сховати меню

Емоційне вигорання медичних працівників: моделі, фактори ризику та протективні фактори

сторінки: 28-33

Дмитро Ассонов, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м.  Київ

Актуальність

вгору

Емоційне вигорання (інші назви — професійне вигорання, синдром емоційного вигорання) є серйозною проб­лемою психічного здоров’я лікарів, медсестер та інших медичних працівників у всьому світі [1].

Кількість досліджень з емоційного вигорання неухильно збільшується (рис. 1), що свідчить про надзвичайну актуальність питань його діагностики та терапії.

Рисунок 1. Динаміка кількості публікацій за темою емоційного вигорання у період 2010–2020 рр. (за даними PubMed щодо комбінації ключових слів «burnout» та «physicians»

T. Shanafelt etal. порівнювали частоту прояву емоційного вигорання серед лікарів та загальної популяції США й відслідковували цю динаміку протягом 8 років — 2011, 2014 та 2017-го. Зокрема, 2011 р. 45 % американських лікарів мали принаймні один прояв емоційного вигорання (емоційне виснаження або деперсоналізацію), а ­проблеми з вигоранням частіше спостерігалися серед лікарів, ніж загальної популяції, навіть після врахування рівня ­освіти, кількості робочих годин та інших можливих чинників [2]. Розрив між лікарями та працівниками інших сфер збільшувався до 2014 року, проте до 2017 року ситуація покра­щилась (рис. 2).

Рисунок 2. Динаміка емоційного вигорання серед лікарів та загальної популяції у період 2011–2017 рр.

Позитивна динаміка, що спостерігалася між 2014 і 2017 роками, є підставою для оптимізму і вказує на те, що прогрес у цьому можливий і що потрібно докладати більше зусиль для боротьби з вигоранням. Однак, попри цей прогрес, частота вигорання серед лікарів усе ще пере­вищує частоту у загальній популяції [2].

Тобто необхідні подальші дослід­жен­ня емоційного вигорання та систематизація як чинників ризику, так і захисту. Саме така систематизація для окреслення подальших шляхів розвитку і стала метою представленої оглядової статті.

Матеріали і методи дослідження

вгору

Ми проаналізували літературу за темою, ­опубліковану протягом останніх п’яти років. Для її пошуку було використано такі бази даних медичних і біо­логічних пуб­лі­кацій, як PubMed, APA PsychNet, Google Scholar, Scopus та Web Of Science.

Пошук здійснювали за ключовими словами: «­емоційне вигорання», «професійне вигорання», «лікарі», «­медичні ­працівники», «чинники ризики», «чинники захисту», «burnout», «physicians», «healthcare professionals», «pro­tective factors», «risk factors».

Результати дослідження

вгору

Моделі емоційного вигорання

У літературі щодо вигорання виснаження є найбільш широко відомим та найбільш ретельно проаналізованим компонентом цього синдрому є виснаження — усі теоретичні моделі вигорання включають виснаження як ключовий компонент.

Ототожнення виснаження та вигорання призвело до того, що низка дослідників вважає, що інші два ­аспекти синдрому є випадковими або непотрібними [3].

Наразі існують декілька моделей емоційного ­вигорання:

  • Однофакторна модель (A. Pines та E. Aronson) — у якій емоційне вигорання визначається як стан фізичного, емоційного та психічного виснаження. Пус­ковим чинником така модель бачить тривале включення в ситуацію, яка виснажує емоційні ресурси організму. Виснаження є головним компонентом, а інші поведінкові прояви є наслідками.
  • Двофакторна модель (D. V. Dierendonck and W. B. Schau­feli) — у якій вигорання складається з виснаження (афективного компоненту) та деперсоналізації (когнітивного компоненту). Причиною тут вбачається невідповідність між очікуваннями та вимогами, які висуває професія.
  • Трифакторна модель (C. Maslach and S. Jackson) — у якій вигорання складається з емоційного виснаження, деперсоналізації та редукції досягнень.
  • Чотирифакторна модель (B. Parman and E. Hart­man) — ув якій вигорання складається з емоційного виснаження, деперсоналізації професійної діяльності, деперсоналізації суб’єктів професійної діяльності, редукція особистих досягнень (рис. 3). Емоційне вигорання тлумачиться як фізичний та психологічний дискомфорт [4, 5, 6, 7].

Рисунок 3. Моделі емоційного вигорання

Крім того, моделі емоційного вигорання ­відрізняються одна від одної залежно від підходу до динамічності ­цього явища — низка моделей розглядає емоційне вигорання як стан, натомість інші дослідники схиляються до трактування цього явища як процесу [5]. Дж Гринберг розглядає емоційне вигорання як процес, що проходить п’ять стадій: на першій — медичний працівник отримує задоволення від роботи і сповнений ентузіазму; на другій —спостерігаються такі прояви, як втома, порушення сну і апатія, зниження інтересу до продуктивної праці, відбувається порушення робочого режиму; на третій — виникає хронічна втома, психосоматичні прояви, дратів­ливість; на четвертій — психосоматичні прояви призводять до втрати працездатності, з’являється негативізм щодо власних професійних та особистісних досягнень; на п’ятій — ­перехід хронічних симптомів у ­гостру форму [7].

Існує також й інше бачення процесу емоційного вигорання, яке розглядає динаміку цього явища в розрізі трьох стадій:

  • 1-ша стадія — когнітивні проблеми: забування професійних моментів, помилки під час ведення ­робочої документації, неефективне планування діяльності тощо. Ця стадія може тривати в середньому від трьох до п’яти років.
  • 2-га стадія — зниження мотивації до робочої діяльності та соціальна самоізоляція: особа обмежує контакти з пацієнтами, колегами, друзями та родичами. Окрім того, з’являються ознаки депресивного стану — апатія, астенізація, підвищена дратівливість, психосоматичні прояви (головний біль, порушення сну, ­часті інфекційні захворювання). Ця стадія може тривати в середньому від п’яти до п’ятнадцяти років.
  • 3-тя стадія — розгорнуті ознаки емоційного виго­рання: втрата зацікавленості в професії, хронічна астенізованість, апатичність, деперсоналізація, ­тотальна соціальна ізоляція. Ця стадія може виникати через десять-двадцять років роботи у медичній сфері [8].

Слабкою стороною згаданої процесуальної моделі є тривалість стадій, що вимірюється роками до появи всіх ознак вигорання. Така надзвичайна тривалість не узгоджується з емпіричними результатами, що свідчать про початок емоційного вигорання вже на ранніх етапах професійного розвитку та зменшення інтенсивності його симптомів із роками та досвідом.

Великою популярністю серед українських психологів та дослідників користується процесуальна модель синдрому емоційного вигорання В. В. Бойка, у якій автор виокремив три фази цього процесу: фазу напруження, фазу резистенції, фазу виснаження, кожній із яких притаманні чотири основні симптоми:

  1. Для фази напруження характерне посилення усвідомлення наявності психотравмувальних чинників у ­складі професійної діяльності, які складно елімінувати. Через неможливість (реальну або уявну) усунення психо­травмувальних чинників ­спостерігається виникнення незадоволеності вибраною професією, посадою, власною особистістю, ознаки тривожно-депресивного стану, ­надалі — відчуття безвиході, фаталізму ситуації.
  2. Фаза резистенції йде після розгорнення фази напруження — накопичення певного рівня дистресу запускає захисні механізми, що спрямовані на опір стресогенним чинникам, проте за своєю природою є неадаптивними. До таких механізмів належать вибіркове емоційне реагування, емоційно-моральна дезорієнтація, початок економії емоцій поза професійною діяльністю, спроби зменшити кількість особливо енерговитратних професійних обов’язків.
  3. Фаза виснаження є останнім етапом процесу емоційного вигорання — проявляється зниженням емоційного тонусу, астенізацією організму та різкою виразністю дисоціативних процесів, як-от емоційний дефіцит (нездатність зрозуміти стан пацієнта), емоційна ­відчуженість (повне виключення емоційного відгуку на події професійного життя), особистісна відчуженість (­втрата ­інтересу до суб’єктів професійної діяльності — пацієнтів), психосоматичні порушення [9, 10].

Виділяють такі групи чинників емоційного ­вигорання: організаційні (робочі) — пов’язані з організаційною культурою, труднощами та відповідальністю на робочому ­місці; соціальні (статусно-рольові) — пов’язані з конфлік­тами між колегами, низьким соціальним статусом ­лікаря, відстороненість референтної групи від медичного працівника, порушення прав і свобод лікаря; психологічні (інди­відуальні, особистісні) — пов’язані з ­особливостями характеру особи та когнітивних схем, за допомогою яких людина інтерпретує події життя;, біологічні та соціально-­демографічні — вік, стать, тривалість роботи [11].

Емоційне вигорання серед лікарів

вгору

Порівняно з іншими категоріями фахівців, лікарі мають підвищені ризику розвитку синдрому емоційного вигорання [12]. Власне, процес емоційного вигорання майбутніх лікарів починається ще у студентські часи, адже навчання в медичному університеті саме собою є ­складним, виснажливим та наповненим стресогенними чинниками. Одним із важливих індивідуальних чинників ризику виступає змінена ієрархія цінностей студентів ­медичного університету — знецінена цінність здоров’я та щастя, які виступають факторами ризику швидкого прогресування вигорання до фази виснаження [13].

Отже, цей процес розпочинається ще до початку профе­сійної кар’єри. Надалі відбувається зіткнення ­молодих фахівців із низкою чинників, кожен із яких провокує погіршення емоційного стану та створює ризик прогресування емоційного вигорання.

Робочі чинники ризику в лікарів

вгору

Сучасні лікарі витрачають значну кількість часу на заповнення документації, пов’язаної з їхньою діяльністю, що заважає їм проводити час із пацієнтами та ­призводить до вигорання [14].

На кожну годину часу, який лікарі проводять із пацієн­тами, дві додаткові години витрачаються на ­бюрократичну та адміністративну роботу [15].

Також факторами є надзвичайна велика кількість часу, який лікарі присвячують роботі — від 51 до більш ніж 60 годин на тиждень, причому більше задоволеними є ­лікарі, що працюють за спеціальностями, які потребують меншої кількості робочих годин на тиждень [16]. ­

Використання комп’ютеризованого запису до лікаря також пов’язане зі збільшенням ризику вигорання на 29 %, проте наразі немає достатньо даних, щоб впевнено сказати, чи є цей зв’язок причинно-наслідковим [17].

Неефективно організовані робочі процеси, неможливість професійного розвитку чи отримання соціальної підтримки, втрата підтримки серед колег, зменшення конт­ролю за власною діяльністю та автономності, ­втрата почуття сенсу в роботі, негативна поведінка ­менеджменту, обмеження у співпраці з лікарями інших профілів також пов’язані з вищим емоційним вигоранням серед лікарів [18]. Брак або слабкість психологічної служби всередині клініки, нечасті балінтовські групи та ­зустрічі з психологом теж роблять свій внесок у розвиток емоційного вигорання [9]. Не менш важливим чинником ризику є сам процес спілкування з пацієнтами — велика кількість різних людей на день, часті контакти з кожним, обслуговуючий характер взаємодії з боку лікаря, постійне занурення в переживання інших, робота з хронічно чи невиліковно хворими, велика кількість критичних ситуацій та конфліктів [9].

Велика кількість етичних питань, необхідність суво­рого дотримання деонтології, взаємодія з етичними комітетами також є чинниками, що прогнозують емоційне вигорання [9].

Емоційне вигорання пов’язане також і з лікарською спеціалізацією: для деяких спеціальностей емоційне вигорання спостерігається у менш ніж 40 % лікарів (до таких належать, наприклад, превентивна медицина та медицина професійних захворювань), натомість деякі пов’язані зі значно вищими ризиками появи синдрому ­емоційного вигорання (до таких належать, наприклад, медицина невідкладних станів, загальна лікарська практика та неврологія) [18].

Необхідність постійного навчання, відвідування численних конференцій, семінарів, симпозіумів і тренінгів, численні доповіді щодо власних спостережень і досліджень також є чинниками ризику в професії лікаря [9].

Соціально-демографічні чинники ризику в лікарів

вгору

До індивідуальних чинників, що прискорюють ­емоційне вигорання лікарів, належать:

1) стать — жінки більш схильні до емоційного ­вигорання;

2) вік — молодші лікарі більш схильні до емоційного вигорання;

3) вік дітей — наявність дитини віком до 21 року також пов’язана з підвищенням ризику емоційного вигорання на 53 %;

4) професія партнера  / партнерки — якщо партнер(ка) зайнятий не в медичній сфері, це підвищує ризик вигорання на 23 %;

5) витрати на освіту;

6) сімейний стан [18].

Крім того, для лікарів-жінок специфічним є низка ґендерно-залежних чинників, що провокують вигорання:

  • менше часу витрачається на власне благополуччя, адже жінки витрачають додаткових 8,5 годин / тиждень для догляду дитини та на інші домашні ­справи;
  • частіша ґендерна дискримінація — менший кар’єрний ріст, нерівність із чоловіками у зарплатні, нагородах і фінансових відшкодуваннях;
  • менша схильність ґрантодавців фінансувати ­проєкти академічних лікарів-жінок;
  • порівняно з лікарями-чоловіками, ймовірніше, що лікарі-жінки зазнають сексуального домагання на робочому місці [19].

Іншими чинниками ризику соціального поход­жен­ня є переживання несправедливості, соціальна незахищеність, політична та економічна нестабільність соціуму, нерівність соціальних взаємин [20]. Лікарі часто мають обмежене коло спілкування, що звужує можливості до обго­ворення ситуації [12].

У комбінації з недостатністю психологічного ­охоплення лікарів це може створювати ситуацію, коли лікар не може ні з ким обговорити власний емоційний досвід та зменшити рівень напруги, пов’язаної з робочими моментами.

Психологічні чинники емоційного вигорання серед лікарів

вгору

До індивідуальних психологічних чинників ризику дослідники відносять інтроверсію, знижену соціальну ­активність, соціальну дезадаптованість, внутрішню спря­мо­ваність інтересів і хобі, надмірну дратівливість та агресивність, авторитарність, знижену самооцінку та низьку самоповагу, крайнощі емпатичної відповіді — або надзвичайно низьку, або ж, навпаки, надзвичайно розвинену ­емпатію [11].

Окрім того, дослідники виявили зв’язок емоційного вигорання з різними акцентуаціями характеру — педантизм пов’язаний зі схильністю до знецінення власних професійних досягнень, збудливий тип акцентуації пов’язаний з більшою емоційною виснажливістю та ­схильністю до деперсоналізації [11].

Такі особистісні характеристики, як слабка «Я-кон­цепція», трудоголізм, висока мотивація влади, низька професійна мотивація, низька емоційна стійкість, підозрі­лість, імпульсивність, схильність до самозвинувачення, легка фрустрованість, нещирість, ригідність когнітивних установок, тривожний тип особистості також є ­чинниками, що перешкоджають лікарю у повноцінному розвитку в професії та сприяють прискореному виснаженню від діяльності та, як наслідок — до емоційного вигорання [20].

Соціальні та робочі чинники ризику в медсестер

вгору

Медсестра є однією з найуразливіших професій у медицині. Емоційне вигорання у медсестер пов’язане з низкою соціодемографічних і професійних чинників, ­частина з яких є схожою з такими у контингенту лікарів, а ­частина є відмінною, що викликає потребу досліджувати ці фактори та їхній зв’язок із професійним вигоранням [21].

Відомо, що у медсестер емоційне вигорання настає швидше, ніж у лікарів, що пов’язано з високим виробничим навантаженням, цілодобовим режимом роботи та низкою інших чинників [12].

Професійна діяльність має бути джерелом ­задоволення, економічних і професійних досягнень, демонструвати значущість ролі особи у функціонуванні суспільства [22].

Дані дослід­жен­ня del Carmen Pйrez-Fuentes etal. за ­участю 1 307 осіб підтвердили взаємозв’язок низки соціально-­демографічних та психологічних змінних на розвиток емоційного вигорання серед медсестер. Дослідники виявили що безперервний досвід роботи, ­надання послуг великій кількості пацієнтів протягом робочого дня та чоловіча стать пов’язані з найвищими показниками емоційного вигорання [21].

Недостатня інфраструктура, нестача необхідного обладнання, низька заробітна плата, надмірна кількість завдань, невідповідний робочим потребам обсяг ­персоналу, недостатнє професійне визнання є чинниками ризику емоційного вигорання медсестер у госпіталях [23].

Ці дані доповнюють результати іншого дослід­жен­ня, яке продемонструвало, що дефіцит персоналу, ­конфлікти між членами мультидисциплінарної команди, відсутність сильного лідера є важливими причинами зниження ­якості роботи середнього медичного персоналу [24]. ­Недостатня автономність із надмірним конт­ролем із боку керівництва є чинником, що посилює емоційне виснаження та деперсоналізацію, пригнічує професійну успішність, а слабкий конт­роль над професійним середовищем — посилює емоційне виснаження [22].

Так само, як і лікарі, медсестри часто взаємодіють з пацієнтами, причому їхня комунікація має ще більш обслуговуючий характер, ніж у лікарів, окрім того, вони проводять більше часу з хронічно чи невиліковно хворими, спостерігаючи за їх стражданнями протягом тривалої кількості часу.

Ці чинники також сприяють поступовому виснаженню ресурсів організму, підвищенню ­емоційного напруження та розвитку ознак емоційного вигорання [9, 11].

Психологічні чинники ризику в медсестер

вгору

Низка психологічних рис також слугує чинниками ризику виникнення емоційного вигорання. Високий нейротизм є одним із чинників [25]. Є дані, що складові емоційного інтелекту та самоефективність (self-efficacy) слугують захисними чинниками та зменшують ознаки ­емоційного вигорання [26].

У галузі охорони здоров’я також дуже важливо отримувати позитивні відгуки від пацієнтів та колег по роботі — слова вдячності, визнання професійних успіхів, прояв поваги до особи лікаря, інформування пацієнтами щодо змін у їхньому самопочутті або планів на лікування, обговорення з колегами майбутнього кар’єрного розвитку тощо — і відсутність цих позитивних відгуків породжує значний ризик розчарування у професії і, як наслідок, початок емоційного вигорання [11].

Вік має обернену кореляцію з емоційним вигоранням, що свідчить про підвищений ризик появи цього ­синдрому у молодих медсестер, які лише починають свій професійний шлях [22].

Захисні чинники та їх роль у боротьбі із синдромом емоційного вигорання

вгору

Систематичний огляд та метааналіз J. Sibeoni etal. виявив, що в дослід­жен­нях, які стосуються емоційного вигорання, більшість авторів однаково стверджують про ранговість та організацію чинників ризику та захисних факторів. Останні зазвичай дзеркально відображують чинники ризику.

Найчастіше в дослід­жен­нях ішлося про таку ієрархію: спочатку проблеми виникають на рівні організації, далі вони змінюють професійні стосунки під час роботи, і лише згодом відбуваються зміни на індивідуальному рівні (лікаря або медсестри).

Захисні чинники працюють у зворотний спосіб — спочатку стаються зміни на рівні психології медичного працівника, далі це змінює його стосунки з колегами в робочій ситуації, і лише в кінці відбуваються зміни на рівні організації (закладу охорони здоров’я) [27]. Зв’язок між чинниками зображено на рисунку 4.

Рисунок 4. Зв’язок між чинниками ризику та захисними чинниками

До найважливіших індивідуальних чинників захисту, на думку дослідників, належать самопізнання (self-knowledge), самопіклування (self-care) та реалістичне бачення власної роботи [27].

Самопізнання полягає у розумінні власних потреб та можливостей, а також обмежень, і потребує підвищеної рефлексивності та розуміння власних емоцій. До навичок турботи до себе входять навички досягнення фізичного благополуччя — дотримання здорового харчування й фізичної активності — та психологічного ­благополуччя — вміння знаходити час для особистого життя, техніки заспокоєння, медитація, звернення до психологічної допомоги, гумор.

Реалістичне бачення власної роботи складається з: 1) уміння вибирати — ранжувати завдання, встановлювати пріоритети, встановлювати досяжні цілі, вміти йти на компроміси та не долучатися водночас до занадто багатьох видів діяльності; 2) не бути постійно готовим роботи все можливе для кожного пацієнта; 3) вміння відмовлятися від додаткових завдань та обов’язків [27, 28, 29, 30].

До інших захисних чинників численні дослідники також відносять: хороші професійні стосунки, емоційну взаємо­підтримку між колегами, командну роботу для уникнення ізоляції, групове прийняття рішень, ефективного лідера, грамотну організацію — виділення достатньої кількості часу для консультацій пацієнтів та паперової роботи тощо [27].

Особистісні риси як захисні чинники

C.B. Mahoney etal. завдяки регресійного аналізу встановили зв’язок між низкою особистісних рис та ­ризиками емоційного вигорання серед лікарів. Вони виявили, що такі риси, як доброзичливість, відкритість новому та стабільність, сприяють зменшенню ризиків емоційного ­вигорання, тоді як добросовісність та екстраверсія не мали статис­тично значущого впливу на ознаки вигорання [31].

Дані щодо екстраверсії підтверджуються дослід­жен­ням, які провели P. Brown, M. Slater andA. Lofters, — вони не виявили зв’язку між цією рисою особистості та жодним із ключових компонентів емоційного вигорання (емоційне виснаження, деперсоналізація, редукція професійних досягнень) [32].

Водночас автори цього дослід­жен­ня виявили, що добро­совісність як риса особистості має позитивну кореляцію з редукцією професійних досягнень та негативну — із деперсоналізацією. Суперечливість між результатами ­різних дослідників підтверджує необхідність ­подальшого вивчення зв’язку різних особистісних чинників із проявами емоційного вигорання. Гіпертимний тип акцентуації також є захисним чинником — порівняно з іншими рисами характеру, гіпертимікам характерні більша життєрадісність, високий рівень потягу до діяльності, що може оберігати психіку від знецінення та вигорання [11].

Такі особистісні характеристики, як щирість, ­доброта, домінантність, когнітивна гнучкість, прагматичність, відкритість до співпраці, висока мотивація до ­саморозвитку і професійного зростання, креативність, високі комуніка­тивні навички, просоціальність є тими якостями, які ­зменшу­ють ймовірність виникнення емоційного вигорання [20].

Резилієнс та копінг як захисні чинники

Низка дослідників вважає, що резилієнс — адаптивний динамічний процес відновлення ефективного психо­соціального функціонування після періоду ­дезадаптації внаслідок дезорганізуючої дії психотравмувальних чинників — може бути важливим захисним фактором проти емоційного вигорання лікарів [33, 34].

Він негативно корелює з тривожною та депресивною симптоматикою депресії, окрім того, він був пов’язаний із меншим страхом перед коронавірусною хворобою на початку карантину внаслідок пандемії COVID-19 [34].

Отже, динамічна здатність швидко відновлюватись ­після стресу може бути важливим чинником захисту від емоційного вигорання. Навички стрес-менеджменту також є значним захисним чинником [21].

Ефективний копінг також пов’язаний із меншим емоційним вигоранням [35]. Використання активних стратегій боротьби зі стресом та протидія йому значно зменшують ризики емоційного вигорання, тоді як пасивний копінг пов’язаний із більшим ризиком вигорання [11].

Емоційний інтелект як захисний чинник

Теорія емоційного інтелекту передбачає, що ­навички регулювання емоцій сприяють підтримці ­відповідних емоцій, зменшуючи або адаптуючи небажані емоції в собі та інших [36]. Емоційний інтелект негативно корелює з тенденцією медичних працівників сприймати себе як некомпетентних або нездатних досягати професійних цілей [37].

Результати, отримані D. Szczygiel та M. Mikolajczak, свідчать про значущий та позитивний взаємозв’язок негативних емоцій та емоційного вигорання. ­Д­ослід­жен­ня продемонструвало, що емоційний інтелект стримує вплив негативних емоцій на вигорання. Зокрема, такі ­емоції, як гнів та печаль, прогнозували більше вигорання ­серед медсестер із низьким емоційним інтелектом, проте не ­серед медсестер із високими показниками ­емоційного ­інтелекту. Ці результати дозволяють стверджувати, що розвиток емоційного інтелекту для запобігання деструктивному впливу негативних емоцій, які виникають під час роботи, є перспек­тивним напрямом досліджень [38].

Інше дослід­жен­ня, яке провели K. Cofer etal., ­виявило, що у хірургів емоційне вигорання корелює з емоційним інтелектом, натомість не виявлено кореляції ­вигоряння з балами USMLE, процентилями ABSITE або хірургічними milestones (показники професійної успішності в США).

Отже, традиційні методи оцінювання роботи ­лікарів можуть не відображати вигоряння, що поглиблюватиме проблему своєчасної діагностики. Інший важливий висновок цього дослід­жен­ня доповнює ­висновки D. Szczygiel andM. Mikolajczak — стратегії щодо ­зниження ­емоційного вигоряння мають враховувати емоційний інтелект як захисний чинник [39].

Емпатія як захисний чинник

Існує низка чинників, які пов’язують зі зменшенням тяжкості емоційного вигорання. Одним із таких є емпатія. Отримані дані свідчать про те, що емпатія негативно пов’язана з професійним вигоранням. Мета­аналіз досліджень, присвячених зв’язку емпатії та емоційного вигорання, який провели H. Wilkinson etal. (2017), засвідчив, що 8 із 10 досліджень повідомляють про негативну кореляцію між емпатією та емоційним вигоранням, тоді як лише 1 з 10 повідомляє про позитивну [40].

Зважаючи на крос-секційний дизайн досліджень, які увійшли до цього метааналізу, причинно-наслідковий ­зв’язок емпатії та емоційного вигорання досі лишається дискутабельним. Проте посилення здатності медичних працівників до емпатії за допомогою систематичних навчальних програм може мати значні наслідки проти синдрому вигорання та є перспективним напрямом досліджень [41].

Оптимізм як захисний чинник

Іншим захисним чинником різні дослідники вважають оптимізм. Наявні дані, що свідчать про негативну кореляцію емоційного вигорання та оптимізму в лікарів. Хоча вигорання із часом посилюється, оптимізм лишається незмінною персональною рисою, яка свідчить про його стабільність та можливість використання у психологічних інтервенціях [42]. Такі результати було отримано під час дослід­жен­ня іншої групи медпрацівників — медсестри, які є більш оптимістичними, менш схильні до ­емоційного вигорання, ніж ті, що більш песимістичні, крім того, вони частіше оцінюють своє здоров’я як задовільне [43].

Нещодавнє дослід­жен­ня ролі оптимізму в емоційному вигоранні під час пандемії COVID-19 ­продемонструвало, що оптимізм, попри виснажливий вплив COVID-19, негативно корелює з емоційним вигоранням, ­спровокованим погіршенням ситуації внаслідок пандемії COVID-19, як прямо, так і опосередковано через стрес на роботі [44].

Локус конт­ролю як захисний чинник

Локус конт­ролю — поняття, введене психологом Джуліаном Роттером (1954) та характеризує властивість особи пояснювати свої життєві успіхи або невдачі ­тільки внутрішніми або тільки зовнішніми чинниками [45]. Дослід­жен­ня підтвердило зворотну кореляцію між внут­рішнім локусом конт­ролю та вигоранням [46]. Разом з тим медичні працівники, які сприймають робочу ситуацію як важкокеровану, відчувають себе більш виснаженими, коли вони використовують орієнтовані на емоції ­стратегії. Це вказує на важливість підвищення ­відчуття конт­ролю над ситуацією при психокорекції та профілактиці емоційного вигорання серед медичних ­працівників [47].

В іншому дослід­жен­ні, яке провели S. Chakraborty etal., внутрішній локус конт­ролю зворотно корелював з емоцій­ним вигоранням у медсестер, але не зміг передбачити його зміни при побудові регресійної моделі [48].

Проте незначущість локусу конт­ролю в регресійній моделі може бути пояснена різними чинниками, ­зокрема мультиколінеарністю, тому зв’язок локусу конт­ролю з емоційним вигоранням потребує подальших досліджень. Водночас наразі бракує достатньої кількості програм психо­корекції, спрямованих на локус конт­ролю як захисний чинник проти емоційного вигорання, що є стимулом для подальших досліджень у цій галузі.

Здоровий стиль життя як захисний чинник

Саме собою хороше здоров’я зменшує ризики ­розвитку емоційного вигорання, відтак свідомий та цілеспрямований догляд за власним психічним станом у вигляді занять спортом, тренувань, підтримка здорового способу життя (збалансоване харчування, підтримання ­нормальної маси тіла, гігієна сну, конт­роль хронічних захворювань та своєчасна діагностика тощо [12]. Соціальна підтримка також вважається важливим захисним чинником проти наслідків емоційного вигорання. Медичні працівники, які активно беруть участь у соціальній взаємодії та отримують підтримку від референтної спільноти, мають менший ризик розвитку емоційного вигорання [21].

Висновки

вгору

Емоційне вигорання медичних працівників пов’язане з низкою чинників ризику, які можна розділити на трудові, соціальні та психологічні. Найбільшу вагу щодо виникненні синдрому мають робочі чинники. Крім того, ­низка професійних, соціальних та психологічних чинників пов’язані зі зниженням рівня емоційного вигорання, а отже, мають захисні властивості. Основна група захисних чинників від емоційного вигорання — це ­психологічні, як-от емоційний інтелект, емпатія, оптимізм, внутрішній конт­роль, певні риси характеру.

Незважаючи на багато досліджень на цю тему та ­останні досягнення психотерапії, нині ми можемо говорити лише про зменшення поширеності емоційного ­вигорання до ­рівня десятилітньої давності. Це свідчить про те, що збільшення поширеності емоційного вигорання у всьому світі було сповільнене, проте для подальшого зменшення поширеності потрібні додаткові дослід­жен­ня з питань профілактики та нові ефективніші та доказові психосоціальні методи роботи з емоційним вигоранням.

Література

1. Sultana A., Sharma R., Hossain M. et al. Burnout among healthcare providers during COVID-19: Challenges and evidence-based interventions. Indian J Med Ethics. 2020. Vol. 5, № 4. Р. 308-11. DOI: https://doi.org/10.20529/ijme.2020.73

2. Shanafelt T., West C., Sinsky C. et al. Changes in Burnout and Satisfaction With Work-Life Integration in Physicians and the Gene­ral US Working Population Between 2011 and 2017. Mayo Clin Proc. 2019. Vol. 94, № 9. Р. 1681-94. DOI: https://doi.org/10.1016/j.mayocp.2018.10.023

3. Cooper C.L. Handbook of Stress, Medicine, and Health. Crc Press, 1996.

4. Shkrabiuk V., Bilyk D. Emotsiine vyhorannia osobystosti: psykholohichnyi analiz problemy. Young Scientist. 2020. Vol. 10, № 86. Р. 293-6. DOI: https://doi.org/10.32839/2304-5809/2020-10-86-60.

5. Hromtseva O. Notion of professional ­burnoutofmedicalworkers andresearchofitsphenomenology. European Journal of ­Management Issues. 2019. Vol. 27, № 3. Р. 63-72. URL : https://doi.org/10.15421/191907.

6. Chutko L. Kozyna N. Syndrom emotsyonalnoho vyhoranyia, Klini­cheskie i psykholohicheskye aspekty. Moscow: MEDpress–ynform, 2014.

7. Maschak S. Professional burnout of a personality as a sociopsychological problem. Naukovyi visnyk Lviv State University of Internal Affairs. 2012. Vol. 2, № 1. Р. 444-52. URL : https://www.lvduvs.edu.ua/documents_pdf/visnyky/nvsp/02_2012_1/12msospp.pdf.

8. Balakirjeva K. Profilaktyka ta podolannjia profesjnoho ta emocijnoho vyhorannjia. Kyiv: UNDP, 2020. URL : https://www.slideshare.net/undpukraine/ss-48391940.

9. Draga T., Myaluk O., Krynytska I. Features of emotional ­burnout syndrome in health care workers. Nursing. 2017. Vol. 3. Р. 48-51. URL : Draga, O. P. Myaluk, I. Ya. Krynytska.

Повний список літератури, який уміщує 48 джерел, знаходиться в редакції.

Психосоматична медицина та загальна практика. 2021. Вип. 6, № 2 : e0602295. DOI: 10.26766/pmgp.v6i2.295

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2021 Рік

Зміст випуску 10 (131), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. А.Є. Дубенко

  3. Р. І. Ісаков

  4. Дмитро Ассонов

Зміст випуску 9 (130), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. А. Є. Дубенко

  3. С. О. Мацкевич, М. І. Пархомець

  4. О. О. Хаустова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 8 (129), 2021

  1. Ірина Пінчук

  2. Ю. А. Бабкіна

  3. В. Й. Мамчур, О. В. Макаренко

  4. Л. О. Герасименко

  5. А. Асанова, О. Хаустова, О. Чабан, О. Прохорова, M. Кузьмицький, Є. Тимощук, О. Авраменко

Зміст випуску 7 (128), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. М. М. Орос

  3. І. А. Марценковський, І. І. Марценковська, Г. В. Макаренко, О. С. Ващенко

  4. М.  М. Орос, Т.  В. Опіярі, М.  М. Нодь, А-А. А. Міхальова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 6 (127), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. Тетяна Скрипник

Зміст випуску 5 (126), 2021

  1. Т.О.Скрипник, Г.В.Макаренко, І.А.Марценковський

  2. Г.В. Макаренко, І.А. Марценковський,

  3. В.І. Харитонов, Д.А. Шпаченко, Т.І. Бочарова

  4. Ю.О. Сухоручкін

  5. Ю.О. Сухоручкін

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю.О. Сухоручкін

  8. М. М. Орос, В. В. Грабар

  9. І.В. Хубетова, О.О. Колесник, О.І. Ісайкова, О.В. Величко, А.О. Саламаха, І.З. Федорович, І.В. Ревенюк, О.Ю. Малютенко

Зміст випуску 3 (124), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. С. Г. Бурчинський, Н. Ю. Бачинська

  3. Т. О. Скрипник, Г. В. Макаренко, І. А. Марценковський

Зміст випуску 1, 2021

  1. А. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  2. Ю. А. Бабкіна

  3. Л. Б. Мар’єнко

  4. С.Г. Бурчинський

  5. Ю.О. Сухоручкін

Зміст випуску 2 (123), 2021

  1. Ю.А. Бабкина

  2. М. М. Орос, Т. В. Опіярі, Д. І. Біляк, Л. В. Луців

Зміст випуску 1 (122), 2021

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Г. В. Макаренко, І. А. Марценковський

  3. О. О. Хаустова, Д. О. Ассонов

Випуски поточного року

Зміст випуску 1 (132), 2022

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. А. Є. Дубенко, В. І. Коростій, М. В. Набока, Г. І. Селюков

  3. І. І. Марценковська

  4. Т. О. Зайцева, О. А. Борисенко

  5. О. Аврамчук

  6. А. Сальнікова