Війна як простір для життя

Загальноприйнято вважати, що війна залишає в людській душі помітний і передбачуваний слід. Це стосу­ється не лише учасників бойових дій, а й так ­званого мирного населення. Йдеться про багаторазово описану комбінацію симптомів, що виникають у відповідь на складнощі та небезпеки війни та переважно збігаються з озна­ками будь-якої хронічної травматизації. Якщо коротко, то до них ­належать інформаційна захопленість темою війни, марні спроби відгородитися від неї повсякденними ­справами і турботами, більш чи менш інтенсивні переживання ­страху, тривоги, злості, провини, сорому (Priebe etal., 2012).

А також негативні симптоми депресивного спектра: збіднення творчого начала, відчуття спустошеності, ­втрата ­інтересу до життя, зменшення цікавості та намагання дізна­тися ­щось нове, що значно ускладнює набуття емоційного ­досвіду, внаслідок чого для «відчуття прожитого часу» характе­рна убогість або навіть порожнеча (Morina, 2010; Kernberg, 2017). Колега, яка живе в одному місті зі мною і продовжує працювати «як до ­війни» у своєму кабі­неті, так описала власний стан: «Втома, ненависть і ­бажання ­завмерти. ­Порожнє ­життя, безчасся».

Наявність зазначених симптомів та їх виразність є ­індивідуальними та залежать від багатьох суб’єктивних та об’єктивних чинників, але найчастіше в емоційних і поведінкових проявах «людини воєнного часу» їх можливо ­розпізнати. Переконливий зв’язок між травматичними властивостями війни та змістом описаних симптомів, підкріплений власним досвідом переживань, справляє враження зрозумілості та робить їх очікуваними, а їх поширеність створює враження обов’язковості.

Психоаналіз виявляє інтерес до різних аспектів травматичної ситуації. Акцентується увага на індивідуальних особливостях символічного проживання травматичних подій, на дослі­дженні ранньої взаємодії з материнським об’єктом і кореляціями дитячого ­досвіду з дезадаптивним впливом травми, характері та ­якості атакованих прихильностей (Garland, 2002; Klein, 1940; Rosenfeld, 1950; Fonagy etal., 2017).

Обширна література формує уявлення про багаторівневість впливу травми на психіку та виразну залежність наслідків від індивідуальних особливостей людини. Тому є підстави припустити, що ми можемо передбачити най­імовірніший варіант реагування пацієнта на ­травмувальні обставини війни за умови, що для нас зрозумілі ­механізми функціонування його психіки.

Мотивом для написання цієї статті стало здивування. Власне, мене дуже вразила реакція на війну двох паці­єнтів, які виявили життєстійкість, що не відповідала моєму розумінню характеру і глибини їхньої патології. Ніби уникнувши травматизації, вони продемонстрували підвищений рівень адаптивності та парадоксальну здатність справлятися з викликами воєнного часу. ­Життя в умовах напруження війни вдавалося їм не менш, а можливо, й більш повноцінно, ніж до війни.

За моїми очікуваннями, «довоєнна» симптоматика мала б приректи їх на суттєві труднощі в адаптації до екстремальних ­подій. Деякі продемонстровані ними риси здавалися несправедливо «присвоєними» або ­виниклими з нізвідки, що змусило мене визнати поверховість своїх діагностичних ­су­джень. Несподівані стосунки цих пацієнтів із війною спонукали до нового знайомства з ними.

Далі я буду спиратися на клінічний матеріал двох багато­річних аналізів. Пацієнтка С. і пацієнт Б. ­звернулися до тера­пії відповідно п’ять і шість років тому зі скаргами на ­панічні атаки. Задовго до описуваних подій я об’єднав їх характеристикою «важкі пацієнти», оскільки обоє відчували труднощі в асоціюванні, символізації, а ­відповідно, і в опрацюванні сепараційних тривог і депресивних пере­живань. Вони вирізнялися нестійкою ідентичністю і насторожено-­ворожим ставленням до світу. У роботі з ними я часто відчував себе неефективним. Я знаходив певну схожість у ­їхніх сімейних історіях, динаміці нашої взаємодії, у контр­переносних переживаннях. Моє став­лення до них як до пари остаточно сформувалося в ­перші місяці повномасштабної війни, оскільки динаміка обох виявилася для мене однаково несподіваною.

Перший рік аналізу С. могла приїж­джати до кабінету лише в супроводі когось, зазвичай доньки-підлітка. У Б. панічним атакам передували нав’язливі думки про безглуздість життя, які «зводили його з розуму».

Втім, попри дуже помірний прогрес в аналізі, в обох пацієнтів спостерігалося помітне професійне зростання. С. послідовно робила скромну кар’єру в районній адміні­страції, а Б. став керівником середньої ланки на ­великому приватному підприємстві. С. і Б. у схожий спосіб зосереджу­валися на актуальних для них проблемах і турботах, ­ігноруючи виклики та спокуси великого світу. Висо­кий інтелект та хороша освіта в обох поєднувалися з обмеженістю інтересів, без певних політичних уподобань і помітного патріотизму. Обоє зневажали складні процеси, що відбувалися у країні. Наприклад С., проходячи ­через сквер по дорозі до мого кабінету, де протягом кількох тижнів збиралося багато людей для політичних маніфестацій, широко висвітлюваних у засобах масової інформації, одного разу запитала: «Ви не знаєте, що там роблять ці люди?». ­

Було видно дитяче збентеження та повну неготовність ­прийняти надто складну реальність. Б змінював полі­тичні партії, орієнтуючись на фінансову вигоду і протекцію в кар’єрному зростанні. Обоє визнавали значущість терапії, сприймаючи її як засіб профілактики панічних атак, хоча чіткого ­розуміння, як саме це допомагає, у паці­єнтів не було. Тривалий час терапія використовувалася ними як ритуал, що забезпечував захист від панічних атак. Хоча я був важливою частиною цієї ритуальної конструкції, зокрема в перші роки аналізу я відчував себе знеособленим.

Здавалося, пацієнти не цікавилися мною, не ­коментували мій зовнішній вигляд чи настрій. Наприклад, зауваження на кшталт: «Сьогодні ви виглядаєте втомленим», — не з репертуару цих людей. С. заохочувала мене до моно­логів, тоді як Б. із задоволенням заповнював би увесь сеанс ­собою. Попри очевидну протилежність того, що відбувалося, в обох ­випадках уникався діалог як простір для формування прив’язаності. Іноді, нудьгуючи в ­одноманітному ­просторі повторюваних історій, я фантазував, що якби на моєму місці несподівано опинилася незнайома їм ­людина, вони не помітили б жодних змін.

Покращення самопочуття пацієнтів я пояснював собі ­атмосферою прийняття, що пом’якшувала сепараційну тривогу, безпосереднім підтримувальним впливом ­стабільного, високочастотного сеттінгу з його ­холдинг-­функцією та, можливо, початком формування об’єктних відносин, менш нарци­сично заря­джених, ніж звичні (Winnicott, 2018).

Власне, проблеми із символізацією та обмеження в рефлексії гальмували повноцінне усвідомлення того, що відбувалося між нами. Довіра пацієнтів, що не вимагала підтвер­джень, виглядала природною складовою частиною ідеалізуючого переносу, що допомогав їм уникнути зіткнення з реальністю та власними складними переживан­нями, насамперед з агресією.

Основою мого розуміння особливостей психічного функціонування С. і Б. було уявлення про їхню нарцисичну вразливість і крихкість. Я сприймав їхній обмежено функціо­нальний, спрощений механізм взаємодії з реальністю зага­лом і зі мною зокрема як захисний кокон, сформований внаслідок ранньої травматизації, що приховує най­уразливіші частини психіки. Через це емоційний та інтелектуальний складники нашого контакту виглядали набагато пласкішими, ніж міг би дозволити особистісний ресурс цих людей. Класичні уявлення про психічну оболонку як захисний бар’єр від надмірної стимуляції як зовнішніми, так і внутрішніми подразниками задовольняли мене як базова діагностична модель в обох випадках (Freud, 1920).

Така модель передбачала серйозні наслідки в разі руйнування захисних механізмів, які здавались мені досить уразливими і нездатними протистояти масивним травматичним впливам. Очікувалося актуалізація попередніх травм, ожив­лення «запечатаного в кишенях» болісного матеріалу (Levy, Lemma, 2012). Загострення початкової симптоматики С. ­після залишення її чоловіком підтвер­джувало моє ­уявлення про крихкість психічного благополуччя. Далі я коротко представляю історії С. і Б., простежу­ючи події до вторгнення агресора в Україну 24.02.22, на ­початку війни, у період ­гострого травматичного випадку та ­перших кроків «посттравматичного» життя.

Пацієнтка С.

Єдина дитина, що виросла без батька в атмосфері знецінення всього, що могло бути для неї важливим. Мати, яка вторгалася, переслідувала та вишукано провокувала почуття сорому, страху і провини, атакувала всі прояви автономії, креативності та сексуальності дівчинки. Дуже слухняна С. добре вчилася в школі, а згодом і у ­вибраному мамою інституті, але все одно залишалася «маминим розчаруванням».

Завжди й у всьому сумніваючись, боячись бажань, безжалісна до своєї зовнішності, соромлячись статусу «поки­ну­тої», С. і в аналізі залишалася старанною дитиною, яка усвідомлювала безнадійність зусиль у побудові відносин прийняття, не кажучи вже про любов.

У стосунках зі мною С. займала залежну позицію, ­вибудовуючи взаємодію на основі покірності, вини, ­страху, провокуючи моє по-батьківськи зверхнє став­лення ­опіки, наставництва і повчань. Вона не виявляла ­агресії та навіть мінімального незадоволення. Ховаючись та уника­ючи відповідальності, С. була ефективною лише в обмеженому просторі професійних завдань. У цьому їй допомагало ­неухильне дотримання правил, старанність, акуратність і скрупульозність у стосунках із людьми.

Я припускав, що за емоційною одноманітністю С. хова­ється надлишок заборонених почуттів. У моїх переживаннях переважали нудьга і розчарування. Я пояснював це гіпер­трофованістю материнської фігури в об’єктних стосунках пацієнтки, яка атакує все живе. Мені були ­потрібні вольові зусилля для підтримання мотивації до роботи. ­Іноді мені вдавалося розрядити атмосферу, але час­тіше в кабінеті панував настрій безжиттєвості й безнадій­ності, схожий на пустелю: монотонний голос, банальні, повторю­вані із сесії в сесію історії. ­Обов’язкове: «Мабуть, я вам страшенно набридла». І моє відчуття ­втоми та провини за невміння зрушити процес із мертвої точки.

На початок великої війни пацієнтка стала жвавішою і відкритішою, хоча періодично все ж провалювалася в колиш­ній емоційний стан. Разом з обстрілами нашого ­міста додалася нова складність — мені стало важче відокремлювати безнадійність, зумовлену реальними загрозами, і контрпереносну, спроєктовану пацієнткою.

Через кілька місяців після початку бойових дій С. виявила незвичну для себе активність, реалізуючи раніше стримувані бажання. Неочікувано для мене вона дозволила собі поїздку на вікенд до заміського готелю, ініціювала офіційне розлучення із чоловіком і вирішила ­завести собаку. Найпарадоксальнішим вчинком, що заперечував реальність війни, стала покупка нової великої квартири та переїзд «подалі від мами» із забороною на її відвідування і припиненням усіх стосунків із нею.

Попри спокусу побачити в цьому ознаки позитивної динаміки, я розцінив події як прояв псевдосепарації. Було очевидно, що регресивні емоційні зв’язки з материнським об’єктом збереглися. С. ігнорувала те, що в покупці квартири були реалізовані материнські уявлення про ­цінності та життєвий успіх. Для матері, власниці кількох квартир, володіння житлом було універсальним способом підтвер­дження статусності, гарантією безпеки, інструментом мані­пуляцій із близькими та домінуванням у стосунках. У придбанні нової квартири виявилося розщеплення материнського образа на ту, що переслідує, та таку, що асоціювалася з простором безпеки й престижності. Пацієнтка намагалася ідентифікуватися з «безпечною» частиною матері, ізолюючи її від атакуючої час­тини. У тера­пії вона залишалася покірною і з колишньою млявою доброзичливістю приймала мої коментарі та інтерпретації. А у її сприйнятті я залишався позбавленим будь-яких якостей, які могли б завадити злиттю.

Під час сеансів неодноразово звучала сирена повітряної тривоги і одного разу досить близько від офісу пролунав вибух. Але він лише на кілька секунд відволік пацієнтку від переживань із приводу віддаленої перспективи материнської немочі, яка зобов’яже її бути ­доглядальницею. Внутрішня війна виявилася для С. актуальнішою та небезпечнішою, ніж справжня, у якій ніби не було нічого несподіваного. Звична експансивність, жорстокість, байдужість, від яких захищає засвоєна з дитинства стратегія виживання: відхід у себе, відмова від бажань, сором, страх і вина. Тоді як зі справжньою війною простіше — вона чесніша. Вона не приховує ненависті, не вдає ­любові та не вимагає її у відповідь. Війна — ідеальний простір для агресивних проєкцій, необмежених виною та страхом покарання.

Одного разу С. пропустила сеанс, попередивши мене за 15 хвилин до початку, що не зможе прийти, оскільки в її будинок влучила ракета, і вона мала багато проблем, пов’язаних із цим. Говорила С. спокійним рівним голосом: «Не хвилюйтеся, у мене все гаразд. Нас із донькою вдома не було. Завтра буду на сеансі». На той момент я знав про чергове влучання ракети в багатоповерховий будинок, бачив фото в інтернеті і, як усі, стежив за повідомленнями про загиблих і тих, кого витягли з-під завалів. Повідомлення С. про те, що її будинок постраждав, викликало в мене інтенсивні переживання, серед яких ­подив не був основним. Лише кілька годин ­потому я усвідомив, наскільки тон пацієнтки не відповідав моїм очіку­ванням. Її «У мене все добре» виглядало як ­маніакальне заперечення щойно пережитої смертельної ­загрози та ката­строфічності ситуації загалом.

Сюрприз чекав на мене і наступного дня: усміхнена С., сповнена оптимізму та планів. Вони з донькою поселилися в одній із маминих квартир, і ворожість до матері розчинилася в клопотах побутових проблем. Мати ­взагалі зникла з переживань С., здавалося, цей раніше доміну­ючий у її асоціаціях персонаж більше не мав значення для її емоційного благополуччя. С. виглядала не жертвою, а переможницею. Вона стала впевненішою і дорослішою, ніж за два дні до цього.

Я не знаходив очевидних ознак маніакальності, відзначаючи логічність і зрілість її планів. Начебто вона від­чула себе досить дорослою для контролю над тим, що ще ­двома днями раніше залишала в підпорядкуванні мами. Раптом виявилося, що велика і незатишна квартира не мала цінності. Пацієнтка відчувала себе в ній самотньою та нещасною. Квартира, із якої було вигнано експансивну матір, не стала територією безпеки та спокою. Навпаки, у цьому просторі актуалізувався вбивчий виворот материнської «турботи»: світ депривації та самотності. Удар ракети — подія, що виглядала трагічною, виявилася наповненою символічним оптимістичним змістом.

Мій емпатичний відгук на втрату пацієнткою дому був зумовлений упевненістю в її повній ідентифікації з ним. Виявилося, що в цій ситуації вона більшою мірою ідентифікована із силою, яка атакує квартиру як материнську презентацію, руйнуючи задушливий світ материнських цінностей. Ракета — проєкція, адресованої матері агресії.

«Якщо мама не приховує свого бажання вбити мене, то і я маю право не приховувати свого наміру відповісти тим самим», — таку конструкцію могло б побудувати несвідомий потяг пацієнтки, позбавлений війною заборон.

Втрата квартири дала право на більш відкриту комуні­кацію і більший ступінь автономії. Стало менше сорому. Пацієнтка ніби повідомляла мені: «Я така сама, як ви, я гідна вашої уваги. Я, як усі». У перенесенні я перестав бути матір’ю, яка зобов’язана переживати провину і безпорадність. Пацієнтка стала цікавою. Почуття свободи — головне переживання із цього періоду.

Приблизно через місяць у переживаннях пацієнтки з’явилися відлуння колишніх проблем. До сновидінь повернулися мотиви примусу та страху, в асоціації — розгубленість і безпорадність. Відновилися питання та прохання дати пораду. Мене начебто знову затягували у батьківську роль супротивника сепарації. Втрата квартири набувала контурів травматичної ситуації з депресивними переживаннями власної неспроможності. Моя стримана присутність почала зумовлювати хворобливі ­почуття: «Поки не прийшла до вас, усе було добре».

Щоразу вона відчувала біль від «дотиків» до різних ­аспектів її життя, що витіснялися за межами мого ­кабінету. Це були добре знайомі довоєнні мотиви з ­однією істотною відмінністю: мені не було нудно. Я ­сердився, спів­чував, ображався, але не нудьгував. Ми стали ­живими людьми.

Процес поступового проживання нещастя, що ­спіткало її, триває досі та може бути початком руху по шляху набуття власного досвіду відносин зі світом і відділення від матері. Неминуче питання, відповідь на яке шукають люди, які перенесли травму: «Я зробила це чи це ­зробили зі мною?», виявлялося в чергуванні почуття провини та гніву на мою адресу, війни, матері, неповороткої ­влади. Їй було дуже складно розрізнити досвід всемогутності та травму як об’єктивну подію» (Shabad, 1993).

На користь позитивної динаміки свідчать деякі особ­ливості, що відрізняють пацієнтку від колишньої С. ­Зокрема, вона відмовилася перенести на моє ­прохання зустріч на інший день, хоча її робочий графік цілком ­дозволяв це. Гнівні інтонації переконали мене в тому, що така відмова була зумовлена необ’єктивними причинами. Її агресію я роз­цінив як спробу опору матері.

Другий епізод — ­прийняття моєї інтерпретації, яка дала потім пацієнтці матеріал для міркувань на кількох сеансах. Коментуючи її ­скаргу на ­втому та почуття провини через нездатність вирішити безліч проб­лем, я зазначив: «Ви начебто злякалися того, що почали собі дозволяти. ­Занадто багато самостійності. Ви ­можете бути покарані». Після цього сеансу насни­лися два сни, що прояснюють поточні стосунки з материнським об’єктом.

У першому випадку пацієнтка мала перебувати поруч зі шкатулкою, у якій лежав невеликий, «як пупсик», труп ­матері. А в другому — страшна, «як у фільмах ­жахів», ­стара, яка чіплялася за руку, але С. скидає її в проліт ­гвинтових сходів. Реакція С. на сни мене втішила: «Усе змісти­лося у бік життя», — сказала вона. І продов­жила: «Мати ­активна, дістає лікарів, можу за неї не боятися. Її ­квартири пере­слідували мене все життя».

З’явилося ­розуміння моїх давніх інтервенцій щодо продовження її стосунків із ­матір’ю у взаємодії із дочкою. Її свіжа гіпотеза: «Може, дочка спеціально нещасна для мене? А­дже я завжди пока­зувала матері лише свій нещасний бік». Вона ніби «видав­лює» із себе матір, по крихтах знаходячи окремість.

Пацієнт Б.

Конкурент старшої сестри та батька за увагу матері. Почувався переможцем у цьому змаганні, позаяк від­різнявся особливою чутливістю до нарцисичних потреб ­матері та інших членів сім’ї. Батьками стимулювалися і наповнювалися лібідинозним змістом обсесивна старанність Б., вміння перейматися інтересами матері, здатність бути незамінним і вміння «все схоплювати на льоту». Внаслідок цього ці якості стали важливою частиною його ідентичності. Свідченням успіху Б. у вирішенні ­завдання емоційного виживання була реакція матері: «Ти найкращий у світі». Відповідно, відсутність бажаного ­зворотного зв’язку була сигналом небезпеки та приводом для більшої активності. Адаптація Б. у дорослому житті багато в чому визначалася прагненням досягати прихиль­ності емоційно холодної матері, що забезпечувало йому коротко­­строковий успіх у досягненні значних цілей, але прирікало на безперервні та безуспішні зусилля у ­боротьбі за збереження позиції «найкращого». Дефіцитарність функції символізації компенсувалася, мабуть, прагненням Б. проявляти себе в надмірній діяльності (Gatjen-Rund, 2015). Для Б. це були переважно збав­лення і конкуренція. В історіях, що розповідав пацієнт, він вигля­дав недооціненим, часто переживав себе жертвою садис­тичних партнерів. Сімейне життя також було джерелом страждань і розчарувань.

Б. демонстрував захопленість аналізом, не раз повідом­ляв про свою переконаність у тому, що він чудово справля­ється із завданнями терапії. ­Малося на ­увазі, що я повинен відчувати гордість через його ­успіхи. Не помічаючи мого розчарування поверховістю аналітичного про­цесу, Б. намагався втягнути мене у переживання винятковості нашої пари. Як докази ефективності ­аналізу він наводив приклади «успішного» маніпулятивного вико­ристання аналітичного розуміння у відносинах із партнерами та конкурентами в професійній діяльності.

Разом із початком війни прийшло те, чого пацієнт так довго домагався від мене — захоплення та гордість у ­зв’язку з його успіхами. Його підприємство ­працювало на обо­рону, а він виявився більше за інших готовим до викликів ­воєнного часу. Б. з ентузіазмом хапався за будь-яку ­можливість продемонструвати ефективність, що, до речі, ­припала на час найбільшої розгубленості та ­не­визначеності перших місяців війни. Атмосфера адресованих йому над­очікувань виявилася звичною. Б. талановито ­відповідав і на мій запит, опинившись поза ­конкуренцією з ­багатьма пацієнтами, які важко адаптувалися до умов війни. Розповіді Б. про діяльність, спрямовану на допомогу армії, винахідливість під час вирішення найскладніших і дуже відповідальних завдань, його наполегливість і самовід­­даність часто змушували мене забути про аналіз.

Як і С., пацієнт реагував на материнські властивості військової реальності, але виділяв у ній не загрозливі, а стимулюючі й обіцяючі нагороду сигнали. Актуалізувався досвід виживання, що спирається на незрілий ­механізм злиття з нарцисичним, «не досить хорошим» материн­­ським об’єктом.

Власне, я слухав, захоплювався і пишався. Мої ­тривоги, зумовлені війною, на час сеансу відступали. Я був аналітиком кращого у світі пацієнта, а його життя, як ніколи, було наповнене змістом і переживанням власної значущості. Війна змоделювала звичний світ, у якому він умів заслуговувати у символічної матері право на кохання. Ми утворили всемогутню пару. Згадуючи необхідність рефлексії з приводу контрпереносу, я ставив собі ­питання: «Те, що відчуваю я, те, що було обіцяно мамі, щоб ніщо у ­світі не змогло відволікти її від улюбленого Б.?».

Поворотний момент історії Б. — несправедливе і нічим не виправдане позбавлення його посади. Я думаю, ця ­подія за значущістю для нього була порівнянна з потраплянням ракети в будинок С. В інтерпретації ­пацієнта звільнення стало результатом нечесної конкуренції, ­низки зрад і корум­пованості людей, на чию підтримку Б. ­розраховував.

Як і в разі втрати домівки пацієнткою, ця ситуація викликала мій інтенсивний емоційний ­відгук. Я ­очікував на рецидив панічних атак, що здавалося обґрун­тованим, оскільки «універсальна» стратегія виживання знову зрадливо підвела Б. Із позиції найкращого й коханого він скотився до стану відкинутого та знеціненого. Пацієнт відмовився від компромісів із його кривдниками, від­кинув пропозиції менш значних посад, які не наділяли його свободою рішень і важелями влади.

Насправді це був драматичний момент, що містив загрозу загострення страху смерті та інших симптомів обсесивно-­компульсивного кола. Дуже нетривалий час пацієнт ­рухався в цьому напрямі, але потім ­симптоматика роз­чинилася у відновленні активності, спрямованої ­цього разу на боротьбу з ТЦК. Замість емоційного зриву я одержав бійця. Справа в тому, що разом із втратою ­посади Б. втратив право на звільнення від військової ­служби, ­надане йому у зв’язку зі співпрацею його підприємства з ­армією.

Мені здавалося, що ймовірність його мобі­лізації була міні­мальною, оскільки дія броні ­тривала ще ­декілька міся­ців, а вік Б. наближався до 57 років. Але Б. стимулював власну уяву, намагаючись переконати себе і мене в тому, що його життю загрожує небезпека. Його ­зусилля виглядали спробою змоделювати знайому ситуацію вижи­вання, щоб, спираючись на ресурс страху, дозво­лити собі активний захист. Разом із втратою посади він був позбавлений колишніх важелів контролю реальності, що ­лякало і спричиняло злість. Мою нейтральність він розцінював як осуд і вперше за час аналізу дозволив відкрите роздратування на мою адресу. Крім того, з’явилися моменти запізнення та ­пропусків. Пацієнт не приховував розчарування можливостями аналізу, нездатного врятувати його від війни. Усе виглядало так, ніби він пере­йшов на ще більш регресивний рівень захисту від страху смерті, більш прямо­лінійний і менш маніпулятивний.

Він сам ініціював прохо­дження військово-медичної комі­сії для того, щоб довести свою непридатність до військової ­служби. Підставою стала наявність хронічного захво­рювання, що періодично загострювалося і раніше ігно­рувалося паці­єнтом. Досі в конфліктних ситуаціях він ­вигравав завдяки дипломатичності та комунікативній гнучкості. У боротьбі з ТЦК він уперше дозволив собі неприкриту ворожість, ставши наполегливим і непримиренним: «я вступив у нерівний бій», «зворотної дороги ­немає…» Виявляв агресію, що ховалася за чарівливістю та еластичністю фальшивого Селф.

Яскраві симптоми загострення соматичного захворювання виглядали органічною частиною агресивної стратегії виживання. З одного боку, пацієнт ставився до них як до інструменту вирішення завдання, що стоїть перед ним, а з іншого — він усе більше зливався з ними, пере­живаючи захворювання як головний складник його ідентич­ності. До речі, хвороба почала дуже прогресувати, що при­звело до термінової госпіталізації Б., який із гордістю ніс прапор невиліковно хворого, «втираючи ніс» усім, хто «­хотів його смерті», не помічаючи протиприродності ­боротьби за життя за допомогою хвороби, що вбиває його. Він ніби говорив: «Моє тіло вам не дістанеться. Ви ­нічого не отри­маєте!».

У зв’язку з небезпекою ускладнень йому було запропоновано операцію, від якої пацієнт відмовився, ­думаючи, що в разі її успіху він не зможе отримати звільнення від мобілізації. На поверхні цієї ситуації: контекст війни пере­форматує співвідношення загроз. Загибель у бою наба­гато реаль­ніша і невідворотніша, ніж смерть в умовах миру, яка відстрочена в часі. Пацієнт виглядає цілком раціо­нальним: він уникає більшої небезпеки, ­затулившись меншою.

Але в найближчому розгляді стає очевидним, що в цій вибір­ковості загроз головним для Б. є не порівняльний аналіз ризиків, а домінування фантазії про всемогутню матір. Зовнішній загрозі протиставляється хвороба, не менш ­небезпечна, ніж війна, що сприймається Б. як ­рятівні ­обійми матері. У моїх пере­живаннях мати Б. егоїстична, безжальна і ненаситна, у його — та, що гарантує перевагу над ворогами і невразливість.

Материнська постать за воєнного часу набула монолітності та однозначності. Присвоєння нарцисичною ­матір’ю права на його життя переживалося Б. як вияв ­щирого ­кохання, тоді як зумовлена цим смерть його ­справжнього «Я» і підміна його хибним виглядала моєю непереконливою і неактуальною фантазією. Пацієнт виглядав безпорадним і розгубленим щоразу, коли не зустрічав захоплення та підтримки, реагуючи на мої інтервенції роздратуванням і запізненнями.

Якщо раніше пацієнт спокушав мене своєю винятковістю, підштовхуючи до захопленого злиття, зараз він розчинявся у хворобі, створюючи з нею нероз’ємну пару, ­виштовхуючи мене зі стосунків, як раніше батька чи ­сестру.

На одному із сеансів я згадав питання 6-­річного сина ­однієї з пацієнток: «Мамо, коли мене прийдуть ­забирати на війну, ти зможеш мене обійняти міцно, так, щоб ­ніхто не зміг мене відірвати від тебе? Вони розгубляться і ­підуть. Це так?». Взаємні обійми Б. та хвороби виглядали нерозривними. Хвороба робила його невразливим, як у дитинстві материнська любов. Ці обійми не вигля­дали ніжними, я сприймав їх, скоріше, як хватку чіпких лап. Напевно, ця ситуація могла б бути ілюстрацією ідеї Розен­фельда про ідеалізацію деструктивної частини ­самості, що бере на себе контроль над менш сильними ідентифікаціями (Rosenfeld, 2003).

Б. проявляв себе продовженням руйнуючої його час­тини самості, яка найбільшою мірою відповідала запиту матері на винятковість за всяку ціну. Ситуація спричи­нила суперечливі почуття. Мені було важко інтерпретувати пере­живання пацієнта, оскільки я не міг відповісти на запитання: як могла б виглядати відмова від материнських обіймів? Чи було б за цим виконання ­громадянського та чоловічого обов’язку? Як би вижи­вав Б. в умовах ­війни, якби відмовився пла­тити будь-яку ціну за тріумфальне злиття з материнським об’єктом?

Його боротьба триває. Еластичний інструмент спо­куси виявився незатребуваним, але Б. атакує рамки, пра­вила, субординацію. Він нехтує думкою про себе, не дбає про репутацію. Ідентифікувавшись із хворобою, він пере­буває в ладі із самим собою, в егосинтонній позиції, сприймаючи зовнішній світ як поле бою. Усі сили були ­кинуті на зміцнення материнських обіймів, у яких Б. готовий померти.

Висновки

На одному з недавніх сеансів інший мій пацієнт побіжно згадав, що бойові дії наближаються до місць, де пройшло його дитинство. Я зазначив, що серед його нечастих згадок про війну досі не звучав мотив можливого знищення рідного для нього міста. Він відповів: «Непідйомна тема. Я можу наговорити купу слів, але все це буде не те».

Мій опір написанню тексту про війну виглядав схожим: передчуття непідйомності теми і побоювання зрештою написати «не про те». Щоб писати «про те», слід відмови­тися від спекуляцій на темі війни або від того, що внутрішній цензор розцінює як спекуляцію, обмеживши себе виключно аналітичною позицією «ззовні».

Але в цьому випадку провалюєшся в переживання несправжності іншого роду: марність старань бути вдумливим і стриманим дослідником у ситуації, коли сам перебуваєш усередині травматичної ситуації, у якій важко міркувати і хочеться кричати. Обставина, що неминуче позначається на процесі на­ро­дження тексту, напевно, і на кінцевому результаті: самі слова стають чинником, що травмує, ­оскільки їх написання жорстко стикається з переживаннями, яких хотілося б уникнути.

Війна — не найкращий час для психоаналізу. Бути аналітиком воєнного часу загалом не просто, але особливо складно з тими пацієнтами, чия психопатологія виявляється конгруентною викликам війни. Досвід ранніх відносин, що дезадаптував їх у мирний час, раптом виявляється затребуваним в умовах виживання. Ще одне ­джерело опору — контрперенесення, що підштовхує тера­певта до уникнення дослі­дження тих властивостей пацієнта, які здаються корисними для виживання. Один із них так відреагував на мою інтерпретацію: «Ви хочете, щоб я від­мовився від фантазій заради розуміння? У вас ­нічого не вийде. З одним розумінням просто не виживу. Як вижити під час війни з одним розумінням?».

Навіть якщо ситуація, у якій перебуває пацієнт, не є екстремальною і дає змогу нам перебувати в ­позиції дослідника, спільний із пацієнтом досвід війни втручається у вигляді емоційного резонансу. Простір емпатії розширюється, а аналізу зменшується. Докладніше про це я писав раніше (Lagutin, 2022; Lagutin, 2024).

Тому аналітичні відносини можуть підмінитися псевдо­комунікацією — реалізацією потреби пацієнта у компле­ментарному афекті (Shabad, 1993). Крім того, може ­виникнути переживання недоречності та марності того, що відбува­ється в кабінеті.

В умовах війни складно адекватно оцінити можливості наших стосунків, того психоаналітичного простору, що вдалося вибудувати разом із пацієнтами. Особисто мене в цьому випадку обнадіюють слова Розенфельда, що складні обставини не можуть зупинити пошук хорошої матері у внутрішньому світі аналітика. Якщо пошук увінчається успіхом, пацієнт зможе не тільки прожити травматичні обставини, але й інтегрувати цей досвід без відщеплення (Rosenfeld, 2003).

Життя у відносно віддаленому від фронту місті під час великої війни має свою специфіку: нетривалі явні ­загрози, що чергуються з періодами звичайного життя, що порушується лише кілька разів на добу сиренами повітряної тривоги. Або навпаки: мирне життя, яке спокушає всіма його можливостями, але з прихованим відчуттям розчиненої в повітрі смертельної загрози, переживанням, від ­якого все ж таки можна відмахнутися. Потім — вибухи, смертельна небезпека, як правило, різка та несподівана. ­Ракетні і дронові атаки, що ніби оголюють справжній зміст того, що ще хвилину тому здавалося доброзичливим.

Для деяких пацієнтів у цих властивостях «міри війни» є щось дуже впізнаване, що може бути тригером для включення механізмів виживання, сформованих у ранньому дитинстві. Причому сформованих в умовах, практично ідентичних воєнному часу: виживання у світі об’єктів, що приховують загрозу за доброзичливістю, агресію — за іміта­цією любові.

Війна — простір для відігравань. Створюються умови, що сприяють актуалізації тих несвідомих конфліктів, які співзвучні багатогранному світу війни. При цьому для мене залишається актуальним питання: чи стимулює ­війна появу в душевному житті пацієнтів чогось нового, раніше їм не властивого, або все, що мене дивувало — непро­жите, невідрефлексоване ­старе, що відгукнулося на ­запрошення війни.

Тобто пацієнти, про яких йшлося у статті, змогли ­краще за бага­тьох адаптуватися до умов війни. Вони ніби нічого не втратили, а навпаки, відкрили нові можливості. Приклади таких можливостей: купівля квартири С. та вража­юча ефективність Б. в організації виробництва. Обидва зустріли війну як хорошу знайому, знайшовши у своєму ранньому досвіді об’єктних відносин точки ­опори задля виживання в ній.

Досвід виживання, що спирається на ­незрілі механізми пристосування до нарцисичних, «не досить гарних» материн­ських об’єктів. Їхній оптимізм різко контрастував із моїм способом адаптації до умов ­війни. Зміни в мені позначились у терапії у вигляді більшого співпереживання та меншої аналітичності. Це раніше за мене відчули пацієнти, відгукнувшись активізацією материнського пере­несення.

Для Б. в умовах війни небезпеки сепарації знайшли дуже конкретний, позбавлений символізму зміст — це смерть. Тому він захищається злиттям, використову­ючи хворобу, яка не є небезпечною для нього, позаяк ­саме злиття обіцяє безсмертя. Для С., навпаки, війна об’єктивізує страшні фантазії про поглинання і допомагає протисто­яти їм, послаблюючи почуття провини. Внутрішній світ пацієнтки переповнений атакуючими об’єктами, ­війна дозволила проєктувати їх назовні.

Удар ракетою — це можливість спостерігати втілену в ­життя фантазію про звільнення від материнського ­об’єкта. На відміну від звичайних обставин із повним ­правом на торжество та безкарність. Тож усі мої мірку­вання — лише спроба пояснити собі те, що здавалося несподіваним і незрозумілим.

Як наслідок, багато що пояснено, але залишається і впевненість, що пацієнти, які перебувають у хронічно складних обставинах, усе одно будуть дивувати нас несподіваними поворотами душевного життя.

Література

1. De Jong J.T., Komproe I.H., Van Ommeren M. Common mental disorders inpostconflict settings. The Lancet. 2003. Vol. 361, № 9375. Р. 2128–2130.

2. Fonagy P., Gergely G., Jurist E. L. Affect regulation, mentalization and the development of the self. Routledge. 2018.

3. Freud S. Beyond the pleasure principle. London, 1920.

4. Garland C. Understanding trauma: A psychoanalytical approach, 2018.

5. Gatjen-Rund A. Kindeskind aus Krieg und Flucht. Kinder­analyse. 2015. Vol. 23, № 2. Р. 151–170.

6. Kernberg O.F. The destruction of time in pathological narcissism. Cliniques. 2017. Vol. 14, № 2. Р. 32–52.

7. Klein M. Mourning and its relation to manic-depressive states. Death: Interpretations. New York: Dell Publishing Co, 1969. Р. 237–267.

8. Lagutin V. Diferentes Tonalidades Del Negro. Temas De Psico­analisis. 2022. Vol. 25.

9. Lagutin V. When the Setting Is Bursting at the Seams: The Survival of a Psychoanalytic Dyad During War. Psychoanalytic Inquiry. 2024. Р. 1–10.

10. Levy S., Lemma A. The perversion of loss: Psychoanalytic perspectives on trauma. Routledge. 2012.

11. Morina N., Rudari V., Bleichhardt G., Prigerson H.G. Prolonged grief disorder, depression, and posttraumatic stress disorder among bereaved Kosovar civilian war survivors: a preliminary investigation. Inter­national Journal of Social Psychiatry. 2010. Vol. 56, № 3. Р. 288–297.

12. Priebe S., Jankovic Gavrilovic J., Bremner S. et al. Psycho­logical symptoms as long-term consequences of war experiences. Psycho­pathology. 2012. Vol. 46, № 1. Р. 45–54.

13. Rosenfeld H. Note on the psychopathology of confusional states in chronic schizophrenias. The International Journal of Psycho-Analysis. 1950. Vol. 31. Р. 132.

14. Rosenfeld H. Impasse and interpretation: Therapeutic and anti-therapeutic factors in the psychoanalytic treatment of psychotic, borderline, and neurotic patients. Routledge. 2003.

15. Shabad P. Paradox and the repetitive search for the real reply to Ghent, Lachmann, and Russell. Psychoanalytic Dialogues. 1993. Vol. 3, № 4. Р. 523–533.

16. Winnicott D.W. The maturational processes and the facilitating environment: Studies in the theory of emotional development. Routledge. 2018.

Український психоаналітичний журнал. 2025. Вип. 3, № 1. С. 26–35. DOI: 10.32782/upj/2025-3-1-4