сховати меню

Говард Лавкрафт: принц божевілля

сторінки: 56-62

nn19_9_5662_f1.jpg

 

Його називають Едгаром По ХХ ст., письменником-привидом, відлюдником із Провіденса, великим сновидцем, майстром жахів, співцем безодні, живописцем інших світів. Загадкова постать американського літератора і журналіста Говарда Філіпса Лавкрафта (1890–1936) із часом усе щільніше обростає вигадками і міфами. Його сюжети і персонажі давно вже стали здобутком масової культури, та у біографії митця більше домислів, аніж фактів. Захоплення старовиною, родинне божевілля, усамітнений спосіб життя і сповнена страхіть проза перетворили його самого на типового персонажа готичного роману.

Вундеркінд з іншої епохи

вгору

Говард Філіпс Лавкрафт народився 20 серпня 1890 р. у м. Провіденс (Род-Айленд, США) у сім’ї вихідців з Англії. Його бабуся, а згодом і він сам, цікавилися гене­алогією і врешті обернули історію родини у своєрідне зібрання легенд — серед імовірних предків фігурували і священик-першопоселенець, і королівський астроном, і міфологічний спритник, що викрав в ельфів коштовний кубок, символ удачі. Батько письменника Вінфілд Скотт Лавкрафт (1853–1898) був досить успішним ювелірним комівояжером. Мати Сара С’юзен Філіпс (1857–1921), донька підприємця, мала хист до живопису. Побралися вони, коли обом уже було за тридцять, і Говард став пізньою єдиною дитиною.

У родині не було випадків психічних захворювань, але зовсім несподівано 1893 р. під час одного з відряджень Вінфілд збожеволів — просто у чиказькому готелі. Його перевезли до психлікарні Провіденса з ознаками буйства, тяжкої маячні та параноїдальними фантазіями про переслідування і замахи на вбивство. Пацієнту встановили діагноз «прогресивний параліч» (згодом — «прогресивний парез»). А пізніше у нього розвинулося недоумство, і 1898 р. він помер після раптових судом. Більшість ­біографів письменника схиляються до версії про недолі­кований сифіліс, який, проте, не був діагностований ні у Вінфілда, ні у його дружини чи сина. Сам Лавкрафт описував хворобу батька як «повний параліч, спричинений перенапруженням мозку навчанням і бізнесом».

Із трирічного віку Говард виховувався в сім’ї матері, куди С’юзен повернулася після шпиталізації чоловіка. Він зростав клопітним і неконт­рольованим, багато плакав і до 10 років страждав від лицьового тику. Його часті дитячі хвороби мали, на думку біографів, психосоматичний характер і були спричинені фанатичною опікою з боку матері та її двох незаміжніх сестер. Ключовою фігурою в житті хлопчика став дідусь Віпл Ван Бюрен Філіпс (1833–1904), який намагався виховати улюбленого внука безстрашним, розповідаючи перед сном моторошні оповідання і прищеплюючи любов до літератури жахів.

Лавкрафт був справжнім вундеркіндом: у 4 роки навчився читати і з того часу книги стали для нього всім. Ще в ранньому дитинстві він захопився XVІІІ ст., перечитав ледь не всі твори цього періоду (у дідуся була найбільша у місті бібліотека) і став вважати себе представником позаминулої епохи. Пізніше в автобіографії фантаст писав: «У мене завжди було підсвідоме відчуття, що все після XVІІІ ст. нереальне чи ілюзорне — на кшталт абсурдного кошмару чи карикатури». Він журився, що не носить перуку, не їздить верхи й не володіє шпагою. Пишна і переобтяжена мова на все життя лишилася для нього взірцем: застарілі конструкції митець вживав не лише у творах і листах, а й у побутовому спілкуванні.

Пізніше Говард зацікавився античністю — зводив ­жертовники богам, вивчав латину, зачитувався давньо­грецькими авторами. Із 6 років він почав писати власні твори — однією із перших його поем був переспів «Одіссеї» Гомера (і це у дошкільному віці!). Хлопчик жив у власному світі, абсолютно нічим не пов’язаному із сучасністю. Усі його захоплення схвалювалися і всі забаганки беззаперечно виконувалися дбайливими рідними. Найбільший науковий інтерес у майбутнього письменника викликали хімія й астрономія — й одразу вдома було обладнано справжню хімічну лабораторію й ­установлено цілих три телескопи. Але це були не швидкоплинні дитячі заняття, а серйозні дослід­жен­ня — так, уже з 9 років Лавкрафт самотужки видавав «Наукову газету», а з 12 — «Астрономічний журнал», які друкували у місцевій типо­графії. До того ж він публікував у часописах Провіденса власні розвідки з краєзнавства, історії, міфології та географії.

nn19_9_5662_f2-228x300.jpg

Віппл Ван Бюрен, дідусь

nn19_9_5662_f3-228x300.jpg

Маленький Говард із батьками

nn19_9_5662_f4-228x300.jpg

Говард у дівочій сукні

nn19_9_5662_f5-228x300.jpg

Говард у віці 8 років

До школи Говард пішов 1898 р., вступивши одразу до 4-го класу. Проте навчання його було вкрай несистематичним — уже за кілька місяців він змушений був його припинити, повернувшись до закладу лише за три роки. Сам Лавкрафт називав причиною свій «майже зрив», хоча біографи висувають припущення про серйозне нервове захворювання внаслідок смерті батька. Фантаст пригадував: «Мої надчутливі нерви настільки впливали на діяльність усього організму, що викликали масу різно­манітних захворювань. Так, у мене була сильна аритмія і така гостра хвороба нирок, що місцевий лікар хотів було зробити операцію, якби бостонський фахівець не поставив більш точний діагноз, звівши захворювання до нервової системи. Потім у мене була жахлива хвороба травної системи — також, очевидно, викликана порушенням діяльності нервів — і, понад це, страшний головний біль, через який я 3–4 дні щотижня не підводився з ліжка».

1904 р. від апоплектичного удару помер його улюблений дідусь Віпл, котрий незадовго до цього збанкрутував на споруд­жен­ні греблі. Говард із матір’ю змушені були переїхати до орендованої квартири. Усе це спри­чинило чергову перерву в навчанні та новий нервовий зрив — настільки сильний, що юнак навіть почав планувати само­губство. Але, як зізнався він пізніше, суїциду завадила невситима жага до знань: «Коли я міркував, що після смерті більше нічого не довідаюсь, то раптом із тривогою усвідомлював, що мені ще багато чого невідомо. Отже, зрештою я вирішив відкласти свій відхід до наступного літа».

Я живий лише наполовину

вгору

Не по-дитячому серйозний та інтелектуально наси­чений спосіб життя призвів до того, що Лавкрафт не мав багато друзів. Він ніколи не любив галасливих ігор, зате годинами міг реконструювати з маленьких іграшок цілі давні міста і відтворювати поля історичних битв. І в дитинстві, і в дорослому віці письменник рідко справляв приємне перше враження, відштовхуючи людей своєю холодністю і замкненістю, однак за близького ­знайомства розкривався як цікавий співбесідник і вірний товариш.

За ті лічені роки, що він провів у школі (повернення до навчання 1905 р. швидко закінчилося новим зривом), Говард усе ж знаходив собі друзів і навіть був душею ­компанії. Під впливом прочитаних детективів він ­заснував з однокласниками власне «Детективне ­агентство Провіденса», яке розгадало не одну «справу» , крім того випускав спеціалізовану газету, а також створив «Блекстонський військовий оркестр», у якому грав на ­барабані.

Пубертатний період Лавкрафт переживав досить важко. «Швидкоплинні радощі дитинства більше ніколи не піймати, — журився він. — Дорослішати — це пекло». Так, у 17-річному віці в нього трапився найсерйозніший ­нервовий зрив, котрий завадив закінчити школу і перекреслив плани про вступ до університету Брауна (США). На жаль, не відомо жодних подробиць про перебіг ­цього розладу. Сам письменник лише пригадував, що страждав від сильного головного болю і безсоння та мав «загальну нервову слабкість». «У ті дні мені було просто нестерпно поглянути або поговорити будь із ким, і я волів зачинитися від усього світу, опускаючи темні штори й обходячись штучним світлом», — занотував він в автобіографії.

Наступні роки (1908–1913) Говард провів у тяжкій депресії та повному усамітненні. «Я живий лише наполовину — значна частина моїх сил іде на те, щоб підвес­тися і пройтися, — нарікав він. — Моя нервова система — ­повна руїна, і я охоплений нудьгою й цілком бездіяльний, за винятком випадків, коли натикаюсь на щось справді цікаве». Юнак припинив випускати всі свої журнали, але написав книгу «Короткий курс неорганічної хімії» (що нині втрачена). До того ж не останню роль у за­гостренні його розладу відіграла мати: демонструючи явні симптоми психічної хвороби, вона розповідала знайомим, що її син не виходить із дому через своє потворне обличчя. У такий спосіб у Лавкрафта сформувалися комплекси стосовно власної зовнішності, які він не зміг подолати до останніх днів. Материна поведінка також породила у нього нав’язливі думки про спадкове божевілля — себе він вважав невиліковно хворим і непридатним для професійної діяльності й 1912 р. навіть уклав заповіт.

Поступово фінансовий стан родини невідворотно ­погіршувався, а 23-річний Говард не мав ні завершеної ­освіти, ні фаху, ні жодного джерела заробітку. Неочікувано на допомогу йому прийшла журналістика, яка ознаменувала його повернення до життя. У США на початку ХХ ст. процвітав рух журналістів-аматорів — існували численні угруповання, виходили різноманітні часописи, які радо друкували статті початківців. Лавкрафт, який завжди захоплювався видавничою справою, знайшов свою стихію. Він став членом Об’єднаної асоціації аматорської преси і з 1915 р. почав випускати власний журнал «Консерватив». Для нього це був найоптимальніший спосіб соціалізації — з’явилося коло однодумців і читачів, із якими можна було уникнути особистого ­спілкування, обмежившись друкованим словом. Згодом Говард почав виступати на зборах і навіть обіймав кілька ­керівних ­посад. Писав він і художні твори, які виходили в часописі «Таємничі історії».

А С’юзен тим часом усе більше проявляла ознаки емоційної нестійкості, нерідко безпричинно ридала і після смерті свого брата навесні 1919 р. потрапила до тієї ж психіатричної клініки Батлера, де 15 років тому помер її чоловік. Вона розповідала про фантастичних потвор, які її переслідують, впадала в істерику, не розуміла, де знаходиться, мала судоми. Говард же знову ­опинився на порозі нервового зриву, але завдяки активній журналістській праці зміг його уникнути. Проте в нього розвинулася нозокомефобія: навідуючи матір у лікарні, він ніколи не заходив усередину, а очікував її на подвір’ї. Тому коли С’юзен злягла, син узагалі припинив від­відини.

nn19_9_5662_f6-228x300.jpg

Говард Лавкрафт із котом

nn19_9_5662_f7-228x300.jpg

Соня Грін, дружина письменника

nn19_9_5662_f8-228x300.jpg

А. Дерлет, друг і популяризатор творчості

nn19_9_5662_f9-228x300.jpg

Роберт Говард, найближчий друг

Переїхавши до тіток, Лавкрафт повністю присвятив себе письменству: крім художньої творчості та видавничої діяльності, він почав підпрацьовувати редактором. Фінансова скрута лишалася його одвічною супутницею до кінця життя, тому фантаст був по суті «літературним негром» — правив твори початківців, але найчастіше переписував їх заново, стаючи співавтором. Він ніколи не шкодував часу на допомогу прозаїкам і при цьому брав мізерну платню або й узагалі відмовлявся від неї.

С’юзен Філіпс померла 1921 р. у божевільні після невдалої операції на жовчному міхурі. «Я зневажаю себе за те, що продовжую жити без будь-якої вагомої ­підстави затягувати цей смутний фарс», — зізнавався Говард ­після смерті матері. Але того ж року на нього чекала зустріч із іншою, не менш важливою, жінкою.

Love craft

вгору

Часто в масовій літературі фігурують тверд­жен­ня, начебто Лавкрафт (чиє прізвище, до речі, означає «любовне ремесло») був переконаним жінконенависником. Він дійсно мав слабку статеву конституцію і вважав секс «прозаїчним механічним процесом, відразливим через свою суто тваринну природу і непричетність до таких речей, як інтелект і краса». Однак подібні переконання ніяк не заважали його ­спілкуванню з жінками.

Загалом це були професійні взаємини редактора з письменницями-аматорками — як із молодшими, так і з набагато старшими. І нерідко літературна співпраця справді зближувала їх: так, Вініфред Джексон дарувала Говарду свій портрет, а він присвячував їй вірші, Едіт Мінітер складала добродушні пародії на його твори, Хейзел Хілд влаштовувала романтичну вечерю при свічах, а Зелія Бішоп зберігала його листи до кінця життя (їх знайшли 2014 р.). Але фантаст ніколи не заводив романів зі співавторками. Як зазначав біо­граф, «інтерес до прекрасної статі він ­демонстративно ставив набагато нижче за інтерес до таємниць ­космосу і Всесвіту».

1921 р. у Бостоні на з’їзді журналістів Лавкрафт познайомився зі старшою на 7 років вдовою Сонею Грін (1883–1972). Вона народилася в сім’ї українських євреїв Шафіркіних у м. Ічня (нині райцентр Чернігівської обл.). Емігрувавши до Англії, а потім США, вчилася на модистку і в 16 років вийшла заміж за Стенлі Гріна (Самуеля Шекендорфа). Після самогубства психічно неврівноваженого чоловіка Соня заснувала компанію з пошиття і продажу жіночого одягу й утримувала не лише свою доньку Керол, а й матір і зведених сестер.

Закомплексований Лавкрафт не зважився проявити симпатію до успішної бізнес-леді. Однак Соня неабияк зацікавилась фантастом і взяла ініціативу у власні руки: підтримувала жваве листування, вивчала його твори, друкувала їх у своєму журналі «Рейнбоу», відвідувала його у Провіденсі та запрошувала до себе у Нью-Йорк. Під час однієї із таких зустрічей вони почали разом писати оповідання й емоційна жінка поцілувала свого нерішучого співавтора. Збентежений 32-річний Говард зізнався, що це був його перший дорослий поцілунок. Очевидно, й ініціатором одруження виступила саме Соня. Їхнє весілля відбулося 3 березня 1924 р. — попри невдоволення з боку доньки нареченої й тіточок нареченого.

Шлюб Лавкрафтів був цілком щасливим, хоча й видавався дещо ексцентричним. Перевізши чоловіка до Нью-Йорка, Соня водила його по ресторанах, одягала і плекала надію перевиховати дивака із ­Провіденса. Біограф Л. Спрег де Камп писав: «Він ніколи не промовляв слова «любов», а його уявлення у словесному вираженні кохання містилося у фразі: «Моя люба, ти навіть не уявляєш, як високо я тебе ціную».

Його успіхи у ніжних фізичних контактах ­полягали у переплетенні свого і її мізинців і вичавлюванні із себе «ап!». Пізніше Соня зізнавалася, що Говард, попередньо опрацювавши спеціальну літературу, виконував свої подружні обов’язки досить ретельно, хоча й без особ­ливого ентузіазму.

Та вже за кілька місяців їм довелося зіткнутися з ­фінансовими проблемами: дружина втратила свій бізнес та ще згодом була шпиталізована через хворобу шлунку — заощад­жен­ня швидко вичерпались, а чоловік так і лишався безробітним. Інфантильний, ­забудькуватий і хворобливий Лавкрафт не зміг влаштуватися ні критиком, ні коректором, ні редактором. Єдина ­посада, на яку його прийняли, — агент зі збору заборгованостей, на якій він ледь протримався два тижні.

Соня ж була більш підприємливою: щойно одужавши, знайшла вакансію для себе в універмазі м. Цинциннаті (штат Огайо), куди переїхала 31 грудня 1924 р., — вона прожила з Говардом менш ніж 10 місяців. Працюючи у різних містах, наступні чотири роки вона ­намагалася що 2–3 тижні навідувати свого безробітного чоловіка і привозила гроші.

Байдужий до сексуальних аспектів, Лавкрафт уважав їхні стосунки цілком нормальними, тому справжнім ­шоком стало для нього рішення Соні розлучи­тися. Для ­розірвання шлюбу вона погодилася визнати себе нібито винною у подружній зраді. Як це не болісно було для письменника, але в лютому 1929 р. ­відбувся суд, на якому його рідні відкрито свідчили проти Соні. Дослідник С. Т. Джоші, проте, вважає, що Говард так і не підписав папери — хоча після публічного процесу це було сумнівно.

nn19_9_5662_f10-228x300.jpg

Молоде подружжя Лавкрафтів, 1924 р.

nn19_9_5662_f11-228x300.jpg

Вініфред Джексон, співавторка і подруга

nn19_9_5662_f12-228x300.jpg

Рейнхарт Клейнер і Говард Лавкрафт, 1919 р.

nn19_9_5662_f13-228x300.jpg

Лавкрафт біля свого будинку у Провіденсі 1922 р.

Так, 1936 р. Соня втретє вийшла заміж — за про­фесора економіки з Лос-Анджелеса. Овдовівши, 1948 р. вона ­видала (під прізвищем Девіс) мемуари про ­другого чоло­віка «Приватне життя Г. Ф. Лавкрафта». «У мене була повна валіза листів, які він писав мені ­роками, — зізнавалася вона, — я віднесла їх у поле і пустила за димом».

Але все ж до нас дійшов один із них, у якому фантаст ­писав: «Взаємна любов чоловіка і жінки — це ­уявні переживання, які полягають у приписуванні своєму об’єктові певного інтимного зв’язку з естетико-­емоційним життям того, хто його відчуває, і залежить від особливих умов, які цим об’єктом мають виконуватися». У ­цьому — весь Лавкрафт, педантичний і прагматичний навіть у коханні.

Я є Провіденс

вгору

Чи не найбільшою прив’язаністю в житті фантаста було його рідне місто, яке він заради жінки на три роки змінив на Нью-Йорк. Переїхавши 1924 р. до ­галасливого мегаполіса, Говард спочатку був у захваті від нього, ­завів нові знайомства, відвідував музеї та пам’ятки. Але чим далі, тим більше «Велике Яблуко» починало ­пригнічувати і дратувати його, перетворивши на справжнього ксенофоба. Соня пригадувала: «Коли б ми не опинилися у натовпі з різних рас, такому характерному для Нью-­Йорка, Говард просто сірів від люті. Здавалося, він зовсім втрачав глузд».

Цей «расовий невроз» (на думку Мішеля Уельбека) посилився, коли після від’їзду дружини Лавкрафт перебрався на дешевшу квартиру в багатонаціональному районі та продовжив пошук роботи, проходячи співбесіди разом з емігрантами. І хоча він відгукнувся, за його підрахунками, на понад сотню оголошень, так і не отримав жодної посади, жив із випадкових гонорарів і допомоги від рідних.

Холостяцький дім письменника був холодним і кишів мишами, а ще злодії викрали ледь не весь його одяг. Бук­вально за кілька місяців Говард схуд на 25 кг, ­харчувався переважно дешевими консервами. Численні знайомі почали його втомлювати і заважати творчості: аби не приваблювати відвідувачів світлом у вікнах, він став ­читати, зачинившись із лампою у шафі.

Навесні 1927 р. Лавкрафт повернувся додому, Соня допомогла йому з переїздом. «Провіденс є частиною мене — я є Провіденс. Провіденс — мій дім, і тут я закінчу свої дні», — писав він. Останнє десятиліття ­свого життя Говард присвятив літературній праці. Мешкав він зі своїми тіточками — спочатку з Ліліан, а після її смерті 1933 р. — з Енн. Проте гонорари фантаста лишалися мізерними і вкрай нерегулярними, а тітки вимагали догляду і лікування. Економити було фактично ні на чому — окрім їжі, тому він змушений був харчуватися задавненими і зіпсованими продуктами, від чого ­часто відчував слабкість і сонливість. Звісно, ­постійні негаразди позначилися й на психоемоційному стані митця. Його автобіографія, написала 1935 р., має характерну назву «Деякі нотатки про нікчемність». Хоча найбільшим ударом для нього стала звістка про самогубство у червні 1936 р. близького друга. Роберт Говард, «батько» культових героїв Конана-варвара, Кулла-завойовника і Соломона Кейна, основоположник пригодницького фентезі, застрелився у власній машині у віці 30 років, коли його мати після тяжкої операції впала у ­смертельну кому.

Після загибелі Роберта Лавкрафт поринув у депресію, однак це була не єдина його хвороба — він періодично страждав на лихоманку і шлункові розлади, що приймав за грип. До лікаря фантаст, на жаль, звернувся лише в лютому 1937р., коли через хронічний біль уже не міг їсти і спати. Діагноз був невтішним — карцинома ­тонкого кишківника в останній стадії та хронічний нефрит (на думку С. Т. Джоші, хвороба Брайта). Фахівці могли лише полегшити його муки знеболювальним. Говард ­помер у лікарні Джейн Браун 15 березня 1937 р. На його могилі викарбувана єдина фраза — «Я є Провіденс» (або ж буквально «Я є Провидіння»).

За життя письменник так і не дочекався виходу ­своїх творів окремою книгою. Уже після його смерті його колега по перу Август Дерлет (1909–1971) почав клопотатися про публікацію доробку «батька жахів». Після відмови від кількох видавництв він заснував власне — «Аркхем Хауз», у якому 1939 р. побачило світ перше видання Лавкрафта — «Вигнанець та інші ­оповідання». Але Дерлет пішов ще далі — він завершив ­недописані твори друга і використав сюжети з його записників, розвинувши ідеї фантаста у власній інтерпретації. Тому ­часто його критикують за викривлення самої суті «лавкрафтіанських жахів».

nn19_9_5662_f14-228x300.jpg

Ф. Белкнап Лонг і Лавкрафт

nn19_9_5662_f15-300x188.jpg

Г. Ф. Лавкрафт, Ч. Хейнс і У.-П. Кук, 1921 р.

nn19_9_5662_f16-228x300.jpg

Соня Гафт Грін

Проте не слід применшувати і заслуги Дерлета, адже без його наполегливості Говард ніколи б не став такою культовою постаттю, як нині. Апогей його популярності припав на 80-ті роки, на його прозі постала ціла ­когорта митців нового покоління. 1975 р. у Провіденсі пройшов перший Всесвітній конвент фентезі та впродовж наступних 40 років (до 2016 р.) найкращі представники жанру ­отримували як нагороду гротескне погруддя Лавкрафта з ­білого металу.

Найдавніший страх невідомого

вгору

Основна частина доробку митця — це оповідання («Вигнанець», «Поклик Ктулху», «Дагон», «Сяйво з позамежжя», «Жах у Данвічі», «Герберт Вест — реаніматор» тощо), а також романи «Сомнамбулічний пошук невідомого Кадата», «Історія Чарльза Декстера Варда», «Хребти Божевілля», «Тінь над Інсмутом». У них поєднуються риси химерної фантастики, містики, фентезі, хорору і готики, тому нерідко їх відокремлюють у самостійний піджанр «лавкрафтіанські жахи».

Імовірно, частина його творів досі залишається невідомою, адже письменник-привид часто працював на спів­авторів і полюбляв псевдоніми (нині розшифровано їх близько 20 — Льюїс Теобальд-молодший, Арчибальд Мейнворінг, Ворд Філіпс, Гамфрі Літлвіт та ін.).

«Я ніколи не намагаюсь писати історію, але очікую, доки історія не вимагатиме бути написаною», — зізнавався Говард. Він ніколи не підлаштовувався під ви­дав­ців або читачів, не прагнув визнання чи збагачення: «Я не приділяю уваги вимогам комерційної писанини. Моя мета — те задоволення, яке я зможу отримати від створення означених дивакуватих картин, ситуацій чи атмосферних ефектів, і єдиний читач, якого я маю на ­увазі, — це я сам».

Лавкрафт був не лише одним із найяскравіших представників, але й теоретиком так званого «хорору». У своєму дослід­жен­ні «Надприродний жах у ­літературі» він підсумовував: «Страх — найдавніше і найсильні­ше з людських почуттів, а найдавніший і ­найсильніший страх — страх невідомого». Його твори дійсно ­позбавлені дешевих ефектів — натомість сповнені незрозумілими здогадками і психологічним заціпенінням від не­звіданого.

Всесвіт, в уявленні фантаста, зітканий із таємниць — настільки моторошних, що краще ніколи про них не довідатися. Тисячі років тому Землю населяли потворні істоти — Старці, Глибоководні, Велика раса тощо, які прибули з космосу. Вони змінювали одна одну і нині мешкають у віддалених закутках, і тому в окремих випадках люди можуть несподівано зіткнутися з ­представниками давніх цивілізацій. Це жахливі монстри, помилково сприйняті за богів, — легендарний Ктулху, Йог-Соттот, Дагон, Шуб-Ніггурат, Ньярлатхотеп та ін. Тому людське життя є хаотично непередбачуваним, а панування на планеті — лише тимчасовим.

За влучним висловлюванням Едварда Вілсона, «­твори Лавкрафта цікавлять як психологічна історія ­хвороби». Найчастіше головним героєм його прози є ­безіменний оповідач, який випадково стає свідком страхітливих ­подій. Розгадуючи якусь містичну таємницю, він ­рідко отримує відповідь на питання, а дізнавшись правду, ­назавжди втрачає душевну рівновагу. Жах, зазвичай, настільки сильний, що персонаж або непритомніє, або ­відразу божеволіє. Лишившись живим, він уже не може далі нормально існувати і врешті змушений вчинити суї­цид. Та смерть лавкрафтіанських героїв не має жодного сенсу і нічого не вирішує — у безжалісному Всесвіті вони лише безпорадні істоти з крихкою психікою.

Одним із найулюбленіших прийомів Говарда є сно­видіння. Він зізнавався, що багато сюжетів приходило до нього уві сні. У самих же оповіданнях сон відкриває головному героєві іншу реальність — загублені фантастичні міста, давні народи і, як завжди, потворних створінь. Інколи персонажі галюцинують, вживаючи нар­котики. Повернувшись до тями, вони розуміють, що відбулися незворотні страшні зміни — реальність стала жахливішою за найстрашніший кошмар.

Наскрізними темами у прозі митця є заборонені ­знання, таємничі мови, гібридизація, родові прокляття. Часто ­фігурують психіатричні лікарні, наукові лабораторії, кладовища, склепи, морські глибини. Події ­відбуваються в так званій «альтернативній» Новій Англії — це вигадані Кінгспорт, Аркхем, Кадат, Міскатонік, Данвіч тощо. Об’єднують твори і спільні персонажі (наприклад, Рендольф Картер), а також постійні згадки про книги — «Некрономікон», написаний божевільним арабом Абдулом Аль-Хазредом, і «Пнакотичні рукописи», які є ­ключами до розгадки таємничих подій. Лавкрафт і справді виробив оригінальну міфологію, однак вона не була чітко структурованою чи достатньо послідовною. Його ­прозу умовно поділяють на цикли — так звані «міфи Ктулху», «аркхемський цикл», «цикл сновидінь» тощо. Цікаве спостереження зробив М. Уельбек: у жодному з творів фантаст не згадує про гроші та секс — так наче цих явищ просто не існує або вони мають найнікчемніше значення, а ­жіночі персонажі взагалі зринають лише двічі.

Зокрема, стиль прози «співця безодні» важкий і архаїчний. У нього багато застарілої лексики, енциклопедичних паралелей, розгорнутих описів, переобтяжених синонімічними рядами, поєднанням зорових і слухових образів. Часом заплутане й ускладнене речення займає ледь не цілу сторінку. Перекладачі письменника зазвичай ставлять собі за мету ще й зробити його твори більш читабельними, ­адже в оригіналі вони надто складні для сприйняття.

Сюжети, особливоперсонажі Лавкрафта, нині є невичерпним джерелом для масової культури. За ними знято серіали, фільми і численні короткометражки, намальовано комікси і мультфільми, створено ­настільні й комп’ютерні ігри, написано пісні та названо групи тощо. Послідовники митця систематизували його «міфо­логію Ктулху» і навіть написали за нього неіснуючий «Некрономікон». Однак нерідко, використовуючи розкручені назви, вони вкладають у них уже зовсім інший зміст.

Великий міфотворець

вгору

Сповнена міфами не лише творчість, а й саме життя загадкового Г.Ф.Л. Власне, він завжди був суперечливою особистістю. Позиціонуючи себе як ­справжнього джентльмена з бездоганним вихованням, публікував історії жахів у перших-ліпших журналах і писав ­твори за літераторів-невдах. Будучи тонким поціновувачем старовинної архітектури і завзятим англофілом, мешкав у дешевій квартирці в Нью-Йорку. Відверто поділяючи ксенофобські погляди, мав кохану дружину-єврейку. І цей ряд можна продовжувати до нескінченності.

nn19_9_5662_f17-228x300.jpg

Ілюстрація Пола Керіка до
творів Лавкрафта

nn19_9_5662_f18-228x300.jpg

Могила Лавкрафта, Провіденс, США

nn19_9_5662_f19-228x300.jpg

Автопортрет Говарда Лавкрафта

nn19_9_5662_f20-228x300.jpg

Гротескне погруддя Лавкрафта

Ще за життя старосвітські погляди і дивакуваті звички зробили з Лавкрафта легенду, а після смерті взагалі перетворили на загадкову істоту. Із цього приводу іронізує російський дослідник І. Богданов: «Одні стверджують, що він заморив себе голодом, інші — мізантропією, треті серйозно переконані, що він п’ять разів вистрілив у себе з пістолета. Кажуть, що він провів усе життя за щільно завішеними шторами, виходячи подихати повітрям — яким, до речі, тільки й харчувався — лише після півночі, що він ненавидів жінок, ­крохмальні комірці та Льва Толстого, уникав дзеркал і лекал, годинників і лінійок, машин і вершин — словом, являв собою істоту цілком трансцендентну, як?

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2019 Рік

Зміст випуску 10 (111), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. В.Я. Пішель, Т.Ю. Ільницька, М.Ю. Полив’яна

  3. М.М. Орос, О.В. Тодавчич

  4. Т. Матіяш, А. Бондарчук

Зміст випуску 9 (110), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. С.Г. Бурчинский

  3. С.Г. Бурчинский

Зміст випуску 8 (109), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. А. Г. Кириченко, А. Ф. Нечай, Н. О. Смульська, Т. І. Стеценко

Зміст випуску 7 (108), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. А.Е. Дубенко, И.В. Реминяк, Ю.А. Бабкина, Ю.К. Реминяк

  3. Н.А. Науменко, В.И. Харитонов

  4. М.О. Матусова, І.А. Марценковський

Зміст випуску 6 (107), 2019

  1. Т.О. Скрипник

  2. Ю.А. Бабкина

  3. Ю.А. Бабкіна

  4. А.Е. Дубенко, И.В. Реминяк, Ю.А. Бабкина

  5. Т.В. Руда

  6. А.А. Криштафор

Зміст випуску 5 (106), 2019

  1. И.А.Марценковский, А.В.Каптильцева

  2. В.Ю.Паробій

  3. Ю.А. Крамар

  4. В.И. Харитонов, Ю.М. Винник

  5. В.И. Харитонов, Ю.М. Винник

  6. В.И.Харитонов, Ю.М. Винник, Г.И. Селюков

  7. Т.А. Зайцева, О.А. Борисенко, П.П. Зайцев,

  8. Н.А. Максименко

  9. И.И. Марценковская, М.В. Нестеренко, Ю.А. Войтенко, Д.И. Марценковский, К.В. Дубовик, О.С.Ващенко

  10. Д.В. Иванов

  11. М.М. Орос, Р.Ю. Яцинин

  12. Н.К. Свиридова, Т.В. Чередніченко

  13. С.Г. Бурчинский

Зміст випуску 4 (105), 2019

  1. Т.О. Скрипник

  2. Ю.А. Бабкина

  3. Ю.А. Бабкина

  4. Л. Шаттенбург, Я. Кульчинський

  5. Є.І. Суковський

Зміст випуску 3 (104), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. К.В. Дубовик, І.А. Марценковський

Зміст випуску 1 (102), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. М.В. Шейко

  3. В.Ю. Мартинюк

  4. І.А. Марценковський, І.І. Марценковська

  5. А.Е. Дубенко, Ю.А. Бабкина

  6. Ю.А. Крамар

Випуски поточного року

Зміст випуску 5 (116), 2020

  1. Т. О. Скрипник

  2. Н.А.Науменко, В.И. Харитонов

  3. Ю. А. Крамар

  4. В.И.Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. Н.В. Чередниченко

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю. А. Крамар

  8. Н. К. Свиридова, Т. В. Чередніченко, Н. В. Ханенко

  9. Є.О.Труфанов

  10. Ю.О. Сухоручкін

  11. О.О. Копчак

  12. Ю.А. Крамар

Зміст випуску 4 (115), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. І.І. Марценковська

  3. Ю. А. Крамар, Г. Я. Пилягіна

  4. М. М. Орос, В. В. Грабар, А. Я. Сабовчик, Р. Ю. Яцинин

  5. М. Селихова

  6. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 3 (114), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Бабкіна

  3. О.С. Чабан, О.О. Хаустова

  4. О. С. Чабан, О. О. Хаустова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 1, 2020

  1. А.Е. Дубенко

  2. Ю. А. Бабкина

  3. Ю.А. Крамар, К.А. Власова

  4. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 2 (113), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Л. А. Дзяк

  3. Ф. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  4. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравицька

  5. Ю. А. Крамар

  6. П. В. Кидонь

Зміст випуску 1 (112), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Крамар

  3. М.М. Орос, В.В. Грабар

  4. В.И. Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. L. Boschloo, E. Bekhuis, E.S. Weitz et al.