Найактуальніші проблеми сучасної неврології: виклики та очікування

У листопаді поточного року в Києві (Україна) відбувся IV Регіональний український Конгрес «Controversies in Neurology» (CONy). Цей захід є знаковою подією серед медичної спільноти, який зібрав офлайн близько 152 учасників та онлайн 262 фахівців у галузі невро­логії. Цього року було представлено шість секцій, у яких взяли участь 72 доповідачі, зокрема 21 міжнародний спікер (Велика Британія, Греція, Грузія, Данія, Ізраїль, Латвія, Молдова, Німеччина, ОАЕ, Словенія, США, Угорщина, Хорватія, Шотландія). Учасники мали нагоду зустрітися з видатними фахівцями з неврології та отримати найактуальнішу інформацію з клінічних питань сьогодення, долучитися до обговорення та порівняння досвіду міжнародних експертів, вирішень спірних питань за участю світових лідерів у галузі неврології.

Конгреси CONy традиційно відбуваються в режимі ­дебатів. Спочатку учасники обирають теми для обговорювання за різними напрямами неврології, які мають дискусійний характер, потім — провідні фахівці, які можуть висвітити ці дискусійні теми. Ведучий дебатів представляє дискусійну тему, сформульовану як ­запитання, на яке ­можна дати відповідь «за» (ствердження) та «проти» (заперечення). ­На підставі голосування з’ясовується думка аудиторії. Далі виступають два доповідача, кожен із яких аргу­ментує одну з протилежних позицій. Після цього ­кожен може поставити питання спікерам та проаналізу­вати їхні відповіді. Така форма дає можливість нефор­мально обго­ворювати складні та суперечливі питання невро­логії. До вашої уваги представлено короткий огляд вибраних лекцій і дебатів в межах заходу.

Із вітальним словом до учасників Конгресу ­звернулися співорганізатори: голова наукової медичної ради Ізраїльської асоціації хвороби Альцгеймера (EMDA), член нау­ково-консультаційної ради Міжнародної організації ­фахівців із хвороби Альцгеймера (ADI), професор неврології та фармакології Медичної школи Тель-Авівського університету (Ізраїль) Amos D. Korczyn; професор ­неврології Тель-Авівського університету, керівник від­ділення інсульту в Тель-Авівському медичному центрі (Ізраїль) Natan Bornstein; президент Української проти­епілептичної ліги, провідний науковий співробітник ДУ «Інсти­тут неврології, психіатрії та наркології НАМН України», м. Харків (Україна), професор Андрій ­Дубенко. Вони поба­жали всім учасникам плідної співпраці та успіхів у роботі, а пан Дубенко висловив надію, що ­п’ятий Конгрес у форматі CONy відбудеться вже ­після Пере­моги. Робота Конгресу розпочалася з пленарних ­лекцій, після яких продовжувалася у формі дебатів.

Хвороба Альцгеймера — захворювання чи синдром?

Із першою пленарною лекцією на тему «Чи є хвороба Альц­геймера хворобою?» виступив проф. Amos D. Korczyn. Він зазначив, що зазвичай прогресивне ­когнітивне погіршення за хвороби Альцгеймера (ХА), яка являє собою форму прогресуючої деменції зі специфічними нейро­патологічними змінами, не супрово­джується судин­ними змінами в мозку. Відома клінічна і патоморфо­логічна картина за ХА не означає розуміння ­природи цього ­стану. За даними дослі­дження H. J. Aizenstein etal. (2008) і T. G. Beach etal. (2012), патоморфологічні ­зміни в ­мозку, подібні до таких за ХА, не завжди супрово­джу­ються відповідними клінічними симптомами. Повертаючись до теми доповіді, спікер для наочності поставив запитання: чи є захворюванням цироз печінки? ­Звісно, що ні, бо до нього можуть призводити різні причини (зловживання алкоголем, вірусні інфекція, авто­імунні процеси, серцева недостатність тощо), які потребуватимуть відповідних підходів до лікування.

Отже, «хвороба» — це абстрактне поняття, що охоп­лює основний процес зі спільною етіологією, ­патогенезом, еволю­цією та патологією. Як зазначив Amos D. Korczyn, «ми знаємо, які ознаки ХА, але ми не ­знаємо, що це таке». Адже причин відкладень β-амілоїду і τ-білка в головному ­мозку може бути багато.

Так, у роботі R. D. Terry etal. (1994) причиною ХА було названо втрату синапсів, а не амілоїдні відкладення. J. A. Hardy та G. A. Higgins (1992) сформулювали гіпо­тезу амілоїдного каскаду, проте вона, на жаль, не була підтвер­джена. Нині невідомо, чому відбувається відкладення амілоїду, немає кореляції між його концентрацією та вираз­ністю деменції, бракує доказів його токсичності. Власне, те саме, на думку доповідача, можна сказати про τ-­білок. Отже, β-амілоїд і τ-білок — лише маркери захворювання, а не є його причинами; усунення амілоїдної ­бляшки не означає подолання ХА.

Чинники ризику розвитку старечої деменції: старший вік, жіноча стать, низький рівень освіти, тяжка черепно-мозкова травма, депресія, наявність алелю s4 аполіпопротеїну Е, гіпертензія, атеросклероз, цукровий діабет, куріння тощо. Багато з них призводять до клінічних ознак ХА, проте за яким саме механізмом — ­­наразі невідомо.

На думку доповідача, спорадична ХА має багато причин. Через складність та етіологічну гетерогенність вона не є «хворобою» в класичному розумінні, це радше синдром! У цьому контексті важливо те, що синдром неможливо вилікувати. Щоб назвати ХА захворюванням, слід зрозуміти механізми, які, за різними гіпо­тезами, ­лежать в основі патогенезу. Це апоптоз, токсичний вплив металів, відкладення амілоїду, неправильне згортання білків, гіпер­фосфорилювання τ-білка, інфекції тощо. Спора­дична ХА — багатофакторний комплексний прогресу­ючий нейродегенеративний розлад, спричинений гетеро­генним поєднанням екологічних і генетичних чинників.

Отже, через складність та етіологічно-­патогенетичну неоднорідність її не слід називати «хворобою» в класич­ному розумінні. На завершення свого виступу професор Amos D. Korczyn також наголосив, що синдром ­неможливо вилікувати, але йому можна запобігти. Здоровий ­спосіб життя, фізична активність, контроль рівня глюкози в ­крові, невживання алкоголю і тютюну можуть принаймні відстрочити розвиток ХА.

Переваги застосування стимуляції блукаючого нерва для відновлення функцій пацієнтів після інсульту

Професор Jesse Dawson, лікар-консультант ­відділення інсульту університетської лікарні королеви Єлизавети, Глазго, Шотландія (Велика Британія), представив доповідь на тему «Методи стимуляції мозку як інструмент поліпшення відновлення мозку»

Він розпочав з демонстрації відеоматеріалів, які підтвер­джують переваги застосування техніки ­стимуляції блукаючого нерва для відновлення функцій пацієнтів після інсульту, та посилань на відповідні дослі­дження.

Пластичність — це внутрішня здатність мозку реоргані­зовувати власні функції та структуру у відповідь на подразники та травми. Завдяки цій властивості можливо «компенсувати» інвалідність, спричинену ушко­дженням мозку. Нейромодуляція полягає у зміні нервової активності через цілеспрямовану електричну стимуляцію або дії хімічних агентів на певні неврологічні ділянки. Для цього застосовують (із контролем поведінки та показників електроенцефалографії) методи повторюваної транс­краніальної магнітної стимуляції (ТМС), зокрема постійним струмом; інвазивної парної електростимуляції; поєднання ТМС і периферичної стимуляції (стимуляція замкненого циклу).

Доповідач навів результати експериментальних дослі­джень, які свідчать, що стимуляція блукаючого нерва (завдяки механізму селективної модуляції холінергіч­ного підсилення) активує вивільнення нейромодуляторів та сприяє зменшенню поведінкових і фізіологічних змін, спричинених інсультом (Bowles etal., 2022).

Реабілітаційна терапія охоплює два етапи: у клініці та в домашніх умовах. Під час першого півторамісяч­ного етапу відбуваються по три заняття на тиждень (тривалістю 2 години) під наглядом фізіо- або ерготерапевта, який через ноутбук керує імплантованим пристроєм пацієнта. Інтенсивна терапія пов’язана з конкретними індивідуальними завданнями та великою кількістю повторень рухів (> 300).

Упродовж ­другого етапу учасники щодня виконують вдома вправи, які призначає терапевт, що відстежується та реєструється в імплантованому пристрої. За даними аналізу результатів застосування такої терапії, завдяки стимуляції блукаючого нерва показники ­поліпшення функцій були втричі кращими, ніж у паці­єнтів групи контролю (Dawson etal., 2020).

Завершуючи доповідь, професор J. Dawson повідомив, що нині відбувається підготовка до виконання масштабного дослі­дження щодо ефективності неінвазивної транс­кутанної технології застосування стимуляції ­блукаючого нерва.

Принципи, напрями і проблеми реабілітаційної медицини

Професор кафедри реабілітаційної медицини Тель-­Авівського університету (Ізраїль), Avi Ohry представив допо­відь на тему «Рік 2023 і далі: виклики та ­очікування реа­білітаційної медицини».

Він розпочав із цитати F. Rabelais (1494–1553), французького письменника епохи Відро­дження, лікаря гуманіста і вченого: «Те, що не можна вилікувати, треба перетерпіти». Як зазначив доповідач, актуальною є як для медицини, так і для народу України, який в умовах жорсто­кої війни залишається стійким.

У межах ініціативи «Незламні», започаткованої Львівською міською радою, започатковано перший в Україні Національний реабілітаційний центр, який надає комплексну медичну допомогу, здійснює протезування та підтримує постраждалих від війни. Серед насильства та руйнування «Незламні» слугують маяком надії та свідченням непохитної рішучості України вистояти перед ворогом. Спікер висловив надію відвідати цей та інші ­реабілітаційні центри України в майбутньому.

За визначенням Національної ради Великої Британії з реабілітації, «це відновлення осіб із інва­лідністю до повної фізичної, розумової, соціальної, професійної та економічної ефективності, на яку вони ­здатні» (The British National Council of Rehabilitation, 1943). Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) визначає реабіліта­ційну медицину як використання всіх засобів, ­спрямованих на зменшення впливу умов, що призводять до інвалідизації, і на надання людям з інвалідністю можливості до­сягти оптимальної соціальної інтеграції.

Професор A. Ohry зазначив, що на кафедрі реабілітацій­ної медицини, співробітником якої він є, надають комплексні клінічні послуги пацієнтам, які потребують фізіо­терапевтичної експертизи, прагнучи допомогти всім, незалежно від фінансового стану. Зокрема, рівень інвалідизації в європейських краї­нах нині становить близько 20 %, що зумовлює значний ­тягар для суспільства.

Доступ до реабілітації є основним правом людини, яке підтримується Статутом Організації об’єднаних націй (UN, 1993) і резолюцією 58-ї Всесвітньої асамб­леї ВООЗ (2005). Крім того, у багатьох європейських країнах діють антидискримінаційні закони, які ­можна ­використовувати для підтримки осіб з обмеженими можливостями, їхніх родин і помічників. Загальна мета реабілітації полягає в тому, щоб особи з обмеже­ними можливостями ­могли отримати спосіб життя, якого вони прагнуть (­зважаючи на обмеження, накладені на їхню діяльність через пору­шення, спричинені хворобою чи травмою, а також особисті обставини).

На практиці часто це досягається ­завдяки поєднанню заходів, спрямованих на подолання або усунення цих обме­жень і бар’єрів, що перешко­джають ­фукціональності пацієнта в ­соціумі. Серед основ­них ­результатів реа­білітації — добробут людини та її участь у ­соціальному та професійному житті.

Доповідач навів перелік компе­тенцій фахівців із реабілітаційної медицини (медичне обстеження, ­оцінювання функціональної ­спроможності та ­здатності до змін, визна­чення рівня активності, профілактика ускладнень тощо). ­Основними сферами реа­білітаційної медицини є неврологічне, ­ортопедичне, психічне / поведінкове / інтелектуальне відновлення, а його ефективність ­забезпечується ­п’ятьма напрямами: 1) ліку­вання основ­ної ­патології; 2) ­зменшення наслідків ураження та/або проблем, зумов­лених інвалідністю; 3) профілактика й ­лікування ­ускладнень; 4) поліпшення функціонування та ­діяльності; 5) сприяння участі в громадському житті.

Так, однією із цілей реабілітаційної медицини, на ­думку професора A. Ohry, є подолання стигми, причому ­слово STIGMA являє собою акронім: S — школа або освітня модель (school or educational model), T — технологія (technology), I — інтеграція людей з інвалідністю в ­суспільство (integration of the disabled into community), G – зайнятість (gainful employment), M — мобільність (mobi­lity), A — адаптивність (accommodation).

Спікер також детально зупинився на посібниках і класифікаціях, якими керуються фахівці з реабілітаційної медицини, критеріях оцінювання стану пацієнтів, структурі комплексної команди медпрацівників, задіяних до процесу реабілітації, а також фазах реабілітацій­ного про­цесу.

На завершення доповіді він навів проблеми, які стоять перед фахівцями реабілітаційної медицини і потребують негайного розв’язання. Це необхідність ­розширити інституційні та громадські комплексні реабілітаційні ­послуги; довгострокове спостереження у співпраці із сімейними лікарями та іншими фахівцями; подолання проблем, спричинюваних пандеміями, дорожньо-транспортними пригодами, виробничими та військовими травмами; дегенеративними, онкологічними та вро­дженими захворю­ваннями. Головною метою реабілітаційної медицини є повна реінтеграція осіб з обмеженими можливостями в «основний потік життя».

Дебати

Чи пропонувати хірургічне втручання за епілепсії пацієнтам з ураженням у ділянці, яку можна безпечно видалити, навіть якщо напади вдається контролювати за допомогою ліків?

Ведучим цих дебатів був професор Андрій Дубенко (Україна); думку «за» представляв Michael Sperling (США); «проти» — Martin Holtkamp (Німеччина).

Для обговорення було запропоновано таке положення:

Видалення епілептогенного вогнища може призвести до припинення нападів. Проте багато пацієнтів можуть контролювати напади завдяки медикаментозному лікуванню. Що краще: видалити вогнище ураження на ранній стадії, коли діагностовано епілепсію, щоб уникнути тривалого медикаментозного лікування, або вдатися до хірур­гічного втручання тільки для пацієнтів, які є резистентними до фармакотерапії?

Як зазначив професор А. Дубенко, попри ­вдосконалення діагностичних підходів і хірургічних методів та під­вищення їх безпеки й ефективності, хірургічне ­втручання за фармакорезистентних нападів часто розглядається як останній засіб. Пацієнти, яких скеровують для виконання оперативного втручання, зазвичай хворіли на епілеп­сію в середньому > 22 роки і > 10 років після не­ефективності застосування двох протинападових препаратів (ПНП). Це при тому, що раннє хірургічне ­втручання може запобігти погіршенню перебігу хвороби та перед­часній смерті, а його вартість значно менша, ніж витрати протягом життя людини з інвалідністю через епілептичні на­пади. За даними рандомізованих контрольова­них дослі­джень (РКД), хірургічне втручання є ефективнішим, ніж найкраща медикаментозна терапія (Cramer etal., 2021).

На думку J. J. Engel (2019), усі пацієнти з резистентною епілепсією мають бути скеровані на консультацію до спеціа­лізованого центру епілепсії, де ­багатопрофільна ­команда експертів може запропонувати передові діагностичні та терапевтичні підходи, а також послуги психоло­гіч­ної та соціальної підтримки для усунення або зменшення проблем, зумовлених інвалідністю.

Зрештою, після доповіді ведучого 62 % слухачів проголосували «за» виконання хірургічного втручання.

Професор M. Sperling, університет Томаса ­Джефферсона (США), представляючи позицію «за», ­навів клінічний випадок 19-річної пацієнтки з фокальною формою епілепсії та медіальним скроневим склерозом, у якої не було нападів, спостерігалося незначне послаб­лення пам’яті і яка приймала леветирацетам упродовж 6 місяців. Аргументом ­проти фармакотерапії у цьому клінічному випадку є терато­генність ПНП, побічні ефекти ліків, як-от проблеми з пам’яттю та концентрацією уваги, дратівливість, седа­ція, головний біль тощо, а також проб­леми з їх переносимістю. За даними доповідача, у 95 % прооперованих пацієнтів вдається усунути напади, ­ризик незначних ускладнень становить 5 %, а значних — 1 %. Підсумову­ючи, він додав, якщо вогнище ураження пере­буває в доступній ділянці, пацієнт має хороше фізичне здоров’я, а ризик медикаментозних побічних ефектів є висо­ким, слід обирати саме хірургічне втручання.

З аргументами «проти» виступив директор епілептологічного центру Берлін-­Бранденбург, професор Martin Holtkamp (Німеччина). За рекомендаціями експертів Міжнародної протиепілептичної ліги (ILAE, 2022), оці­нити можливість застосування хірургічного ліку­вання слід для пацієнтів віком до 70 років із резистентною епілеп­сією, а також осіб без протипоказань щодо ­хірургічного втручання, у яких немає нападів за терапії 1–2 ПНП, але є ураження головного мозку в неелоквентній корі.

Отже, хірургічне лікування слід обирати лише для паці­єнтів, які не досягають контролю нападів за медикаментозної терапії; частота ускладнень після хірургічних втручань у пацієнтів з епілепсією (зокрема, неврологічного дефіциту й геміпарезу) є досить високою. Так, за даними I. K. Gooneratne etal. (2017), такі ускладнення, як інфекції, гематоми, гідроцефалія тощо, спостерігалися у пацієнтів після інтра- і екстратемпорального хірургічного втручання із частотою 7,6 і 17 % відповідно, а невро­логічний дефіцит — у 17,7 і 28 % відповідно. За даними дослі­дження С. Ferreira-Atuesta etal. (2023), через 10 ­років після хірургіч­ного втручання 35 % пацієнтів ­мають приймати хоча б один ПНП для контролю нападів.

Профе­сор М. Holtkamp представив дані з власної ­практики, за якими лише 44 % пацієнтів, яким рекомендовано хірургічне втручання, пого­джуються на його виконання; 59 % — відмовляються через страх перед ­операцією, 22 % — ­мають нечасті судоми і готові їх «перетерпіти».

У межах дискусії також обговорювали питання щодо без­пеки лазерної абляції, оптимального віку пацієнта для проведення опера­тивного втручання; яке лікування має бути оптимальним для дитини з генетично зумовленою ­фокально-кортикальною дисплазією. Як зазначив професор M. Sperling, ­серед 80 випад­ків із його власної ­практики сер­йоз­­ний побічний ефект був лише в одного пацієнта.

За повторного голосування після доповідей і ­проведеної дискусії 58 % слухачів обрали відповідь «за» на ­запитання, винесене на дебати.

Чи є головний біль після COVID-19 вторинним внаслідок інфекції чи загостренням наявного первинного розладу головного болю?

Ведучим цих дебатів був ­к.мед.н. Володимир ­Романенко, шеф-редактор Українського журналу болю (УЖБ), ­консул України в Європейській федерації болю ЕРІС; позицію «за» представляв Валерій Калашников, ­доцент Харківського національного медичного університету, лікар-невролог / епілептолог (Україна); «проти» — Dimos Mitsikostas, д.мед.н., професор Національ­ного і Каподистрійського універ­ситету Афін (Греція).

Для обговорення було запропоновано таке положення:

Повідомлення про неврологічні симптоми за інфекції COVID-19 швидко зростають, і головний біль, імовірно, ліди­рує у списку симптомів. Чи є персистувальний головний біль новим постінфекційним станом?

Як зазначив Володимир Романенко, головний біль (ГБ) є одним із найпоширеніших симптомів COVID-19. Більшість фенотипів ГБ нагадують мігрень і новий щоденний постійний ГБ. Власне, головний біль після COVID-19 ­часто описують як помірний або сильний, тривалий та стійкий до лікування. За різними ­джерелами, поши­реність ГБ у пацієнтів, що перенесли це COVID-19, стано­вить від 6,5 до 71 %, причому він є найпоширенішим симптомом в осіб молодого віку (у старшому віці частіше траплявся інсульт) (Bolay etal., 2020).

У пацієнтів із пост­ковідним синдромом ГБ також є ­одним із найпоширеніших стійких симптомів. Можливими механізмами ГБ без прямої інфекції цент­ральної нервової системи (ЦНС) є лихоманка та активація запальних цитокінів, наслідки ускладнень вірусної інфекції (гіпо­ксія та зневоднення). Втім, у разі інвазії ЦНС важко визначити, чи є ГБ наслідком системної інфекції або прямої нейроінвазії. На ранніх стадіях COVID-19, імовірно, ГБ спричинений системною інфекцією (­часто коре­лює з лихоманкою та іншими респіраторними симпто­мами). На пізніх стадіях ГБ може бути пов’язаний із нейро­інва­зією та бурхливим вивільненням цитокінів. ­Ведучий представив кілька клінічних випадків постковідного ГБ, за яких у лікаря постає запитання, вине­сене на дебати.

За даними першого голосування, 73 % аудиторії ­вважали ГБ після COVID-19 вторинним після інфекції.На думку Валерія Калашникова, пандемія COVID-19 ­поставила багато питань перед неврологами. Персистувальний ГБ за COVID-19, який належить до ­первинного, опису­ється як один із найчастіших і найстійкіших симптомів постковідного синдрому (Orru etal., 2021).

Серед пацієнтів із ГБ від 47 до 80 % осіб мали в анамнезі рецидивні цефалгії, які за гострого періоду захворювання характеризувалися іншим патерном і тяжчими больо­вими ознаками порівняно з попереднім головним болем (Porta-Etessam etal., 2020).

За даними аналізу первинного та вторинного ГБ, ­близько 25 % пацієнтів відчувають біль, що відповідає крите­ріям мігрені, тоді як найчастішим фенотипом є ГБ напруги. Мігренеподібні характеристики спостерігаються у пацієнтів без мігрені в анамнезі.

У проспективному дослі­дженні з подальшим 6-тижневим спостереженням середня тривалість ГБ становила 2 тижні, проте у 37,8 % пацієнтів із COVID-19 спостерігалося персистування ГБ у тривалішому періоді (Carrona etal., 2020).

Показово, що 50 % паці­єнтів раніше не мали скарг на ГБ. Триваліші спостереження вказують на те, що поширеність ГБ ­через 3 місяці від початку захворювання становить до 38 %, а через 6 місяців — близько 2 % (Goeretz etal., 2020). Результати аналізу ГБ в гострому і постковідному періоді засвідчили, що біль може продовжуватися до 60 днів у 16,5 % пацієнтів, протягом 90 днів — у 10,6 % та 180 днів і більше від початку захворювання — у 8,4 % клінічних випадків (Fernandes-de-Las-Penas etal., 2021).

Динаміка ­зниження поширеності ГБ після COVID-19 є такою: через ­місяць — у 31 %, через 3 місяці — у 19 %, через 6 місяців — у 16,8 % і через 9 місяців — у 16 % (Garsia-Azorin etal., 2022).

За даними спостережень в Іспанії, ГБ під час симптоматичної фази COVID-19 у 94,3 % випадків відповідав критеріям Міжнародної класифікації головного болю (МКГБ-3) для «ГБ за гострої вірусної інфекції» (Lopez etal., 2020). У пацієнтів із первинними цефалгіями за COVID-19 тяжкий цефалгічний синдром фіксували у 52,9 % ви­падків, а в осіб без головного болю в анам­незі — у 47,1 % (Magdy etal., 2020).

На думку доповідача, якби ГБ за COVID-19 був загостренням первинного, ці показники були б іншими, а не близько 50 на 50. Власне, на користь цього свідчить і те, що протягом 7-місячного періоду спостереження наявність попереднього анамнезу мігрені не була предиктором тривалого персистування ГБ (Fernandes-de-Las-Penas etal., 2021). Збільшення частоти та ­інтенсивності ГБ за COVID-19 часто також пов’язують із впливом психо­соціальних стресорів. Так, на користь того, що ГБ є первинним, свідчить також те, що в разі ушко­дження нюхового шляху може активуватися тригеміноваскулярна ­система. Інші можливі механізми розвитку болю — вплив гіпо­ксії, проникнення вірусу до ендотеліальних клітин судин голов­ного мозку з подальшим запаленням, мікроемболі­зація ­судин головного мозку, «цитокіновий шторм» з актива­цією інтерлейкіну 6, підвищення рівня пептиду CGRP.

Професор D. Mitsikostas презентував дані на користь того, що COVID-19 погіршує ознаки вже наявного ГБ або є тригером вже наявного розладу. Пацієнт має бути ­носієм певного генотипу, за якого під впливом цитокінів, що спричиняють поширення кортикальної депресії, розвинеться ГБ. У тих, хто не є носіями такого генотипу, інфекція COVID-19 може призвести до короткочасного вторинного ГБ, як і всі системні інфекції (Mitsikostas etal., 2023).

Результати дослі­дження за участю невеликої вибірки пацієнтів, які раніше не страждали на первинний ГБ, продемонстрували, що після COVID-19 сильний і невпинний ГБ з ознаками мігрені, супрово­джуваний аносмією, діареєю та втратою апетиту й ваги, тривав до 3 днів у 70 % пацієнтів і зникав протягом 2 тижнів (Tоptan etal., 2020). Проте у дослі­дженні за участю понад 3 тис. пацієнтів, що перенесли COVID-19, майже половина тих, хто скаржився на сильний і стійкий постковідний ГБ, раніше страждали на мігрень або інші його види (Uygun etal., 2020). За даними дослі­дження за участю 288 пацієнтів, які до захворювання на COVID-19 мали неврологічні проблеми, у 18 % постковідний ГБ тривав > 30 днів, а у 10 % — > 90 днів (Rocha-Filha etal., 2022).

Дані багатоцентрового дослі­дження за участю понад тисячі постковідних пацієнтів підтвердили, що ГБ був досить рідкісним симптомом, на який скаржилися лише 15 % учасників (переважно молоді жінки) (Yelin etal., 2022). Ще в одному подібному дослі­дженні частота осіб із ГБ становила 10 % (Stefanou etal., 2022).

Є також дані про те, що на гострий персистувальний біль після COVID-19 найчастіше страждали жінки, у яких і до захворювання були напади мігрені (Garsia-Azorin etal., 2022). Усі ці дані, на думку доповідача, свідчать на користь того, що COVID-19 є тригером, який загострює вже наявні проблеми з ГБ. Під час дискусії учасники дебатів обговорювали, чи може COVID-19 ­чинити вплив на симптоми ГБ через реактивацію опорту­ністичних інфекцій внаслідок погіршення імунітету.

Результат повторного голосування після доповідей і дискусії суттєво змінився: відповідь «за» на ­запитання, винесене на дебати, обрали 80 % слухачів.

Підготувала Наталія Купко

Продовження в наступному номері