Генералізований тривожний розлад

Тривожні розлади (ТР) — це найпоширеніша група психічних захворювань, що чинять значний негативний вплив на якість життя пацієнта та ­створюють певні труднощі для лікарів. Імовірність розвитку одного з них протягом життя становить до 31 %, попри це вони часто залишаються недіагностованими, ­проходячи повз увагу лікарів [1]. Пацієнти зазвичай не звертають ­належної уваги на ознаки тривоги або зосереджуються саме на сома­тичних скаргах, оскільки не вважають тривогу їхньою першо­основою. Лікар, своєю чергою, також ­концентрується на фізичних скаргах і симптомах такого ­пацієнта. У резуль­та­­­ті менш ніж третина цих пацієнтів отримує необхідну терапію основного захворювання [2].

За статистикою, ТР пов’язані з істотною втратою праце­здатності, подібно до інших хронічних станів, як-от захворювання сполучної тканини чи цукровий діабет. Вагому частку економічних витрат при цьому захворюванні становлять видатки на немедикаментозне лікування. Особи з ТР частіше відвідують не тільки лікарів первинної ­ланки, але й вузькопрофільних фахівців.

Епідеміологія тривожних розладів

вгору

ТР пов’язані зі значним погіршенням якості життя хворого [3–5]. Здебільшого виникають окремі (ізольовані) фобії (10,3 %), хоча особи, які страждають на них, вкрай рідко звертаються за належною допомогою. Панічний розлад із/без агорафобії за рівнем ­поширеності посідає наступне місце (6,0 %). Частота розвитку соціальної фобії ­становить 2,7 %, а генералізованого тривожного розладу (ГТР) — 2,2 % [6].

Різним є і вік дебюту окремих типів ТР:

• ізольовані фобії починаються в дитинстві, у віці близько 7 років;
• соціальна фобія — у 13 років;
• агорафобія без панічних нападів — у 20 років;
• генералізований тривожний розлад — у 24 роки, хоча може розвиватися й значно пізніше [10].

Після 50-річного віку, згідно з даними епідеміологічних досліджень, спостерігається помітне зниження пошире­ності тривожних розладів, проте частота ­ГТР ­залишається незмінною [10].

Відомо, що жінки хворіють у 1,5–2 рази частіше, ніж ­чоловіки [7]. Хоча нині незрозуміло, чи зросла частота ТР за останнє ­десятиліття [8, 9]. Крім того, ­спостерігається високий рівень кореляції між ТР і великим ­депресивним розладом, ознаками соматичних симптомів, розладами особистості та вживанням наркотичних речовин [11].

Наприклад, за результатами масштабного європейського опитування, прослідковувався чіткий зв’язок між великим депресивним розладом та всіма ТР, а також висо­ка комор­бідність між окремими ТР [11, 12].

Класифікація тривожних розладів

вгору

Як Міжнародна класифікація хвороб 10-го перегляду (МКХ-10), так і п’яте видання Керівництва з ­діагностики та статистики психічних розладів (DSM-5) виділяють окремі види ТР, кодування та коротку характеристику яких представлено в таблиці 1.

Слід зазначити, що в попередніх виданнях DSM посттравматичний стресовий розлад і обсесивно-компульсивний розлад були включені до розділу тривожних ­розладів. Проте згодом DSM рекласифікували їх до ­окремих руб­рик. Зокрема, ГТР — це психічне захворювання, що характеризується стійким і надмірним почуттям ­тривоги, а також занепокоєнням через безліч подій і дій. ­Часто ГТР поєднується з іншими тривожними і депресивними розладами, а також багатьма соматичними захворюваннями.

Тривожність і занепокоєння є нормальними та необхідними складовими життя і виконують захисну функцію. Що саме відрізняє патологічну тривожність від звичайного занепокоєння, так це надмірна вираженість тривоги, труднощі з її конт­ролем, а також значні соціальні та функціональні порушення, до яких вона призводить. При ГТР тривога і занепокоєння можуть зосереджуватися на потенційних майбутніх подіях, але вони не є ­пропорційними до того, що може відбутися. Надмірне занепокоєння є центральною особливістю ГТР і, ймовірно, психологічним механізмом захисту, що дасть змогу відчути ­конт­роль над потенційними небезпечними подіями [13].

Соматичні прояви ГТР є звичними, і саме вони ­зазвичай змушують хворого звернутися за допомогою до ­лікаря. Такі скарги, як м’язове напруження та біль, головний біль і біль у спині, проблеми з вагою, сном, стійке відчуття втоми є звичайними явищами. Натомість ТР пов’язані з низкою медичних патологій, таких як захворювання щитоподібної залози і респіраторні захворювання. Ця асоціація призводить до зниження працездатності та якості життя.

Варто наголосити, що при ГТР наявна тривога:

• яка триває щонайменше шість місяців;
• охоплює різні аспекти життя пацієнта, обставини і види діяльності;
• спрямована переважно на майбутні події;
• не піддається конт­ролю, її неможливо приборкати зусиллям волі або раціональними переконаннями;
• що не відповідає актуальній життєвій ситуації ­пацієнта;
• нерідко супроводжується безпідставним відчуттям провини.

Серед соматичних скарг хворого слід виділити такі: сухість у роті, утруднення під час ковтання, дискомфорт в епігастрії, надмірне газоутворення, бурчання в животі, нудота; відчуття стиснення, біль і дискомфорт у грудях, утруднений вдих (на противагу ­ускладненому видиху при астмі), відчуття задухи і наслідки гіпервентиляції; відчуття дискомфорту в ділянці серця, ­серцебиття, відчуття відсутності биття серця, пульсація шийних ­судин; прискорене сечовипускання, зникнення ерекції, зниження лібідо, порушення менструального циклу, амено­рея; похитування, нечіткість зору, запаморочення і парестезія, пітливість, тремор або тремтіння, припливи жару та озноб.

Симптоми порушення сну включають: труднощі під час засинання через занепокоєння; відчуття неспокою при пробуд­жен­ні; переривчастий або поверхневий сон; сон із неприємними сновидіннями; сон із жахливими сновидіннями, нерідко пробуд­жен­ня; відсутність відчуття відпочинку вранці. Встановлено кілька ­чинників, які ­значно підвищують ризик розвитку ГТР, а саме: особливість ­темпераменту, підпадання під негативний вплив, пору­шення процесів гальмування; жіноча стать, низький соціально-­економічний статус, нетерпимість до невизна­че­ності та молодий вік. Результати дослід­жень родин зі схильністю до ­розвитку ГТР ­підтверджують наявність генетичного чинника, але його роль до кінця поки не з’ясо­вана [14, 22].

У таблиці 2 наведено деякі причини, що можуть слугу­вати тригерами розвитку ГТР, та ситуації, які призводять до розвитку схожої симптоматики, імітуючи згада­ну пато­логію. Якщо це можливо, їхній вплив слід якомога швидше зменшити. Аналогічно режим лікування ­пацієнта має оцінюватися з погляду на його стан, який може ­виклика­ти симптоми тривоги. Оскільки лікуванню ГТР ­притаманні певні ­особливості, слід проводити ретельну диференціальну діагностику з такими станами, як:

• соціальна та специфічна фобії;
• обсесивно-компульсивний розлад, посттравматичний стресовий розлад, панічний розлад, афективні розлади настрою (ендогенна депресія, рекурентний депресивний розлад, біполярний афективний ­розлад, дистимія), соматоформні розлади;
• шизофренія, шизотиповий розлад;
• розлади особистості (істеричний, ананкастний, тривожний, емоційно-лабільний);
• резидуально-органічні захворювання головного ­мозку, органічні захворювання головного мозку, гіпо­та­ламічний розлад;
• патологія щитоподібної залози, феохромоцитома;
• вживання психоактивних речовин (наприклад, амфе­тамінів, кокаїну та ін.), припинення ­приймання ­бензодіазепінів.

Лікування генералізованого тривожного розладу

вгору

На початку терапії клініцист має ставити за мету:

1) зменшити тяжкість симптомів;

2) досягти ремісії;

3) поліпшити функціональний стан пацієнта;

4) зменшити негативні реакцій на застосовані медикаментозні засоби.

Крім того, слід ретельно вивчити анамнез хворого (а саме тривалість, пере­біг і тяжкість попередніх епізодів; потенційні чинники, що можуть зумовити посилення симптомів).

До того ж треба з’ясувати:

1. Чи є медичні або інші стани, які можуть ­позначитись на виборі стратегії лікування?

2. Яким втручанням пацієнт віддає перевагу (психологічному чи фармакотерапії)?

3. Наскільки тяжкими є наявні симптоми?

4. Як оцінюється функціональний стан пацієнта?

5. Чи важливі такі чинники, як вартість або ­доступність терапії?

Продовження лікування має бути спрямоване на досяг­нення таких цілей, як:

1) запобігання рецидивам,

2) підвищення якості життя пацієнта,

3) зменшення негативних реакцій на препарати.