Портрет українського психіатра двадцять років тому

Ю.П. Закаль,
Департамент охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації,
Асоціація психіатрів України

Генеральний секретар організації «Глобальна ініціатива у психіатрії» Роберт ван Ворен в інтерв’ю газеті «Тиждень» сказав: «Радянський психіатричний терор нічим не поступався за своєю жорстокістю нацистським програмам із евтаназії, під які також потрапляла найуразливіша соціальна група психічно хворих. Кара божевільнею не гірше від мордовського концтабору фізично й душевно ламала людину. Нещодавній історії СРСР слід надати широкого розголосу, аби врятувати суспільство від можливих повторень радянської практики репресій психіатрією. Проблема зловживання в цій царині дуже актуальна й нині».

Велика кількість німецьких психіатрів брали найактивнішу участь в «актах евтаназії» та медичних експериментах, починаючи з виявлення та складання списків осіб із психічними розладами і до фактичного їхнього знищення, тому що були переконаними прихильниками втілення в життя «терапевтичних методів євгеніки».

До 1 вересня 1941 р. було знищено 70 273 осіб, за рахунок чого нібито було зекономлено 885 439 800 німецьких марок.

Деякі з психіатрів, що діяли в рамках програми евтаназії, продовжували свою лікарську діяльність протягом багатьох років після закінчення нацистського періоду. Ними і були розроблені критерії відбору «неповноцінних» людей. Випадки опору і відмови від співробітництва з боку психіатрів відбувалися вкрай рідко. Однак були й такі, що виражали свій протест, присвятивши себе людям та правді, а багато з них у часи великих випробувань віддали життя за власні переконання. Ці люди для нас залишаються прикладом честі та великого професійного обов’язку. Деякі з них – це лікар М. Танцюра та фельдшер А. Мазур, які працювали в лікарні імені Павлова під час німецько-фашистської окупації Києва. Саме вони, ризикуючи своїм життям, врятували багатьох психічно хворих від неминучої смерті.

Після розпаду СРСР у Києві група психіатрів заснувала Асоціацію психіатрів України. Перша «законопроектна» робота була проведена С. Глузманом, Ю. Юдіним, О. Насінником та С. Полубінською. Саме їх можна вважати засновниками «психіатричного» права в нашій країні. В результаті у 1993 р. був завершений проект Закону «Про психіатричну допомогу», і його текст представили українському законодавцю. Проте лише в 2000 р. авторський проект закону був прийнятий Верховною Радою України.

Ініціативна група АПУ ще у 1991 р. провела в Україні унікальне соціологічне дослідження. Соціологи з Києва Н. Паніна, Є. Головаха і психіатр С. Глузман за підтримки Ю. Юдіна опитали 568 лікарів-психіатрів з актуальних питань психіатричної служби. За результатами цього дослідження є очевидним той факт, що проблеми 22-річної давнини залишаються актуальними і на сьогодні.

Професійний погляд та суспільно-політична орієнтація лікарів-психіатрів України на 1991 р.

Тільки 1% опитуваних лікарів-психіатрів оцінили стан психіатрії на 1991 р. як хороший, 45% – як задовільний, 10% не змогли дати відповідь. Майже повну одностайність (93%) було виявлено у визначенні причини такого несприятливого стану галузі психіатрії, як недостатня увага з боку держави. Інша причина, на яку вказувала більшість опитуваних (83%), – це недостатній рівень підготовки лікарів-психіатрів у вищих медичних закладах. На додаток, 88% свідчили про недостатній рівень соціальної захищеності лікаря-психіатра.

Про те, що саме не влаштовувало лікарів у 1991 р., можна судити з їх відповідей на запитання: «Якою мірою Ви задоволені наступними сторонами Вашої роботи?» (табл. 1).

Згідно з отриманими відповідями, ті сторони роботи, які безпосередньо пов’язані з матеріальним забезпеченням організації праці, викликають незадоволеність у більшості опитаних психіатрів. Звідси цілком зрозумілою стає негативна оцінка стану психіатрії та ролі держави в її розвитку. Протилежна картина спостерігається в оцінках, пов’язаних із задоволеністю «людським фактором». Судячи з відповідей, основну частину лікарів цілком влаштовує як їхня робота, так і праця колег (їх ставлення до хворих). У більшості немає претензій також до безпосередніх керівників. Особливої уваги заслуговує той факт, що, не дивлячись на незадоволеність матеріальною стороною життя та праці, основна кількість опитаних раді тому, що обрали професію психіатра. Більш того, глибока незадоволеність основними умовами праці не викликала масової невлаштованості роботою в цілому. Мабуть, у даному випадку спрацювали потужні компенсаторні механізми, пов’язані з тим самим «людським фактором».

З одного боку, такі результати вселяють оптимізм з точки зору перспективи збереження кадрової стабільності в умовах постійного погіршення матеріальної бази охорони здоров’я. З іншої сторони, прекрасні взаємовідносини персоналу (судячи з оцінок респондентів) і навіть «батьківське» ставлення медиків до пацієнтів навряд чи можуть повністю замінити недостатність медикаментів, приміщення, апаратури.

У цих досить складних умовах той факт, що більшість психіатрів влаштовує їхня робота, швидше за все свідчить про психологічний захист, ніж про реальні досягнення у високоякісному лікуванні, яке, відповідно, і повинне викликати задоволеність роботою в цілому.

Шляхи вирішення проблем з точки зору практичної психіатрії

Серед заходів, які в першу чергу необхідні для покращення стану психіатрії сьогодення, лікарі тоді називали (у порядку надання переваги):

1. істотний розвиток фінансування (за рахунок інших державних витрат ) – 86%;
2. підвищення рівня професійної підготовки лікарів-психіатрів – 80%;
3. розширення міжнародних контактів для обміну досвідом – 80%;
4. перегляд правових актів, що регулюють функціонування психіатричних служб – 72%;
5. підвищення вимог до рівня моральної та гуманітарної підготовки лікарів-психіатрів – 52%;
6. створення незалежної асоціації лікарів-психіатрів – 42%;
7. залучення широкої уваги засобів масової інформації до проблем психіатрії – 23%;
8. інші відповіді – 5%.

Ці дані у черговий раз наголошують, що існує проблема недостатнього матеріального забезпечення психіатрії, невисокого рівня професійної підготовки спеціалістів, невідповідності законодавчих актів та службових інструкцій вимогам часу. На думку психіатрів, саме вирішення цих питань здатне покращити реальний стан справ. Більше половини опитаних пов’язували перспективу розвитку психіатрії з підвищенням рівня гуманітарної підготовки спеціалістів. Значна частина лікарів один із шляхів вирішення проблем бачили у створенні незалежної асоціації лікарів-психіатрів України. При цьому 39% опитаних хотіли б особисто бути членами цієї асоціації (20% – не хотіли, 41% – ще не визначили свою позицію). Менш ніж четверта частина лікарів вважали, що широка увага засобів масової інформації до проблем і труднощів психіатрії сприятиме її самовдосконаленню.

Як показали результати дослідження, не розголошувати факти зловживань і кримінальних діянь у психіатричній практиці – достатньо розповсюджена позиція серед лікарів-психіатрів. Так, вважалися недопустимими різноманітні публікації, неправомірні діагнози, жорстоке поводження із хворими – 37% опитуваних, і 42% дотримувалися тієї точки зору, що від гласності в даному випадку може бути певна користь. Деякі лікарі, відповідаючи на це запитання, висловлювалися не проти розголошення, як такого, а проти некомпетентних, на їх погляд, коментарів працівників засобів масової інформації.

Актуальність розголошення у психіатричній практиці

З тим, що публікації з даного питання необхідні як умова оздоровлення психіатрії, погоджувалися 50% опитаних; 27% вважали, що навіть якщо такі факти були, від їх оприлюднення більше шкоди, ніж користі; 10% впевнені, що це вигадана проблема, яку поширювали у пресі для дискредитації радянської психіатрії; 13% утрималися від відповіді.

Оцінюючи ці дані, можна, звичайно, зробити оптимістичний висновок про те, що серед лікарів-психіатрів України прихильники розриву з тоталітарним минулим психіатрії переважали над тими, хто був проти. Проте той факт, що кожний четвертий представник «найгуманнішої професії» не бажає розголосу жорстокості та беззаконня, а кожний десятий віддає перевагу пошуку ворогів психіатрії серед тих, хто наводить факти утримання в психіатричних лікарнях здорових людей, свідчить про елементи тоталітарного мислення, що створює певну загрозу для рецидивів зловживання психіатрією у немедичних цілях.

Ті з лікарів, котрі вважали, що публікації про використання психіатрії з метою переслідування «інакомислячих» є злочинною вигадкою, або приносять шкоду:

• частіше за інших висловлюють задоволеність різноманітними сторонами своєї роботи;
• вище оцінюють як сучасний стан психіатрії в країні, так і рівень підготовки спеціалістів у медінститутах, на курсах підвищення кваліфікації та в інтернатурі.

Загалом, це люди, які не бажали об’єктивності не лише у даному випадку, але й у відповідях на інші «болючі» запитання.

Серед лікарів, які вважали публікації про зловживання психіатрією у політичних цілях необхідними, лише 50% відмітили, що їм ніколи не доводилося здійснювати дії по відношенню до хворих, що суперечать їх особистим переконанням. Кількість тих, хто вважав ці публікації шкідливими, становила 70%, неправдивими – 78%.

Що стосується різниці у соціально-демографічних даних між тими, хто по-різному ставиться до викривальних публікацій, відомо, що жінки-психіатри значно частіше, ніж чоловіки, вбачали шкоду від розголосу. Не менш цікавий також той факт, що молоді лікарі з мінімальним стажем роботи були більш схильними захищати «честь мундиру». Відданість молодих психіатрів 90-х рр. ідеям приховування темних сторінок історії радянської психіатрії не наділяє великим оптимізмом з приводу неможливості повторення подібних явищ у майбутньому. Однак на диво частіше за все за підтримку гласності виступали керівники. Противники розголосу рідше, ніж прихильники вважали необхідним підвищення вимог до рівня моральної та гуманітарної підготовки лікарів-психіатрів.

Співіснування лікарів та пацієнтів

Більшість психіатрів були задоволені тим, як їх колеги, середній і молодший персонал ставилися до хворих. Проте лише 24% з них оцінили рівень соціальної захищеності хворих як достатній, 67% – як недостатній і 9% утрималися від відповіді. Даючи відповідь на запитання, чим зазвичай керуються лікарі у своїй повсякденній практиці, психіатри частіше за все називали стан хворого, його особистісні особливості – 78%. У той же час 58% посилалися на службові інструкції МОЗ, 46% – на діючі закони, 38% – на традиції, що склалися, 38% – на вимоги безпосереднього керівника. І це зрозуміло, тому що жити у професійному співтоваристві і бути «вільним» від офіційних вимог і традицій, регулюючих його функціонування, навряд чи можливо. Про це свідчать також результати опитування психіатрів, які торкалися ставлення до деяких методів лікування психічних захворювань.

Важливість традиційних методів лікування у психіатрії

При складанні анкети з метою більш точного визначення істинного ставлення лікарів до використання сульфазину та інсулінових шоків автори вирішили включити запитання, яке виглядало так: «Як Ви особисто ставитеся до застосування таких методів лікування, як інсулінотерапія, електросудомна терапія, сульфазинотерапія, психотерапія, лоботомія, гіпнотерапія, трудотерапія?». Відповіді наведені у таблиці 2.

Згідно з результатами, 16% психіатрів вважали можливим використання «лікувальної» лоботомії, 90% вказували на можливість лікувати психози з допомогою гіпнозу і більшість були прихильниками шокових методів терапії. Ці методи продовжували широко застосовуватися, тому що цілком відповідали традиційним уявленням про лікувальний вплив на психіку таких методів. Інсулінотерапію вважали необхідною при лікуванні психозів 65% опитаних, допустимою – 33%, недопустимою – 2%, сульфазинотерапію – 34, 53 і 13% відповідно.

Останні цифри особливо викликають неприємне враження, враховуючи той факт, що сульфазинотерапія – вкрай болюча і небезпечна для організму процедура, і в цивілізованих країнах взагалі не застосовується при лікуванні психічних захворювань. При опитування більшість лікарів вважали її цілком допустимою, а більше третини – навіть необхідною. Закономірним можна назвати і той факт, що прибічники шокової терапії частіше за інших були противниками розголосу, побоюючись розкриття зловживань психіатрією у політичних цілях. Так, серед лікарів, які вважали, що сульфазинотерапія необхідна, за підтримку гласності висловлювалися 37%. Серед тих, хто свідчив про її допустимість в окремих випадках, за підтримку гласності були 46%, а серед принципових противників – 53%.

Відповідно, мова йде про явище одного порядку – рецидиви тоталітарного мислення, яке має різні форми виявлення і проявляється у ставленні до заходів, пов’язаних із захистом прав пацієнтів.

Ставлення до соціальної захищеності пацієнтів

У дослідженні також розглянуте ставлення лікарів до різноманітних заходів підвищення соціальної захищеності хворих, серед яких був запропонований провокаційний варіант неправового характеру: ознайомлення лікарів з поточною кореспонденцією хворих. Результати наведені в таблиці 3.

Як видно з представлених даних, більшість лікарів (незалежно від їх позиції в інших питаннях) позитивно налаштовані до ідеї введення посади юриста-консультанта, що свідчило про їх намагання керуватися у своїй праці ясними правовими нормами. Це дійсно вкрай необхідно, якщо враховувати, що лише 19% з числа опитаних вважали недопустимим здійснювати наглядові функції за поточною кореспонденцією хворих. У той же час решта респондентів допускала можливість порушення елементарних громадянських прав пацієнтів, навіть якщо це робилося із добрих намірів. Причому серед прихильників сульфазинотерапії та противників розголосу частіше зустрічалися люди, які бажали ознайомитися з чужими листами.

Останніми роками українські психіатри дуже змінилися. Багато хто з них особисто ознайомився з роботою психіатричної служби як в Україні, так і в інших країнах світу. Проте залишається багато актуальних і важливих питань, що потребують вирішення у найкоротші терміни.