Пізній розквіт Конрада Фердинанда Маєра

Конрад Фердинанд Маєр

Один із найвидатніших швейцарських письменників ХІХ ст. Конрад Фердинанд Маєр (1825–1898) відомий як оригінальний поет і майстер історичної новели, хоча в літературу прийшов пізно — уже після 40 років. Першу половину життя він потерпав від психічних порушень, які мали спадковий характер, дотримувався соціальної ізоляції та вагався в пошуках власного покликання. Усупереч хворобі йому все ж удалося, хоч із запізненням, реалізуватися як успішному лірику й прозаїку, а ще — щасливому чоловіку та батькові. Однак на схилі віку митець змушений був повернутися до психіатричної лікарні. Фахівці досі дискутують щодо його діагнозу, висуваючи версії про великий депресивний розлад, шизофренію, біполярний афективний розлад тощо.

Веселий дух і сумне серце

Конрад Маєр народився 11 жовтня 1825 р. у м. ­Цюріх (Швейцарія), де його предки, заможні ремісники й війсь­кові, мешкали ще з ХVІІ ст. Його дід-полковник ­Йоганн Якоб Маєр уславився як відважний захисник міста від французького та шведського вторгнення, згодом очолив суд і заснував бавовнопрядильну фабрику. За висновками психіатра Г. Сега­ліна, він мав схильність «до маніакально-­депресивних нападів, за характером то дратівливий, то весе­лий». Двоє із чотирьох його синів були «вкрай чутливими, помисло­вими і хворобливо нервовими людьми», відзнача­лися «пато­логічною конституцією» й певною загальмованістю. Наймолодший, Фердинанд (батько ­письменника), здобув ґрунтовну освіту в Німеччині, вивчав історію та юрис­пруденцію і невтомно дисциплінував себе непомірною наполегли­вістю й працьовитістю. Рішучий респуб­ліканець, він служив секретарем при батькові, потім працював у Комісії правосуддя, входив до Конституційної ­комісії, а також вчителював у школі, викладав політо­логію в ­Цюріхському ­інституті, долучився до засну­вання університету прикладних наук, публікував ґрунтовні істо­ричні розвідки (наприклад, «Істо­рію протестантської громади ­Локарно» обсягом 964 сторінки) тощо.

В автобіографії Конрад харак­теризував його, як «наскрізь непорочний характер… дуже делікатної будови, чоло­вік без пристрасті, безмірно сумлінний робітник і значний організаторський талант».

Обтяжена й спадковість митця з боку матері. Дід ­Йоганн Конрад Ульріх був губернатором швейцарського уряду, головним суддею, учителем дітей із порушеннями ­слуху та мовлення і загалом ентузіастом, який за допомогою суворого самоконтролю намагався ­здолати свою схильність до меланхолії. Його донька Елізабет Франциска Шарлотта (Бетсі) була, за спогадами сина, «дуже симпатична жінка, оригінальна і ніжна, але з відтінком мелан­холії, «веселий дух і сумне серце», як характеризувала себе сама». Вона здобула ґрунтовну, не характерну для тогочасних жінок освіту — вивчала не лише мови, ­класичну літера­туру, а й ­хімію, крім цього мала ­письменницький хист. У віці 15 років внаслідок смерті свого юного ­брата дівчина ­пережила, зі слів В. Ефроімсона, «гострий і ­тривалий напад меланхолії й надалі проявляла безсумнівну циклоїдність, із нападами депресії та немотивованих само­звинувачень». Деякі дослідники також зазначали про наявність у неї «маніа­кально-депресивного психозу, із постій­ними нахилами до меланхолійних фаз» (Г. Сегалін).

Бетсі Ульріх 1824 р. вийшла заміж за друга свого ­покій­ного брата Фердинанда Маєра. Конрад став їхнім первістком, а 1831 р. у них народилася ще донька Елізабет Клеофея (теж Бетсі). Мати виховувала дітей у дусі суворого протестантизму, а­дже сама відзначалася фанатичною святобливістю. Водночас батько прищеплював їм любов до історії.

Йоганн Якуб Маєр, дідусь Бетсі Ульріх, мати Фердинанд Маєр, батько Йоганн Конрад Ульріх, дідусь

Як зауважують біографи, тихе, небагате на події ­життя письменника із самого початку було позначене глибоким драматизмом і важкими духовними кризами. Він зростав кволим, надміру вразливим, відлюдькуватим і ­схильним до самозаглиблення. Хлопчик мав мрійливу натуру, ­любив красу природи та найбільше радів, коли батько брав його із собою на прогулянки в Альпи. Під час відвідування місцевої школи він не виявляв жодних чітких захоплень і, хоча дуже багато читав, не міг зупинитись на якійсь певній галузі знань, періодично впадаючи в стан смутку та пригнічення.

Одним із найсильніших вражень його молодецтва став Цюріхський путч 1839 р. — наступ селянського ­ополчення у кантоні Цюрих, вуличні сутички й відставка уряду. ­Попри прихід до ­влади консерваторів, його батько ­лишився при службі, але за кілька місяців помер у віці 41 року внаслідок тривалої хвороби.

Це стало великою трагедією для його 15-літнього сина, який пізніше пригадував: «Коли я думаю, скільки руйнів­них речей спіткало мене в юності, як уся пережита гір­кота увірвалася в мене або повільно гризла роками, мені здається дивом, що я все ще живий». Згодом він приєднав собі як друге ім’я Фердинанд, аби його не плутали з іншим поетом, його ровесником, другом і повним ­тезком Конрадом Маєром.

Утрачена молодість

Після смерті батька в письменника ускладнилися стосунки з матір’ю, яка лишалася психічно нестабільною. За роки заміжжя в неї було кілька тяжких епізодів депресії (зокрема, післяпологова через наро­дження сина, зриви через смерть батька і передчасну втрату чоловіка), тому вона неодноразово проходила лікування в спеціалізованих санаторіях. Як зазначають фахівці, її захворювання переважно мало латентний перебіг, проявляючись лише зрідка у вигляді дратівливості.

Синові вчинки постійно викликали в неї перебільшену тривогу, що помічали навіть сторонні. Наприклад, 1842 р. після відвідин друга сім’ї вона одразу надіслала йому лист із вибаченням за самовпевнену й зарозумілу поведінку сина, який тримався «неуважно, образливо, невимовно грубо». «Якщо Ви продовжите так нервово зважувати кожне його слово, то станете іпохондриком», — заспокоював її гість. Однак мати продовжувала реагувати різко, відповідала суворо й докірливо, вдаючись до моралізаторства, і нарікала, що такий син — найважче випробування в її житті.

На думку дослідника ­Джона Осборна, Маєр зі свого боку чинив відвертий опір бажанням матері. Він часто піддавав її терпіння серйозному випробуванню своїми бурхливими спалахами гніву, тривалою відсутністю ­вночі та погрозами самогубства.

Зрештою вона дійшла висновку, що не зможе виховувати сина сама, і, хоча в нього була непогана успішність у місцевій середній школі, за півроку до випуску ­забрала його із закладу і 1843 р. відправила до Лозанни, де жив друг родини Луї Вульємін, історик та університетський професор теології. Він став для Конрада не просто наставником, а й другом. Під його керівництвом юнак ­вивчав ­історію, філософію та філологію. Вирісши в німецько­мовному кантоні, завдяки Вульєміну він полюбив французьку мову та літературу, ба більше, почав вважати себе справжнім французом і вже не хотів їхати назад до ­Цюріха («дома було мені не по нутру»). Однак 1844 р. митець усе ж мусив повернутися до матері і начебто склав екстерном іспити на атестат зрілості, хоча цьому немає жодних документальних підтвер­джень. ­Невдовзі сім’я ­перебралась до передмістя Штадельгофена (Баварія, ­Німеччина), де він і провів «сім найсумніших років свого ­життя», які називав утраченою молодістю.

Іван Франко в нарисі про Маєра зазначав, що в його душі зародилася внутрішня боротьба й розчарування, а­дже «він цілу половину життя… шукав своєї національності та свого покликання». За наполяганням матері Конрад вступив до університету на юридичний факультет, хоча не відчував потягу до правознавства. Дуже швидко він облишив лекції та почав займатися живописом, а збагнувши посередність своїх успіхів, вирішив спробувати себе в поезії. Аскетична мати не схвалювала (та навіть засу­джувала) його зацікавлення мистецтвом і розцінювала це за мирське марнославство. Вона навіть ­надіслала його твори німецькому критикові Густаву Файзерові, який відповів, що початківцю все ж краще малювати, ніж віршувати.

Конрад у 16 років, 1842 Луї Вульємін, вихователь Конрад Маєр, поет, тезко і друг Густав Файзер, критик

Власне, це дуже похитнуло його впевненість у собі та відштовхнуло від спілкування з людьми. Єдину підтримку він знаходив у своїй сестрі Бетсі, яка поділяла всі його захоплення, підбадьорювала його і пізніше писала: «Я завжди знала, що він насправді не належить нікому, крім себе та свого покликання».

Водночас мати не наполягала на тому, щоб син остаточно визначився з фахом, і взагалі на його подальшому навчанні. І не очікувала від нього «нічого більшого в ­цьому світі». Фінансове становище родини було стабільно забезпеченим, тож і нагальної потреби працю­вати він теж не мав. Зневірився Конрад і в стосунках із проти­лежною статтю: через свої нерозділені почуття до Марі Буркгардт він почав цуратися жіноцтва й облишив ­думки про створення сім’ї.

Хоча ще з юності доволі теплі стосунки ­пов’язували його з ­Йоганною Гойсер, із якою вони зоставалися «доб­рими, вірними друзями». Пізніше вона стала відомою дитя­чою письменницею під прізвищем чоловіка Шпірі та лишила спогади про Маєра: «Він завжди був видатною людиною, навіть тоді, коли все проходило повз ­нього без уваги. Його чистій, золотій поезії потрібен був час, щоб дозріти, а його глибокій натурі потрібні були роки, щоб вийти на світло».

Безцільність життя майже до відчаю

Дослідники пого­джуються, що у віці 20 років у митця розвинулася тяжка форма депресії, і подальші сім років він провів фактично в ізоляції, повністю дистанціювавшись не лише від оточення, а й від друзів і навіть членів родини.

Німецький психіатр Ернст Кречмер так описував його стан: «Відлюдькуватий, млявий, мрійливий і сумний, замкнутий у собі, з’являється він то тут, то там, силкується взятися за найрізноманітніші справи, але не рухається з місця, ніде не проявляючи свого справжнього ­таланту; хоче стати то художником, то поетом, то юрис­том, намагається то перекладати, то давати уроки, то почи­нає навчатися сам… Він мав великий відокремлений сад, гуляв по ньому наодинці, завжди одними й тими самими звивистими доріжками, моріжком, ховаючись у кущах або втікаючи, коли хтось несподівано виходив йому назустріч. Деякі знайомі вважали Маєра померлим, оскільки він ніде не показувався і лишень зрідка залишав уночі будинок, щоб погуляти наодинці порожніми провулками міста».

«Безцільність мого життя довела мене майже до відчаю, — зізнавався Конрад в автобіографії. — Цілі ­десятки літ провадив я самотнє життя — не бездіяльне, але розкидане і самовільне. Я читав тоді безмірно багато, заглиблювався пристрасно, але без мети і методу в історичні студії, …полюбив малярство і різьбу. У всякому разі така довголітня самотність, оживлена хіба що відвідинами кількох вірних приятелів, не була сприятливою для мого розвитку, хоча я й силкувався урівноважити її тілесною гімнастикою, плаванням, фехтуванням і мандрівками на шпилі високих гір».

Сучасний німецький філософ, професор філософії Мюнхенського університету, біограф Ганс Целлер зауважував, що, окрім меланхолії, Маєр страждав від іпохондрії, маячних уявлень, а ще — суїцидальних думок через неуспішність у всіх починаннях і складні стосунки з матір’ю. Вона, своєю чергою, стала наполягати на його лікуванні. У червні 1852 р. письменник погодився вирушити до нової психіат­ричної клініки Префарж’є (кантон ­Невшатель на заході Швейцарії). Її відкрив 1849 р. власним коштом підприємець-філантроп Огюст-Фредерик де Мерон.

Це був справді революційний заклад для того часу, коли божевільних ще вважали невиліковними і намагалися ув’язнити. Акцент у клініці Префарж’є робився саме на лікуванні, до того ж без ґратів і замкíв. Дбайливо спланована її будівля розташовувалася на узбережжі озера, оточена пишними садами з краєвидом на Альпи. Власне, у пріоритеті були гігієна і комфорт, уперше в Швейцарії тут обладнали систему центрального опалення та забезпечили вентиляцію. Ціни були адаптовані до фінансових можливостей пацієнтів, тож допомогу надавали і мало­забезпеченим. Протягом усієї своєї діяльності Префарж’є залишалася в авангарді медичної практики в галузі психі­атрії, вона функціонує й досі, увійшовши до сучасного Невшательського центру психіатрії.

Коли Маєр прибув до закладу, його щойно очолив ­новий директор ­Джеймс Боррель (1812–1872). ­Здобувши освіту в Берліні, він працював сільським ­лікарем у Франції, а з 1852 р. і до самої смерті керував Префарж’є, а ­також став одним із засновників Швейцарського товариства психіатрії й активним членом Внут­рішнього конгресу психіатрії в Парижі. Клінічним випад­ком митця ­займався сам Боррель разом із поперед­нім директором Луї Бове. Вони діагностували в нього надмірне пере­збудження і порадили залишитися в закладі на кілька міся­ців — не для лікування, а просто для заспокоєння. Сам Конрад заборонив матері відвідування, у лис­тах до неї дотримувався холодного тону, а потім почав ­рішуче критикувати її перебільшені страхи. ­Джеймс Боррель уже ­через шість тижнів перебування Маєра писав їй про пози­тивні зміни стану ­пацієнта.

У Маєра склалися дуже теплі, приязні стосунки з психі­атром і його сестрою Сесіль, які ставилися до нього як до члена сім’ї та з якими він підтримував зв’язок і ­після виписки. Він став спокійнішим, хоча певний час ще залишався меланхолійним. Його виписали у січні 1853 р. як одужалого, із рекомендацією зайнятися суспільно корисною діяльністю.

Багата скарбниця думок

Після повернення до Цюріха письменник найперше висловив бажання стати незалежним від матері та згодом говорив, що «тільки втеча до французької Швейцарії врятувала мене». Із квітня до грудня 1853 р. він перебував у Лозанні, де Луї Вульємін його радо зустрів і скерував до серйозних наукових студій.

За його заохоченням Конрад переклав працю історика Огюстена Тьєррі (вийшла друком 1855 р. без імені перекладача), а ­згодом продов­жив переклади з французької на німецьку, і ­навпаки. Ба більше, він почувався настільки впевненим у собі, що прагнув стати до роботи. Тож Вульємін влаштував його на посаду викладача історії до Лозаннського інституту для незрячих.

Мати все ж не могла прийняти його літературні амбіції, вважала його здобутки дуже скромними, але водночас почала вже визнавати, що її вплив на сина не був сприятливим. Саме тоді посилилась її схильність до само­аналізу й самозвинувачень. А 1856 р. помер Антонен ­Малле, розумово неповноцінний шляхтич, якого опікував спочатку дідусь, а потім мати Маєра, котра ­останніми роками піклувалася про нього особисто, хоча й сама страждала від безсоння і меланхолії. Малле проживав із ними як член сім’ї і пішов із життя, коли її саме не було вдома. Після цього вона впала у відчай і стала нарікати, що не може більше жити зі своїми гріхами.

Йоганна Шпірі, подруга Клініка Префарж’є Огюст-Фредерик де Мерон

Через загострення депресії її ушпиталили до тієї ж клініки Префарж’є, де раніше перебував Конрад. Однак у закладі жінку не визнали важкохворою та дозволили здійснювати прогулянки наодинці. Під час однієї з них вона і вчинила самогубство — 27 вересня 1856 р., одразу ­після відвідин доньки, втопилась у річці. У прощальному ­листі до сина мати написала, що мусить піти, щоб не робити його ще більш нещасним.

Ця подія глибоко вразила Маєра, але водночас і звільнила його. Позбувшись контролю й осуду, а також отримавши спадок, він вийшов з ізоляції та присвятив себе творчості й подорожам. У березні 1857 р. письменник виру­шив до Парижа з наміром продовжити вивчення юрис­пруденції, але задум не здійснив. Восени він відвідав Мюнхен, де цікавився музеями.

Але найбільш епохальними в його житті стали подо­рожі разом із сестрою до ­Італії, де Конрад відкрив для себе Рим, Флоренцію, Венецію, ­Верону. Рене­сансне італійське мистецтво справило на нього незабутнє враження. «Тепер я везу багату скарбницю ­думок по суші та морю», — зазначено в ­одному з його листів.

Між мандрами письменник повертався додому, але відмовлявся жити в Цюріху, тому перебрався на узбережжя, де мешкав у Кюснахті й Мейлені (Швейцарія). Упродовж цілих двадцяти років його господарство вела сестра ­Бетсі, яка так і не вийшла заміж та самовіддано присвятила себе підтримці брата.

Духовно збагачений і окрилений подорожами, він, ­проте, ще не міг вирішити всі внутрішні конфлікти, ­болюче осмислював свою релігійну та національну належ­ність, непрості стосунки зі своєю покійною матір’ю, відчував жаль за втраченою молодістю, труднощі в побудові стосун­ків із людьми і брак досвіду з ­представницями проти­лежної статі.

Під час відпочинку в Енгельберзі (Швейцарські Альпи) Маєр захопився купецькою донькою Клелією Вайдман, молодшою за нього на 13 років. Це надихнуло його на творчість, зокрема, на любовну лірику. Проте дівчина не відповіла йому взаємністю. І після чергового розчару­вання митець вирішив знову зайнятися викла­дацькою ­діяльністю. Він прагнув отримати посаду приват-­доцента французької мови та літератури в Цюріхській політех­ніці, але потім розпочав дослі­дження творчості Гете, а далі зану­рився у вивчення Біблії, певний час подумував про тео­логію. Після повернення до Цюріха Конрад ­знову ­зосередився на перекладах, але виявив, що ­найбільше його приваблює поезія.

Зрештою митець наважився надіслати до ­Лейпцизького видавництва (Німеччина) сотню своїх віршів під псевдо­німом Ульріх Мейстер, але йому відмовили в їх друку­ванні. Так само вчинило й видавництво м. Штутгарт.

Як зазначав біограф Володимир Седельник, це був ­період становлення його особистості, наполегливої ­праці, накопичення вражень і досвіду: «Він боровся за право вважати себе і стати в очах інших професійним письменником не через гроші, яких йому не бракувало, і не ­тільки через невситиму потребу творчості, але й тому, що так він міг певніше за все стати людиною».

У мене ще є час

Упевненість Маєра в собі зростала повільно й посту­пово, долаючи надмірну сором’язливість та ­болючі сумніви. «Мені вже майже 40 років, і я нічого власне не досяг, — говорив він і додавав: — Але я думаю про Сервантеса, який став відомим тільки у віці після шістдесяти років. Це мене втішає: у мене ще є час». Конрад познайомився з істориками й ­іншими митцями.

Як відомо, найтепліші стосунки пов’язали його з Франсуа й ­Елізою Вілле, журналістом і письменницею, які мешкали в сусідньому маєтку і запрошували його до себе на вечори. Він приходив, але в товаристві переважно ­залишався мовчазним, хоча наодинці охоче читав ­друзям свої ­твори. Сучасники характеризували його як людину просту, добро­душну, чесну, скромну і тактовну.

Його віддана сестра Бетсі докладала неймовірних ­зусиль, аби брат досягнув літературного успіху. Біо­графи ствер­джують, що вона була співавтором його творів принаймні до 1879 р., а також важливим посередником між ним і видавцями. Це саме Бетсі після кількох відмов у пуб­лікації поїхала в Німеччину й особисто зустрілася з критиком Густавом Файзером, добившись, щоб вірші Конрада взяли до друку. Так 1864 р. побачила світ його перша збірка «Двадцять балад швейцарця» (без імені ­автора, але його коштом). Збірка ця не стала подією, та 1870 р. відбулося її більш успішне перевидання.

Маєр нарешті повірив у те, що знайшов своє ­справжнє покликання. Сам він зазначав так: «Я мав занурити себе у світ фантазій без будь-якої публічної діяльності, і це було неминучим, але це життя мрії мало ­закінчитися, і я був готовий до різкого повороту, щось на зразок того, що Рейн робить у Базелі». Цікавий факт, що у віці після 40 ­років у нього відбулися не тільки внутрішні, а й зовнішні зміни, зокрема нарешті почали рости вуса, про які він завжди мріяв.

Мати й Антонен Малле Конрад із сестрою, 1855 Еліза Вілле, письменниця Маєр, 1871

Німецько-французька війна 1870–1871 рр. вирішила один із його внутрішніх конфліктів: «Сильно зворушений непомітно зрілим племінним почуттям, я відмо­вився від своєї французької натури». Якщо до цього ­митець ще вагався, пишучи то французькою, то німецькою, відтепер вирішив послуговуватись виключно ­німецькою і навіть розпродав усю свою багату франкомовну бібліотеку.

Ще 1868 р. Конрад познайомився з донькою урядо­вого радника Луїзою Циглер (1837–1915), але не один рік набирався сміливості зробити їй пропозицію, а потім ще довго чекав на її ствердну відповідь. Зрештою ­5 ­жовтня 1875 р. відбулося їхнє весілля (на той час нареченому був 51 рік, а нареченій — 38). У тривалий медовий місяць ­подружжя вирушило на південь Франції, а після повернення оселилося в м. Кюснахт (Швейцарія), де ­сестра Бетсі облаштувала до їхнього приїзду квартиру. Маєру було дуже ­важко прийняти той факт, що сестра відтепер не житиме поряд із ним і не виконуватиме функції його секретаря. Він нама­гався зберегти з нею максимально близькі ­стосунки, однак його дружина різко ­виступила проти цього. Бетсі й раніше займалася благодійністю (допомагала жінкам-­ув’язненим), а після брато­вого одруження переїхала до м. Менендорф (Швейцарія), де наступні 15 років пропрацювала медсестрою, доглядаючи психічнохворих.

Згодом Конрад придбав на узбережжі Цюріхського ­озера у м. Кільхберг власний маєток, який потім із великим ­натхненням ще перебудовував і вдосконалював. У грудні 1879 р. у подружжя народилася донька Луїза Елізабетта Камілла, яка стала великою радістю для батьків.

Ці роки були для Маєра найщасливішими — і в особис­тому житті, і в професійному, а­дже з виходом 1871 р. ­поеми «Останні дні Гуттена» до нього нарешті прийшло справжнє літературне визнання.

Темні безодні історії

Як зазначав Іван Франко, «змарновані найкращі літа, припізнений, а через те короткий розцвіт творчості, ­мусив бути окуплений величезним напруженням сил усього орга­нізму і їх швидким вичерпанням». Починав Конрад як лірик: після перших двох збірок його віршів і балад вийшли дві поеми, а пізніше — вибрані поетичні твори.

Критики нерідко відзначають, що його поезія випередила свій час і більше вписується у стилістичні межі ­по­чатку ХХ ст. Також на ній позначилася схильність ­автора до живопису — зосере­дженість на кольо­рах, обрисах, позах дійових осіб.

Я бачив сон: край неба брам
Зустрів тебе я, мила:
При ­джерелі ти сіла там
І білі ноги мила.
Ті ноги білі наче сніг
Ти мила так раптово…
А вмивши раз ти мила їх
Нанóво, все нанóво.

Вірші давалися Маєру важко, бо його рідною мовою був цюріхський діалект. Літературну мову митець знав лише з книжок і мусив кожну думку перекладати. Крім цього, він дуже захоплювався французькою й, коли писав німецькою, вживав чимало галицизмів. Водночас віршувати французькою йому не вдавалося. Тому митець фактично завжди залишався незадоволений своєю роботою. Майже кожна його поезія відома в кількох або ­навіть декількох варіантах. Нерідко, коли вірш виходив уже друком, він перечитував його і знову правив. У кожному пере­виданні більшість його творів постає зміненою порівняно з попереднім.

«Ця боротьба з мовою увійшла в нього в звичку, зробилася його другою натурою, доходила подекуди до манери, до манії». Траплялося й таке, що, переробивши якийсь вірш кілька разів, він, за порадою друзів, усе ж подавав до публікації саме найперший варіант.

Для його поетичної творчості характерне звернення до історичної тематики. Зокрема, поема «Останні дні ­Гуттена» присвячена німецькому лицареві, гуманісту й літе­раторові ХVІ ст. Але найповніше захоплення Конрада істо­рією втілилось саме в прозі. Із початку 1870-х рр. він працював виключно в історичній новелістиці та романіс­тиці, чим і здобув славу. Хоча доробок його не такий уже й великий — роман «Юрг Єнач» і десять ­новел («Амулет», «Постріл з кафедри», «Святий», «Плавт у жіночому монас­тирі», «Паж Густава Адольфа», «Страждання хлопчика», «Одруження монаха», «Суддя», «Спокуса ­Пескари» й «Ан­джела Бор­джіа»).

Як відзначають літературознавці, звертаючись у своїх книгах тільки до минулих епох, Маєр прагнув «­пройняти їх життям сьогодення». У центрі його сюжетів — ­боротьба людини зі складними обставинами, доленосні ­історичні конфлікти, криваві й трагічні протистояння (Тридцятилітня війна в Німеччині, французька Варфоло­міївська ніч, епоха Середньовіччя та Відро­дження в ­Італії й Швейцарії тощо).

Але над кожним прозовим твором Конрад працював незрівнянно довше, ніж над поетичним. Найперше, він мав виконати ґрунтовну підготовку, дослідивши обраний історичний період і домисливши те, що не було задокументовано. Картину епохи він створював через нечисленні деталі, колорит часу передавав чітко, але скупо. За словами Івана Франка, «автор найперше ­малював не історичні костюми, не маски, а людське нутро, людські пристрасті, хоч і в проєкції на великі історичні події». Наприклад, на написання роману «Юрг Єнач», при­свяченого швейцарському пасторові та військовому ­діячеві ХVІІ ст., Маєр витратив аж 12 років: сам їздив до Грау­бюндена (кантон на півдні Швейцарії), щоб на власні очі побачити місце дії ­свого майбутнього ­твору, опрацював багато даних розвідок про той ­період, відвідував ­архіви. Робота над цим романом була важкою, просувалась повільно, він неодноразово ­хотів уже відмовитись від свого задуму та обмежитись лише нарисом.

Із дружиною та донькою, 1887 Сім’я Маєрів біля свого маєтку Авторські виправлення до вірша Видання «Юрга Єнача», 1899

Писав митець неспішно, із величезними перервами, ­наполегливо правив кожне речення, кожну фразу, прагнучи досягти максимальної чіткості, стислості й ясності. Сучасники нерідко спонукали його до більшої епічності, критикуючи надмірну згущеність і щільність його ­творів. Навіть український письменник Іван Франко вважав це за недолік, бо «­через це вони виглядають трохи холодними, не печуть нашої душі, не шарпають нервів, не розбуджують гарячкового заці­кавлення і биття серця. Для ­нашої рознервованої й ­перерафінованої генерації вони ­занадто зимні, може ­навіть мляві».

Книгам Конрада властиві вивірена архітектоніка, об’єктивність, мажорність тону, напружений драматизм, ­постійні зміни ракурсу, певна кінематографічність, ­велика кількість персонажів, різні розгалуження. Його прозі притаманний своєрідний психологізм: «зазираючи в ­безодню душі людини і темні безодні історії», він нехтував опи­сами душевного стану героїв, відтворював внутрішні процеси через зображення зовнішніх ­речей, використовував як оповідачів інших дійових осіб. Автор уникав прямих оцінок вчинків персонажів і зазвичай не пояснював ­мотиви їхньої поведінки, нічому не повчав і не давав зразків для наслідування.

Жива руїна

Роман «Юрг Єнач» став найуспішнішим твором Конрада Маєра і тільки за його життя перевидавався три­дцять разів. А 1880 р. письменник був удостоєний ­звання почесного доктора Цюріхського університету, а 1888 р. — нагородже­ний баварським орденом Максиміліана. ­Однак на схилі віку його фізичне та психічне здоров’я почало невпинно погіршуватись. Після шістдесяти до Маєра повер­нулася меланхолія, для якої характерні такі симптоми, як ангедонія, апатія і небажання займатися чим-­небудь; загострився ревматизм; розвинулось хро­нічне ­захворювання носа та горла, яке супрово­джувалося задухою, безсонням і слабкістю. Літо митець зазвичай проводив у горах, але відновлення після хвороб відбувалося вкрай повільно. Водно­час у нього почалася творча криза.

Саме в ­останнє десятиліття Конрад взявся за напи­сання нового роману із життя Цюріха ХV ст., але вже був не в змозі його завер­шити. Ба більше, на тлі депресії він спалив ­фактично всі чернетки. Останній його закінчений твір — новела «Анджела Бор­джіа» (1891), що коштувала йому величезних зусиль. Через серйозні проблеми із ­зором ­автор мусив надиктовувати текст секретарю. «Уже в ­перших поривах його поетичної творчості ­бували ­перерви, ­довгі дні й тижні, коли перо випадало з його рук, мозок відмов­лявся від служби, і він сидів затоплений не то в задумі, не то в глухім остовпінні, — зазначав Іван Франко. — Із часом такі павзи робилися щоразу час­тіші, ­довші, поки наприкінці 1891-го зовсім не ­витрутив йому пера з рук, не зробивши його живою руїною».

Також Маєр тяжко переживав смерті близьких, почав сторонитися людей, став украй підозрілим, потерпав від марень. Дружина намагалася зарадити, перевізши його на озеро Люцерн. Але він не міг заспокоїтись і 7 липня 1892 р. сам звернувся до психіатрів санаторію Кенігсфельден, де пробув до жовтня наступного року, але без жодних поліпшень. Директор писав про нього: «Хво­роба поета уявляється як тяжка меланхолія із чуттєвими ілюзі­ями, що йдуть внаслідок душевної втоми». Тому ­дружина забрала його додому, де доглядала за ним сама. Час від часу він ще намагався писати вірші, але марно.

Іван Франко заперечував божевілля Конрада і характеризував його стан, як «тиху меланхолію, спричинену, з одного боку, спадковістю, а з другого — надмірною, страшно інтенсивною і важкою працею». Пізніше різні фахівці намагалися встановити йому діагноз ретроспективно. Ернст Кречмер зазначав: «Маєр являє собою ­рідкісний у психіатрії випадок парадоксальної дії залоз внут­рішньої секреції, які перевернули всі закони нормального розвитку організму: його юнацькі роки вияви­лися найсуворішою зимою його душевного й ­емоційного життя, і лишень у зрілому віці настав розквіт ­останнього… Коли Маєр наблизився до свого 40-річчя, то всі розлади несподівано зникли і він став оспівувати своє чарівне пере­родження. У віці 39–67 років митець створив ціле ­зібрання художніх творів, хоча продовжував страждати від підвищеної чутливості, несподіваних коли­вань ­настрою, швидкої втомлюваності».

Низка дослідників, як-от Г. Сегалін, В. ­Ефроімсон, В. Ланге-Айхбаум, поділяла думку про наявність у ­Маєра маніакально-депресивного психозу (біполярного афективного розладу), що мав спадковий характер. Крім того, творчу продуктивність Конрада вони ­пов’язували безпосередньо з гіпоманіакальним станом, ­останній корот­кий спалах якого відбувся саме 1898 р., після ­попереднього 10-річного епізоду депресії. Тоді Конрад Маєр під час відпочинку в Ендель­берзі раптово «ожив», заговорив про істо­ричних особис­тостей, почав навіть буду­вати плани про майбутні твори, і до рідних повернулася надія на його ­повне одужання. Останні роки ­життя письменник перебував, за ­словами біографів, «у стані ­душевного затьмарення», «істеричної коми» й уже не міг відрізнити історію від сьогодення.

Письменник на схилі віку Могила митця Двадцять швейцарських франків Троянда Конрад Фердинанд Маєр

Психіатр Пауль Мебіус висловив припущення про ­наявність у Маєра шизофренії. Цю думку розвинув О. Шува­лов: «За наведеними даними (наявність ознак розладу спектра аутизму та маячення, амбівалентність — «хвороблива роздвоєність») він, імовірно, є хворим на шизо­типовий чи шизоафективний розлад. Більш визна­чено можна говорити про залежність його ­творчості від перебігу психічного захворювання: його творчий розквіт чітко відповідає тривалому періоду ремісії».

Сучасний психіатр Петер Брігер вважає: «Протягом багатьох років життя у Конрада Маєра спостерігався хронічний депресивний розлад. Ми б діагностували дистимічний розлад із коморбідним рецидивуючим великим депресив­ним розладом із психотичними ознаками».

Конрад Маєр помер 28 листопада 1898 р. у віці 73 ­років. Наступного року на його честь селекціонер Франц ­Герман Мюллер назвав кущову троянду ніжного рожевого ­кольору з насиченим ароматом. Сестри Маєра не стало 1912 р., а ще за три роки — дружини. ­Єдина його донька Камілла 1936 р. покін­чила життя само­губством. Відповідно до її заповіту було засновано щорічну премію за сприяння культурі імені Конрада Фердинанда Маєра, яку прису­джують художникам, літераторам або вченим, діяльність яких пов’язана з кантоном Цюріх.

Із-поміж діячів особистість і творчість швейцарського поета, прозаїка, майстра літературного реалізму ­Конрада Маєра високо цінував український письменник, публіцист, пере­кладач Іван Франко, який називав його одним із найбільших та най­оригінальніших ­німецькомовних ­поетів ХІХ ст., чий ­талант заслуговує на значно більше визнання і слави, ніж він досяг.

Підготувала Олена Тищенко