Божевільне кохання Френсіса Скотта Фіцджеральда

Класик американської літератури Френсіс Скотт Фіцджеральд, автор романів «Великий Гетсбі», «Ніч лагідна», «Останній магнат», став відомим та успішним ще замолоду — і не лише завдяки власній творчості. Разом зі своєю дружиною і незмінною музою Зельдою Сейр він був справжньою зіркою «епохи джазу». Їхня романтична історія кохання та епатажні світські витівки зробили Фіцджеральдів однією із найпопулярніших пар Америки. Однак за лаштунками яскравого подружжя насправді приховувалися ревнощі, суїцидальні настрої, алкоголізм і божевілля.

Я закоханий у буревій

вгору

Френсіс Скотт Фіцджеральд

 

Френсіс Скотт Фіцджеральд

Майбутній письменник народився 1896 року в містечку Сент-Пол (штат Міннесота, США). Родина Фіцджеральдів за походженням тяжіла до вищого класу, хоча ­їхні реальні статки були вкрай мізерними. Саме через ­фінансові труднощі батько Френсіса був змушений працю­вати комівояжером. Як писав дослідник Микола ­Ларінський, «були два моменти, які серйозно позначилися на формуванні характеру Фіцджеральда: перший — він соромився своєї матері, другий — його батько мав звичку життєві негаразди заливати спиртним. Скотт любив, але не міг поважати батька і шанував, але не любив матір». Зокре­ма, отриманий матір’ю спадок дав змогу синові вступити до Принстонського університету (одного з найста­ріших і найпрестижніших університетів США, штат Нью-Джерсі).

Ще у шкільні роки Скотт почав писати п’єси для учнівського театру та друкував свої оповідання в місцевих журналах. Однак в університеті, на який він покладав ­великі сподівання, юнак став справжнім невдахою: і з футбольної команди його виключили, і до театрального гуртка не взяли, та й особливими успіхами в навчанні також не міг похвалитися. Тому після третього курсу Фіцджеральд зважився на відчайдушний крок — на­передодні випускних іспитів кинув Принстон і записався добровольцем до діючої армії, на той момент США долучились до участі в Першій світовій війні. Втім, 67-й піхотний полк, у якому служив Френсіс, не був задіяний у серйозних боях.

Під час військових навчань молодий письменник почав роботу над великим твором «Романтичний егоїст», адже його новою мрією стала література. Незабаром він потрапив із полком до Алабами (штат, розташований у південно-східному регіоні США) в навчальний табір у Форті Шерідан. Бувши розквартированим у Монтґомері, Фіцджеральд у квітні 1918 року зустрів там свою майбутню дружину — місцеву «знаменитість» Зельду Сейр, яка мала велике коло шанувальників.

18-річна Зельда щойно закінчила коледж зі званням найгарнішої випускниці. Вона була найменшою із шістьох дітей у заможній сім’ї судді Сейра (одного з провідних юристів міста). Обидва її дідусі були сенаторами. ­Артистична дівчина мала цілу низку захоплень: у юному віці займалася балетом, гарно малювала, багато читала, вела щоденник, професійно плавала, але найбільше полюб­ляла бунтувати проти консервативних звичаїв Півдня. Зельда виділялася свавільним характером, легко­важністю і нерозважливістю, носила коротке волосся, пробувала палити, шокувала громадськість відвертими ­купальниками, тікала з дому на нічні побачення тощо.

Нестримна дівчина намагалася завжди бути в центрі уваги і не мала відбою від прихильників, ряди яких поповнили і новоприбулі солдати. Однак єдиним, хто справді привер­нув до себе її серце, став молодший лейтенант Фіц­­джеральд — і їхні почуття були взаємними. Як писав він у своєму щоденнику: «Я закоханий у буревій… Я кохаю її, я кохаю її, я її кохаю!».

Їхні вечірні прогулянки, дискусії на літературні теми, мрії про майбутню славу закінчилися заручинами. Але, як і слід було очікувати, батьки Зельди були не в захваті від цього. Молодий солдат (без освіти, без професії, без статків, ще до того ласий до чарки) виглядав в очах консервативного судді Сейра недостойною партією для його доньки. Проте чіткої відмови від батьків не прозвучало: вони лише делікатно пояснили Френсісу, що спочатку треба влаштуватися на стабільну роботу, а потім будувати далекосяжні плани.

Незабаром надійшла звістка про закінчення війни, армій­ські частини залишили місто. Демобілізувавшись, Фіцджеральд перебрався до Нью-Йорка, де влаштувався у реклам­не агентство, дописавши свій роман, надіслав його до відомого видавництва «Скрібнерс». Попри розлуку, Зельда не забувала про коханого, але зустрічалася і з іншими хлопцями. Якось вона чи то випадково, чи то зумисно написала лис­та одному зі своїх залицяльників і вклала його в конверт з адресою Скотта. Обурений наречений примчав до Монтґомері, а після з’ясування стосунків дівчина жбурнула йому подаровану обручку й остаточно розірвала заручини. Саме на цей момент «Скрібнерс» повернуло письменникові-­початківцю його роман. Розчарований Фіцджеральд почав пиячити, покинув Нью-Йорк і повернувся додому в Міннесоту.

Вдома Скотт повністю переробив свій роман під новою назвою «По цей бік раю», ба більше, не забув надати головній героїні риси Зельди, а також додав до текс­ту цілі уривки з її листів. Зрештою видавництво не лише взяло твір до друку, але й виплатило авторові відразу солідний гонорар. Перший наклад роману розлетівся вже за три дні. Окрилений письменник негайно вирушив до Монт­­ґо­мері. Через тиждень після виходу книги, 3 квітня 1920 року, Френсіс Скотт Фіцджеральд і Зельда Сейр стали чоловіком і дружиною. Вони вінчалися у Нью-Йорку, на церемонії не було батьків ні з одного, ні з іншого боку. Хоча це жодним чином не засмутило молодят, адже всі їхні мрії здійснились. «Я не хочу стати відомою і поважаною, — писала пізніше Зельда, — все, чого я прагну, це бути завжди юною і дуже безвідповідальною, жити і бути щасливою».

Король і королева епохи джазу

вгору

Скотт поряд із друзями-багатіями завжди відчував себе неповноцінним саме через фінансову неспроможність власних батьків. Тому, коли він отримав перший гонорар, поставив собі за мету — одразу ж потрапити до вищого світу. Початковий етап подружнього життя Фіцджеральдів аж ніяк не можна було назвати скромним. Медовий місяць молодята провели у шикарному нью-йоркському готелі «Балтимор», де ні в чому собі не відмовляли. А пізні­ше вони придбали маєток у середземноморському стилі на Мангеттені (штат Нью-Йорк, США).

Зельда Сейр у юності   Зельда Сейр у юності Скотт і Зельда: чарльстон кохання   Скотт і Зельда: чарльстон кохання Френсіс Скотт в армії   Френсіс Скотт в армії

Роман «По цей бік раю» став справжнім бестселером, його перевидавали 11 разів, і щоразу авторові за це доплачували. Згодом Френсіс закріпив свій успіх новим романом — «Прекрасні та приречені» — про представників американської богеми 1920-х рр. Книга була прихильно зустрінута, письменник окремо одержав солідний гонорар за право її екранізації того ж 1922 року. Окрім того, видавництва змагалися між собою за публікацію невеличких оповідань Скотта. Він писав їх нашвидкуруч, використовуючи сюжети зі знайомого йому життя, занотовуючи під час вечірок влучні фрази прос­то на серветках. До речі, за вихід кожного отримував близько 3 тис. доларів.

Це були «ревучі двадцяті», «епоха джазу» — період в історії США між закінченням Першої світової війни (1918) і початком Великої депресії (1929), коли молоде покоління, що пройшло горнило війни, прагнуло взяти від життя все заразом. Слава першого літератора нової доби водно­час розширила коло спілкування молодого і перс­пективного прозаїка. Голосні вечірки, ритмічні танці, ново­стильна музика, захоплюючі вистави стали повсякденністю родинного життя Скотта і Зельди, яких називали «королем» і «королевою» вищого світу. Втім, у США саме тоді набрав чинності «сухий закон», попри це, жодна з розваг шалених Фіцджеральдів не минала без алкоголю. У них були гроші, а отже, вони мали змогу жити «поза правилами»: за деякими свідченнями, у подружжя навіть був свій персональний бутлегер.

Можна з упевненістю сказати, що Фіцджеральди стали зірками тієї епохи. Вони задавали стиль у літературі, у моді, у світському житті. За їхніми пригодами невідступно слідкували репортери, а яскраве подружжя вміло епатувати пуб­ліку. Так, під час однієї з вечірок Зельда роздягнулася і на очах у всього товариства пірнула у вуличний фонтан. Скотт, прийшовши на виставу, яка йому чомусь здалася нецікавою, вирішив розважити публіку власним стриптизом. Відвідавши чергову коктейльну вечірку, пара каталася Нью-Йорком на автомобілі — Френсіс сидів на даху, а його молода дружина лежала на капоті. Виселення з готелю за непристойну поведінку, кількаденне зникнення, бійка з поліцейськими — всі їхні витівки фігурували на перших шпальтах місцевої преси.

Незабаром Зельда завагітніла, але це жодним чином не завадило її світському життю. Свій стан вона пере­носила досить легко і навіть до пологового будинку потрапила напідпитку. 26 жовтня 1921 року з’явилася на світ єдина дитина подружжя, її назвали на честь батька — Франческа Скотт Фіцджеральд. Про свою доньку, яку батьки лагідно кликали Скотті, Зельда говорила: «Я не хочу, щоб вона виросла серйозною, і не хочу, щоб вона стала великою. Хай буде багата і щаслива, ось і все!»

Однак фінансова стабільність виявилася досить примарною: у нестримних розвагах гроші швидко закінчувалися, читачі й видавці вимагали нових творів зіркового Фіцджеральда, але світські забави не залишали йому часу для письма. Він сам говорив: «Оповідання можна написати після пляшки, але роман потребує ясності думки». Щоб скоротити витрати і збагатитися новими враженнями для подальшої творчості, 1924 року родина перебралася до Європи.

Тисяча вечірок і жодної роботи

вгору

Новий етап у житті Зельди і Скотта розпочався відпочинком на Рив’єрі (узбережжя Лігурії), потім вони відвідали Італію, а згодом оселилися в Парижі, де того часу проживала ледь не вся американська інтелектуальна еліта на чолі з Гертрудою Стайн. Орендовані вілли, розваги і нове товариство аж ніяк не сприяли ні економії, ні творчому усамітненню. Сам Френсіс описував ці роки як період «тисячі вечірок і жодної роботи».

Молода пара в день весілля   Молода пара в день весілля Зельда з маленькою Скотті   Зельда з маленькою Скотті Під час занять балетом   Під час занять балетом Зельда малює   Зельда малює

З усього артистичного середовища Фіцджеральд найкраще здружився з американським письменником Ернес­том Хемінгуеєм. Останній залишив спогади про їхнє паризьке буття в автобіографічному романі «Свято, яке завжди з собою». Для читача цей твір насамперед цінний описом розвитку алкогольної залежності шлюбної пари Зельди і Скотта.

У Європі, де не діяв «сухий закон», доступність до алкоголю була для них абсолютно незвичною. «Вони засинали від дози спирту чи шампанського, яка б не справила жодної дії на звиклу людину, — писав Хемінгуей. — Я неодноразово бачив, як вони непритомніли, ніби не від вина, а від наркозу, і друзі — інколи водій таксі — вкладали їх у постіль». Однак потім стан речей змінився. Свідомість уже ніхто не втрачав, а Зельда у своєму «мистецтві» постійного надмірного вживання спиртних напоїв перевершила навіть власного чоловіка. Так, під час вечірок вона примушувала його пити нарівні, що призводило щоразу до алкогольного отруєння.

Хемінгуей покладав на себе роль наставника Скотта, який мав би запобігати зловживанню алкоголем, однак на заваді його добрим намірам завжди ставала Зельда. Вона, за переконанням Ернеста, шалено ревнувала чоловіка до творчості та робила будь-що, аби не дати йому працювати. «Скотт твердо вирішував не ходити на нічні пиятики, щоденно займатися гімнастикою і регулярно почати працювати. Щойно він став писати і ледве звикся, як Зельда бралася жалітись, що їй нудно, і тягнула його на чергову розвагу. Вони сварилися, потім мирилися, він ходив зі мною в далекі прогулянки, щоб одужати від алкогольного отруєння, приймав тверде рішення почати працювати. І робота в нього йшла на лад. Потім усе повторювалося знову».

Алкоголь, навіть у найменшій кількості, впливав на Фіцджеральда вкрай збудливо і перетворював його в очах оточуючих на справжнього дурня. Так, під час вечірок він перекидав меблі, жбурляв у вікна сільнички, намагався розпиляти бармена, жував гроші та варив жіночі сумочки в томаті — за що неодноразово бував битий персоналом розважальних закладів і притягувався до поліції.

Пізніше такі зміни стали ще разючішими. Коли Фіцджеральди з Хемінгуеями зустрілися під час відпочинку на узбережжі, Френсіс не лише не кинув пити вечорами, а часто бував напідпитку вже зранку. Ернест пригадує: «Я рідко бачив його тверезим… Коли він був п’яний, він полюбляв приходити до мене і заважати працювати майже з таким самим задоволенням, яке відчувала Зельда, перешкоджаючи Скотту. Це тривало декілька років…».

Зрештою, зловживання алкоголем не лише нищило здоров’я і письменницький талант Фіцджеральда, але й неминуче руйнувало їхнє подружнє життя.

Їм обом потрібна була драма

вгору

Зельда і Скотт, незважаючи на свій скандальний імідж, намагалися не виносити на загальний розсуд особисте життя. Друзі пари пригадували, що виявити конфлікт між ними можна було лише за валізою на подвір’ї: під час сварки дружина письменника незмінно погрожувала пере­їздом, збирала свої речі та виставляла їх за двері, де вони й стояли аж до ранку.

Скотт і Хемінгуей   Скотт і Хемінгуей Родина Фіцджеральдів на прогулянці   Родина Фіцджеральдів на прогулянці Френсіс за роботою   Френсіс за роботою

Серед біографів побутує думка, що невдовзі після народження Скотті, Зельда знову завагітніла, але зробила аборт. Пізніше пара мріяла про сина, але всі їхні спроби були невдалими. Дослідниця Тереза Енн Фаулер висуває припущення, що у Франції дружина Френсіса перенесла операцію з видалення яєчника через кісту, внаслідок чого більше не могла завагітніти.

Екзотична індіанська зовнішність молодої місіс Фіцджеральд завжди привертала увагу численних залицяльників. Хоча поведінка Зельди фактично не викликала причин для сумнівів у подружній вірності, натомість Скотт був одержимий ревнощами і нерідко переслідував її. Але одного разу його побоювання виявилися небезпідставними.

1924 року Френсіс працював над романом «Великий Гетсбі», а тому влітку переїхав із дружиною на Рив’єру. Зельда, позбавлена чоловікової уваги, познайомилась на пляжі з групою відпочивальників — французьких льотчиків, серед яких був красень Едуар Жозан. Незабаром між молодими людьми виникли романтичні стосунки. Чи були це справжні почуття, чи миттєве захоплення — важко сказати. Проте стало відомо, що Зельда навіть офіційно вимагала від чоловіка розлучення. Між ними спалахнула чергова сварка, і Скотт замкнув дружину на їхній віллі. Французький льотчик, який, очевидно, не прагнув продовження курортного роману, незабаром повернувся додому. А на початку вересня Зельда вчинила першу спробу самогубства, прийнявши смертельну дозу снодійного. Скотт встиг вчасно викликати лікаря.

Згодом сімейна пара примирилася. Пізніше вони полюбляли переповідати цю історію в компанії, придумавши їй трагічний фінал — нібито льотчик через Зельду наклав на себе руки. Джеральд Мерфі, друг родини, писав у спогадах: «Їм обом потрібна була драма, вони створили її, можливо, обидва стали жертвами своєї власної розладженої та злегка хворобливої уяви».

Поведінка дружини ставала дедалі дивнішою. Нові європейські друзі Фіцджеральдів неодноразово звертали на це увагу Скотта. Він сам оповідав Хемінгуеєві про проб­леми в інтимному житті. Жінка навіть переконала чоловіка в сексуальній неповноцінності, чим зумовила в нього психологічний комплекс, і виставила його винуватцем своєї нездорової поведінки. Самого ж Хемінгуея Зельда завжди недолюблювала, ревнувала до нього Френсіса і поширювала чутки, що вони — гомосексуалісти й коханці.

Якось влітку 1925 року Фіцджеральди зустріли в ресторані видатну танцівницю Айседору Дункан. Скотт вирішив відрекомендуватися і жартома розмістився біля її ніг, а прима гладила його волосся. Зельда, яка спокійно дивилася на це дійство, раптом встала на стілець і стрибнула через перила з другого поверху. Ошелешені відвідувачі завмерли, а за якусь мить вона, наче нічого й не трапилося, піднялася сходами в скривавленій сукні.

Американський імідж скандального подружжя Фіцджеральди закріпили і в Європі. «Їм не потрібні були звичайні задоволення, — читаємо у спогадах сучасників, — вони, звісно, цінували смачну їжу і хороші вина, але їм необхідно було, щоб що-небудь відбувалося…». Скотт напідпитку полюбляв розважати публіку, а Зельда теж намагалася не відставати від нього — крала посуд із ресторанів, виконувала дивні танці, залишала у громадських місцях свою білизну, а якось навіть спалила вдома всі свої сукні.

Все рідше ці витівки оточуючі сприймали як черговий жарт. Друзі родини пригадували, що в такі моменти Зельда зазвичай була серйозною і зосередженою, не реагувала на присутніх, лише інколи по її обличчю пробігала дивна посмішка, яка всіх лякала. За словами Джеральда Мерфі, «в голові у неї все складалося не так, як у більшості людей — і в цьому була її екстра­ординарність, інтуїтивна яскравість, котра так виокремлювала її».

Я нічого не прагну Просто хочу позбутися себе

вгору

Не лише епатажна поведінка виділяла Зельду, адже вона дійсно була творчою особистістю. Як і чоловік, ­місіс Фіцджеральд прагнула реалізувати себе в літературі: ­писала оповідання, рецензії та нариси, що публікували в періодиці — часто з додаванням імені Скотта або взагалі авторство приписувалося йому. У Франції професійно займалася живописом, але найбільшою її пристрастю був балет. Так, у Парижі жінка потоваришувала з балеринами-­емігрантками і загорілася ідеєю потрапити до трупи самого Дягілєва. З цією метою навіть брала уроки в Любові Єгорової. На той момент Зельді виповнилося вже майже 28 років, звісно, дитяче захоп­лення танцями залишилося позаду, хоча це чомусь не зупинило її. Те, з якою наполегливістю вона займалася балетом, породило серед знайомих родини Фіцджеральд нові чутки про її боже­вілля.

Маленьке мистецтво Зельди Фіцджеральд   Маленьке мистецтво Зельди Фіцджеральд

Свій шлях у балетній школі вона детально описала в авто­біографічному романі «Врятуй мене, вальсе». На його сторінках читаємо: «Здавалося, що досягнувши мети, я впораюсь з дияволами, які поки що верховодять мною, в такий спосіб зможу заспокоїтися, адже через танець надходитимуть почуття, якими можна буде керувати». Хоча насправді чи не єдиними її почуттями стали роздратування і лють внаслідок неспоможності володіти власним тілом. Прагнучи зрівнятися з юними ученицями школи, вона морила себе голодом, відвідувала студію двічі на день і займалася по 8–9 годин.

За її власним висловлюванням, «працювала до знесилення, а під кінець уроку відчувала себе продірявленою рогом бика конякою, яка тягне за собою випалі тельбухи». Через виснажливі заняття вона мала численні травми, але була безжалісною до себе. Не лишала причому часу і для спілкування ні з чоловіком, ні з донькою, її родина нагадувала випадкових співмешканців.

«Я нічого не прагну, — писала Зельда. — Я просто хочу позбутися себе». Однак наполегливі тренування все ж таки дали результат: її помітили і запросили до неапольської трупи Сан-Карло виконувати сольну партію в опері «Аїда». Це був реальний шанс вийти на професійну сцену, але Зельда натомість неочікувано відмовилася. Біографи висловлюють припущення, що це Скотт змусив її — чи то задля збереження сім’ї, чи просто тому, що не поділяв її захоплення, вважаючи його черговою примхою і марнотратством. Жінка змирилася, а одного разу, під час автомобільної подорожі гірською дорогою, спробувала вихопити у Френсіса кермо і спрямувати машину в провалля. На щастя, чоловікові вдалося вирівняти рух авта і запобігти трагедії.

Та в автобіографічному романі Зельда змалювала альтернативну кінцівку кар’єри наполегливої балерини, де головна героїня розлучилася зі своїм чоловіком і поїхала до Неаполя. Вона здійснила дебют на професійній сцені та стала кращою балериною в трупі. Але трагічна випадковість завадила її кар’єрі: через клей на коробці з пуантами танцівниця отримала зараження крові (сепсис) і не змогла більше виступати. Примирившись із чоловіком, жінка повернулася додому і почала життя «з чис­того аркуша». Хоча насправді до звичайного способу існування місіс Фіцджеральд більше ніколи не поверталася.

По інший бік раю

вгору

Творча нереалізованість, охолодження в стосунках із чоловіком, зловживання алкоголем і фізичне виснаже­ння негативно позначилися на психічному стані Зельди. Одно­го разу під час вечірки вона настільки втратила конт­роль над власними емоціями, що їй довелось ввести заспокійливе. Занепокоєний такими випадками Скотт звернувся до фахівців. Уперше дружину Фіцджеральда шпиталізували навесні 1930 року в стані алкогольного сп’яніння з ознаками дезорієнтації та сильного збудження. Серед симптомів лікарі зазначили манію переслідування, перепад настроїв, аутизм, галюцинації, нав’язливі ідеї, під дією яких вона ставала зовсім іншою людиною. Додалися ще й голоси, які забороняли їй рухатись, а також розмови з квітами та ін. Візит чоловіка викликав у пацієнтки панічну реакцію, що спровокувало розвиток нервової екземи. Для консультування Зельди запросили видатного психіатра Оскара Фореля, у медичному висновку якого фігурували такі діагнози, як: шизофренія, маніакально-­депресивний психоз і кататонія. Пізніше відомий фахівець Е. Блейлер вважав це за шизофренію.

Нервові зриви, як з’ясувалося, не були рідкістю і в батька Зельди, бабуся по материнській лінії, а також її сестра свого часу покінчили життя самогубством. За кілька років єдиний син Сейрів Ентоні внаслідок втрати роботи впав у депресію і після безрезультатного лікування наклав на себе руки, вистрибнувши з вікна.

Після кількамісячної терапії в Зельди настала ремісія, її відпус­тили додому на похорони батька. Однак це викликало нові потрясіння і погіршило її душевний стан, курс лікування продовжили вже у психіатричній лікарні в Балти­морі. Саме там дружина Фіцджеральда на початку 1932 року написала за 6 тижнів роман «Врятуй мене, вальсе», що став своєрідним докором Скотту, який працював над новим твором уже понад 7 років. ­Роман Зельди фактично наскрізь був автобіографічний: ­головні герої — донька судді, Алабама, і її чоловік, художник Девід Найт, — мали всі риси родини Фіцджеральдів. Ознайомившись у цьому творі з відвертими описами їхнього сімейного буття, обурений Френсіс виступив проти його друку, хоча сам неодноразово вдавався до такого прийому. Зельда ж була налаштована рішуче і наполягала на пуб­лікації власного роману. Так, за присутності лікаря між парою відбулося обговорення, після якого Скотт залишив шокуючий запис у своєму щоденнику щодо подальших дій: «Атака за всіма фронтами. Задоволення (заборонити), роман (відкласти), дитина (віддалити), плани (заплутати і дезорієнтувати), жодних друкарських машинок. Імовірний результат — новий нервовий зрив». Справа скінчилася тим, що після такої чоловікової коректури роман усе ж вийшов у скороченому вигляді, а відгуки на нього були досить стриманими, й успіху він не мав.

Перебуваючи в психіатричній лікарні, Зельда не полишала свого давнього захоплення — малювання. 1934 року їй вдалося організувати в США персональну виставку картин. Дружина письменника зберігала ясність думки, про що свідчать її листи та художні твори. Часом її стан дійсно поліпшувався, її відпускали додому (до рідних), вона навіть подорожувала. Але потім незмінно наставали періоди загострення, під час яких Фіцджеральд влаштовувала пожежі та чинила суїцидальні спроби, що призводило до чергової шпиталізації.

Наразі сучасні фахівці ставлять під сумнів діагноз, установлений тоді жінці. Ймовірніше, вона страждала не від шизофренії, а від біполярного афективного розладу (стара назва — маніакально-депресивний психоз) у вигляді окремих фаз — зниженого (депресія) і підвищеного (маніакальний стан) настрою. Саме такий діагноз і встановив дружині Скотта лікар Ірвінг Пайн. До того ж серед фахівців побутує думка, що навіть цей розлад був вторинним, тобто наслідком неправильного лікування. Біографи Фіцджеральдів висувають припущення, що Зельда мала просто затяжну депресію на тлі виснажливих тренувань і зловживання алкоголем. Однак застосовані до неї електрошокова терапія та ін’єкції інсуліну, що були на ті часи традиційними методами, могли стати поштовхом до виникнення психічних розладів. Загалом Зельда перебувала на обліку в психіатричних закладах упродовж 17 років.

Зельда — єдиний бог, який у мене лишився

вгору

Такі рядки присвятив власній дружині Френсіс ще 1920 року. І справді, всі події його свідомого існування так чи інакше були пов’язані з нею. Думки біо­графів стосовно ролі Зельди в житті письменника не є однозначними: хтось вважав її музою, натхненницею, яка так і не змогла реалізуватися в тіні відомого чоловіка; інші —звинувачували у всіх творчих невдачах Скотта, називають навіть «злим генієм». Втім, незважаючи на складні та відверто дивні стосунки, сповнені скандалів та епатажу 10 років подружнього життя, Фіцджеральди завжди залишалися нерозривно прив’язаними одне до одного.

Коли дружина опинилася у психіатричній лікарні, Френсіс не шкодував грошей на консультації з першими світилами медицини. Він влаштовував її до найкращих клінік Америки і Європи, а сам незмінно селився в готелі поруч. Постійно навідував дружину, листувався з нею, називаючи її «найпрекраснішою, найчарівнішою і найгарнішою людиною, яку будь-коли знав». Сучасний дослідник Микола Ларінський стверджує, що розлад їхній був спільним. Адже, за його словами, «Фіцджеральд переживав усі стадії хвороби дружини, поліпшення і погіршення стану, візити до лікарів і психотерапію». Чи не тому швейцарський психіатр Адольф Мейєр серйозно наполягав на шпиталізації і самого Скотта…

На початку 1930-х років у житті письменника справді настала «чорна смуга». До особистих трагедій додалися фінансові негаразди: лікування Зельди і навчання у приватних пансіонах доньки вимагали чималих грошей. Фіцджеральди ніколи не вміли заощаджувати — шалені гонорари попередніх років незмінно розтринькували на швидкоплинні розваги, натомість на майбутнє не лишалося нічого.

1934 року Скотт опублікував новий роман «Ніч лагідна», який розпочав ще 1925-го. Цей твір про подорож молодого звукооператора з матір’ю по Європі переріс в оповідь про лікаря-психіатра Діка Драйвера, одруженого на своїй психічно хворій пацієнтці. Ніколь Драйвер, як неважко здогадатися, була повністю списана з образу Зельди, автор навіть використав листи дружини, які вона йому надсилала з лікарні. Зрештою, головний герой роману розлучається з нею, закохавшись у молоду актрису. Скажімо, Френсіс теж шукав розраду в інших жінках, але жодна з них не змогла затьмарити власну дружину. Так у своєму щоденнику письменник занотував: «Я розгубив надію на об’їзних дорогах, що ведуть до клініки Зельди, наше кохання було єдиним у столітті. Коли в наших стосунках відбувся розлом, життя втратило для мене будь-який сенс».

Тріснуту тарілку слід тримати в серванті

вгору

На жаль, роман «Ніч лагідна» не мав успіху і не приніс очікуваного прибутку. Фіцджеральд заради грошей гарячково писав оповідання до журналів. Якоїсь миті він збагнув, що насправді є нікчемним письменником, який розміняв свій талант на дрібниці та за все життя написав лише декілька цінних творів. Про кризу Скотта найкраще свідчать три його есе, надрукованих 1936 року під загальною назвою «Крах». У них він порівнює себе з тріснутою тарілкою, яка вже ні до чого не придатна, проте її ще про всяк випадок тримають у серванті.

Скотті Фіцджеральд   Скотті Фіцджеральд У зрілому віці   У зрілому віці Лікарня Хайлен   Лікарня Хайлен Могила Фіцджеральдів   Могила Фіцджеральдів

А наприкінці життя Френсіс Скотт впав у тяжку депресію, вихід з якої шукав, як зазвичай, у міцних напоях (кілька разів він навіть проходив курс лікування від алкогольної залежності), а також зловживав медичними препаратами. У його щоденнику лишився такий запис: «Щоночі я потребую все більших доз ліків — три чайні ложки хлоралу і дві таблетки нембуталу, щоб заснути, і сорок п’ять крапель наперстянки зранку, щоб серце могло працювати весь день». На цей момент у Фіцджеральда загострився туберкульоз легень, потім він зламав ключицю. Згодом ще й померла його мати. Є відомості, що письменник на тлі цих трагічних подій навіть вчинив невдалу спробу отруїтися морфієм.

Так, у пошуках заробітку 1937 року Скотт влаштувався сценаристом до Голлівуду. Однак пристрасть до алкоголю завадила затриматися там надовго — за півроку студія «Метро-­Голдвін-Майєр» уже розірвала конт­ракт. Його ім’я значиться лише в одному-єдиному сценарії, але під враженням Голлівуду Фіцджеральд розпочав писати роман «Останній магнат», який так і залишився незавершеним.

21 грудня 1940 року Френсіс Скотт помер у власному кабінеті просто за робочим столом від повторного інфаркту міокарду. У стриманому некролозі в «Нью-Йорк Таймс» зазначили, що він не виправдав читацьких сподівань, а «його кар’єра почалась і закінчилася ще в далекі двадцяті роки».

Зельда не повірила у звістку про смерть чоловіка: вона продовжувала писати йому листи і вести з ним уявні розмови. Періодично поверталася на лікування до психі­атричних клінік, продовжувала малювати картини, виго­товляла папе­рові ляльки і навіть розпочала роботу над романом «Дружина Цезаря».

10 березня 1948 року в лікарні Хайлен (м. Ешвіль, Північна Кароліна), де перебувала вдова Фіцджеральда, стала­ся пожежа. Замкнена в палаті для електрошокової терапії, пацієнтка не мала шансів на порятунок — серед дев’ятьох загиблих її опізнали лише за взуттям.

Скотті, єдина дитина Фіцджеральдів, стала в майбутньому письменницею, журналісткою і популярною ведучою. Від двох шлюбів вона народила чотирьох дітей, її старший син у віці 27 років покінчив життя самогубством. Френсіс і Зельда завдяки старанням доньки були перепоховані у фамільному склепі. На їхній спільній плиті викарбовано слова із «Великого Гетсбі»: «Так ми і намагаємося плисти вперед, борючись із течією, а вона все зносить і зносить наш човник назад у минуле…».

Що почитати

вгору

 

 

 

Зельда Фіцджеральд «Врятуй мене, вальсе»

В автобіографічному рома­ні Зельда Сейр Фіцджеральд опові­дає історію непересічних сто­сун­ків молодшої доньки судді Беггса Алабами та її чоловіка, худож­ника Девіда Найта.

Як творчі особистос­ті вони обоє прагнули саморе­­алізації, але для цього змушені пожертвувати власним коханням. Це єдиний роман Зельди, який був опублі­ко­ваний 1932 року.

Описані події закінчуються після невда­лої балетної кар’єри головної героїні, коли помирає її батько, а вона намагається примиритися з чоловіком і розпочати життя «з чистого аркуша». Дещо незвичний за стилем і пере­обтяжений поетичними деталями твір письменниці-­дебютантки свого часу надихнув Маргарет Мітчелл на створення образу Скарлетт О’Хари.

 

 

 

Жіль Леруа «Пісня Алабами»

«Мені ледь виповнилось тільки 20 років, коли я потрапила під вплив — під владу — чоловіка дещо старшого за мене, який волів розпоряджатися моїм життям і робив це вкрай погано та невміло». Біо­графічний роман Жіля Леруа — це своєрідний обвинувачувальний вирок Френсісу Скотту Фіцджеральду, написаний від імені його дружини. Взявши за основу оповідь від першої особи, автор пере­ходить на потік свідомості, перемішує картинки, немов у калейдоскопі, не цурається брудних подробиць особистого життя, розкриваючи весь трагізм сукупності фактів, за яких формуються стосунки Зельди з видатним письменником.

2007 року книга «Пісня Алабами» була удостоєна престижної Гонкурівської премії.

Що подивитися

вгору

 

 

 

«Зельда»
(в гол. ролях — Наташа Річардсон, Пол МакКрейн, Сполдінг Грей, 1993)

Біографічна драма про життя та взаємини відомого американського письменника Френсіса Скотта Фіцджеральда і його молодої дружини — ексцентричної та вітряної світської левиці Зельди Сейр.

Драматизація стосунків Скотта Френсіса Фіцджеральда і його дружини Зельди починається з першої їхньої зустрі­чі в Алабама-Котілліоне (1918 р.), яка пере­ростає в майбутньому в скандальний і декадентський спосіб життя, що зрештою закінчився 1930 року, коли Зельда втратила здоровий глузд і втрапила до психіатричної лікарні.

 

 

 

«Z — початок всього»
(в гол. ролях — Крістіна Річчі, Девід Гофлін, 2017)

Яскравий костюмований серіал переносить нас в «епоху ­джазу», оповідаючи відомі факти з подружнього життя Зельди Сейр: її юність у Монтґомері, знайомство зі Скоттом, розвиток їхніх стосунків і весілля.

Це історія дружини і музи одного з найвідоміших письменників Америки, яка за кілька років шлюбу з першої красуні, світської знаменитості, феміністки і талановитого літератора ­перетворилася на розбиту жінку з діагнозом шизофренія.

Детально в картині зображено початковий період родинного життя Фіцджеральдів, світські розваги пари в Нью-Йорку та відпочинок на узбережжі. Перший сезон закінчується звісткою про вагітність Зельди. Однак, попри анонсоване продовження, серіал було закрито.

Підготувала Олена Тищенко