилося 23.

Моя душа, давно погубна, лиш здатна інших погубить

Байрон повернувся до Британії у липні 1811 р., ­овіяний славою відважного мандрівника і легендами про свої любовні пригоди за кордоном. Через місяць від ­крововиливу в мозок померла його мати: подейкували, що після отримання рахунка за нові шпалери, замовлені сином, у неї стався ­настільки сильний вибух гніву, що призвів до летальних наслідків. Джордж, хоча й не був ніколи з нею близьким, дуже тяжко переніс втрату фактично єдиної рідної людини. Незабаром померли ще двоє його близьких товаришів. У нього почалася депресія, але, за наполя­ганням друзів, він усе ж погодився опублікувати ­написану під час подорожі автобіографічну поему «Паломництво Чайлд Гарольда». Твір одразу набув неймовірної популяр­ності, і поет, за власним висловом, «прокинувся на ранок знаменитим».

Молодого талановитого митця прагнули бачити в усіх світських салонах, а найбільше знайомства з ним ­шукали аристократки. Чуттєві риси його блідого вродливого ­обличчя й романтичний ореол нівелювали в їхніх очах навіть таку помітну ваду, як кульгавість. Байрон не ­хотів, щоб його ототожнювали з героєм поеми, тому ­приховував власну невпевненість за похмурою і млявою поведінкою, даючи змогу жінкам першим виявляти ініціативу. Сам він зізнавався, що його серце «завжди обирало ­найближче сідало», тобто не утруднював себе пошуком дале­ких і важ­ко­доступних коханок.

Навесні 1812 р. йому представили Кароліну Лем, яка одразу занотувала до щоденника: «Він шалений, розпусний і небезпечний!» Старша на два роки, Кароліна була давно заміжня за віконтом Мельбурном і виховувала сина-­аутиста. Жінка мала неймовірно запальний і чуттєвий характер, полюбляла перевдягатися в чоловічий одяг і навідувала коханця в образі пажа. Їхній палкий роман Байрон називав «двомісячним божевіллям», якому ніяк не міг покласти край: навіть після розриву Кароліна заки­дала його листами, вимагала зустрічі, влаштовувала пуб­лічні з’ясування стосунків і навіть інсценувала показове самогубство, вдаривши себе на балу ножем. Згодом вона описала їхні взаємини у книзі «Гіперіон».

Байрон ніяк не реагував на істеричну поведінку леді Лем, бо на той час уже був коханцем Джейн Елізабет Скотт, дружини графа Оксфорда, старшої на 14 років і матері шістьох дітей від різних батьків. «Я схильний ­проводити час із тією, яка нічого не потребує і, крім того, позбавляє мене необхідності одружуватися, будучи вже заміжньою», — цинічно зазначав він. Цікаво, що при ­цьому чергове пере­видання «Паломництва…» Джордж присвятив не ­коханці, а її 13-річній доньці Шарлотті.

По-справжньому близьким митець був зі зведеною ­сестрою Августою, яку жартома кликав Гускою. Старша на п’ять років, вона була заміжня, традиційно для Байронів, за власним кузеном Чарльзом Лі, сином Фанні, улюбленої сестри свого батька Скаженого Джека. Так, після повер­нення до Англії Джордж непристойно багато часу проводив із сестрою, чоловік якої завжди був відсутнім. Коли навесні 1814 р. вона народила доньку ­Медору (­названу на честь героїні його поеми «Корсар»), ­поповзли чутки про інцест. Біографи так і не знайшли реальних доказів кровозмішення, крім натяків у листах поета дові­реній особі. «Боюсь, що ця гріховна пристрасть була найсильнішою в моєму житті», — писав він.

Саме Августа неодноразово спонукала брата знайти собі дружину. Восени 1813 р. він сватався до племінниці чоловіка Кароліни Лем — 21-річної Аннабелли Мілбенк. Дівчина була абсолютно протилежною йому за темпераментом — не за віком серйозна, раціональна інтелектуалка, попри провінційну освіту, захоплювалася математи­кою та філософією. Як відомо, вони довго листу­валися, й Байрон іронічно називав її Принцесою паралелограмів. Коли ж Аннабелла відмовила, він зітхнув із ­полегшенням: «Із нашого союзу вийшла б холодна закуска, а я віддаю перевагу гарячій вечері».

Клара Клермонт, коханка і матір доньки Байрона Джон Полідорі, лікар і письменник Персі Біші Шеллі, друг і поет Тереза Гвіччіолі, кохана Байрона

Очевидно, прагнучи врятувати власну й сестрину репу­тацію, за рік поет повторив свою пропозицію і дістав ­згоду. Водночас він розробляв варіант виїзду за кордон, проте не знайшов необхідної суми грошей. Після заручин Джордж усе ще вагався, адже «не мав до шлюбу ні таланту, ні схильності». Друзі були переконані, що він одружується навмисне, аби покарати дівчину за попередню відмову. Їхнє скромне весілля відбулося 2 січня 1815 р. За спогадами Аннабелли, одразу після церемонії її тепер уже чоловік зауважив: «Ви не мали виходити ­заміж за людину, в роду якої було божевілля».

Лиш рік тому дружина мила…

Спільне життя молодого подружжя Байронів і ­справді виявилося нещасливим — через неврівноважений характер митця. Аннабелла була вражена різкими перепадами настрою чоловіка і стала його побоюватися. Лягав спати Джордж зі зброєю під подушкою, уві сні скреготав ­зубами, часом підхоплювався і блукав уночі по дому з ­пістолетами. Крім того, сплили його багаторічні борги, і пиш­ну лондонську квартиру сім’ї почали облягати ­зу­хвалі кредитори. Хоча дружина щойно успадкувала ­титул віконтеси Ноел і Байрон приєднав собі її родове прізвище, проблеми це не вирішило.

Доведений до відчаю, поет виставив на аукціон свій має­ток Ньюстед і навіть змушений був розпродати ­власну біб­ліотеку, яку збирав багато років. Він став зловживати алко­голем, у стані сп’яніння бував різким із дружиною, ламав меблі. А згодом у нього загострилася хвороба ­печінки, і до алкоголю додався ще й лауданум (­спиртова ­настоянка опію) як знеболювальний засіб.

На фінансові негаразди наклалися ще й інтимні переживання Байрона — внутрішня боротьба з гомосексуальними нахилами та гріховним потягом до сестри. ­Через два місяці після весілля Аннабелла завагітніла, і він ­знову почав шукати товариства Августи. Джордж наполіг, аби сестра оселилася з ними й розважала його ­самотніми вечо­рами. Так, на думку біографа Андре Моруа, поет схиляв її до поновлення колишньої близькості, але одержав категоричну відмову. Ці двозначні стосунки завдавали страждань і йому, і обом жінкам. Врешті він вирішив якомога менше бувати вдома, став співробітничати з одним театром, закрутив роман з актрисою Сьюзан Бойс. Повер­таючись п’яним, Байрон якось заявив дружині, що незаба­ром підселить до неї свою нову коханку.

Інтелектуалка Аннабелла стала шукати пояснення чоло­віковій поведінці в науковій літературі. ­Прочитавши в медичному довіднику про водянку головного мозку, вона дійшла висновку, що заміжня за божевільним. А знайдені в його речах пляшечку опію та заборонений роман маркіза де Сада вона розцінила як беззаперечні докази своєї теорії. 10 грудня 1815 р. Аннабелла ­народила дівчинку, яку назвали Адою. Побачивши її, Байрон ­нібито вигукнув: «Що за знаряддя для тортур я отримав у ­твоїй особі!» Уже за кілька тижнів він почав натякати ­дружині, що непогано було б їй провідати рідню.

Переконана, що все це — ознаки психіатричного захворювання, Аннабелла забрала доньку і виїхала до батьків. Вона дуже детально розповіла їм усі подробиці свого подружнього життя та пере­дала адвокатам чіткий список для медичного та юридичного освідування чоловіка. Хоча при цьому дуже осте­рі­галася, що розголошення їхньої ­історії в суспільстві може підштовхнути Джорджа до само­губства.

На прохання невістки Августа ретельно стежила за братовою поведінкою й описувала все в листах. Ці ­свідчення передали лікареві Ле Манну, який, однак, не під­твердив психіатричний діагноз: «Щодо стану глузду­ ­хворого, то я не знайшов нічого схожого на справжнє ­божевілля. Він відзначається сильною дратівливістю, що, вочевидь, є наслідком неправильної роботи печінки й органів травлення і за невмілого лікування могло ­перейти в ­божевілля, але мені здається, що всьому ­цьому ­неважко покласти край».

Байрон спочатку не усвідомлював усю серйозність претензій і сподівався, що дружина незабаром повернеться. Та коли справа дійшла до суду, він впав у відчай: «­Мабуть, мені на роду написано губити все, що перебуває поряд». За свідченням друзів, митець нарікав, що життя для ­нього скінчене, і погрожував пустити собі кулю в лоба. ­

Адвокати довели факт жорстокого поводжен­ня з дружиною, і на підставі цього церква дала дозвіл для офі­ційного розлучення, надзвичайно рідкісного на ті часи. Це, своєю чергою, спровокувало гучний скандал, який почали доповнювати ще й пікантними плітками про гомо­сексуалізм поета та його інцест із сестрою. Шлюб було ­розірвано 21 квітня 1816 р., а вже за два дні Джордж зали­шив Британію — назавжди.

До моїх шаленств безодні не заглянув ще ніхто

Літо Байрон провів на узбережжі Женевського озера в компанії свого друга-лікаря Джона Полідорі. Частими гостями на його віллі були інші втікачі — англійський поет-романтик Персі Біші Шеллі та його коханка Мері (вони побралися через півроку, одразу після самогубства законної дружини Персі). У дощові дні митці змагалися в написанні найстрашнішого твору — так з’явилося оповідання «Вампір» Полідорі та роман «Франкенштейн» Мері Шеллі. Ініціатором цієї поїздки була її зведена ­сестра, 18-річна Клара Клермонт, яка ще в Англії стала коханкою Джорджа. Однак поет був не надто радий ­бачити нав’язливу дівчину і, хоча вона чекала від нього дитину, незабаром відправив її додому, попри благання й ­погрози накласти на себе руки.

Упродовж 1817–1823 рр. Байрон жив у різних куточках Італії. 12 січня 1817 р. Клара народила доньку, названу Аллегрою, і разом із подружжям Шеллі повезла дитину до батька. Несподівано Джордж вирішив, що ­самостійно займатиметься вихованням дівчинки і, змінивши ­кількох гувернанток, згодом відправив її до католицького монастиря, заборонивши Кларі відвідування.

За спогадами, маленька Аллегра демонструвала такий самий норовливий і марнославний характер, як у батька. Але в 5-річному віці вона раптово померла від легеневої кровотечі. Того ж року вчинив суїцид 25-річний Полідорі (заплутавшись у картярських боргах, прийняв ціаністий калій) і втонув, утративши керування яхтою, 29-річний Шеллі. Заги­бель близьких людей глибоко вразила поета.

Однак попередні його роки в Італії були ­безтурботними й сповненими розваг (карнавали, бенкети, оргії). Саме тоді він писав поему «Дон Жуан», відвертістю якої були шоковані його земляки. Розпусне життя Байрона ­сягнуло свого апогею. Друзям він вихвалявся, що за рік у ­Венеції в його ліжку побувало 250 жінок: «Одні з них — ­графині, інші — дружини чоботарів, деякі — ­аристократки, інші середніх класів або простолюдинки. І всі вони — ­шльондри».

Власне, у його палаццо мешкав цілий гарем, склад якого ­постійно змінювався. Джордж опустився до того, що купував доньок у бідних селян, а також підбирав на вулицях найнікчемніших повій, якими гидували ­навіть гондольєри. Результатом цієї нерозбірливості були хронічні венеричні хвороби, які, проте, не завадили йому й далі шукати «гарних тварин».

У своєму ставленні до жінок митець був досить цинічним, обурювався тим, що в Італії вони мають дуже ­широкі можливості, — йому більше до вподоби були безправні гречанки та турчанки. Схожі роздуми почали заволодівати ним після знайомства з графинею Терезою ­Гвіччіолі, при якій він мав досить принизливий статус чичисбея (постійного супутника заміжньої дами).

На той момент Байрону виповнилося 30, і він ­серйозно замислився над сенсом власного життя: «Я із жалем відчу­ваю, що чоловік не має проводити дні в обіймах ­незнайомої жінки, навіть швидкоплинне задоволення не виправдовує цього. Однак я ніколи не мав сили волі, щоб розірвати ці пута, і бездушності, яка б пом’якшила цей тягар».

18-річна Тереза була дружиною 60-річного ­аристократа, котрий добродушно запросив Джорджа оселитись у ­своєму маєтку. Зрештою, все ж спалахнув скандал, наслідком ­якого стало офіційне розлучення і повернення дівчини до батьківського дому. Однак її сім’я була пов’язана з рухом карбонаріїв (таємного товариства, що боролося за свободу і єдність Італії) та змушена була вирушити у ­вигнання. Байрон супроводжував кохану в усіх її переїздах, підтримував її родичів грошима і згодом оселився з нею удвох. Їхні стосунки тривали понад чотири роки, але поет так і не наважився одружитися з Терезою. «Шлюб — це ­спосіб зненавидіти одне одного», — говорив він.

Джордж Байрон із часом фактично припинив свою ­шалену ­гонитву за випадковими статевими стосунками і почав шукати нові емоції у серйозніших справах, ­зокрема, ­політиці. В одному з листів він зізнавався: «Із раннього досвіду ­суджу, що кохання — це щось автоматичне, ніби ­плавання. Колись мені подобалось  те і інше, але, ­оскільки тепер я не плаваю, а лише ­брьохаюсь у воді, кохання для мене нині тільки якесь ­зобов’язання».

Підготувала Олена Тищенко

Продовження у наступному номері.