Імператриця Сісі: душа, окутана тінню

Імператриця Сісі

Єлизавета Амалія Євгенія, герцогиня Баварська, імператриця Австро-Угорщини (1837–1898) є однією з найвідоміших монархинь в історії — завдяки своїй неймовірній красі та зухвалій поведінці. Однак її романтичний образ, розтиражований у численних фільмах, лиш віддалено розкриває всю суперечливість її особистості. Адже за показною незалежністю Сісі насправді приховувалися відлюдькуватість, хронічна депресія і жага до зміни місць, а за бездоганною вродою — неприйняття власного тіла, розлади харчової поведінки і боязнь старіння. Як писала одна з фрейлін імператриці, «її душа окутана тінню. Вона здійснює такі вчинки, що люди не можуть збагнути її ні розумом, ні серцем»

Баварська троянда

Єлизавета народилась у святвечір 24 грудня 1837 року у м. Мюнхен — за легендою, уже з одним зубом, що трактували як щасливу ознаку. Її батьки належали до баварського шляхетного роду Віттельсбахів і доводились одне одному двоюрідними тіткою і племінником. Їхній шлюб був суто династичним (хоча й нерівним) союзом двох цілком протилежних за характером людей, що, однак, не завадило їм дати життя десятьом нащадкам, із-поміж яких майбутня імператриця була четвертою.

Мати, Людовіка Баварська (1808–1892), донька ­короля (курфюрста) Баварії Максиміліана І Йозефа, відзнача­лася неймовірною красою. У її характері уживалися суворість і глибока релігійність із привітністю та простотою. Вона полюбляла довгі прогулянки на природі, задля чого інколи нехтувала власним зовнішнім виглядом. ­Практична і прямолінійна, Людовіка надзвичайно відповідально ставилася до своєї ролі дружини й ­матері, ретельно ­дбала про виховання дітей, які на все життя зберегли з нею ­теплі стосунки, а також закривала очі на нероз­важливу поведінку чоловіка.

Максиміліан (1808–1888) мав скромніший титул, ніж дружина, — герцог Баварський, — але достатньо грошей, щоб задовольняти власні забаганки. Цураючись полі­тики та придворного життя, він, проте, володів розкішними заміськими маєтками, де віддавався своїм захопленням: їзді верхи, грі на цитрі та віршуванню (досить графоманському).

Як відомо, Максиміліан не міг довго перебувати в родин­ному колі, періодично поринав у меланхолію і вирушав у тривалі й далекі подорожі. Не гребував він також і випадковими зв’язками, наживши позашлюбних дітей, хоча й вихованням рідних фак­тично не займався.

У поведінці нащадків Людовіки та Максиміліана, за словами біографа Егона Корті, виявилися наслідки кровозмісних шлюбів Віттельсбахів. Більшість із них так чи інакше відзначалася схильністю до усамітнення, сором’язливістю і психічною неврівноваженістю.

Дитинство Єлизавети, яку в сім’ї лагідно кликали Сісі, минало в багатих маєтках та пишних заміських садибах, далеко від перипетій королівського життя. Рухлива і харизматична, вона була загальною улюбленицею, хоча й вважалася недостатньо гарною через своє по-селянськи кругле обличчя. Її освітою займалася гувернантка-француженка. Дівчинка обожнювала тварин (навіть мала власний зоопарк), полюбляла малювати, рано почала віршувати, але лишалася байдужою до музики.

У 15 років вона закохалася в гвардійця, який незабаром загинув, і переживання від втрати зробили її дещо замкнутою. На цей час її старша на 3 роки сестра Єлена (Нене) вже була заручена з імператором Австрії. 23-річний Франц Йозеф доводився їм кузеном (син рідної ­сестри їхньої матері і, відповідно, родич у четвертому колі­ні по лінії батька). Під час святкування своїх іменин, на які зібрались обидві родини, він несподівано став приділяти надмірну увагу не своїй нареченій, а її молодшій сестрі Сісі. Тож за взаємною згодою матерів попередні заручини розірвали й уклали нові, підкріплені дозволом папи римського з погляду на близьку спорідненість. Зали­шаючи батьківщину і вирушаючи до Відня, Єлизавета в одному з віршів назвала себе баварською трояндою, якій відтепер судилося квітнути на берегах Дунаю.

Поплакати на самоті

24 квітня 1854 року відбулося весілля, і того ж дня 16-­річна Єлизавета офіційно стала імператрицею Австрії. Опинившись при дворі, вона була вражена суворістю цере­моніалу та безліччю умовностей, яких відтепер мала дотримуватися відповідно до свого статусу. Саме тоді вона ще глибоко переживала розлуку з близькими і ностальгію за рідною Баварією, знаходячи єдину втіху в пташках і собаках, яких їй вдалося привезти із собою.

Франц Йозеф цілими днями займався державними справами, тоді як його юна дружина постійно ­перебувала під пильним наглядом своєї свекрухи (і водночас тітки) ­Софії. Уже за кілька місяців Сісі завагітніла, і контроль з боку матері імператора лише посилився: зокрема, вона могла заходити будь-коли у кімнату невістки, ­заборонила їй гратися з тваринами і змушувала постійно гуляти на ­видноті, аби демонструвати підлеглим округлий ­живіт. Пізніше Єлизавета пригадувала: «Мені здавалося благословенням лишитися на самоті й мати можливість попла­кати».

Батьки Сісі — Людовіка та Максиміліан Юна Сісі — наречена, 1854 Імператор Франц Йозеф Софія Баварська, свекруха

За перші чотири роки шлюбу вона народила трьох ­дітей, але жодного з них не могла виховувати ­самостійно. ­Доньки Софія (1855) та Гізела (1856) повністю перебували під опікою бабусі, яка відразу після пологів забрала їх до ­своєї частини палацу, а рідна мати отримала право бачитися з ними тільки за дозволом. Тож опір Сісі безмежній владі свекрухи й суворому придворному ­етикету з часом лише загострювався, і врешті вона наважилась на рішучий крок. Вирушаючи навесні 1857 року разом із чоло­віком із робочим візитом до Угорщини, вона наполягла на тому, щоб ­маленькі доньки їхали разом із ними. Але за кордоном сталася трагедія: діти захворіли на тиф, і старша, 2-­річна ­Софія, померла. Убита горем ­імператриця замкнулася в собі й після ­повернення до ­Відня ­всіляко намагалась уникати присутності свекрухи, проводячи весь час у самот­ніх прогулянках або, зачиняючись у кімнаті, постійно ­плакала і відмовлялася від їжі.

У серпні 1858 р. Сісі народила довгоочікуваного спадкоємця, названого Рудольфом. Оскільки його із самого малку взялися готувати до ролі монарха, то участь ­матері в його вихованні теж була обмеженою. Конфлікти зі свекрухою відбувалися буквально щодня, а Франц ­Йозеф не завжди виступав на боці дружини. Позбавлена можливості займатися власними дітьми, Єлизавета намагалась розважити себе їздою верхи, проводячи в сідлі цілі дні. Вона постійно була знервована і дратівлива, пригні­чена й виснажена, страждала від безсоння та ­харчувалася вкрай нерегулярно, у чому сучасні дослідники (наприклад, Брігітт Хаманн) вбачають перші ознаки у неї анорексії.

За словами біографа Е. Корті, їй було все складніше тримати себе в руках, а нервові зриви відбувались усе частіше. Результатом цього стала її несподівана хво­роба нез’ясованої етіології. Імператриця нарікала на періодичний біль у шиї та кашель. Взимку 1860 року ­зібрався лікарський консиліум, але фахівці так і не змогли встановити діагноз (одні схилялися до пневмонії, інші — до туберкульозу) і тільки радили поміняти клімат. Єлизавета залишила всі палацові проблеми й поїхала на Мадейру (Португалія), де у неї зник кашель і ­помітно поліпшився настрій, хоча вона там просто гуляла, ката­лася на вітрильнику й засмагала.

Однак після повернення до Австрії у травні 1861 року всі симптоми відновилися, до них додалися слабкість, підвищена температура й набряк обличчя. Медики заговорили про недокрів’я і били на сполох, пророкуючи неминучу смерть за півтора місяці. Тож через 4 тижні ­після приїзду Сісі знову вирушила в подорож на південь: спочатку відпочивала на о. Корфу (Греція), далі відвідала Венецію (Італія) і завершила оздоровлення на мінеральних водах у м. Бад-Кессінген (Німеччина). Додому вона повернулася в серпні 1862 рокку — цілком здоровою, із повноцінним сном і регулярним харчуванням.

Півторарічна відсутність імператриці породила безліч чуток про її хворобу. Однією з версій, яку підтримують і деякі сучасні дослідники, було венеричне ­захворювання, отримане від чоловіка. Дійсно, після народження сина наступні 10 років вона не мала вагітностей, що можна вважати опосередкованим підтвердженням її умисного утримання від статевих стосунків із Францем Йозефом. Хоча жодних інших доказів немає.

Її величність не знає, куди ми їдемо

Якщо на початку заміжжя Сісі активно цікавилася політикою, супроводжувала чоловіка на офіційних заходах і навіть намагалася чинити вплив на його рішення, то із середини 1860-х рр., збагнувши власну безправність не те що в державних, а й у сімейних справах, вона фактично відмовилася від обов’язків монархині. Родинні негаразди і нервові розлади як їхній наслідок дедалі ­частіше штовхали її до рятівних подорожей, які пояснювали погір­шенням здоров’я або потребою відвідати котрусь із сестер, що повиходили заміж у різні країни. Згодом імпе­ратриця виробила своєрідний графік, за яким їй вдавалося проводити в столиці не більш ніж місяць-два на рік — і то не завжди в цісарській резиденції.

Щоліта вона традиційно гостювала в рідних у Баварії, взимку вирушала до теплих південних країн, весну полюбляла проводити в Англії чи Ірландії, в інший час проживала в Будапешті.

До речі, Угорщина була її улюбленою країною. Єлизавета палко вітала входження країни до складу імперії, досконало вивчила угорську і навіть відкрито просувала кар’єрними сходами угорського політика Дьюлу ­Андраші, який став її щирим другом. Але були й більш дивні ­ознаки її угрофільства. Так, за своїх фрейлін вона оби­рала винятково мадярок (найвідоміші з них — Іда ­Ференці, Марія Фештетич, Шаролта Майлат, Ірма Штарай). Коли 1867 року монархиня вчетверте завагітніла, то спеціально спланувала пологи в Будапешті. Годувальниці та няньки новонародженої Валерії зобов’язувалися співати лише національних пісень і говорити з дівчинкою винятково угорською мовою, аби вона вважала її рідною. Ходили навіть цілком безпідставні чутки, що її батьком був Дьюла Андраші.

Попри тривалу розлуку з чоловіком, репутація Сісі ­лишилася незаплямованою. За свідченнями, у неї було чимало шанувальників, але вона завжди тримала їх на відстані та не дозволяла жодного натяку на близькість. Тоді як Франц Йозеф ніколи не цурався жіноцтва і ­навіть мав позашлюбних дітей від багаторічної коханки Анни Наговскі. Навіть подейкували, що Єлизавета сама ­обрала йому офіційну фаворитку — актрису Катарину Шратт, яку надалі вважала фактично членом сім’ї. Утім, між цісар­ським подружжям до кінця життя тривало ­тепле листування, у якому вони лагідно іменували одне ­одного Янголом і Малюком.

Постійна відсутність імператриці викликала ­неабияку стурбованість і в Австрії, і за її межами. Спочатку вислов­лювалося занепокоєння з приводу її здоров’я, а пізніше їй почали відверто закидати нехтування державними інтересами і власним народом (окрім, звісно, угорців). Прусський посланець якось пояснив її чергову відсутність «відо­мою неврівноваженістю, властивою всім принцесам із родини герцога Макса і його предків».

Це підтверджує й біограф Е. Корті: «У характері й поведінці Єлизавети в дивний спосіб поєднувалися рішучість і стриманість, життєрадісність і схильність до меланхолії. Перепади в її настроях від глибокої задумливості до іронії, що межувала із цинізмом, а від неї до справжнього блазенства, абсолютно не передбачувані».

Померла донька Софія Сісі з дітьми — Рудольфом та Гізелою Дьюла Адраші, угорський політик Марія Фештетич, фрейліна

Однєю з ознак цієї неврівноваженості й була успадкована від батька дромоманія. Згодом у мандрах Сісі зникла будь-яка логіка. Так, щойно повернувшись із однієї подорожі, вона під владою випадкового імпульсу кидалася кудись далі. «Її величність ніколи не знає, куди ми їдемо», — нарікала фрейліна Марія Фештетич. Коли монар­хиня довго перебувала на одному місці, у неї починалася меланхолія, дратівливість, траплялися нервові зриви. Але жодна країна не могла її заспокоїти надовго.

Єлизавета подорожувала переважно Європою (­Німеччина, Італія, Іспанія, Греція, Швейцарія, Британія тощо). Материком вона пересувалася залізницею у власних розкішних ваго­нах, обладнаних із максимальним комфортом. Та ще більше імператриця полюбляла відвідувати острови й здійснювати морські прогулянки та справжні круїзи на яхті.

При цьому вона не зважала на погодні умови — могла вирушити й посеред зими, і в грозу чи шторм, ­наказавши прив’язати себе до щогли. До речі, у неї навіть було на спині татуювання у вигляді якоря.

Графиня фон Хоенемс

Однією з визначальних рис характеру Сісі була надмірна вразливість. Будь-які коментарі в її бік сприймалися нею вкрай хворобливо. Вона настільки була переконана, що скрізь її оточують лише вороги, що уникала спілкування навіть із тими, хто справді нею захоплювалися. «Мене завжди переслідували, ображали і навіть кривдили, — звірялася вона фрейліні. — І тоді я ­вирішила, що краще мати справу тільки з тими, кому я можу довіряти як самій собі». Проте навіть у колі обраного ото­чення імператриця вбачала підступ — наприклад, її постійне невдоволення виховательками доньки Валерії, які, на її думку, приділяли дівчинці недостатньо ­уваги або взагалі настроювали її проти матері.

У супереч активним мандрам, спосіб життя Єлизавети був надзвичайно самотнім і замкнутим. У дорогу вона брала лише вірних фрейлін і кухарів, а після приїзду ­ретельно уникала зустрічей із місцевою знаттю й тим паче — офіційних прийомів. Монархиня суворо ­зберігала інкогніто і реєструвалася в готелях під псевдонімом графиня фон Хоенемс.

Вона не терпіла будь-якої уваги до власної персони, і навіть чужий погляд, кинутий у її бік, міг вивести її з рівноваги. Тому доводилося шукати компроміси між бажанням побачити все і не бути побаченій самій. Відтак Сісі оглядала культурні об’єкти в найменш популярні ­години, здійснювала піші прогулянки рано-вранці, а для їзди верхи обирала найбезлюдніші маршрути, приміром, каталася полями місцевих селян. Коли вона купалася в морі, то від кабінки для роздягання до води ­натягували спеціальний коридор із парусини (хоча купальний ­костюм середини ХІХ ст. був закритим набагато більше, ніж бальна сукня). Час від часу імператриця все ж з’явля­лася й при дворі та відвідувала офіційні заходи, але це вартувало їй просто неймовірних зусиль над собою.

Пізніше вона стала виходити на публіку лише з віялом чи з парасолькою, якими за потреби могла затулити обличчя, або взагалі приховувала його під густою ­вуаллю. Біографи пов’язують цей факт не тільки з небажанням бути впізнаною, але і з комплексами щодо свого віку і втрати привабливості. Вродлива від природи, ­Єлизавета завжди приділяла багато уваги власній зовнішності. Особ­ливою її гордістю було довге та густе волосся. Процес миття голови відбувався раз на два тижні і займав ­цілий день; замість шампуню використовували суміш яєць і коньяку. Вона страшенно переймалася через ­кожну волосинку, тому її особиста перукарка Фанні Фейфалік (теж мадярка) непомітно ховала випале волосся під фартух і демонструвала її величності чистий гребінець.

Зовнішня привабливість значила для монархині дуже багато. Вона в дивний спосіб любила гарні обличчя і навіть мала великий альбом, до якого збирала світлини вродливих жінок з усього світу. Сісі могла просто на вулиці підійти до якоїсь миловидної дитини, заговорити з нею і навіть поцілувати. Краса не вичерпувалась для неї самими людьми: вона обожнювала великих собак і породистих скакунів, завжди брала їх із собою в мандри, часто фотографувалася з улюбленими псами Хорсгардом, Платоном і Шадов, а також мала цілу галерею порт­ретів (!) своїх коней, виконаних художником на її замовлення. Тож ж коли на її власному обличчі почали з’являтися ознаки старіння, імператриця стала ­вдаватися до використання різноманітних кремів і лосьйонів. ­

Після 35 років вона лічені рази дозволяла себе фотографувати чи малювати. Більшість відомих її зображень старшого віку є, як правило, переробкою раніших картин або світлин.

Але ж у мене надмірна вага

Також Єлизавета надавала величезного значення фізичним вправам, абсолютно не характерним для тогочасного жіноцтва. Вона щодня займалася гімнас­тикою, піднімала гантелі, робила підтягування на перекладині та мах на кільцях; у старшому віці практикувала фехтування. Та найбільшою її пристрастю був кінний спорт. Їзда в дамському сідлі (із ногами на один бік) вимагала від вершниці не лише вправності, але й величезної фізичної витривалості. Імператриця ж могла кататися цілими днями і навіть брала спеціальні уроки вольтижування в манежі. Вона була затятою фанаткою кінного полю­вання, під час якого могла вповні продемонструвати довершену майстерність у подоланні природних перешкод ­верхи. Але під час однієї з поїздок кінь усе ж викинув її із сідла, Сісі вдарилася головою й дістала легкий струс мозку, наслідком чого стала часткова втрата пам’яті, сильний головний біль і безсоння.

На прогулянці верхи Сісі з улюбленцем Хорсгардом Гордість імператриці – волосся Офіційний портрет, 1879

Інтенсивність фізичних навантажень збільшувалася пропорційно наростанню її знервованості. Так, вправи, що спочатку виглядали як турбота про здоров’я, згодом набули патологічних ознак одержимості й боротьби з уявними недоліками власного тіла. Як писала біограф Брігітт Хаманн, життя імператриці сформували спорт і анорексія.

Після падіння з коня Єлизавета повністю відмовилася від мисливства та припинила без міри кататися верхи — натомість основний акцент зробила на піших прогулянках. Вона могла крокувати, не збавляючи швидкості, по п’ять годин поспіль, долаючи дороги між містами, ліси і навіть гори. Фрейліни не витримували такого навантаження і почали звільнятися, коли монархиня збільшила тривалість «прогулянок» до 8–8,5 годин на день. Монархиня, яка вже наближалася до 50-річчя, довго не визнавала того, що взятий темп виснажливий і для неї самої. Внаслідок чого у неї з’явився сильний біль у ногах, який робив її ще більш нервовою та роздратованою. Але до меди­ків вона звернулася лише тоді, коли не змогла вже само­стійно спуститися до саду. Відтоді щороку Сісі проходила курс масажу в Амстердамі та приймала лікувальні ванни. Однак помітного результату це не давало, оскільки навантаження на ноги не зменшувалося.

Тривалу ходьбу до того ж вона поєднувала з голодуванням. «Якщо я почуваюся недобре, значить, у мене надмірна вага, і від цього всі хвороби, які мене мучають», — читаємо в одному з листів. Імператриця й замолоду нерідко під впливом стресу відмовлялася від їжі, але ­після 40 років стала цілеспрямовано морити себе голодом. У неї з’явився нав’язливий страх погладшати. ­Кожен з’їдений шматочок викликав у неї паніку, що вона «перетвориться на бочку». За зросту 172 см її вага була в ­межах 46–50 кг, окружність талії не перевищувала 50 см. Тричі на день Єлизавета зважувалася, ретельно фіксу­вала вагу та заміри до спеціального зошита і відповідно до цього планувала раціон. Перетнувши якусь уявну межу, вона переходила на якусь зі своїх дивних дієт: пила одне лише молоко або вживала тільки апельсини. Також вона боялася їсти м’ясо, тому наказувала вичавлювати в суп крива­вий сік із напівзвареного м’яса. ­Дієти ці були нічим не обґрунтовані та чергувалися з непомірним поглинанням морозива, шоколаду або пива.

Медики, які лікували її хвороби опорно-рухового апа­рату, не могли не помітити виснаження імператриці дієтами і наголошували на збалансованому харчуванні. «Але ж у мене надмірна вага!» — заявляла вона цілком серйозно. Як варіант, Сісі намагалася схуднути, ­чергуючи баню з холодними ваннами, але потім знову повернулась до обмежень у їжі. Результатом цього стали розлади травлення, больові від­чуття у шлунку, непритомність і навіть голодний набряк, який 1897 року діагностував у неї ­лікар Айзенменгер.

Настрої монархині стали ще більш хисткими: якщо фрейліни умовляли її щось з’їсти, це неминуче призводило до нервового зриву. Вона була постійно роздратована і не хотіла нікого бачити. На думку сучасних фахівців, її нищівні дієти, надмірне захоплення спортом і внутрішній неспокій свідчать про наявність анорексії.

Одним із найбільш дискусійних питань серед біо­графів є ставлення Єлизавети до куріння. Дані про це досить ­туманні й двозначні, тому одні дослідники вважають, що вона багато палила, борючись у такий спосіб із зайвою вагою та постійною знервованістю. Інші ж пере­конані, що це твердження є цілком помилковим, адже вона ­надто дбала про власні зуби і дуже цінувала свіже повітря, щоб насправді зловживати тютюном.

Спадок Віттельсбахів

Незбагненна поведінка імператриці все більше диву­вала європейську знать і провокувала чутки, що вона боже­воліє, як і король Людвіг ІІ Баварський (1845–1886), її чотириюрідний брат по батьківській ­лінії і трою­рідний племінник — по материній. Хоча вони належали до династії Віттельсбахів, але прямої спорідненості між ними немає, адже Сісі і Людвіг були нащадками, відпо­відно, від другої та першої дружин Максиміліана І ­Йозефа, який не мав ознак психічних порушень. Утім, їхні сім’ї, сплутані мережею близькоспоріднених шлюбів, підтримували досить тісний зв’язок. Людвіг був глибоко прив’язаний до Єлизавети, а 1867 року збирався одружитись із її молодшою сестрою Софією, однак згодом розір­вав заручини.

Монархиня із занепокоєнням спостерігала за розвитком психічного розладу Людвіга, який хворів на шизо­френію (детальніше про це — у статті Ольги ­Устименко: НейроNews, 2014, № 9–10). Тож вона мимоволі стала ціка­витися психіатрією — зокрема, відвідувала психіат­ричні клініки у власній імперії та за кордоном, ­приглядалася до пацієнтів і якось на свій день народження ­попросила в чоловіка замість подарунка відкрити ще одну боже­вільню у Відні.

Старша донька Гізела Молодша донька Валерія Кронпринц Рудольф Марія фон Вечера

Сісі мала чотирьох сестер і двох братів, які теж не вирізнялися стабільною психікою. Так, її найстарша сестра Єлена була вкрай замкнутою, байдужою до зовнішнього вигляду і надміру суворою. Вона рано овдовіла і похо­вала двох дітей, але розраду знайшла в релігії, якій на ­схилі віку віддавалася зі справжнім фанатизмом.

Сестри Марія і Матильда вийшли заміж за рідних братів-спадкоємців Королівства Обох Сицилій. Чоловік ­Марії, король Франциск ІІ, був психічно хворим, мав пато­логічну святобливість і проблеми з потенцією, а чоло­вік Матильди, принц Луїджі, страждав на алкоголізм, гіпер­сексуальність і закінчив життя самогубством. Щодо самих сестер, то вони мали схильність до викличної поведінки: курили, каталися верхи в чоловічих кос­тюмах, відчайдушно подорожували. Але найбільшим скандалом стало те, що Марія й Матильда, обидві нещасливі в заміжжі, народили позашлюбних дітей, яких змушені були віддати на виховання, приховавши ганьбу сім’ї.

Найменша сестра Софія, невідбутна наречена Люд­віга ІІ, вийшла заміж за герцога Фернанда ­Алансонського. Вона страждала від тяжкої депресії, яку ­намагалася розвіяти безперервними подорожами, залишивши ­дітей у Франції. У 40 років Софія закохалася в одруже­ного мюнхенського лікаря і вимагала в чоловіка розлучення — небачений для тих часів учинок. Втім, у відповідь герцог Алансонський помістив її у клініку до відомого невро­патолога Ріхарда Крафт-Ебінга, який спеціалізувався на сексуальних збоченнях. Після лікування Софія стала вкрай релігійною і присвятила себе благодійності. Вона загинула під час пожежі на доброчинному ярмарку.

Замкнутий характер і схильність до депресії мав і ­їхній старший брат Людвіг Вільгельм, який відмовився від ­титулу й спадку заради шлюбу з актрисою. І лише ­менший брат, Карл Теодор, був цілком спокійним і прославився як талановитий офтальмолог; одружився він зі своєю кузиною по материнській лінії.

Із-поміж дітей самóї імператриці найурівноваженішою була старша донька Гізела (1856–1932). Сісі не мала ­змоги виховувати її, не була з нею близькою і вважала її негарною. Гізела в 16 років вийшла заміж за принца Лео­польда Баварського, свого зведеного троюрідного ­брата, який доводився по прямій лінії кузеном ­згаданому Людвігу ІІ. Найстарша їхня донька Єлизавета в юності планувала здійснити подвійне самогубство разом зі ­своїм коханим, але врешті втекла з дому і таємно вийшла за нього заміж. У вихованні своєї молодшої доньки Вале­рії (1868–1924) Сісі намагалась утілити весь свій материнський ­потенціал.

Імператриця у зрілому віці Луїджі Лукені Інсценізація убивства Останнє фото Сісі (з Ірмою Штарай)

Вона нікого не підпускала до дівчинки без особистого дозволу і так фанатично піклувалася про її здоров’я, що найменше нездужання викликало в неї панічний страх. За надмірної опіки Валерія виросла дещо заляканою, надсором’язливою та замкнутою. Вона вийшла ­заміж у віці 22 років за Франца Сальватора Австрій­ського, принца Угорщини, Чехії та Богемії, народила 10 дітей і мала 41 онука.

Єдиного сина монархині Рудольфа (1858–1889) ­змалку виховував генерал. Уже в 12 років він став заповзятим мисливцем, стріляв у все, що пересувалося, і часто малював себе з убитими тваринами в калюжах крові; пізніше проходив військову службу в піхотному полку. Мав кронпринц ще одну грань своєї натури: цікавився природознавством (зокрема, орнітологією), як і матір, багато подорожував і описував свої мандри в численних нарисах, а також видавав багатотомну енциклопедію Австро-­Угорщини.

Одружився він 1881 року з бельгійською принцесою Стефанією із династії Веттінів, яка, проте, доводилась йому троюрідною тіткою по лінії батька. Шлюб, у ­якому народилася єдина донька, не був щасливим. Рудольф вів безладне сексуальне життя, часто відвідуючи повій, ­із-­поміж яких його багаторічною улюбленицею була ­Міцці Каспар. Результатом цієї нерозбірливості стало ­венеричне захворювання (чи то гонорея, чи то сифіліс), від якого Стефанія лишилася безплідною, а Міцці ­пізніше ­померла. За словами біографа Е. Корті, ця хвороба «вселяла в його душу страх, змушуючи приймати без міри ­заспокійливі препарати [кокаїн]. Він і пив понад міру, ­бажаючи прожити нечисленні, як він відчував, ­відпущені йому роки за наскільки можливо бурхливо і повно».

Кронпринц потерпав від депресії під тягарем обов’язків спадкоємця, а також численних боргів, про які не наважувався зізнатися батькові. Загнаний у глухий кут, він почав обдумувати суїцид і запропонував Міцці Каспар здійснити подвійне самогубство — але вона відмовилась, ще й звернулася до поліції, що, проте, не мало жодних наслідків.

Останньою коханкою 30-річного Рудольфа стала 17-річна баронеса Марія фон Вечера. 30 січня 1889 року їх знайшли мертвими в мисливському палаці Майєрлінг — обох із простреленими головами. І хоча жваво обго­ворювалась версія про політичне вбивство, із прощальних записок стало очевидним, що це був спланований суїцид. Після розтину лікарі констатували, що кронпринц наклав на себе руки у «стані розумової плутанини».

Я зовсім хвора душею

Смерть сина стала тяжким ударом для Сісі та похитнула її психічну рівновагу. Вона вважала, що «згубні ­зміни його душі» були наслідком їхнього із Францем ­Йозефом близькоспорідненого шлюбу. На той час її ­власна поведінка теж викликала побоювання в оточуючих і давала матеріал для газет, які роздмухували ­чутки про її боже­вілля. Імператриця посеред ночі ­таємно ­їздила сама у склеп, де гукала сина на ім’я. ­Інколи вона ­плакала, а потім переходила до реготу і говорила про ­психіатричну лікарню.

Скорбота підштовхнула її до ще інтенсивніших і ­імпульсивніших подорожей — наприклад, у її маршрутах з’явилися такі екзотичні країни, як Мальта, Туніс, Єгипет, Гібралтар тощо. Єлизавета планувала осісти на о. Корфу (Греція), обожнювала Гомера, вивчала ­грецьку мову і витрачала фантастичні суми на спорудження вілли «Ахіллеон». Однак коли будівництво було завершено, монархиня заявила, що вілла її вже не радує, і наказала продати: «Якщо я залишатимусь на одному місці, і рай стане для мене пеклом».

Перебуваючи в глибокій депресії, після смерті сина Сісі спіткала ще втрата двох сестер, матері та вірного друга Дьюли Андраші, і до кінця життя вона вже не знімала траур. Імператриця шукала заспокоєння в релігії, стала вкрай святобливою, могла впасти навколішки просто ­посеред вулиці та виголошувати молитви. Гізела й Валерія остерігалися, що мати накладе на себе руки, але вона запевняла їх, що на схилі віку піде до монастиря.

«Я занадто стара і надто втомилася, щоб боротись, — писала Єлизавета. — Мої крила згоріли, і я хочу тільки спокою». Але, наближаючись до 60-річчя, вона й далі подорожувала, займалася спортом і слідкувала за талією. Щоправда, її піші прогулянки вже не були такими виснаж­ливими, а згодом через постійний біль у ногах дове­лося взагалі від них відмовитись. Натомість монархиня захопилася купаннями, які теж довела до крайнощів: двічі на день плавала в морі й щовечора приймала ванну з морської води. Згодом у неї почався неврологічний біль у плечі, що суттєво обмежив її активність.

Сісі зверталася до різних медиків і беззастережно ­вірила навіть відверто шахрайським методам лікування. Вона навіть спробувала новомодний препарат кокаїн, який вводила внутрішньовенно (та всі домисли про розвиток у неї наркотичної залежності є цілком безпідставними).

Протягом останніх років імператрицю переслідували нещасні випадки: зокрема, її поїзд зійшов із рейок, але вона лишилася неушкодженою, а під час подорожі в Альпи ледь не зірвалася в провалля. «Я не боюся смерті. Я готова ­померти і бажаю лише одного: не довго мучитись перед смертю», — читаємо в її листі. За спогадами, вона мала ­нездоровий вигляд, справляла враження вкрай виснаженої та навіть перенесла серцевий напад. «Я зовсім хвора душею, — говорила вона про себе. — Із дня на день я втрачаю людську подобу»

На початку осені 1898 р. 60-річна Єлизавета разом із фрейліною Ірмою Штарай відпочивала в Швейцарії — як завжди, інкогніто. Утім, її особа не лишилася таємницею для молодого італійського анархіста Луїджі Лукені (1873–1910), який мріяв убити когось із вельмож. ­10 вересня він перестрів монархиню, яка поспішала на паро­плав, на женевській набережній і вдарив її у груди заточеним терпугом. Вона одразу не зрозуміла, що трапилось, крові майже не було. Сісі зійшла на борт і вже аж там знепритомніла. Коли її знесли на берег і викликали лікаря, вона була вже мертвою. Затриманий Лукені на суді з погордою заявив, що ні про що не жалкує, і був засуджений до довічного ув’язнення. Але через 12 років він ­повісився у власній камері.

Імператриця не була популярною за життя, слава прийшла до неї вже після смерті, не в останню чергу ­завдяки масовій культурі. 1998 року її іменем навіть вирішили назвати одну з форм депресії. Синдром Сісі об’єднував такі симптоми, як занепокоєння, фізична гіперактивність, надмірний культ тіла, розлади харчової поведінки, ­швидкі зміни настрою, проблеми із самооцінкою і спроби само­лікування. Але за кілька років було визнано, що цей синд­ром усе ж не є самостійним захворюванням.

* * *

Якось Єлизавета сказала: «Для того, щоб давати собі раду, треба відгородитися від усіх». І справді, її нестан­дартне мислення і схильність до імпульсивних дій ніяк не поєднувалися з роллю імператриці. Навіть відмовившись від цісарських обов’язків, вона так і не змогла ­досягнути внут­рішньої гармонії. Її фрейліна Марія Фештетич лишила в щоденнику дуже точну і влучну харак­теристику своєї пані, яка була позбавлена відчуття міри в усьому — у справах, думках і почуттях.

Над нею, як у казці, тяжіло прокляття: «Ні краса, ні доб­рота, ні муд­рість не приноситимуть їй щастя, бо їй завжди і всього буде замало. Настане день, коли все, що вона матиме, викликатиме лише ненависть і відразу, а душа її кидатиметься у пошуках спокою».

Що подивитися

«Корсаж» (2022)
(у головній ролі — Вікі Кріпс)

Про Сісі знято понад десяток фільмів і серіалів. Це один із найно­віших, фільм-переможець Канн­ського фестивалю і номінант на Оскар — оригінальний, ­глибоко психологічний і дещо ­гро­теск­- ний — розповідає про ­життя імператриці, якій тільки-но виповнилося 40 років: меланхолію, замкнутість, жагу до мандрів, одержимість спортом і дієтами, складні стосунки з рідними і пошуки себе, які, здається, тільки починаються. Неземна краса, чарівність і велич, зухвалий політ думки, схильність до усамітнення та меланхолії сплелися в душі цієї чудової та неординарної жінки.

Що почитати

Егон Корті «Єлизавета І Австрійська»

Книга австрійського автора — результат копіткої багаторічної ­праці з архівними матеріалами, яка має на меті відновити історичну правду, розвіяти міфи про прекрасну імператрицю і розкрити всі грані життя найкрасивішої жінки свого століття, відчути душевні колізії та романтику подій кінця XIX ст. Одне з найґрунтовніших досліджень життя монархині, що витримало ­близько 40 перевидань, та принесло авторові всесвітню славу чудо­вого письменника та майстра біографій.

Підготувала Олена Тищенко