сховати меню

Обережно: поезія, або ефект Сильвії Плат


сторінки: 55-60

2001 р. в часописі «The Journal of Creative Behavior» було опубліковано результати ­­­дослідження американського психолога Джеймса С. Кауфмана, у якому він проаналізував життєписи понад 1620 письменників різних жанрів і 520 біографій ­жінок-мисткинь. Науковець дійшов висновку, що з-поміж творчих професій, доступних для обох статей, найбільшу схильність до психічних захворювань мають жінки, зокрема поетеси. Виявлену закономірність він назвав «Ефект Сильвії Плат» — за іменем видатної американської поетеси ХХ ст. Теорію Кауфмана можна прослідкувати й за патографіями інших представниць лірики, наприклад Енн Секстон, колеги і подруги Плат.

Сильвія Плат: життя під скляним ковпаком

вгору

nn19_10_5560_f1.jpg

 

Народилася Сильвія Плат 27 жовтня 1932 р. у Бос­тоні (штат Массачусетс, США) в емігрантській сім’ї. Її батько Отто Плат, німець, був відомим ученим-ентомологом, дослідником бджіл, професором Бостонського ­університету. Мати Аурелія Шобер, австрійка, молодша за чоловіка на 21 рік, викладала німецьку мову в школі та підпрацьовувала в університеті секретарем. Сильвія з дитинства пере­бувала під сильним впливом батька, обожнювала його, хоча й страждала через його авторитарні методи виховання. У школі дівчинка стала першою ученицею, адже саме ­такою мала бути донька професора.

Пізня дитина, вона народилася, коли Отто було вже 47 років, і рано осиротіла — але не через його вік, а через хворобу. Занедужавши на діабет, Плат помилково вважав ці симптоми за рак, повністю поринув у депресію і відмо­вився від лікування. А за два роки, 1940-го, він помер від гангрени (якій можна було б запобігти за ­своєчасного звернення до фахівця). 8-річна Сильвія болісно сприйняла втрату батька як зраду з його боку і почала віршувати — того ж року в місцевому часописі з’явилася її перша поезія. Ледь не все подальше життя вона невтомно намагалася осмислити образ батька і зрештою створила один із найвідоміших і найсуперечливіших своїх віршів «Татко» із шокуючою сентенцією «Татку, я мала вбити тебе/Раніше ти вмер, аніж я встигла».

Взаємини поетеси з матір’ю були теж досить ­складними. Аурелія завжди приділяла більше уваги хворобливому сину Воррену, а після смерті чоловіка змушена була ­ви­снажливо працювати, аби самостійно забезпечити ­дітей. Сильвія ж знаходила розраду в науці та ­мистецтві, так і не подолавши синдром відмінниці. І хоча батька вже не було поряд, вона намагалася бути скрізь першою: у школі Бредфорда навчалася лише на п’ятірки, публіку­вала вірші й оповідання, отримувала премії та гранти, була редактором шкільної газети, вступила до престижно­го коледжу Сміта (США), грала в аматорських виставах, займалася живописом тощо.

Одним із найбільших досягнень 20-літньої ­Сильвії стала перемога на творчому конкурсі й стажування в ­журналі «Мадемуазель» у Нью-Йорку. Події того літа 1953 р. вона пізніше опише у своєму єдиному романі «Під скляним ковпаком». Різкі зміни настрою з’явилися у дів­чи­­ни ще після смерті батька. Зрештою, провівши насиче­ний і емоційно виснажливий місяць, вона ­повернулася додому геть розбитою і впала у тяжку депресію.

«Де б я не опинилася — на палубі теплоходу або у вуличному кафе Парижа чи Бангкока, — читаємо у творі, — я і там перебувала б усе під тим же скляним ковпаком і дихала б отруєним мною самою повітрям». Вона покладала великі сподівання на літню літературну школу при Гарварді — але несподівано отримала відмову. Через фінан­сову скруту довелося залишити і коледж Сміта — перевестись до іншого (дешевшого) закладу.

Вкрай засмучена, Сильвія замкнулась у собі, втратила здатність творити, припинила вести щоденник (який вела з 12 років) і почала планувати самогубство. У романі вона згадує, як спочатку скоїла невдалі спроби порізати вени, повіситися і втопитись. А 25 серпня ­дівчина лишила записку, що пішла гуляти, викрала з материного сейфу снодійне і забарикадувалася у підвалі під ­будинком. Намагаючись отруїтися, вона втратила свідомість і не змогла прийняти всю дозу. Лише за два дні Аурелія знайшла доньку й негайно звернулася до лікарні. Проте ­порятунок життя був лише першою стадією.

Сильвію помістили до елітної психіатричної клініки Маклін у Бельмонті, перебування у якій сплачувала заможна благодійниця. У поетеси діагностували біполярний афективний розлад, який того часу лікували за допо­могою електрошокової терапії (ці сеанси дуже яскраво описані в романі). Після року в божевільні Сильвія ­змогла повернутися до навчання: закінчила коледж із відзнакою. За дослід­жен­ня теми двійництва у романах Досто­євського вона отримала Фулбрайтівську ­стипендію на вступ до престижного Кембриджу. Переїхавши до Британії, поетеса змушена була багато надолужувати в ­освіті, потерпала від незвично холодного клімату і частих ­застуд, а також страждала через розрив взаємин зі своїм коханим — Річардом Сассуном. На тлі цього у неї знову ­розвинулися ознаки депресії.

nn19_10_5560_f21.jpg

Отто Плат, батько Сильвії

nn19_10_5560_f22.jpg

Маленька Сильвія з батьками

nn19_10_5560_f23.jpg

Сильвія з матір’ю і братом

nn19_10_5560_f24.jpg

Сильвія під час навчання

У лютому 1956 р. на одній із літературних вечірок Плат познайомилася з талановитим англійським поетом, ­харизматичним красенем Тедом Х’юзом (1930–1998). Вона писала у листі до матері: «Я смертельно закохалась. Це кохання може завдати мені жахливого болю… Я відчу­ваю, що все, що траплялося зі мною в житті — ­­читання книг, стосунки з людьми, вірші — усе це була робота з підготовки мене до цих почуттів». Так, уже за кілька ­місяців бурхливого роману, 16 червня того ж року, молоді літера­тори влаштували весілля і вирушили в медовий ­місяць до Іспанії.

Коли Сильвія склала 1957 р. випускні іспити, їй запропонували посаду викладача англійської мови у рід­но­му ко­леджі. Хоча ця робота її емоційно виснажувала, до того ж щозими вона тяжко хворіла. Успіх першої ­збірки Х’юза «Яструб під дощем» дав змогу подружжю на два роки пере­їхати до США. Плат влаштувалася до реєстратури психіатричного відділення Массачу­сетської клініки (у якій свого часу лікувалася), а також ­відвідувала ­творчу майстерню Роберта Лоуелла при Бос­тонському універси­теті. Коли ж 1959 р. поетеса завагітніла, Тед наполіг на поверненні до Англії. Наступного року вийшла її перша (єдина прижиттєва) збірка «Колос та інші вірші», а 1 квітня народилася донька Фріда. Окрім своїх господарських і материнських обов’язків, Сильвія добро­вільно виконувала роль чоловікової сек­ретарки, допомагала з публікаціями, усіляко підтримувала — але й від власної ­творчості відмовлятися не збира­лась. Можливо, найголовнішою проблемою їхньої пари стало те, що обидва митці були амбітними, самодостатніми і не хотіли поступатися одне одному. До цього додавалися й побутові проблеми, а також напружені взає­мини Плат із родичами Х’юза (зокрема, з його ­сестрою Олвін). Нещодавно оприлюднені невідомі ­лис­ти поетеси свідчать про те, що вже 1961 р. Тед її бив і спричинив цими діями до викидня. Подружжя, проте, здій­снило спробу примирення — провели літо у ­Франції, але подорож ця була сповнена нескінченних сварок. Не скріпило родину і народ­жен­ня другої дитини — сина Ніколаса 17 січня 1962 р.

Сильвія із самого початку вбачала у чоловікові ­заміну своєму померлому батькові. Пізніше вона зізнавалася, що Тед заповнив собою безодню смутку, який я ­відчувала без батька». Тому найбільше вона боялася бути ­знову покинутою: «Уявлення про те, що Х’юз може зрадити мене з жінкою, відображає мій жах перед взаєминами батька, матері й Леді Смерті». І боялася вона небезпідставно.

Навесні подружжя перебралося до містечка Норт-­Тоутон (Північний Девон, Велика Британія), здавши своє лондонське помешкання поетові Девіду Вевіллу. І вже влітку Сильвія довідалась, що в Теда роман із дружиною квартиранта. Ася Гутман мала російсько-єврейське корін­ня й була заміжня вже втретє, вона перекладала з ­кількох мов, малювала і писала вірші. Сімейне життя Х’юзів пере­творилося на пекло — гучні скандали ­супроводжувалися спаленням рукописів і роз­трощенням меблів. У нападі відчаю Плат здійснила ще одну спробу самогубства: вивернула кермо авто­мобіля і в’їхала в огорожу, але, на щас­тя, не зазнала тяжких травм.

Восени Тед залишив родину, Сильвія з дітьми повер­ну­лася до Лондона. Наприкінці 1962 р. вони подали на розлучення. Ці важкі часи у житті поетеси ­виявилися надзвичайно продуктивними у творчому плані: за 70 днів вона написала роман «Під скляним ковпаком» (другу час­тину якого знищила) і за кілька місяців — віршів на цілу збірку. Поезія Плат останнього періоду — ­глибока і відверто автобіографічна — стала класикою американської літератури ХХ ст.

Зима того року видалася аномально холодною, Сильвія з дітьми постійно хворіли. Перебуваючи у стані депресії, вона звернулася до свого лікаря Хордера, але відмовилася від шпиталізації. Лікар призначив анти­депресанти і порадив найняти няньку для дітей. ­Поетеса ­розривалася між домашніми клопотами і творчістю, тому писала із 4-ї ранку до пробуд­жен­ня дітей. Останній її вірш «Леді Лазар» став яскравим свідченням її суїцидальних настроїв:

Вмирати — мистецтво, як і все інше,
Я вмію робити це досконало.
Виходить пекельно, виходить незгірше.
Я прагну, щоб смерть вже реальністю стала.
…І я посміхаюсь. Мені всього тридцять.
Життів моїх дев’ять, неначе у кішки.
І це третя спроба. Це ніби вже звичка –
Щораз в десять років до смерті лиш трішки.

Рано-вранці 11 лютого 1963 р. Сильвія занесла до ­дитячої кімнати бутерброди і дві склянки молока, лишила у перед­покої записку з проханням викликати лікаря, а потім усаміт­нилась на кухні. Щільно зачинила двері й заткнула ­щілини у вікнах мокрими рушниками, випила снодійне, запхнула голову до духовки, акуратно підмостивши під щоку серветку, і ввімкнула газ. Знайшла її няня лише за кілька годин — смерть настала через отруєння. Поетесі було 30.

nn19_10_5560_f31.jpg

Юна Сильвія на пляжі

nn19_10_5560_f32.jpg

Сильвія з дітьми

nn19_10_5560_f33.jpg

Молоде подружжя Х’юз

nn19_10_5560_f34.jpg

Тед, Ася і їхня донька

Тед Х’юз став душоприказником дружини, він відредагував і видав її другу збірку «Аріель», але також і знищив кілька щоденників, нібито аби вберегти дітей. Звісно, на нього посипалися зусібіч звинувачення у смерті поете­си, пошановувачі її творчості неодноразово ­зішкрібали з надгробку прізвище Х’юз (на могилі напис «Сильвія Плат Х’юз. Навіть в умовах жорсткого полум’я може вирос­ти золотий лотос»). Менш ніж за місяць до самогубства авторки побачив світ (під псевдонімом Вікторія Лукас) її роман «Під скляним ковпаком», що став своєрідним маніфестом підліткового відчуження. Проти його подальшого перевидання виступали чоловік і мати небіж­чиці. 1981 р. вийшла компіляція «Збірка віршів», за яку поетеса стала лауреаткою престижної Пулітцерівської премії (уперше в історії — посмертно).

Сильвію традиційно вважають речницею фемінізму й основоположницею жанру так званої сповідальної ліри­ки. Ця лірика, глибоко особистісна, не призначена для широкого загалу, безжалісна — але не щодо оточення, а, власне, самого автора. Зі слів критика, «діагноз тут справді стає чимось на кшталт літературного прийому».

«Я думаю, що мої вірші виходять безпосередньо з мого чуттєвого й емоціонального досвіду, — зазначала Плат в одному з інтерв’ю. — Але я вважаю, що автор має бути в змозі конт­ролювати і керувати досвідом, навіть найприголомшливішим, як божевілля чи тортури». Зокрема, вона порушу­вала теми складних подружніх взаємин, руйнування сім’ї, ненависті до себе, боротьби з хворобою, смерті. У нервовій, неспокійній поезії Сильвії — рвані рядки без рими, суміш застарілих слів зі сленгом, переплетені гнів, іронія і ніжність. У цьомуїї неповторна вірту­озність.

Трагічна історія самогубства поетеси мала не менш ­сумне продовження, несподівано позначившись на долях інших людей. Після загибелі матері маленьких Фріду і Ніко­ласа забрав до себе Тед, їхнім вихованням ­займалася Ася, яка так і не стала офіційно його дружиною. На час суї­циду Сильвії вона була вагітною, але зробила аборт. Пізні­ше, 3 березня 1965 р., Ася народила від ­Х’юза доньку — Олександру Тетяну Еліс (Шуру). На відміну від Плат, Ася була покірливою і безпорадною, болісно сприймала свій статус хатньої робітниці та неприйняття родичами чоловіка, мучилась комплексом провини через смерть ­своєї попередниці. Дізнавшись про роман Теда з нянею Керол Орчард, Ася повторила сценарій Сильвії — 23 берез­ня 1969 р. зачинилася з донькою на кухні, сама випила снодійне, розчинене у віскі, напої­ла ним 4-річну Шуру, ­поклавши її поряд, й увімкнула газ. Їй було 41.

Самогубство другої дружини (у такий самий спосіб і знову ж на 7-му році спільного життя) ще негативніше позначилося на репутації Х’юза, якого почали називати «серійним чоловіком». Зокрема, сам він пояснив обидві смерті тим, що Сильвія була занадто рішучою, а Ася, ­навпаки, — надто нерішучою. Наступні роки він провів без жодних коментарів, одружився з нянею Керол і тихо жив із нею, уникаючи публічності. Тед досяг найвищого звання поета-лауреата (придворного поета) й у рік своєї смерті, 1998 р., видав збірку «Листи до дня народ­жен­ня», яка повністю присвячена Сильвії.

Усю правду про долю матері діти Х’юзів дізналися лише в 1970-х роках. Донька Фріда оселилася в ­Австралії, стала успішною журналісткою, поетесою й художницею. Вона тричі розлучена і не має дітей. Син Ніколас став морським біологом, досліджував міграцію лосося, викладав в університеті Фербенкса (Аляска). Схильний до депресії, він так і не створив власної сім’ї, і 2007 р., звільнив­шись із роботи, присвятив себе захопленню кера­мікою. 16 березня 2009 р. його знайшли повішеним у власному будинку. Йому було лише 47.

Інколи термін «Ефект Сильвії Плат» помилково вжива­ють для визначення низки пов’язаних між собою самогубств.

Енн Секстон: на півдорозі з Бедламу*

вгору

Примітка.* У прямому значенні «Бедлам» — назва однієї з найстаріших психіатричних лікарень Лондона, заснованої у XIV ст. при монастирі ордена Вифлеємської зірки (нині — Бетлемська королівська лікарня).

nn19_10_5560_f41.jpg

 

9 листопада 1928 р. у м. Ньютон (штат Массачусетс, США) народилася Енн Грей Харві, наймолодша з трьох доньок власника вовняного бізнесу. І хоча родина була матеріально забезпеченою, дитинство майбутньої поетеси важко назвати щас­ли­вим. Її холодна і марно­славна мати потерпала ­через власні нереалізовані творчі амбіції. А жорсткий і тиранічний батько страждав на алкоголізм і лікувався у психіатричній клініці. За ­деякими свідченнями, Енн у ранньому віці стала жертвою сек­су­ального насилля з боку батька, що спричинило розвиток у неї психологічної травми. Найближчою ж людиною в сім’ї для дівчинки була двоюрідна бабуся Нана, яка мала схильність до нервових зривів, проходила відповідну терапію і померла у будинку літніх людей.

Юна Енн виділялася неабиякою красою і, ледь закінчила школу-пансіонат, втекла з місцевим джиґуном Альфре­дом «Кайо» Секстоном, у 19 років вийшла за ­нього заміж. Коли Кайо призвали на військову ­службу до ­Кореї, вона влаштувалася моделлю у Бостон. Не ­маючи жодної освіти, окрім шкільної, молода жінка у майбут­ньому бачила себе зразковою домогосподаркою. Однак її творчий темперамент виявився несумісним із реаліями ­буденного життя.

Непрості взаємини з чоловіком уже незабаром обернулися постійними скандалами і навіть бійками, не додала гармонії й ­довгоочікувана поява дітей. 1953 р., ­після народ­жен­ня першої доньки, Лінди, у поетеси розвинулася затяжна післяпологова депресія. Вона була одержима страхом за здоров’я немовляти й одночасно боя­ла­ся завдати йому шкоди. Не в ­змозі впоратися зі ­своїм розладом самотужки, Секстон зрештою була шпита­лі­зо­вана до психоневрологічної лікарні «Вествуд». ­Після одужання вона возз’єдналася з родиною і незабаром ­знову завагітніла. Проте народ­жен­ня другої доньки, Джойс, 1955 р. спричинило новий нервовий зрив і черго­ву шпиталізацію. Її обох дітей після­­ ­цього забрали на ­виховання батьки Кайо. Того ж року Енн на свій день народ­жен­ня скоїла першу спробу само­губства.

Повернувши собі доньок, поетеса, проте, так і не змогла стати хорошою матір’ю. 1994 р. Лінда видала книгу мемуа­рів «У пошуках Вулиці Милосердя: Моя подорож до мину­лого мами, Енн Секстон», у якій відверто розповіла, що її дитяча психіка формувалася повністю під впливом хвороби неньки. Через власні перепади настрою жінка часто дорікала дітям за їхню галасливість, дратувалася і навіть била. Тому Лінда зростала невротичною дитиною, потерпала від нічних кошмарів і мала звичку смоктати палець. Дівчинка боялася розгнівати матір (ніколи не спізнювалася додому, не приводила друзів, ретельно виконувала всі обов’язки), при цьому прагнула її схвалення і з 11 років сама почала писати вірші. Лінді пізніше доводилося навіть контролювати матір, аби та не зловживала алкоголем і снодійним. Постійне напруження і страх призвели до емоційного виснаження дівчини, і, вступивши до коледжу, вона припинила відповідати на дзвінки і листи неньки.

1957 р. у стані депресії поетеса вчинила повторну ­спробу самогубства і знову була шпиталізована. Відтоді вона постійно відвідувала сеанси психотерапії — понад 8 років її лікарем був Мартін Орн (син психіатра її батька). Аудіо­записи їхніх терапевтичних сеансів пізніше були оприлюд­нені та лягли в основу таких досліджень, як «Випадкова надія: ­Терапевтичні стрічки Енн Секстон» Дона Скорчевськи й «Енн Секстон: Біографія» Діани Мідлбрук. За висновками доктора Орна, жінка страждала на істерію, для неї були характерні стани фуги, відчуття ­нереальності та слухові галюцинації. ­Поетеса легко піддавалася навіюванню, імітувала симптоми інших пацієнтів і мала ­епізоди множинної особистості (якось під час сеансу гіпнозу вона продемонструвала іншу жінку на ім’я Елізабет). Як засіб терапії ­лікар порадив їй писати вірші, аби ­осмислити у такий спосіб власні відчуття й емоції — це і ­стало визначальним для формування Енн як поетеси.

nn19_10_5560_f42.jpg

Юна Енн – модель

nn19_10_5560_f43.jpg

Енн зі своєю збіркою

nn19_10_5560_f44.jpg

Енн у стані депресії

nn19_10_5560_f45.jpg

Енн і Кайо на рибалці

Вступивши до творчої студії Джона Холмса при Бостонському університеті, вона познайомилася із Сильвією Плат й іншими митцями. Загалом взаємини з письменниками ­відігравали важливу роль у її житті. Так, Вільям Снодграсс був другом по листуванню і надихав на створення поем, а Максин Кумін не лише стала найближчою подругою, а й співавторкою (удвох вони видали чотири книги для ­дітей). Перша власна віршована збірка Секстон — «У Бедлам і на півшляху назад» — побачила світ 1960 р. Вона, по суті, є поетичним осмисленням нервового зриву ­авторки й одужання після нього. Четверта збірка «Живи або ­пом­ри» (­також навіяна роздумами під час хвороби) була ­відзначена 1966 р. Пулітцерівською премією.

Усього за ­життя Енн було надруковано сім книг лірики. За рік після ­смерті побачили світ ще дві — «45 вулиця Мило­сердя» і «Жахлива гребля до Бога». Так, в одному з ­останніх інтерв’ю поетеса іронізувала, що писала чернетку 20 днів, із яких «два дні пішло на боротьбу з відчаєм, а ще три — на лікування у психіатричній клініці». У центрі ­сповідальної пое­зії Секстон — відверті інтимні переживання жінки.

«Я ­нічого не стримую», — зізнавалась вона, виливаючи на папір такі подробиці, наче під час бесіди з ­психотерапев­том. Максин Кумін пригадувала: «Вона відкрито писала про менструації, аборти, мастурбацію, інцест, зради і наркотичну залеж­ність у ті часи, коли суспільні звичаї не дозволяли втілювати ці теми в ліричних творах». Громадськість ­дійсно сприймала їх збентежено і навіть обурливо. Зухвалі, неримо­вані, обірвані, важкі для сприйняття вірші викликали шквал критики і наклепів. Але попри це, Енн вдалося навіть стати ­однією з найбільш шанованих американських ­поетес й отри­мати, окрім Пулітцерівської, ще ціле гроно різно­манітних премій, стипендій і призів.

Суїцид Сильвії Плат 1963 р. надихнув її на відчайдушний звинувачувальний вірш:

Злодійка –
Як ти пролізла туди в самоті,
В смерть, що я прагла так довго,
В смерть, що ми начебто переросли,
Ту, що у грудях худеньких несли
І говорили про неї щоразу…

Думка про власне самогубство ніколи не полишала Енн, навпаки, вона стала своєрідною формою одержимості. Коли 1964 р. доктор Орн переїхав, Енн знайшла собі нового психотерапевта — Фредерика Дюля. На ­думку біографів, його непрофесіоналізм (лікар мав секс із пацієнткою) міг бути одним із каталізаторів суїциду ­поетеси. На людях вона жартувала: «Я не збираюсь убивати себе в кабінеті терапевта, у нього надто гарний килим», ­проте вірші її не могли приховати справжніх настроїв, зокрема «З бажанням смерті»:

Запхати життя все собі під язик! —
така от у мене нав’язлива пристрасть.

Чи смерть не кістлява і синя, скажи,
чекає мене вона пізно чи рано,
очистить мій подих з брудної в’язниці,
так ніжно загоїть мою стару рану.

Зустріть самогубство немов рівновагу
І місяць важкий наче плід перестиглий
Забути цілунок і голод і згагу
Та книга лишилась відкритою знов
Замовк в телефоні обірваний виклик
Й звичайна інфекція — ваша любов.

Тривале лікування не давало помітних результатів — нервові розлади жінки набували нового розвитку. Російський психіатр Олександр Шувалов зазначив: «Емо­ціо­нальні порушення, що почалися в Секстон у вигляді післяпологової депресії, вилилися у типовий перебіг бі­по­лярного афективного розладу: у фазі депресії поетеса вчиняла суїцидальні спроби, а в періоди манії вступала до різно­манітних навчальних закладів, фліртувала і писала вірші».

Подружнє життя Енн виявилося суцільним розчаруванням: Кайо не цінував її і не міг збагнути захопленої натури на шкоду хатньому господарству. Так, під час маніакальних фаз вона стрімголов занурювалася у випадкові романи (наявні навіть відомості про її ­стосунки з кількома лікарями і подругою), але це не приносило спокою чи внутрішньої гармонії.

nn19_10_5560_f51.jpg

Родина Секстон

nn19_10_5560_f52.jpg

Максин Кумін

nn19_10_5560_f53.jpg

Енн із найближчою подругою

nn19_10_5560_f54.jpg

Поетеса у своєму кабінеті

1973 р. Секстон ­востаннє потрапила до психлікарні, вийшовши з якої, офіційно розлучилася із чоловіком. Ще 1964 р. через хронічне безсоння поетесі ­призначили сильнодіюче снодійне. Застосування препарату викликало важку залежність, із якою вона боролася до кінця життя. До того ж Енн була запеклим курцем і ­зловжива­ла алкоголем.

У лис­ті до подруги вона писала: «Життя прекрасне, але я не можу жити. Я хочу — чи думаю, що хочу, — ­померти заради чогось, що зробило б мене мужньою, але не ­мертвою, і все ж… Я немовби єврей, який потрапив не до тієї країни».

На думку Діани Мідлбрук, Секстон відчувала, що вже не одужає, і боялася провести решту днів у божевільні — тому вирішила піти з гідністю. 4 жовтня 1974 р. після ­обіду з Максин Кумін й обговорення своєї майбутньої збірки Енн вдягнула стару, ще материну, ­шубку, познімала з пальців каб­лучки, вихилила чарку ­горілки і зачинилась у гаражі. Сіла в автомобіль й увімкнула двигун — смерть настала внаслідок отруєння вихлопними газами. Поетесі було 45.

Лінда Секстон, яка теж стала літератором, виконала посмертне редагування доробку матері. Окрім мемуарів, а також кількох романів, донька написала і психо­терапевтичну книгу «Half in Love: Surviving the Legacy of Suicide» — про те, як жити далі після самогубства близької людини.

* * *

«Поет — мимоволі брат божевільного, — писав есеїст Олексій Цвєтков, — обидва знаходять у житті асоціації та зв’язки, яких більшість із нас не помічають, вони руйну­ють затишні штампи, котрі дозволяють нам спокійно спати. Подібно до журналістів у гарячих точках, поети ведуть репортаж із тих місць, куди всім іншим боляче дивитися, про які болісно розповідати, і котрі підходять надто близько до епіцентру. Поет — це божевільний, наділений винятковим даром мовлення».

Трагічні долі колег і подруг Сильвії Плат та Енн Секстон справді можна вважати підтверд­жен­ням цієї теорії. Але все ж не слід узагальнювати, ніби потяг до ­віршування провокує божевілля. Джеймс Кауфман був переконаний, що творчі ­професії, навпаки, більш корисні для ­лікування психіки, адже пое­зія — чи не найпрекрасніший спосіб вира­зити власні почуття і дійсно може бути ефективним засобом психо­терапії.

Що подивитися

вгору

«Сильвія» (2003)

nn19_10_5560_b1.jpg

 

Сюжет картини режисерки Кристини Джеффс розпочинається із часів навчання поетеси у Кембриджі. Її життя назавжди змінюється після зустрічі з Тедом Х’юзом. Бурхливий роман, омріяний шлюб, побутові чвари, творчі конфлікти, зради, відчай і безвихідь — поступово романтична стрічка перетворюється на ­психологічну драму. Фільм змушує замислитися: чи самогубство головної героїні справді було єдиним виходом?

Що почитати

вгору

Сильвія Плат «Під скляним ковпаком»

nn19_10_5560_b2.jpg

 

Автобіографічний роман оповідає історію Естер Грінвуд (за якою легко вгадується сама авторка), котра за кілька місяців перетворюється із життєрадісної стажерки журналу на зламану пацієнтку психіатричної клініки. Сильвія глибоко і з клінічною точністю описує епізоди різкої зміни настрою, втрати конт­ролю над собою, тяжкої депресії, зарод­жен­ня і розвиток ідеї само­губства. Значну увагу приділено зображенню тогочасних методів допомоги душевно хворим — з точки зору очевидця.

Григорій Чхартішвілі «Письменник і самогубство»

nn19_10_5560_b3.jpg

 

Монографія російського літератора грузинського поход­жен­ня (більш відомого під псевдонімом Борис Акунін) є дослід­жен­ням самогубства як психологічного явища, розглянутого крізь долі митців слова. Автор описує до 300 суїцидальних випадків письменників, аналізує їх причини через релігійні, соціологічні, філософські та професійні аспекти. Чхартішвілі виділяє кілька феноменів творчості, що можуть пояснити схильність до самогубства, і підсумовує, що література — справді небезпечна професія.

Олександр Шувалов «Жіноча геніальність: історія хвороби»

nn19_10_5560_b4.jpg

 

Книга російського психіатра знайомить із життєписами 89 видатних жінок — письменниць і поетес, ­актрис і художниць, політичних ­діячок і революціонерок. У центрі уваги — питання психічної норми і патології миткинь. Спираючись на власний, досить специфічний патографічний матеріал, він осмислює роль психічних порушень у процесі ­творчості, варіанти їх відображення, а також розвінчує міфи про беззаперечно негативний вплив нервової хвороби.

Олексій Цвєтков «Атлантичний щоденник»

nn19_10_5560_b5.jpg

 

«За дивним збігом справжня епідемія душевних захворювань ­вразила в США практично цілу ­поетичну течію, школу так званої спові­дальної поезії». Автор збірки есеїв ­спробував описати інтелектуальне ­життя США і Європи ХХ ст. Один із розділів — «Диплом Макліна» — присвячено темі божевілля серед ліриків, аналізу ­творчості Сильвії Плат і Енн Секстон, а також їхнього вчителя Роберта Лоуела.

Девід Кесслер «Думки, які нас обирають.Чому одних охоплює божевілля, а інших натхнення»

nn19_10_5560_b6.jpg

 

Книга американського лікаря присвячена його оригінальній теорії «захоплення», за якою певна ­думка, одного разу захопивши людину, може зробити її заручником і повністю керувати її життям. Поряд з аналізом власних пацієнтів, автор шукає причину душевних хвороб письменників — В. Вулф, Ф. Кафки, Е. Хемінгуея, Ф. Достоєвського, а також Енн Секстон (захопленої ідею смерті) та Сильвії Плат (одержимої страхом бути покинутою).

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2019 Рік

Зміст випуску 10 (111), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. В.Я. Пішель, Т.Ю. Ільницька, М.Ю. Полив’яна

  3. М.М. Орос, О.В. Тодавчич

  4. Т. Матіяш, А. Бондарчук

Зміст випуску 9 (110), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. С.Г. Бурчинский

  3. С.Г. Бурчинский

Зміст випуску 8 (109), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. А. Г. Кириченко, А. Ф. Нечай, Н. О. Смульська, Т. І. Стеценко

Зміст випуску 7 (108), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. А.Е. Дубенко, И.В. Реминяк, Ю.А. Бабкина, Ю.К. Реминяк

  3. Н.А. Науменко, В.И. Харитонов

  4. М.О. Матусова, І.А. Марценковський

Зміст випуску 6 (107), 2019

  1. Т.О. Скрипник

  2. Ю.А. Бабкина

  3. Ю.А. Бабкіна

  4. А.Е. Дубенко, И.В. Реминяк, Ю.А. Бабкина

  5. Т.В. Руда

  6. А.А. Криштафор

Зміст випуску 5 (106), 2019

  1. И.А.Марценковский, А.В.Каптильцева

  2. В.Ю.Паробій

  3. Ю.А. Крамар

  4. В.И. Харитонов, Ю.М. Винник

  5. В.И. Харитонов, Ю.М. Винник

  6. В.И.Харитонов, Ю.М. Винник, Г.И. Селюков

  7. Т.А. Зайцева, О.А. Борисенко, П.П. Зайцев,

  8. Н.А. Максименко

  9. И.И. Марценковская, М.В. Нестеренко, Ю.А. Войтенко, Д.И. Марценковский, К.В. Дубовик, О.С.Ващенко

  10. Д.В. Иванов

  11. М.М. Орос, Р.Ю. Яцинин

  12. Н.К. Свиридова, Т.В. Чередніченко

  13. С.Г. Бурчинский

Зміст випуску 4 (105), 2019

  1. Т.О. Скрипник

  2. Ю.А. Бабкина

  3. Ю.А. Бабкина

  4. Л. Шаттенбург, Я. Кульчинський

  5. Є.І. Суковський

Зміст випуску 3 (104), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. К.В. Дубовик, І.А. Марценковський

Зміст випуску 1 (102), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. М.В. Шейко

  3. В.Ю. Мартинюк

  4. І.А. Марценковський, І.І. Марценковська

  5. А.Е. Дубенко, Ю.А. Бабкина

  6. Ю.А. Крамар

Випуски поточного року

Зміст випуску 7 (118), 2020

  1. Герхард Дамманн, Вікторія Поліщук

  2. М. М. Орос, О. О. Орлицький, О. С. Вансович, С. Р. Козак, В. В. Білей

  3. С. Г. Бурчинський

  4. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 6 (117), 2020

  1. Ю.А. Бабкіна

  2. Д. А. Мангуби

  3. А. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  4. В. І. Коростій, І. Ю. Блажіна, В. М. Кобевка

  5. Т. О. Студеняк, М. М. Орос

  6. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 5 (116), 2020

  1. Т. О. Скрипник

  2. Н.А.Науменко, В.И. Харитонов

  3. Ю. А. Крамар

  4. В.И.Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. Н.В. Чередниченко

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю. А. Крамар

  8. Н. К. Свиридова, Т. В. Чередніченко, Н. В. Ханенко

  9. Є.О.Труфанов

  10. Ю.О. Сухоручкін

  11. О.О. Копчак

  12. Ю.А. Крамар

Зміст випуску 4 (115), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. І.І. Марценковська

  3. Ю. А. Крамар, Г. Я. Пилягіна

  4. М. М. Орос, В. В. Грабар, А. Я. Сабовчик, Р. Ю. Яцинин

  5. М. Селихова

  6. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 3 (114), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Бабкіна

  3. О.С. Чабан, О.О. Хаустова

  4. О. С. Чабан, О. О. Хаустова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 1, 2020

  1. А.Е. Дубенко

  2. Ю. А. Бабкина

  3. Ю.А. Крамар, К.А. Власова

  4. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 2 (113), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Л. А. Дзяк

  3. Ф. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  4. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравицька

  5. Ю. А. Крамар

  6. П. В. Кидонь

Зміст випуску 1 (112), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Крамар

  3. М.М. Орос, В.В. Грабар

  4. В.И. Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. L. Boschloo, E. Bekhuis, E.S. Weitz et al.