сховати меню

Homo solus: письменники-відлюдники

сторінки: 56-62

У суворих реаліях світової пандемії в наше життя міцно увійшли поняття «ізоляція» та «самоізоляція». Вимушене обмеження соціальних контактів, тривале перебування вдома, проте, не завжди мають негативні наслідки. Звуження кола повсякденної діяльності часто спонукає людей до розкриття внутрішнього потенціалу — занять рукоділлям, кулінарією, малюванням, самоосвітою тощо. Серед митців минулих століть є немало прикладів, коли основною умовою творчості стало добровільне усамітнення — без жодних епідемій і навіть усупереч славі. Для визначення подібних психічних станів у психіатрії послуговуються термінами «анахоретство» і «клаустрація» та ін.

Емілі Дікінсон: біла черниця

вгору

Емілі Дікінсон

Класика американської ­літератури Емілі Елізабет Дікінсон (1830–1886) ­вважають ­однією з най­важливіших фігур американської та світової поезії та найбільш читаних ­поетес у світі. Її новаторські вірші з короткими рядками і незвичною пунктуа­цією випередили свій час та здобули визнання вже після смерті авторки.

Емілі Дікінсон прожила відлюдницею все своє життя, а останні два десятиліття фактично не виходила з власної ­кімнати.

Народилася Емілі 10 грудня 1830 р. у м. Амгерст (штат Массачусетс) і стала середньою з-поміж трьох дітей ­конгресмена Едварда Дікінсона — мала старшого брата Остіна і молодшу сестру Лавінію. Сім’я Дікінсонів була вкрай пуританською, батько — суворим і жорстким, мати — безвольною і схильною до депресій. ­Емоційної близькості з батьками дівчинка не відчу­вала, з дитинства відзначалася надмірною вразливістю і ­певною замкну­тістю. Вона полюбляла довго гуляти полями разом зі ­своїм собакою Карло, мала хист до музики, знаходила радість у заняттях садівництвом, збирала гер­барій.

Упродовж семи років Емілі навчалася в місцевому коледжі, що був досить прогресивним закладом ­освіти для жінок, адже там викладали літературу, історію і навіть психологію. Знаючи про спадкову схильність до туберкульозу по жінчиній лінії, Едвард дуже непокоївся про здоров’я своїх дітей і за найменших ознак кашлю забирав їх із коледжу, часом аж до завершення поточного ­семестру.

Можливо, тому майбутня поетеса так і не ­закінчила жіночу семінарію Маунт Голіок у рідному штаті, до якої вступила 1847 р. та ­провчилася лише 10 місяців. За ­іншою версією, вона ­відмовилася підписати клятву і ­добровільно ­залишила заклад. Ставлення Емілі до релігії було супереч­ливим — попри глибоку святобливість, вона 1852 р. добилася в єпископа дозволу більше не відвідувати церковну службу.

Усе своє подальше життя Дікінсон провела в батьківському будинку, розташованому поблизу цвинтаря. Із ранніх літ смерті близьких людей (особливо — втрата кузини Софі) викликали у неї періоди затяжної меланхолії, спонукали до самозаглиблення. Свою єдину тривалу подорож вона здійснила лише 1855 р., коли через службові справи батька понад місяць вимушена була ­перебувати разом з рідними у Вашингтоні та ­Філадельфії. «Не бачила я моря — Та відаю про штиль, — читаємо в одному з її віршів. — Не бачила я Бога — Та відаю про строк».

Однак у юності Емілі все ж не була самітницею — вона не цуралася молодіжного товариства і мріяла про ­щасливе заміжжя. Достеменно відомо, що ­принаймні раз заміж її кликали — братів однокласник Джордж Гулд, який усе ж дістав відкоша. А власні ­платонічні закоха­ності дівчини завершилися трагічно.

«У мене був друг дитинства, який навчив мене ­шукати ­безсмертя. Але сам він не повернувся із цих пошуків, — пригадувала вона. — Потім я знайшла ще одного ­друга, але я не ­задовольнила його як учениця, і він залишив краї­ну». ­Першим був, очевидно, молодий адвокат Бен­джамін Ньютон, який відкрив для неї світ поезії, але помер 1853 р. від ­туберкульозу. Згодом Емілі познайомилася з превелебним Чарльзом Водсвортом, сімейним чоловіком, старшим на 16 років. Із-поміж її листів збереглися три любовні чернетки, адресовані загадковому Майстрові, — найвірогідніше, ним був священник (хоча існують й інші гіпотези про редактора Семюеля Боулза чи професора Вільяма Сміта Кларка). Так, із ­Водсвортом поетеса бачилася лише двічі, була глибоко вражена ­звісткою про його переїзд 1860 р. і лис­тувалася з ним до самої його смерті (на жаль, ці листи не збереглися). Саме на кінець 1850-х років припадає найплідніший ­період її творчості.

Відома критикиня Соломія Павличко зазначала: «­Нещаслива любов стала для Дікінсон великим імпульсом до написання віршів. Однак вона була ще й джерелом непогамовного болю, вселенського страждання і самот­ності, які не тамувалися, але тільки загострювалися із часом. І саме цей біль Дікінсон плекала більше, ніж своє кохання».

Едвард Дікінсон, батько
Емілі Дікінсон, мати поетеси
Маленька Емілі з братом і сестрою, 1840
Будинок Дікінсонів, нині — музей поетеси

Поступово Емілі все більше відходила від суспільних справ, усе частіше усамітнювалася і писала. За її життя було опубліковано лише десять творів — усі анонімно і без її згоди. Хоча, як відомо, вона прагнула знайти собі настав­ника і 1862 р. надіслала кілька власних поезій ­літераторові Томасу Гіґґінсону. Прихильник класичної літератури, він був дещо збентежений її туманними рваними віршами без заголовків із повсюдними тире і недоречними великими літерами та не радив їх публікувати. ­Однак їхнє дружнє листування тривало цілих чверть століття. В одному з листів Дікінсон писала йому: «Коли я ­читаю книгу і все моє тіло холоне так, що ніякий вогонь не може зігріти мене, я знаю — це поезія. Коли я фізично відчуваю, ніби мені зняли верх черепа, я знаю — це поезія. Тільки так я можу визначити поезію. Хіба є інші спо­соби?» Гіґґінсон зустрічався з Емілі всього ­двічі та лишив не надто захопливі спогади: «Спілкування з жодною ­іншою людиною не змордувало мене так. Я радий, що не живу біля неї».

Емілі так і не вийшла заміж, натомість мала кількох близьких подруг, що наштовхнуло деяких дослідників на версії про її гомосексуальні нахили. Найчастіше у зв’язку із цим розглядають її стосунки із С’юзен Гілберт. Вони товаришували ще зі шкільних років. 1856 р. С’юзен вийшла заміж за Остіна Дікінсона, брата поетеси. До нас дійшли емоційні листи Дікін­сон до ­подруги, які дійсно сприймаються дещо двозначно. Але хоча С’юзен і жила у сусідньому будинку, вони фактично не зустрічалися особисто, а лише пере­писувалися.

1864 р. в Емілі проявилася хвороба очей, а саме вразливість до яскравого світла (на думку сучасних дослідників, — ірит). У супроводі кузин вона неодноразово їздила на лікування до Бостона. Це були фактично останні виходи поетеси з дому. А 1869 р. вона оголосила: «Я ніколи не зійду із землі мого батька і не ввійду в ­жоден інший дім чи місто».

Її схильність до усамітнення згодом переросла у патологічне відлюдництво. Емілі стала вбиратися виключно у білі сукні. Не працювала вже вдень у саду, а виходила лише ненадовго увечері — і нею почали лякати дітей, ніби привидом, називали амгерською черницею і білою відлюдницею. Вона була дуже вправною кулінаркою, ­по­люб­ляла частувати небожів смаколиками — але вже не зустрі­чалася з ними, а спускала їм ласощі у кошику на мотузці зі своєї кімнати на другому поверсі. Навіть ­коротка розмова з гостями викликала у неї нервове висна­ження, поетеса стала спілкуватися з відвідувачами через прочинені двері, або взагалі воліла підтримувати зв’язок із друзями тільки листовно. Згодом вона майже припинила виходити з власної кімнати. Причини такої поведінки Дікінсон одні біографи схильні вбачати у тривожних розладах, агорафобії. Інші ж пере­конані, що це був свідомий вибір поетеси, добровільна відмова від контактування із зовнішнім світом на користь ­самозаглибленій творчості. Надалі до цього додалися і болючі втрати близьких. 1874 р. помер батько, а мати лишилася паралізованою після інсульту. Емілі доглядала її наступні шість років до смерті, тоді ж не ­стало і Чарльза ­Водсворта. У братовій родині теж почалися негаразди, через зраду чоловіка С’юзен тяжко захворіла, а 1883 р. помер їхній найменший син, улюблений племінник ­Емілі. Вона писала про «наступ великої пітьми» і «нервову прострацію», у листах нарікала на головний біль, нудоту, утруднене дихання, що могло бути симптомами тяжкої гіпертонії. Хоча коли викликали лікаря, ­Дікінсон дозволила оглянути себе тільки крізь ­прочинені двері. Після ­такого «огляду» фахівець зробив висновок про захворювання нирок, установивши діагноз хвороба Брайта (гломеруло­нефрит).

Одного разу мисткиня знепритомніла на кухні та пролежала так аж до самого ранку, наступні сім місяців ­лишилась прикутою до ліжка. В одному з останніх лис­тів до кузин вона написала: «Кличуть назад. Емілі», а ­сестрі заповідала ­спалити всі свої особисті папери.

Померла поетеса 16 травня 1886 р. у віці 55 років. А після її смерті Лавінія, яка теж ніколи не виходила заміж, знайшла у скриньці для рукоділля 1 тис. 775 її віршів — частково укладених у 40 зшитків. Незва­жаючи на сестрин заповіт, вона звернулася до ­Томаса Гіґґінсона для ­їхнього упорядкування та публікації.

1890 р. побачила світ ­збірка «Вірші Емілі Дікінсон», яка за два роки витримала 11 пере­видань. Зокрема, письменник Джон Бойнтон Прістлі так охарактеризував їхню авторку: «наполовину стара діва, наполовину допитливий троль, різка, поривчаста, часто незграбна, схильна до роздумів про смерть, але в найкращих своїх досягненнях на диво смілива і зосереджена поетеса, ­порівняно з якою чоловіки, поети її часу, здаються і ­сором’язливими, і нудними».

Уже у ХХ ст. дослідники, ретельно опрацювавши оригінали творів Дікінсон, звернули увагу, що перші ­видавці зумисне видалили з десятка віршів ­присвяту ­С’юзен ­Гілберт. Один із критиків зазначав, що Дікінсон ­помирала у кожному своєму творі. І справді, тема смерті, болю є наскрізною в її доробку. Поетеса розглядає життя як абсолютне страждання, описує власний стан психологічної напруги і спустошення, її лірика песимістична і глибоко релігійна.

Приносить смерть, для декого — життя,
Для тих, хто жив, не знаючи буття,

Хто, якби жив — помер би, але ось
Помер — і враз життя розпочалось.

На думку психіатра Олександра Шувалова, в Емілі був шизоїдний розлад особистості з його характерною ­надмірною заглибленістю в інтроспекцію, обмеженим спілкуванням, зниженим сексуальним інтересом і ­схильністю до занять наодинці. Але це ­усамітнення ­подарувало світовій літературі одну з найталановитіших майстринь слова.

Марсель Пруст: пошуки втраченого часу

вгору

Марсель Пруст

Видатний французький письменник Марсель Пруст (1871–1922) здобув світове визнання як автор семитомної епопеї «У пошуках втраченого часу», однієї з найбільш знако­вих книг ХХ ст. Як відомо, півтора десяти­ліття Марсель провів майже невідлучно у своїй звукоізольованій квар­тирі.

10 липня 1871 р. у сім’ї ­відомого інфекціоніста, ­паризького профе­сора Адрієна Пруста народився пер­вісток, якого назвали ­Валентин Луї Жорж Ежен Марсель. А за два роки на світ з’явився його молодший брат, ­Робер Еміль Сіжизмон Леон. Вихованням хлоп’ят займалися їхні мати ­Жанна Вейль та бабуся Адель Бернкастель, ­котрі відіграли ключову роль у формуванні характеру майбутнього пись­менника.

Із дитинства Марсель виділявся чутливістю, тендіт­ністю і слабким здоров’ям. У віці 9 років у нього вперше трапився напад астми, яка стала хронічною. Тому мати з бабусею оточували його надмірною турботою, пестили й оберігали. На противагу їм, батько був переконаний, що син умисно симулює напади, аби викликати жалість. І справді, будь-яке покарання чи докір на адресу ­хлопчика незмінно спричиняли дихавицю. Консультації у лікарів, операція з припалювання тканин носа не давали жодних результатів і лише породили скептичне ставлення до медиків.

Глибоку прив’язаність до матері, потребу в ласці та ніжності Пруст зберіг і в юності. Існує навіть анкета, ­котру він заповнював у віці 19 років і в якій зазначив, що найбільше нещастя для нього — «Ніколи не знати мою маму чи бабусю». Своєю найхарактернішою рисою письменник тоді назвав «Прагнення бути любимим, а точ­ніше, бути голубленим і пещеним, ніж слугувати предметом захоплення».

Подібні риси він цінував і у своїх друзях. Марсель завжди хотів подобатися, тому з роками у звичку в ­нього ввійшли улесливість, надмір компліментів, безпідставні подарунки, применшення власних здобутків, удавана ­безпорадність. Водночас він навчився дуже тонко ­відчувати найменші відтінки почуттів у стосунках, що піз­ніше ­стало основою його творчої манери.

На думку біографа Галини Субботіної, суто жіноче виховання могло бути однією з причин розвитку в Марселя гомосексуалізму. 1882 р. він вступив до ліцею Кондорсе, де вже незабаром почав виявляти інтерес до хлопчиків, писав однокласникам натхненні листи і навіть присвячував їм вірші. Із-поміж його пізніших захоплень дослідники називають Жоржа Бізе, Люсьєна Доде, Рейнальдо Хана та ін. Ще напередодні Першої світової ­війни Пруст навіть фінансував бордель для гомосек­суа­лістів. Однак більшість його закоханостей усе ж мали платонічний характер, хоча й були, за висловом І. Кона, «ускладнені тяжкими садомазохістськими фантазіями».

Попри тендітне здоров’я, упродовж 1890–1891 рр. ­митець проходив строкову військову службу в ­Орлеані. А після повернення з армії він вступив до ­університету Сорбонни, де спочатку навчався на юридичному факуль­теті, а потім перевівся на філософський.

Його брат Робер пішов по батькових стопах і ­став ­хірургом. Марсель не поспішав присвячувати своє ­життя праці. Тож після намагань заробляти в газеті та в біб­ліо­теці він спробував власні сили в літературі, ­опуб­лікувавши збірку учнівських оповідань «Утіхи і дні» та кинувши на пів­дорозі роман «Жан Сантей». Натомість у перервах між нападами астми Пруст вів активне світське життя, відвідував столичні салони і мав репутацію естета. Він ретельно приховував свої гомосексуальні нахили, упадав за першими красунями і переконливо грав роль їхнього красномовного пажа. За гарного само­почуття митець інколи подорожував ­Європою, але весь інший час продовжував жити з батьками, оточений турбо­тою ­матері, для якої він так і лишився 4-річним хлопчиком.

Батько письменника, Адрієн Пруст
Мати митця, Жанна Вейль
Марсель (ліворуч) із матір’ю та братом
Будинок, де знаходилась квартира Пруста

Однак уже незабаром життя Пруста ­кардинально ­змінилося. 1903 р. одружився його брат Робер, а восени того ж року — помер батько. Мати почала хворіти і померла 1905 р., що стало непосильною втратою для ­Марселя.

«Тепер у моєму серці порожньо, і в моїй кімнаті, і в житті», — підсумовував 34-річний чоловік. Він описував чергування відчаю і забуття, затишшя і зриви, коливання настрою. Його охоплювали докори сумління через те, що не виправдав материних сподівань, не ­приніс їй багато радості. І хоча він отримав великий спадок, проте почувався безпорадним і не міг керувати ­грошима.

1906 р. Марсель оселився на бульварі Осман, 102 (де колись жив його дядько), перевіз туди власні меблі, повністю відтворивши свою кімнату в батьківському домі, і занотував у щоденнику: «Я більше не виходжу». Щоб із вулиці не проникали жодні запахи, він завжди тримав зачиненими і заштореними вікна. Аби не долинали звуки із сусідніх квартир, митець наказав оббити стіни свого помешкання корковим дубом. Стосунки з друзями він підтримував листовно й телефоном. ­По­одинокі відвідувачі вказували на його хворобливу ­блідість і руки, холодні, ніби в мерця.

Для Марселя очікування чергового нападу астми і наглої смерті перетворилося на нав’язливий стан. Цілі дні він просиджував у кімнаті, наповненій інгаляцій­ними випарами; боячись ядухи, не дозволяв розпа­лювати комин, через що постійно мерз; забороняв ­готувати в квартирі їжу. Усу­переч недовірі до медиків, письменник консультувався у цілої низки фахівців-пульмонологів. А після того, як йому встановили діагноз «нер­вова астма», почав звертатися до невро­логів і психіатрів. Лікарі призначали йому різнома­нітні дієти, опій, барбі­турати, адреналін тощо, на які він витрачав величезні суми і якими згодом почав зло­вживати.

Так, Пруст сам писав, що проводить весь час у стані «підвішеному між кофеїном, аспірином, астмою, ­грудною жабою, а також між життям і смертю щонайменше ­кожні шість днів із семи». За даними дослідника ­Миколи Ларінського, 1917 і 1921 р. внаслідок передозування у ­нього навіть була лікарська кома.

Нерідко біографи звертали увагу на іпохондрію ­Марселя, яка могла бути свідченням астенічної психо­патії. Адже він постійно нарікав на подразнення від мила, проб­леми зі шлунком і взагалі вважав, що в нього ­пухлина мозку. Письменник вимагав, аби щодня йому міняли ­постіль, а під час купання використовував до двох ­десятків рушників, бо не міг торкатися вологої тканини. До речі, його тітка також страждала на іпохондрію і 20 років не виходила з дому.

«Щастя цілюще для тіла, але тільки горе розвиває здібності духу», — зазначав Пруст. І дійсно, втрата батьків і повне усамітнення зробили його письменником. ­Тож ізолювавшись від світу, він почав писати визначний твір і став жити повністю у своїх книгах. Працював митець завжди вночі, лежачи в ліжку, до 7-ї ранку, потім приймав веронал, аби спати до обіду (інколи підвищував ­дозування і спав кілька днів поспіль), а після пробуд­жен­ня пив надзвичайно міцну каву. Пізніше його служниця Селеста Альбаре та її племінниця допомагали йому, друкуючи на машинці.

Сім романів із циклу «У пошуках втраченого часу» критики нерідко іменують психоаналітичною епопеєю, оскільки вони написані в техніці потоку свідомості. Вдаючись до абсолютного самозаглиблення, автор зміг відтворити у найменших дрібницях враження свого ­дитинства. Мимовільні відчуття чи певні споглядання займають у нього інколи цілі сторінки! Перший роман «У напрямку до Сванна» починається з того, як оповідач, умочивши печиво мадлен у липовий чай, раптом яскраво пригадує дитячі роки і подумки поринає туди — це один із найвідоміших епізодів у французькій літературі. Метафору «мадленка Пруста» нині вживають для визначення предметів, смаків чи запахів, які мимо­вільно викликають емоційні спогади; подібний феномен ще називають прустівською пам’яттю або Ефектом Пруста. Але романи його є лише частково автобіографічними — ­окрім оповідача Марселя, його матері та бабусі, на їхніх сторінках діє ще величезна кількість ­інших персо­нажів. Однак, на думку критиків, єдиним героєм його твору є саме пам’ять, а єдиним предметом опо­віді — час.

Робота над епопеєю, брак необхідних деталей змушували Марселя іноді виходити з дому. Так, він міг з’явитися вже після півночі в якомусь салоні, ніби примара, у брудному одязі та з нестриженим волоссям. Бачили його часом і на лоні природи, коли він, сидячи в автомобілі, милувався квітами крізь скло. Ставши відлюдником, митець усе ж активно клопотав про публікацію свого твору. До речі, він мріяв випустити всі сім ­романів однією книгою, але жоден видавець не захотів уміщувати під одну палітурку 3 тис. 500 сторінок. 1913 р. Пруст видав перший роман власним коштом.

А другий роман «У затінку дівчат-квіток» 1919 р. був відзначений Гонкурівською премією. Робота над епопеєю тривала до самої смерті автора: він повторно ­редагував кожен том, проте не встиг завершити ­роботу, тому ­останні три томи побачили світ у початковій ­редакції.

1919 р. Марсель змушений був переїхати до мебльованої квартири на вулиці Амлен. Невпинно до того ж ­стало погіршуватися його здоров’я («Я став падати на підлогу при кожному кроці та не можу вимовляти слова»), він почав відмовлятися від їжі.

Восени 1922 р. у нього діаг­ностували бактеріальний бронхіт, який згодом перейшов у запа­лення легенів. Письменник заборонив будь-кому з меди­ків (навіть власному братові) лікувати себе і помер 18 листопада 1922 р. у віці 51 рік.

Останній роман його епопеї має метафоричну ­назву «Віднайдений час» — втрачене дитинство автора ніби ­воскресло на сторінках його книг.

Джей Ді Селінджер: прірва в житі

вгору

Джей Ді Селінджер

Американський прозаїк Джером Девід «Джей Ді» Селінджер (1919–2010) увійшов у світову літе­­­ра­туру як автор культового ­роману «Над прірвою у житі». Селінджер уникав пуб­лічності 45 років. Він жив у від­да­леному будиночку і писав у ­спеціально обладнаному ­бетонному бункері, аби ­ніхто з рідних йому не заважав.

Предки митця були литовськими євреями на прізвище Залінгер. Його батько, підприємець Соломон, що займався ­експортом сирів та ­м’яса, одружився з американкою ­Мері Джиллік, ­котра прийняла юдаїзм. У подружжя 1911 р. народилася ­донька Доріс, а 1 січня 1919 р. — син Джером Девід, якого лагідно кликали Сонні. ­Родина була ­заможною і мешкала в елітних апарта­ментах у центрі Нью-­Йорка.

Син Селінджерів навчався в багатьох приватних школах, однак через низьку успішність жодну з них не закінчив. Із дитинства він відчував потяг до письменства, але батько прагнув бачити його спадкоємцем родинного бізнесу. Через це хлопчик став замикатися у собі та поступово віддалятися від рідних.

1936 р. Джеррі закінчив військову академію Веллі-­Фордж у штаті Пенсильванія. Надалі юнак починав і ­кидав навчання в Нью-Йоркському університеті, Урсінус-­коледжі, Колумбійському університеті (де був слухачем курсу творчого письма), вивчав у Європі виробництво ковбас, працював на лайнері та врешті 1942 р. пішов добро­вольцем на фронт. Перед самою війною він закохався у 16-річну Уну О’Ніл, доньку відомого ­драматурга, і споді­вався, що дівчина чекатиме на нього. Але красуня Уна 1943 р. вийшла заміж за 54-річного ­Чарлі Чапліна і згодом народила йому восьмеро дітей. Селінджер був глибоко вражений зрадою коханої, про яку довідався ви­падково з газет.

Роки війни були найбільш трагічним періодом життя письменника. Почавши з посади інструктора авіакор­пусу, він згодом став агентом конт­ррозвідки, а далі у складі ­12-го піхотного полку 4-ої ­стрілецької дивізії вирушив до Європи. Селінджер брав участь у Нормандській операції, Арденському бою, звільненні Парижа та інших ­великих битвах, провівши, за підрахунками біографів, у зоні бойових дій загалом 299 днів. Він став одним із перших, хто увійшов у табори мережі Дахау, — і побачене глибоко травмувало його психіку. Через багато років ­Джером зізна­вався доньці, що досі відчуває запах спа­лених ­живцем в’язнів.

Нескінченні спроби заглушити власний страх, глибокий смуток і невгамовний біль внаслідок втрати ­товаришів вилилися в нервовий зрив. Так, одразу по закінченні ­війни у Селінджера почалася настільки ­сильна депресія, що він неспроможний був виконувати свої обов’язки. Побою­ючись демобілізації через порушення психіки, він звернувся не до військового шпиталю, а до Нюрберзької психіатричної лікарні. Митець провів у закладі два тижні з діагнозом «бойове виснаження», ­який сучасні дослід­ники трактують як ­посттравматичний стресовий розлад.

За деякими біографічними даними, він навіть здійснив спробу самогубства, а надалі змушений був ще тривалий час вживати барбітурати. Після виписки митець став ­називати себе Джей Ді та продовжив службу, а саме вів ­військові розслідування і допити підозрюваних. Так він познайомився з німецькою лікаркою Сильвією Велтер, із якою одружився у жовтні 1945 р. Однак шлюб єврея і нацистки розпався вже ­наступного року, незабаром ­після їхнього переїзду до США.

Почавши друкуватися ще до війни, Селінджер і між боями знаходив час для творчості. Так він писав роман за ­своїм раннім оповіданням і перші розділи завжди ­носив із собою як талісман.

Соломон Селінджер, батько
Мати прозаїка і сестра Джей Ді
Селінджер на війні
Будинок митця в м. Корніш

Однак в умовах мирного життя ­прозаїк вирішив ­залишити галасливий Нью-Йорк і ­перебрався до ­штату Коннектикут, а згодом винайняв дім на березі озера у Віс­консині. «Я пишу головним чином для ­самого себе, для власного задоволення, — зізнавався Джей Ді. — За це, звісно ж, доводиться розплачуватися: мене вважають ­дивним відлюдником». Він усе більше став ­віддалятися від повсякдення, шукаючи утіху в релігії: уже ­наприкінці 1940-х рр. захопився ідеями дзен-­буддизму, а також почав вивчати священні тексти і відвідувати Центр Рама­крішни.

Першим успіхом письменника стала публікація 1948 р. оповідання «Чудовий день для рибки-­бананки», у якому розкрито історію самогубства молодого ветерана. Тема суїциду є наскрізною і в збірці «Дев’ять оповідань», зага­лом відгомін пережитого на ­війні ­відчувається у ­всьому доробку митця.

А 1951 р. вийшов роман «Над прірвою у житі» (дослівний переклад — «Ловець у житі»), над яким Селін­джер працював понад десятиліття. Це історія 17-­річного Голдена Колфілда, пацієнта ­туберкульозного ­диспансеру. Уразливий і надломлений, він бачить у світі лише негатив і не ­боїться кинути виклик дійсності. Прозаїк зізнавався, що головний герой дуже схожий на нього в ­юності, а тому зміг дуже тонко відобразити всі його внутрішні суперечності.

Вже одразу після публікації книга мала просто приго­ломшливий успіх, її охрестили маніфестом під­літкового відчуження і Біблією американського сту­дентства. ­Водночас на роман звалився і шквал критики, яка дуже дошкульно зачепила автора.

Зокрема, на думку психіатра Олександра ­Шувалова, Джей Ді мав дві фобії — боязнь збожеволіти і страх, що він не справжній письменник. Як раптова слава, так і ­надто прискіплива увага журналістів до власної ­персони надміру обтяжували його. Тож спочатку митець навмисне поїхав у подорож Британією, а згодом ­придбав будинок у місті Корніш, гірській місцевості штату Нью-­Гемпшир (США).

Після 1953 р. він припинив давати інтерв’ю, а ще за два роки одружився зі студенткою Клер Дуглас. Дівчина ­кинула університет, переїхала до віддаленого помеш­кання прозаїка і почала сповідувати філософію веданти. 1955 р. у подружжя народилася дочка Маргарет (Пеггі), а 1960 — син Метью.

Але згодом стосунки Селінджера з дружиною зайшли у глухий кут. Клер почувалася полонянкою у відлюдному будинку, страждала на депресію, пробувала ­тікати і навіть виношувала задуми вбити себе та доньку. Чоловік натомість повністю заглибився у свої духовні практики — на зміну буддизму прийшли саєнтологія, ­індуїзм, діанетика, йога та інші течії. Селінджер установив у саду статую Будди, щодня медитував і випробовував най­різноманітніші дієти. Його дім не мав ні опалення, ні ­водопостачання, діти часто хворіли, але він не дозволяв звертатися по допомогу до медиків.

Джей Ді був палким прихильником нетрадиційної ­медицини — активно практикував уринотерапію, ­акупунктуру і гомеопатію — тому був переконаний, що може лікувати дітей сам. Так, за спогадами доньки Пеггі, ­внаслідок батькових екзекуцій вони з братом ­панічно боялися захворіти.

Селінджер продовжував невтомно писати. Аби ­дружина та діти не турбували його, він звів неподалік від дому бетон­ний бункер, обладнаний ліжком і плитою, куди не можна було нікому заходити. Працюючи, митець ­інколи не залишав будівлю тиждень-два, а все написане ретельно складав до сейфу. Клер писала у спогадах про «чорні діри» чоловіка, «провалюючись у які він ледь ­рухався і міг лише говорити». Вона почувалася матір’ю-­одиначкою, врешті не витримала і подала 1966 р. на розлу­чення.

«Я хочу, щоб мене залишили у самоті, у повній са­моті», — говорив Джей Ді. Однак слава його як письмен­ника з роками не применшувалась, а лише зростала. ­Роман «Над прірвою у житі» набув скандальної популярності, у деяких країнах його почали забороняти ­через непристойність, депресивний лад і ненормативну ­лек­сику. Його стали навіть називати «книгою вбивць» — ­­після того, як 1980 р. Марк Чепмен із романом у ­кишені вбив ­Джона Леннона, а згодом Роберт Бордо застрелив ­актрису ­Ребекку Шеффер і кинув книгу на місці зло­чину. 1981 р. божевільний Джон Гінкслі здійснив замах на прези­дента Рейгана також під впливом сповіді Голдена ­Колфілда.

Хоча після 1965 р. Селінджер не видав жодного твору, цілі натовпи фанатів осаджували його усамітнений ­маєток, сподіваючись хоч краєм ока побачити ­свого ­кумира, хоч передати йому записку. Журналісти і фото­графи днями чатували, щоб зробити хоч здалеку ­світлину. Так і не ­змігши дістати фото пись­мен­ника-невидимки, відомий ­часопис «Тайм» опублікував на обкладинці ­присвяченого йому номера просто уявний ­портрет.

1980 р. журналістка Ширлі Еппс, домігшись зустрічі, зробила аудіозапис розмови з митцем і згодом опубліку­вала його в журналі, чим викликала неймовірне обу­рення Джей Ді. І наступні 40 років до преси не потрапило жодного його слова.

До того ж, як уважав Селінджер, «анонімність-непомітність» є найціннішим правом власності письменників, тому не втомлювався звертатися до адвокатів, до­відавшись про наміри публікації своїх ранніх творів, екранізації «Над прірвою у житі» чи спроби написання ­продовження ­роману.

Насправді митець не був абсолютним відлюд­ником — він інколи спілкувався із жителями містечка, часом ­виїздив із дому, навіть відвідував ярмарок, підтримував стосунки з друзями-ветеранами. Робив виняток Джей Ді і для своїх коханок, які завжди були набагато ­мо­лодшими за нього.

Так, ще у 30-річному віці він зустрічався із 14-річною Джин Міллер, а після другого розлученням мав ­стосунки із журналісткою Джойс Мейнард та актрисою Елані Джойс, молодшими за нього на 34 і 26 років відповідно. 1988 р. прозаїк одружився із медсестрою ­Колін О’Ніл, їхня різниця за віком становила 40 років.

На жаль, про останні десятиліття Селінджера, як і про кількість написаного ним, фактично нічого не ­відомо. 2009 р. він зламав стегнову кістку і, відсвяткувавши 91-й день народ­жен­ня, помер 27 січня 2010 р. Усі ­права на його художню спадщину перейшли до сина Мета, який нині займається впорядкуванням батькового доробку, створеного в ізоляції, й обіцяє незабаром усе опублікувати. Сумарний наклад романа американського ­письменника Джерома Селінджера «Над прірвою у житі» біографи оцінюють у 65 млн примірників, і щороку, за їхніми підрахунками, щороку у світі продовжують купувати по 250 тисяч примірників книги про Голдена Колфілда.

* * *

Патологічне відлюдництво найчастіше є проявом ­психіатричних захворювань — аутизму за ­шизоїдних ­станів і шизофренії, маячних розладів, обсесивно-­фобічного синдрому, депресії тощо.

Однак нерідко прагнення до усамітнення чи добровільного розриву контактів із навколишнім світом може бути особистісною рисою навіть цілком здорових ­людей. Зрештою, міра соці­альної активності є суто індивідуаль­ною для кожного, а надто для творчих особистостей, які часом воліють жити лише у світі художніх героїв на сторін­ках власних книг.

Що подивитися

вгору

«Тиха пристрасть» (2016)

(У ролі поетеси — Синтія Ніксон)

Біографічна драма являє собою ­ліричний огляд життєвого шляху Емілі Дікінсон — бідного на зовнішні події, але сповненого внут­рішньої напруги. Події твору розгортаються від часів перебування дівчини в релігійному коледжі та прослідковують її становлення як поетеси, стосунки з рідними, почуття до превелеб­ного Водсворта й роки цілковитого усамітнення.

«102 бульвар Осман» (1991)

(У ролі письменника — Алан Бейтс)

Британська стрічка оповідає про останній період життя Марселя Пруста. Так, провівши 10 років у звуко­ізольованій квартирі, ­митець несподівано вирішує запросити до себе струнний квартет. Під час нічного концерту його ­увагу привертає молодий віолончеліст, колишній солдат. Але віддана служниця Селеста намагається ­перешко­дити цьому захопленню.

«За прірвою у житі» (2017)

(У головній ролі — Ніколас Голт)

Екранізація однойменної книги ­біографа Кеннета Славенські, ­матеріали для якої він збирав сім ­років. Фільм прослідковує становлення Селінджера як романіста — починаючи від його перших проб пера на літературних курсах, крізь вогонь війни, лікування душевних травм до шаленого успіху і патологічного усамітнення під непосильним тягарем слави.

Що почитати

вгору

Володимир Лебедєв «Психологія і психопатологія самотності і групової ізоляції»

У посібнику розглянуто зміни психіки людини в умовах самотності: розкрито клінічну картину і ­ґенезу психозів, зумовлених ізоля­цією. Окремо розглянуто експериментальну самотність, ­проаналізовано її причини, фізіологічні та пато­психологічні механізми. Як ілюстрації ­наведено епізоди з біографій і творів різних письмен­ників.

Андре Моруа «У пошуках Марселя Пруста»

Книга відомого біографа є спробою всебічного розкриття особис­тості Пруста. Наведені на її сторінках листи і щоденники дають змогу не лише зазирнути до творчої лабораторії митця, а й ­збагнути його особисте життя. ­Особливу увагу автор приділяє його семитомній епопеї «У пошуках втраченого часу», котра ­стала його поверненням у щасливе минуле.

Девід Шилдс, Шейн Салерно «Селінджер»

Автори книги понад десятиліття розслідували, щоб пролити світло на темні сторінки біографії Джей Ді. Їм вдалося розкрити не лише його життєвий шлях після уса­мітнення, а й дослідити духовні ­пошуки митця — погляди на кохання, релігію, війну, славу, смерть. Видання містить унікальні архівні документи і рідкісні світлини.

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски поточного року

5 (126)

Зміст випуску 5 (126), 2021

  1. Т.О.Скрипник, Г.В.Макаренко, І.А.Марценковський

  2. Г.В. Макаренко, І.А. Марценковський,

  3. В.І. Харитонов, Д.А. Шпаченко, Т.І. Бочарова

  4. Ю.О. Сухоручкін

  5. Ю.О. Сухоручкін

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю.О. Сухоручкін

  8. М. М. Орос, В. В. Грабар

  9. І.В. Хубетова, О.О. Колесник, О.І. Ісайкова, О.В. Величко, А.О. Саламаха, І.З. Федорович, І.В. Ревенюк, О.Ю. Малютенко

4 (125)
3 (124)
1
2 (123)
1 (122)