Методичні рекомендації щодо профілактики професійного вигоряння медичних працівників

Професійне вигоряння медичних працівників є нагальною проблемою систем охорони здоров’я в усьому світі. Особливої актуальності вона набула в Україні, де медики вже понад три роки працюють в умовах повномасштабного військового конфлікту. Екстремальні умови, обмежені ресурси та хронічний стрес підвищують ризик емоційного та фізичного виснаження. Для виявлення та подолання професійного вигорання медпрацівників Міністерство охорони здоров’я України розробило відповідні методичні рекомендації, які відповідають стандартам охорони психічного здоров’я. До вашої уваги стисло представлено основні положення цього документа.

Загальні положення

вгору

1. Ці методичні рекомендації розроблено з метою впро­ва­дження ефективної системи профілактики, ­раннього вияв­лення та подолання професійного ­вигоряння медич­них працівників, відповідно до сучасних міжнародних і національних стандартів охорони психічного здоров’я.

2. Терміни, зазначені у цих методичних ­рекомендаціях, вживаються в значеннях, наведених у Законах України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні», «Про охорону праці» та інших нормативно-правових ­актах у сфері охорони здоров’я.

Професійне вигоряння (burnout)— це синдром, що вини­кає внаслідок хронічного стресу на робочому місці, який не був успішно подоланий. Для нього характерні: емоційне виснаження, деперсоналізація та зниження ефективності. Професійне виго­ряння не є психічним ­розладом, проте чинить суттєвий вплив на якість життя і функціону­вання медичного ­працівника.

Втома співпереживання (compassion fatigue) — стан, що розвивається внаслідок надмірного включення у страждання інших, характерний для представників «допоміжних професій». Може виникати раптово, після емоційно важких випадків, і проявляється як емоційне ­виснаження, труднощі з емпатією, почуття безсилля чи провини.

Вторинна травматизація (vicarious trauma) — когнітивна, емоційна й фізіологічна реакція на повторний контакт із розповідями про травматичні події, які пережили інші люди. У медичних працівників це може ­призводити до симптомів, подібних до посттравматичного ­стресового розладу (ПТСР), як-от флешбеки, гіперзбу­дження, пору­шення сну.

Моральне виснаження (moral injury) — емоційне та ­етичне виснаження, що виникає, коли працівник змушений діяти всупереч власним цінностям (наприклад, у надзвичайних умовах, коли неможливо надати ­достатню допомогу), або є свідком несправедливості, на яку не має впливу. Часто супрово­джується відчуттям ­сорому, провини, цинізму.

Психоемоційне виснаження — стан внутрішнього енергетичного виснаження, який охоплює одночасно ­фізичну втому, емоційну спустошеність та зниження здатності до емоційного відгуку. Є центральним компонентом професійного вигоряння.

Когнітивна дезорганізація — зниження здатності до концентрації, уваги, запам’ятовування, швидкості ­прийняття рішень. Часто є наслідком тривалого стресу й компонентом професійного вигоряння. Може мати такі ознаки, як забудькуватість, уповільнене мислення, епізоди дезорієнтації в рутинних ситуаціях.

Психосоціальні чинники ризику — умови трудового сере­довища, які сприяють виникненню стресу, психо­емо­ційного виснаження або вигоряння. До них належать: над­мірне навантаження, відсутність автономії, неефективна комунікація, нестача визнання, порушення ­балансу «робота-життя».

Групи ризику — категорії медичних працівників, які ­мають вищу ймовірність розвитку професійного вигоряння: фахівці інтенсивної терапії, екстреної допомоги, психіатричних служб, ті, хто працює з військовими, палі­ативними пацієнтами або в умовах хронічного перевантаження.

Супервізія — форма професійної підтримки, під час якої спеціаліст отримує регулярне обговорення складних ­випадків, емоційних реакцій та професійних викликів із більш досвідченим фахівцем. Мета — зменшення емоцій­ного навантаження, підвищення якості роботи та запобігання вигорянню.

Інтервізія — обговорення складних ситуацій чи клінічних кейсів у колегіальному форматі (без ієрархії), за ­участю фахівців одного рівня кваліфікації. Мета — підтримка, взаємо­навчання, профілактика емоційного висна­ження.

Первинна профілактика — запобігання розвитку вигоряння завдяки створенню здорового професійного середовища, навчання стресостійкості, забезпечення гігієни праці.

Вторинна профілактика — виявлення ранніх ознак ­вигоряння та надання підтримки групам підвищеного ­ризику — працівникам, які вже демонструють симптоми або мають ризики.

Третинна профілактика — допомога фахівцям із виразним вигорянням: психотерапія, медична допомога, реабілітаційні заходи, зміна умов праці.

3. Основні фактори, що сприяють розвитку професійного вигоряння серед медичних працівників:

Організаційні:

• надмірне робоче навантаження, тривалі зміни, ­нічні чергування;
• обмеженість ресурсів, дефіцит медичного ­персоналу або обладнання;
• неефективна система управління, нестача ­підтримки з боку керівництва закладу.

Психоемоційні:

• високий рівень відповідальності за життя пацієнтів;
• емоційне залучення до страждань пацієнтів та членів їхніх родин;
• хронічна тривожність щодо повторних ­травматичних подій.

Морально-етичні та екзистенційні:

• необхідність ухвалення рішень в умовах етичної ­невизначеності;
• почуття безсилля або неефективності в умовах ­війни;
• втрати, емоційне виснаження, зіткнення з невід­воротною смертю.

За даними проведених дослі­джень, професійне вигоряння ­серед медичних працівників пов’язане з підвищеним ризи­ком депресії, підвищеної тривожності та зниженням якості надання медичної допомоги.

4. Професійне вигоряння має поступовий розвиток і зазвичай проходить кілька послідовних стадій (за моделлю Pines): ентузіазму, стагнації, фрустрації, апатії, ­вигоряння. Розуміння цих стадій допомагає вчасно виявити ­симптоми вигоряння та вжити заходів для його запобігання.

5. Медичні працівники постійно стикаються з травмою ­інших — фізичною, емоційною, екзистенційною. У ­процесі надання допомоги вони часто залучаються ­емоційно настільки, що відчувають чужі страждання як власні. Таке ­хронічне емоційне залучення без достатнього ресурсу відновлення може призводити до втрати емпатії, від­чуття безсилля, внут­рішнього відсторонення та професійного висна­ження. Цей процес має назву «втома співпереживання» (compassion fatigue) і потребує спеціальної профі­лактики та підтримки.

На відміну від професійного вигоряння, яке має посту­повий і кумулятивний характер, втома співпереживання (compassion fatigue) може виникнути раптово — після ­одного або кількох емоційно важких випадків, або серії ­інтенсивних контактів із пацієнтами, які перебувають у стані страждання. Цей стан потребує особливої уваги, ­оскільки швидко призводить до втрати емпатії, ­морального виснаження і передбачає негайні втручання.

6. Основні клінічні ознаки професійного вигоряння:

1) Емоційне виснаження:

• постійна втома, що не зникає після відпочинку;
• відчуття спустошеності, «виснаженості зсередини».

2) Цинізм / деперсоналізація:

• байдуже, автоматичне ставлення до пацієнтів;
• зниження емпатії, емоційна відстороненість.

3) Зниження професійної ефективності:

• сумніви у власній користі;
• часті помилки, зниження концентрації, апатія.

4) Психосоматичні симптоми:

• головний біль, серцебиття, порушення сну, ­проблеми із шлунково-кишковим трактом;
• часті ГРВІ, виснаження імунної системи.

5) Поведінкові маркери:

• дратівливість, зниження мотивації, конфліктність, уникання взаємодії.

7. Серед клінічних ознак синдрому спів­переживання (втоми співпереживання, compassion fatigue):

1) Надмірне емоційне включення:

• глибоке співпереживання, що зберігається поза ­межами роботи;
• неможливість «вимкнути» думки про пацієнтів.

2) Чутливість до чужого болю:

• плач, хронічна тривожність, емоційні спалахи під час прийомів пацієнтів;
• тяжке моральне навантаження після втрат.

3) Відчуття провини або безсилля:

• внутрішнє звинувачення себе за страждання інших;
• переконання, що зроблено недостатньо.

4) Соціальна ізоляція:

• уникнення спілкування, відчуження;
• зниження емоційної чутливості до близьких.

5) Симптоми, подібні до ПТСР:

• флешбеки, порушення сну, гіперзбу­дження, кош­мари.

8. Симптоми вигоряння, втоми співпереживання або вторинної травматизації зазвичай розвиваються ­поступово. Їх ігнорування може призвести до тяжких наслідків: клінічної депресії, зловживання ­психоактивними речовинами, соціальної ізоляції, втрати професійної моти­вації або повного виходу з медичної сфери. ­Зрідка — ­до виразної суї­цидальної поведінки. Саме тому регулярний моніторинг та раннє втручання мають бути складовими внутрішньої політики охорони психічного здоров’я персоналу.

II. Організація надання психосоціальної допомоги медичним працівникам та запобігання професійному вигорянню

вгору

1. Організацію надання психосоціальної допомоги ­медичним працівникам рекомендовано здійснювати ­фахівцями у сфері психічного здоров’я відповідно до результатів первинної та періодичної психологічної діагностики. У групах ризику або за перших ознак виснаження оцінювання стану психічного здоров’я рекомен­довано виконувати із застосуванням валідизованих опитувальників з інтервалом не рідше ніж раз на шість міся­ців.

2. Рекомендовані напрями психосоціальної допомоги медпрацівникам із ризиком вигоряння перед­бачають:

• психоосвітні заходи з навичок емоційної саморегуляції, стрес- мене­джменту, профілактики деперсоналізації;
• групи підтримки, інтервізії, тренінги з ненасильни­цької комунікації та м’якого зворотного зв’язку;
• індивідуальне консультування та короткострокова психотерапія за потреби;
• підтримка у подоланні екзистенційних криз та конф­ліктів цінностей (моральне виснаження).

3. Надавачам послуг у сфері психічного здоров’я реко­мендовано:

• Надавати психосоціальну допомогу медичним працівникам відповідно до Порядку психосоціальних послуг з надання психосоціальної допомоги, затвер­дженому наказом Міністерства охорони здоров’я України від 13 грудня 2023 року № 2118, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 25 січня 2024 року за № 126/41471.
• Надання кваліфікованої психологічної підтримки ­медпрацівникам як у форматі регулярних консультацій із психологом або психотерапевтом, так і через програми самодопомоги та навчання ­навичок емо­ційного саморегулювання. Зокрема, впрова­дження ­короткострокових інтервенцій, орієнтованих на зниження симптомів вигоряння (когнітивно-­поведінкової терапії [КПТ], ACT (acceptance and commitment therapy), тренінги, mindfulness), організація доступних каналів для анонімного самозвер­нення (внутрішня «гаряча ­лінія», мобільні додатки, теле­медична психо­підтримка). Особ­ливо корисними є тренінги з психологічної стійкості, управління стресом, ненасильницької комуні­ка­ції та навичок ­турботи про себе.

4. Організація трудової діяльності медичних працівників має здійснюватися відповідно до Закону України «Про охорону праці», з урахуванням психосоціальних факторів ризику роботодавець зобов’язаний створити умови, які запобігають перевантаженню, виснаженню, хронічному стресу та сприяють збереженню психічного благополуччя персоналу.

5. Роботодавцям рекомендовано забезпечити багаторівневу профілактику професійного вигоряння завдяки:

1) Організаційним змінам:

• оптимізація графіків роботи та чергувань із обов’язковими перервами на відновлення;
• уникнення непропорційного навантаження на одну категорію працівників;
• ротація на емоційно виснажливих посадах (реанімація, паліативна допомога, психіатрія);
• своєчасне виявлення психосоціальних чинників ­ризику (перевантаження, конфлікти, часті зміни графіків, неефективна комунікація) та вжиття управлінських заходів щодо їх усунення.

2) Створенню підтримуючого середовища:

• забезпечення емоційно безпечної атмосфери, у якій працівники можуть відкрито висловлювати труд­нощі без страху осуду чи покарання;
• впрова­дження етичного кодексу внутрішньої взаємо­дії (ненасильницька комунікація, культура зворот­ного зв’язку);
• призначення координатора з психічного добробуту персоналу;
• створення умов для неформальної підтримки (наприклад, «кімната відновлення», «тиха зона» в медич­ному закладі).

3) Навчальним заходам:

• проведення тренінгів для персоналу з психогігієни, самодопомоги, розпізнавання симптомів вигоряння, депресії, тривожних розладів, ПТСР;
• ознайомлення з основами когнітивно-­поведінкової саморегуляції, техніками усвідомленості (mindfulness), ACT (acceptance and commitment therapy);
• підтримка участі у сертифікованих програмах підвищення кваліфікації щодо стресостійкості та емоційної гігієни.

4) Психосоціальної підтримки:

• організація регулярних супервізій, інтервізій та груп емоційного розвантаження на рівні відділень;
• забезпечення доступу до конфіденційної психологіч­ної підтримки (зокрема, онлайн-форматів);
• створення постійно діючих каналів внутрішнього зворотного зв’язку, через які працівники можуть повідомляти про емоційне виснаження, запитувати підтримку або ініціювати профілактичні заходи.

Рекомендації для медичних працівників щодо охорони психічного здоров’я та запобігання професійному вигорянню на робочому місці

вгору

1. Підтримка психічного здоров’я на робочому місці є важливою складовою професійної стійкості медичних працівників. У щоденній практиці, що часто супрово­джу­ється високим рівнем відповідальності, емоційним ­навантаженням, контактом із травмою пацієнтів та ­браком ресурсів, особливо важливо знаходити способи регулярної турботи про себе, збереження внутрішньої рівно­ваги та розвитку навичок емоційної саморегуляції.
2. Однією з базових практик є уважне ставлення до власного стану. Регулярне усвідомлення свого емоційного фону, фізичного виснаження або зниження мотивації допомагає вчасно вжити заходів підтримки. Це може бути навіть коротка пауза, кілька глибоких вдихів, зміна активності або неформальна розмова з колегою. Такі дії варто розглядати не як ознаки слабкості, а як елемент професійної гігієни.
3. Рекомендовано чітко встановлювати та захищати особисті межі, особливо в умовах постійного контакту з потре­бами інших, зокрема в спілкуванні з пацієнтами та колегами. Усвідомлення своїх ресурсів і вміння впевнено та ввічливо сказати «ні» без відчуття провини — важлива складова профілактики вигоряння. Це ­стосується як пере­навантаження, так і емоційного втягування у ситу­ації, що виходять за межі компетенції чи відповідальності.
4. Підтримка психічного здоров’я неможлива без системного відновлення. До щоденних відновлювальних дій належать: повноцінний сон; збалансоване ­харчування; фізична активність; приємні заняття поза межами професійної ролі. Не менш важливо навчитися емоційно завер­шувати робочий день: залишати переживання, пов’язані з професійною діяльністю, на межі робочого ­простору й пере­микатися на життя поза ним — спілкування, творчість, тишу або відпочинок.
5. У разі виникнення стійкого напруження, ­порушень сну, хронічної тривожності, емоційного ­виснаження чи байдужості до пацієнтів — не варто чекати, поки ­ситуація погіршиться. Звернення по допомогу до психо­лога або психотера­певта — це прояв професійної відповідальності, а не слабкості. Медичний працівник має ­право на допомогу — навіть якщо зовні здається, що «все під контролем».

Рекомендації для медичних працівників щодо охорони психічного здоров’я та запобігання професійному вигорянню в неробочий час

вгору

Піклування про психічне здоров’я не завершується на межі робочого часу. Саме в період поза роботою від­бува­ється ключове емоційне й фізичне відновлення, що ­формує внутрішню стійкість медпрацівника. ­Регулярні дії з підтримки себе в неробочий час не лише знижують ­ризик професійного вигоряння, а й підвищують якість надання ­допомоги пацієнтам, зміцнюють командну взаємо­дію та сприяють формуванню здорової психо­логічної атмосфери в медичних закладах.

Стійкість починається з простих щоденних кроків, які доступні кожному:

1) Усвідомлювати ознаки виснаження:

• звертати увагу на сигнали тіла та психіки: дратівливість, апатію, постійну втому, порушення сну, байду­жість до роботи;
• визнавати, коли виникає перевантаження — і не відкладати звернення по допомогу;
• пам’ятати, що звернення до психолога або колеги — це ознака сили, а не слабкості.

2) Застосовувати щоденні методи самодопомоги:

• практикувати усвідомленість (mindfulness) — дотримання щонайменше 5 хвилин тиші або ­спостереження за власним диханням;
• використовувати прості техніки «заземлення» або дихальні вправи в поточному моменті стресу;
• створювати власні «якорі» відновлення — чашка чаю, коротка прогулянка, нотатка вдячності.

3) Підтримувати фізичну активність:

• виконувати хоча б 10–15 хвилин рухової ­активності щодня — ходьба, розтягування, легкі вправи;
• за можливості — обирати активності, що приносять задоволення (йога, аеробіка, прогулянки з колегами чи онлайн-формати).

4) Дотримуватись балансу між роботою та особистим життям:

• встановлювати чіткі межі: не дозволяти професійній діяльності «­з’їдати» час на відновлення, спілкування та ­відпочинок;
• щодня планувати хоча б один приємний момент для себе, як-от зустріч, перебування в тиші, улюб­лена ­музика, розмова з близькими.

5) Підтримувати та шукати підтримку:

• підтримувати контакт із колегами, яким довіряєте — навіть коротке емпатійне спілкування має терапев­тичну дію;
• не залишатись із переживаннями наодинці — ділитися думками та станами;
• звертатися по допомогу до психолога, психотера­певта чи до внутрішніх / зовнішніх служб ­підтримки, на гарячі лінії тощо.

6) Усвідомлювати та приймати власні межі:

• пам’ятати, що ви людина, а не ресурсна машина, і ­маєте право на втому, емоції та відмову;
• визнавати, коли потрібна перерва або відновлення — і не почуватися винними через це;
• розвивати навички співчуття до себе як частину професійної гідності.

Оригінальний текст документа читайте на сайті www.moz.gov.ua