Українська психіатрія: Quo Vadis?
сторінки: 6-10
Сфера охорони психічного здоров’я в Україні потребує реформування. Вагомим кроком до таких змін є Концепція державної цільової програми охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року, яка зараз перебуває на розгляді МОЗ. Зазначена галузь потребує збільшення і фінансування, і кількості фахівців, а також створення широкої мережі послуг у громадах — центрів психічного здоров’я, гуртожитків для осіб, які мають психічні порушення. На підставі досліджень Міжнародного медичного корпусу, на охорону психічного здоров’я в нашій країні виділяється близько 2,5 % бюджету, із цієї суми 89 % припадає на стаціонарне лікування в психіатричних установах. Попри такий розподіл, через недосконалу організацію системи охорони психічного здоров’я цих коштів не вистачає для належного медичного забезпечення та створення гідних умов перебування у відповідних закладах людей із психічними розладами.
Які системні помилки простежуються у сфері охорони здоров’я, як можна покращити її організаційну структуру, наскільки великою є дистанція між соціальною та медичною парадигмою в сучасній психіатрії, який маємо міжнародний досвід Німеччини та на якому рівні перебуває сьогодні психосоціальна підтримка в умовах надзвичайних ситуацій — ці питання стали ключовими під час VII Львівських психіатричних зустрічей «Українська психіатрія: QuoVadis?», що відбулися впродовж 27–28 жовтня 2017 р. Асоціація психіатрів України та Інститут психічного здоров’я Українського католицького університету (УКУ) виступили організаторами заходу, в якому брали участь як українські, так і закордонні фахівці у сфері психічного здоров’я (Австралія, Ірландія, США, Норвегія, Литва, Нідерланди).
Зустріч розпочалася зі звернення голови Асоціації психіатрів України Семена Глузмана. Він зауважив: «Психіатрія в нашій країні має визначитися зі стратегією розвитку і продовжувати розпочату роботу, не чекаючи на державну підтримку. Ми запитуємо себе, що далі, куди ми йдемо, до чого прагнемо і які в нас цілі? Конференція важлива для України не лише участю закордонних фахівців із психічного здоров’я, а й доповідями українських молодих дослідників, які демонструють вагомий прорив у сучасній психіатричній науці. Наші колеги настільки були натхненні цим, що вирішили саме в нашій країні через 2–3 роки провести серію конференцій Всесвітньої психіатричної асоціації».
«Щоб реформи були ефективними, фахівцям треба співпрацювати і налагоджувати діалог. Адже питання «Куди йдеш?» завжди межує з питанням «З ким ідеш»? Якщо хочеш іти швидко — йди сам, якщо хочеш іти далеко — обов’язково йди з кимось. Скажімо, у буденному житті, як і на професійній ниві, деякі люди більш схильні зводити стіни, відгороджуючись один від одного, бо ж будувати мости набагато складніше. Для отримання успішного результату та досягнення відчуття щастя, треба будувати стосунки, вчитись взаємодіяти, чинити вплив і змінювати буття», — зазначив директор Інституту психічного здоров’я УКУ, лікар-психіатр Олег Романчук.
Як наголосив український дисидент і громадський діяч Мирослав Маринович (один із засновників цього заходу), що в будь-якій роботі важливий не лише професіоналізм, але і його ціннісна основа. «Я втішений, що почув у ваших виступах потребу в такому поєднанні. Ваш поступ — дуже великий. У програмах зустрічей відчувається, як ціннісна основа додається до професійного аналізу. Наразі чимало людей озвучує потребу в реформах, але водночас вони можуть і гальмувати їх. Не всім притаманна висока мотивація досягнення, і не всі в змозі долати труднощі. Людина в нинішній системі знаходить спосіб виживання, але здебільшого спрацьовує логіка, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. Тому завдання уряду — наблизити цього «журавля» до людини, щоб «синиця» перестала бути привабливою. Проте не можна сподіватися тільки на владу. Україна — це країна, де слабка держава і сильне громадянське суспільство. Саме від нас залежить, що буде відбуватися в уряді. Кожна велика дорога починається з маленьких кроків, які треба обов’язково пройти. Якщо кожен із вас буде добре робити те, що йому довірено, ефект має бути значущим. Добре продумуйте свою дорогу і йдіть до мети маленькими кроками», — зазначив український правозахисник.
З доповіддю «На шляху до створення Державної програми охорони здоров’я» виступила директор Українського науково-дослідного інституту соціальної, судової психіатрії та наркології МОЗ України, д.мед.н. Ірина Пінчук. Вона проаналізувала основні етапи реформування сфери охорони здоров’я, які було зроблено включно до 2017 р., оскільки робоча група на той час недостатньо промотувала і підвищувала обізнаність громад щодо важливості психічного здоров’я в суспільстві. Тому постала нагальна потреба в проведенні інформаційної кампанії для кращого розуміння проблем у галузі психічного здоров’я.
«Під час вироблення стратегії не було чіткого розподілу ролей та координації лідерських позицій у робочій групі. Для мене очевидно, що відповідальність кожного учасника робочої групи має бути чітко визначена. Помилковим було те, що більше уваги приділяли проблемам психіатричної допомоги, ігноруючи саме поняття «психічне здоров’я». Також занадто фокусувалися на структурній підпорядкованості МОЗ, тоді як треба було розширювати робочу групу і залучати фахівців з інших відомств», — підсумувала Ірина Пінчук.
Урахувавши ці помилки, вже 2013 р. при МОЗ створили міжвідомчу координаційну раду, до якої ввійшли всі міністерства та відомства. На противагу 2006 р., у робочій групі обговорювали проблеми щодо подолання стигматизації теми психічного здоров’я, розпочали взаємодію між фахівцями різних секцій із залученням громадських організацій, аналізували реальний стан галузі.
Серед позитивних результатів такої діяльності, на думку Ірини Пінчук, простежується збільшення активності міжнародних організацій, підвищення уваги міжнародних експертів до проблем в Україні. Оскільки багато фахівців брали участь у закордонних тренінгах, набували досвіду, тепер можуть працювати за європейськими стандартами. Посилився волонтерський рух та вплив громадських організацій на політичні рішення в цій царині. За підтримки ВООЗ було започатковано роботу мобільних бригад охорони психічного здоров’я та навчання психологів. В умовах війни фахівці наголошували на тому, що, крім дітей і військових, слід звернути увагу і на психічне здоров’я жінок. 2015 р. продовжили обговорення питання реформування і створення відповідної стратегії, а 2017-го — виробили Концепцію державної цільової програми охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 р., яка зараз перебуває на розгляді в МОЗ.
Про те, як відбувалася реформа у психіатричній галузі в Німеччині, що стало її передумовами, розповів лікар-психіатр із Німецько-польського товариства «Психічне здоров’я» Ельман Шпанкер. У 90-х рр. у країні розпочався процес дегоспіталізації хронічно хворих пацієнтів, що супроводжувався будівництвом маленьких гуртожитків, де з’явилося понад 600 нових місць для їхнього мешкання.
Реалізувати згадані зміни, за його словами, вдалося завдяки тому, що своєчасно прийняли рішення про медичну реформу на національному рівні; паралельно здійснювали процес формування фахового професійного консенсусу, який реалізовували на рівні регіональних і муніципальних органів; втілювали сприйнятливе управління на рівні клініки та належно фінансували.
Однак, не обійшлося і без конфліктів — на той час загострилася ідеологічна фахова дискусія, оскільки великі лікарні були проти муніципальної психіатрії, а біологічна психіатрія — проти соціальної. Спостерігався свідомий опір клінік, які почали втрачати своє значення як установи, і яким відповідно скорочували штат та ресурси. Відтак, упровадити зміни вдалося не відразу, а протягом багатьох років за допомогою покрокового процесу залучення співробітників, децентралізації відділень як філій клініки та співпраці зі службами соціальної допомоги. І з часом мети було досягнено.
Минулого року Україна та Німеччина підписали договір «Співробітництво Львів–Райнланд» про співпрацю між Львівською обласною держадміністрацією та крайовим об’єднанням Райнланд (КОР), який має на меті підтримати процес децентралізації.
У своїй доповіді «Сучасна психіатрія: на роздоріжжі між соціальною та медичною парадигмами» завідувач кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, професор Олександр Фільц звернув увагу на те, що у німецькій психіатрії зроблено багато для толерантного ставлення до пацієнта, але при цьому не створено системи піклування про його гідність. Увиразненням цієї тенденції є те, що пацієнт сам може відмовитися від лікування, попри те, що він не завжди усвідомлює, до яких наслідків це призведе, а тому не може брати відповідальність за свої дії.
На думку доповідача, центральним моментом піклування про пацієнтів у соціальній парадигмі психіатрії є не толерантність, а гідність. «Соціальна гідність, окрім права на економічну, приватну та публічну самодостатність, потребує ще основної складової — права на екзистенційну свободу, адже для гідного існування саме свобода є базовою потребою. Зокрема, у нашому випадку ми розумітимемо свободу як усвідомлення особистої спроможності нести відповідальність за власне існування в існуючій системі соціальних відносин. Сучасна психіатрія, гарантуючи багато прав психічно хворим, не лише не делегує їм право на екзистенційну свободу, але й знову посилює обмеження відповідальності божевільних (тенденція до соціальної «правоти»). Екзистенційна свобода може бути реалізована лише в системі соціальних та інтерперсональних взаємин», — зазначив професор.
Сьогодні психіатрія стоїть на позиціях медично-технологічного дистанціювання від безпосередніх стосунків із пацієнтом. Іншими словами, система не вбачає потреби розділяти з пацієнтами проблему їхньої екзистенційної свободи. Потрапляючи в новий виток кризи, фахівці мають задуматися над третьою складовою — екзистенційною проблемою божевілля, а також над відносинами — «психіатрія–пацієнт» проти «божевілля–соціум».
Про психічне здоров’я громадян і нові ідеї піклування на рівні організацій та спільнот розповів експерт Асоціації психіатрів України з медичного менеджменту Віталій Климчук. В умовах війни система охорони психічного здоров’я в Україні стикається зі значними викликами — немає центрів психічного здоров’я; бракує належної кількості фахівців, які володіють методами психотерапії, що мають доказову базу (КПТ, EMDR); неадекватне лікування у психіатричних клініках; обмежена частка волонтерських ініціатив та ін.
За результатами опитування, війна на сході України позначилась на психічному здоров’ї понад 3,7 млн людей, серед яких 1,6 млн — внутрішньо переміщені особи. Вимушене переселення, втрата зв’язків із родиною, ризик травми або смерті, бідність і обмеження свободи чинять прямий вплив на стан їхнього психічного здоров’я. До того ж близько 70 % опитаних пережили травматичні події в умовах бойових дій.
Симптоми психічних розладів у жінок проявлялися значно частіше, ніж у чоловіків: посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — 35 % (жінки), 20 % (чоловіки); депресія — 25 і 17 %; тривога — 20 і 13 % відповідно. Постала нагальна потреба створення мобільних бригад, що змогли б надавати психотерапевтичні послуги в різних регіонах України. Як правило, до складу такої мобільної бригади входять чотири штатні спеціалісти (психіатр, психолог, медсестра та соціальний працівник), які працюють повний робочий день. Кожна бригада має транспортний засіб для доступу до ізольованих і сільських громад, щоб забезпечити надання відповідних консультацій.
Пацієнтоцентричність, біопсихосоціальний підхід, наявність оперативних рекомендацій і навчання на підставі доказових методів — такі визначальні характеристики мобільних бригад. Їх уже створили в чотирьох містах — Дніпрі, Сумах, Слов’янську та Одесі, а також започаткували роботу дев’яти центрів психічної допомоги (Київ, Дніпро, Львів) та шести пунктів у прифронтовій зоні. За рік за допомогою звернулися понад 1 тис. осіб, серед яких 800 дорослих та близько 200 дітей.
Як зазначив доповідач, фахівці надавали послуги впродовж тривалого періоду, що значно покращило рівень довіри серед людей, які потребували допомоги. Мали змогу працювати з родинами та соціальною системою, побачити їх у своєму домашньому середовищі, спостерігати зміни в їхньому позиціонуванні від пасивної до активної ролі — зробити їх «експертом» у своїй хворобі, вибудовувати належні стосунки та розвивати культуру співпраці з іншими громадськими та державними установами. Завдяки «згладжуванню» звичайної ієрархії між фахівцями психічного здоров’я немедичні працівники зіграли важливу роль у визначенні плану допомоги окремим пацієнтам і сфокусуванні на психосоціальних втручаннях.
Голова секції клінічної психології Асоціації психіатрів України, професор кафедри клінічної психології УКУ, д.психол.н. Вікторія Горбунова виступила з доповіддю «Клінічна психологія: дочка, пасербиця чи сестра психіатрії?», у якій вона акцентувала на тому, що психічні, неврологічні розлади та залежність від психоактивних речовин залишається поза увагою держави в більш ніж 75 % країн із низьким та середнім рівнем доходу. Так, у країнах із середнім рівнем доходу переважають великі психіатричні лікарні, які не забезпечують якісного рівня надання послуг пацієнтам із найпоширенішими розладами. Натомість у країнах із високим рівнем доходу створюють Центри психічного здоров’я, що базуються в спільнотах, де можливо здійснювати ефективне скерування, зокрема до спеціалізованих психіатричних клінік.
У країнах із середнім рівнем доходу спостерігається тенденція до зменшення кількості соціальних працівників і психологів на третину, ніж психіатрів, тоді як у країнах із високим рівнем доходу соціальних працівників та психологів, навпаки, на третину більше, аніж психіатрів. Загальна кількість психіатрів у державах із високим рівнем доходу переважає в 6 разів, порівняно із середнім рівнем доходу, кількість психологів та психіатричних медичних сестер — в 11 разів, кількість соціальних працівників — в 17 разів.
Основна мета Mental Health Gap Action Programme (mhGAP) полягає саме у сприянні країнам із низьким та середнім рівнем доходу в розвитку системи піклування про осіб із психічними, неврологічними розладами та залежністю від психоактивних речовин. Вона започаткована як програма ВООЗ «Дії щодо подолання прогалин у галузі охорони психічного здоров’я», у рамках якої вдалося створити мобільні центри психічної допомоги, що практикують у прифронтових містах.
Ще одним із результатів діяльності в межах mhGAP стала розробка пакетів доказових втручань для пріоритетних розладів:
- депресія — застосування антидепресантів, психологічні інтервенції;
- шизофренія та інші психотичні розлади — застосування антипсихотичних препаратів, сімейні та/або орієнтовані на спільноту психологічні інтервенції;
- суїцид — обмеження засобів до здійснення суїциду, превенція та терапія залежностей і депресії;
- епілепсія — діагностика та використання антиепілептичних препаратів;
- деменція — підтримка та навчання доглядальників;
- розлади внаслідок вживання алкоголю — заходи щодо зниження шкоди від вживання алкоголю, фармакологічні та психосоціальні втручання;
- розлади через вживання наркотичних речовин — фармакологічні та психосоціальні інтервенції, приміром підтримуюча замісна терапія;
- психічні порушення в дітей — превенція розладів, фармакологічні та психосоціальні втручання.
Вікторія Горбунова спрогнозувала наступні зміни у сфері охорони психічного здоров’я:
1) кількість фахівців-клінічних психологів зростатиме відповідно до потреб системи охорони психічного здоров’я;
2) посилюватимуться вимоги до базової освіти клінічних психологів, їхньої фахової компетенції та володіння доказовими інструментами згідно з потребами розвитку системи охорони психічного здоров’я, значущим елементом якої є психологічні та психосоціальні інтервенції;
3) розвиватиметься система освіти впродовж життя клінічних психологів, яка включатиме набуття навичок електронного менеджменту фахової діяльності, підвищення кваліфікації в контексті нових інструментів і підходів, роботи в надзвичайних ситуаціях;
4) підвищуватиметься потреба в мультидисциплінарній взаємодії та командній роботі, наприклад збільшуватиметься практика навчання клінічних психологів, реферування та надання їх супервізій, навіть із питань психофармакології та нейробіології.
Як зазначила у своєму виступі про найпоширеніші причини уникання роботи в психіатрії Ірина Франкова, голова секції молодих психіатрів та клінічних психологів Асоціації психіатрів України, психіатричні пацієнти та психіатри завжди зазнавали стигматизації. Адже стигматизація психічних розладів є результатом браку інформації в сучасному суспільстві, що породжує розповсюдження різноманітних міфів про містичні стани хворого. Негативне виділення суспільством індивіда (або соціальної групи) за якоюсь ознакою з відповідним стереотипним набором соціальних реакцій на цього індивіда (або представників соціальної групи) посилюється через портрет пацієнта з психічною хворобою в кінематографії та засобах масової інформації (ЗМІ). Психотропне лікування та призначення електросудомної терапії (ЕСТ) сприймається вороже, на відміну від психотерапії. Крім цього, зазнають стигматизації й самі лікарі-психіатри. Згідно з результатами міжнародного мультицентрового опитування у 12 країнах світу, психіатри значно частіше стикаються з відчуттям клейма (самостигматизацією) та дискримінацією, порівняно з лікарями загальної практики. Близько 17 % психіатрів сприймають стигму як серйозну проблему, а серед молодих респондентів простежується ще вищий рівень. На її думку, пріоритетним завданням психіатрії має стати вдосконалення підготовки молодих випускників і підвищення рівня усвідомленості про їхні власні «стигми» та «ярлики», розвитку професійної асертивної поведінки, поліпшення іміджу психіатрії та психіатрів зокрема.
Ірина Франкова зауважила, що в умовах війни потреба в психологічній підтримці серед людей, які зазнали страждань через збройний конфлікт, буде зростати. В Україні 2014 р., на підставі даних державної служби з надзвичайних ситуацій, за статусом біженця за межами нашої країни звернулася 271 особа, 823 тис. — внутрішньо переміщених осіб, а 2017 р. ця кількість досягла 1,5–2 млн людей. Міграція являє собою вагомий чинник ризику виникнення психічних розладів. Як свідчать результати опитування, 72 % фахівців під час своєї роботи стикалися з біженцями, 75 % — зацікавлені у вивченні цієї теми, а 37 % — відчувають себе впевнено в лікуванні психічних розладів серед переміщених осіб. Натомість лише 16 % пройшли спеціалізований тренінг допомоги біженцям, а 25 % із них відчувають, що протягом навчання були адекватно підготовлені.
На запитання «Чи буде ефективним негайний дебрифінг у зменшенні посттравматичного стресового розладу (ПТСР) упродовж перших годин після впливу травми?» 39 % відповіли «так», а 61 % — «ні». Серед країн, де дали негативну відповідь, найбільше представників із Румунії, Албанії та Німеччини.
Олександр Аврамчук, в. о. завідувача кафедри клінічної психології УКУ, звернув увагу присутніх ще на кілька важливих фактів, які свідчать про значущість психосоціальної підтримки в умовах надзвичайних ситуацій. Наразі з 10 основних причин інвалідності чотири стосуються саме проблем психічного здоров’я. За прогнозами ВООЗ, в умовах надзвичайної ситуації в середньому кількість людей із тяжкими психічними розладами (психотичні розлади, тяжкі випадки розладів настрою та тривожних розладів) збільшується на 1 % і перевищує орієнтований показник поширеності на 2–3 %. Відсоток осіб із помірними або легкими психічними порушеннями, зокрема з проявами афективних і тривожних розладів (депресія чи ПТСР), може перевищити передбачуваний поріг на 10 % чи на 5–10 %. Здебільшого у свідків та учасників надзвичайних ситуацій спостерігається природне одужання, але не у всіх.
Як наголосив доповідач, люди з проблемами психічного здоров’я зазвичай спочатку звертаються з соматичними симптомами чи з приводу «незрозумілого діагнозу» до центрів первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД). Пацієнти з тяжкими психічними порушеннями можуть і не звертатися за допомогою через ізольованість, стигму, страхи, недбальство, інвалідність або брак доступу до послуг.
Треба пам’ятати, що особи з проблемами психічного здоров’я подвійно вразливі як через наявний розлад, так і через те, що надзвичайна ситуація може позбавити їх соціальної підтримки, за якої вони «виживали». «Гарячі повідомлення», які часом поширюються в ЗМІ, спонукають їх розглядати нормальну поведінку й особистісну реакцію на стрес як показники гострого психічного розладу. Саме через неправильну недовготривалу організацію служб психосоціальної підтримки люди, які не мають певного діагнозу або не входять до певних груп, втрачають можливість отримати нагальну допомогу.
Водночас зростають ризики того, що особу, яка має проблеми з психічним здоров’ям або перебуває в стані психологічного дистресу, можуть навіть покинути під час надзвичайної ситуації в результаті заходів, що спрямовані на переміщення/переселення. Зазначена категорія переважно вибирає швидкі, проте неефективні допінг-стратегії — алкоголь та інші психоактивні речовини, що підвищує ймовірність, що такі люди будуть стигматизовані. Щоб запобігти подібним результатам, слід створювати цільові програми психосоціальної допомоги, просувати їх та інформувати населення через ЗМІ, розвінчуючи в такий спосіб міфи про психічні розлади та зменшуючи кількість некоректних повідомлень стосовно шляхів їхнього подолання.
Потрібно забезпечити доступ до різних заходів сприяння (першої психологічної допомоги), встановити ефективні системи перенаправлення і підтримки людей із тяжкими психічними порушеннями, не ігнорувати наявні в них і їхнього оточення ресурси та не зосереджувати увагу винятково на вадах постраждалої групи: слабкостях, стражданнях чи патології. Крім того, варто впроваджувати принципи мінімального реагування щодо збереження психічного здоров’я та психосоціальної підтримки в надзвичайній ситуації для всебічної співпраці як до її настання, так і після.
Із доповіддю «Охорона психічного здоров’я в Україні: необхідність нового бачення» виступив Орест Сувало, к.мед.н., лікар-психіатр, керівник проектів і програм Інституту психічного здоров’я, який акцентував увагу учасників заходу на правах людини в системі охорони психічного здоров’я. Порушені питання тісно пов’язані з низкою проблемних аспектів: стигмою та дискримінацією, проблемою фінансування зазначеної системи, її організацією, законодавчим та нормативним регулюванням. Відповідно до Європейського плану дій щодо психічного здоров’я на 2013–2020 рр. система охорони психічного здоров’я має базуватися на шести перехресних комплексних принципах і підходах:
1. Універсальне медичне страхування — відповідно до принципу рівності, незалежно від віку, статі та соціоекономічного статусу, раси, етнічності та сексуальної орієнтації, людина з психічними розладами отримує доступ до необхідних медичних і соціальних послуг, щоб досягти відновлення і найвищого рівня здоров’я.
2. Права людини — стратегії психічного здоров’я, дії та втручання щодо лікування, профілактики та промоції мають відповідати Конвенції про права осіб з інвалідністю (Convention on the Rights of Persons with Disabilities) та іншим міжнародним і регіональним документам із прав людини.
3. Науково доведені практики — стратегії та втручання у сфері психічного здоров’я для лікування, профілактики та популяризації повинні базуватися на найкращих науково доведених засадах з урахуванням культуральних аспектів.
4. Підхід до життєвих періодів — політика, плани та послуги у сфері психічного здоров’я розробляються відповідно до медичних і соціальних потреб людей на всіх життєвих етапах (дитинство, підлітковий вік, дорослий та літній вік).
5. Мультисекторальний підхід — комплексна та скоординована реакція на психічне здоров’я потребує партнерства з багатьма державними секторами, таким як охорона здоров’я, освіта, центри зайнятості, суд, житлово-комунальне господарство, соціальні та інші відповідні категорії, а також приватний сектор.
6. Розширення повноважень осіб із психічними розладами та психосоціальними вадами — люди з психічними розладами та психосоціальною інвалідністю мають бути вповноваженими та брати участь у захисті психічного здоров’я, плануванні політик, законодавстві, наданні послуг, моніторингу, дослідженнях та оцінюванні.
Медична модель інвалідності фокусується на проблемах, тоді як соціальна — на бар’єрах. Згідно з медичною моделлю інвалідність стає причиною фізичних, психічних та сенсорних порушень. Різноманітні ушкодження та хронічні хвороби часто перетворюються на реальні труднощі, але вони не є головними проблемами. Соціальні бар’єри, відповідно до соціальної моделі інвалідності, виникають через недоступність оточуючого середовища (архітектурні, комунікаційні бар’єри у сфері послуг), упереджене ставлення (стереотипи та дискримінація), організаційні перепони (негнучкі процеси та практики).
Зміна парадигми щодо розуміння поняття «інвалідність» відбувається в Конвенції про права осіб з інвалідністю, оскільки трансформуються сприйняття, ставлення та підходи до осіб із інвалідністю:
1) така людина розглядається не як об’єкт благодійності, а як суб’єкт із певними правами;
2) від патерналізму переходимо до поваги її прав;
3) в особі з інвалідністю вбачаємо не тягар для суспільства, а активного його члена.
В Україні disability перекладають як інвалідність і говорять про неї в контексті стійкості порушень. Сьогодні ВООЗ визначає disability не лише як фізичні, але і психічні порушення, зазначаючи, що це результат взаємодії між особистістю і середовищем. Такі відмінності у формулюванні зумовлюють різне розуміння проблем охорони психічного здоров’я. На підставі Закону України від 19.12.2017 № 2249-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», відповідно адаптують 37 Законів України, у положеннях яких слова «інвалід», «дитина-інвалід» та «інвалід війни» замінять на «особа з інвалідністю», «дитина з інвалідністю» та «особа з інвалідністю внаслідок війни». В такий спосіб відбувається узгодження норм чинного законодавства з положеннями Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Крім того, запроваджуючи у вжиток термін «особа з інвалідністю», акцент робиться на людині, а не на її інвалідності.
Лікар-психіатр, директор Інституту психічного здоров’я Олег Романчук розповів про те, як можна маленькими кроками розвивати систему охорони психічного здоров’я. Адже змінювати систему охорони психічного здоров’я в Україні можна на локальному рівні, таким чином створюючи і розвиваючи довкола себе навчальні проекти і програми. На його думку, маємо три важливі напрями роботи для ефективного розвитку системи охорони психічного здоров’я: просвітницько-освітня діяльність, робота з батьками, співпраця з первинною ланкою фахівців (вчителями, які безпосередньо працюють із дітьми). Водночас на цьому шляху простежуються певні проблеми: складність створення спільнотних центрів (після фінансування проектів фахівці відчувають нестачу коштів), прагнення до освітнього розвитку (через брак фінансів спеціалісти відмовляються вкладати кошти в навчання), потреба в генералізації досвіду (якщо немає відповідного центру, то важко втримати програми).
«Але ми знайшли рішення шляхом установлення гідної оплати праці фахівців. Вони надають якісні платні послуги, за які отримують гідну платню, а тому мають змогу інвестувати в освіту, розвиток програм і просвітництво. Наші послуги розширюються, і клієнти також задоволені ними. Ми повинні розвивати якісні освітні програми у сфері психосоціальних втручань і змінювати освітні стандарти», — зазначив Олег Романчук.
Щоб втілити реформи, треба створювати локалізовані центри, які працюватимуть за моделлю «кошти йдуть за пацієнтом», упроваджувати зразок мультидисциплінарної команди для отримання допомоги, надавати послуги за єдиним протоколом, а також забезпечувати якісну освіту фахівцям психічного здоров’я.
Підготувала Ірина Наумець