Геза Чат: боротьба із самим собою

Геза Чат

Угорський митець Геза Чат (1887–1919) фактично не відомий в Україні. Але його творчість і, власне, непересічна особистість справді гідні уваги. Письменник, музикант і арт-критик, він вивчав психіатрію, став одним із перших адептів психоаналізу, працював курортним і військовим лікарем, однак згодом сам потрапив до психіатричної лікарні як пацієнт. Його коротке життя було позначене бурхливими пристрастями, прагненням визнання та пошуками внутрішньої гармонії. Але тяжка наркотична залежність, суїцидальні нахили, одержимість сексом і маячними ревнощами, схильність до іпохондрії, мазохізму й параної врешті штовхнули його на страшний злочин. «Я можу повідомити лиш про криваві поразки в боротьбі із самим собою», — підсумовував він.

Маленький митець

Справжнє ім’я Гези Чата — Йожеф Бреннер. Він народився 13 лютого 1887 року в містечку Сабадка (Субо­тиця) на кордоні Сербії та Угорщини. Його батько, Йожеф Бреннер-старший (1860–1945), походив із ­поважного роду аптекарів, але присвятив життя юриспруденції та музиці: ставши генеральним прокурором, він заснував міську музичну асоціацію, колекціонував ­музичні інст­рументи й часто влаштовував удома сімейні ­концерти. Його шлюб з Етелькою Дечі (1861–1895) виявився щас­ливим і плідним: за перші чотири роки у подружжя народилося двоє синів і донька — Йожеф, ­Етелька і Дежьо.

Уже з дитинства старший син виявляв неабиякі мистецькі здібності — до музики, живопису і словесності. Батько мріяв бачити його скрипалем; хлопчик швидко опановував гру на скрипці й фортепіано, але постійно зазнавав від нього критики через непосидючість і брак терпіння до щоденних вправ.

Проте сам Геза хотів стати художником, та, як пригадував пізніше в «Автобіографії», «вчитель малювання висміював мої дивні кольорові поєднання і схематичну, неакуратну манеру й ставив мені трійки». Але саме тоді учитель літератури розгледів у ньому задатки письменника та всіляко заохочував його писати.

Так, у нарисі «Дитячі спогади» Чат із лікарською ретельністю описав стан власного здоров’я: «Я зростав цілком здоровою дитиною. Хлопчина я був спритний, усе хапав на льоту, але коли багато бігав, кололо в боку. Я був чутливим до вуглекислого газу. Добре пам’ятаю, як у початковій школі під час останньої пів­години ­перед закінченням занять дуже погано ­почувався, вужем крутився на стільці від нетерплячки. Це було навіть не хворобливе відчуття, а просто невротична реакція та хвилювання, яке завжди навідувало мене ближче до вечора й сягало кульмінації о 18-й годині, було чітко лиховісним і ні на що не схожим.

Це був перший симптом мого захворювання — псевдолейкемії, або лімфосаркоми — клятого спадку, що дістався мені від діда. У мене ­ввійшло у забобонну звичку ­чекати 6-ї години вечора під великим настінним годинником: ­щойно відбивало шосту, це значило, що поганий, неприємний проміжок часу для мене скінчився… У 14 я ­захворів на ­скарлатину, але пере­ніс хворобу ­відносно легко… До випускних ­іспитів жодних інших хвороб у мене не було, лише ­кілька разів запалювалося горло, та добро­душний домашній ­лікар вилікував його мікстурою… Під час іспитів ­кілька ­разів кашляв кров’ю, але наш лікар, до якого я ­негайно звертався, завжди заспокоював мене і, ­після ґрунтовного ­огляду заявив, що туберку­льозу в мене немає».

Біографи погоджуються, що в дитинстві Гези було три найтравматичніші епізоди — втрата матері, поява ­мачухи і смерть сестри. Його мати Етелька мала вроджену ваду серцевого клапана. Під час першої вагітності у неї розвинувся серозний плеврит, що призвело ­до ­передчасних пологів. Найнявши для немовляти годувальницю, чоловік відправив Етельку до австрійського курорту, де їй ­справді стало краще. Однак наступні вагітності з маленьким проміжком часу і грудне вигодовування негативно позначились на її здоров’ї.

Як пригадував митець, ­кожну зиму мати незмінно проводила в ліжку, лиш інколи встаючи. Вона потерпала від серцевої недостатності та регулярно приймала строфант (рослинний препарат систо­лічної дії).

На початку 1895 року виснажена серцевою хворобою Етелька занедужала на запалення легень і за кілька днів померла. Перші півроку безутішні діти разом із батьком щодня ходили на її могилу. Геза, якому щойно виповнилося вісім, інтуїтивно тягнувся до батька, але часто між ними виникали непорозуміння.

Овдовівши у 35 років і лишившись із трьома малими дітьми, Йожеф-старший уже за рік наважився на другий шлюб. Його обраницею стала 20-річна Ілона Будановіц (1876–1929), яка народила йому одне за одним ще двох дітей — доньку Ілонку та сина Ласло. Старші діти не схвалили вибору батька, але полюбили своїх менших братика і сестричку. Тому трагічна смерть ­маленької Ілонки від менінгіту 1903 року стала непоправною втратою для всієї сім’ї.

Молода мачуха докладала неабияких зусиль, щоб зберегти в родині дружню, гармонійну атмосферу, підтримувала теплі стосунки з родичами Йожефа, влаштову­вала влітку свята і гуляння, про що свідчать численні світлини.

Геза залишив мало спогадів про матір, але її образ ­часто присутній у його творах (наприклад, новела «Як я зустрів свою матір»). Але коли незадовго до смерті він ­задумав книгу про власне життя, то обрав для неї заголо­вок «Мачуха».

Приємне і хвилююче

Уже у віці 14 років Чат почав писати музичні огляди для місцевого часопису, а в 17 — надіслав своє ­оповідання літераторові Шандору Броді, від якого дістав схвальний відгук. Після закінчення гімназії юнак вирушив до Буда­пешта для вступу до музичної академії, але його заявку було відхилено. Тоді він став студентом медичного університету, де обрав за спеціалізацію новітній напрям — психіатрію. Однак музика лишилася з ним на все життя: митець писав рецензії, створював власні композиції та ніколи не припиняв грати.

Наполегливі заняття анатомією та фізіологією він поєднував із роботою в газеті «Будапештський щоденник», де мав власну колонку, а згодом увійшов до редколегії ­нового журналу «Нюгат», на сторінках якого побачила світ одна з найвідоміших його праць, яка була присвячена італійському оперному композиторові Джакомо ­Пуччіні. 1909 року вийшла друком перша збірка його оповідань «Сад чарівника», уперше підписана псевдонімом Геза Чат. А вже наступного року дві його п’єси ­ставилися на столичній сцені, а далі була публікація ще ­чотирьох прозових книг. Однак успіх не надав упевненості ­закомплексованому молодикові. Біографи переконані, що після ранньої ­смерті матері у нього сформувалися пору­шення ­емоційної прив’язаності, а також ­амбівалентне ставлення до жінок, їхнє спрощене сприйняття.

Весільне фото батьків Йожефа Бреннера Діти Бреннерів — Йожеф (справа), Дежьо та Етелька Йожеф (Геза) у 8-річному віці Зведені сестра Ілонка та брат Ласло

Коли наполегливі друзі привели йому дівчину для ­сексу, перший статевий акт став для нього ганебним ­фіаско. Тож надалі він намагався утвердитися як постійний клієнт столичних борделів. Компанію йому складав кузен Дежьо Костолані, який студіював у Будапешті філо­логію, а згодом прославився як один із найвидатніших угорських письменників.

Завершивши університетський курс 1909 року, Чат проходив інтернатуру в Психіатричній клініці Ерньо Моравчика, опублікував працю про психологічні меха­нізми психічних захворювань (яка пізніше увійшла до книги «Щоденник божевільної»), займався поширенням ідей ранньої версії психоаналізу Зигмунда ­Фройда, розробив власну теорію про баланс певних комплексів особистості. Але отримати постійну посаду в клініці йому так і не вдалося.

Здобувши 1910 року звання доктора медицини, він влаш­тувався лікарем у санаторій м. Старий Смоковець (Словаччина) й надалі сезонно працював на різних курор­тах (словацькі Штос і Турчанске Тепліце, сербський Палич, румунське Вилчеле).

Свою роботу серед численних відпочивальниць Геза спочатку окреслив цинічною щоденниковою фразою: «У мене не було ні настрою, ні бажання, ні пориву, ні презервативу». Однак згодом стан його справ кардинально змінився, і він уже описував, як, взувшись у м’які черевики й озброївшись ліхтариком, кондомом і вазеліном, відвідував уночі палати. Усе почалося з однієї ­пацієнтки, яку він під час огляду, не стримавшись, почав цілувати, а потім зробив своєю коханкою. Чутки поширились сана­торієм, і на прийом до молодого лікаря стали ­з’являтися самотні пацієнтки.

Власне, він не цурався також і персоналу (служниць, ­покоївок), крутив роман з однією заміжньою дамою тощо. «Немає нічого більш прекрасного і хвилюючого, ніж бути молодим інтерном на курорті й упадати за чотирма-п’ятьма жінками одночасно, — писав Чат. — ­Можна насолоджуватись життям, пити шампанське, ходити на прогулянки. Можна колоти морфін ­після багато­разового коїтусу».

Навіть короткочасна відсутність сексу доводила його буквально до відчаю, одержимий пошуком нової партнерки, він фактично не міг працювати. Мастурбацію Геза відверто зневажав і тому завжди віддавав перевагу ­ви­пад­ковим зв’язкам. У щоденниках він детально та ­барвисто описував свої численні статеві акти, ­ретельно ­фіксував кількість партнерок, вибудовуючи амплуа ­невтомного мачо.

Зокрема, біограф Міхай Шайбелі переконаний, що в основі такої поведінки прозаїка лежала ­нав’язлива боязнь імпотенції. Його не цікавила якість — лише кількість, лише докази його чоловічої сили. Це навіть не сам ­процес, а звіт про нього. Насправді сторінки нота­ток Гези просякнуті ­мізогінією, бездушністю й увагою лише до фізіо­логічних аспектів, адже жінки для нього «­існують лише як об’єкт бажання, вони змінюють одна одну й описані виключно зовні. Це тільки тіла, а не люди».

Я завжди був садистом і ніколи не ревнував

Коли 1910 року в Старий Смоковець приїхала Ольга ­Йонас (1884–1919), Чат дав їй у щоденнику досить зневажливу характеристику, відзначивши великий ніс, ­недбалість в одязі і манерах та загальне враження неохайності. Їхнє знайомство продовжилось у Будапешті, де на Ольгу накинув оком молодший брат митця Дежьо, який приїхав студіювати фармацію.

Геза часто мінявся партнерками з братом і кузеном, але тоді передумав. Він став сам навідуватись до ­Ольги, аж доки одного разу коханців не застав батько дівчини, і молодому лікареві довелося поклястись у намірах про одруження. Ця новина шокувала його друзів, адже наречена була старшою за нього і не відзначалася красою й інтелектом.

Безперечно, Гезу й Ольгу поєднувала шалена пристрасть. Він детально описував їхній секс і свої неймовірні відчуття, «нестяму від щастя», «справжній ­екстаз», «радість, страждання, збудження всіх комплексів». Він розривався між санаторіями і Будапештом, під час розставань писав їй чуттєві листи, називаючи її sonka (­шинка), постійно про неї фантазував, але «змушений був» задовольнятися випадковими жінками.

Якось письменник занотував: «Бувають дні, коли я починаю бачити Ольгу зовсім іншою — лінивою, карикатурною, безпринципною, зажерливою, честолюбною… Але коли розпалюється моя уява, я бачу її такою, якою вона мене найбільше збуджує, — твариною, з огидними інстинктами, брехливою, норовливою, прекрасною».

Підбиваючи у щоденнику підсумки за 1912 рік, Чат нарахував 360–380 статевих актів, зокрема 10 нових жінок, із-поміж них — дві незаймані. Зокрема, за січень 1913 року: «Коїтуси: 45. Оргазми Ольги: 58. Усього впродовж 345 днів нашого спільного життя в нас був секс 424 рази, що становить приблизно 1,268 раза на день у середньому».

Геза під час навчання, 1904 р. Дружня родина Бреннерів, 1900 р. Батько і мачуха Гези, 1910 р.

Але чим далі, тим більше його охоплювали ­маніакальні ревнощі. Якось Геза сказав Ользі: «Я не ображатиму тебе, але якщо ти колись мені зрадиш, уб’ю».

Уявна невірність стала його нав’язливою ідеєю, і він навіть найняв детектива для слідкування за нареченою. Їхнє весілля відбулося 19 червня 1913 року, але воно ледь не зірвалося через те, що за кілька днів перед тим вона їздила до стоматолога і детектив утратив її з поля зору. «Я завжди був садистом і ніколи не ревнував», — зауважу­­вав митець у листі до кузена.

Їхнє подружнє життя складалося непросто. Ольга була запальною, крикливою і нестриманою. Зазвичай вони ­лаялися ­через дрібниці, й у вирі сварки Чат міг ударити ­дружину, погрожував їй від’їздом і розлученням. Але вже незабаром спалахнула Перша світова війна, і його ­мобілізували. Спочатку Чат перебував на сербському, а потім на російському фронтах, де працював помічником лікаря мобільного шпиталю, потім був переведений до ­Тренчина (Словаччина).

Геза писав Ользі теплі листи, мріяв повернутися ­додому і почати все спочатку. У щоденнику він визнавав, що сам «прирік дружину на болючий вибір та істеричне напруження нервів», але надалі буде «опиратися на справжні життєві цінності». Він навіть планував завести дитину (на той момент Ольга зробила ­вже вісім абортів). Та найбільшою проблемою Чата на фронті стала його тяжка наркотична залежність.

Радість і біль морфініста

Митець був схильним до емоційної ­лабільності та іпохондрії: підозрював у себе то імпотенцію, то серцеві вади, то хворобу легень, якої після ­смерті ­матері боявся найбільше. Так, коли у квітні 1910 року інший лікар помилково діагностував у нього туберкульоз, Геза впав у відчай. Протягом ночі він тричі приймав бром (седативний препарат), а на ранок уперше зробив собі ін’єкцію морфіну (алкалоїд опію), але не відчув жодного ефекту. Вдавшись до нього ще раз пізніше, письменник відзначив приємне тепло, що розтеклося ­тілом, із задоволенням наніс візити знайомим, пере­бував у доброму гуморі, був зичливим і ввічливим. Так препарат став невід’ємною складовою його ­повсякденного життя.

Проте Чат не хотів звикати до опію і спочатку як ­медик спостерігав його вплив на організм та експериментував із різними похідними. Наприклад: «Я поєднав кодеїн із 1 г брому, 1 г паральдегіду і 0,01–0,02 г кодеїну з 0,05 г вероналу. Далі повторив між 3 і 5-ю годиною ночі. Це була дивне й незабутнє відчуття». Зрештою він зупинився на пантопоні (суміші алкалоїдів опію), із допомогою ­якого намагався кинути палити, але сильно схуд і став вживати миш’як, а після стрімкого набору ваги почав ­шукати способи схуднення.

Ерньо Еміль Моравчик, угорський психіатр Редакція журналу «Будапештський щоденник»,1907 р. (Геза підщочився) Інтерн Йожеф Бреннер, 1910 р.

Так під час роботи на курорті Штос письменник узагальнював у щоденнику, що «вживав отруту [морфін] ­помірно. Як правило, раз на два дні, о 2-й ­пополудні вколював дозу 0,02–0,03 пантопону. Гармонійної ейфорії препарат не давав, але був мені необхідним, частково, щоб зняти статевий голод, частково, щоб здолати постійні тривоги фінансового та морального плану».

Але якщо у ­нього був поганий настрій, то доводилося робити ­ін’єкції ­кілька разів на день. «Це щира правда, радість і біль однаково нестерпні для справжнього морфініста», — читаємо в його нотатках.

При цьому він не визнавав ­факту ­своєї залежності від препарату і вважав, що здатний кинути будь-якої миті й  «не треба боятися, що не зможу жити без клятого шприца».

А 1912 року Геза влаштувався на курорт Турчанске ­Тепліце (Словаччина) і зміг протриматися без морфіну цілих п’ять місяців. Але потім усе повторилося знову. На початку наступного року він окреслив своєрідну програму: «Жодного морфіну. Жодного сексу. Жодного алко­голю. Жодного нікотину. На ніч, але тільки після 12, ­можна приймати підшкірно 0,03 пантопону». Однак цей план виявився нездійсненним.

Уже восени він погодився пройти реабілітацію в будапештському санаторії «Лігет», та залишив його ще до завершення курсу. Певний час наркотики вживав і його ­кузен Дежьо Костолані, який зміг зупинитися. Тому Чат надалі часто обговорював із ним власні проблеми й описував у листах марні спроби звільнитися.

Коли ж його мобілізували до армії, наркотична залежність загострилася на тлі виснажливої праці й постійного стресу. Наприкінці 1914 року добова доза зросла вже до 0,32 г. Щоранку митець прокидався вже знервованим і трусився від думки, що через поспіх не вдасться правильно зробити ін’єкцію, боявся, що не зможе у потрібний момент дістати дозу та просив друзів ­надсилати йому пантопон.

У його щоденнику є цікавий опис одного сну — суперечка з іншим лікарем, чи можна вважати морфінізм хворобою: «Я посилався на першу частину службової ­інструкції, де написано «Тяжке нервове ­захворювання». Морфінізм саме цим і є. Власне, питання у тому, мор­фініст я чи ні. У цьому може переконатися будь-хто, хто спостерігатиме за мною впродовж дня. Достатньо подивитися, як людина реагує на ін’єкцію 0,10–0,20 г. Одразу стає зрозуміло, що об’єкт дослідження довгі роки живе з препаратом».

Навесні 1915 року Гезу в складі піхотного полку пере­вели до Будапешта, де згодом керівництво розкрило факт нарко­манії та скерували його на огляд. Після двох тижнів, проведених у закладі закритого типу, він дістав ­річне звільнення з військової служби за станом здоров’я та влаш­тувався лікарем загальної практики у м. Фельдеш (Угорщина).

І хоча його більше не призивали до діючої армії, остаточна демобілізація відбулася лише 1917 року. У листі до Ерньо Моравчика він писав: «Я вважаю себе загиблим на війні, бо, якби її не було, я б відмовився від ­наркотиків і розлучився. Але я відкладав і те, і інше до ­укладення миру. І витратив так багато часу, що вже спізнився».

Якби в мене був пістолет

Восени 1917 року Геза Чат переїхав із дружиною до ­сербського села Риджиця (Реґьоце) на самому кордоні з Угорщиною, де дістав посаду сільського лікаря. Але в мирному ­житті він уже не міг знизити дозу пантопону, ба більше, витримував лише 3–4 години між прийманням препарату.

При цьому, за його власним зізнанням, 20-­хвилинна ейфорія змінювалась «жалюгідним смутком, під час ­якого:

1. Уся людська діяльність і праця здаються смішними і ненависними.
2. Усі розмови — обтяжливими й дурними.
3. Усі плани — нездійсненними і жахливими.
4. Усі величні й прекрасні речі — недосяжними та безглуздими… Якби в мене був поряд пістолет, у такі миті я б вибив собі мізки».

Раніше товариський і веселий, Геза став замкнутим і похмурим, не цікавився роботою, не дбав про свій зовнішній вигляд. Він уже давно нічого не писав, і якщо ­раніше ще вірив у своє повернення в літературу та ­заздрив успіхам колег, то останнім часом зовсім збайдужів. На тлі наркоманії загострилася його параноя: Чат перебував у постійному страху, підозрював рідних у змові, ­стежив за ними, а в кишені завжди носив ніж.

Його ставлення до дружини ставало все більш жорстоким та ірраціональним. Він був переконаний, що Ольга має на меті довести його до божевілля. Апогеєм цих підозр стало народження 6 жовтня 1918 року їхньої ­доньки, теж названої Ольгою. У листі до кузена митець описав, як три місяці придивлявся до немовляти, доки не збагнув, що батько — не він.

Ба більше, йому раптом відкрилася страшна «­правда», що Ольга ніколи його не кохала та постійно мала коханців, і ледь не всі її попередні вагітності теж були не від нього. «Я уб’ю дружину не за те, що вона таємно мені зраджувала, а за те, що вона публічно мене принизила».

Занепокоєні рідні помічали стійкі зміни в його ­психіці та намагалися допомогти, однак Геза то відмовлявся від шпиталізації, то втікав перед самим від’їздом. ­Проте навесні 1919 року він визнав безвихідь власного ­становища і батько відвіз його до психіатричної клініки в угорське місто Байя.

Там його позбавили морфіну й помістили до одиночної палати. Письменник кілька разів намагався ­вчинити самогубство (перегризти вени), писав родичам гнівні листи зі звинуваченнями й зрештою 2 червня втік і повернувся до Риджиці.

Чат неодноразово обдумував самогубство, зокрема, у його щоденнику є детальний опис, як він збирався піти з життя: «Спочатку ввожу 0,02 г морфіну, викурюю цигарку, чекаю 20 хвилин. Потім тричі по 0,06 г ­морфіну. Потім купую пляшку з хлороформом і носовичок. Усе це прив’язую до свого носа і міцно засовую руки за пояс».

Як відомо, 14 липня за нез’ясованих обставин він написав передсмертну записку від імені дружини: «Ми покінчили життя самогубством за спільною згодою. ­Ольга Йонас».

А 22 липня Геза прийшов додому з револьвером і ­тричі влучив у дружину, яка тримала на руках ­маленьку ­доньку. Дитина лишилася неушкодженою, а Ольга з остан­ніх сил дісталася сусідів, де за годину померла. Сам митець у цей час прийняв велику дозу морфіну й перерізав собі вени. Але його ­врятували, ­вчасно промивши ­шлунок, допра­вили до лікарні Суботиці, а на початку вересня повернули до психіатричної клініки в Байї.

Митець в часи роботи на курортах, 1912 р. Ольга Йонас, дружина, 1917 р. Донька Ольга, 1920 р. Сторінка щоденника за серпень 1917 р.

Проте 11 вересня 1919 року Чат утік із лікарні, ­ви­кравши в аптеці велику дозу пантопону, і вирішив ­пішки діста­тися Будапешта. Втім, під час спроби перетнути кордон у м. Келе­бія його затримали сербські прикордонники. Наслухавшись ще під час своєї фронтової служби про жорстокість сербів, Геза запанікував і почав благати, щоб його застрелили на місці. Натомість його просто арештували, але в камері він прийняв увесь наявний пантопон, внаслідок чого і помер.

Йому було лише 32. Тіло письменника поховали в Субо­тиці, а мозок, за заповітом, доправили для ­вивчення в клініку Моравчика до Будапешта.

Гра задля заробітку

Після смерті Чата його творчість була фактично забута і лише наприкінці 1960-х пережила відродження. Його доробок незначний за обсягом — це переважно невеликі оповідання з несподіваним кінцем.

Митець як практикуючий психіатр не міг не ­перенести метод психоаналізу у власні літературні студії, але вважав, що це лише заважає йому: «Лякає й пригнічує ­думка про те, що мені більше не хочеться писати. Відтоді, як я почав ретельно займатись аналізом і щоразу детально розбирати все, що відбувається у моїй підсвідомості, мені більше не треба писати. Однак аналіз приносить лишень страждання, гіркі знання й ­розчарування. Письменство ж дає захват і заробіток… І все одно, безжально змушую себе писати. Я маю писати. Якщо письменство і не буде більше для мене способом життя, то нехай буде хоча б грою. Мені треба грати — хай і не для розваги, адже тільки література дає шанс колись заробити ­багато грошей».

У своїх новелах Геза звертався до власних дитячих вражень («Руда Есті», «Маленька Емма»), ­лікарського до­свіду («Трепов на прозекторському столі», «­Панянка»), наркотичної залежності («Опіум») тощо. Його ­біографічні герої незмінно мають ім’я Йожеф, Йожек, ­Йошка. Психо­логізм і натуралізм зображення в його творчості часто пере­плітаються із символічними, містичними образами, казковими мотивами («Казки з поганою кінцівкою», «Істо­рія про трьох дівчат», цикл про чародія).

Критик Левенте Кірай називав оповідання Чата «ката­логом із найрізноманітніших нервових розладів, трагічних дитячих спогадів, залежностей і нещасного ­кохання», вони схожі на історії хвороби. Власне, більшість його героїв послідовно притлумлюють свої колишні ­обрáзи, ненависть, таємні пристрасті та страхи і потім не ­можуть їх позбутися, а якщо і звільняються, то платять за це страшну ціну у вигляді злочину.

Прагнучи зберегти відчуття цілісності, вони також інколи тікають у стан дитячості («Сад чарівника», «Смерть чарівника») або у сни («­Йосип Єгипетський»). Крім того, виразно прослідковується мотив страху ­перед дорослішанням, боязнь стати рабом сексуальних бажань («Руда Есті»).

Дежьо Костолані, кузен Психіатрична клініка Моравчика Пам’ятник митцю в Суботиці

Літературознавець Оксана Якименко звернула увагу, що причиною нещасть усіх його героїв є не зовнішні обставини, а саме дисгармонія внутрішнього світу. ­Майже всі вбивці у творах прозаїка — це люди з пристойного това­риства, діти звичайних батьків, але вже змалечку вони стають носіями згубних пристрас­тей і злочинних ­намірів («Вбивство матері», «­Маленька Емма»). ­Новели Чата буквально просякнуті насильством — і фізичним, і психічним: учителі порють учнів, діти катують тварин і вбивають рідних, чоловіки ґвалтують юних дівчат і навіть працівники моргу знущаються над трупами.

Цю тему детально досліджував французький науковець Мартін Карайоль, який зауважив, що ­різноманітні тортури в новелах Гези не мають жодної практичної мети, а спрямовані лише на задоволення хворобливої ціка­вості. Автор ніколи не дає моральної оцінки зображуваних подій і завжди лишається певною мірою відстороненим. Ці вчинки нерідко виглядають абсурдними, а самі герої не усвідомлюють наслідків власних дій.

Найбільшим твором Чата є роман «Щоденник боже­вільної» — унікальна компіляція наукових текстів і записів спостережень за реальною пацієнткою. Геза пере­осмислив методологію Зигмунда Фройда і вважав, що особистість людини можна розбити на складові час­тини, так звані комплекси. Усі разом вони формують людську свідомість, і якщо один із них пошкоджений, то страждає й особистість загалом.

«Здорова», тобто з медичного погляду нормальна, ­людина відрізняється від божевільної або злочинця лише викривленнями і розбалансованим співвідношенням комплексів. Але найголовнішим твором Гези був його щоденник.

Бухгалтерія екзистенції

Загальний обсяг рукописних щоденникових зошитів Чата становить 2270 сторінок. Він почав занотовувати ще під час навчання у школі, зокрема свої оцінки, підготовку до іспитів, домашні страви. Надалі на сторінках з’являлися описи концертів і театральних вистав, а ­також подробиці фізіологічного аспекту (наприклад, перші полюції в 13 років).

Проте згодом фізіологічна складова стала визначальною: стан здоров’я з різноманітними симптомами, стосунки із жінками з детальними описами сексу, вжи­вання наркотичних засобів із фіксацією всіх експериментів тощо. Геза вдавався до безжального душевного і фізичного само­аналізу. Як відданий послідовник Фройда, він приділяв чільну увагу також власним снам, які ретельно записував та аналізував.

Але надалі стиль його щоденників ставав усе більш сухим і репортажним, а на перший план виходила ­статистика.

Як зазначав біограф Ласло Фельдені, митець жив ніби відсторонено від власного життя. Він був стороннім спостерігачем за своєю долею, контролював її, та при ­цьому продовжував її руйнувати.

Наприклад:

«Баланс за 1915 рік:

Матеріальний баланс

Прибуток 11 600 крон

Витрати 10 100 крон

Готівки на початок року 180 крон

Сексуальний баланс

= 131

= 2

Вигадав два нові способи:

1) по-жаб’ячому;

2) дошка для нарізання хліба.

Баланс здоров’я

Часті серцеві напади протягом І й ІІ місяців, а в ІІІ та ІV місяцях уже рідше. Відтоді більше не було

Головний біль — спорадичний

Вага на 1 січня 89 кг. 31 грудня — 91,5 кг.

Влітку після великого накопичення справ відмінне зниження дози з 0,40 до 0,16 г. І так упродовж п’яти тижнів.

Тяжкі стани (лихоманка) у червні та листопаді

Дзвін у вухах — у листопаді

Двоїлося в очах — у червні й жовтні

Депресія — у V, VІ, Х, ХІ місяцях

Нав’язливі думки під впливом інфекційних хвороб

Моральний баланс

Амбіції відправив на склад»

Геза застосував спеціальні значки: — коїтус, — полюція, — дефекація. За останні роки він перетворив свої щоденники на звичайні таблиці з графічними символами та цифровим позначенням добових доз вжи­вання наркотиків. Праворуч він залишав колонку для приміток («мало роботи», «відмінний салат», «депресія», «найкращий апетит» тощо).

Бухгалтерією екзистенції назвав митцеві щоденники польський дослідник Матеуш Хмурскі: «Розділивши повсякдення на відповідні категорії, зазначивши ­споживані речовини, він зводить своє життя до формул із маси прос­тих елементів. Дійсно, Чат більше не формулює вічних істин, утримується від коментарів, більше не пише ­мемуари. Він робить власні розрахунки».

Свої щоденники Геза заповідав кузену Дежьо Костолані, аби той написав про нього біографічний роман, на який сам уже не був спроможний. Він навіть надав детальні настанови, на що саме слід зробити акцент:

• дитячі травми (смерть матері та холодність батька), які стали підґрунтям для його морфінізму;
• історію вживання наркотичних засобів (від першої спроби до звикання і боротьби);
• фатальну роль у його житті Ольги, яку він вважав найбільшим злом і винуватицею своїх страждань.

Дежьо Костолані працював над твором із перер­вами майже 10 років, але так і не просунувся далі дитинства. Після його ­смерті 1936 року щоденники Геза Чата опи­нилися в руках приватних колекціонерів і лише наприкінці ­1980-х рр. були опубліковані.

* * *

«Чи можна було його врятувати? — розмірковував Дежьо Костолані про долю кузена. — Маю сумніви. ­Фізична ізоляція та примусове утримання від морфіну ­допомогли б лише організму та запобігли б кривавій розв’язці трагедії, але це, безперечно, не зупинило б розвиток психічного захворювання, яке вже кілька років хова­лося за щільною завісою опійного туману. Залежність від отрути — це завжди лише наслідок, а не причина. Потяг­нувшись до неї, він підсвідомо зрозумів, що обирає ­меншу з двох небезпек. Він намагався уникнути меланхолії, що лунала піснею з потойбіччя у його творах».

Що подивитися

«Опіум: Щоденники божевільної» (2007)
У ролях: Ульріх Томсен, Кірсті Штубо

Сюрреалістична екранізація ­роману Гези Чата спільного вироб­ництва Угорщини, США і Німеччини. 1913 року молодий залежний від морфіну лікар ­Йожеф Бреннер влаштовується працювати до ізольованої психіатричної клініки. Там його увагу привертає пацієнтка Гізелла, розумна й тала­новита, і досить скоро їхні стосунки виходять за дозво­лені межі.

«Хлопчики Вітман» (1997)
У ролях: Альпар Фоґараші, Сабольч Ґерґелі

Екранізація оповідання Гези Чата «Вбивство матері». Фільм намагається зазирнути у темну підсвідомість братів-безбатченків Вітманів, які вражають усіх довкола своєю необґрунтованою жорсто­кістю. Балансуючи на межі дитинства й дорослості, вони вчиняють страшний злочин, усвідо­мити всю тяжкість якого навряд чи вже здатні.

Що почитати

Геза Чат
«Щоденники»

На жаль, щоденники митця не пере­кладено східнослов’янськими мовами, але є у вільному доступі, зокрема, є англійське видання. Це винятковий документ, у якому автор розкриває власний внутрішній світ у всій його гли­бині та суперечливості. Він бореться зі своїми пристрастями й посту­пово перетворюється і на винуватця, і на жертву трагедії одно­часно.

Геза Чат
«Сад чарівника»

Єдине доступне в Україні ­видання творів митця. До книги ­увійшли його оповідання зі збірок «Сад чарівника», «Післяобідній сон», «Пряничник Шміт» та «Музиканти», а також окремі критичні статті, листи й уривки зі щоденників. Натуралізм і ­психологічна точність поєднуються в його ­творах із модер­ністською естетикою та казковими ­мотивами.

Підготувала Олена Тищенко