Марина Цвєтаєва: невиліковна хвороба, що зветься душа

 

 

 

Її рідко іменують поетесою — її називають поетом. Геніальна і незбагненна Марина Цвєтаєва була дійсно надзвичайною особистістю. У її трагічній долі було все: вірші і музика, достаток і безпросвітні злидні, кохання і захоплення, революції і війни, чоловіки і діти, втечі і повернення, самогубства і вбивства… Але завжди на першому плані для неї лишалося служіння Слову. Одержимість творчістю була її протестом проти ворожої дійсності, ліками проти розчарувань і втрат. І важко сказати, де проходила та межа між поетичною екзальтацією і психічною патологією.

Музика, що обернулась Лірикою

вгору

Марина народилася 8 жовтня 1892 р. у Москві. Її батько, Іван Володимирович Цвєтаєв, хоч і був сином бідного сільського священика, зумів стати видатним мистецтвознавцем — він очолював кафедру Московського університету і все ­життя присвятив організації Музею образотворчих мистецтв. Його перша дружина і незабутня кохана — Варвара Дмитрівна Іловайська — померла від туберкульозу у віці 32 років, ­лишивши його з двома дітьми, Валерією й Андрієм. ­Безпорадний у побуті, вдівець змушений був шукати нову господиню. Нею стала вдвічі молодша за нього 22-річна Марія ­Олександрівна Мейн — талановита піаністка, всебічно освічена дівчина із широким колом зацікавлень і з власними трагедіями. Вона втратила матір на третьому тижні життя, зростала відлюдькувата і вже у 6 років студіювала наукові книги з міфології. Глибокий слід у її душі залишило й палке кохання до ­одруженого чоловіка, обірване її батьком, але так ніколи і не забуте.

«Мама і тато були зовсім несхожі, — пригадувала ­поетеса. — У кожного своя рана у серці. У мами — музика, ­вірші, ­смуток, у тата — наука. Життя йшли поряд, не зливаючись». Вийшов­ши заміж, Марія Олександрівна стала відданою супутницею свого чоловіка, підтримувала всі його починання, вела кореспонденцію, допомагала у професійних питаннях. Для Івана Володимировича завжди на першому місці був музей, тоді як молода дружина займалася ще й вихованням дітей — прийомних і власних (за 2 роки після Марини народилася Анастасія). Очевидно, її особисте сирітське дитинство позначилося на стосунках із доньками: не відчуваючи з ними психоемоційного зв’язку, мати лишилася у їхніх спогадах «неврівноваженою, вимогливою, гордливою і деспотичною». Нескінченні побутові клопоти поставили хрест на ­мистецьких амбіціях Марії Олександрівни, тому вона хотіла бачити втілення своїх нереалізованих прагнень у нащадках. Її уроки сольфеджіо та гри на фортепіано для маленької Мусі (так звали в сім’ї поетесу) були справжньою каторгою. «Мати не ­виховувала — випробовувала… З першої й до останньої хвилини давала — і навіть давила! — писала вона у мемуарах. — Мати заливала нас музикою (із цієї Музи­ки, яка обернулась Лірикою, ми вже ніколи не випливли — на світло дня!). Мати заживо поховала себе всередині нас — на вічне життя». У 5-річному віці Марина вступила до музичної школи, а через два роки вже виступала на ­концертах, хоча ­ніколи не мала артистичного запалу. Сес­тер Цвєтаєвих виховували суворо й аскетично. Повністю підконт­рольні батькам, вони за межами родини фактично ні з ким не спілку­валися, весь час вивчали мови і ­читали. Марія Олександрівна вкрай ­рідко хвалила вихованок-доньок, майже не помі­ча­ла їхніх ­успіхів — на відміну від найменших провин. «Після такої матері мені залишилось одне: стати поетом», — підсумовувала Марина, яка в 4 роки ­почала віршувати (російською, німецькою і французькою). Це ­захоплення дуже розчаровува­ло матір, вона забороняла дів­чинці писати і навіть ховала від неї ­папір.

Як зазначає дослідниця Наталія Гвелесіані, Муся стала жертвою тонкого, неусвідомленого дорослими духовного садизму. Вона змалечку відчувала себе нелюбимою дитиною, часто ображалася, мала різкі зміни настрою. Так описувала поетеса себе у віці 7 років: «Я: пристрасна любов до читання і писання, байдужість до ігор, любов до чужих, байдужість до своїх, запальність, що переходить у лють, надмірне самолюбство, лицарство, дикість, байдужість до болю, стриманість і соромливість у ласці, норовливість, опір, бажання загубитись, зникнути, повна відсутність безпосередності… Вся — кутами, вістрями». На думку психолога Ірини Кармін­ської, саме сильні розриви емоційних зв’язків спричинили розвиток в обох сестер ранньої короткозорості.

Іван Володимирович, батько   Іван Володимирович, батько Марія Олександрівна, мати   Марія Олександрівна, мати Марина Цвєтаєва, 1893 р.   Марина Цвєтаєва, 1893 р. Марина із сестрою Анастасією   Марина із сестрою Анастасією

1901 р. Марину віддали до жіночої гімназії. Протягом наступного десятиліття їм з Асею (Анастасією) ­довелося змінити не один освітній заклад: у матері ­несподівано діаг­ностували сухоти, які необхідно було лікувати за ­кордоном. Переїжджаючи разом із нею, сестри у різний час навчалися в пансіонах Лозанни (Швейцарія) і Фрайбурга (­Німеччина), а канікули проводили в Криму й Італії. Їм доводи­ло­ся звикати не лише до нових учителів, однокласників, а й до мови, національних звичаїв. Вирвавшись із-під батьківської опіки, дів­чатка насолоджувалися ­свободою, відчайдушно ­хуліганили, не усвідомлюючи меж дозволеного. Першою серйозною втратою для Марини стала смерть її далекої родички, але близької подруги Надії Іловайської 1904 р. А 1906 р. після довгої боротьби з хворобою ­померла її мати. Дівчина не прос­то припинила займатися музикою, а стала боятися підходити до фортепіа­но. Через багато років в есеї «Мати і музика» вона писала: «Так море, відступаючи, залишає ями, спочатку глибокі, потім змілілі, потім ледь вологі. Ці музичні ями — сліди материнських морів — у мені лишилися назавжди».

Пристрасне бажання смерті на зорі

вгору

Із 1906 р. Цвєтаєва постійно мешкала в Москві, але не припиняла змінювати гімназії — в одних вона жила як в ­інтернаті, ховалася від зовнішньої реальності, з інших її виключали через бунтарство і зухвалість поведінки. В юні роки ­дівчина була незадоволена власною зовнішністю — огрядністю, незграбністю, круглими щоками і ­короткозорими очима (її дражнили Мамонтихою). Поява на людях стала для неї справжнім випробуванням. Не сприймаючи своє тіло, Марина відчайдушно намагалася переробити його: мало їла, виснажувала себе довгою ходьбою. Невтомно шукала власний образ: спочатку обрізала косу, аби коротке волосся приховувало щоки, потім ­пофарбувалася у солом’яний колір, а далі ­взагалі поголила голову (щоб відросло густе й кучеряве) і ходила у жахливому чорному очіп­кові. У старших класах вона відмовилася від ­окулярів — і хоча нічого не бачила, навчилася триматись упевнено і не примружувати очей. Експериментуючи з одягом, віддавала перевагу старомодним сукням бабусиного покрою. А довершувала її образ незмінна ­сигарета. У її віршах того періоду — дивне поєднання гарячкової жаги до життя і ­закликів до смерті:

Христос и Бог! Я ждала чуда
Теперь, сейчас, в начале дня!
О, дай мне умереть, покуда
Вся жизнь как книга для меня…
Люблю и крест, и шелк, и краски,
Моя душа мгновений след…
Ты дал мне детство — лучше сказки
И дай мне смерть — в семнадцать лет!

До повноліття поетеса двічі ­намагалася накласти на себе руки. Перша спроба — через її ­захоплення Наполеоном. ­Майже рік Марина провела, усамітнившись на горищі й опрацьовуючи всю доступну літературу про французького імператора. У 16 років вона вирушила до Пари­жа на літній курс середньовічної літератури, а насправді більшість часу проводила, фанатично скуповуючи історичні книги й портрети Наполеона і його сина, а також відвідуючи всі вистави драми Ростана «Орлятко», йому присвяченої. Головну роль у ній виконувала немолода Сара Бернар, захоплення якою теж межувало з одержимістю: дівчина переслідувала актрису, закидала її квітами і добивалася автографа. Під час чергової вистави Цвєтаєва просто в ­глядацькій залі спробувала застрелитись, але пістолет, на щастя, дав ­осічку. Чи не про це її вірші:

Жажда смерти на костре,
На параде, на концерте, —
Страстное желанье смерти
На заре.

Друга суїцидальна спроба була пов’язана із коханням. Попри комплекси щодо власної зовнішності, 17-річна Марина отримала аж дві пропозиції руки і серця — від літератора Лева Кобилинського (відомого під псевдонімом Елліс) та його друга поета Володимира Нілендера. Стосунки з ними знайшли відображення в поезії, але обидва кавалери отримали відмову. Імовірно, збентежена і заплутана дівчина внаслідок цього хотіла повіситись. Про це свідчить її передсмертна записка, яку знайшла сестра через багато років. У ній написано: «Усе ж ліпше смерть, аніж життя, не таке, якого я прагну… Дай Боже, щоб не обірвалася мотузка. А то недовіситись… Гидота, правда?» На думку біографа Вікторії Швейцер, свій задум поетеса так і не здійснила.

Анастасія, Валерія, Марина   Анастасія, Валерія, Марина Марина з батьком   Марина з батьком Цвєтаєва за роялем   Цвєтаєва за роялем Сестри Цвєтаєви   Сестри Цвєтаєви

Батько Цвєтаєв, одвічно заклопотаний своїм музеєм, фактично не займався доньками і не мав жодних важелів ­впливу на них. Тому Марина робила все, що їй хотілося. 1910 р. замовила у найближчій типографії тираж своєї першої збірки «Вечерний альбом», що була квінтесенцією її почуттів до Нілендера. А наступного року, не дочекавшись випускних іспи­тів, самовільно кинула навчання в гімназії. ­Потоваришувавши на літературних вечорах із старшим поетом Максиміліаном Волошиним, навесні поїхала до нього в Коктебель.

Саме там 5 травня 1911 р. вона й зустріла свого ­майбутнього чоловіка. 17-річний Сергій Ефрон походив із багатодітної сім’ї народовольців і змалечку бачив переслідування, ув’язнен­ня і смерті рідних. 1909 р. він втратив батька, а наступного року після самогубства наймолодшого сина ­наклала на себе руки і його мати. До Криму юнака привезли сестри, аби поправити його слабке здоров’я — він хворів на ­тубер­кульоз легень.

Володимир Нілендер   Володимир Нілендер Молоде подружжя Ефронів   Молоде подружжя Ефронів Подружжя Ефронів із донькою   Подружжя Ефронів із донькою Лев Кобилинський   Лев Кобилинський

Роман, що зав’язався між тендітним гімназистом і свавільною поетесою, розвивався досить швидко. Уже 27 січня 1912 р. вони побралися (наречена навіть не запитала у ­батька дозволу). Із весільної подорожі Європою Марина повернула­ся вагітною і 18 вересня того ж року народила доньку, яку поетично назвала Аріадною (Алею). Очевидно, пізніше вона збагнула свою безоглядну рішучість і засліпленість почуттями, коли в одному з листів підсумувала: «Ранній шлюб (як у мене) взагалі катастрофа, удар на все життя».

За те, що Ви — не він

вгору

Цвєтаєва кохала свого чоловіка, але тісні рамки ­подружжя не могли задовольнити всіх її екзальтованих поривів, які вона і не збиралася стримувати. На третьому році заміжжя вона захоплено писала: «Наш шлюб настільки не схожий на звичайний союз, що я зовсім не відчуваю себе заміжньою і живу так само, як у 17 років, — цілком вільна». Саме тоді в її ­житті з’явилася поетеса Софія Парнок (­1885–1933). Мемуарист Роман Гуль зауважував, що в Марині «не було справжньої жінки, у ній було щось андрогінне». Біографи ­неодноразово висували припущення, що вона ще з дитинства проявляла бісексуальні нахили, наводячи за приклад її ставлення до зведеної сестри Валерії, Наді Іловайської чи гімназійних подруг. Та й сама вона якось зізнавалася: «Я люблю душі, не зважаючи на стать, поступаючись їй, аби не заважала».

Стосунки Цвєтаєвої зі старшою на 7 років Парнок розпочалися у жовтні 1914 р. Остання на той час мала за плечима недовготривалий шлюб і була відома більше своєю епатажною поведінкою, ніж власними віршами. Їхній роман розвивався бурхливо: уже незабаром ­поетеси стали з’являтися разом на літературних вечорах, ­сиділи обійняв­шись і демонстративно курили одну сигарету на двох. Їхня сучасниця і подруга, Майя Кувільє, згадува­ла, що «із ­Софією Парнок у Марини був суто фізичний потяг. Насправді ­Софія відкрила їй, що таке фізична любов». Пізніше й сама ­Цвєтаєва визнавала: «З подругою я все пізнала повністю, чому ж я ­після цього захоплювалася чоловіками, з якими відчувала незрівнянно менше?»

Їхні взаємини мали неймовірну палітру емоцій — від обожнювання до ненависті. Американська дослідниця Діана ­Бургін писала з цього приводу: «Жінки викликали одна одну на боротьбу, примушуючи — кожна свою подругу — ­подолати звичне уявлення про себе; вони змусили одна одну піти на ризик. Звісно, це не створювало умов для спокійних, гармонійних стосунків, а можливо навіть посилювало ­підсвідому ворожість і взаємні претензії, які важко вирішити». Але при цьому, на її переконання, зовсім не слід вважати Цвєтаєву безумовною жертвою досвідченої Парнок, адже у поезії вона позиціонувала себе як хлопчика, пажа, лицаря, який добивається «юну трагічну леді». Результатом її спроби ­осмислення нових і непідконт­рольних почуттів до Софії Парнок стала збірка «Подруга», де ледь не кожен рядок — освідчення:

Я Вас люблю. — Как грозовая туча
Над Вами— грех –
За то, что Вы язвительны и жгучи
И лучше всех…
За эту дрожь, за то, что неужели
Мне снится сон?
За эту ироническую прелесть,
Что Вы — не он.

Сергій Ефрон намагався не помічати і не коментувати поведінку дружини, але його вразлива душа не витримувала напруження. На цей час спалахнула Перша світова війна і він, хоча був студентом та за станом здоров’я не підпадав під мобілізацію, пішов у добровольці — навесні 1915 р. ­влаштувався медбратом до санітарного потяга, що курсував на фронт. Роздвоєна, збентежена Марина писала: «Серьожу я кохаю на все життя, він мені рідний, ніколи і нікуди не піду від нього… Соня мене дуже любить, і я її люблю — і це вічно, і від неї я не зможу піти. Розірваність днів, котрі треба ділити, серце все сполучає. Не можу робити боляче і не можу не робити».

Доньки Цвєтаєвої   Доньки Цвєтаєвої Сергій Ефрон   Сергій Ефрон Сонечка Голлідей   Сонечка Голлідей Софія Парнок   Софія Парнок

Парнок постійно ревнувала Цвєтаєву — до чоловіка («Почав ти келих, нині вручений мені»), до доньки і взагалі до будь-яких чоловіків, що і стало передумовою для ­розриву. Коли наприкінці 1915 р. Марина два дні гуляла містом із поетом Осипом Мандельштамом, то, повернувшись, застала у коханки вже іншу жінку — Людмилу Ерарську. Але ще довго вони обидві опиралися розставанню, лише продовжуючи непрості й болісні стосунки. «Так я мучилась від Соні Парнок, — нарікала поетеса, — вона відштовхувала мене, каменіла, ногами мене топтала, але — кохала».

Зрештою Марина повернулася до чоловіка (його ­служба обмежилася кількома місяцями), незабаром завагітніла і 13 квітня 1917 р. народила другу доньку, Ірину. Та за два роки в її житті з’явилася ще одна жінка — актриса ­Художнього театру Соня Голлідей. «Переді мною — жива пожежа… таке: боюсь! таке: люблю!» — описала пізніше цю зустріч ­поетеса. Цвєтаєва боготворила акторський талант Голлідей, ­складала для неї п’єси, опікала і захищала. Їхні стосунки тривали зовсім недовго і завершилися з від’їздом Сонечки разом із трупою в провінцію. Пізніше вона закохалася у військового, потім — вийшла заміж за провінційного ­актора і, хоча бувала у Москві, більше з Мариною не зустрічалася. «Сонечка пішла від мене — у свою жіночу долю, — визнала з гідністю поетеса. — У жодну із заповідей — я, моя до неї ­любов, її до мене любов, наша з нею любов — не входила. Про нас із нею в церкві не співали і в Євангелії не писали». Звістка про смерть Голлідей 1935 р. від раку шлунка надихнула Цвєтаєву на створення «Повести о Сонечке», у якій підсумувала: «Це була жіноча істота, яку я більше за все на ­світі любила. Це було просто кохання — в жіночому образі».

Через 20 років Марина написала французькою мовою незвичайний трактат «Листи до амазонки», у якому вира­зила ставлення до гомо- і гетеросексуальних стосунків: «Кохати лише жінок (жінці), чи тільки чоловіків (чоловікові), свідомо виключаючи звичайне зворотне — який жах! А тільки жінок (чоловікові), або лише чоловіків (жінці), свідомо виключаючи незвичайне рідне — яка нудьга!» І все ж зрештою вона дійшла висновку, що лес­бійське кохання, таке гармонійне і досконале, у будь-якому разі не є повноцінним, адже партнерки не можуть виконати свого природного покликання — народити дітей.

Старшу в темряви вихоплюючи — молодшої не вберегла

вгору

Чи не найтрагічніший період у житті Марини Цвєтаєвої — пореволюційні роки і громадянська війна. Ще 1913 р. помер її батько, лишивши спадок, якого цілком вистачало для гідного життя поетеси та її чоловіка-студента. Але з приходом до влади більшовиків банківська система була зруйнована, а будинок Ефронів експропрійовано. Сергій 1917 р. закінчив Петергофську школу прапорщиків, під час боїв за Москву вступив до лав Добровольчої армії, з якою змушений був відступати на південь. Понад чотири роки Марина не мала жодної звістки про долю чоловіка. Усі її спроби перевезти ­родину до Криму виявилися нездійсненними, тому вона змушена була лишатися з доньками в голодній і холодній столиці, де вони тулилися на горищі свого колишнього будинку.

Ставлення Марини до власних дітей є чи не найсупереч­ливішим аспектом її біографії, дискусії про який не ­вщухають і досі. Загальноприйнятим є тверд­жен­ня, що будучи геніальною поетесою, вона просто не спроможна була стати ­хорошою матір’ю — творча екзальтація не лишала місця для врівно­важеності й терплячості, необхідних у вихованні малюків. Широковідомий її власний вислів 1918 р. із цього приводу: «Не люблю (не моя стихія) дітей, простолюду, пластичних мистецтв, селянського життя, сім’ї. Моя стихія — усе, що постає з музики. А з музики не постають ні діти, ні простолюд, ні пластичні мистецтва, ні селянське життя, ні сім’я».

Однак при цьому Цвєтаєва із материнською турботою ­дбала про свого постійно хворого чоловіка, а народ­жен­ня першої доньки сприйняла за невимовне щастя і насолоджувалася своєю новою роллю (хоча й найняла для немовляти няньку). Маленька Аріадна дійсно була материною гордістю. Дівчинка зростала справжнім вундеркіндом: у три роки навчилася читати, у п’ять — уже почала сама писати, із шести — вела щоденник. Вона писала листи високим стилем, декламу­вала вірші символістів і просто схилялася перед матір’ю. Марина була щасливою: «Серьожу я кохаю нескінченно і навіки. Дочку свою обожнюю».

Але друга її дитина Ірина народилася в зовсім інший час — період випробувань і страждань. Відповідальність за обох дітей повністю лягла на плечі Марини. Вона влаштувалася до Народного комісаріату у справах національностей, але досить скоро звільнилася. Позбавлена господарських навичок, поетеса робила все можливе, аби дочки не померли з голоду. Жила родина з дитячих сніданків, що давали у садку, оскільки Цвєтаєва як безробітна не мала права навіть на харчовий пайок. Ситуація була для неї настільки нестерпно важкою, що поетеса почала задумуватись про самогубство. Так, у квітні 1919 р. вона занотувала: «Я на одну секунду зовсім серйозно — з надією поглянула на гак у їдальні, так просто! Я відчула справжню спокусу. Смерть страшна лише тілу. Душа її не мислить. Тому в самогубстві — тіло — єдиний герой».

За таких складних умов їй було не до виховання молодшої доньки. Спогади сучасників підтверджують, що Цвєтаєва зовсім не займалася Іриною, залишала її надовго саму, прив’язавши стрічкою за ногу до столу, била і, за власним зізнанням, брала на руки не більш ніж 10 разів за весь час. Очевидно, така поведінка дивувала навіть 6-річну Алю, яка писала у щоденнику: «Моя мати дуже дивна. Моя мати зовсім не схожа на матір. Матері завжди милуються своєю дитиною і взагалі дітьми, а Марина маленьких дітей не любить».

Через постійне недоїдання і нестачу догляду Ірина відставала і в фізичному, і в розумовому розвитку. У дворічному віці вона майже не говорила, але весь час наспівувала, хитала головою і билася об стіну. Сама Цвєтаєва у листах характеризувала її як «дуже дивну, а можливо зовсім безнадійну дитину», вбачаючи у ній також прояви рахіту чи вирод­жен­ня. Показово, що дівчинка — єдина в родині, у кого навіть ласкавого імені не було, її так і кликали завжди — Ірина. Мати нічого не очікувала від неї, адже нічого в неї і не вкладала. Як влучно відзначив біограф Анрі Труайа (Лев Тарасов), нікчемність, безликість і хворобливість молодшої доньки постійно пригнічували Марину, яка була занадто гордою, щоб жити з таким тягарем, таким розчаруванням у власному материнстві.

Не в змозі ні прогодувати, ні обігріти дітей поетеса ­восени 1919 р., за порадою знайомих, віддала їх до дитячого притулку в Кунцеві (селище у Підмосков’ї). Для цього вона пішла на обман, назвавшись хрещеною Аріадни. Коли вихователі почали нарікати на поведінку «виразно дефективної» Ірини, Марина погоджувалась, називаючи її «жахливо-недорозвиненою» і «мерзенною» (про це вона записала у щоденнику!). Коли на початку 1920 р. у притулку занедужала на ­дизентерію і запалення легень її старша донька Аля, Цвєтаєва забрала дівчинку додому і лікувала всіма доступними методами.

Про долю молодшої доньки Марина дізналася ­випадково, стоячи у черзі, — 15 лютого 1920 р. дівчинка померла від голоду. Похорони відбулися наступного дня, але мати на них не пішла. Цікаво, що незадовго до цих трагічних подій сестри Сергія Ефрона Ліля і Віра пропонували ­забрати на виховання Ірину (вона деякий час у них і жила), але Цвєтаєва відмовилась. Пізніше ж вона звинуватила зовиць у тому, що «дали Ірині померти з голоду в притулку під приводом ненависті до мене». Але в листах до чоловіка ­поетеса була відвертішою: «У всьому винен мій авантюризм, легке ставлення до труднощів, нарешті — здоров’я, жахлива моя витривалість. І я була така покинута! У мене була тільки Аля, й Аля була хвора, і я вся пішла в її хворобу — й ось Бог мене покарав». Ще більший щем звучить у її віршах:

Две руки, легко опущенные
На младенческую голову!
Были — по одной на каждую –
Две головки мне дарованы.
Но обеими — зажатыми –
Яростными — как могла! –
Старшую у тьмы выхватывая –
Младшей не уберегла.

Марина почала задумуватися про самогубство. «О, я себе боюся! Я ж зовсім не вільна над собою. З яким острахом я тисячу разів на день прислухаюся до себе: ну як? — нічого, здається. І раптом — порожнеча, зневір’я, день нескінченний, нічого не можу, лягаю на диван, ворухнутися не можу, померти! померти! померти!… Я не знаю, як живуть інші, я знаю ­тільки, що десять разів на день хочу — рвуся! — померти», — заноту­вала вона у травні 1920 р. Минув рік, але знову всі її думки — про ­найкращий спосіб суїциду: «Рана: маленька дірочка, через яку йде Життя. Я, більш ніж коли-небудь гідна померти через кров, із сумом думаю, що неминуче помру в петлі». Ці роздуми наповнювали її вірші, один із найвідоміших:

Знаю, умру на заре! На которой из двух,
Вместе с которой из двух — не решить по заказу!
Ах, если б можно, чтоб дважды мой факел потух!
Чтоб на вечерней заре и на утренней сразу!

Після смерті молодшої доньки Цвєтаєва повністю присвятила себе старшій. Але не забувала їй нагадувати: «Зрозумій, що я врятувала з двох — тебе, двох не змогла. Тебе обрала. Ти вижила за рахунок Ірини». Аріадна, у виховання якої мати вклала всю себе, мала весь час відповідати її сподіванням, бути винятковою. Уже за кілька років дівчинка ­пішла до гімназії, стала спілкуватися зі звичайними дітьми й уподібнюва­тися їм, чим дуже розчаровувала поетесу. «Коли Аля з ­дітьми, вона дурна, бездарна, бездушна, — нарікала вона, — і я страждаю, відчуваючи відразу, відчуження, ніяк не можу її ­любити».

Психологи і літературознавці, намагаючись проаналізувати описані епізоди, погоджуються: Марина не любила дітей як біологічних істот, не відчувала з ними кревного зв’язку — вона прагнула побачити в них близьку душу, виховати споріднену особистість, із якою було б цікаво, яка могла б зрозуміти її саму. Коли така спорідненість і духовність не формувалася або ж втрачалася, дитина просто припиняла становити для неї цінність.

Навесні 1922 р. після довгих років невідомості ­Цвєтаєва довідалась, що чоловік її живий і перебуває в Стамбулі. Радянську дійсність вона так і не сприйняла, тому вирішила емігрувати разом із донькою. Зв’язавшись із Ефроном і діставши візу, 11 травня того ж року вони ­вирушили потягом на Берлін, де він на них чекав, і незабаром возз’єднана родина переїхала до Чехії.

Підготувала Олена Тищенко

Продовження читайте у наступному номері.