Родинні трагедії Івана Франка

Іван Франко

Іван Франко

За титанічною постаттю Івана Франка — безсмертного «Каменяра», «Вічного революціонера», ідеологізованого радянською владою поета-громадянина і зведеного в культ шкільними підручниками української літератури, — дуже важко розгледіти живого чоловіка. А насправді він був звичайною людиною. Між письменницькою працею і насиченим громадським життям закохувався і шукав взаємності в коханні, прагнув створити щасливу родину. Однак особистим намірам Франка так і не судилося здійснитися — його сімейне життя було затьмарене психічною хворобою дружини, епілепсією та ранньою смертю старшого сина, спробами самогубства доньки. Доживав віку митець тяжко хворим, без жодної рідної душі поруч…

Тричі мені являлася любов

вгору

У ліричній поезії із циклу «Зів’яле листя» розкривається душевна трагедія Івана Франка, викликана тяжки­ми обставинами особистого життя, зокрема нерозділе­ним коханням. Як і кожен митець, він черпав натхне­ння у взаєминах із представницями протилежної статі. Жінок у його житті було немало, як стверджують дослідни­ки. Проте шедеври його інтимної лірики присвячені саме трьом.

Донька священика Ольга Рошкевич (у заміжжі Озар­кевич) була першим коханням поета — «несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана». Іван, тоді ще студент універ­ситету, зустрів її, прийшовши в гості до свого друга. Між ними спалахнуло кохання, але два арешти Франка за участь у гуртку демократичної молоді поставили хрест на його намірах одружитися з Ольгою. Її батьки заборонили молодим людям не лише зустрічатися, а й листуватися. Як згадував сам Франко, попри всі перепони, їхні стосунки, тривали близько десяти років. Вони продовжували переписку навіть після того, як Ольга побралася з о. Володимиром Озаркевичем. Свого первістка вона на­звала Іваном. На схилі віку перша кохана Франка мешкала поруч із ним у Львові, попри це завжди уникала зустрічей із ним. Перед смертю Іван Якович просив погукати її, щоб проститися. Ольга не прийшла, а помираючи, попрохала, щоб їй під подушку в труну поклали його листи.

Полька-шляхтянка Юзефа Дзвонковська — друге кохання Каменяра — «гордая княгиня, бліда, мов місяць, тиха та сумна». Вони познайомилися в Станіславові (нині м. Івано-Франківськ). Молоді люди тривалий час листувалися, однак на всі залицяння Франка Дзвонковська незмінно відповідала відмовою. За однією з версій, дівчина розуміла, що поет набагато нижчий за неї за соціальним статусом, а за іншою — вона знала, що невиліковно хвора. І справді, не доживши до 30 років, Юзефа померла від туберкульозу.

Третє кохання Франка — також полька Целіна Журовська (у заміжжі Зиґмунтовська). Поет зустрів її на пош­ті, де дівчина працювала касиром. «За саме серце вхопила мене, і смокче кров, і геть спокій жене», — писав він про неї у вірші. Вражений її красою, Іван постійно шукав із нею зустрічі. Не маючи адресатів для листування, сам собі писав листи, аби частіше ходити на пош­ту. Згодом почав між своєї кореспонденції вкладати лис­ти до Целіни, а також присвячені їй вірші. Вечорами він чекав її на вулиці та переслідував на відстані, але вона прямо дала зрозуміти, що такий кавалер її не цікавить. Піз­ніше Журовська стала дружиною поліцейського комісара Здіслава Зиґмунтовського, у них народилося двоє дітей. Однак упродовж років доля ще не раз зіштовхувала її з Франком.

Целіна одружилася 1896-го, цьогоріч побачила світ збірка Івана Франка «Зів’яле листя», яку заслужено вважають вершиною української любовної лірики. На той час поет уже десять років був одружений із киянкою ­Ольгою Хоружинською, шлюб із якою він узяв у травні 1886 р., але впродовж цілого десятиліття оспівував своїх колишніх пасій. Своїй же законній дружині він за все життя присвятив лише один вірш, який написав менш як через рік після весілля. У збірці «Зів’яле листя», що сповнена мотивами страждань від нерозділеного кохання, розкривається душевна трагедія самого Івана Франка. Ці муки змушують ліричного героя знову і знову шукати вихід у смерті:

...Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію...

...Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую...

(вірш «Я хтів життю кінець зробить...»)

Намагаючись заперечити автобіографізм поезій, Франко в передмові до першого видання писав, що уклав збірку за матеріалами щоденника самогубця, чоловіка «слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям», який «здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб». Хоча за цією ліричною постаттю все одно чітко простежується сам поет, тому, можливо, насправді суїцидальні настрої спадали йому на думку, але на такий «рішучий крок» він так і не наважився. Переживши декілька нещасливих історій кохання, Іван вирішив, що його обраницею має стати жінка, яка не зачепить так глибоко його серце і не примусить більше страждати.

Пролог до тяжкої, страшної драми

вгору

У листі до свого друга, сходознавця Агатангела Кримського, Іван Якович відверто писав: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий. Мавши іншу жінку, я міг би був розвитися краще і доконати чогось більшого. Ну, та дарма, судженої і конем не об’їдеш».

На початку 1885 р. Франку вже було 28, і він серйозно задумувався про одруження. У лютому поет відвідав у видавничих справах Київ. Там, у гостях родини викладача Колегії Павла Ґалаґана Є. Трегубова, його увагу привернула молодша сестра господині — 20-літня Ольга Хоружинська. Походячи зі збіднілої дворянської родини, вона була блискуче освіченою як для жінок того часу: закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат і вищі жіночі курси, володіла французькою, німецькою та англійською мовами, професійно грала на фортепіано, співала у хорі, виступала в театральних виставах.

Ольга Рошкевич Ольга Рошкевич

Юзефа Дзвонковська Юзефа Дзвонковська

Целіна Журовська Целіна Журовська

Ольга Хоружинська Ольга Хоружинська

Після нетривалого спілкування Франко повернувся до Львова. Вже в першому ж листі до дівчини він прагматично написав: «Що сказали б Ви, якби якийсь галичанин, приміром я, приступив до Вас із просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?» і почав детально перелічувати свої прибутки від редакторської й письменницької праці та витрати. Втім, порадившись зі своїм ­дідусем-опікуном, Ольга наприкінці жовтня дала йому ствердну відповідь. Однак Іван Якович продовжував вагатись і наприкінці 1885 р., ніби щось передчуваючи, написав їй листа з проханням розірвати стосунки, «щоб весілля наше не було прологом до тяжкої, страшної драми». На що Ольга відповіла: «Я Вам не нав’язуюсь, я і сама зможу жити і заробляти собі на хліб». Це, очевидно, зачепило письменника, і він вирішив поновити заручини. А на початку 1886-го наречена завітала до Львова.

Молоді люди почали планувати весілля. Хоружинська наполягала на квітні, тому наприкінці березня наречений прибув до Києва. Не варто забувати, що в ті часи Україна була розділена між двома державами: Львів ­належав до Австро-Угорщини, а Київ — до Російської ­імперії. Для одруження Франкові, як австрійському підданому, необхідно було надати відповідні документи, тому довелося тривалий час чекати, доки їх перешлють до Києва. Через що весілля перенесли на травень, хоча це й була недобра прикмета.

16 травня 1886 р. Іван та Ольга взяли шлюб у Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Франко спізнився на власну церемонію, бо побачив у бібліотеці Трегубова рідкісний стародрук і сів його переписувати, забувши зовсім про час. На весіллі були присутні представники як Галичини, так і Центральної України. Як прогресивний громадський діяч, своїм шлюбом Іван Якович прагнув втілити давню мрію українського народу — об’єднати розділену кордоном батьківщину в одну державу. Тому й обрав собі за дружину представницю Слобожанщини. До того ж дід Ольги, Іван Федоровський, дав за нею хороший посаг, хоч і говорив онуці: «Я б не закохався до нестями в твого чоловіка. Мені здається, цьому заважає його зачіска».

Не встигли відгуляти весілля, як над Франком знову ­нависла загроза нового арешту, жандарми не припиняли стежити за ним. Молоде подружжя мусило від’їжджа­ти квап­ливо до Львова, провівши першу шлюбну ніч у потязі.

Життя вдома стало пеклом

вгору

Ольга Хоружинська, перетнувши кордон, опинилася в зовсім нових для себе умовах. Її, представницю ­Східної України, знайомі Франка називали «москалькою» і постійно критикували за розбіжні з галицькими звички та уявлення. Попри всі перешкоди, молода дружина ­що­сили намагалася довести свою значущість, усіляко ­до­помагаючи чоловікові. Вона видавала разом із ним ­журнал «Життя і слово», перекладала наукові статті із фран­цузької, збирала фольклор, нелегально перевозила через кордон до Російської імперії заборонену галицьку літературу, заохочувала Франка до навчання в Чер­нівецькому університеті, «була його інспіраторкою, дорадницею, підтримкою». Але в очах галицької громади Ольга так і залишалася «схизматичкою», яка за стільки років не навчилася розмовляти українською, спілкуючись суржиком. Саме через неї відвернулися від Івана Яковича такі його близькі знайомі, як Михайло Павлик. Безсумнівно, це викликало невдоволення дружиною й у самого митця.

Місцеве жіноцтво постійно критикувало молоду ­дружину за те, що вона була поганою господинею. Ольга щиро прагнула створити всі умови для свого видатного чоловіка, перед талантом якого схилялася, але їй це не вдавалося. Як пригадує Анна, донька Франків, «Мама, звикла змолоду на достаток — не вміла в скромних обставинах бути ощадною. Без застанови віддавала послідні гроші на гостини і дарунки гостям, що приїжджа­ли у відвідини». Не знаючи галицької кухні, вона намагалася постійно експериментувати зі стравами, а оскільки не мала з ким порадитися, то наслідки були не завжди вдалими. Збереглися листи Ольги до Франка, у яких вона запитувала чоловіка (!), як приготувати ту чи іншу страву, і навіть надсилала йому зразки муки.

Друг родини, історик Григорій Величко, писав: «Усе робилось без ладу, і в хаті Франка панував нелад і хаос, не було вигоди, а був недостаток, дарма, що заробляв він добре, і галицька жінка могла б тримати рівновагу й дати своєму чоловікові та родині спокійне і вигідне життя». ­Однак згодом додавав: «Її одинокою провиною було те, що вона вийшла заміж за Франка в чужі для неї мізерні га­ли­цькі обставини. Сама вона була добра, чуйна до людського горя, досить поступлива, але непрактична в житті».

У подружжя за п’ять років народилося четверо дітей — сини Андрій, Тарас, Петро і дочка Анна. Здоров’я Ольги почало слабнути — у неї навіть підозрювали туберкульоз. 1893 р. — Франко повернувся з Відня, у листі другу оповідав, що «у неї лучився вибух крові, і хоч лікарі впевняють, що се нічого, катар легких, то все-таки боюся, щоб не було гірше». Натомість інша, більш тяжка, хвороба дружини Івана Яковича проявилася дещо пізніше. Коли Франко прохав руки Хоружинської, то її сім’я делікатно змовчала про спадковий недуг. Адже від нього страждав Іван, брат Ольги, а одна з сестер — Марія — навіть декілька років провела в божевільні Харкова, у сестри Антоніни на схилі віку теж почали проявлятися ознаки захворювання. За перші роки після весілля Ольга ж не виказувала жодних причин для занепокоєння. Проте з часом родина росла, проблеми накопичувались, стосунки з чоловіком щодалі більше розчаровували — і душевна рівно­вага дружини похитнулася.

Нервова хвороба Хоружинської, за однією з версій, була наслідком перенесеної операції через запалення сліпої кишки. Сестра Ольги, Антоніна Трегубова, пригадувала: «В 1898 році Ольга приїздила до Києва, суму­вала, що після своєї хвороби вона дуже погано себе почуває, що ті ліки, які їй давано за час перебування в лікарні, впливають на її психіку. Вона дійсно зробилась надзвичайно нервова». Що то були за ліки — наразі невідомо. Перші ознаки нервово-психічного розладу Ольги Федорівни домашні сприйняли за звичайне роздратування. Як згадує Франко, вона «постійно нарікала на дорожнечу, ­торгувалася з продавцями, жалілась, що це і друге треба кон­че купити». Але таке невдоволення почало проявля­тися все час­тіше і переростало в напади неконтрольованої ­істерики.

1898 р. громадськість відзначала 25-літній ювілей творчості Івана Франка. Студенти та члени Наукового товариства ім. Т. Шевченка зібрали для нього близько 2 тис. австрійських крон. Родина, яка змінила вже з десяток квартир, вирішила нарешті збудувати свій власний дім. Франко взяв у банку іпотеку на 34 роки (яку виплатили вже по війні його діти), до того ж на будівництво пішло все придане Ольги Федорівни.

Іван та Ольга в день весілля Іван та Ольга в день весілля

Будинок родини Франків у ЛьвБудинок родини Франків у Львовіові Будинок родини Франків у ЛьвБудинок родини Франків у Львовіові

Діти Франків, 1902 р. Діти Франків, 1902 р.

Пані Франко вирішила сама завідувати зведенням ­вілли, попри те, що і так мала численні обов’язки. Як наслідок, вона постійно конфліктувала з майстрами, підозрювала їх у розкраданні, часом розганяла робітників і зривала будівництво. Донька Анна пригадувала, що «мама все була слабосила і тендітна. Непосильна праця вдома, ношення харчових продуктів із міста виснажували її фізичні сили. Став помітний розстрій її душевної системи. Втрата всіх її грошей, що пішли на будову хати, вибила з-під її ніг ­останню опору. Зарібок тата все був малий, все в хаті була недостача, вічна журба і гризота: що буде завтра? — все це розхитувало і так слабі її нерви». У листі до Агатангела Кримського Іван Франко незабаром писав: «У мене також клопіт, моя жінка тяжко недужа. В неї тепер проявилося божевілля на тлі зразу еротичнім, а потім релігійнім. Правда, їй тепер уже ліпше (вона живе в Коломиї в домі одного знайомого лікаря), але що ся хвороба в ній фамільна, а організм її дуже утлий і вичерпаний, то я боюсь, що поліпшення буде нетривале. Сей останній припадок у зв’язку з тисяч­ними іншими прикростями страшенно прибив мене, і я іноді й сам почуваю страх, що збожеволію». Якихось інших подробиць про перебіг хвороби дружини Іван Якович не залишив. Лист датований 1900 р., тому стає очевидним, що захворювання почало швидко прогресувати, бо Франко уже не соромлячись називає його «божевіллям». Про ознаки розладів «на тлі еротичнім і релігійнім» можна лише здогадуватися, тоді як про поведінку Ольги з дітьми читаємо в спогадах Анни: «Мама почала діставати напади переслідування й шалу, і життя наше ставало щораз важчим… Коли ми приходили зі школи, мама накидалася на нас із страшними лайками. Наше життя вдома стало пеклом. Доводилось терпіти й мовчати».

1902 р. родина Франків переїхала до нового дому. Довго­очікуване власне помешкання не принесло їм щас­тя. Неправильно побудовані комини взимку не давали теп­ла, а лише чаділи, доводилося сидіти в холоді. Через постійні протяги діти часто застуджувалися. Леся Українка, яка приїзди­ла до Франків у гості, пригадувала, що дім був незатишним і пустим. Таке враження він справив і на Марію Грінченко, яка назвала їхню віллу не інакше, як «непривітна незахисна господа» і «холодна сумна пустка».

Хаос у родині поглиблювався. Діти виростали бешкетливими та недисциплінованими. Їхні безконтрольні пус­тощі викликали постійне обурення сусідів. У дворі тримали безліч собак, зокрема й безпритульних, за якими теж особливо ніхто не доглядав. Сусід Франка, Михай­ло Грушевський, навіть подавав через це на нього позов до суду. Ще до проблем із сусідами додалися конфлікти з друзями. Ольга Федорівна не хотіла бачити у своїй новій господі жодних гостей. Так, 1903 р. письменник Борис Грінченко привіз до Львова свою доньку Настю для вступу до університету. На запрошення Франка, вони зупи­нилися в нього вдома. Але господиня влаштувала скандал і зі словами: «Чи розумієте ви, що це образа для мене, що ви приїхали з Росії вчитися тут?» — вигнала їх із помешкання. За спогадами Анни, «Мама вважали всіх колишніх приятелів і знайомих своїми найгіршими воро­гами… Усіх, хто до нас заходив, вона виганяла з хати. Тато й усі ми від цього невимовно терпіли, та ради не було. Не було також засобів, щоб віддати маму на лікування… Страшні сцени щораз то частіше повторювалися». Як виявилося, це ще була не межа — найбільше загострення хвороби Ольги Федорівни спричинила смерть старшого сина, який теж тяжко занедужав.

Хлопчик мене радує і печале разом…

вгору

Андрій народився 16 липня 1887 р., ця подія принесла велику радість у молоду родину письменника. В одному з листів до Михайла Драгоманова Франко писав: «…жінка ним не налюбується, та й я якось веселіше працюю під його чалапкання і балакання». Хлопчик зростав тендітним та хворобливим, і тому викликав постійне занепокоєння в матері. Та й батько, незважаючи на свою постійну заклопотаність, знаходив хвилинку для улюбленого синочка, а перебуваючи часто у від’їздах, у листах цікавився його здоров’ям і надсилав йому подарунки. Андрійко вирізнявся мовчазливістю і вдумливістю, йому важче давалися інтелектуальні та фізичні навантаження. Одного разу, під час родинного відпочинку на Черемоші 1898 р., він невдало кермував плотом, і раптова повінь скинула його у воду. Якби не вчасна реакція батька, який миттю кинувся на порятунок синові, хлопець міг би втонути.

На відпочинку трапився з первістком Франків інший нещасний випадок — менш страшний, але з фатальними наслідками, який детально описала в спогадах Анна Франко. Колись увечері родина поверталася додому, й Андрій біг попереду. Раптово з-за плоту вискочив хлопчик, кинув у нього великим каменем, поціливши прямо в голову. Франко заніс закривавлено­го непритомного сина в дім й одразу викликав лікаря. «Згодом рана загоїлася, й здавалося, що горе проми­нуло, — оповідає Анна. — Та так не сталось... Через кілька років унаслідок травми Андрій дістав тяжку невиліковну недугу — епілепсію. Ця хвороба наповнила жахом наші дитячі серця, прибила важким горем тата і маму. Тепер ціле його трагічне життя — це була постійна незагоєна рана маминого серця».

Попри тяжке захворювання сина ані батьки, ані сам ­Андрій не акцентували на ньому уваги, намагаючись жити звичайним життям. Коли хлопчику виповнилося 9 років, пішов до школи разом із молодшим братом Тарасом. І хоча він часто пропускав заняття, і доводилося наздоганяти матеріал із репетитором, не відставав від брата. Завдяки небувалій наполегливос­ті результат не змусив себе чекати: серед своїх рідних Андрій заслужено мав репутацію людини енциклопедичних знань (брат Тарас жартома писав, що він «начитаний і напханий наукою, як гуска в осені галушками»). Хоча епілептичні напади незмінно наганяли жах на рідних, у сім’ї всі любили і поважали Андрія.

Брати Франки, закінчивши польськомовну народну школу та ака­демічну українську гімназію у Львові, 1907 р. вступили на філологічний факультет до Львівського університету. Однак недуга батька завадила повно­цінному навчанню. Івану Франкові 1908 р. паралізувало руки, і він потребував помічника у всіх справах — від побутових до творчих. Таким помічником і став для нього Андрій. Сам тяжко хворий, юнак став батьковими руками: він писав за нього листи, записував під диктовку твори, допомагав із перекладами та збором фольклорних матеріалів, незмінно супроводжував у поїздках, слідкував за прийомом ліків і режимом дня Франка.

Як пригадували сучасники, побачивши разом батька і сина, важко було сказати, хто із них справляв враження більш хворого і безпомічнішого. Андрій самовіддано не лише доглядав батька, а й завжди незмінно виконував усі дрібні просьби братів та сестри. Терпляче він зносив і напади материної хвороби. Коли Ольга Федорівна починала несамовито лютувати і кидатися із докорами на домашніх, він завжди намагався її заспокоїти й уникнути конфлікту. Таке напружене життя в поєднанні з навчанням не могло не позначитись на його здоров’ї. Незадовго до закінчення університету Андрію стало значно гірше. Сестра Анна пригадувала: «Тяжка недуга була постійною товаришкою його молодого життя, а в 24 роки в життя прийшло нагле погіршення. Андрій почав нам оповідати, що бачив ясно, як перед його очима опускалися білі полотна апостола Павла. Різні галюцинації стали його переслідувати».

Андрій Франко під час навчання в університеті Андрій Франко під час навчання в університеті

Анна Франко з чоловіком Петром Ключком і сином Анна Франко з чоловіком Петром Ключком і сином

Незважаючи на свій стан, Андрій захоплювався спортом. Одного вечора, напередодні Великодня 1913 р., він повернувся з гімнастики й одразу ліг спати. Вночі в нього стався черговий напад епілепсії, і юнак помер. Смерть сина стала невимовною втратою для Франка, який почувався без його допомоги абсолютно безпорадним. Після смерті улюбленця сильно погіршився і стан здоров’я Ольги Федорівни. Її нервові напади стали просто нестерпними для рідних — найперше для доньки Анни, яка найбільше потерпала від дій матері.

Два рази я хотіла відібрати собі життя, але обидва рази невдатно

вгору

Анна — наймолодша дитина (народилася 9 серпня 1892 р.). Це були не найкращі часи в родині Франків. У листі до Михайла Павлика Іван Якович іронічно писав: «У мене дома благодать: дочка вродилась, жінка незду­жає, з кухаркою вічні сварки, діти кричать, грошей треба багато, а нема, одним словом, голова тріщить, і робити нічого не хочеться». Дитячі роки Анни були досить щасливими. З часом материна хвороба загострювалася, життя доньки ставало щоразу важчим. Сам Франко зауважував, що Ольга Федорівна закинула господарювання по дому, коли дівчинка стала підростати, і тому обід варився лише тоді, коли 13-літня Анна поверталася зі школи. Поступово вся хатня робота лягала на її тендітні плечі. Хоча не фізичної праці найбільше боялася дів­чи­на. Вона жила в одній кімнаті з матір’ю, а тому постійно зазнавала з її боку найрізноманітніших знущань. У книзі «Іван Франко і його родина» вона пише: «Мене вона зненавиділа всім своїм хворим єством. Мама казала мені, що я не її донька. Щодня повторювала мені, що я хлопська дитина і маю бути в неї служницею, а не ходити до школи. Переслідуванням не було кінця — вона кожного дня й у кожний час накидалася на мене з обвинуваченнями».

Від безвиході молоду дівчину почали навідувати думки про самогубство. «Брати майже кожного вечора виходили з хати, чи то на руханку, чи на студентські сходини, — пригадує Анна, — я ж здебільшого залишалася з нею сама, і її напади доводили мене до розпуки. Два рази я хотіла відібрати собі життя, але обидва рази невдатно». За бідолашну дівчину не було кому заступитись. Батько був заклопотаний своєю працею, до того ж сам тяжко хворів. Єдиною віддушиною в житті Анни стала школа — навчання в приватній українській гімназії для дівчат ім. Т. Шевченка. Цей період ознаменований найсвітлішими спогадами її безрадісної юності. Щоправда, інколи Ольга Федорівна поводилася спокійно, гуляла з донькою по Стрийському парку, діставала старі фотографії, розповідала про своїх подруг і родичів, «але нараз вона верталася до дійсности — швидко ховала альбоми і злобно зверталася до мене: «Я — стовпова дворянка, а ти — хлопка». І починалося…».

Закінчивши школу та вчительську гімназію при ній, Анна не змогла отримати посаду вчительки, а тому працювала урядником у страхово-кредитному товаристві «Дністер». До того ж дівчина закінчила курси медичних сестер під керівництвом Євгена Озаркевича. Але після трагічної смерті брата Андрія вона перейняла його естафету в догляді за батьком — супроводжувала його під час поїздки, допомагала в побуті. Це викликало різке невдоволення з боку Ольги Федорівни: «Мама заборонила мені помагати татові в його немочі, що найбільше боліло мене, і я в розпуці бачила, що мені дома життя немає, і єдиний рятунок — це вирватися з цього страшного життя». Смерть Андрія значно поглибила ознаки материної хвороби. Вона кидала в немічного Франка полінами, знаючи, що він ­через паралізовані руки не мав змоги захищатися. Окрім лютих нападів, домашнім доводилося ­терпіти ще і її розповіді про сина як про живого. За спогадами Анни, «…насправді мама ніколи не повірила, що він умер. Часто, прийшовши з міста, казала мені: «Я бачила Андруся, він, напевно, живе, оженився». Тоді накидалася на нас усіх: «Чому ви його сховали від мене? Хай він прийде» і т. д.».

Становище Анни з часом стало зовсім нестерпним, тому за першої-ліпшої нагоди поїхати з дому вона ­вхопилася, як за рятівну соломинку. Незабаром тітка по матері — Олександра Ігнатович — запросила її в гості на Київщину, і дівчина одразу погодилася. Це був червень 1914 р., а вже в липні почалася Перша світова війна, через що донька Франків не змогла перетнути кордон з Австро-­Угорщиною і повернутися додому. Анна в Києві влаштувалася до шпиталю сестрою милосердя. Відсутність доньки тяжко вразила Івана Яковича. Листовно та через знайомих він постійно прохав її про повернення, навіть погрожував позбавити спадщини. Однак Анна не могла побороти болючі спогади про своє життя в рідному домі і, незважаючи на повагу і співчуття до хворого батька, відповіла йому відмовою. В лютому 1915 р. вона надіслала Іванові Яковичу розпач­ливого листа, у якому вилила все своє горе. Писала, що жалкуватиме про це все життя, але ніколи не була доброю донькою. «Не знаю, чому так сталося? Може бути, що тая отрута, котру мама вливала літами в наше родинне життя, забила в мене всякі чувства, о Боже, мені здається, що я маю зруйноване ціле життя, назавсігди…».

І справді, до останніх днів Анна відчувала провину за те, що не повернулася додому, що кинула безпорадного батька і навіть не змогла приїхати на його похорон. Так, упродовж років у мемуарних творах вона знову і знову повторю­вала, що не виконала обов’язку доньки. Але її художні твори стали реалізацією тих родинних ідеалів, яких вона була позбавлена. Зокрема, в оповіданнях «Фантазія», «Цвіт яблуні», «Різдвяний подарунок» (які також певною мірою є автобіографічними) Анна Франко відтворила ідеа­лізовану картину родинних взаємин — із люблячими батьками, здоровими дітьми, в атмосфері затишку, злагоди і щас­тя, чого у власному житті вона майже не зазнала. ­Попри тяжку психологічну травму дитинства, Анна все ж створила власну сім’ю. 1919 р. у складі Місії Червоного Хреста вона виїхала до Берліна для надання допомоги українським полоненим. Там молода жінка зустріла лікаря Петра Ключка, з яким згодом одружилася. У них народилося двоє синів. Сім’я Ключків певний час мешкала на Закарпатті. Анна, хоч як не важко це було психологічно, кілька разів приїздила до Львова провідувати матір. Однак і в її родині не все було добре: після тюремного ув’язнення помер її чоловік, а молодший син Тарас із підліткового віку внаслідок перенесеного кору страждав на епілепсію. Піз­ніше Анна мешкала в Австрії, де працювала мед­сестрою, а потім осіла в Канаді. Її твори були заборонені в Радянському Союзі, та саме вони дають нам найцінніші матеріали про родинне життя Івана Франка.

Орел, що волоче за собою підтяті крила

вгору

Із початком Першої світової війни сім’я Франків остаточно розпалася. Брати Петро і Тарас, після смерті Анд­рія і від’їзду Анни, були мобілізовані на фронт. Психічне здоров’я Ольги Федорівни настільки погіршилося, що Іван Якович уже не міг жити з нею під одним дахом — він переїхав до свого друга Йосифа Рейхерта. Врешті-­решт після довгих вагань у грудні 1914 р. Франко змушений був помістити дружину до психіатричної лікарні на Кульпарківській (нині — Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня). Ольгу Федорівну відпускали додому, але «стан її здоров’я у шпиталі тільки погіршився. До цього спричинилося також співжиття з іншими хвори­ми. Жадної надії на поправу не було». Згодом Франко повернувся до родинного, тепер уже порожнього, будинку, запросивши як економку свою ­колишню любов — овдовілу Целіну Зиґмунтовську з двома дорослими дітьми. Але й тут на нього чекало роз­чарування — за півроку Іван Якович попрохав її залишити будинок і більше ніколи не поверта­тися. За словами поета Петра Карманського, Франко в ті часи нагадував «підстреленого орла, що впав з високої скелі на долину, волоче за собою підтяті крила і поглядом жахливого перед­смертного суму дивиться на вас та кривавить вам серце».

Іван Франко, 1912 р. Іван Франко, 1912 р.

Ольга Франко, 1922 р. Ольга Франко, 1922 р.

На схилі віку Каменяр тяжко хворів. Усе своє життя письменник працював у неопалюваних приміщеннях. ­Далися в знаки і три ув’язнення, перебування по кілька місяців у холодних тюрмах. Як результат йому почало сковувати руки — спочатку праву, ще деякий час він ­писав лівою, а потім відібрало і її. Він диктував свої твори синові Андрію. Найбільше загострення хвороби трапи­лося 1908 р., тоді лікар Лев Коссак давав хворому два роки — Франко прожив ще вісім. Спочатку Іванові Яковичу діагностували запалення нирок. Від вживання ­прописаних ліків і оздоровлення на водах у Хорватії письменнику стало лише гірше. Згодом йому поставили діагноз «ревматоїдне ураження серця» і призначили вживання наперстянки, що призвело до галюцинацій. Франко в нарисі «Історія моєї хвороби» детально описав, що йому являвся дух Драгоманова, який погрожував страшним судом, і як духи гнали його вночі по полях. Про різноманітні видіння батька залишили спогади і його діти. Так, син Андрій пригадував, що «у цей період батька пере­слідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках». Анна ж писала: «Тата почали діставати галюцинації, йому причувалися голоси померлих приятелів (особливо недавно помер­лого Доманицького), він вів із ними спори й розмови. Руки, що були в процесі паралічу, сильно його боліли, йому здавалося, що духи висилають різні відомості в прос­тір і сильними дротами передають їх йому, здавалося, що ці дроти входять у його пальці, викручують руки, мучать його». Також письменник нав’язливо скрізь шукав ключі від хати в рідному селі, які він у дитинстві викинув до криниці, думаючи, що нібито лише вони допоможуть йому одужати.

Пізніше Франка лікували в санаторії у Софіївці. Фахівці так і не змогли встановити точний діагноз і «ствердили, що татова хвороба — це прогресивний параліч, зумовлений сильним нервовим потрясінням» і направили до психіатричної лікарні. Як писав сам митець, «заперли в будинок боже­вільних», хоча він терпів «страшні муки від рук». Лікар Д. Луцик, який глибоко вивчав історію хвороби Каменяра, стверд­жує, що ці прояви — наслідок нераціонального лікування наперстянкою, яка накопичувалася в організмі та призводила до порушень мозкової діяльності. Втім, поступово письменник заспокоївся, його розмови з духами майже припинилися і його відпустили додому. Однак таке покращення було тимчасовим. Історик Дмитро Дорошенко 1909 р. так описував свою зустріч із Франком: «Він був хворий, явні ознаки духового розстрою. Крім того, мав зведені й покалічені пальці на руках. Його переслідували якісь привиди. Щоб позбутися їх, він мав з собою банку з розчином креозоту, куди мачав свої слабі, скрючені пальці і кропив ними довкола себе. Креозот роз’їдав йому пальці, шкіра на них репалася і облізала, пучки рук являли якусь червону страшну рану».

У музеї Івана Франка зберігаються так звані «Листки на теплоту», на яких вказані діагнози видатного письменника. Цей документ ретельно вивчив український лікар, професор медицини Дмитро Луцик. Він дійшов висновку, що правильного діагнозу Франкові так і не поставили, не кажучи вже про те, що його неправильно лікували. Серед зазначених у «Листках» діагнозів значаться атеро­склероз, міокардит, нефрит, пневмонія, параліч, деменція і сифіліс. На думку професора Луцика, основний діаг­ноз Франка — «деформуючий ревматоїдний поліартрит», який 1916 р. ще не входив до номенклатури хвороб людини, а отже, не міг бути адекватно діагностований. Ця хвороба мала спадковий характер і передавалася материнською лінією Кульчицьких (дівоче прізвище матері Франка). Діаг­ностований сифіліс професор визнає цілком помилковим. Відкрита 1906 р. реакція Вассермана (RW) на ті часи широко використовувалася до кожного хворого, який звертався за допомогою до лікарні. Адже тоді ще невідомо було, що реакція може бути позитивною при початкових стадіях ревматизму, а тому одразу ставили всім сифіліс. Можна припустити, що діаг­ноз, який записаний останнім у переліку, був зазначений зумисне ворогами письменника.

Франка лікували ртуттю, йодом, миш’яком і вже згаданою наперстянкою, що не тільки не полегшувало його стану, а й викликало галю­цинації та передчасну деменцію. Восени 1915-го близькі поета влаштували Івана Яковича до притулку Українського січового стрілецтва. Його лікував доктор Броніслав Овчаровський. Спочатку Франку стало навіть краще, але по поверненні додому стан здоров’я знову різко погіршився. Удома його відвідували лікарі, але жодних результатів це не дало. 9 березня 1916 р. він склав заповіт, а 28 травня — його знайшли мертвим у власному кабінеті. Передсмертний діагноз Франка (за версією Д. Луцика) звучить так: «Інфекційний, неспецифічний, прогресуючий деформуючий ревматоїдний поліартрит. Інфекційно-токсичний медикаментозний ­маразм. Міокардіодистрофія. Декомпенсація серцево-­судинної системи. Амілоїдоз нирок, гідремія. Анемія, агонія, зупинка серцевої діяльності».

Жодних родичів поряд із письменником не було (Анна тоді мешкала в Києві, Петро був на фронті, а Тарас — у полоні), організацію похорону взяло на себе Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Із днів журби

вгору

Ольга Федорівна вийшла з лікарні вже після смерті свого видатного чоловіка (1918 р.), провівши там понад три роки. Наближені до родини пригадували, що поводити себе вона почала значно спокійніше — «не бігала, не кричала, не кидала полінами, як то було раніше». Вона була в змозі сама себе обслуговувати і навіть 1926 р. написала спогади. Дослідники припускають, якби вчасно було розпочато її адекватне лікування, то перебування у психіатричній лікарні можна було б уникнути. Проте, який діагноз їй ставили, як саме лікували — достеменно невідомо. За спогадами сучасників, на схилі віку дружина Франка справляла враження цілком здорової людини, листувалася з багатьма друзями родини. Єдине, що видавало її хворобу, були постійні згадки про сина ­Андрія як про живого. У листах наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. вона то передавала сину Тарасові привіт від стар­шого брата, то просила Митрополита Андрея Шепти­цького посприяти якнайшвидшому поверненню Андрія до­дому тощо. Весь час чекала на його приїзд, а коли приїздила донька, вона її вже не пізнавала.

Анна Франко з братом Петром біля могили батька, 1933 р. Анна Франко з братом Петром біля могили батька, 1933 р.

Державний історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар» Державний історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар»

17 липня 1941 р. померла Ольга Франко. Поряд з нею, на жаль, не було нікого з рідних. Це були перші дні німецької окупації Львова. Свого геніального чоловіка вона пережила на 25 років. Коли ховали Івана Яковича, то планувалося, що його дружину потім покладуть в одну з ним могилу. Але через скульптурну композицію, споруджену 1933 р. на могилі Каменяра, це стало неможливо, тому поховали Ольгу Федорівну трохи віддалік. Не вдалося їм зблизитися за життя, так не вдалося і після смерті… Як писав літературознавець Ярослав Грицак, «...у кінцевому ж рахунку і Франко, і Хоружинська схильні були вважати своє одруження катастрофою, що було розплатою за шлюб без любові, а з докт­рини».

Підготувала Олена Тищенко