Жорж Санд і Фридерик Шопен:
прекрасні квіти на тонких стеблинках

(Закінчення. Початок у № 8 (144), 2023)

Вона і він

Після офіційного розірвання шлюбу з Казимиром Дюдеваном і завершення кількарічних деструктивних стосунків з Альфредом де Мюссе, отримавши маєток, ­дітей та утвердившись на літературній ниві, Санд називала себе зрілою, упокореною і втомленою. Відомий прозаїк Оноре де Бальзак, відвідавши її якось, занотував: «Вона живе в глибокій самотності, засу­джуючи одно­часно і шлюб, і кохання: і в тому, і в іншому вона зазначала розчарування. Їй важко знайти відповідного чоловіка, ось і все. І буде ще важче, бо вона непривітна, і покохати її дуже непросто».

Утім, енергійна й спрагла новизни Жорж, якій було ледь за 30, не змогла довго перебувати у спокої. Вона обирала сміливі теми для своїх книг, глибоко розкриваючи жіночу психологію, за що її нині вважають однією з піонерок фемінізму. Вона й далі епатувала паризький ­бомонд власними чоловічими костюмами, сигарами і чоботями зі шпорами. А ще — продовжувала пошуки гармонії в особистому житті.

Біограф Белінда ­Джек характеризувала її як «фантастично знадну, але андрогінну фігуру» і «швидше фри­гідну, бісексуальну німфоманку», у якій уживалося ­кілька особистостей. Про це ще за життя письменниці ходили анекдоти на кшталт: «Я досі ще не був прийнятий Жорж Санд. — Ще б пак! Удень ВІН такий зайнятий. — А ввечері? — Увечері ЇЇ вкладають у ліжко».

Уже згаданий Бальзак зазначав: «Вона хлопчисько, вона митець, вона видатна людина, великодушна, віддана, цнотлива, це чоловічий характер, отже, вона не жінка». Романістка дійсно була надзвичайно діяльною і практичною, заробляла достатньо, щоб утримувати себе і дітей, одна розпоря­джалася великим маєтком, була активною в мистецьких колах. У стосунках вона, як правило, домінувала, обираючи партнерів молодших та інфантильних. Але в цьому виявлялася й інша грань її натури — суто ­жіноча чулість, турботливість і жертовність.

Ще будучи коханкою Мюссе, Санд зустріла молодого угорського композитора Ференца Ліста (1811–1886). Справжній вундеркінд, він уже у вісім років вражав усіх своєю віртуозністю, міг зіграти найважчі твори, уперше глянувши на ноти, а потім повторити зігране по пам’яті. У дитинстві в нього було нез’ясоване нервове захворювання, у 19 — тяжка депресія, яка на кілька місяців прикувала його до ліжка.

Згодом періодичні епізоди меланхолії супрово­джували його все життя. На схилі віку Ференц почав зловживати алкоголем, вступив до чернечого ордену і став писати ­релігійні твори.

Усупереч чуткам, Жорж наголошувала, що з вродливим і харизматичним Лістом її поєднує лише дружба. Композитор подорожував із нею Швейцарією та часто гостював у неї в Ноані, але весь цей час його ­невідступно супрово­джувала графиня Марі д’Агу, його невінчана дружина, яка залишила ради нього чоловіка й доньок, і народила йому трьох дітей. До речі, вона, як і Санд, була старшою за Ференца на шість років і також писала під чоловічим псевдонімом Даніель Стерн.

Натомість Жорж перебувала в стосунках із молодшим на дев’ять років літератором Фелісьєном Мальфілем (1813–1868), який був вихователем її сина. Але влітку 1837 р. на музичному вечорі Ліст познайомив її з молодим польським піаністом Фридериком Шопеном, ніжним і тендітним, як «прекрасні квіти на незвичайно ­тонких стеблинках».

Юний князь

Фридерик народився 1 березня 1810 р. у с. Желязова Воля поблизу Варшави, де його батько, француз Ніколя Шопен, працював домашнім учителем у домі графів Скарбек і зустрів майбутню дружину Теклю-Юстину Кшижановську, бідну родичку графа. Власний потяг до музики композитор успадкував від батьків: Ніколя грав на скрипці та флейті, а Текля — на клавікордах і мала прекрасне сопрано.

Крім сина, подружжя виховувало ще трьох доньок; мати намагалась оточити дітей турботою, але ­запровадила в домі досить сувору дисципліну. Фридерик був хвороб­ливо прив’язаний до неї впродовж усього свого життя, так що Жорж Санд пізніше говорила, що матір — його єдина любов.

Митець зростав хоча і жвавим, але дуже м’яким і субтильним хлопчиком. Змалку він вирізнявся нервовістю та надмірною вразливістю, страждав від нападів смутку та меланхолії, часто плакав, мав нічні кошмари, які плутав із реальністю.

Ніколя Шопен, батько композитора Сестра Шопена Емілія Сестра Шопена Людовіка Текля Юстина Кшижановська, мати Шопена

Особливо чутливим Фридерик був до музики: уже в чотири роки лягав під рояль, на якому грала мати, і вслухався, а потім намагався самостійно відтворити почуту мелодію. Часом він кидався до інструменту посеред ночі, через що служниця вважала його одержимим. Коли сину виповнилося сім років, батьки запросили йому педагога, однак хлопчик інколи вперто відмовлявся сідати за ­рояль, але згодом уже перевершив власного вчителя у майстерності виконання.

Щодо загальної освіти, то до 13 років Шопен ­навчався вдома, і лише 1823 р. пішов до Варшавського ліцею. ­Поширена думка, що причиною нібито було його ­слабке здоров’я, однак жодних документальних підтвер­джень ­цьому немає. Перше серйозне захворювання трапилося лише 1826 р.: тоді на тлі фізичного виснаження у нього був сильний головний біль і набряк лімфатичних вузлів. ­Батьки відправили його на бальнеологічний курорт ­разом із найменшою сестрою Емілією, у якої вже була від­крита форма туберкульозу. Сучасні дослідники вважають, що, найімовірніше, ­джерелом інфікування піаніста стала саме його сестра, яка через кілька місяців після повернення додому померла.

Фридерик був глибоко вражений цією втратою, однак його здоров’я найближчим часом не викликало занепокоєння, якщо не брати до уваги схильності до сезонних застуд, бронхітів і нежитю. Утім, він постійно дотримувався дієти та приймав різні відвари.

А 1827 р. юнак вступив до Варшавської консерваторії, хоча й так уже був справжнім віртуозом і віддавна створював власні композиції. Його часто запрошували виступати на різні світські прийоми.

Як виконавець Шопен сформувався саме на таких ­вечорах, тому його вважали салонним музикантом: він грав дуже тихо, без експресії й театральності, але мав незмінний успіх. За надмірну витонченість і делікатність його називали «юний князь», порівнювали з безтілесним ­янголом без віку та статі.

Митець завжди віддавав перевагу виконанню у вузькому колі шанувальників і за все життя дав менш ніж 30 концертів. Він боявся натовпу, допитливих поглядів, шепоту в залі і так хвилювався перед кожним виступом, що за кілька днів не міг нічого їсти, задихався й потерпав від нервового дрожу.

У листопаді 1830 р. Фридерик вирушив розвивати свій талант до Відня. Розлука із батьківщиною похитнула його душевну рівновагу, а звістки про початок визвольного повстання в Польщі та його подальше придушення ­царатом призвели до тяжкої депресії. Він постійно ­уявляв загибель рідних від рук «москальської солдатні», ­картав себе за бездіяльність і дійшов до справжньої ­втоми від життя та суїцидальних настроїв: «Зрозуміло, що най­краще — це смерть».

Дослідник Аксель Каренберг наголошував, що цей ­гострий епізод депресії мав визначальний вплив на подальші зміни психіки Шопена за типом реактивної ­форми депресії. Це наклало відбиток і на всю його подальшу творчість, у якій відтоді провідним мотивом стали страждання та боротьба.

Талант для лікарняної палати

«Здоров’я моє жахливе, зовні я демонструю радість, але всередині мене щось мучить, — писав Фридерик, пере­бравшись у жовтні 1831 р. до Парижа. — ­Передчуття, занепокоєння, сни, байдужість, бажання жити і потім ­знову прагнення смерті, солодкий спокій, заціпеніння, неуважність».

Однак незабаром його меланхолія відступила на тлі блискучого успіху. Він швидко став популярним, виступав у найвишуканіших салонах, здобув широке коло аристократичних учнів, отримував захмарні гонорари за ­публікацію своїх композицій. Зокрема, викладання і творчість дали змогу йому жити безбідно, тому він вкрай рідко давав концерти та навіть нехтував запрошеннями на вечори.

Фридерик вважався світським левом, одягався з демон­стративною елегантністю, зі смаком обставив собі квартиру, мав власний екіпаж і цілий штат слуг. Проте були й ті, хто його недолюблював: деякі сучасники акценту­вали на його зовнішній непривабливості (над­мірну худор­лявість, постійне розгойдування тіла, каламутний погляд тощо), а ще критикували його тиху манеру гри, називаючи «талантом для лікарняної палати».

Дійсно, щозими в композитора траплялися захво­рювання верхніх дихальних шляхів. Від 1834 р. із ним ­мешкав друг Ян Матушинський, який пізніше помер від тубер­кульозу. Явні ознаки цієї хвороби почали проявлятися в Шопена ще взимку 1835–1836 рр. Шопен ­сприймав це за грип, але згодом до характерних симптомів дода­лися ще й слухові галюцинації (йому вчувався подзвін на власних похоронах) і депресія, під гнітом якої він ­навіть уклав заповіт.

Одужання відбувалося повільно, а наступної зими хвороба повернулася, але, крім постійного кашлю, почалося й кровохаркання. Фридерик виду­жував аж до осені, ­попри це, багато грав та інтенсивно писав музику.

Відтоді він став періодично виїж­джати на курорти, де зблизився із сім’єю свого давнього друга Фелікса ­Водзінського і нібито заручився з його сестрою Марією. ­Митець завжди був надзвичайно потайливим щодо особистого життя, тому дуже мало відомо про його юнацькі захоплення.

Що ж до Марії Водзінської, то ця трагічна історія ­кохання, із суворими батьками, які не схотіли віддати доньку за хворого піаніста, дуже популярна в масовій ­культурі.

Біограф Антон Ноймайр, проаналізувавши епістолярій Фридерика й Марії, не знайшов жодних підтвер­джень ­якихось палких почуттів і тим паче — реаль­них згадок про заручини. Набагато інтимнішим було листування ­Шопена із її матір’ю, Терезою Водзінською. Згодом він справді писав другу про якусь ­Терезу, яка добилася того, що він ­тепер «не скоро наважиться вкусити забороне­ного плоду».

Його перше враження від зустрічі із Жорж Санд було негативним. Композитора відштовхувала її скандальна репутація німфоманки, чоловічий костюм, сигари, від диму яких він задихався: «Яка несимпатична жінка ця Санд! А чи насправді вона жінка? Я б узяв це під ­сумнів». Але романістку полонила його хворобливість, безпорадність і нервове збу­дження. «Я маю за кимось страждати, — зізнавалася вона. — Я маю виростити в собі цю материнську тривогу, яка спонукатиме турбуватися про стражденну, слабку істоту».

Жорж стала регулярно відвідувати його виступи і наполегливо запрошувати виконавця в гості. У своєму щоден­нику він занотував: «Тричі я зустрічався з нею. Вона проникливо дивилася мені в очі, доки я грав. Вона зіперлася на піаніно, і її пестливі погляди затуманили мене… Я був переможений! Вона мене кохає».

Навесні 1838 р. вони вже часто проводили вечори вдвох, однак сором’язливий і цнотливий Шопен постійно сумнівався у власних почуттях. Санд божеволіла і нама­галася підступитися до нього через його друга Войцеха Гжималу, якого в листах грайливо називала своїм чоловіком, а Фридерика — їхнім малюком.

Вона зізналася, що не може довго утримувати ці стосунки на рівні платонічних, а піаніст наголошував, що зневажає чуттєвий потяг. Але влітку вони все ж, очевидно, стали коханцями, бо Жорж уже писала про «­нічим не затьмарене щастя».

Зима на Майорці

Зважаючи на тендітне здоров’я митця, постійні плітки довкола їхніх стосунків та агресивні ревнощі колиш­нього коханця Мальфіля, у листопаді 1838 р. Санд вирішила поїхати на Майорку (Балеарські острови, Іспанія) з ­дітьми і Шопеном. Але, на диво, він переніс довгу та виснаж­ливу дорогу легко і спочатку дійсно насо­ло­джу­вався південним кліматом. Однак незабаром ­почався сезон дощів, а на віллі, яку вони винайняли, не було опалення, гуляли протяги, розросталася цвіль, вугільні жарівні для обігріву сильно чаділи. Наслідком цього ­стало загост­рення хвороби ­піаніста, підвищення темпера­тури і сильний кашель.

Місцеві медики, до яких звернулася Жорж, поводи­лися вкрай неетично. Фридерик пригадував: «Троє найвідоміших на острові лікарів зібралися на консиліум. Один заявив, що я скоро помру, другий сказав, що я поми­раю, а третій — що я вже помер».

Вони діагностували у ­Шопена туберкульоз (щоправда не легенів, а гортані) і напряму озвучили діагноз і ­не­втішні прогнози. Як вважають сучасні науковці В. Березу­цький і М. Березуцька, це спричинило роз­виток у митця ятрогенної депресії. Після смерті сестри у ­нього розвинулася фтизіо­фобія, а прописані «витяжні плас­тирі», припарки і кровопускання нагадали йому про її останні дні.

Через лікарів островом поширилися чутки про заразного хворого, і його супутників почали всіляко принижувати: їм продавали продукти за завищеними цінами, на вулиці кидали в них камінням, а власник вілли наполіг, аби вони якомога швидше з’їхали та ще й відшкодували вартість усіх меблів, які він збирався спалити.

Портрет Жорж Санд, 1835 Композитор Ференц Ліст Марі д’Агу, коханка Ліста Фридерик Шопен

Санд і Шопен змушені були переселитися до незатишного монастиря Вальдемосса з холодними та вогкими ­келіями. Романістка доглядала Фридерика, сама готу­вала їжу, піклувалася про дітей і ще писала нову книгу «Спиридон». Після хвилювань від пережитих знущань митець почав харкати кров’ю, задихався, однак продовжував грати. «Він мужньо витримував біль, але з неспокоєм, що охопив його дух, не міг упоратись, — пригадувала Жорж. — Йому здавалося, що монастир сповнений жахів і привидів».

Нервовий і виснажений, композитор часом впадав у незрозумілий стан, який лякав навколишніх: «Він дуже сильно тривожився, але нібито застиг у спокійному відчаї. Виконуючи чарівну прелюдію, він плакав. Коли ми увійшли, він підвівся, скрикнув, а потім промовив із відстороненим виглядом і дуже дивним тоном: «Ах, я ж знав, що ви померли!»

…Пізніше він зізнався, що, очікуючи на наше повер­нення, бачив усе це уві сні і, не відрізняючи сон від ­реальності, заспокоївся, забувся під час гри на піаніно, пере­конаний, що сам він теж помер. Він бачив, що потонув в озері, що важкі крижані краплі води повільно ­падали йому на груди».

Його поведінка чим далі ставала все нестерпнішою: «Ласкавий, життєрадісний, чарівливий у товаристві, — в інтимній обстановці хворий Шопен доводив до роз­пачу близьких. У нього була загострена чутливість; загнута пелюстка троянди, тінь від мухи — усе завда­вало йому глибоких ран. Усе йому було апатично, усе його драту­вало в Іспанії».

Письменниця якнайшвидше організувала від’їзд, побою­ючись, щоб він не помер дорогою. Капітан ко­рабля розмістив сухотного піаніста в найгіршій каюті поруч із загородкою зі свинями, які смерділи й верещали. У нього пішла горлом кров, і він був близький до ­смерті. Вже у Марселі Санд знайшла йому лікаря і не повезла далі. Незабаром Фридерику стало значно краще — під впливом ванн, дієт, медикаментів та усвідомлення повер­­нення.

Мої троє дітей

Наступні сім років митці прожили разом, незмінно проводячи літо в Ноані, а зими — у Парижі. Однак їхні стосунки не були безхмарними. «У світі немає благород­нішого, делікатнішого, саможертовнішого, вірнішого і відданішого друга, ніж він, — говорила Жорж, — але при цьому, на жаль, немає іншого чоловіка, який був на­стільки б неврівноваженим, примхливим і сповненим ­неймовірних фантазій. У цьому немає його провини, бо це наслідки хвороби. Здається, що з його душі ­живцем обідрали шкіру».

Після кризи на Майорці Санд дійшла висновку, що секс негативно позначається на здоров’ї Фридерика, і зму­сила його до помірності, а потім до повного утримання. Так, 1847 р. вона звірялася Войцеху Гжималі: «Сім років я живу, як незайманка, із ним і з іншими, і навіть без жодних ­зусиль чи жертв, настільки втомилася від пристрастей, розчарувань …Я знаю, що багато хто мене звинувачує, — одні за те, що я його виснажила нестримністю своїх по­чуттів, інші за те, що дово­джу його до відчаю ­своїм блазенством. Він нарікає, що вбиваю його відмо­вами, я пере­конана, що убила його б, учинивши інакше».

Їхні стосунки стали суто платонічними. Жорж спа­лила всі свої любовні листи, а Шопен не лишив жод­ного ­рядка про їхній зв’язок. Вона ставилася до нього, як до сина, і нерідко іменувала його, Моріса і Соланж «мої троє ­дітей». А Фридерик називав її «пані» або «­господиня».

Романістка дбала про його здоров’я, забезпечувала ­комфортний побут та умови для творчості, і справді ­період 1839–1846 рр. став найпліднішим у його житті. Однак про своє мистецтво він говорив рідко й мало, ­завжди лишаючись украй замкнутим.

Зокрема, Санд пригадувала: «Творчий процес відбувався у ­Шопена невимушено і таємниче. Ідеї приходили до ­нього непрохано й раптово за роялем, або починали звучати в його мозку під час прогулянки.

Далі починалась кропітка праця: зусилля, сумління, нетерплячі спроби відтворити і записати якісь ­подробиці підказаного внутрішнім слухом… Він на цілі дні зачи­нявсь у власній кімнаті, плакав, бігав туди й сюди, ламав пір’я, сотні разів повторював і змінював один і той самий такт… Міг витратити шість тижнів на одну сторінку, щоб, зрештою, записати її в тому самому вигляді, у якому нашвидкуруч накидав її першого ж дня».

Марія Водзінська, імовірна кохана Концерт Шопена в салоні князя Радзивілла Карикатура на Жорж Санд в чоловічому костюмі

Хвороба композитора прогресувала повільно і мало­помітно. Тривалі фази відносної ремісії урівноважу­вали короткочасні, але гострі кризи, які вирізнялися сильним кашлем, кровохарканням, невралгічним болем, загальним ослабленням організму.

Взимку 1843–1844 рр. він проводив уроки, лежачи на дивані, а піднімався сходами з допомогою слуги. ­Полегшення йому приносили ­опіумні краплі та шма­точки льоду. Лікарі поводилися з ним дуже делікатно, переконували, що в нього просто хронічне ­запалення гор­тані, але прописували протитуберкульозні заходи. І він їм ­вірив і справді бадьорився: «Я пережив стількох більш здорових та молодших людей, що здаюся собі майже безсмертним».

Але його фізичне самопочуття суттєво залежало і від психічного стану. Важким потрясінням для митця стала втрата друга Яна Матушинського (1842) і батька (1844), що спричинило погіршення здоров’я і глибоку депресію з нав’язливими думками про смерть. Письменниця ­ночами сиділа біля нього, бо йому в маячні являлися привиди з наміром задушити. Вона прагнула повністю оберегти його від хвилювань, завжди поступалась у сварці, ретельно підбирала своїх гостей, відсіваючи неприємних для нього, контролювала його розпорядок дня тощо. ­Навіть на четвертому десятку Шопен поводився часом як дитина і був відірваним від реального життя.

Так, ­одного літнього дня почав із подивом нарікати, що пітніє: «Він говорив, що скільки не миється, все одно від нього смердить! А ми сміялися до сліз, дивлячись на це ефірне створіння, що не згодне пітніти, як усі».

Життя — глибока рана

Практична й енергійна Жорж, із широким колом ­інтересів і знайомств, яка легко переходила з одного виду ­діяльності до іншого, насправді була повною протилежністю замріяному й самозаглибленому Фридерику. Їхні стосунки трималися не на коханні, а на прихильності та повазі, однак із часом він усе важче зносив чужі йому погляди та переконання письменниці і влітку 1846 р. ­почав відкрито виявляти своє невдоволення, влаштову­ючи сцени за присутності гостей і дітей, але реак­цією на це було лише стримане здивування.

Його поведінку Санд використала як матеріал для ­свого нового роману «Лукреція Флоріані», де зобразила Шопена в образі князя Кароля: «Він був глузливий, штивний, манірний, пересичений усім. Здавалося, що він жалить дуже легко, для забави, та завданий ним біль проникав до самого серця. Якщо у нього не вистачало мужності для суперечностей чи насмішок, він замикався у зневажливому мовчанні або тяжкому невдоволенні». А його коханка, актриса Лукреція, змарніла й розчаро­вана, у фіналі несподівано померла.

«Життя — це глибока рана, що рідко затягується і ніколи не гоїться», — нарікала романістка, яка пережи­вала кризу середнього віку і мала проблеми не лише з партне­ром, а й із власними дітьми. Обожнюваному нею сину Морісу вже виповнилось 22, але він був безвольним і ­безхарактерним та не виправдовував її сподівань.

Її взає­мини із 17-річною донькою Соланж стали не ­просто конф­ліктними, а відверто ворожими. Жорж вима­гала від неї чемності та сумирності, забуваючи, що Соланж ­змалку була очевидцем усіх бурхливих ­подій її молодості та ­підсвідомо наслідувала материну модель ­поведінки. Не в змозі порозумітися з нею, Санд несподівано удочерила далеку родичку Огюстіну Бро, назвавши її «своєю справжньою дочкою».

У відповідь на це цинічна й зухвала Соланж почала плести інтриги й оббріхувати названу сестру і матір. ­Шопена вона то зневажала, то кокетувала з ним, але він врешті став за неї заступатись.

Моріс стримував роздратування від постійної присутності композитора та згодом відкрито заявив, що в будинку має лишитися ­тільки один із них. Не чекаючи очевидної відповіді Жорж, Фридерик дорікнув, що вона його більше не кохає, а у листо­паді 1846 р. остаточно перебрався із Ноана до ­Парижа.

Письменниця мріяла про одруження сина, однак усі її наміри розладнала Соланж. Сама ж дівчина, щойно ­досягнувши 18 років, заявила, що виходить заміж за сусіда-­поміщика.

Але коли мати вивезла її до Парижа для ­весільних ­закупів, вона віддалася «гучному та безлад­ному» скульп­торові Огюсту Клезінже (1814–1883), який ліпив її бюст і був на 14 років старшим. Коли Санд ­виступила проти цих стосунків, Клезінже пригрозив викраденням. Так, 6 травня 1847 р. відбулося весілля, невдовзі після якого спалахнув грандіозний скандал.

Войцех Гжимала, друг Шопена і Санд Моріс Дюдеван-Санд, син письменниці Донька письменниці Соланж Скульптор Огюст Клезінже

У листі до подруги Жорж нарікала на доньку: «­Скільки я натерпілася з нею відтоді, як вона з’явилася на світ! Ця холодна, невдячна і злостива дівчина чудово розігрувала комедію. Чоловік був заодно з нею. Але вийшовши заміж, вона скинула маску та уявила, що буде мною верхо­водити, розорювати і знущатися. Мій опір їх роз­гні­вив, і їхня поведінка зробилася нечуваною. У нас тут ледь не поперерізали одне одному горлянки».

Вигнані з Ноана, молодята приїхали до Шопена, чим його приголомшили. Романістка листувалася з ним, але умисне замовчувала все, що стосувалося доньки. Обурений тим, що від нього приховали заміжжя ­Соланж, він остаточно розірвав стосунки із Жорж у серпні 1847 р.

Її останній лист закінчувався словами: «Прощавайте, мій друже, бажаю Вам швидше вилікуватися від ваших страждань. Я дякуватиму Богові за такий гротескний ­фінал настільки виняткової дружби». Фридерик випадково ще раз зіштовхнувся з нею у спільної знайомої ­навесні 1848 р. і просто повідомив, що Соланж народила доньку.

Якщо не задихнусь, то збожеволію

Розрив із Санд остаточно підірвав сили митця, його здоров’я погіршувалося стрімко й безперервно. Він ще намагався викладати і навіть дав останній концерт. Як більшість хворих на туберкульоз, Шопен не усвідомлював серйозність свого стану і виявляв гарячкову потребу в ­рухові. Тож у квітні 1848 р., ледь оговтавшись від черго­вого загострення хвороби, на тлі матеріальної скрути він несподівано вирушив до Великої Британії, де пробув аж до кінця листопада.

Так, подорожуючи Англією й Шотландією, Фридерик ­змінив за цей час близько 60 (!) квартир і виступив у бага­тьох салонах. Ходили навіть чутки про його наміри одружитися з піаністкою ­Джейн Стірлінг, на що він від­повідав: «Я зараз почуваюся ближчим до труни, ніж до ­шлюбного ложа».

Подібна активність композитора справді гідна подиву, зважаючи на його самопочуття. «Інколи впродовж ­кількох годин мені буває краще, але щоранку здається, що ось-ось я викашляю душу зі свого тіла, — зізнавався він. — Я вже не можу ні гніватись, ні радіти, я повністю вичерпав свої почуття, я лише існую й хочу, щоб цьому скоро ­настав ­кінець».

Шопен припинив писати музику і давати уроки, дуже рідко виходив на вулицю, будь-яка рухова активність призводила до сильної дихавиці. За його словами, усю першу половину дня він був ні на що не спроможний, ­потім сяк-так відбував обід із гостями, а ввечері слуга ­заносив його в спальню на руках і роздягав. Із листа до Соланж довідуємося, що його продовжували непо­коїти галюцинації: ­із-під кришки роялю визирали «прокляті привиди, які ­явилися якось похмурого вечора в абатстві», і змушували пере­рвати виступ.

Протягом останнього місяця життя у Британії в нього почалися набряки ніг, дошкуляв невралгічний біль, проблеми зі сном, стало важко дихати і говорити (через ­туберкульоз гортані). «Ще один день тут, і я, якщо не задихнусь, то збожеволію», — зауважив він і повернувся до Парижа.

Онучки Аврора та Габріель Фото Шопена, 1849 Романістка у зрілому віці Александр Мансо, останнє кохання

Згодом до наявних симптомів додалася ще й сильна ­діарея (туберкульозний процес перейшов на кишківник), Фридерик уже не міг говорити і застосовував жести. Він викликав із Варшави сестру Людовіку, яка доглядала його. Лікарі провідували його двічі на день, але вже не могли ні полегшити його страждання, ні зарадити ­набрякам.

Варто також зазначити, що далеко не всі дослідники визнають, що митець хворів саме на туберкульоз. ­Зокрема, ­Джон О’Ші висловив гіпотезу про наявність у нього із ­сестрою муковісцидозу — генетичного ­захворювання ендокринних залоз із легеневими симптомами. А британський медик Ян А. Куземко вважав, що вони обоє мали спадковий дефіцит альфа-1-антитрипсину, у разі зменшення концентрації білка А1АТ знижується захист легень. Із-поміж інших версій — ­абсцес ­легень, вро­джена легенева артеріовенозна мальформація, еозино­фільний гранулематоз із поліангії­том, гіпогама­глобулінемія, ідіо­матичний гемо­сидероз легень тощо. Усі ці гіпотези мають низку прогалин, і тому дискусії тривають досі.

Щодо психічних розладів Шопена, то біографи одностайно визнають наявність у нього реактивної вторинної депресії, в основі якої лежало функціональне захворювання. Вона мала повторюваний характер, корелюючи у часі із загостренням туберкульозу. Факт галюцинацій у піаніста дав підстави деяким дослідникам висловлю­вати припущення про його наркотичну залежність від ­опіатів, скроневу епілепсію чи навіть шизофренію. ­Цікаво, що жодна з хвороб не позначилась негативно на твор­чості митця.

Фридерик не втрачав ясність думки, говорив про смерть дуже спокійно і завжди складав плани на наступний день. У вересні він зняв нову квартиру, дав указівки щодо її пере­обладнання і вмеблювання. Квартира була готова якраз на день його смерті. Композитор помер 17 жовтня 1849 р. у Парижі. За однією з легенд, його ­останні слова: «Вона пообіцяла, що я помру на її руках». Але Жорж ­поряд із ним не було, зате була Соланж.

Любити більше

Взаємини Санд із донькою завжди лишалися напруженими: «Вона для мене брусок холодного заліза, істота ­незнайома і незрозуміла». Соланж прагнула вести ­яскраве світське життя, а її чоловік зловживав алкоголем і мав схильність до марнотратства, тож незабаром вони по­грузли в боргах, і Жорж виплачувала їм ренту з власних прибутків. Їхнє подружнє життя було сповнене скандалів та зрад, і 1852 р. Соланж подала на розлучення. Рома­ністка писала доньці: «Якщо у тебе божевільний чоловік, то ти не краща за нього, бувають миті, коли ти не тямиш, що думаєш і що говориш. Тож я не дивуюсь, що ­Клезінже збожеволів».

Соланж справді вирізнялася неврівноваженою поведінкою: то шукала собі багатих коханців, то усамітню­валась у монастирі, то довго мандрувала, то мешкала у ­батька, то мирилася з матір’ю і гостювала в Ноані. У шлюбі з Клезінже вона народила двох доньок: старша прожила лише тиждень, а молодша, Жанна Габріель, померла у п’ять ­років. Дівчинка стала розмінною монетою у стосунках експансивних батьків, які то почергово забирали її до себе, то відсилали до пансіону, то віддавали ­бабусі. Жорж встигла сильно прив’язатися до онучки і важко пере­несла звістку про її смерть через скарлатину.

Після цього вона напосіла на свого сина Моріса, який уже наближався до 40-річчя, але досі не одружився. ­Зрештою, під тиском матері він побрався з 20-річною ­Ліною Каламатта, яка подарувала йому сина (який ­помер немовлям) і двох доньок — Аврору та Габріель. Тож на схилі віку письменниця повністю присвятила себе вихо­ванню обожнюваних онучок.

Щодо особистого життя Санд, то останнім її коханням став молодший на 13 років друг її сина, гравер Александр Мансо (1817–1865). Із 1850 р. він виконував ­обов’язки її секретаря, потім довіреної особи, а згодом — і коханця. Мансо незмінно поштиво іменував її «Мадам», був некорисливим, відданим, тендітним і теж хворів на тубер­кульоз. Їхні стосунки тривали 14 років і були ­сповнені ніж­ності та взаємної турботи. Більшість часу вони прово­дили разом у Ноані, де панувала творча атмо­сфера й гос­тювали провідні митці, але придбали також спільний окре­мий маєток, де інколи усамітнювалися. Згодом ­Моріс наполіг на від’їзді Александра, проте довідавшись про загострення його хвороби, Жорж вирушила доглядати його. Він помер у неї на руках 21 ­серпня 1865 р. від тубер­кульозу.

Другом її старості став прозаїк Гюстав Флобер, молодший на 17 років, флегматичний та асексуальний (детальніше про нього — у «НейроNews» 2023, № 1–2). Вони були зовсім різними, але водночас їм було цікаво разом. Зокрема, Флобер писав дуже повільно, тоді як Жорж видала близько 100 романів і говорила, що займається творчістю, як інші — садівництвом. «Пресвята літера­тура, як ти її звеш, для мене завжди була на другому ­місці, — наголошувала вона. — Завжди я любила когось більше, ніж її, а мою сім’ю — більше, ніж цього когось».

Санд померла у 72 роки від кишкової непрохідності 8 серпня 1876 р. А її бурхливі романи стали легендою. Ще за життя багато хто засу­джував її зверхньо-опікунське ставлення до чоловіків, її зухвалу манеру розри­вати стосунки одразу після охоло­дження почуттів, називали її жорстокою і бездушною. Наприклад, колишня супутниця Ліста Марі д’Агу кепкувала: «Її коханці — для неї шматок крейди, яким вона малює. Закінчивши картину, вона кидає цю крейду під ноги, і від неї зостається ­тільки розвіяний пил».

Сама Жорж говорила, що мала лише дві пристрасті — материнство і дружбу, ніколи не обирала кохання, а ­тільки приймала те, яке саме йшло до неї, і вже просто «не мала морального права пропонувати дружбу».

У листі до Флобера письменниця розкрила власні принципи: «Видатні натури тим і хороші, що щедрі і, не задумуючись, розтрачують себе. Треба сміятися, плакати, любити, працювати, насоло­джуватись і страж­дати — словом, бути в постійному збу­дженні. Ось у чому ­істинно людське».

Біограф Андре Моруа підсумував: «Попри рятівні сурдути і чоловічі брюки, вона ніколи не була амазонкою. Навпаки, вона намагалась бути одночасно і митцем, і ­жінкою, бути митцем, залишаючись жінкою».

Що подивитися

«Шопен. Бажання любові» (2002)
(у головних ролях — Данута Стенка і Пьотр Адамчик)

Байопік оповідає про життя Фридерика від юності й до смерті, із головним акцентом на десятиліття із Жорж Санд. Шопену нелегко ­даються не лише стосунки з романісткою, але й із її дітьми: Моріс дуже болісно сприймає близькість матері з композитором, а Соланж із часом ­починає у ­нього закохуватися, наслідком чого стають ­постійні конфлікти в сім’ї.

«Експромт» (1991)
(у головних ролях — ­Джуді Девіс ­і Г’ю Ґрант)

Легка і яскрава стрічка хоча й ґрунтується на біографічних фактах, але все ж у довільній манері описує початковий етап роману Санд і Шопена. Палка й енергійна Жорж досі не може оговтатись від розриву з Альфредом де Мюссе, перебуває у стосунках із Мальфілем, але вирішує будь-що підкорити серце нерішучого й неземного Фридерика.

«Блакитна нота» (1991)
(у ролях — Марі-Франс Пізьє, Януш Олейнічак, Софі Марсо)

У фільмі відтворено — у дещо ­екзальтованому та гротескному стилі — події літа 1846 р.: у Ноані вирує мистецьке життя, взаємини Жорж Санд і Фридерика Шопена наближаються до завершального етапу, а юна Соланж, закохана в композитора, ревнує його до матері, але розриває заручини з поміщиком і кидається в обійми скульптора Огюста Клезінже.

Що почитати

Антон Ноймайр
«Музиканти в дзеркалі медицини»

Вагоме дослі­дження австрій­ського науковця є спробою реконстру­ювати захворювання та ­причини смерті видатних композиторів ХІХ ст., зокрема й Фриде­рика Франсуа Шопена. Спи­раючись на ­ретельно дібраний ­фактичний ­матеріал, автор намагається ретроспективно встановити діагноз у світлі досягнень сучасної науки, відкинувши спекуляції та легенди.

Підготувала Олена Тищенко