Вальтер Скотт:
тілесна неміч і сила духу

Вальтер Скотт

Біографія всесвітньовідомого шотландського письменника, «батька історичного роману» Вальтера Скотта (1771–1832) є прикладом того, як людина з інвалідністю внаслідок спинномозкового паралічу зуміла прожити повноцінне й доволі насичене життя, реалізувавшись відразу в кількох сферах. За словами дослідників, «тілесна неміч урівноважувалась у нього силою духу». Усупереч своїм фізичним вадам, він пропагував заняття спортом на відкритому повітрі, вражав оточення своєю доброзичливістю й незмінним оптимізмом, а також мав феноменальну пам’ять. Його не зламало ні погіршення здоров’я у зрілості, ні родинні трагедії, ні фінансові негаразди. Однак на схилі віку порушення мозкового кровообігу призвели в нього до серйозних розладів когнітивних функцій.

Вотті

Вальтер Скотт народився 15 серпня 1771 р. у м. Единбург і був нащадком старовинних шотландських династій Прикордонного краю (Скоттіш-Бордерс). Про своїх предків він писав, що вони «триста років добуткували вбивствами, грабунками та розбійництвом, за короля Якова орудували в парламентському війську, тобто ­лицемірили, співали псалми тощо; за останніх Стюартів пересліду­вали інших і самі зазнавали гонінь; полювали, пили ­кларет, учиняли заколоти й дуелі». Як узагальнив пись­менник ­Джон Нісбет, це сімейство із яскраво виразною патологічною історією «буквально пронизане ­нервовими розладами».

Його батько, Вальтер Скотт-старший (1729–1799), був сином фермера, але зумів здобути вищу освіту та стати адвокатом. Він відзначався твердими принципами, ­чесністю і прямодушністю, однак при цьому не вмів дати раду своїм справам і грошам. Для нього також була ­характерна штивність, аскетизм, захоплення церков­ними книгами й незбагненний потяг до організації та відві­дування похоронів.

Мати, Анна Резерфорд (1739–1819), донька профе­сора медицини Единбурзького університету, здобула досить ґрунтовну освіту в приватній школі. Вона була від­критою та компанійською, із почуттям гумору та хистом ­неперевершеної оповідачки. За Скотта Анна вийшла ­заміж у 19 років і народила йому 12 дітей, шестеро з них померли в ранньому віці.

Вальтер (по-домашньому — Вотті) був дев’ятим. За його словами, «надзвичайно здоровим і сильним малюком», проте недовго. Його перша нянька хворіла на тубер­кульоз, який намагалася приховати, але була вчасно ви­крита і звільнена, не встигнувши його заразити. Хлопчик зростав дуже активним і невгамовним.

Однак у віці півтора року якось прокинувся з лихоманкою, яку пов’язали з прорізуванням зубів. А після трьох днів, проведених у ліжку, під час купання несподівано ­виявилося, що він не може рухати правою ногою. Занепокоєна мати звер­нулася до свого батька-лікаря ­Джона ­Резерфорда, той ­консультувався з колегами, але причину з’ясувати так і не вдалося. Ані вивиху, ні розтягнення не було, а застосо­вані різні місцеві засоби не мали жодного ефекту.

Сучасні дослідники переконані, що це був один із перших на Британських островах випадків захворювання на поліомієліт. Поліовірус вражає переважно нерви спинного або стовбура головного мозку і призводить до незворотного паралічу кінцівок, що й сталось у письменника.

Маленького Вотті врешті відправили на ферму до ді­дуся Скотта в Прикордонний край, де головні ­сподівання покладалися на цілющий вплив повітря та народні ­методи лікування. Як він пригадував, щоразу, коли різали вівцю, його загортали у свіжозняту шкіру і, приманюючи годинником, спонукали повзати. Утім на нього чатувала й нова небезпека. За матеріалами біографа Хескета Пірсона, його нянька збожеволіла через нерозділене кохання і ­вирішила зарізати хлопчика: віднесла на болото, але потім пере­думала і повернулася з покаянням. Періодично Вотті залишали качатися на вигоні під наглядом вівчаря, та якось забули забрати під час грози, що його, однак, не злякало.

Із часом він уже зміг стояти, а потім і пересуватися, ­пізніше навчився кататися на поні. Але його права нога так і лишилася значно меншою і коротшою, тому, коли інші діти бігали й гралися, йому зоставалося сидіти біля ­бабусі й тітки, слухаючи їхні розповіді. Майбутній письменник змалку демонстрував гострий розум: рано почав читати, а почувши баладу, відразу повторював із неї цілі уривки. Його пам’ять була справді феноменальною, а­дже він пам’ятав себе ще немовлям. На думку доктора Девіда М. Грея, у нього могло статися ураження й частини голов­ного мозку, що призвело до повнішого його розвитку.

Вальтер Скотт-старший, батько Анна Резерфорд, мати Джон Резерфорд, дідусь Вальтер у віці 6 років

Цілий рік Скотт прожив разом із тіткою в курортному м. Бат (Англія), де до нього застосовували електричні процедури та лікували мінеральними водами. Однак ­помітного ефекту це не дало, як і пізніше оздоровлення на східному узбережжі Шотландії. Зате побачені ­дорогою визначні місця Лондона він пам’ятав у деталях і через 25 років, а враження від вистави за Шекспіром ­лишилися із ним до кінця життя.

Взимку 1777 р. Вотті нарешті повернувся до батьків в Единбург. Троє братів і сестра, котрі його по суті не ­знали, ставилися до нього досить вороже, лупцювали та брали на кпини через його кульгавість і не за роками гострий ­розум. Згодом він пригадував: «Ніколи не забуду обрáзу, яка душила мене, та змішаного почуття, що об’єднало гнів на власну безпорадність і заздрощі, із якими я слідкував за вільними рухами моїх в’юнких братів». Лише із четвертим братом Томом у нього склалися приязні ­стосунки. Але найголовнішою опорою була для нього мати: «Добрі­шої матері годі й уявити, і якщо я чогось досягнув у ­цьому ­світі, того головно тому, що вона із самого початку мене підтримувала».

Усе до снаги

Хоча інколи йому доводилося відстоювати власну гідність кулаками, Скотт виріс незлобливим і доброзичливим юнаком. Після підготовки з репетитором його від­дали до середньої школи, яку він відверто зненавидів і тому не вирізнявся особливими успіхами. Але в колі одно­літків Вальтер швидко здобув популярність як непере­вершений оповідач, зробився більш упевненим у собі і, ­попри свою ваду, почав займатися скелелазінням, ­ставши першим у цьому виді спорту.

В обхід навчальної програми він багато, але ­безсистемно читав, запам’ятовуючи прочитане на все життя: «Моїй пам’яті рідко коли не вдавалося зберегти улюблений поетичний уривок або пісеньку з вистави, не кажучи вже про прикордонні балади; імена ж, дати й інші історичні формальності вельми прикро не давалися мені».

Бажання охопити якомога більше книг, своєю чергою, спонукало його до вивчення мов. Так Скотт фактично ­самотужки опанував французьку, німецьку, іспанську та італійську мови.

У листопаді 1783 р. він вступив до Единбурзького міського коле­джу, але за рік змушений був перервати ­навчання через внутрішній крововилив. Його перший біограф ­Джон Локхарт ствер­джував, що була крово­теча в нижньому відділі кишківника. Інші дослідники висловлювали припущення про туберкульозний процес або тиф. І знову, коли інші хлопці розважалися, Вальтер опинився прикутим до ліжка. До нього застосовували досить дивне лікування: його тримали на морозі, пускали кров, дозволяли вживати лиш овочі та забороняли говорити, проте можна було читати і грати в шахи.

Після кількох рецидивів письменник усе ж одужав, що лікарі назвали справжнім дивом. Ба більше, завдяки наполегливості й упертості йому вдалося не лише поверну­тися до звичного життя, а ще й інтенсивно займатися спортом. Він виконував силові вправи для верхньої частини тіла, сформувавши кремезний торс і розвинувши велику міць у руках. Також Скотт пропагував рухову активність на свіжому повітрі. З об’єктивних причин він віддавав пере­вагу їзді верхи, але не обмежувався цим: чимало ­ходив і пішки, зокрема дослі­джував із друзями довколишні ­замки та поля битв, мандрував на далекі озера або в гори, полював і рибалив. Оскільки правою ногою Вальтер ледве діста­вав пальчиками землі, то рухався, перекочуючись із боку на бік усім тілом, та мусив опиратися на ціпок. Проте це його не зупиняло: він пересувався хоч і повільно, але міг іти безперервно довгий час.

А 1786 р. батько взяв його учнем до своєї правничої контори. Хоча цей фах не надто приваблював 15-­річного юнака й викликав у нього нудьгу. Втім, із поваги до ­батька Вальтер старанно виконував свої обов’язки і, крім того, отримав можливість на роботі читати, а підробіток переписуванням документів допоміг йому оплачувати бібліо­теку й театр.

Потрапивши до середовище юристів, Скотт став дбати про власний зовнішній вигляд, став завсідником різних клубів і завів чимало друзів, яких розважав власними блискучими оповідками і з якими нерідко випивав. За спогадами одного з них, він «відзначався досить нестриманою та дратівливою натурою», що, проте, ­успішно гамував і завжди лишався винятково тактовним, ніколи не втрача­ючи гарного настрою.

Вільяміна Белшес, перше кохання Вальтер у молодості Шарлотта Шарпентьє, дружина Скотт, 1805

Утім, будучи душею компанії, письменник відчував ­також і потребу в усамітненні, «знаходячи в потаємних своїх мріях ­джерело невичерпної насолоди». ­Періодично він здійснював прогулянки наодинці, під час яких так глибоко занурювався в себе, що забрідав досить далеко і надовго, й рідні не знали, де його шукати.

До коле­джу Вальтер повернувся 1790 р. і за рік ­отримав диплом адвоката. Батько доручав йому деякі судові ­справи, але особливих здобутків на юридичній ниві він не мав, бо насправді відчував потяг до іншого: «У мене завжди було серце солдата, хоча через кульгавість я не придатний до цієї справи». Однак мрію йому вда­лося ­здійснити, хоча і не на професійному рівні.

Після французької революції по всій Англії створювалися добро­вольчі загони легкої кавалерії, тож Скотт, не полиша­ючи адвокатури, сформував корпус королівських легких драгунів, у якому став казначеєм, квартир­мейстром і секретарем. До цієї волонтерської діяльності він ставився не просто з відповідальністю, а зі щирою пристрастю, власною завзятістю й натхненням підіймаючи дух усього корпусу.

Глибокі місця

Через своє каліцтво Вальтер у юності був украй нерішучим із представницями протилежної статі, проте ­згодом зумів змістити акцент на власні переваги. «Я, бувало, ­заздрив на танцях хлопцям, які уміли попрацювати ­ногами; але потім переконався, що варто мені опинитися в товаристві дівчат — і, як правило, я досягаю того ­самого ­завдяки ­живому спілкуванню», — говорив він, натякаючи на свої декламаторські здібності.

Найбільшим його коханням стала Вільяміна Белшес, донька адвоката. Вони познайомилися, коли їй було лише 15, а Скотту — 20, і зустрічалися п’ять років, чергуючи побачення з довгими розставаннями. Він пригадував, що жив між відчаєм і надією: «три роки солодких мрій і два роки пробу­дження від них — ось, власне, і вся ­історія кохання». Офіційних заручин між ними так і не ­відбулось, проте, коли до Вільяміни посватався син бан­кіра, вона одразу дала згоду, ще й сама прямо повідомила про це Вальтеру. За спогадами друзів, Скотт перебував у ­такому тяжкому психічному стані, що вони навіть побоювались, як би він із горя не схибнувся розумом.

Вільяміна не стала щасливою у цьому шлюбі та ­померла у віці 34 років. Письменник так ніколи й не зміг її ­забути, хоча сам одружився через півтора року після їхнього розриву. Жваву і веселу француженку Шарлотту ­Шарпентьє (1770–1826) він зустрів під час кінної прогулянки й уже за три тижні зробив їй пропозицію. Шарлотта здобула монастирське виховання, оскільки її батько, начальник військової академії, після втечі дружини з коханцем пере­дав дітей опікунові. Її спочатку відштовхнула кульгавість залицяльника, дівчина заборонила йому приїж­джати, ­називала нахрапистим і божевільним. Хоча він писав їй ­палкі листи, обіцяючи незабаром стати головним ­суддею графства і першим багатієм, та клявся, що «готовий жити і померти тільки ради Вас».

Пара обвінчалась 24 грудня 1797 р., а за наступні вісім років у них народилося п’ятеро дітей, із яких тільки ­перша померла немовлям. Старша донька Софі, лагідна та музично обдарована, була улюбленицею батька. Вийшовши за редактора ­Джона Локхарта, єдина подарувала йому онуків. А старший син Вальтер утілив його мрію, зробивши блискучу військову кар’єру (дослужився до підполков­ника), але в шлюбі дітей не мав. Молодша донька Анна, гарна й талановита, лишилась незаміжньою і жила разом із батьками. Син Чарльз, отримавши диплом юриста, став британським послом у Неаполі.

Митець дуже любив дітей, а потім і внуків. Та якось гості поцікавились, чи кохає він дружину, на що ­отримали відповідь: «Ми з місіс Скотт вирішили побратися, керу­ючись почуттям найщирішої симпатії, і за роки ­шлюбу це почуття не зменшилось, а ще й зросло. Звісно, йому бракувало того самозабутнього любовного шалу, який, здається, людині судилося пізнати в житті лиш ­єдиний раз. Той, хто, купаючись, ледве не втонув, рідко наважиться знову потикатися до глибокого місця».

Невід’ємною частиною їхньої родини також ­вважалися собаки. Вальтер постійно був оточений чотирилапими різних порід, які супрово­джували його навіть під час подорожей. Один із перших його улюбленців — Кемп, ­гібрид тер’єра і бульдога, завжди лазив із ним по скелях, демонструючи найпростіший шлях. На багатьох портретах разом із хазяїном зображений гібрид мастифа і ­хорта на ім’я Майда.

Коли у письменника виникли фінансові проблеми, він не в останню чергу непокоївся за собак: «…думка про те, що доведеться розлучитись із цими безсловесними істотами, завдає мені невимовної гіркоти… Я вже ніби чую, як вони скавчать і скрізь мене розшукують». Скотт дуже тяжко переживав смерть улюбленців і встановлював у пам’ять про них кам’яні статуї. В одному з листів він розмірковував: «Чому в собак таке коротке життя? Мені ­здається, що Господь зробив його таким зі співчуття до ­людини: бо, якщо ми так страждаємо, втрачаючи пса, із яким прожили разом 10 чи 12 років, то що тоді було б із нами, якби вони жили вдвічі довше?»

Творчість як насолода

Вальтер зростав на шотландському фольклорі і, хоча працював адвокатом, багато часу мандрував селами, збира­ючи народні балади. Результатом цієї діяльності стала ­видана ним тритомна збірка «Пісні шотландського кор­дону» (1802). Сам він почав віршувати ще в 11-річному віці, ­однак першу свою поему — «Пісня ­останнього менест­реля» — опублікував, коли йому виповнилося 33 роки. ­Наступні поеми («Мірміон», «Діва лісового ­озера», «­Рокбі», «Повелитель островів» тощо) стали ­справжніми бестселерами і принесли авторові славу.

Поетичні твори давалися йому дуже легко: «Мої вірші потрапляють зі столу зразу до друкарні. Іноді мені ­самому важко пояснити, що я хотів у них сказати». Скотт ­ніколи не перечитував написане двічі, а після публікації втрачав будь-який інтерес до своїх поем і навіть власним дітям ніколи не давав їх читати.

Також Скотт пробував писати і прозу, але роками пере­кладав чернетки з місця на місце, доки якось не сів і не завершив твір за три тижні. Цей перший його історичний роман під назвою «Веверлі» вийшов друком, коли авторові виповнилось уже 43. Будучи на той час суддею, він вирішив приховати своє ім’я і, на відміну від поем, ­власні прозові книги публікував анонімно.

Донька Софі із чоловіком Син Вальтер Донька Анна Син Чарльз

Цілком заслужено Вальтера називають «батьком історичного роману», а­дже він не просто відродив цей уже забутий жанр, а розробив універсальну схему, за якою ­працювали всі його послідовники. Серед найкращих зразків жанру — «Айвенго», «Роб Рой», «Кенілворт», «Ламмермурська наречена», «Квентін Дорвард», «Редгонтлет» та ін., у яких поряд з історичними особами діють ­вигадані персонажі, що подорожують, воюють і закохуються.

Скотт був плідним прозаїком, випускаючи по два романи щороку, і працював дуже швидко, покладаючись лише на інтуїцію: «Інколи мені здається, що рука в мене пише сама, незалежно від голови. Разів двадцять я починав писати за визначеним планом, але жодного разу не дотримувався його до кінця, максимум — на півгодини». Узявшись за нову книгу, він не мав жодного уявлення, яким буде її кінець і навіть наступний розділ. Завершивши роботу за лічені тижні, одразу віддавав її до видавництва, а­дже насилу розбирав власний почерк і тому ­вдруге перечитував текст лише в друкованій коректурі.

Безперечно, великою опорою була і його виняткова пам’ять. Так, у 54 роки Вальтер ствер­джував, що за першим рядком може повторити будь-який лист, написаний ним за останні чотири десятиліття. Багато віршів і поем своїх сучасників він був здатен повторити вже після першого ­читання. Немало епіграфів до його романів узято з книг, прочитаних ним ще в ранній юності. Як зазначав біограф Х. Пірсон, «в історії людства він, можливо, є єдиним прикладом поєднання феноменальної пам’яті з багатою уявою».

Сучасні критики виявляють у його творах низку недоліків: недбала манера письма, затягнуті вступи, багатослів’я, нерівномірний розвиток сюжету, брак художньої ­цілісності тощо. Але за життя автора його романи мали просто приголомшливий успіх. Захоплені читачі з нетер­пін­ням очікували на появу кожної нової його ­книги, які одразу після виходу розмітали з полиць книга­рень. ­Митець започаткував таке явище як літературний ­туризм: усі ­місця, у яких розгорталися події його творів, ­незмінно ставали популярними туристичними ­об’єктами, водночас сприяючи популярності Шотландії.

Однак при цьому Вальтер продовжував приховувати своє авторство впродовж тринадцяти років — усі його романи виходили з підписом «від автора «Веверлі»». Ба ­більше, у перед­мові зазвичай ішлося про те, що він є лише упоряд­ником, який віднайшов нотатки, щоденники, ­розповіді ­іншої людини і просто їх белетризує. Цей підхід не лише ­дозволяв йому уникнути особистої відповідальності та критики, а ще й став своєрідною грою: доки ­читачі дискутували, хто є цим таємничим автором чи письменни­ками (а­дже одна людина не здатна стільки створити!), він і сам ­відсторонено обговорював власні книги та навіть ­писав на них рецензії, і не тільки схвальні.

Вальтеру Скотту дуже подобалась літературна праця як процес: «Чим би не пояснювали спонукальні мотиви творчості — бажанням слави або збагачення — я вважаю, що єдиний стимул — це насолода, яку дарує напруження творчих сил і пошук матеріалу. На інших умовах я ­писати відмовляюсь — так, як не стану полювати, тільки щоб пообідати кроликом. Однак, якщо це заняття супрово­джу­ватимуть слава та гроші, заперечувати ­проти цього так само безглуздо, як викинути впольованого кролика». Свою літературну працю він називав «порожніми роз­вагами, на кшталт гри в м’яч або катання обруча», а­дже мав ще, окрім неї, безліч інших справ.

Шум крові у жилах

Після смерті батька Вальтер кинув адвокатуру, ­діставши посаду головного судді графства Селкірк, яку обіймав до самої смерті, а з 1806 р. ще й працював за сумісництвом секретарем на сесіях Вищого суду Шотландії в цивільних справах. Через це частину року він жив у столиці, де мав власний будинок, а решту — у Шотландському прикордонні, де облаштовував своє життя сільського поміщика.

Одружившись, письменник спочатку винаймав на літо заміський будинок, згодом придбав невеликий маєток Ашестил, де прожив із родиною вісім років. Продавши його 1811 р., він купив садибу Ебботсфорд на річці Твід, яка ­стала цариною його невтомної діяльності. Це була ферма на 100 акрів зі ставком і прибережним лугом, однак Скотт завзято скуповував довколишні землі, збільшивши за п’ять років свої володіння майже втричі. Незацікавлений у розведенні худоби й вирощуванні аграрних рослин, він був одержимий виса­джуванням дерев: осушував болота, удобрював пустки та власноруч садив десятки тисяч саджанців — куплених, виписаних та отриманих у подарунок.

Іншою його манією стало ушляхетнення будинку. Почавши з прибудови кількох кімнат, за десятиліття Вальтер перетворив його на пишний замок, «дім-роман на кшталт поміщицьких маєтків старої Шотландії». Так, перед­покій у ньому прикрашала солідна колекція ­історичної зброї, а більшу частину кабінету займала величезна бібліо­тека тощо. До Ебботсфорду постійно з’їж­джалися його ­численні друзі, а­дже Скотт славився неймовірною гостинністю та щедрістю, полюбляв веселощі та живе спілкування. Він зазвичай рано прокидався та перед розважанням від­відувачів і господарськими справами встигав ще до сніданку кілька годин присвятити й літературній праці. У нього була незмінна звичка — відповідати на всі ­листи в день їх отримання.

Скотт із собаками, 1823 Маєток Ебботсфорд Письменник за роботою

Не менш насиченим було й життя митця в столиці. ­Окрім роботи на сесіях, він виконував обов’язки президента нової нафтогазової компанії, заснував та очолив клуб, що ­займався перевиданням рідкісних книг, був голо­вою Единбурзького королівського товариства і низки ­зібрань.

До того ж 1818 р. Вальтер віднайшов регалії ­шотландського ­трону та згодом був удостоєний титулу баронета. Він дуже поважав ­звання, але при цьому не мав жодного чванства чи сно­бізму, виявляв терпимість, шану та розуміння до ­інших, із повагою ставився навіть до слуг. Проте вищий світ не припав йому до душі: брак вишуканості та витон­че­ності в ­нього доповню­вали скромність, невибагливість і пере­конання у власній посеред­ності.

Займаючи пост судді, Скотт багато років замовчував свій бізнес, а саме права власності на друкарню братів Баллантайнів, у якій виходили його прозові книги, та співробітництво з видавцем Арчибальдом Констеблом. Водночас він особисто займався підготовкою до друку творів інших авторів, упорядковував гори матеріалів, ­їздив за уточ­нен­ням деталей тощо, однак мало цікавився фінансовим ­аспектом видавничої справи, демонструючи відверту нероз­судливість і марнотратство.

Вальтер вважав зміну діяльності найкращим відпочинком і ніколи не сумнівався у власних силах, перейма­ючись тільки, щоб вистачило часу на всі його задуми. Саме тоді він перебував у відмінному здоров’ї та доброму настрої, встигав і працювати, і розважатись, та ще й нарікати на свої надмірні лінощі. «Я розривався на частини, але як же прекрасно радісно мені жилося! — пригадував він. — Кров шуму­вала в жилах — у мене було відчуття, ніби на світі ­немає нічого такого, що не було б мені до снаги».

Затуманене чоло

Однак після 45 років Скотт почав хворіти: спочатку травму­вався, упавши з коня, а згодом несподівано занедужав на жовчнокам’яну хворобу. А навесні 1817 р. він ­уперше відчув різкі кольки, спазми і нудоту. Напади регулярно повторювались і тривали по кілька годин, а біль був настільки сильним, що він інколи непритомнів і якось ­навіть уже благо­словив дітей. Лікарі пускали йому кров, прикладали розпечену сіль, а за знеболювальне ­призначали опій і його похідні. Письменник не міг відмовитися від нього, хоча ­нарі­кав, що це спричиняє сильну втому та хандру, які нама­гався розвіяти, катаючись верхи (але вже не на коні, а на поні) — аби «розігнати прокляті випари від лаудануму, що я змушений був проковтнути». Найдієвішим засобом виявилася каломель — препарат на основі ртуті, який дове­лося приймати регулярно і тривалий час.

Гостра фаза хвороби тривала три роки, упродовж яких Вальтер не припиняв працювати. Навіть за найтяжчих нападів, які супрово­джувалися нез’ясованими судомами, він із ліжка диктував нові твори. Саме тоді постали одні з найкращих його книг — «Ламмермурська наречена», «­Легенда про Монтроуза», частини «Айвенго» й «Роба Роя».

Це справді загадковий епізод біографії митця: задокументовано, що, коли йому принесли вже надруковану «Ламмермурську наречену», він не міг пригадати «жодної обставини, жодної розмови із цього роману, жодного із виведених характерів». Подібне повторилося з «Айвенго», який теж викликав у нього сумніви, чи дійсно вíн його написав.

Версія про епілептичний характер цих судом не мала підтвер­дження. На думку сучасних фахівців, це могло ­стати наслідком больового синдрому і наркотичного сп’яніння через вживання певних препаратів (­Дж. Б’юкан) або це був органічний амнестичний синдром внаслідок судинного захворювання головного мозку (О. Шувалов).

Арчибальд Констебл, видавець Джон Баллантайн, співвласник типографії Джеймс Баллантайн, редактор Вальтер Скотт, 1826

Урешті Скотт одужав і повернувся до звичного життя, але не такого насиченого, як раніше. Він уже не ­настільки інтенсивно займався фізичною діяльністю, а в листах ­почав нарікати на пригніченість і мозкові симптоми. Крім того, 1819 р. один за одним пішли з життя його мати, улюб­лені тітка й дядько (до речі, більшість його родичів помирали внаслідок інсульту). Проте, за словами біографів, «уява разом із чудовою пам’яттю рятувала його від довгих періодів меланхолії чи песимізму».

А 1825 р. письменника спіткав фінансовий крах. У його типографії не велося жодного бухгалтерського обліку, а численні борги, замовчувані партнерами, покривала заплу­тана система вексельних кредитів, яка в одну мить обвалилася. Скотт мусив не просто визнати свою підприємницьку діяльність, а ще й узяв на себе (хоча був не єдиним акціонером) сплату всієї заборгованості в сумі 116  838 фунтів. Він гордо відмовився від допомоги друзів, продав дім у Единбурзі та позичив під заставу ­Ебботсфорду ­10 ­тисяч фунтів. Основну частину зобов’язався сплачу­вати із суддівської зарплатні й гонорарів за книги, зізнавшись зрештою публічно, що є «автором «Веверлі»».

«Стою так само міцно, хоча чоло дещо затуманене. ­Переді мною відкривається новий шлях, — бадьорився Скотт на людях і додавав: — У мене таке відчуття, ніби я скинув із плечей розкішний, але дуже важкий одяг, який мене більше обтяжував, ніж захищав». Проте його ­родині довелося відмовитись від звичного побуту та ­економити ­буквально на всьому. Особливо тяжко це ­переживала дружина Шарлотта, яка до того ж не мала міцного здоров’я і ще змолоду «сиділа» на знеболювальних. А на початку 1826 р. у неї діагностували грудну водянку (гідроторакс), від якої вона й померла у травні цього року.

Втрата дружини повністю вибила письменника з колії. Перший час він перебував у стані заціпеніння та від­чуженості, але потім уже не міг стримувати власних емоцій: «У мене істеричний стан, що змушує людей ­плакати, проявляється із жахливою силою — горло так пере­хоплює, що немає чим дихати, а потім я занурююсь у напів­сон і запи­тую себе, чи може бути таке, що моя бідо­лашна Шарлотта й справді померла…»

Крім того, його дуже пригнітив від’їзд дітей та онуків після похорону Шарлотти (хоча Анна й надалі мешкала з ним): «У домі тихо, як у склепі. Не чутно дітлахів — їхні голоси стихли. Порожнеча наводить на смуток, і мені ніяк не вдається повернутися до звичного настрою. До мене підкралася хандра, яку не розвіяти жодними силами, а ще весь день ллє дощ і не можна вийти на прогулянку».

Не нарікаю і не боюся

Саме творчість відігравала стабілізуючу роль для ­нього. Обтяжений боргами, Вальтер мусив украй методично працювати, проводячи за письмовим столом ­сумарно ­близько восьми годин щодня. Його романи мали незмінний успіх і приносили високі гонорари, однак він усвідомлював, що майбутнє жанру за чітко розробленою фабулою — явно слабким його місцем. А 1827 р. Скотт випустив цикл по­вістей «Кеннонгейтські хроніки» (позначені більшою ­увагою до психологічних станів персонажів), докумен­тальну працю «Життя Наполеона Бонапарта», розпочав серію нарисів з історії Шотландії для дітей «Розповіді ­дідуся», а ще взявся за написання приміток до повного зібрання власних творів.

Також невпинно погіршувалося його здоров’я. ­Митець ­часто засту­джувався, страждав від сильного ­дискомфорту в кишківнику та головного болю, нападів ревматизму, проб­лем із зором, після виявлення крові в сечі став ще ­більше кульгати — однак за будь-якого самопочуття незмінно здійснював прогулянки на свіжому повітрі ­верхи на своєму поні. Він був виснажений напруженою інтелектуальною працею, до чого несподівано додалися ще й певні психічні роз­лади. «Два чи три останні дні щось даються в знаки нерви, — зано­тував він 1827 р., — я впадаю в найсильніше ­збудження через найнікчемніші причини; краса сутінків, подув літнього вітерцю викликають у мене сльози благоговіння».

Так пізніше описував свій стан на званому обіді: «Мене охопило тривожне відчуття — здалося, що все, що від­бувається, трапляється не вперше, що ми вже обговорювали ці предмети і ці ж самі люди точно так само про них ­висловлювались… Усе, що я говорив і робив, було ніби уві сні — огидне відчуття».

У Лондоні під час його гостин одна з дам співала ­пісню, яка йому дуже сподобалася. Вальтер запитав: «Хто ­автор? Чи не Байрон?» — у відповідь почув, що це уривок із його поеми «Пірат». «Ви мене засмутили, — роз­губився він. — Якщо пам’ять почне мені зра­джувати — моя справа скінчена: я завжди так на неї покладався».

А на думку дослідників, це були передвісники інсульту: «Мої думки відмовляються перебувати в необхідному порядку». Вочевидь, він страждав від гіпертонії та вже пере­ніс кілька нападів, які приховав.

Після сніданку 15 лютого 1830 р. Скотт бесідував із гостею і раптом збагнув, що його мовлення стало плута­ним, а потім на 15 хвилин (він засікав) узагалі втратив здатність говорити. Помітивши його перекошене ­обличчя, донька навіть знепритомніла. «Дуже схоже на параліч або апоплектичний удар, — записав він до щоден­ника. — Хоча, що б це не було, здолаю й це».

Лікарі рекомендували йому сувору дієту із забороною ­вживання алко­голю й куріння сигар. Але, протримавшись дев’ять місяців, Вальтер дозволив собі келих віскі, після чого дійшов до спальні та знепритомнів, пролежавши ­деякий час на підлозі без допомоги. Безсумнівно, це був другий ­інсульт, внаслідок якого в нього паралізувало ­праву руку.

Він продовжував диктувати нові твори, попри ­заборону інтелектуальної праці. Однак романи, написані ним ­після інсультів («Граф Роберт Паризький», «Замок небез­печний»), позначені різким занепадом його ­творчих здіб­ностей. Митець намагався дотримуватися суворого розпорядку дня та відповідної дієти, але з нагоди ­приїзду друга ­випив кілька келихів шампанського — і з ним стався третій інсульт. Проте навіть після цього він не ­здався та розпочав новий роман «Облога Мальти». «Я не нарікаю і не боюся наближення смерті, — зізна­вався він. — Хай буде миттєвий біль, я згоден — тільки не це затьмарення розуму, що позбавляє мене здатності повноцінно жити і діяти».

На думку дослідника В. Ланге-Айхбаума, у нього розвинулася атеросклеротична деменція. Усупереч ­слабкому здоров’ю Вальтер вирішив провести зиму 1831–1832 рр. в Неаполі, де служив послом його молодший син Чарльз, та заодно провідати й інших дітей. Сини і доньки були вражені змінами в поведінці батька: він зробивсь украй дратівливим, мав порожній вираз обличчя, кілька разів поспіль повторював одні й ті самі історії, забував слова та, почавши про щось розповідати, раптом замовкав і невпевнено озирався. А ще не дотримувався дієти — зло­вживав забороненою їжею та алкоголем.

Із початком весни Скотт наполіг на поверненні додому. Дорога була складною: погана погода, довгі переїзди, ­карети й пароплави, що спричинило в нього четвертий інсульт. Митець мав затьмарений розум, маячення, але вимагав їхати далі без зупинок. Коли 9 липня він нарешті дістався Шотландії, то пізнав рідні місця і дуже зрадів улюбленому Ебботсфорду. У періоди просвітлення Вальтер просив вивозити його до саду і дати перо, але вже не міг нічого написати та навіть не пізнавав рідних. У віці 61 року 21 вересня 1832 р. він помер. Доктор Кларксон під час розтину оглянув його мозок, виявивши ураження його лівої півкулі і наявність кількох гідатид.

* * *

Біограф Хескет Пірсон підсумовував: «Життя Скотта є найблагороднішим зразком панування уяви над реальністю, а духу над плоттю, якщо вважати, що реальністю в його випадку були поліомієліт і каліцтво в дитинстві, три роки тяжкого нездужання після сорока та банкрутство на шостому десятку. Внутрішнє життя, наповнене творчою уявою, було тією опорою, завдяки якій він здолав усі тілесні немочі та стійко зустрів крах усіх своїх често­любних надій. Так само непохитно він переніс і остан­ній удар долі».

Що почитати

Хескет Пірсон
«Вальтер Скотт»

Художня біографія «батька історичного роману» Вальтера ­Скотта, що належить перу відомого британського літературознавця та біо­графа Хескета Пірсона. У книзі ­детально висвітлено життєвий шлях всесвітньовідомого шотландського письменника, описано його творчі зв’язки з рідною Шотландією. Але найголовніший здобуток автора — це яскраво і глибокий розкритий психологічний портрет митця, творами якого зачиту­ються вже кілька поколінь читачів у всьому світі.

Що подивитися

«У пошуках сера Вальтера Скотта»
(2022)

У документальному фільмі ВВС сучасний шотландський пись­менник Даміан Барр подорожує місцями, пов’язаними із життям і твор­чістю Вальтера Скотта, а ­також спілкується з літературо­знавцями, ­істориками та екскурсоводами, прагнучи з’ясувати, у чому ­полягає велич його особистості та виняткове значення його ­діяльності для Шотландії та світу загалом.

Підготувала Олена Тищенко