сховати меню

Хвилини і хвилі Вірджинії Вулф


сторінки: 54-60

Вірджинія Вулф — всесвітньо відома письменниця, літературний критик і завзята феміністка — вважається культовою фігурою в історії модерністської літератури та натхненницею руху за права жінок. Проте небагата подіями біографія авторки романів «Місіс Делловей», «До маяка», «Хвилі», «Роки» та інших насправді є трагічним нашаруванням психологічних травм, нервових зривів, депресій і спроб суїциду. Все її життя було одвічним змаганням із хворобою, у якому вона нагадувала плавчиню, що мала лічені хвилини спокою перед тим, як нова хвиля вже вкотре накриє її з головою.

Велика вікторіанська сім’я

вгору

nn18-7_5460_f1-266x300.jpg

Вірджинія Вулф

Народилася Вірджинія Аделіна Стівен 25 січня 1882 року в Лондоні в інтелігентній родині. Її батько, Леслі Стівен, був відомим літератором, укладачем «Словника національних біографій». Його перша дружина Мінні — ­донька славетного письменника Вільяма Теккерея — померла під час другої вагітності. Друга дружина, Джулія Джексон, була подругою Мінні, музою художників-прерафаелітів, племінницею однієї з перших жінок-фотографів Великої Британії. Перший її шлюб з адвокатом Гербертом Даквортом тривав лише чотири роки. А після ­смерті чоловіка від абсцесу 24-річна Джулія (вагітна третьою дитиною) лишилася вдовою. Лише за 8 років вона зважилася на нові стосунки з Леслі Стівеном. Одне за одним у подружжя народилося четверо дітей: Ванесса, Тобі, Вірджинія та ­Едріан. До того ж у родині виховували і дітей від попереднього шлюбу — доньку Леслі, Лору, та трьох дітей Джулії — Джорджа, Стеллу і Джеральда Даквортів.

У будинку Стівенів часто бували відомі письменники і художники, відбувалися високоінтелектуальні бесіди та обговорювалися мистецькі події. Саме в такій ­атмосфері зростали їхні діти. Батько родини вирізнявся прогресивними поглядами, однак, не щодо питань виховання. Як ­носій вікторіанського світогляду він був переконаний, що відвідувати освітні заклади слід лише хлопчикам. Його сини навчалися у найпрестижніших вишах, розпоряджалися власними грошима, тоді як доньки обмежувалися домашньою освітою і батьками в ролі вчителів. Це саме ­Леслі прищепив маленькій Вірджинії любов до літератури. Найбільшим щастям для дівчинки став дозвіл батька брати будь-які книги з його величезної бібліотеки. Хоча юність письменниці важко назвати щасливою — душевні потрясіння і психологічні травми переслідували її, нашаровуючись одна на одну. Між старшими і молодшими дітьми була велика різниця у віці, що призводило до постійних конфліктних ситуацій. Ще в дитячому віці Ванесса й Вірджинія стали об’єктом сексуальних домагань для своїх старших зведених братів Джеральда і Джорджа Даквортів. Останній мав звичку розпускати руки і навіть приходити вночі до кімнати сестер. У традиційній вікторіанській родині ці факти зазвичай замовчували. І результатом легко­важності з боку батьків став інцидент, який ­назавжди змінив життя юної Вірджинії. Коли їй ледве ­виповнилося 13 років, зведені брати вчинили спробу зґвалтувати її, лише пильність слуг не допустила статися непоправному. Про цей випадок відомо з біографії письменниці, ­укладеної її племінником. На схилі віку вона ­напише, що брати зламали їй життя ще до того, як воно встигло початися. Ця психологічна травма закарбувалась назавжди у свідо­мості дівчини, спричинивши у такий спосіб відразу до близькості з чоловіками і неприйняття власного тіла.

nn18-7_5460_f2-212x300.jpg

Леслі Стівен, батько Вірджинії,
1862

nn18-7_5460_f3-212x300.jpg

Мінні Теккерей,
перша дружина Стівена

nn18-7_5460_f4-212x300.jpg

Джулія Джексон,
мати Вірджинії

 

 

nn18-7_5460_f5-212x300.jpg

Маленька Вірджинія на руках у матері, 1884

1895 р. мати Джулія застудилася в театрі та померла від пневмонії. Раптова смерть близької людини ­зумовила у юної Вірджинії перший нервовий зрив. У Леслі теж розвинулася тяжка депресія. Обов’язки господині дому повністю лягли на плечі старшої доньки матері Стелли Дакворт. Та незабаром вона вийшла заміж. Будучи вагітною, вона неочікувано померла від перитоніту (1897 р.). Відтоді про велику родину мала дбати 18-річна Ванесса. А невгамовний брат Джордж, уникаючи одруження, все нав’язувався опікати сестер, вивозивши їх «у світ». Хоча успіху вони там не мали, адже на всіх заходах «сиділи по кутках і виглядали, як німі в очікуванні похорону» (за висловлюванням письменниці). Світські веселощі ніяк не поєднувалися з їхніми домашніми трагедіями. Через психічні потрясіння Вірджинія на той час уже лікувалася від неврозу. Батько, залишившись без підтримки дружини, перетворився на тирана, що зробило життя дітей просто нестерпним. Його одвічні заклики до власної смерті, невдоволення через будь-яку дрібницю, постійні ­крики призвели до того, що з усієї родини з ним, по суті, могла спілкуватися лише молодша донька, яку він лагідно називав Джинією. Так, багато років потому вона зізнається: «Я ­уникаю згадувати про період 1897–1904 рр., про сім нещасних років. Небагато життів були так переповнені стражданнями і хвилюваннями, так скуті небуттям, як наше на ті часи. Ванесса і я були полишені — без захис­ту — усім пориванням натури Леслі».

Сестри і справді лишилися єдиними жінками в домі. Батькова донька від першого шлюбу — Лора — була психічно хворою, тому з 1891 р. перебувала в лікарні. ­Дівчата знаходили підтримку одна в одній, бо постійно «щось відвойовували: то свободу від чужого втручання, то відкрите обговорення питань, то рівні права». Попри всі негаразди, Вірджинії вдалося навіть закінчити курси з історії при жіночому відділенні королівського коледжу.

1904 року Леслі помер від раку. Це стало полегшенням для всіх дітей, але не для Вірджинії, у якої на той час розвинулася затяжна депресія. Поїздка Європою, яку незабаром влаштували брати і сестри, лише погіршила її стан. А після повернення в дівчини стався нервовий зрив. Наступні три місяці вона провела в ізоляції, оточена доглядальницями, потім її забрала до свого помешкання ­Вайолет Дікінсон (подруга родини). Саме там Вірджинія вчинила першу спробу суїциду, вистрибнувши з вікна, проте ­висота була незначною, і вона не зазнала тяжких травм.

Емоційні розлади по батьківській лінії не були поодинокими в цій родині. Дідусь Джеймс після смерті одного зі своїх синів також мав кілька нервових зривів. У кузена Стівенів Джеймса теж помічали розлади нервової системи, що проявлялися у вигляді перепаду настрою, апатії та млявості. Він помер у 32 роки у психіатричній лікарні, заморивши себе голодом. Лора, доньки Леслі, наймовірніше, успадкувала схильність до нервових хвороб від бабусі. Як відомо, Ізабелла Теккерей збожеволіла після смерті дитини 1840 року і решту свого життя провела в спеціалізованих клініках.

Коли стан Вірджинії покращився, вона повернулася додому. Хоча Ванесса на той час вирішила переїхати з нею до іншого помешкання. Вони орендували будинок у Блумсбері (один із районів Лондона), де оселилися разом із рідними братами. Вірджинія навіть влаштувалася викладачем до коледжу для робітників і почала публікувати свої дописи і рецензії в періодиці, а Ванесса посилено захопилася живописом і вперше експонувала власні картини. ­Однак нове випробування долі не змусило довго на себе чекати — 1906 року від черевного тифу помер їхній брат Тобі.

Квадрати, кола і трикутники

вгору

На ті часи у Блумсбері мешкала вся лондонська богема — художники, поети, музиканти. Будинок, у якому оселилися молоді Стівени, з 1905 року став осередком для зібрань інтелектуалів, яких пізніше назвуть «групою Блумсбері». Окрім сестер Ванесси й Вірджинії, до цього елітарного товариства увійшли письменники Літтон Стрейчі, Едвард Форстер, Девід Гарнетт, художники Дора Керрінгтон і Дункан Грант, історики мистецтва Клайв Белл і Роджер Фрай, економіст Джон Кейнс та ін.

Молоді люди, освічені й талановиті, на своїх щотижневих зустрічах обговорювали нове мистецтво, яке вони намагалися прищепити консервативному англійському суспільству. Їхні погляди формувалися під впливом філософії Е. Дж. Мура, який проголошував «принцип органічної ­єдності прекрасного» — і в мистецтві, і в людських взаєминах. ­Блумсберійці також цікавилися психологією, вивчали праці З. Фройда та К. Г. Юнга. Дослідниця К. Генієва писала: «У багатьох, особливо у традиціоналістів, гурток викликав обурення. Молодим людям не могли пробачити розкутості поведінки, легкості, з якою вони грали філософськими, моральними, естетичними категоріями, обговорювали, зокрема жінки, питання інтимного життя, що досі були під забороною».

Так, окрім спільних теоретичних поглядів, групу Блумсбері пов’язували заплутані сімейні та дружні стосунки, які вони й не намагалися приховувати. За висловлюванням письменниці Дори Паркер, вони «жили в квадратах, творили в колах і кохали в трикутниках». Їхнє ­скандальне сексуальне життя здатне шокувати навіть сучасного читача. Художник Дункан Грант, який деякий час мешкав разом із Вірджинією та Едріаном Стівенами, був відкритим гомосексуалістом і мав стосунки з іншими «блумсберійцями» — Джоном Кейнсом і Девідом Гарнеттом.

1907 року Ванесса Стівен одружилася з мистецьким критиком із їхнього угруповання Клайвом Беллом. ­Згодом вона народила від нього двох синів. Крім того, вона мала адюльтер із Роджером Фраєм (його дружина перебувала у психіатричній лікарні). За кілька років місіс Белл остаточно полишила чоловіка, хоча зберегла з ним дружні взаємини, і стала жити з Дунканом Грантом, який на той час мав стосунки з Девідом Гарнеттом. Попри нетрадиційну орієнтацію Гранта, 1918 року Ванесса народила від нього доньку Анжеліку, яка 1942-го стала дружиною колишнього коханця свого батька, вищезгаданого Гарнетта.

Вірджинія, яка 1910 р. знову пройшла курс лікування у психіатричній установі, була справжньою душею гуртка, де її любили й поважали. Найтепліші стосунки у неї склалися з кузеном Дункана Гранта і також гомосексуалістом Літтоном Стрейчі. У лютому 1909 року Літтон ­неочікувано зробив їй пропозицію руки і серця — і Вірджинія погодилася. Очевидно, не сприймаючи тілесної складової ­шлюбу, у такий спосіб вона прагнула захистити себе. Хоча вже наступного дня наречений передумав. У листі до брата він писав: «Можеш уявити цей незручний момент, особливо, коли я зрозумів одразу ж, як це відразливо мені. У неї неймовірна інтуїція і, на щастя, з’ясувалося, що вона не закохана в мене. В результаті мені вдалося із честю відступити». Попри це, він залишався найближчим другом письменниці до самої своєї смерті.

nn18-7_5460_f6-212x300.jpg

Вірджинія Стівен,
1895

nn18-7_5460_f7.jpg

Сестри — Ванесса Стівен, Стелла Дакворт,
Вірджинія Стівен, 1896

nn18-7_5460_f8-212x300.jpg

Вірджинія зі зведеним братом
Джорджем Даквортом, 1895

Стрейчі мав близькі стосунки з художницею Дорою Керрінгтон, своєю співмешканкою з 1917 року. Згодом вона побралася з Ральфом Патріджом, після чого в них утворився справжній любовний трикутник. Незважаючи на стосунки Літтона з чоловіками, Дора кохала його все життя. Так, коли 1932 року він помер, вона навіть спробувала вчинити самогубство, отруївшись вихлопними газами автомобіля. Її врятували, та невдовзі вона застрелилася з рушниці. Ванесса Белл прожила з Дунканом Грантом до самої ­своєї смерті (1961 р.). Хоча їхні стосунки впродовж чотирьох десятиліть лишалися суто платонічними.

Безснаста Сафо

вгору

«Я ні те, ні інше. Я не жінка і не чоловік, — писала Вірджинія у листі до Віти Секвілл-Вест. — Цей туманний світ літературних образів, схожий на сон, без кохання, без серця, без пристрасті, без сексу — саме цей світ мені до вподоби, саме цей світ мені цікавий».

Стосунки Вулф із жінками — одне з найсуперечливіших питань її життєвого шляху. Навіть перший біограф письменниці, її племінник Квентін Белл, називав жінку «без­снастою Сафо». Так, сучасний дослідник Олександр Сосновський у книзі «Кабінет доктора Лібідо» доводить, що з дитинства Вірджинія емоційно тяжіла до спілкування з жінками. Її найпершим захопленням була сестра Ванесса, яку вона, за власним висловлюванням, «любила ледь не до уявного інцесту». До речі, взаємини сестер були надзвичайно близькими впродовж десятиліть. Відомо, що Вірджинія дуже ревнувала Ванессу до її чоловіка Клайва, а її заміжжя сприйняла як зраду. Згодом вона почала навмисне проводити весь свій вільний час із зятем, щоб у такий спосіб наблизитись до їхньої ­родини.

Ще один біограф Ванесса Кертіс, авторка книги «­Жінки Вірджинії Вулф», акцентує увагу на тому, що саме ­подруга родини, Вайолет Дікінсон, «була першим справжнім емоційним і фізичним коханням на початку дорослого ­життя письменниці».

Проте 10 серпня 1912 р. 30-річна Вірджинія все ж побралася з новим членом їхнього гуртка — Леонардом Вулфом. Виходець із єврейської родини, він закінчив Кембридж зі ступенем бакалавра мистецтв, понад шість років працював держслужбовцем на Шрі-Ланці, а після річної відпустки вийшов у відставку. Перед весіллям наречена делікатно повідомила майбутньому чоловікові, що не відчуває до нього жодного тілесного потягу, а тому дуже сумнівно, чи їхній шлюб буде щасливим у цьому плані.

Очевидно, у цих стосунках не було місця ні для палкого кохання, ні для запаморочливої пристрасті. Це був союз двох високоінтелектуальних людей, які поважали й підтримували одне одного впродовж довгих 28 років. Попри психо­логічні травми юності, Вірджинія все ж мала з чоловіком сексуальний зв’язок. Біографи письменниці натякають, що їхнє статеве життя було нетривалим і розчарувало обох, оскільки ново­спечена місіс Вулф виявилася цілком фригідною. Саме їй приписують авторство висловлювання: «Я вважаю, що все, що говорять про оргазм, занадто перебільшено».

Дітей у письменниці не було, хоча вона обожнювала своїх племінників. В одному із щоденникових записів Вірджинія досить відверто прокоментувала цей факт: «І все ж дуже дивно, що я майже не думаю про власних дітей. Мені не подобається неминуча фізична суть зв’язку зі своїми дітьми. Але, якщо по правді, я можу уявити себе матір’ю. Можливо, я сама підсвідомо вбила у собі материнське почуття; або це зробила природа».

Хоча остаточне рішення не мати дітей, як не дивно, належало саме Леонардові. Чоловік добровільно обрав для себе роль опікуна і доглядальника хворої дружини. Він оберігав її від нових стресів, періодично вивозив до провінції, дбав про суворий розпорядок її дня, стежив за дотриманням усіх настанов лікарів. Вірджинія, зі свого боку, намагалася допомагати йому в громадській діяльності, супроводжувала в поїздках, брала участь у різних комітетах тощо.

1922 року 40-річна місіс Вулф познайомилася з письменницею Вітою Секвілл-Вест, яка на той час долучилася до Блумсберійського гуртка. 30-річна Віта була заміжня за дип­ломатом Гарольдом Нікольсоном і мала двох синів. Попри це, у світському житті вона була відома, головним чином, своїми стосунками з письменницею Вайолет Трефусіс, які супроводжувалися ревнощами, втечами і родинними сканда­лами. Яскрава зовнішність Віти вразила Вірджинію: у своїх записах вона лишила захопливі описи її досить помітних вусиків і ніг, схожих на стовбури дерева. Біографи часто припускали, що їхні стосунки — це дещо більше, аніж просто ­жіноча дружба. Зокрема, син Секвілл-Вест Найджел у ­своїх мемуарах згадував, що для Вірджинії це була «єдина ­любовна пригода всього її життя». Чи не єдиним ствердним доказом цього можна вважати рядки з листа Віти до свого чоловіка: «Я справді спала з нею двічі, але це все. Тепер ти знаєш все про це, і, сподіваюсь, що я тебе не шокувала».

Хоча, ймовірніше, це були лише просто домисли. Для Вірджинії, яка через юнацьку психологічну травму мала ­відразу до фізичної близькості у будь-яких її проявах і тому намагалася уникати навіть звичайних обіймів і рукостискань. Це був швидше емоційний, платонічний зв’язок. Вони залишалися близькими подругами протягом усього життя. До того ж Віта завжди підтримувала Вулф, високо ­цінувала її твори. Так, дізнавшись про її хворобу, вона переконала її відмовитись від пасивного способу життя та почати писати, попри заборону лікарів.

nn18-7_5460_f9-212x300.jpg

Вірджинія і Клайв Белл
на пляжі у Дорсетті, 1909

nn18-7_5460_f10.jpg

Велика родина Стівенів,
1892

nn18-7_5460_f11-212x300.jpg

Вірджинія Вулф і Літтон
Стрейчі, 1923

Вірджинія, натхненна власною подругою, присвятила їй великий роман «Орландо» (1928 р.), який дуже вирізняється серед її літературного доробку. Це фантасмагорична оповідь про безсмертну істоту, яка живе декілька ­століть, почергово змінюючи свою стать із чоловічої на жіночу. До речі, на обкладинці першого видання ­книги було розміщено саме портрет Віти Секвілл-Вест, яка впродовж наступних років ще неодноразово ставала зіркою світських хронік через скандальні стосунки з жінками.

Лише мої книги завдають мені болю

вгору

Вірджинію Вулф часто іменують «жіночим обличчям модернізму». У своїх романах та есеях вона відмовилася від традиційної оповіді, на перший план у неї завжди викарбовується внутрішній монолог персонажа. Письменниця, поряд із Марселем Прустом і Джеймсом Джойсов, ­вважається одним із новаторів прийому «потоку свідомості». Критики називають її твори «подорожжю вглиб особистості». Як сміливий експериментатор вона наполегливо прагнула до граничної глибини психологічного аналізу своїх героїв і невтомно шукала нові методи і художні прийоми для цього.

До написання книг Вірджинія підходила вкрай ретельно і виважено. Свої твори почала публікувати досить ­пізно і видавала десь один на два роки. Хоча Вулф була більш продуктивною саме як літературний критик. Над своїм першим романом «Подорож назовні» письменниця працювала аж сім років. Коли 1913-го його взяли до друку, то вона настільки розхвилювалася через реакцію на нього в літературних колах, що стала страждати на сильний головний біль і безсоння. Влітку турботливий Леонард ­разом із Вірджинією поїхав на відпочинок, а відразу після повернення додому вона вчинила спробу самогубства, прийнявши велику дозу вероналу (снодійний лікарський ­засіб). Жінку вдалося врятувати, однак попереду було ще повних два роки реабілітації. Саме такими «радісними» стали перші роки молодого подружжя.

На ті часи традиційне лікування нервових розладів полягало в ізоляції, дієті, вживанні снодійного та забороні виснажливої діяльності. Тому єдиною умовою для творчості Вірджинії був суворо регламентований розпорядок дня. Як свідчать записи її щоденників, такий режим залишався незмінним упродовж десятиліть. Зранку, з 10-ї до 13-ї години, вона писала, редагувала або друкувала на машинці, потім пила чай і йшла на прогулянку, по обіді — обов’язково читала, оскільки вважала себе недостатньо освіченою, присвячувала час спілкуванню з гостями, а ввечері — відпочивала. Однак через хворобу в цьому ­порядку все ж траплялися прогалини, і тоді Вірджинія ­нарікала лише на себе, звинувачуючи в лінощах, у тому, що доведеться важко працювати, аби повернутися до звичного ритму життя. Щоденник місіс Вулф постійно майорів її планами — до якої дати вона допише твір, коли закінчить редагування, які книги планує прочитати найближчим часом, які теми хоче розробляти надалі...

Леонард завжди підтримував дружину, він був першим критиком її книг і намагався підняти самооцінку Вірджинії. Так, 1917 року чоловік придбав друкарський верстат і заснував видавництво «Гоггарт Пресс», у якому публікували твори Вірджинії, а також сучасних англійських письменників і російську класику. Власне, він також ­писав художні та наукові праці, брав активну участь у політичному житті, цікавився соціологією, був редактором низки періодичних видань. Гонорари за художні книги і критичні статті не приносили подружжю помітних прибутків, тому головним джерелом їхнього існування стала саме видавнича справа.

Процес роботи над твором був для Вірджинії важким і надто виснажливим, у записах вона неодноразово порівнювала його з пологами. Місіс Вулф намагалася відобразити у книгах усі свої відчуття, що нерідко було просто нереально. «Одному Богові відомо, як я страждаю! — нарікала вона у щоденнику. — Ця жахлива здатність — все переживати з максимальною силою. Подумати лише, люди продовжують жити, навіть не уявляючи, що відбувається всередині них. Одна лишень непроникна поверхня; а я — орган, який один за одним приймає удари».

Вона була надзвичайно вибагливою до власної ­творчості. Писала довго і зосереджено, а потім ще обов’язково тривалий час редагувала, могла переписувати одну сцену кілька разів поспіль, сама друкувала чистовий варіант. Яких лише надзусиль їй вартувала робота над гранками! За власним зізнанням письменниці, саме в такі моменти вона починала думати про суїцидальні вчинки. «Треба швидше записати симптоми хвороби. Отже, я минула гостру стадію, і в мене усталився філософський «напівдепресивний» стан», — писала Вірджинія стосовно публікації есея «Понеділок чи ­вів­торок». Хоча попереду ще було нервове очікування рецензій на свої твори. У тогочасній Англії вихід кожної ­книги ставав подією у суспільстві та жваво обговорювався. Вулф втрачала душевну рівновагу від прочитаних рецензій у газетах, їй надходили листи з відгуками від друзів, шанувальників і ворогів, анонімні, свої враження нерідко намагались виказувати при зустрічі навіть оточуючі. Негативні відгуки вона завжди сприймала дуже болісно, натомість схвальна критика, навпаки, повертала її до життя. У своєму щоденнику вона згадує, як тішилася, коли її твори добре ­продавали, не соромлячись наводила усі позитивні відгуки про них. Тобто можна вважати, що спокійною і врівноваженою письменниця не залишалася ніколи — просто переходила від ­одного патологічного стану до іншого. Крім того, вона була завзятим курцем, страждала на ревматизм, її зір постійно погіршувався, а через безупинну перевтому потерпала ще і від головного болю.

nn18-7_5460_f12-212x300.jpg

Найвідоміший фотопортрет
Вірджинії, 1902

nn18-7_5460_f13-212x300.jpg

Вірджинія з племінником
Джуліаном, 1910

nn18-7_5460_f14-212x300.jpg

Вірджинія з чоловіком
Леонардом, 1912

nn18-7_5460_f15-212x300.jpg

Фото Вулф у сукні матері для
журналу Vogue, 1924

Зокрема, Вірджинія полюбляла цитувати свою видатну співвітчизницю Шарлотту Бронте: «Лише мої книги завдають мені болю». Але потім, не без гордості, визнавала: «Все ж я єдина жінка в Англії, яка може писати те, що хоче».

Стежина над проваллям

вгору

«Чому життя таке трагічне; всього лише смужка тротуару над проваллям? Я зазирнула вниз; у мене запаморочилося в голові; не знаю, як зумію дійти до кінця...», — писала Вірджинія 1920 року. Весь її щоденник є, по суті, нескінченним описом симптомів психічної хвороби. Ось декілька записів з нього:

«Мені здається, що в моєму стані, в моєму ­пригніченому стані постійно живе безліч людей».

«…я дуже втомилася — мене трясло і колотило. На два дні я злягла в ліжко… Не розумію, що означають ці ­неочікувані напади повного виснаження? Я читала Фабера; порівню­вала його описи нервового зриву; коли відмовляє якась ­частина механізму; чи не це відбувається зі мною?».

«Я перебувала в «стані» — дуже сильному ­і гострому; в чорній меланхолії пішла гуляти… До чого ж усе зна­йоме — крокуєш дорогою, а серце стискається від болючої печалі: бажання померти, як у давнину, і все це, як мені здається, через декілька випадкових слів».

«Ось і настав період депресії після надто напруженої праці… я тільки те й роблю, що ходжу туди-сюди, як правило, у відчаї». І це ще не найважчі прояви хвороби, адже письмен­ниця була ще в змозі занотовувати свої відчуття. Часто вона описувала свої нервові розлади метафорично через образ води: «Коли я занурююсь у свою густонаселену свідомість, я маю виплисти сама», «...коли я тону, інші кораблі пливуть далі», «Я прослизну, як хмарка над хвилями», «Я знову у своєму великому озері печалі. Господи, яке воно глибоке!» і под.

Квентін Белл, перший і найретельніший біограф письменниці, а також її племінник, згадував, що не минало місяця, аби Вірджинія не злягла з головним болем, грипом або просто поганим самопочуттям. Занепокоєні лікарі боялися рецидиву нервового зриву й відразу ж призначали їй постільний режим. У будинку незмінно чергува­ло декілька медсестер. Звичними симптомами її психотичних криз були схвильованість, збудження, слухові галюцинації, страх людей, а потім пригніченість і почуття провини. І такі періоди тривали протягом не одного тижня.

Ось як вражаюче письменниця описує один зі своїх нападів: «Потім серце у мене підскочило і зупинилося, ­знову підскочило, і я відчула незвичну гіркоту в роті; у голові почало стукати, і стукотіло, стукотіло все гірше, все швидше. Зараз знепритомнію, — сказала я, — ковзнула з крісла і впала на траву. Я була жива, але в голові в мене відбувалося щось неладне: бахкало нестерпно. Поволі мені стало ­легше. Я піднялася і попленталася, ледь тримаючись на ногах, не в змозі відігнати страх, насправді ще не непритомніючи і бачачи, як сад збільшується на очах і змінює обриси... навспак — як же довго це тривало — доки я допленталась у дім: дісталася до своєї кімнати і впала на ліжко. Я лежала, слідкуючи за тьмяним променем світла, як найуважніша матір за тріпотливими частинами власного тіла. Дуже чітке і неприємне відчуття».

Нині психіатри схиляються до думки, що Вірджинія страждала на біполярний афективний розлад — раніше маніакально-депресивний психоз — ендогенне психічне захворювання, перебіг якого відбувається у вигляді депресивних або маніакальних фаз. Хоча сучасний психіатр Олександр Шувалов не виключає наявності у місіс Вулф шизоафективного розладу — це епізодичні (нападоподібні) розлади, у разі виникнення яких одночасно наявні як афективні, так і шизофренічні симптоми, а розлад психічної ­діяльності не відповідає критеріям ні шизофренії, ні маніакально-депресивного психозу. Вулф почергово переходила від творчого піднесення до письменницької кризи, то була окрилена новою ідеєю, то вважала свої книги нікчемними. Могла спокійно подорожувати Європою, відвідувати виста­ви, спілкуватися із широким колом однодумців, бути жвавою і дотепною оповідачкою. А могла тижнями не виходити з дому, не вставати з ліжка і відмовлятися бачитись із будь-ким. Емоційне піднесення в неї змінювалося через якусь незначну дрібницю на глибоку депресію із суїцидальними нахилами. За коротким періодом психічного здоров’я неминуче ставався нервовий напад, далі — знову повільне одужання, а потім — чергове загострення, і так по колу. При цьому всьому їй вдалося ще написати стільки творів. До речі, дослідженням феномену Вірджинії Вульф спеціально займався психіатр Томас Камаджо (США), присвятивши книгу «The Flight of the Mind: Virginia Woolf’s Art and Manic-Depressive Illness».

Один із біографів письменниці Стівен Тромблейн наголошував, що Вірджинія часто мала конфлікти з лікарями стосовно розуміння природи її хвороби. На його ­думку, вона стала жертвою «чоловічої медицини», бо в суспільстві на той час не було адекватного розуміння всіх аспектів її психічного розладу. Час від часу вона лікувалася в «Берли-хаус» у Лондоні, який описувала як приватний будинок для жінок із нервовими порушеннями. По суті, все життя місіс Вулф — це нескінченне змагання ­з хворобою. «Має бути боротьба, — читаємо в її нотатках, — і коли я прокидаюся рано вранці, я кажу собі: борися, ­борися».

Обов’язково має хтось померти

вгору

Останній запис у щоденнику Вірджинії датується ­8 березня 1941 року: «Відчуваю, як минають роки. ­Спостерігаю жадібність. Спостерігаю власну депресію. Зійду в небуття з розмаяними знаменами. Мабуть, я на межі інтроспекції, але поки ще не впала в нього».

Із початком Другої світової війни подружжя Вулфів пере­живало не кращі часи. Через масові бомбардування їхній лондонський будинок був зруйнований, і вони перебралися у свій заміський дім у Родмеллі (графство Суссекс). Подружжя вирішило, що в разі німецької окупації, оскільки Леонард був євреєм, вони вчинять ­подвійне самогубство. Для цього тримали в гаражі запас бензину, щоб отруїтися вихлопними газами. З допомогою Едріана Стіве­на їм вдалося дістати ще й смертельну дозу морфію. ­Друзі та близькі поступово залишали Вірджинію. Так, 1932 року помер Літтон Стрейчі, а 1934-го — Роджер Фрай, ­1938-го — трагічно загинув її улюблений племінник Джуліан. Вулф вважала себе бездарною письменницею, яка вже ніколи не зможе нічого творити. Її почали переслідувати згадки про дитячі та юнацькі роки, вона чула потойбічні голоси. 1939 року у неї стався черговий напад ­недуги. За її висловлюванням, це була «двомісячна, жахлива, гірше, майже катастрофічна хвороба — ще ніколи я не була так близько до урвища після 1913 року...».

nn18-7_5460_f16-212x300.jpg

Віта Секвілл-Вест, найближча
подруга Вулф

nn18-7_5460_f17-212x300.jpg

Вірджинія Вулф
за роботою

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2018 Рік

Зміст випуску 1, 2018

  1. Ю.А. Бабкина

  2. А.Є. Дубенко, С.О. Сазонов, Ю.А. Бабкіна, В.І. Смоланка, М.М. Орос, В.В. Грабар

  3. И.Н. Карабань, Н.В. Карасевич

  4. Т.Н. Слободин

  5. О.М. Мишаківська

  6. О.В. Прохорова

  7. І.В. Калугін, О.О. Хаустова, О.С. Осуховська

Зміст випуску 6 (98), 2018

  1. Ю.А. Бабкина

  2. М.Е. Черненко, В.И. Вовк

  3. С.Г. Бурчинский

  4. С.А. Мацкевич, М.И. Бельская

  5. О.А. Козерацька

  6. О.А. Борисенко, Т.А. Зайцева, А.В. Шапошникова, С.Г. Кудинова

Зміст випуску 4-5 (97), 2018

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Тріщинська М.А.

  3. Павленко Т.-М.

  4. Бурчинский С.Г.

  5. Левада О.А., Троян О.С.

  6. В’юн В.В.

Зміст випуску 3 (96), 2018

  1. Ю.А. Бабкина

  2. В.О. Бедлінський

  3. В.Г. Безшейко

  4. T. Сошенко, A. Габінська

Зміст випуску 2 (95), 2018

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Н.А. Марута

  3. А.Г. Бондарчук, Р.В. Бальоха

  4. С.А. Мацкевич, М.И. Бельская

  5. В.О. Климчук, В.В. Горбунова

  6. Ю.А. Крамар

  7. Т.А. Зайцева, О.А. Борисенко, П.П. Зайцев

Випуски поточного року

Зміст випуску 5 (116), 2020

  1. Т. О. Скрипник

  2. Н.А.Науменко, В.И. Харитонов

  3. Ю. А. Крамар

  4. В.И.Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. Н.В. Чередниченко

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю. А. Крамар

  8. Н. К. Свиридова, Т. В. Чередніченко, Н. В. Ханенко

  9. Є.О.Труфанов

  10. Ю.О. Сухоручкін

  11. О.О. Копчак

  12. Ю.А. Крамар

Зміст випуску 4 (115), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. І.І. Марценковська

  3. Ю. А. Крамар, Г. Я. Пилягіна

  4. М. М. Орос, В. В. Грабар, А. Я. Сабовчик, Р. Ю. Яцинин

  5. М. Селихова

  6. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 3 (114), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Бабкіна

  3. О.С. Чабан, О.О. Хаустова

  4. О. С. Чабан, О. О. Хаустова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 1, 2020

  1. А.Е. Дубенко

  2. Ю. А. Бабкина

  3. Ю.А. Крамар, К.А. Власова

  4. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 2 (113), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Л. А. Дзяк

  3. Ф. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  4. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравицька

  5. Ю. А. Крамар

  6. П. В. Кидонь

Зміст випуску 1 (112), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Крамар

  3. М.М. Орос, В.В. Грабар

  4. В.И. Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. L. Boschloo, E. Bekhuis, E.S. Weitz et al.