Антонен Арто: лиш довгий пронизливий крик

Антонен Арто

Французький митець Антонен Арто (1896–1948) відомий як поет, публіцист, актор, режисер, сценарист, теоретик театру, художник. Його ім’я стало символом скандалу і бунту в культурі. Десятиліттями борючись із психічною хворобою й тяжкою наркотичною залежністю, він намагався найперше збагнути самого себе та через призму самопізнання змінити європейське мистецтво. Але його відчайдушні пошуки ідей, форм, засобів вираження завжди закінчувались крахом. Тому так розпачливо звучить його зізнання: «Я одержимий, моє життя — постійне заперечення і руйнування… Якби сформулювати, перекласти мовою звуків те, що я відчуваю, що думаю про себе! Тоді від мене не лишилося б нічого, крім пронизливого крику».

У мене не може бути тата-мами

Антуан Марі Жозеф Арто народився 4 вересня 1896 р. у м. Марсель у сім’ї французького капітана далекого плавання та гречанки. Він був найстаршою дитиною й мав молодших братів та сестер, кілька з яких померли. Так, у 4 роки хлопчик став свідком смерті новонароджених близнят, а коли йому виповнилося вісім, на його очах з вини служниці загинула семимісячна сестра.

Усе це стало великою травмою для Антонена, який і без того зростав слабким і тендітним. А ще в 10 років він ­ледве не втопився під час родинного відпочинку на Егейському морі. Загалом же подружжя Арто виховувало ­своїх дітей у суворій дисципліні та прищеплювало їм глибоку релігійність.

Найфатальніше значення для всього подальшого ­життя Антонена Арто мав перенесений ним у 5-річному віці менінгіт — очевидно, внаслідок травми голови під час падіння. ­Після одужання у хлопчика лишилися ознаки нервово-­соматичного розладу, постійна пригніченість, лицева невралгія й зати­нання. Часто Антонен нарікав на головний біль і роздвоєння в очах, тому батьки звернулися до фахівців і навіть намагалися лікувати сина електрошоком у домашніх умовах, придбавши новітній пристрій з електродами.

Всупереч хворобі, юний Антонен рано проявив артистичний талант і разом із кузенами влаштовував удома різноманітні вистави. У коледжі Сакре-Кер він видавав журнал, у якому публікував свої перші вірші. Однак ­навчання йому давалося доволі важко. Ще змалку він мав схильність до роздумів на тему щодо власного ­існування. Пізніше пригадував: «Із 8 років і ще раніше я постійно запитував себе, хто я, що я таке і навіщо жити; пам’ятаю себе шестирічним: частуючись какао з булкою, які дає мені якась жіночка, так звана мама, я замислююсь, що таке бути на світі та жити, що значить, що я дихаю і маю хотіти дихати, аби відчувати, що живу, і як ­збагнути, чи добре мені, і чим добре».

Антонен на останньому курсі коледжу пережив ­глибоку депресивну кризу, під час якої спалив усі свої ранні ­вірші. Він так і не склав випускні іспити й надалі не мав змоги вступати до університету. На думку біографа Флоренса де Мередьє, причиною депресії став перший сексуальний досвід, який 17-річний юнак сприйняв як травму і не­поправну втрату. Занепокоєні батьки відвезли його у м. Монпельє на консультацію до невропатолога. І ­наступні два роки їхній син провів у санаторії з діаг­нозом «гостра неврастенія».

У розпал Першої світової війни його мобілізували до кавалерійського полку, але вже за кілька місяців комі­сували через сомнамбулізм (і не без втручання батька).Із 1916 р. Арто проходив санаторне лікування в Швейца­рії. Там один із фахівців висловив припущення про наявність у нього спадкового сифілісу. Діагноз не підтвердився, але в юнака сформувалася боязнь венеричних хвороб і статевих стосунків загалом. Ідеалом він вважав незайманість і, хоча й мав пізніше коханок, проте більшість із них у спогадах називали його імпотентом. Ще один лікар 1919 р. призначив йому опіум як знеболю­вальний засіб, що викликало сильну залежність, із якою Антонен марно боровся до кінця свого життя.

Через постійне перебування в лікувальних закладах Арто мав надскладні стосунки з рідними, постійно «жив у темній злобі на батька» і зміг примиритися з ним, лише коли той помирав (1924 р.). Надалі митець набув ­звички «переписувати» власне минуле, викреслюючи одні ­факти й вигадуючи інші.

В одному з віршів він написав:

Я, Антонен Арто,
я мій син, мій батько, моя мати; і я сам…
Я не вірю
ні в батька ні в матір
у мене не може бути тата-мами.

Перебуваючи в санаторіях, Арто багато читав, ­малював і мріяв про сцену. Досягнувши 23 років, талановитий пацієнт поривався до Парижа, і директор закладу врешті передав його своєму столичному колезі Едуару Тулузу. Останній досліджував творчі натури та розробляв нові методи повод­жен­ня з хворими. 1920 р. він оселив Антонена у власному домі й доручив йому видавати ­справжній журнал, а згодом відпустив у самостійне життя.

Я створю заново людину, якою я є

Арто ніколи не мав постійного житла: весь час у ­Парижі переїздив з одного дешевого готелю до іншого, інколи ночу­вав у друзів, а в найскрутніші часи мешкав у матері, яка, овдовівши, перебралася до столиці. Головною причиною його безгрошів’я була саме наркотична залежність, перед якою він виявився зовсім безсилим.

Без освіти й жодної підготовки Антонен усе ж зміг здійснити свою мрію і влитися в мистецьке середовище Парижа. Упродовж 4 років він працював у різних театрах, де, щоправда, виконував зазвичай другорядні ролі. Режи­серів бентежили його експансивний пафос і гіперболі­зована драматична жестикуляція, а також схильність до ­дивакуватих експромтів. Так, одного разу він без попе­ред­жен­ня вийшов на сцену в гримі традиційного китайського ­актора, а іншого разу, граючи короля, ­переміщався навка­рачки тощо.

Антуан-Руї Арто, батько Ефразі Нальпа, мати Антонен із сестрою Марі-Анж З матір’ю і братом, 1913

Наступною сходинкою його кар’єри став кінематограф. Почавши з епізодичних персонажів, Арто завдяки ­своїй фотогенічності й пластичності вже незабаром отримав можливість зніматися у відомих режисерів. Критики ­високо оцінили його ролі в стрічках «Вічний жид» (Жак Дюпюї), «Наполеон» (Жан-Поль Марат), «Страсті Жанни д’Арк» (чернець Жан Масьє) та ін. Хоча митець досить швидко розчарувався в кіно, особливо з появою звукових фільмів, проте й надалі продовжував ­зніматися до 1935 р. — ради заробітку.

Чуткий до нових віянь культурного життя столиці, він увійшов до угруповання сюрреалістів, які ­проголошували цілковите звільнення від раціонального мислення, зацікавився підсвідомим, інстинктивною творчістю. ­Видавши 1923 р. віршовану збірку «Небесний трік-трак», Антонен перейшов від класичної поезії до уривчастих ­авангардних текстів про фізичні страждання, нервовий біль і неможливість говорити. У листах він зізнавався, що насправді просто не міг писати цілісні твори: його мислення ніби паралізовував гострий біль, і задуманий образ кам’янів, так і не сформувавшись. Дві його новаторські збірки, «Пуп Лімба» і «Нервові шкали», за висловом автора, були «присвячені глибокій, тотальній, невіддільній від мене самого відсутності ідей».

Упродовж кількох років Арто брав активну участь у всіх заходах сюрреалістів, товаришував із представниками богеми, однак, на противагу їхній споглядальній ­філософії, завжди гостро виказував власні суспільні погляди. Його гнівні статті проти релігії, медицини, культури, а також на захист наркоманів і божевільних, «найвеличніших жертв суспільства», спричинили резонанс і призвели до його виходу з гуртка.

Надалі митець багато експериментував — зокрема, спробував себе у ролі сценариста, сформував теорію так званого «грубого кіно», у центрі якого мало бути людське тіло у всій реалістичності своїх страждань. Загалом він написав близько 15 сценаріїв, у яких порушував питання жорстокості, садизму, еротики, збочення, розпаду моральних цінностей тощо. Один із них — «Мушля і священник» — став спробою дослідити структуру сновидінь абата, одержимого сексом. Стрічку за ним зняли 1928 р., однак Антонена не допустили до зйомок ні як режисера, ні як актора. Під час прем’єри у кінотеатрі він був настільки обурений викривленням задуму, що почав кричати і побив дзеркала у фоє. А після скандалу стрічку взагалі зняли з показу.

Саме тоді Антонен уклав «Маніфест ­абортивного ­теат­ру», у якому розглядав мистецтво як експеримент над людським тілом. Для реалізації своєї теорії він засну­вав власний театр, названий на честь ­епатажного драматурга Альфреда Жаррі. У ньому головна увага ­зосереджувалася на жестах, відображенні снів, галюцинацій, фізичного ­напруження. Вистави були покликані так ­перевантажити почуття глядача, щоб довести його до істерики. Але головною проблемою Театру Альфреда Жаррі ­стала відсутність постійної трупи й ­катастрофічна нестача фінан­сування. І після чотирьох сезонів із досить розмаїтим ­репертуаром він припинив своє існування. Зазнавши краху у всіх своїх проєктах, митець 1930 р. поринув у тяжку депресію, яка ще більше ­загострилася на тлі його марних спроб позбутися наркотичної залежності.

Театр жорстокості

Влітку 1931 р. на Колоніальній виставці Антонен Арто побачив танець племені з острова Балі, який надихнув його на нові мистецькі задуми. Охоплений творчим піднесенням, він опублікував цілу низку маніфестів, у яких висловив власне бачення новаторського театру — Театру жорстокості. 1938 р. усі вони були зібрані до книги «­Театр та його двійник».

Насамперед митець прагнув повернути вистави до першо­джерел, до первісних магічних ритуалів, у яких не буде звичного мовлення, адже «всяке промовлене ­слово вже мертве». До того ж він хотів створити спеціальний жестово-візуальний словник — «мову звуків, ­криків, світла, словотворчості». Сам режисер мав виступати «повелителем священних обрядів» і жорстко нав’язувати своє бачення акторам і публіці. Водночас ­важливу роль відігравала й імпровізація, бо жодна п’єса не могла бути точно відтворена двічі.

Митець в юності У фільмі «Грацієлла», 1926 У фільмі «Наполеон», 1927 «Страсті Жанни д’Арк», 1928

Під жорстокістю, проголошеною в назві театру, Антонен розумів не фізичне насилля, а небувалу напругу, ­тотальний вплив на всі почуття, покликані змусити пуб­ліку ­закричати. Акторську гру мали доповнювати ­яскраві ­костюми за повної відсутності декорацій, химерні ­музичні інструменти, які б видавали нестерпно гучні звуки, й освітлювальні прилади у вигляді «вогненних стріл». Вистава, за його задумом, мала відбуватися по кутках зали, навколо глядачів, розміщених у центрі на ­обертових кріслах. Антонен намагався пропагувати свої ідеї, ­влаштовуючи публічні читання маніфестів, однак ці спроби ­успіху не мали — люди сміялися, шикали й демонстративно залишали залу. Митець дуже болісно сприймав ­подібні невдачі. Його сучасниця, Анаїс Нін, лишила спогади про один із таких виступів: «Арто продовжував — до останнього подиху. А потім звалився додолу… Він був розчавлений і принижений кпинами. Він випльовував свій гнів: “Я хочу їх розбудити. Вони мертві — і самі ­цього не розуміють. Смерть, як сліпота чи глухота, ­відмежовує їх від світу”».

Напружена творчість виливалася в неконт­рольоване нервове збуд­жен­ня і загострення наркоманії. Усвідомлюючи безвихідь ситуації, Антонен кілька разів звертався до фахівців. Він вдавався до акупунктури і зробив ­кілька невдалих спроб детоксикації. Наприклад, у психіатричній клініці Святої Анни із 40-денного курсу він ­витримав лише добу, адже, за його власним висловом, до нього застосовували «звірячі методи», він потерпав від сильного болю й судом і до того ж змушений був жити разом з іншими пацієнтами. Також не мали результату й новітні ін’єкції в столичній лікарні Жанни д’Арк. Власне, найбільшим його досягненням стала 16-денна ізоляція в одній із приватних клінік, після чого митець, хоч і не позбувся повністю своєї згубної залежності, але принаймні зміг її конт­ролювати.

Зрештою, втративши 3 роки і значну суму грошей на ­лікування, він змушений був визнати: «Лише смерть звільнить мене від цього пекельного зілля; але тільки відмовляючись від нього — на короткі, ретельно ­вирахувані проміжки, — можу залишатися самим собою… Я ні на що не здатен без опіуму — цієї наймерзеннішої з оман, найдивнішого з винаходів порожнечі, що вічно стоїть на ­варті людського розуму і почуттів. Я нічого не можу без цієї порожнечі, вирощуваної в собі».

Арто відчайдушно шукав гроші для постановок Театру жорстокості. Тільки 1935 р. йому вдалося орендувати ­звичайну залу для своєї п’єси «Ченчі» — та й то завдяки ­фінансовій підтримці однієї багатої емігрантки, яка за це одержала головну жіночу роль. Графа Ченчі грав сам автор, він же виступив і режисером. 7 травня 1935 р. відбулася прем’єра, яка отримала загалом позитивні відгуки. Хоча наступні демонстрації цієї єдиної в ­репертуарі драми зазнали нищівної критики і відбувалися за напів­порожньої зали. А після 17 вистав історія Театру жорстокості добігла кінця. Пригнічений і збанкрутілий митець констатував: «Я зробив усе, що міг — і тепер стою на краю прірви: такий підсумок моєї праці». Уже після цього він більше жодного разу ніде не грав і не знімався.

Танок пейотля

Переживаючи творчі невдачі, Антонен різко збільшив дозу наркотиків: він приймав по 40 г лаудануму (спиртового розчину опію) що 40 годин, а також відкрив для себе героїн. Так, під їхнім впливом митець споглядав химерні сни, які згодом стали переходити в галюцинації. Одержимий окультизмом, він заповзявся відвідати Мексику, аби відчути справжній революційний дух, ­побачити ритуали індіанського племені тараумара і спробувати галю­циногенний кактус пейотль (Lophophora williamsii).

Наприкінці літа 1936 р. Арто сів на корабель, ­знищивши перед цим увесь свій запас героїну. Діставшись ­Мексики, Антонен деякий час провів у столиці, де був зустрінутий місцевою інтелігенцією як справжня знаменитість. А потім здійснив довгу й виснажливу мандрівку до Мідного каньйону, яка помітно підірвала його здоров’я.

Дорогою митець бачив видіння, нібито стежка під ним палала, а скелі дихали й скоцюрблювалися. У каньйоні він оселився поблизу племені червоношкірих індіанців тараумара. Однак вони зовсім не поспішали проводити ­ритуали за присутності чужинця. І лише наприкінці ­п’ятого тижня йому нарешті ­вдалося стати свідком ­обряду смерті-воскресіння. Крики й рухи індіанців викликали в нього справжній екстаз. Апогеєм цього дійства став «танок пейотля», під час якого митець спробував омріяний психотропний кактус, що «повернув йому уяву».

Антонен пізніше пригадував ті три дні як ­найщасливіші у своєму житті: «Я більше не нудьгував, не шукав причини жити, мені не доводилося більше тоскно тягнути на собі власне тіло». Однак після цього настало розчарування, бо він, за власним висловом, «так і не повернувся до себе, точніше сказати — не повернувся в себе».

У середині листопада Арто приїхав до Франції, де ­знову почав вживати опіум і поринув у безпросвітні злидні. Фонд допомоги літераторам виділив для нього кошти на курс детоксикації, але він знову перервав його достроково. Після цього друзі оплатили йому окрему палату в приватній клініці Со, де митець зміг пройти весь курс повністю і зовсім відмовитись від наркотиків.

Його психічне здоров’я суттєво похитнулося. Навесні 1937 р. митець вирушив читати лекції до м. Брюссель. ­Антонен обіцяв розповісти публіці про свою мексиканську мандрівку, однак, вийшовши на сцену, став ­говорити про вплив онанізму на життя єзуїтів, потім пронизливо закричав і підсумував: «Чи знаєте ви, що, відкривши вам усе це, я, можливо, вбив себе».

Повернувшись до Парижа, він спав на вулиці, жебракував і лякав перехожих екзальтованими жестами та страхітливою мімікою. Друзям Арто не давав спокою своїми апокаліптичними пророцтвами, що пізніше склали його книгу «Нові одкровення буття». Один художник подарував йому давню тростину, яку він оголосив власністю святого Патрика і несподівано відплив до Ірландії.

Вже наприкінці літа 1937 р. Арто прибув на острів Інішмор (Ірландія), де мешкав у кам’яній хижі та терпів кпини ­місцевих хлопчаків. Там він шукав залишки дохристи­янських культових споруд й «останнього справжнього нащадка друїдів».

Геніка Атанасіу, найбільше кохання Ані Беснар Анаїс Нін Колетт Тома

За два тижні Антонен з’явився у м. Голвей (захід Ірлан­дії), де зняв номер у найдорожчому готелі. Він мав галюцинації, кричав і проводив ритуальні танці, аби захиститися від злих духів. У листах до друзів ­ототожнював себе із Христом, пророкував наближення кінця світу й оповідав, що Далай-лама переслідує його по всьому ­світу за допомогою невидимого випромінювання. Опинившись у Дубліні, Арто жебракував і розмахував посеред міста тростиною, закликаючи містян ставати під свої знамена. Поліція запроторила його до в’язниці, де він пробув шість днів, після чого був депортований на батьківщину. На пароплаві, яким його перевозили, митець напав на членів команди, внаслідок чого на французьку ­землю він зійшов уже в гамівній сорочці.

Як писав біограф Стівен Барбер, мандри привели його на межу загибелі — «своє тіло та психіку він перетворив на інструмент дослід­жен­ня і врешті цей інструмент не витримав напруги й зламався».

Білі ночі, про які писав Достоєвський

Багаторічне лікування Антонена Арто почалося з клініки м. Гавр (Франція), де він пробув 17 днів в ­одиночній камері. Згодом його офіційно визнали психічно хворим і скерували до спеціалізованого закладу Катр-Мар у м. Сотвіль-ле-Рувре (210 км на південний схід від столиці Франції). І лише в лютому 1938 р. мати, яка ледве його розшукала, домоглася переведення сина до ­Парижа.

Перебуваючи в столичній клініці Святої Анни, митець сторонився інших хворих, відмовлявся спілкуватися з рідними й повністю занурився у власний внутрішній світ. І лише за кілька місяців до нього повернулася жвавість, він став помічати персонал і відвідувачів, нарікав на ліки й шукав підтверд­жен­ня своїм галюцинаціям.

На підставі медичного висновку «хронічна ­невиліковна душевна хвороба» у лютому 1939 р. Арто скерували до психіатричної лікарні Вілль-Еврар. Упродовж чотирьох років лікування в закладі його постійно ­переводили з одного відділення до іншого (за його спогадами, «від маніяків до епілептиків, від епілептиків — до розумово відсталих, а від розумово відсталих — до невиліковних»), і врешті встановили діагноз «маячна параноя».

Митець більше не визнавав власного імені, говорив, що став іншою особистістю, й просив називати себе Анто­нен Нальпа (дівоче прізвище матері). В одному з листів того періоду він писав: «Антонен Арто помер від горя й болю у Вілль-Еврар у серпні 1939 р. і тіло його покинуло Вілль-Еврар білої ночі, одної з тих, про які писав Достоєвський… Я спадкував по ньому: душа його змінилася моєю душею, його тіло — моїм тілом, що сформувалось у його ліжку, фізично, реально, але немов від чарів».

У численних листах до приятелів він оповідав про ­підступних двійників, які захоплюють тіла артистів, про наближення війни як довгоочікуваний кінець світу, а ­також розсилав «закляття» — порізані й пропалені сига­ретами клаптики паперу з малюнками та кольоровими написами. Найближчих друзів Арто благав про негайне визволення з психіатричної лікарні або хоча б про по­силки з їжею та геро­їном.

Під час Другої світової війни й окупації у Вілль-Еврар почався справжній голод. Хворих годували лише капустяним супом, і ледь не половина з них померла від недоїдання. Антонен схуд до 52 кг і втратив майже всі зуби. Занепокоєна мати клопотала про його ­переведення до іншого закладу. Гастон Фердьєр, очільник клініки в м. ­Родез на півдні Франції, погодився прийняти його і навіть вигадав цілий план виїзду через проміжну ­лікарню Шезаль-­Бенуа, оскільки переміщення пацієнтів з окупованої тери­торії на неокуповану було заборонено.

Арто прибув у Родез із діагнозом «параноїдальний пси­хоз із активною, але мало систематизованою маячнею». Фердьєр після перших оглядів так окреслив стан ­хворого: «Хронічний і надзвичайно інтенсивний маячний ­психоз із ідеями переслідування. Трансформація особистості: його замінили двійником і т. д. Ідеї переслідування періо­дично викликають бурхливі насильницькі реакції».

Фахі­вець дійшов висновку, що пацієнт невиліковний, але міг би повернутися до більш-менш продуктивного ­життя. Він забезпечив Антонену належний догляд і повноцінне харчування, запрошував до себе додому, заохочував писати, перекладати, малювати й фотографувати, а також дозволяв гуляти містом. Із літа 1943 р. до Арто почали застосовувати електрошокову терапію без анестезії — і за півтора року було ­проведено 51 сеанс, які стали для митця найбільшим випробуванням у житті. ­Фактично відразу він почав нарікати на гострий біль у спині, внаслідок чого ходив зігнувшись, а також два місяці пробув у ліжку. Як виявилося згодом, від судом у нього тріснув ­хребець у ­хребті. Та пізніше його стан поліпшився; за спостереженнями ­лікарів, при збереженні маячних станів реакції пацієнта стали менш театральними, а інтелектуальні заняття — продуктивнішими. Відомо, що за останній рік у клініці Антонен дуже багато писав, малював і ­вигадував нову мову. На його малюнках того періоду — переважно яскраві образи розіт­нутого тіла: ­сцени тортур і розчленувань, уламки, леза, внутрішні ­органи та пух­лини. У такий спосіб Арто намагався візуально ­виразити власний фізичний та психічний стан. Внаслідок електрошокової терапії також зникла його нова особистість, ­Антонен Нальпа. Після «жахливого ­нападу буйства» у вересні 1943 р. він заявив: «Мене ­звати Антонен Арто, бо я син Антуана Арто й Ефразі Арто; я все ще живий, хоча батько мій помер в Марселі у ­вересні 1924 року».

Мені потрібні янголи

У психіатричній клініці митець переосмислив свої ­стосунки із жінками й створив групу уявних образів, яку назвав «доньки серця». Пізніше він так описував їхню появу: «У лікарні Родез я багато думав про любов; там я й почав мріяти про ­доньок душі моєї, які любили б мене не як коханки, а як доньки — мене, батька їхнього з юних років, батька хтивого, непристойного, розпусного, інцес­туозного — І все ж цнотливого — настільки цнотливого, що це ­робить його небезпечним».

Із лікарем Фердьєром у Родезі, 1946 Малюнок «Проєкція реального тіла» Митець в останній рік життя

Завжди у житті Арто знаходилось місце для представниць прекрасної статі, але із жодною з них так і не склалося повноцінних стосунків. Роблячи перші кроки в ­артистичному Парижі, 25-річний Антонен закохався в актрису албано-молдавського поход­жен­ня Геніку Атанасіу. Їхній роман тривав близько 7 років, вони ­періодично жили разом, і хоча митець обожнював кохану, проте приховував її від власних родичів. Старша на 2 роки й набагато досвідченіша Геніка ставилася до їхнього зв’язку прагматично, прагнула зробити кар’єру і врешті пішла від Арто до режисера. За спогадами, головною причиною їхнього розриву ­стали постійні скандали з приводу його наркотичної ­залежності, а також неспроможності в інтим­ній сфері. В одному з листів до актриси Антонен зізнавався: «Мені потрібні янголи. Занадто довго я жив у ­пеклі. Того болю, що я зазнав, вистачило б на сотню ­тисяч людських життів». Дійсно, він шукав у жінках щось більше, ніж просто задоволення сексуальних потреб. Так, із Жанін Кан його поєднувала «пристрасна дружба». В обіймах Жульєтт Беккер митець знаходив розраду і підтримку після краху Театру Альфреда Жаррі. Платонічним був і його роман із письменницею Анаїс Нін, яка називала його братом, а він шалено ревнував до її батька. ­Лягаючи з нею в ліжко, він клав посередині свою трос­тину, щоб виключити навіть випадкові доторки.

1935 р. Арто познайомився з молодою бельгійкою ­Сесіль Шрамм. «Я кохаю тебе, бо ти відкрила мені людське щастя!» — освідчувався він у листі. Їхній роман пере­жив злети та падіння, й Антонен врешті покликав Сесіль заміж і навіть вирушив з офіційним візитом до її батьків. Але сталося це саме після його мексиканської ­мандрівки, й поспілкувавшись із неврівноваженим нареченим, ­батьки дівчини розірвали заручини. Хоча й сама Сесіль, до речі, теж була наркоманкою, мала схильність до безлад­них статевих стосунків і закінчила життя в бельгійській лікарні паралізованою.

Перебуваючи в психіатричних клініках, Арто не припиняв писати листи до Геніки, яку вже багато років не бачив, і навіть запрошував її приїхати разом із новим коханцем. Хоча до «доньок серця» він її не додав. Натомість до них потрапила Сесіль Шрамм, а також, як не дивно, обидві його бабусі. А ще — юна Ані Беснар, дівчина-­втікачка, яку він якось зустрів на вулицях Парижа і прихистив. Їхні стосунки справді будувалися за моделлю батько–донька. І хоча всі ці жінки були реальними, митець весь час вигадував якісь неймовірні пригоди за їхньою ­участю. ­Нібито вони постійно змагалися за нього й страждали, ­прагнучи його звільнити. Він був переконаний, що Ані Беснар дорогою до нього вбили та підмінили брехливим двійником тощо. Склад і кількість його уявних доньок постійно варіювалися. Останніми вже 1946 р. їхні ряди поповнили молоді жінки Колетт Тома і Поль Тевенен, які підтриму­вали Антонена після виходу із клініки. ­Колетт у юності також лікувалася по божевільнях, там вона і закінчила своє життя, встигнувши опублікувати книгу «Заповіт мертвої доньки», до якої включила листу­вання з Арто. А Поль після смерті митця цілих 40 років присвятила виданню повного 26-томного зібрання його творів, а ­також написала його біографію.

Останні вибухи

Загалом Антонен Арто провів по клініках 8 років і 8 місяців. Із лікарні Родез його виписали 25 травня 1946 р., зазначивши у медичному висновку: «Демонструє хронічний, вкрай стійкий маячний психоз; упродовж кількох ­місяців немає бурхливих і насильницьких реакцій, ­поведінка ­стала набагато упорядкованішою, ­можлива спроба ре­адаптації».

Влаштувавши благодійний аукціон, друзі на зібрані гроші оселили його в передмісті Парижа, у сана­торії для тих, хто одужує. Там Арто забезпечили особисту ­кімнату, обладнану великою дерев’яною ­балкою, яку він бив молотком і штрикав ножем, дозволяли кричати і залишати заклад у будь-який час. Однак Антонен незабаром перебрався у занедбану й малопридатну для життя мисливську хижу в старому парку санаторію.

50-річний митець дуже сильно постарів і змарнів, але продовжував напружено й фактично безперервно працювати, поєднуючи різні види діяльності.

Поль Тевенен Закляття Антонена Арто Малюнок «Театр і його двійник» Портрет Антонена Арто

Він писав гнівні статті — «Пацієнти і лікарі», «До біса розум!», «­Ненавиджу й виганяю» та ін. Із-поміж них вирізняється його мистецький огляд «Ван Гог — самогубця суспільства», у якому Арто глибоко осмислив творчість ­художника і дав визначення божевільному — «це ­людина, яку суспільство не хоче слухати та затуляє їй рота, бо вона говорить нестерпні істини».

Також Антонен багато віршував на тему власного повернення до столиці та до життя. Нову поезію, публіцистичні тексти й розвідку про тараумара він об’єднав до однієї книги, яку назвав «Арто-Момо» (на марсельському жаргоні «момо» означає «дурник» або «юродивий»).

А ще митець підготував виступ «Історія, прожита Арто-­Момо», який представив публіці 13 січня 1947 р. Він почав із розповіді про свої поневіряння в Мексиці, ­Ірландії та психіатричних клініках, потім став виголошувати крізь ридання вірші, далі пустився в шалену імпровізацію, волаючи і дико жестикулюючи, і зрештою залишив сцену.

Оцінюючи власний виступ, Антонен Арто підсумував: «Єдина мова, якою я можу розмовляти з публікою, — це діставати з кишень бомби та з прокляттям жбурляти їм в обличчя».

Не менш скандальною вийшла і його радіопостановка «Покінчити із судом Божим», яку критики назвали боже­вільним перформансом, адже в ній поезія змішувалася з лайкою, а ритмічний стукіт переривали шалені крики. Інформаційна складова поєднувала оповіді про штучне збирання сперми в американських школярів, ритуал чорного сонця в індіанців та уривок під назвою «Пошук фекальності». Тож постановку відразу заборонили як непристойну й блюзнірську.

Влітку 1947 р. в галереї «П’єр» відбулася виставка ­малюнків Антонена Арто. Останні роки митець зосередився на портретах друзів, чиї обличчя зображав скаліченими і перекроєними. На думку сучасних дослідників, він відтворював не стільки зовнішність моделей, скільки власний внутрішній світ.

Сам автор характеризував їх:

Вибух мови
Вдрукований у папір моїм чорним олівцем
Ось і все.

Після виходу із психіатричної лікарні Антонен знову ­повернувся до неконт­рольованого вживання лаудануму. Влізши в борги, він згодом перейшов до зловживання хлоралгідратом у вигляді снодійного сиропу й кілька ­разів, не розрахувавши дозу, навіть впадав у наркотичну кому. Його здоров’я і без того стрімко погіршувалося. Митець дуже схуд, страждав від сильного болю та ­шлункових ­кровотеч. На початку 1948 р. Антонену встановили невтішний діагноз — задавнений і неоперабельний рак ­кишківника.

Арто до останнього продовжував писати і навіть збирався у подорож на Антильські острови. Помер він ­уранці 4 березня 1948 р. Деякі його друзі були переконані, що насправді це було самогубство.

Лише після смерті до митця прийшло визнання, творчість Арто як новатора театральної мови, зокрема його твори, у яких він намагався наблизити театр до життя, мали вплив на багатьох письменників, режисерів та акто­рів другої половини ХХ ст.

Якось митець сказав: «Я сто один раз змінив ідентичність відтоді, коли був Антоненом Арто, бо пережиті страждання змусили мене пройти двадцять один цикл космічної еволюції, тоді як решта людей не встигла прожити навіть одного життя».

Наскрізним образом усього його доробку (як одного з ключових авторів епохи модернізму) став образ людського тіла — понівеченого, зруйнованого, але здатного відродитися з уламків. Зрештою, здолавши всі пошуки й поне­віряння, митець знову повернувся до ­самого себе і зрозумів, ким є насправді:

Хто я?
Звідки йду?
Я — Антонен Арто
і кажу це
і знаю як це сказати
зараз
ви побачите як моє теперішнє тіло
вибухає розлітається на шматки
і створюється заново
в десяти тисячах своїх проявів
нове тіло
в якому ви
ніколи мене не забудете.

Що подивитися

«У компанії Антонена Арто» (1993)(У ролі митця — Самі Фрей)

Художня стрічка за однойменною книгою французького письменника Жака Превеля, котрий зблизився з Арто після його повернення з психіатричних лікарень. Переживши Антонена всього на три роки, Превель встиг занотувати власні враження від їхньої короткої, але яскравої ­дружби й здійснив спробу зрозуміти божевільну натуру митця.

«Правдива історія Арто-Момо» (1994)

Документальний фільм французького режисера Жерара Мордія оповідає про останні роки ­артиста, розкриваючи маловідомі факти на матеріалі спогадів його найближчих друзів. Репрезенто­вані тексти, малюнки й аудіо­записи ­переконують у тому, що ­принципи Театру жорстокості не змогли утілитися на сцені лише тому, що Антонен Арто переніс їх усере­дину власного життя. І, можливо, саме спроба злиття життя і мистецтва перетворила Арто в одну з найтрагічніших постатей ХХ століття.

Що почитати

Стівен Барбер «Антонен Арто. Вибухи й бомби. Крикуча плоть»

Єдина міжнародно визнана і найповніша біографія митця, яку написав авторитетний британський професор-культоролог. Суспільство переслідувало Арто і праг­нуло його забуття, але після ­смерті Антонена його творчість відродилася і справила значний вплив на наступне покоління митців. Автор детально описує весь його тернистий шлях до слави.

Джеремі Рід «У погоні за чорними райдугами»

«Мій роман — про божевілля Арто, його 9-річне ув’язнення в психі­атричних клініках. Але головний предмет мій — віра в поета як людину, яка перетворює всесвіт і ради цього ризикує всім», — писав автор про свій роман, у якому химерно сплелися голоси самого митця, його коханки, психіатра Фердьєра та ще однієї психічно хворої пацієнтки.

Підготувала Олена Тищенко