сховати меню

Музи Срібної доби: зламані силуети

сторінки: 56-62

Срібна доба російської поезії (1890–1920-ті рр.) відома як унікальне культурне явище не тільки прекрасними віршами, а й неймовірними любовними історіями. Митці межі століть постійно перебували в гарячковій гонитві за сильними емоціями, прагнули перетворити життя на яскраву виставу, обов’язковим атрибутом якої мало стати фатальне кохання. Музи, що надихали їх на створення шедеврів, часто також були непересічними особистостями з літературним хистом. Але спроби поєднати реальні стосунки і мистецькі ідеали нерідко закінчувались трагічно — особливо, якщо підґрунтям для них були акцентуація особистості, наркотична залежність чи нервова хвороба. Ілюстраціями цього можуть слугувати зламані долі трьох екстраординарних жінок, які так і лишилися у тіні своїх коханців-поетів.

Надія Львова (1891–1913)

вгору

О, мой недолгий, невозможный рай!
Смирись, душа, казни себя, рыдай!
(В. Брюсов)

nn20_6_5661_f1.jpg

Надія Львова

Поетеса, автор єдиної прижиттєвої збірки «Старая сказка». Відома насамперед як коханка Валерія Брюсова (1873–1924) — поета, про­заї­ка, драматурга, перекладача, літературознавця і критика.

Надія народилася 20 серпня 1891 р. у сім’ї дрібного чиновника в Подольську. Після ­закінчення із золотою медаллю гімназії вона навчалася на ­Ви­­щих курсах Полторацької у Москві. Усупереч своєму тихому і скромному характерові, дівчина належала до підпільної ­групи соціалістів і 1908 р. була арештована за агітацію, ­проте звільнена на поруки з огляду на неповноліття.

Відчувши потяг до творчості, Львова вже 1910 р. почала друкуватися в періодиці, а згодом наважилася надіслати ­вірші своєму кумирові — живому класикові Валерію Брюсову. ­Старший на 18 років, він уже давно був одружений із ­Жанною Рунт, гувернанткою своїх сестер. Дітей у подружжя не було — єдина вагітність жінки закінчилася викиднем. Попри це, поет був дуже прив’язаний до неї, що, проте, не заважало йому ­постійно її зраджувати.

Жанна терпляче все зносила, заплющувала очі на ­плетеницю чоловікових коханок, виявляючи занепокоєння найперше його залежністю від морфію. 1911 р. її «хороший Валюся» пройшов курс у психіатра Генріха Койранського, але знову повернувся до зловживання, тому дружина вже підшуковувала нового лікаря.

Не оминув митець увагою і поетесу-початківицю Надію, яка зовсім не була красунею, сильно сутулилась і не вимовляла на початку слів букву «К». За іронічним висловом Марини Цвєтаєвої, «чорно-око-біло-голова, дуже курсистка, ­дуже ­дівчина» викликала прив’язаність своєю простотою і розу­мом. Про перебіг роману між поетами відомо лише у ­версії Валерія Брюсова (есей «Моя исповедь»).

Спочатку він ­виступав у ролі покровителя Львової, ­давав їй ­профе­сійні ­настанови, сприяв публікації. Але досить швидко ці зустрі­чі перемістилися з редакції ­часописів до театрів і ресто­ра­нів. І апогеєм їх стала подорож у ­червні 1913 р. на озеро ­Сайма у Фінляндії.

Того ж року вийшла перша (і єдина) збірка Надії, про яку Анна Ахматова писала: «Її поезія така невправна і ­зворушлива. Їй просто віриш, як людині, що плаче». ­Брюсов же видав книгу-містифікацію «Вірші Неллі» (так він називав дівчину) — твори від жіночого імені, авто­ром яких насправді був він сам.

Із самого початку цих стосунків проявилися глибокі психо­логічні відмінності коханців. Валерій за натурою був трудо­голіком, із головою поринав у видавничі й гро­мадські справи та зовсім не збирався присвячувати весь час любовним захопленням. За його власним зізнанням, він неодно­разово намагався покласти край стосункам із На­дією — пояснював, що ніколи не кине дружину, їздив із Жанною за кордон, демонстративно цікавився іншими дамами. «Мені було важко боротися, — зрештою підсумову­вав він, — бо я теж кохав Н.»

Львова ж була максималісткою, людиною прямою і від­критою. Вона не хотіла задовольнятися таємними побаченнями: «Хочу бути першою і єдиною. А Ви воліли, щоб я була од­нією з багатьох? Ви зовсім не хочете бачити, що перед Вами не ­жінка, для якої кохання — спорт, а дівчина, для якої воно все». І в досягненні своєї мети Надія проявила неабияку наполегливість: докірливі листи і вимоги зустрічей змінилися погрозами і спробами самогубства.

Біограф Василь Молодяков писав про наявність у поете­си «манії суїциду». За свідченням Брюсова, вона щонайменше двічі намагалась накласти на себе руки. На Різдво 1912 р. Надія спробувала отруїтись ціаністим калієм, а згодом хотіла застрелитись, але брат відібрав у неї пістолет. Валерій натомість подарував їй інший, незадовго до того написавши пророчі рядки:

Любовь приводит к одному –
Вы, любящие, верьте! –
Сквозь скорбь и радость, свет и тьму, —
К блаженно-страшной смерти!

На думку психіатра Олександра Шувалова, найімовірнішим діагнозом Львової є істеро-афективний розлад, хоч йому суперечить факт використання для суїциду вогне­пальної зброї, тим паче, молодою особою. Уже ­наприкінці літа 1913 р. у поетеси почалася тяжка депресія, ­охолод­жен­ня у стосунках із Валерієм вона сприйняла за цілковиту катаст­рофу. Її вірші сповнились мотивами безсилля і немину­чості загибелі:

Мне хочется плакать под плач оркестра.
Печален и строг мой профиль.
Я ныне чья-то траурная невеста…
Возьмите, я не буду пить кофе.
Мы празднуем мою близкую смерть.
Факелом вспыхнула на шляпке эгретка.
Вы улыбнётесь… О, случайный! Поверьте,
Я — только поэтка.

Надія потерпала від самотності, вечори намагалася проводити в товаристві. Хоча 7 грудня 1913 р. усі її друзі, за дивним збігом обставин, виявилися зайнятими. Тоді вона зателефонувала Брюсову і звично почала вимагати його приїзду. Почувши й від нього про заклопотаність, дівчина озвучила намір накласти на себе руки. А після цього вона ­повернулась до своєї студентської кімнати і вистрелила собі в груди з подарованого ним пістолета. Смерть не була раптовою: після пострілу Львова ще встигла попрохати ­сусіда зателефонувати коханому. Валерій примчався і навіть ще встиг ­застати її живою, але останніх слів уже не розібрав. Лікар констату­вав смерть. Поетесі було лише 22.

nn20_6_5661_f2.jpg

Надія в юності

nn20_6_5661_f3.jpg

Н. Львова (зліва)

nn20_6_5661_f4.jpg

Брюсов із дружиною

nn20_6_5661_f5.jpg

Повідомлення про самогубство

У передсмертній записці, адресованій Брюсову, вона ­писала: «І мені вже немає сил сміятися і говорити тобі, нескінченно, що я тебе кохаю, що прагну я бути з тобою. Хочеш, «­знайомою, другом, коханкою, слугою», — які страшні слова ти знайшов. Кохаю тебе — і ким хочеш, — тим і буду. Але не буду «нічим», не хочу і не можу бути. Дай мені руку, будь зі мною, якщо встигнеш прийти, прийди до мене. А моє кохання — і моє ­життя взяти ти повинен. Невже ти не відчуваєш цього».

Більшість сучасників визнали Валерія винуватцем заги­белі дівчини. У мемуарній літературі він часто постає в ­образі безжалісного самозакоханого спокусника. ­Марина Цвєтаєва писала: «Було у Брюсова все: і чари, і воля, і пристрасна мова, одного не було — любові. Він був гріховним наскрізь. До ­нього, як ні до кого іншого, прийшлося слово «блудодій». ­Понуре і безвихідне, як виття вовка на дорозі».

Насправді ж після описаних подій поет у неврівнова­женому, шоковому стані квапливо виїхав до Петербурга. Дефор­мованим почерком, нервово підкреслюючи слова, він писав дружині: «Від учора я колишній зник: чи буде «я» інший, ще не знаю. Але «Валерій Брюсов», той, що був 40 років, помер». Його петербурзька подруга і колега Зінаїда ­Гіппіус також лишила спогади, що тоді чи не вперше збагну­ла: «Це справжня, жива людина. І людина — в ­останньому відчаї… Він був простромлений своєю провиною, смертю цієї дівчини, можливо, простромлений смертю взагалі, вперше».

Брюсов наступні півтора місяці провів у передмісті Риги, де пройшов курс лікування в санаторії ­Максимовича, фахівця з нервових хвороб. Як вважають ­дослідники, він просто ­втік від журналістів (хоча його ­дружина доклала максимум зусиль, аби історія не набула ­розголосу в пресі). На ­похоронах Львової його не було. Її могила із викарбуваною цитатою ­Данте «Кохан­ня веде нас до смерті» безслідно загублена.

Перебуваючи в санаторії, Валерій дуже скоро захопився юною музиканткою Марією Вульфарт. Їхній роман продовжився у Варшаві, де поет із початком Першої світової ­війни працював військовим кореспондентом і заодно влаштував свою протеже до консерваторії. Стосунки з Надією Львовою знайшли найповніше відображення у збірці Брюсова «­Солнце золотое». Був у нього і своєрідний донжуанський список — ­­­вінок сонетів «Роковой ряд», де дівчина фігурує як № 12:

Зачем, зачем к святому изголовью
Я поникал в своём неправом сне?
И вот — вечерний выстрел в тишине, —
И грудь ребёнка освятилась кровью.

До речі, Львова була не єдиною жертвою деструктивних сто­сунків із Брюсовим. І фатальний пістолет мав свою перед­історію. Як писала вона у вірші:

Будем безжалостны! Ведь мы — только женщины.
По правде сказать — больше делать нам нечего.
Одним ударом больше, одним ударом меньше…
Так красива кровь осеннего вечера!

Ніна Петровська (1879–1928)

вгору

Ты — слаще смерти, ты — желанней яда,
Околдовала мой свободный дух!
(В. Брюсов)

nn20_6_5661_f6.jpg

Ніна Петровська

Письменниця (автор прозової збірки «Sanctus Amor»), перекладачка і мемуаристка. Відома своїми близькими стосунками із видатними поетами-­сим­волістами ­Костянтином Баль­монтом, Андрієм Бє­лим і вже зга­даним Валерієм Брюсовим.

Про дитинство та юність Ніни відомо вкрай мало. Вона приховувала рік народ­жен­ня і факти ранньої біографії, що були затьмарені якимись драматичними подіями. Так, ­після закінчення гімназії Петровська навчалася на стоматологічних курсах, але долю свою з медициною не пов’язала.

1902 р. відбулося її весілля з адвокатом Сергієм Соко­ловим, знаним також під псевдонімом Кречетов як поет і засновник видавництва «Гриф». Не без його сприяння Ніна почала пуб­лікувати в часописах свої перші проби пера і швидко влилася в літературні кола.

Намагаючись окреслити її психологічний портрет, поет Владислав Ходасевич відзначав головну рису ­мисткині: «і в доброті, і в злобі, і в правді, і в брехні — завжди, у ­всьому хотіла вона доходити до кінця, до межі, до ­повноти, і від ­інших вимагала цього». У її зовнішності й манерах ­сучасники зауважували штучність і позу, вдавану млявість і претензію на оригінальність. А завдяки своїй винятковій емпатії вона під час бесіди буквально «віддзеркалювала» співрозмовника.

Маючи неабиякий літературний хист, Петровська чомусь прагнула реалізуватись не як самостійна письменниця, а ­насамперед через взаємини з відомими митцями, без яких не вважала себе повноцінною. Шлюб її з Кречетовим не­забаром розпався, але ще до розлучення у Ніни ­зав’язалися стосунки з поетом-символістом, письменником і перекладачем Костянтином Бальмонтом (1867–1942). Та вона виявилася не готовою «стати супутницею його «божевільних ночей», кинувши у ці страшенні вогнища все своє єство», і їхній роман швидко завершився.

Так скоро ты сказала:
«Нет больше сил моих!»
Мой милый друг, так мало?!
Я только начал стих

– писав Бальмонт, чиє особисте життя було й без неї занадто заплутаним. Два офіційні шлюби, цивільна ­дружина, коханка, шестеро законних і позашлюбних дітей, ­алкогольна залежність неодноразово штовхали його до спроб суїциду: поет двічі кидався з вікна, зазнавав тяжких травм, роками лікувався, але все ж лишався живим.

Восени 1903 р. у Ніни зав’язався «містеріальний роман» з Андрієм Бєлим (справжнє ім’я — Борис Бугайов, ­1880–1934). Молодий письменник, поет і критик, він позиціонував себе як божественного митця, що цікавився лише неземними почуттями. Його вразливість і окриленість незмінно привертала увагу жінок, котрі, як правило, самі намагалися його звабити. За таким сценарієм розвивались і його стосунки з Петровською.

У щоденнику Бєлий лишив запис: «Сталося те, що на­зрі­вало вже впродовж декількох місяців — моє падіння з ­Ніною Іванівною; замість мрій про містерію, братство і ­сестринство виявився просто роман. Я був спантеличений: ба більше того — я був приголомшений… Я так намагався пояснити Ніні Іванівні, що між нами — Христос; вона — ­погоджувалась; і — потім, раптом, — ,,таке’’».

За спогадами Ходасевича, поет почувався ­збезчещеним і прагнув припинити стосунки: «Він тікав від Ніни, аби її надто земна любов не плямувала його чистих ряс». ­Однак «опорочений» митець уже невдовзі захопився дружиною іншого видатного символіста Олександра Блока — актрисою Любов’ю Менделєєвою (донькою відомого ­хіміка). Вона довго не відповідала Андрієві взаємністю, ­мучила його, врешті погодилася на втечу, а тоді відмовилась. Як ­наслідок, нещасний закоханий викликав Блока на ­дуель (яка, на щастя, не відбулася) і намагався втопитися.

Пізніше він писав про себе: «Запам’ятайте: у Бєлого не було жодної жінки, гідної його. Він отримував від усіх лише ляпаси».

Восени 1904 р. Петровська зблизилася з Валерієм Брюсовим (на 11 років старшим і вже тоді одруженим), із яким нібито уклала альянс проти свого колишнього. ­Вирушивши на відпочинок до Фінляндії, вони урочисто втопили в ­озері все листування Ніни з Андрієм. Митець подарував їй револьвер, із яким вона навесні 1907 р. подалася на лекцію Бєлого у Політехнічному музеї та під час антракту підійшла з наміром застрелити його. Але несподівано перевела дуло на Брюсова і вистрілила впритул у нього. На щастя, браунінг дав осічку, жінку обеззброїли, і пізніше саме цей пісто­лет поет вручив Надії Львовій.

«Психодрама» двох письменників тривала сім років. Брюсов саме захоплювався окультизмом та спіритизмом, на думку біографів, у Ніні його приваблював насамперед істеричний склад характеру. Вона й сама пригадувала: «У мені він знайшов готовність пожбурити своє ­існування у будь-яке вогнище, вивернуті навиворіт релігійні ідеї та сподівання, відірваність від побуту і людей, душевну безпритульність, прагнення загибелі й смерті, — словом, усі свої улюблені поетичні гіперболи і почуття».

Валерій порівнював власні емоції з бурею і виром («Ніколи я не переживав таких пристрастей, таких мук, таких радощів») і оспівував кохану у віршах:

Ты — моей души алтарь,
Вечно чистый и святой!
И, во прахе пред тобой,
Вновь целую я, без слов,
Пыльный след твоих шагов!

Їй поет присвятив цілу збірку «Stephanos» і створив ­містичний роман «Огненный ангел», де вивів Ніну в ­образі головної героїні Ренати, а також себе — як Рупрехта, і Бєлого — як графа Генріха/Вогненного янгола. ­Петровська натомість відобразила їхні стосунки у своїй книзі «Sanctus Amor», в одному з оповідань якої героїня проголошує: «Моє кохання те, що іменують ,,божевіл­лям’’. Це бездонна радість й одвічне страждання. Коли воно прийде, як вогненний вихор, воно змете все те, що ­на­зи­вається ,,життям’’».

nn20_6_5661_f7.jpg

Сергій Кречетов

nn20_6_5661_f8.jpg

Костянтин Бальмонт

nn20_6_5661_f9.jpg

Андрій Бєлий

nn20_6_5661_f10.jpg

Валерій Брюсов

Взаємини митців і справді були далекими від тихої гармонії, і, за висловом критика Олександра Лаврова, «поступово набули характеру болючих суперечок і психо­логічних ексцесів у дусі тих, що описані в романах Досто­євського». Ще Андрій Бєлий помітив подібність Ніни до ­героїнь ­класика: «Я б назвав її Настасьєю ­Філіпівною, якби не було назви ще більш відповідної до неї: тип середньо­вічної істе­рички, хворобу якої марновірці XVI і XVII ст. називали одержимістю».

Періоди зближення закоханих (наприклад, другий «­медовий місяць» у Франції восени 1909 р. або романтичний червень 1911 р. у Ліфляндії) чергувалися з обопільними неприховуваними зрадами. То Петровська жила в Європі, то поверталася до Росії. Їхнє листування то майже припинялося, то поновлювалося з неймовірною інтенсивністю. Як і в романі зі Львовою, Валерій не збирався кидати дружину і не міг відповісти коханці ні очікуваною повнотою почуттів, ні безоглядною самовіддачею.

Ходасевич так характеризував його: «Він не любив ­людей, бо, найперше, не поважав їх. В еротиці Брюсова є глибокий трагізм — психологічний: не люблячи і не шануючи людей, він жодного разу не покохав жодної з тих, із ким випадало йому ,,припадати на ложі’’. Жінки брюсівських віршів ­схожі одна на одну як дві краплі води: це тому, що жодної він не кохав, не відрізняв, не пізнавав».

Останній період їхніх стосунків був найболючішим. Ніна то докоряла Валерію, то благала, то проклинала, то по ­кілька днів нічого не їла, лежала і плакала. Часом її ­охоплювала лють, вона трощила меблі та била посуд, потім почала пити, далі — спробувала морфій і привчила до нього Брюсова (свою згубну залежність він лікував роками, але так і не зміг подолати). Восени 1909 р. Петровська ледь не померла ­через передозування. Зрештою у листопаді 1911 р. вона остаточно виїхала за кордон (супроводжував її в ­дорозі психіатр). Спочатку вона мешкала у Флоренції, потім — у Римі, ­Варшаві, Берліні та Парижі.

Ці роки були справді важкими — «болючий, страшний, непотрібний і позбавлений руху епілог». Ніна жила у безпросвітних злиднях, заробляла випадковими ­перекладами, шила білизну для солдатів, мила посуд, голодувала і навіть жебракувала. Давалося також у знаки і її нервове захворювання, не могла вона здолати ні алкогольну, ні ­наркотичну залежність. Петровська ніколи не ­припиняла писати Брюсову листи, говорити про нього, хоча «жила, ­помщаючись йому кожним рухом, кожним помислом». Водно­час вона чекала від нього прохання про ­повернення, присвятила поетові мемуари «Разбитое зеркало» і 1913 р. у відчаї кинулася з вікна — але тільки травмувала ногу, ­внаслідок чого стала кульгавою.

Андрій Бєлий лишив у своїх спогадах найповнішу її ­психологічну характеристику: «Роздвоєна в усьому, ­хвора, ­замордована нещасним життям, із чітким психопатизмом, Ніна переживала все, що не наспівували їй у вуха, із такою яскравою силою, що жила виключно словами ­інших, ­перетворивши власне життя на маячню й абрака­дабру. ­Петровська ставала ким завгодно, залежно від того, що в ній ­спалахувало; переживала напади смутку до душевних корчів, під час яких готова була схопити револьвер і ­стріляти в себе, в інших, мстити за фікцію їй завданої образи; у нападі найжахливішої істерії вона намовляла на себе, на інших усяку нісенітницю; за натурою ­правдива, вона брехала, як будь-яка істеричка. Насправді не рятівники їй були потрібні, а хороший психіатр. Етапи дисоціа­ції її особис­тості: спочатку хоровод із непотрібних їй шану­вальників; потім мрії; потім — запій; потім — нав’язлива ідея: їй же місце серед повій; під цим усім — її руйнівна пристрасть до морфію».

На думку психіатра Олександра Шувалова, у письменниці наявна ендогенна депресія з вираженою істеричною симптоматикою.

Понад 20 років Ніна доглядала за своєю недорозви­неною молодшою сестрою. Коли на початку 1928 р. та померла від раку шлунка, письменниця вдалася до спроби ­скоєння суїциду: колола шпильками сестрин труп, а потім себе, ­намагаючись заразитися трупною отрутою, проте без­результатно. Зоставшись зовсім самотньою, вона 23 ­лютого 1928 р. відкрила газовий ріжок у паризькому готелі й ­отруїлася. Їй було 48.

Для Валерія Брюсова Ніна Петровська лишилася як № 8 у ­циклі «Роковой ряд»:

Ты — ангел или дьяволица. Дина?
Сквозь пытки все ты провела меня,
Стыдом, блаженством, ревностью казня.
Ты помнишься проклятой, но единой!
Другие все проходят за тобой,
Как будто призраков туманный строй.

Анастасія Чеботаревська (1877–1921)

вгору

Любви, всегда единой,
Непостижимый лик
(Ф. Сологуб)

nn20_6_5661_f11.jpg

Анастасія Чеботаревська

Письменниця, драматург, перекладачка, літературний критик, активістка жіночого руху. Відома як дружина і ­соратниця Федора Соло­губа — педагога, ­поета, про­заї­ка, драматурга, теоретика мистецтв і перекладача. Анастасія народилася 1877 р. у Курську і була шостою дитиною в сім’ї адвоката. Мати була схильною до меланхолії, мрійливості, за висловом Ф. Сологуба, «постійно страждала від вражень реального життя» і вчинила самогубство у віці 29 років, коли дівчинці заледве виповнилося три. Зростала Анастасія вразливою і нервовою, була не за віком серйозною, але доброю і чуйною. Уже в юності періоди енергійної діяльності у неї чергувалися з повним безвіллям. Попри скрутне матеріальне становище (після другого шлюбу батька в родині ­стало 13 дітей), Чеботаревська здобула блискучу освіту: закінчила гімназію, історико-філологічне відділення курсів «­Колективні уроки» і Російську вищу школу суспільних наук у Парижі.

Як зазначала Марія Савельєва, «з погляду життєвої ­енергії вона виразно була людиною-донором: постійно ­влаштовувала концерти, вечори, лекції для збору коштів на допомогу студентам». Дівчина працювала в Статистичному комітеті, секре­тарювала, займалася репетиторством і перекладами, писала оповідання, мистецькі огляди, рецензії, була співробітницею кількох часописів і 1907 р. задумала укласти книгу ­життєписів тогочасних письменників. Так вона познайомилася з ­відомими поетом Федором Сологубом (Тетерников).

Коли Анастасії виповнилося 30, за плечима були лише нерозділені почуття до редактора Миролюбова. 44-річний ­Федір вважався переконаним холостяком, довго вчителював і ­педагогом був суворим та вимогливим. Жив поет із сестрою Ольгою, чия смерть влітку 1907 р. стала для нього тяжкою ­втратою. Сучасники характеризували його як егоїста, задерикуватого і вразливого, мізантропа з огидою до життя та називали «цеглиною в сурдуті». Песимізм і відчай його віршів (а також садомазохістські мотиви в них) біографи пов’язують із важким дитинством. Його мати, бідна праля, за найменшу провину жорстоко порола сина різками аж до 22 років. Він зізнавався, що побиття стало для нього фізичною потребою, і навіть написав велику статтю про користь тілесних покарань.

Восени 1908 р. Анастасія переїхала до поета, офіційно побралися вони лише за шість років. Як пише Олександр Лавров, «союз душ у шлюбі Сологуба і Чеботаревської виявився на диво злагодженим і цілісним; усе їхнє спільне життя і творча поведінка — результат прояву двоєдиної волі та двоєдиної індивідуальності». Психічне здоров’я дружини не ­лишало жодних сумнівів щодо успадкованого від матері ­циркулярного ­психозу (біполярного афективного розладу). Періоди безпричинних сліз, за які він називав її «­вельмишановна Плакса», чергу­валися з невгамовною діяльністю. Їй належать ­переклади Стендаля, Мопассана, Метерлінка, Кляйста, укладені ­антології «Любовь в письмах выдающихся людей XVIII и XIX в.», «Думы и песни» та ін., книга «Женщина накануне ­революции 1789 г.»; нерідко вона ставала й ­співавтором ­чоловіка.

Холостяцьку квартиру Сологуба в Петербурзі Анастасія перетворила на популярний літературний салон, у якому збирались відомі письменники, організовувала мистецькі ­вечори, диспути, збори. 1915 р. подружжя заснувало товариство «Мистецтво для всіх». Федір поборов страх ­публічних виступів і впродовж 1913–1916 рр. об’їздив із лекціями (які писала дружина) величезну кількість міст. Чеботаревська оточила чоловіка любов’ю і доглядом, і він дійсно цінував її зусилля. Вони називали одне одного спільним іменем ­Малім. Як пише біограф, «можливо, турбота про дружину врятувала самого Соло­губа, потенційно схильного до нервових захворювань, і витіснила темні сторони його ­свідомості».

Ты только для меня. На мраморах иссечен
Двойной завет пути, и светел наш удел.
Здесь наш союз несокрушимо вечен,
Он выше суетных, земных, всегдашних дел.

Критики зазначають, що завдяки Анастасії у творчості ­поета з’явилися мотиви радощів життя, він почав ­сприймати реальний світ. Хоча Корній Чуковський був переконаний, що під впливом дружини Федір перетворився на графомана-­халтурника, який поринув у «провалля несмаку і баналь­щини». Сучасники рідко відгукувалися про жінку схвально. Квартира, оформлена з викличною помпезністю, і підозрілива до параної її господиня бентежили гостей. ­Письменниця Теффі пригадувала: «Анастасія створила навколо Сологуба атмосферу метушливу і напружену. Їй здавалося, що до ­нього ­ставляться недостатньо поштиво, скрізь їй верзлися образи, натяки, неувага. Вона писала стосами листи до редакції, абсолютно для Сологуба непотрібні та навіть шкідливі, ­захищаючи його від уявних нападок, сварилася і сварила». ­Серед відвідувачів ­їхнього салону були люди, які ­відверто дратували жінку, чого вона не приховувала. Чеботаревська знаходила ­псевдодрузів, із якими збуджено ділилася думками, а також ворогів, переконуючи, що двірник є шпигуном, молочниця — отрутницею, а редактор журналу — маніяком.

nn20_6_5661_f12.jpg

А. Чеботаревська

nn20_6_5661_f13.jpg

Анастасія з чоловіком

nn20_6_5661_f14.jpg

Мати Анастасії

nn20_6_5661_f15.jpg

Федір Сологуб

Революція, громадянська війна і прихід ­більшовиків поста­ви­ли хрест на творчих планах подружжя. Вони ­потерпали і від важких побутових умов: виселення із квартири, і з дачі, по­збавлення Сологуба вчительської пенсії, ганебні ­продуктові пайки. На тлі виснаження у нього розвинулася грудна жаба й екзема, у дружини загострилася психічна хвороба. Ще 1919 р. поет звернувся до влади з проханням дозволити йому виїзд за кордон для лікування.

Лише після двох років виснажливих клопотань він одержав необхідні документи. Саме тоді ­сталося ­сезонне загострення стану ­Анастасії, у якої ­діагностували ­психастенію. За нею доглядала сестра Ольга з ­доньками, ­котрі пригадували: «Захворювання це виражалось у ­наполегливому бажанні накласти на себе руки. Хвороба зовні непомітна — жодних дивацтв, нічого «божевільного», тільки блідість, кволість, пригнічений вигляд й нав’язлива ідея, яка хитро приховувалась». Раніше вона вже мала замахи. А 23 вересня 1921 р., скориставшись відсутністю рідних, Анастасія вибігла з дому і, діставшись Тучкова мосту, кинулась у річку Жданівку. Її врятував випадковий перехожий, але вона одразу ж повторила свою спробу — цього разу безповоротно. Їй було 44.

«У божевіллі вона підкорювалась тому ж голосові ­кохання: налякана моєю стенокардією, вона здумала, що її три­вала хвороба смертельно вимучить мене і що, помираючи, вона врятує мене», — був переконаний Сологуб. У мемуарній літературі озвучувалися ще кілька версій щодо мотивів її вчинку — наприклад, віра у міфічне пророцтво про загибель найвидатніших митців, яке тільки так можна було попередити, або відчай через нерозділені почуття до поета Михайла Кузміна (відкритого гомосексуаліста), що видаються вкрай ­сумнівними. Через ранню зиму її тіло не могли знайти сім місяців. Весь цей час Федір не вірив у її смерть: наймав водо­лазів, телефонував до психлікарень, розклеював ­оголошення, щодня накривав стіл на двох, перестеляв білизну на її ­ліжку.

Після поховання, у травні 1922 р., він журився в одному з ­лис­тів: «Вона віддала мені свою душу, і мою забрала з собою. Як не важко мені, я тепер знаю, що смерті немає. І вона, кохана, зі мною». Поет так і не виїхав за кордон, носив обручку, зняту з покійниці, та за допомогою математичних інтег­ралів прораховував загробне життя. За ним доглядали сестри Чебо­таревської — Ольга й Олександра. Остання, до речі, також успадкувала біполярний афективний розлад і 1925 р. повторила ­сценарій Анастасії — кинулася в річку, померла вже в лікарні від розриву серця. Соло­губа не стало 1927 р. Перед смертю він ­нібито вигукнув: «Вона чекає на мене, кличе мене».

Одна з останніх його збірок «Одна любовь» повністю була присвячена дружині.

Любви неодолима сила.
Она не ведает преград.
Её и смерть не победила,
Земной не устрашает ад.

* * *

Важко сказати, що ж призвело до трагічного фіналу в долях муз Срібної доби — мистецькі ідеали, деструктивні стосунки з поетами, особистісні риси чи психіатрична пато­логія; що було підґрунтям, а що — лише ­каталізатором. Описані істо­рії виняткові тим, що пам’яткою їм ­лишилися яскраві ­поетичні рядки, які і через століття вражають неймовірною психологічною палітрою.

Що почитати

вгору

Борис Носик «Жінки Срібної доби. Прекрасні незнайомки»

nn20_6_5661_b1.jpg

 

Оповідь про талановитих, вільних, фатальних і непередбачуваних жінок межі століть, які писа­ли самі та надихали відомих ­поетів. Геро­ї­ням присвячено розділи «О, хто ж ти — ­свята чи блудниця?», «Збережи ­вінок мій повним» і «Кохаю закоханість».

Ніна Щербак «Кохання поетів Срібної доби»

nn20_6_5661_b2.jpg

 

«Поети Срібної доби жили в ­коханні, дихали коханням, — пише авторка. Їхні стосунки не да­вали заглушити найголовніше — здатність відчувати, сприймати світ ­таким суперечливим, яким він є... Стає моторошно, що людина здатна одночасно пере­жити, відчути стільки неоднозначних емоцій».

В’ячеслав Недошивін «Адреси кохання. Москва, Петербург, Париж»

nn20_6_5661_b3.jpg

 

Серія оповідань, у яких із документальною точністю ­пов’язуються ціка­ві історії життя класиків із місцями, де вони ­відбувалися. Героям присвячено розділи «Одержимий» (В. Брюсов), «­Обличчя й мас­ка» (А. Бєлий) та «Цеглина в сурдуті» (Ф. Сологуб).

Олександр Лавров «Символісти й інші. Статті. Розшуки. Публікації»

nn20_6_5661_b4.jpg

 

До книги увійшли дослід­жен­ня і ­пуб­лікації, що стосують­ся представників Срібної доби — поетів-символістів. Із-поміж митців увагу приділено ­загибелі Н. Львової, ­листуванню Н. ­Петровської й А. Бєлого та історії хвороби сестер Чеботаревських.

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски поточного року

7 (118)

Зміст випуску 7 (118), 2020

  1. Герхард Дамманн, Вікторія Поліщук

  2. М. М. Орос, О. О. Орлицький, О. С. Вансович, С. Р. Козак, В. В. Білей

  3. С. Г. Бурчинський

  4. Ю. О. Сухоручкін

6 (117)
5 (116)
4 (115)
3 (114)
1
2 (113)
1 (112)