Гюстав Флобер: життя поза світом

Видатний французький письменник-реаліст, один із найбільших європейських прозаїків ХІХ ст., автор всесвітньовідомого роману «Пані Боварі» Гюстав Флобер (1821–1880) говорив про себе: «У мене немає біографії». Понад три десятиліття він страждав на тяжке неврологічне захворювання, яке намагався ретельно приховувати від оточення. Змушений вести усамітнене життя холостяка у тихому селі, митець усього себе присвятив літературній творчості, у якій, проте, жодним чином не відобразився його недуг. Тому питання його діагнозу (та, власне, й самої наявності хвороби) досі лишається дискусійним.

Ідіот у сім’ї

Гюстав Флобер

Батько письменника, Ашиль Клеофас Флобер, походив із відомого роду ветеринарів, але за фах обрав ­медицину, закінчив університет у Парижі та, захистивши дисертацію, побудував блискучу кар’єру хірурга. За спогадами, йому були властиві авторитарність, сухість, суворість і дратівливість. 1812 р. він одружився із сиротою Анною Жюстіною Флеріо, котра була вкрай чутливою, меланхолійною особою та все життя страждала на мігрені, що інколи супроводжувалися галюцинаціями.

1813 р. у подружжя народився первісток Ашиль. Однак наступні троє їхніх дітей всі померли немовлятами. І лише 12 грудня 1821 р. народився здоровий хлопчик, який отри­мав ім’я Гюстав. За три роки у нього з’явилася ще й ­сестра Кароліна. Сім’я у той час мешкала в Руані, безпосередньо біля лікарні, де працював батько. Пізніше митець пригадував: «Я виріс серед людських бід і страждань, від яких мене відділяла всього одна стіна. Ще дитиною я грався в лікарняному морзі. Можливо, через це у мене таке похмуре й песимістичне сприйняття довколишнього світу. Я не люблю життя і зовсім не боюся смерті».

Батько завжди був для дітей високим авторитетом, надзвичайною людиною, здатною рятувати життя. Він приділяв мало уваги молодшому синові, зосередившись на вихованні старшого, на якого покладав великі сподівання. Ашиль зростав жвавим і розумним хлопчиком, ­пішов по батькових стопах і згодом також став хірургом. На його тлі молодший на 8 років Гюстав видавався недо­розвиненим. Огрядний і незграбний, він міг годинами сидіти, втупившись у стіну, й смоктати пальця. Майбутній письменник у дитинстві був замкнутим, мовчазним, боязливим, лінивим і малорухливим. Коли настав час готуватися до ліцею, виявилося, що він просто не здатен опанувати грамоту. Натомість Флобер часто ходив до сусіда, який уголос читав йому «Дон Кіхота», й ­іноді так заслухувався, що падав зі стільця. Батьки всерйоз вважали його недоумкуватим і називали «ідіотом у сім’ї» (французький аналог прислів’я «нема роду без вироду»).

Ашиль Клеофас Флобер, батько Лікарня в Руані Анна Жюстіна Флеріо, мати

Сучасні біографи схильні вбачати в дитячій поведінці митця ознаки нервового захворювання чи навіть ­аутизму. Зокрема, відомо, що вже в ранні роки у нього спостерігалися зорові та слухові галюцинації. Гюстав пригадував, як маленьким чув, що хтось ходить у сусідній кімнаті, ­бачив яскраві вогні або феєрверки, а також відчував ­зміну пропорцій предметів. «Я усвідомлював, що це всього лише галюцинації, породжені моїм мозком, що ­викликало тільки посмішку й відчуття щастя».

Насилу вивчивши букви, у 10-річному віці Флобер все ж вступив до Королівського ліцею в Руані. І хоча ­заклад знаходився від його дому лише за 2 км, хлопчика віддали на повний пансіон. За його власними спогадами, там було «сумно й незатишно», він часто перебував у похмурому настрої та дратувався через присутність інших дітей, що відштовхувало від нього однокласників. Однак згодом Гюставу вдалося влитися в колектив, й у гурті він навіть отримав репутацію веселуна та, не відстаючи від інших, навчився палити і займався онанізмом. Саме в ­коледжі зав’язалася його надзвичайно близька дружба з Альфредом Ле Пуатвеном, котрий був сином його хрещеного.

На превеликий подив батьків, «недорозвинений» хлопчик почав не лише добре навчатися, багато читати, а й незабаром уже сам став виявляти письменницькі здібності. Флобер листувався з друзями, видавав рукописний журнал «Мистецтво і прогрес», пробував власні сили у жанрах оповідання і п’єси. 1837 р. було опубліковано його перший твір — «Урок природничої історії». У віці 15 ­років Гюстав уже працював над історичним романом «Дві руки на короні». Зокрема, у листі до друга він зізнавався: «Якби я не писав про життя королеви Франції ХV ст., то повністю б розчарувався в реальності. Від цього дурного жарту, який іменують життям, мене вже давно позба­вила б куля у скроню».

Життя закінчилося в 22

Батько-лікар не розумів синового захоплення літературою і наполягав, аби після ліцею він опановував якусь престижну спеціальність. Після довгих вагань Флобер 1841 р. став студентом юридичного факультету Паризького університету, але вже незабаром про це пошкодував: «Юриспруденція мене вбиває, мордує, перетворює на ­дурня. Я не можу нічого із собою вдіяти. Коли я три години сиджу над Кодексом і нічого в ньому не тямлю, ­немає ­сенсу ­продовжувати ці заняття, краще накласти на себе руки». ­Більшу частину року він проводив удома, і, якщо іспити за перший курс йому якось вдалося скласти, то ­після дру­гого курсу його все ж відрахували з університету.

Пізніше Гюстав зібрався поновлюватися — без жод­ного ентузіазму, лише щоб не розчаровувати батька. Та перед самим від’їздом до Парижа на початку 1844 р. у нього стався перший напад хвороби. Разом із братом Ашилем він їхав каретою околицями Руана, аж раптом впав на підлогу й знепритомнів. Свої відчуття митець пізніше описав як «моторошний запаморочливий стан» і «бурхливий вогненний потік». Зупинивши коней у заїзному дворі, його брат-медик провів три кровопускання, після яких Флобер нарешті прийшов до тями. Вдома до його лікування приєднався і батько: він виконав повторне крово­пускання, призначив проносні й седативні препарати. Гюстав перебував у стані сильного збудження: «Від найменшого подразнення мої нерви здригалися, немов струни скрипки; мої коліна, мої плечі та мій живіт тремтіли, як листя».

Упродовж наступних двох тижнів у нього сталося ще чотири напади. Відповідно до рекомендацій батька, йому робили спеціальний масаж та обливання гарячою водою (під час якого навіть випадково обварили його ­праву руку). Також він дотримувався вегетаріанської ­дієти, кинув палити, постійно приймав препарати брому й сульфат хініну. За місяць письменник почувався вже досить здоровим і в листі до друга повідомляв: «У мене був мозко­вий застій, інакше кажучи, невеликий напад апоплексії, що супроводжувався нервовими порушеннями». ­Однак ще одна спроба поновлення в університет призвела до повторення нападів, після чого на його юридич­ній освіті довелось остаточно поставити хрест. ­Медики ­зійшлися на діагнозі «епілепсія».

Деякі біографи вважають, що хвороба стала своєрідною втечею молодого Флобера від невдалого навчання і конф­лікту з батьком, результатом психічного навантаження й розумового перенапруження. Зокрема, Бернар Фоконьє зазначав: «Він вирішив об’явитися хворим і обрав для себе модну на ті часи та цілком гідну для молодого буржуа хворобу — невроз… Не будемо говорити про те, що Гюстав симулював свій недуг. Можливо, він ще не прийняв якогось остаточного рішення, а його тіло відповіло за нього».

1844 р. митець переїхав до придбаного батьком ­будинку в селі Круассе неподалік від Руана. В одному з листів він писав: «Моє активне, сповнене хвилювань та емоцій, раптових потрясінь і різноманітних вражень життя закінчилося в 22 роки». Усамітнення в провінції надавало йому можливість приховувати своє захворювання від широ­кого загалу та безперешкодно займатися улюбленою справою — літературною творчістю. Однак повністю огоро­дити себе від хвилювань так і не вдалося. Низка трагічних подій, що сталися згодом, негативно позначилася на його самопочутті.

Гюстав у дитинстві Брат Ашиль Сестра Кароліна Альфред Ле Пуатвен, найближчий друг

1845 р. сестра Кароліна вийшла заміж. Її слабке здоров’я, а також нестійка психіка її чоловіка Еміля викликали ­такий сильний острах у родичів, що за наполяганням ­матері вся сім’я вирушила разом із молодятами до Італії, аби супроводжувати їх протягом медового місяця. Під час подорожі у Флобера сталося два напади. Наприкінці року в батька утворився гнійний набряк на стегні; після операції, проведеної старшим сином, його стан несподівано погір­шився. А 15 січня 1846 р. Ашиль Клеофас помер, що стало тяжкою втратою для всіх. Кароліна незабаром народила дівчинку, але занедужала на післяпологову лихо­манку і 22 березня померла. Мати письменника забрала онуку й переїхала жити до нього в Круассе. Надалі зять, який виявляв очевидні ознаки нервової хвороби, неодноразово вимагав повернути йому доньку. Гюстав змушений був клопотати про його лікування у клініці. Брат Ашиль також непокоїв рідних своїми епізодами тяжкої депресії, які чергувалися з крайнім збудженням. Згодом митець ­також втратив близького друга Альфреда Ле Пуатвена, його нова книга зазнала нищівної критики, а стосунки з коханкою зайшли в глухий кут. Після сильного нервового зриву, що став наслідком пережитих негараздів, йому довелося одужувати цілі чотири місяці.

Коли художник Максим Дю Кан запропонував Флоберові здійснити разом велику подорож на Схід, той радо погодився. Раніше вони вже ходили вдвох у похід Нормандією. Однак його мати різко виступила проти тривалої поїздки. Наважившись на відкритий конфлікт із нею, Гюстав усе ж вирушив у мандри восени 1849 р. Подорож тривала цілих півтора року, впродовж яких друзі від­відали Єгипет, Палестину, Туреччину, Грецію, Італію тощо. Весь цей час мати не припиняла слати синові ­листи з наполегливою вимогою негайно повернутися додому. ­Після прибуття на батьківщину він лише одного разу ­насмілився на двомісячну поїздку до Тунісу 1858 р. Весь останній час письменник тихо жив у селі з матір’ю та племін­ницею Кароліною, намагаючись більше не завда­вати їм хвилювань своїми мандрами. Так він ніколи й не одружився і не мав дітей.

Моє бажання зовсім інакше

Під час навчання в закритому ліцеї у Флобера ­виникли дуже приязні стосунки з кількома учнями, що ­наштовхнуло деяких біографів на думку про його бісек­суальність. Так, ­дослідниця Ісанна Ліхтенштейн вважає підтвердженням цієї теорії, зокрема, його тривалу дружбу з Альфредом Ле Пуат­веном, яка «мала, ­принаймні, романтичний характер, що явно відображено в найбільш особистому ­романі «Вихо­вання почуттів», сповненому ­гомоеротичних описів двох молодих людей». Альфред мешкав у ­Руані, працював юрис­том і писав вірші. Коли ж 1846 р. він оголосив про свій ­намір одружитися й переїхати до ­Парижа, Гюстав був просто приголомшений: «Ніхто не бажає тобі щастя більше, ніж я, але ніхто більше, ніж я, у ньому сумнівається. Чи буде й надалі між нами таємниця думок і почуттів, недоступних для ­решти світу?» Ще більшою втратою стала для нього несподівана смерть Пуатвена за два роки після від’їзду.

У дитинстві та юності Флобер був досить ­миловидним і струнким, але скоро почав набирати зайву вагу, а до 30 років ще й сильно полисів. Тож не дивно, що, ­виглядаючи значно старше свого віку, він мав стосунки переважно із старшими за себе жінками. Коли йому було лише 14, письменник нестямно закохався у 26-річну ­Елізу Шлезін­гер — коханку (а згодом дружину) паризького ­видавця, від якого вона мала доньку. Ці ­платонічні почуття ­тривали цілі три роки і надихнули ­Гюстава на створення повісті «Мемуари безумця». На схилі віку він зізна­вався: «У мене була тільки одна істинна любов. Мені не виповни­лося й 15… Коли за кілька років я знову побачив цю жінку, то ледь упізнав її. Тепер я розумію, ­якими очима ­дивляться на свій зруйнований і спорохняві­лий дім після ­повернення на батьківщину емігранти».

У віці 18 років митець зустрів 35-річну креолку Елалі Фуко, яка подарувала йому чотири пристрасні ночі в марсельському готелі. Власне, на цьому їхні стосунки й вичерпалися, якщо не вважати ще піврічне листування, яке він підтримував не через глибоку приязнь, а «щоб відточити перо». Надалі молодий Флобер більше не шукав піднесеного кохання, задовольняючи свої фізіологічні потреби в борделях. Через хворобу й ізоляцію потім був змушений відмовитись і від цього. Вже у віці 25 років він проголосив: «Близькість із жінкою мене більше не цікавить. Моє бажання зовсім інакше, більш універсальне, постійне й потужне, ніж прагнення оволодіти її тілом. Я більше не користуюсь жіночими принадами, як ­раніше. Мені достатньо споглядати їх».

Проте влітку 1846 р. Гюстав познайомився з поетесою Луїзою Коле, старшою за нього на 11 років. Вона була дружиною професора консерваторії, але відверто йому зраджувала і народила доньку від політика Віктора ­Кузена. Роман Флобера й Коле сумарно тривав близько дев’яти років (із трирічною перервою). Їхні нечасті ­зустрічі були сповнені сварок, сцен і з’ясування стосунків. Гюстав приховував коханку від матері та лише ­зрідка призначав їй побачення в готелях; решту часу вони ­просто листувалися. Імпульсивній та пристрасній Луїзі цього було замало: вона вимагала, щоб митець писав їй щодня, погрожувала приїхати до нього в Круассе, а ­одного разу в ресторані кинулася на нього з ножем ­через підозру, що він чекає на іншу жінку.

Такі бурхливі й деструктивні стосунки виснажували Флобера, спричиняли напади меланхолії й нервові зриви. В одному з листів він зізнавався: «Твоє кохання засмучує мене. Я бачу, що ти страждаєш. Для мене, так само як і для тебе, краще було б ніколи не зустрічатись». У березні 1848 р. між ними стався розрив, але після повернення ­письменника зі Сходу восени 1851 р. їхній роман відновився, однак суттєвих змін не відбулося. Луїза так само потребувала постійної уваги, та Гюстав із головою поринув у роботу над «Пані Боварі», отримуючи своєрідне ­натхнення в екзальтованій поведінці коханки. Остаточний край їхнім стосункам ­поклало лише нове захоплення митця.

1855 р. для маленької Кароліни найняли гувернантку з Англії — 26-річну Жульєт Ербер (Герберт). Немає досто­вірного підтвердження, чи дійсно вона була коханкою Флобера (жоден лист не зберігся), але більшість біо­графів схильні так вважати. Проте 1857 р. Жульєт звільнилася з посади, хоча надалі нерідко гостювала в Круассе влітку, кілька разів у різні роки письменник навідував її сам, підтримуючи з нею зв’язок аж до самої смерті.

Траплялися в нього також і короткі романи (наприклад, із актрисою Беатрис Персон чи куртизанкою Жанною де Турбе тощо), але цілком очевидно, що стабіль­ного, регулярного сексу Гюстав ніколи не мав. Утім, ще замолоду він зіткнувся із негативними наслідками розпусти. Під час своєї подорожі на Схід Флобер вів активне розпусне життя, у якому були і гомосексуальний досвід, і безладні зустрічі із численними повіями.

У листі до друга він відверто повідомляв, що 1850 р. у ­Лівані заразився сифілісом, і навіть детально описував сім шанкрів, які лікував спеціальною маззю. Найімо­вірніше, йшлося про токсичний препарат на основі ­ртуті (за тих часів — найпоширеніший засіб проти венеричних хвороб). Подібна терапія призвела до того, що письменник став стрімко втрачати волосся — так, що після його ­повернення додому мати була просто шокована його лисиною.

Флобер в молодості Максим Дю Кан, друг Еліза Шлезінгер з донькою Луїза Коле з донькою

Одна з імовірних причин, чому Гюстав не створив сім’ю, полягала в тому, що він, як досить обізнана в медицині людина, знав про можливі ускладнення сифілісу і ­свідомо відмовився від батьківства. Втім, ще за кілька років до східної мандрівки в нього стався конфлікт із Луїзою Коле через те, що вона хотіла від нього дитину всупереч його волі. Коли 1847 р. у неї почалася затримка (­насправді хибна), він у відчаї писав про це у листі до друга як про непоправну халепу. Пізніше, 1852 р., Флобер зізнавався: «Думка привести когось на світ сповнює мене жахом. Я б прокляв себе, якби став батьком. Краще хай загине моя плоть, ніж я приречу когось на ганьбу існування».

Дослідники все ж схиляються до думки, що на заваді родинному щастю митця стало саме його неврологічне захворювання. Він не хотів перетворювати свою потенційну дружину на доглядальницю, а також боявся передати хворобу нащадкам. Крім того, тривале ­застосування седативних препаратів могло призвести до зниження його лібідо настільки, що він справді не мав потреби в постійній партнерці. Не останню роль у виборі на користь самот­ності відіграла також його нервозна матір, яка продовжувала опікати й контролювати сина навіть у ­зрілому віці, зумовлюючи в нього синдром провини навіть через найменшу відлуку з дому.

Гра із божевіллям

Утім, як не намагався Флобер приховати свій недуг, найближчі друзі та коханка все ж мимохіть ставали свідками його нападів. Так, Луїза Коле пригадувала про один із них: «Він благав мене не кликати по допомогу. Його судоми, ­хрипи в горлі, піна навколо рота, сліди нігтів на моїй руці закарбувалися на все життя. Гюстав прийшов до тями лише через десять хвилин». ­Зробивши ­Луїзу ­однією з втаємничених у стан свого здоров’я, ­митець надалі нерідко описував їй у листах різні ­симптоми, наприклад: «увечері впродовж години я бачу ­палаючі ­свічки, що рябіють у моїх очах та заважають мені бачити», «­Спершу я відчуваю їх у власній голові і думаю, що боже­волію. Відчуваю, що душа залишає мене. ­Зібравши всі сили, намагаюся зупинити це». Але при цьому він заперечував, що це галюцинації, називаючи їх «хворобою пам’яті, вивільненням того, що вона приховує».

Найбільше про його захворювання було відомо Мак­симу Дю Кану, який провів із ним немало часу, зокрема, під час подорожей, і залишив спогади. «Часто я у своєму безсиллі та розгубленості мусив бути присутнім під час цих жахливих нападів, — писав він. — Вони завжди наставали однаково, їх перебіг супроводжувався однаковими явищами. Гюстав несподівано без будь-якої причини ­підіймав голову і робився цілком блідим; він відчував ауру, його погляд був сповнений страху… Цей своєрідний стан інколи тривав кілька хвилин. Потім його обличчя робилося ще блідішим та набувало виразу відчаю; швидко він іде й кидається у своє ліжко і лягає, почорнілий і печальний, ніби живий лягає до труни. Опісля він кричить: «Я тримаю віжки… Тут візник… Я чую дзвіночок!.. О, я бачу ліхтар від готелю!», а далі видає такий нестямний крик, що лишається надовго в моїх вухах, і починаються ­судоми. Після цих судом, які охоплювали все його тіло, завжди слідував глибокий сон і кілька днів розбитості».

У 1840-х рр. напади повторювалися досить часто, і повертався до норми Флобер важко й довго. Він намагався дотримуватися всіх рекомендацій лікарів і провадив малорухливий та усамітнений спосіб життя, боячись відчути ознаки повернення хвороби. Завдяки збереженим ­листам відомо про його незвичайні відчуття, які передували черговому ­нападу: «Спочатку невизначений страх, непевна тривога, ­болісне відчуття очікування— ніби як перед поетичним ­натхненням, відчуття, що щось має статися», «Ви відчу­ваєте, ніби з вас виливаються óбрази, як потоки крові. Вам ­здається, що все, що міститься у вашій голові, одночасно вибухає, немовби тисяча частинок феєрверку, й у вас ­просто бракує часу роздивитися ці внутрішні óбрази, які несамовито перед вами пропливають. А в інших ситуаціях усе починається з одного-єдиного образу, який збільшується, розгортається та нарешті покриває об’єктивну реальність».

Гі де Мопассан, учень Одна із чернеток письменника Перше видання «Пані Боварі», 1857 Пам’ятник митцю в рідному Руані

Із 1850-х рр. його напади вже не були такими частими й майже зникли, однак митець не поспішав щось змінювати у власному усталеному розпорядку. У листі до Луїзи Коле він наголошував: «Я продовжую жити так, як завжди жив, страждаючи від нервів, цих містків між душею та тілом, ­через які я все намагаюся побороти занадто багато речей». В ­іншому листі від 1857 р. він повідомляв про те, як ­бореться з «нервовими галюцинаціями» двома способами: «по-­перше, завдяки вивченню їх із наукового погляду, через здобуття знань про них та, по-друге, завдяки величезній силі волі. Я часто відчував божевілля, що захоплює мене. У моєму ­мозку піднімався вихор думок і образів, та моя свідомість, моє єство борсалися, як корабель під час шторму. Але я ­чіплявся за здоровий глузд і грав із божевіллям. Мій розум, хоч і перебував в облозі й був розбитий, переміг».

Максим Дю Кан вважав, що «хвороба знищила його життя, вона змусила його стати замкнутим, схилила бути диким і відчуженим». Проте сам Гюстав ставився до власного захворювання більш філософськи: «У моїй хворобі є та перевага, що мені надано можливість проводити час на власний розсуд, а це дуже важливо. Для себе я нічого не можу уявити у світі краще, ніж зручна тепла кімната з улюбленими книгами».

Писати — значить бути володарем світу

Флобера важко назвати плідним митцем. Якщо не раху­вати його ранніх проб пера («Сповідь безумця», «Листопад»), то за 30 років він написав шість книг — романи «Пані Боварі», «Саламбо» і «Виховання почуттів», а ­також поему в прозі «Спокуси святого Антонія», збірку «Три повісті» й останній незавершений роман «Бувар і Пекюше». Живучи в Круассе на батьків спадок, Гюстав міг ­займатися виключно омріяною літературою. В одному з ранніх творів він проголошував: «Писати, о! писати — значить, бути володарем світу. Це означає відчути, як ­зароджується, зростає та зміцнюється творча думка, піднятися на п’є­дестал, стати на повен зріст і лишитися там назавжди».

Прозаїк працював щонайменше по 10 годин щодня, але продуктивність його була вкрай низькою — ­щонайбільше десяток сторінок за місяць. Так, «Пані Боварі» вартувала йому п’яти років напруженої роботи, «Саламбо» — шести. Інколи він витрачав цілий день на ­написання одного-єдиного речення: «Підбираючи якесь слово, я проводжу справжнє дослідження, віддаюсь фантазіям, занурююсь у нескінченний сон на яву».

Перфекціонізм Фло­бера не знав меж: спочатку він занотовував епізод на одному аркуші, потім правив його і виправлений пере­носив на іншу чисту сторінку, далі знову редагував, ­знову переписував– аж доки не ­лишався задоволеним. Опісля Гюстав починав читати написане вголос на самоті, оціню­ючи на слух мелодику слів, далі збирав друзів і читав ще й їм. Це наповнювало інтенсивною діяльністю його ­самотні дні. В одному з листів він зізнавався: «Я знову повер­таюсь до свого убого життя, такого плаского й спокій­ного, у ­якому фрази є ­пригодами, у якому я не зриваю ­інших квітів, окрім метафор».

Флобер був переконаний, що справжній митець не має опиратися на власний досвід, надихатися знайомою ­ситуацією, а має створювати щось нове й невідоме для себе, а тому буквально занурювався у світ своїх творів і жив ­серед вигаданих персонажів. Якось мати зайшла ввечері побажати йому на добраніч саме під час його ­роботи над книгою, і він настільки злякався її присутності, що закричав від несподіванки, а тоді ще довго не міг заспокоїтись. Завершуючи роман «Пані Боварі» й зображуючи в подробицях смерть Емми від отруєння, Гюстав настільки захопився, так намагався зрозуміти відчуття героїні, що навіть сам двічі блював.

До речі, всі описи захворювань і лікування в його творах є достовірними та клінічно точними. Частину медичних знань він перейняв від батька та брата, роботу яких ­часто спостерігав, а для деяких епізодів (наприклад, операція на нозі Іпполіта у згаданому романі) навіть спеціально вивчав хірургічну літературу. Але чого годі шукати в його книгах — це бодай натяку на хворобу автора, який не допустив у власний доробок жодного автобіографічного ­моменту. Дослідники прискіпливо шукали відбиток його ­захворювання на змісті творів чи манері письма, але марно, бо його інтелектуальні здібності не зазнали змін. Єдине, що вдалося помітити, — це деякі варіації в ­почерку прозаїка: чим далі, тим букви його робилися більшими, а проміжки між словами — меншими, а ще зростала кількість виправлень у чернетках. Сам він зізнавався: «Моя нервова хвороба була корисною для мене тим, що перетворила всі почуття на фізичні ­ознаки й залишила мене з більш холодною головою».

Флобер також розкрив себе як тонкий психолог. ­Власне, йому вдалося настільки переконливо й глибоко описати внутрішній світ Емми Боварі, що її прізвище дало назву психологічному термінові. Боваризм (або Синдром пані Боварі) — це клінічний розлад, для якого характерна втрата здатності проводити чітку межу між дійсністю й фантазією, коли факти реального світу підміняються уявними; при цьому уявний світ може мати як позитивний відтінок (мрії бажань), так і негативний (фантазії страхів). Боварична жінка — це особа жіночої статі, яка живе у світі власних ілюзій, ідеалізує кохання й ­постійно розчаровується, не знаходячи його в повсякденні, страждає на хронічну емоційну незадоволеність.

Сам митець теж часто бував невдоволений власною творчістю. Він страждав, не в змозі підібрати ­потрібне слово чи розкрити обрану тему, втрачав сон, почувався хворим та іноді у відчаї вигукував: «Книга мене вбиває». Гюстав ніколи не прагнув слави чи збагачення, але, віддаючи до друку свій перший зрілий роман «Пані ­Боварі», все ж тішився, що нарешті односельчани дізна­ються, що в Круассе живе справжній письменник. ­Однак пуб­лікація спричинила гучний скандал на всю Францію. Прокуратура порушила карну справу, звинувативши видавництво в пропаганді надмірної чуттєвості й популяризації адюльтеру.

У січні 1857 р. відбувся публічний суд, і автор уже ­навіть готувався до ув’язнення, але не ­збирався зрікатися влас­ного твору. Проте згодом справу було закрито, а всіх підсудних звільнено. Втім, у квітні побачила світ нецензуро­вана версія «Пані Боварі», й увесь наклад у 6600 примірників розкупили за тиждень. Хоча це не завадило Ватикану ­внести роман до «Індексу заборонених книг».

Нищівної критики зазнав і наступний ­історичний ­роман «Саламбо», який звинувачували одночасно і у ­зайвій дета­лізації, і в історичній недостовірності. Схвильо­ваний Флобер намагався захиститися, виступаючи у пресі зі статтями-виправданнями, обґрунтовуючи свою кропітку ­працю і правильність фактів. Він ­взагалі був ­невпевненим у власних силах. Так, видання поеми «Спокуси святого Анто­нія», яка була написана ним ще в 1840-х рр., митець відклав на кілька десятиліть лише через те, що вона не сподобалася його друзям. А першу версію «Виховання почуттів» він закінчив 1845 р., однак ніколи не публікував, а ­через 17 років вирішив писати все заново й після семирічної (!) праці все ж віддав до друку 1869 р. Це був остан­ній його роман, виданий за життя.

Відлюдник із Круассе

На схилі віку Гюстав став украй дратівливим і вибуховим: «Я рухався від роздратування до розпачу, потім приходив до тями, далі починалася прострація, що переходила в лють». Це дуже ускладнювало його стосунки з ­людьми. У паризькому товаристві, яке змушений був час від часу відвідувати, заживши літературної слави, він вражав усіх своєю надмірною образливістю, їдкою дошкульністю та грубою жестикуляцією. Тож не дивно, що сучасники нерідко відгукувалися про нього негативно. Наприклад, брати Гонкури писали: «У ньому живе провінціал і позер. Відчувається, що він здійснив усі свої «величні» подорожі ради окозамилювання жителів ­Руана. У нього важкий і неповороткий склад розуму, такий ­самий, як і його огрядне тіло. Він не здатен сприймати витончені речі. У його діалозі зовсім мало ідей, і він їх вислов­лює умисне голосно і з пафосом».

Десятиліття сидячої роботи за письмовим столом негативно позначилися на його фізичному стані. Навіть най­менша рухова активність викликала в нього дихавицю та запа­морочення. Після обіду в ресторані його доводилося відводити додому попід руки. Також він палив і постійно пере­їдав, став спати по 10–12 годин щодоби. Його тривожність від очікування нового нападу межувала з апатією й загальмованістю. При цьому митець продовжував писати, але, за власним зізнанням, «без ентузіазму, немов відбуваю покарання». Лікарі радили йому поїхати в гори, але всі їхні реко­мендації лишилися без уваги. На початку 1879 р. він послизнувся, зламав ногу й опинився прикутим до ліжка.

Упродовж останнього десятиліття життя на Флобера знову звалилися негаразди. Навесні 1872 р. померла його мати, після чого він поринув у депресію і ще більше усаміт­нився. Племінниця Кароліна вийшла заміж, але її чоловік незабаром збанкрутів, і Гюстав витратив всі свої заощадження на виплату його боргів, а сам ­лишився буквально в злиднях. Пізніше у брата Ашиля стався ­інсульт. Це все призвело до того, що його напади відновилися і відбувалися так часто, як у молоді роки. Щодо діаг­нозу хвороби прозаїка в біографічній літературі досі немає єдиної думки. Усупереч найпоширенішій версії про епілепсію, низка фахівців висловлювалися про наявність у нього неврозу із судомними нападами (Ланге, Сартр, Фоконьє) або істерії (Allain, Cabanes). Щодо робіт про епілепсію, то різні науковці характеризували її то як істе­ричну епілепсію (Дюменіль, Сегалін), то як афект-­­епілеп­сію (Ланге-Айхбаум) чи скроневу епілепсію (Гасто).

8 травня 1880 р. у домі Флобера перебував Максим Дю Кан, який лишив детальний опис подальших подій: «Вранці у нього був нервовий напад, який він намагався контролювати інгаляцією ефіру. Коли він відновив сили, у ­нього залишився стійкий розлад зору, який відзначався тим, що все здавалося жовтим, він називав це «золотим ­зором». Його непокоїла голова, а обличчя було багряно-черво­ним. ­Навпомацки він дістався дивану та ліг на спину». Викликаний лікар Турно застав Гюстава вже без дихання, але при цьому він не спостерігав піни в роті чи інших ознак судом і зробив висновок: «Я повністю впевнений, що немає сенсу вірити в те, що він переніс епілептичний напад».

Власне, більшість сучасних біографів схильна вважати, що смерть митця настала внаслідок крововиливу в ­мозок, а його надмірна вага та спосіб життя могли бути ­достатніми причинами для розвитку атеросклерозу й гіпертоніч­ної хвороби з подальшим крововиливом.

Флобера поховали на цвинтарі в Руані, а через десять ­років містяни звели на одній із площ йому пам’ятник. Усі літе­ратурні права перейшли до його племінниці Кароліни, і його доробок справив величезний вплив на творчість письменників-реалістів наступних поколінь. Його колега по перу й учень Гі де Мопассан став автором однієї з перших біографій, у якій так окреслив шлях видатного про­заїка-самітника: «Він жив нібито поза світом, а не всередині ­нього. Це ­давало йому перевагу при спостереженні за життям, але він ніколи чітко не відчував зіткнення з ним».

Підготувала Олена Тищенко