Ромен Ґарі: клаустрофобія від власного «я»
сторінки: 54-60
Зміст статті:
- Коріння
- Літати або стати рабом
- Світло жінки
- Жодних планів, одні надії
- Жінка, молодша на кілька століть
- Набридло бути самим собою
- Я неправильно розіграв свої карти
- Що подивитися
- Що почитати
Французький письменник єврейського походження Роман Лейбович Кацев (1914–1980) відомий під різними іменами — Ромен Ґарí, Еміль Ажар, Шайтан Богат та ін. Він так переконливо ховався за численними псевдонімами, що досягнув неможливого — двічі отримав престижну Гонкурівську літературну премію, яку присуджують лише раз. Усе своє життя митець не втомлювався коригувати і вигадувати власну біографію, вводячи в оману навіть найближчих друзів. Проте навіть без цих домислів на його долю випало достатньо випробувань, поневірянь і пошуків себе. І доповнювали це постійні депресії, суїцидальні нахили, лікування від розпаду особистості, а також кохання до жінок із шизофренією й наркозалежністю.
Коріння
Майбутній письменник народився 21 травня 1914 р. у м. Вільно (нині — Вільнюс, столиця Литви) у єврейській родині. Але всі наступні роки він називав себе то поляком, то росіянином, то татарином; місцем народження вказував то Ніццу, то Москву, то Київ і не менш суперечливі відомості висловлював про батьків. Тільки нещодавно швейцарська дослідниця Міріам Анісімов, провівши колосальну архівну роботу, змогла відокремити факти від вигадок. Батько Романа — не адвокат і не дипломат, а торговець хутром Лейб Кацев (1883–1943) — ще до народження сина був мобілізований до армії. Сім’я возз’єдналася лише 1921 р., але вже за кілька років Лейб залишив дружину заради молодої коханки. Ґарі ніколи не згадував про життя з батьком, лише говорив, що той помер від страху, не дійшовши до газової камери. Насправді Кацева-старшого розстріляли гітлерівці 1943 р., а в концтаборі загинули його друга жінка з дітьми. Мати письменника, Міна Овчинська (1879–1941), ніколи не була актрисою французького театру і не мала власного ательє. Хоча Ґарі не втомлювався оповідати, що дитинство провів за лаштунками, а його справжній батько — російський актор Іван Мозжухін, із яким у матері нібито був палкий роман у Парижі. Кацев був її другим чоловіком, від якого вона і народила свого єдиного сина у віці 36 років.
Найболючіші спогади ранніх років письменника пов’язані з його національною приналежністю. Коли влітку 1915 р. євреїв Вільно звинуватили у співпраці з Німеччиною, почалися підпали, розстріли і депортація. Так маленький Роман із матір’ю були примусово вивезені до Центральної Росії. Після повернення та розриву з батьком вони близько двох років мешкали у Варшаві, де хлопчик став свідком антисемітських виступів і зазнав знущань із боку однолітків.
Пізніше ледь не всі його родичі по материній лінії були знищені під час Другої світової. У романі «Псевдо» митець писав: «Я не зрікаюся свого коріння, а просто хочу підстрахуватись на майбутнє».
Визначальну роль у дитинстві Ґарі відіграла саме мати. Будучи вже немолодою і хворою на важку форму туберкульозу, Міна всі сподівання покладала на свого Ромушку, вірила в його видатне майбутнє і прагнула забезпечити йому гідні умови. Не один рік вона добивалася візи для переїзду до Франції. Оселившись 1928 р. у Ніцці, жінка бралася за будь-яку роботу — прала, шила, перепродувала посуд, аби він навчався в імператорському ліцеї. Там російськомовний хлопчик змінив ім’я на Ромен і так швидко опанував французьку, що став першим учнем із цього предмету. Коли пані Кацева стала адміністраторкою пансіону «Мермон», її синові належав найкращий номер. У спогадах жильців вона лишилася розсудливою і поважною, але гострою на язик і схильною до неймовірних вигадок жінкою, яка просто тиранила хлопчину своєю непомірною любов’ю й опікою.
Замкнутий і неврастенічний Ромен у юності був надзвичайно вразливим і тонкосльозим, тому в найбільш щемливих ситуаціях зумисне напускав на себе погордливість. Успадкований від матері хист до фантазування він втілив у літературній творчості, уже з 12 років почавши писати і з 1935 р. публікуватися. Дещо пізніше з’явився і його псевдонім Ґарí — від російського дієслова горіти в наказовому способі (до цього він хотів назватися Брюлар, що означає те саме французькою). Як і мріяла Міна, її син здобув блискучу освіту — закінчив юридичний факультет Сорбонни (а пізніше в анкетах дописував собі ще й факультет славістики Варшавського університету).
Неохоче відпустивши сина у самостійне життя, вона їздила до нього, привозила харчі, надсилала гроші, часто телефонувала. Так, за висловом його друга, «пристрасна дитяча приязнь Ромена поступилася місцем покірній ніжності, яка часом переходила у роздратування».
Своїм взаєминам із матір’ю Ґарі присвятив 1960 р. роман «Обіцянка на світанку», умовно автобіографічний. Письменника обурювало, коли пізніше твір почали тлумачити крізь призму психоаналізу, описували його дитячі травми під впливом деспотичної Міни і набутий невроз як наслідок її гіперболізованої опіки у поєднанні з надмірною вимогливістю.
І нині біографи припускають, що внутрішня роздвоєність Ромена, порушена душевна рівновага, його схильність до самоїдства сягає корінням дитинства. Сам же митець рішуче відкидав подібні версії, зазначаючи: «Єдине, що я вбачав у своїй матері, — любов». Та додавав: «Мене сформував сповнений любові погляд жінки. Цілком зрозуміло: я все життя шукав жіночність. Якщо це називається нести на собі відбиток материнського впливу, згоден — я хочу його ще і ще».
Літати або стати рабом
Однією із мрій Міни Кацевої була військова кар’єра сина. Уже у старших класах він відвідував Вищі курси військової підготовки, а 1938 р. був як громадянин Франції мобілізований на строкову службу до повітряних сил. І хоча Ґарі став професійним пілотом, на підсумкових випробуваннях єдиний із-поміж 300 курсантів не здобув офіцерського звання — через своє походження, чим був дуже прикро вражений.
Другу світову він зустрів у резерві, працюючи інструктором. Та менш ніж за рік Франція капітулювала і на її території утвердився нацистський режим, а генерал де Голль закликав французів продовжувати війну на боці Англії в африканських колоніях. Сержанту Кацеву як етнічному євреєві загрожував концтабір, Комісія з перегляду натуризації оголосила його в розшук, і він разом із трьома товаришами вирішив дезертирувати й летіти до Британії. Реальна історія, що стала легендою: прямо перед вильотом Ромена покликали до телефону (йому дзвонила мати), друзі в цей час вирішили здійснити пробний політ, але літак спалахнув і всі загинули.
«Літати або стати рабом», — писав митець, чий бойовий шлях міг би слугувати сюжетом для пригодницького роману. Чого вартує одна лише його дорога до британських колоній — випадковими літаками і кораблями, нелегальним пасажиром, із бійками, переслідуваннями і під обстрілом ворожої авіації. 8 серпня 1940 р. під іменем Ґарі де Кацев він вступив до лав військово-повітряних сил «Вільної Франції», став кулеметником, керував бомбардувальником, брав участь у бойових діях на теренах Африки і Європи. Ромен побував у таких екзотичних країнах, як Сирія, Судан, Лівія, Палестина, Центральна Африка, де йому доводилося жити в спартанських умовах, літати на несправних літаках, пішки долати пустелі і джунглі та ледь не померти від тифу. Попри такі карколомні пригоди, він вигадав ще низку більш героїчних епізодів, якими просто майорять його післявоєнні інтерв’ю. Наприклад, про політ до Єгипту, під час якого весь екіпаж загинув, а Ґарі понад добу провів у розпеченій кабіні, про дивовижний порятунок із літака, що розбився, зачепивши стадо слонів, про одруження із хворою на проказу африканською дівчиною тощо.
Англійське командування цінувало його військові навички, знання мов, але підвищувати не поспішало. Довгоочікуваний хрест «За бойові заслуги» і хрест Звільнення Ромен отримав за успішно виконане завдання у небі над Францією у січні 1944 р., під час якого розбитий літак зумів посадити осліплий пілот. Ґарі як кулеметник також зазнав тяжкого поранення голови і живота, через які в нього на все життя лишилися діафрагмальна грижа, деформований ніс та лівобічний параліч лицьового нерва, що спричинив порушення міміки, хронічні синусити і мігрені. Вийшовши з госпіталю, Ромен був виведений із бойового складу за станом здоров’я і призначений секретарем до Лондонського штабу. Пізніше він отримав звання капітана й орден Почесного легіону.
Міна Кацева померла 16 лютого 1941 р., так і не дізнавшись про синові подвиги. В «Обіцянці на світанку» 1960 р. він розповів, що не знав про її смерть і всю війну отримував від неї листи, які вона, смертельно хвора на рак шлунку, написала заздалегідь і які пересилала за неї подруга. Однак більшість біографів схильні вважати це лише черговою вигадкою митця.
В останній рік війни Ґарі досягнув ще й літературного успіху. Після того, як наприкінці 1930-х його перший роман «Вино мерців» (під псевдонімом Франсуа Мермон) не прийняло жодне видавництво, він не зневірився і в Африці написав новий роман — «Європейське виховання» про партизанський рух у Польщі. Твір вийшов друком 1945 р. і став популярним.
Від автора зажадали автобіографії, у якій Ромен охоче розповів про батьків-французів із-під Курська, своє перебування в іспанській в’язниці та маскування під араба в Касабланці, а також малярію, ревматизм і підступних товаришів. «Для письменника реалізм — це уміння брехати так, щоб тебе не спіймали за руку», — підсумовував він.
Світло жінки
Остаточне завершення військової кар’єри Ромена ознаменувало його одруження навесні 1945 р. з англійською журналісткою Леслі Бланш (1904–2007), старшою за нього на 10 років. Жінки завжди відігравали в його житті далеко не останню роль. У юності він був сором’язливим і невпевненим, мав комплекси щодо власної зовнішності, хоча мати постійно називала його найгарнішим чоловіком на світі. Але не забувала вона і про статеве виховання, наприклад, водила сина на просвітницьку фотовиставку про сифіліс. Після цього у хлопця сформувався нав’язливий страх перед венеричними хворобами, який, однак, не завадив йому надалі мати безладні стосунки із жінками і бути постійним клієнтом борделів. Він просто змушував усіх партнерок ретельно митися, а сам вживав марганцівку, яку вважав панацеєю.
Першим серйозним захопленням Ґарі стала шведська журналістка Крістель Содерлунд, але в неї був чоловік та натовп залицяльників, і їхні стосунки не мали майбутнього. А влітку 1938 р. в Ромена почався палкий роман з угорською аристократкою Ілоною Гешмаї (1908–1999). «Найкрасивіша жінка з усіх, кого я знав, жінка, яку я кохав так, як кохають раз у житті», — писав він через багато років. Прекрасна угорка мала тендітне здоров’я: через якусь загадкову хворобу інколи днями не виходила з кімнати і періодично їздила на лікування до Швейцарії. Коли напередодні Другої світової Ґарі зробив їй пропозицію, Ілона вирушила до Угорщини за дозволом батьків, але у вирі військових подій закохані втратили одне одного. Ромен намагався розшукати дівчину і впав у тяжку депресію, від якої «лікувався» в обіймах інших жінок. «Секс без кохання діє як стабілізатор нервової системи, електрошок. Для мене це завжди було радикальним вимикачем будь-якого «стану»», — одного разу зізнався він.
Коли письменник брав шлюб із Леслі Бланш, то попередив її: якщо він колись розшукає Ілону, то вона буде жити з ними. Угорка дійсно знайшлася — через 30 років. Якось Ґарі прийшла від неї листівка, у якій вона писала, що стала черницею. А потім ще кілька — із тим самим змістом і лист-пояснення від її племінниці.
Насправді Гешмаї ще з 1946 р. перебувала у швейцарській психіатричній клініці з діагнозом «шизофренія». Усупереч хворобі та рокам розлуки, вона не забула Ґарі і в моменти короткочасного просвітлення хотіла його побачити.
Ця звістка сколихнула душевну рівновагу митця, він говорив, що трагедія Ілони остаточно зруйнувала його життя. Поринувши у депресію, Ромен вирішив відмовитись від зустрічі з коханою, аби зберегти у серці її прекрасний образ із молодості.
Втім, шлюб письменника був досить умовним: ще до весілля він попередив свою 41-річну наречену, що ніколи не буде їй вірним. Леслі, з якої він списав головну героїню роману «Леді Л.», не надто переймалася його численними зрадами, її більше дратувала поведінка чоловіка у побуті — неохайність за столом, звичка розкидати по підлозі одяг і їжу, лягати взутим на подушки.
Ромен ненавидів, коли дружина робила йому зауваження на людях, удома влаштовував їй скандали і погрожував розлученням. Після багатьох років безладних стосунків із випадковими жінками, він раптом вирішив завести дитину й почав дорікати 50-річній Леслі нездатністю до народження.
Ґарі не приховував, що має надто великі сексуальні апетити, задоволення яких його не заспокоює, а, навпаки, розпалює. Він не лише постійно вдавався до послуг повій, а й вихвалявся, що після війни ледь не став управителем мережі борделів по всій Франції. І при цьому писав, що ніколи не сприймав жінок як товар, а сам ніколи не виступав у ролі завойовника. Та багаторічний досвід стосунків із прекрасною статтю зробив із нього непоганого знавця жіночої психології, адже в пізніших творах він неодноразово порушував питання жіночої сексуальності, зокрема фригідності та німфоманії, а також у репортажах висвітлював кричуще безправ’я жінок у країнах третього світу.
В одному із пізніх романів «Світло жінки» митець ніби підсумував устами головного героя: «Я знав стількох жінок у своєму житті, що можна сказати, завжди був один. Надто багато — усе одно що нікого».
Жодних планів, одні надії
У вересні 1945 р. Ромен став співробітником Міністерства іноземних справ. Усі його досягнення — в армійській службі, в дипломатії, в літературі — ніколи не давалися йому легко, лише шляхом наполегливої праці. Незважаючи на знання п’яти мов, вищу юридичну освіту, військовий досвід, позитивні особисті якості, він змушений був обіймати найнижчі секретарські посади з мізерним окладом. Понад два роки Ґарі працював при французькому посольстві у Софії (Болгарія), де мешкав у квартирі без опалення. А під час служби у Берні (Швейцарія) він півтора року просидів у підвальному кабінеті. Але не побутовий бік служби його непокоїв, а моральний. «Життя під скляним ковпаком призводить до серйозних психологічних зрушень», — зізнався митець в одному з творів, описавши, як важко зберігати душевну рівновагу при дотриманні офіційних інструкцій, спілкуватися з неприємними людьми, відстоювати думку, яку не поділяєш, і при цьому не втратити власну особистість.
Пригнічувала Ромена й атмосфера шпигування і наклепів. Репутацію йому псувала невситима пристрасть до жіноцтва, за що його називали замість прес-аташе секс-аташе. Йому закидали нехтування державними інтересами Франції на догоду особистому життю й одного разу навіть сфотографували під час статевого акту, а потім намагалися шантажувати. Не досягши на службі ні кар’єрного зросту, ні фінансового збагачення, Ґарі намагався утвердитись як письменник. Під загрозою злиднів він писав поспіхом, перекладав свої романи з французької на англійську, адаптував їх для сцени — але без особливого успіху. Натомість його дружина Леслі Бланш уже зробила собі ім’я в літературі: її книга «Дикі береги любові» стала бестселером і була екранізована. В одному з листів митець нарікав: «Звісно, я нещасливий. Моя письменницька кар’єра просувається «так собі». В особистому житті те ж саме — повне незадоволення. Я переживаю складні часи. Не маю жодних планів, одні надії».
Замість омріяного посту в Лондоні Ромен дістав призначення у Москву і вирішив подавати у відставку. Це спричинило до чергової депресії та навіть шпиталізації з діагнозом «розпад особистості внаслідок невирішених внутрішніх суперечностей». Після виходу з клініки він писав: «Я був у пеклі та досі з нього не вийшов. Не розумію, що зі мною і чому. Ніяк не можу збагнути, чому я втратив контроль над власним життям». Його не полишали думки про самогубство і тому замість призначення був повторний курс лікування.
Однак 1956 р. справи пішли вгору — Ґарі отримав престижну посаду генерального консула Франції в Лос-Анджелесі. Він мешкав у службових апартаментах, мав окрему квартиру для зустрічей із жінками і віддану секретарку-коханку, якій диктував свої твори. Митець став медійною особистістю, часто давав інтерв’ю, виступав на телебаченні, з’являвся в колах перших зірок Голівуду, писав сценарії. Того ж року його екологічний роман про порятунок слонів в Африці «Корені неба» здобув престижну Гонкурівську премію та незабаром був екранізований. Довгоочікуваний успіх змінив Ромена, який зверхньо кидав: «Я пишу виключно з марнославства… я відчуваю потребу, аби мною захоплювались». На зміну сором’язливості прийшло непомірне самолюбство, і Леслі констатувала: «Егоїзм, який заохочувала в ньому мати, почав розростатися до загрозливих розмірів. Його байдужість до почуттів оточуючих часом межувала із жорстокістю». Він відверто зневажав гостей, безцеремонно виставляв зранку за поріг коханок, а якщо у найнятій секретарці його не влаштовувала зовнішність, наказував їй друкувати за ширмою.
Але через низку своїх гучних заяв щодо алжирського питання в США Ґарі почав отримувати анонімні листи з погрозами про вбивство і після перевороту в Алжирі навіть зазнав нападу двох емігрантів. Незабаром він купив пістолет, проте так і не зміг позбутися постійного відчуття тривоги. Спокій Ромен знаходив лише в літературній праці, яка була його втечею від дійсності. Зрештою 1960 р. він звільнився з дипломатичної служби в резерв і вирішив подати на розлучення, бо закохався.
Жінка, молодша на кілька століть
Американська актриса Джин Сіберг (1938–1979) стала відомою після фільму «На останньому подиху», у якому зіграла із Ж.-П. Бельмондо. На момент зустрічі з Ґарі вона була заміжня за адвокатом Франсуа Мореєм, прозаїк також був одружений, і процес розлучення кожного з них був тривалим і драматичним. Джин під час бурхливого з’ясування стосунків із чоловіком у стані афекту розгромила квартиру і потрапила до психіатричної клініки, а згодом ще й вчинила спробу суїциду, порізавши вени. Дружина Ромена проходила курс лікування від депресії та вимагала від нього астрономічну суму за розірвання шлюбу. Схильний до драматизації митець лякав її своєю скорою смертю й укладеним не на її користь заповітом, а потім почав погрожувати самогубством.
Доки тривала тяганина з розлученнями, письменник і актриса замовчували свої стосунки та навіть змогли приховати народження сина. Олександр Дієго Ґарі з’явився на світ в Барселоні 17 липня 1962 р., а вже за кілька днів Сіберг була на знімальному майданчику. Батьки переклали його виховання на плечі няньки Еухенії, і хлопчик вивчився розмовляти лише іспанською, яку вони, до речі, не розуміли. Восени 1963 р. 49-річний Ромен і 25-річна Джин нарешті побралися. «Коли ви одружені із жінкою, молодшою за вас на кілька століть, різниця у віці сприймається жахливо», — якось зізнався митець. У листах до друзів він нарікав, що Сіберг настільки ненаситна у ліжку, що зовсім не лишає йому часу для творчості. Ґарі дуже ревнував дружину, боявся, що вона кине його ради когось молодшого. Джин багато знімалася, і тому він супроводжував її на зйомках (подейкували, приревнувавши, навіть викликав на дуель Клінта Іствуда).
На митця знову напосіли тривога і зневіра у письменницькій праці. У новому романі «Танок Чингіз-Кона» він дуже переконливо описав розвиток божевілля, видіння і суїцидальні нахили. Із дружини Ромен списав головну героїню книги «Пожирачі зірок», а також, вирішивши спробувати свої сили в кінематографі, зняв її у дебютному фільмі «Птахи летять помирати в Перу». При тому що Сіберг ніколи не знімалася у відвертих сценах, екранізація його оповідання була визнана порнографічною і заборонена до показу. Далеко не всі фільми за участю Джин мали успіх, більшість із них провалилася в прокаті. Вершиною її кар’єри стала стрічка «Ліліт» 1964 р., у якій вона надзвичайно правдоподібно зіграла хвору на шизофренію пацієнтку психлікарні.
Після дев’яти років шлюбу подружжя подало на розлучення, хоча їхні стосунки вичерпали себе задовго до того. За висловом Ґарі, Сіберг перейшла від ролі його дружини до ролі доньки. У письменника знову потягнулася вервечка випадкових коханок: «Врятували мене — я маю на увазі мою психічну рівновагу — мабуть, лише сексуальність і література, чудова можливість усе нових і нових втілень». Джин поринула у громадське життя, брала активну участь у діяльності організації «Чорні пантери», що боролася за права чорношкірих, і стала коханкою одного з її очільників Хакіма Абдулли Джамаля. Її зв’язки привернули увагу ФБР, її телефон почали прослуховувати, а особисте життя висвітлювали в пресі. Сіберг потерпала від тривоги, фобій і нав’язливих думок, остерігалася стеження, боялася нападу і врешті з тяжкою депресією потрапила до клініки. Вона кидалася з одних обіймів в інші — після короткого роману з письменником Карлосом Фуентесом завагітніла від мексиканського революціонера Карлоса Наварри.
Ромен намагався оберігати ім’я колишньої дружини, перевіз її на Майорку, подав до суду на часописи й оголосив себе батьком дитини. 7 серпня 1970 р. актриса вчинила спробу самогубства, прийнявши валіум, її вдалося врятувати, проте вплив медикаментів виявився фатальним для дитини. Ніна Ґарі народилася на два місяці раніше терміну і прожила лише півтори доби.
Після цього психічне здоров’я Джин незворотно порушилося: вона говорила, що тіло її доньки хочуть викрасти, замовила для неї скляну труну, аби продемонструвати її білу шкіру, бігала по салону літака роздягненою, кидалася з ножицями на власного охоронця тощо. Роменові лишалося лише періодично поміщати її до психіатричних лікарень.
Набридло бути самим собою
Ґарі зізнавався: «Власного «я» мені не вистачає для життя, і саме це й зробило мене письменником… Беручись за черговий роман, я роблю це, аби утекти туди, де мене немає, розлучитися із собою, перевтілитись». Таку можливість прозаїк використав уповні — його творчість настільки різнопланова, що годі шукати двох подібних романів. Є у нього книги про партизанів, слонів, підлітків, повій, фіґлярів, борців із расизмом, дипломатів, узурпаторів тощо, де дія відбувається у ХVІІІ, ХІХ і ХХ ст. в Англії, Римі, Африці, США, Росії та навіть у вигаданих країнах. Проте Роменові цього було замало, він мріяв про «абсолютний роман, у якому був би героєм і автором», постійно експериментував у нових жанрах, пишучи під різними псевдонімами. 1958 р. митець випустив сатиричний роман «Чоловік із голубкою», підписаний іменем Фоско Синібальді, і навіть умовляв свого друга П’єра Рува зіграти його роль. А 1971 р. у книгарнях з’явився гумористичний пригодницький роман «Голови Стефані», автором якого був Шайтан Богат — контрабандист, син турецького емігранта. Певний час таємниця зберігалась, однак Ґарі врешті сам розкрив містифікацію.
У виданому посмертно есеї митець писав: «Мені набридло бути самим собою. Я втомився від налички Ромена Ґарі, яку на мене наклеїли і з якою я ходжу ось уже 30 років. Я мріяв повернути юність, радість від першої книги, від першої публікації — мріяв почати заново, пережити знову щасливі моменти, стати кимось іншим». Саме так 1974 р. з’явився Еміль Ажар зі своїм дебютним романом про життя пітона в Парижі «Голубчик», сповненим каламбурами і просякнутий тонкою алегорією.
Захоплені читачі зажадали подробиць про автора, і Ромен їх ще більше заінтригував: справжнє ім’я Еміля Ажара — Хаміль Раджа, він ліванський терорист і сутенер, який жив у Бразилії, займаючись підпільними абортами, тому нині переховується від поліції. Аби остаточно відвернути підозру від себе, Ґарі саме в цей час випустив новий роман під своїм іменем «Далі ваш квиток недійсний» — про життя старіючого імпотента. Критики зустріли книгу доволі прохолодно, ставлячи за приклад геть виписаному митцю перспективного автора Ажара, якого вже охрестили засновником нового напряму «психолітератури».
Інтрига надалі лише набирала обертів. Новий роман Еміля «Життя попереду» був номінований на здобуття «Гонкурівської премії», і Ромен підговорив свого племінника у других Поля Павловича зіграти роль молодого письменника. Та коли перемогу здобув саме цей твір (історія арабського хлопчика Момо, вихованого єврейкою Розою, колишньою повією), то Ґарі устами Павловича відмовився від премії, оскільки це було порушенням законодавства. Однак голова Гонкурівської академії зауважив, що від неї неможливо відмовитись, «як не можна відмовитись від народження і смерті».
Гра тривала. За п’ять років Ромен написав сім романів — чотири за себе і три за Ажара. Але племінник поступово почав виходити з-під його контролю. Спочатку він чітко дотримувався легенди, а далі під тиском журналістів розкрив своє справжнє ім’я. За ним почали стежити і досить скоро дізналися, хто його дядько. Поль непокоївся, перебував на межі нервового зриву. Не менших хвилювань зазнав і Ґарі: через гіпотетичні проблеми з податковою службою (як володар двох Гонкурівських премій) він неодноразово був ладен розкрити містифікацію. Але тепер уже цьому противився Павлович, який постійно вимагав від нього грошей. Зрештою вони уклали офіційний договір, у якому окреслили всі фінансові й інтелектуальні права на творчість Ажара, і продовжили гру, яка вже нікого з них не тішила.
Я неправильно розіграв свої карти
Ромен завжди мав популярність серед жіноцтва, обирав собі молодих коханок, хоча дуже боявся старості. Він полюбляв екстравагантний одяг, регулярно бував у солярії, для підтримки форми займався плаванням і бігом, дотримувався суворої дієти, зовсім не вживав алкоголю, хоча багато палив. Митець ретельно слідкував за власним здоров’ям, у найменших симптомах убачав ознаки смертельних хвороб і постійно укладав заповіти. Через нав’язливу тривогу і часті зміни настрою періодично відвідував сеанси психоаналізу Сержа Лейбовича і за рекомендацією психіатра Луї Бретанья приймав один із перших антидепресантів — марплан. Книги письменника мали мінливий успіх, і хоча ряд із них було екранізовано, фінансове становище Ґарі лишалося досить хистким. Тому він змушений був писати по 9 годин щодня, нерідко працюючи над кількома творами одночасно.
Джин Сіберг втретє вийшла заміж — за актора Денніса Беррі, з яким незабаром розійшлася через побутове насилля й обвінчалася з молодим алжирцем Ахмедом Хасні, який теж піднімав на неї руку. Вона зловживала алкоголем і медичними препаратами, була постійною пацієнткою лікарень. Під час нападів депресії актриса калічила себе і здійснила сім спроб самогубства. 18 серпня 1979 р. вона кинулася під вагон у метро, але дивом лишилася живою. Та вже 30 серпня Джин повторила свій намір. Її знайшли лише за 10 днів — у машині, загорнутою в ковдру і давно мертвою. Біля неї лежали порожні упаковки з-під барбітуратів і записка до сина: «Дієго, любий, пробач мене. Я більше не можу жити з такими нервами. Це повторюється знову і знову». ФБР, до речі, офіційно підтвердило, що ще з 1970 р. провадило проти Сіберг наклепницьку кампанію.
Ґарі був глибоко вражений смертю колишньої дружини. І хоча він говорив: «Я живу з міс Самотність і справді надто прив’язуюсь до неї», проте не міг обходитись без жінки поряд із собою. Останньою його супутницею стала французька балерина марокканського походження Лейла Шеллабі. Ромен вів доволі замкнутий спосіб життя, але багато подорожував, отримуючи особливе задоволення від польотів літаком. Як репортер кількох американських видань, митець об’їздив ледь не всі куточки земної кулі, однак від власних проблем так і не зміг утекти. Він відмовився від антидепресантів через їхні побічні дії, потерпав від безпідставних страхів, почуття безвиході, безсоння і проблем із концентрацією.
1 грудня 1980 р. Ґарі листом запевнив свого психіатра у доброму самопочутті та зібрався летіти до подруги в Женеву, однак лишився у своїй паризькій квартирі, повідомивши телефоном першій дружині: «Я неправильно розіграв свої карти». Наступного вечора він ліг у ліжко, завбачливо накривши подушку червоним халатом та одягши купальну шапочку, і вистрілив собі в рота.
У передсмертній записці 66-річний Ромен написав: «Жодного стосунку до Джин Сіберг… Звісно, усе можна пояснити депресією. Але тоді слід визнати, що я перебуваю у ній усе своє свідоме життя і що саме вона дала змогу мені відбутися як письменник».
Леслі Бланш виконала його останню волю — розвіяла прах колишнього чоловіка над Середземним морем. Поль Павлович під час ефіру на популярній телепередачі привселюдно відкрив правду про подвійне життя письменника. Останню крапку в цій історії поставила публікація есею Ґарі «Життя і смерть Еміля Ажара».
Біографи й журналісти по-різному оцінюють вчинок прозаїка, не припиняючи дискутувати про мотиви його самогубства. Так, Поліна Анісімова назвала Ромена Ґарі неврастеніком, що програв у боротьбі з власною інфантильністю та невичерпним песимізмом.
Григорій Чхартишвілі вважає, що схильний до театральності і нарцисизму Ромен просто хотів уникнути старості. А Дмитро Биков переконаний: джерелом нездоланної депресії Ґарі було постійне намагання впродовж усього життя стати тим, ким він не був насправді.
Сам митець неодноразово наголошував, що завжди прагнув багатоликості, усе нових і нових біографій, жодною з яких він не міг задовольнитися.
«Написати книгу чи урізноманітнити власне життя — це завжди творчість, проживання безлічі життів, — писав він. — Коли я занадто довго лишаюся у власній шкірі, мені стає тісно, я почуваюся побитим і починаю страждати клаустрофобією». Вочевидь, пістолет став його останньою спробою звільнення від себе.
Що подивитися
«Обіцянка на світанку» (2017)
Франко-бельгійська екранізація однойменного твору Ґарі, присвяченого його становленню як особистості та стосункам з матір’ю. Материнська любов і її незламна підтримка веде головного героя крізь усі випробування та пригоди. Але після закінчення війни на нього чекає головна втрата, забути яку він не зможе і через 15 років, вклавши всі свої емоції в новий роман.
«Проти всіх ворогів» (2019)
(у ролі Ґарі — Іван Атталь)
Британський байопік про трагічну долю другої дружини Ромена — Джин Сіберг. Головний акцент у ньому зроблено на громадській діяльності актриси, проте значну увагу приділено і її шлюбу з письменником — відтворено непримиренні суперечності на останньому етапі їхнього подружнього життя, ставлення до сина, розрив і взаємини після розлучення.
Що почитати
Міріам Анісімов «Ромен Ґарі, хамелеон»
Найвичерпніша біографія великого містифікатора, яку написала швейцарська журналістка польського походження. Унікальні архівні матеріали, рідкісні фото, пікантні подробиці, справжні розслідування і руйнування міфів роблять цю досить об’ємну працю неймовірно захопливою, спонукаючи по-новому поглянути на особистість Ґарі та перечитати його твори.
Франсуа-Анрі Дезерабль «Такий собі пан Пекельний»
Професійний хокеїст і шанувальник «Обіцянки на світанку», випадково опинившись у Вільнюсі, мандрує по місцях, описаних у романі. Дослідження захоплює його настільки, що він продовжує його, вивчаючи біографічну літературу, опрацьовуючи архіви, зустрічаючись із сучасниками митця — і так реконструює життєвий шлях Ґарі, а заодно і героїв його твору.
Ромен Ґарі «Ніч буде спокійною»
Книга-інтерв’ю у вигляді бесіди письменника з другом дитинства насправді є ще однією містифікацією, адже Ромен був автором не лише відповідей, а й поставлених до себе питань. Він оповідає про ключові етапи власного життя, про політику, дипломатію, матір, творчість і жінок. Але годі сподіватись, що навіть у діалозі із собою митець говорить лише правду.
Еміль Ажар «Псевдо»
Найзагадковіший роман вигаданого прозаїка, це божевільний потік свідомості Еміля Ажара, що перебуває у психіатричній клініці і лікується від шизофренії літературною творчістю. Непрості стосунки пов’язують його із власним дядечком Тонтон-Макутом (за яким легко вгадати Ґарі), котрий теж проходить курс «дезінтоксикації себе від самого себе». Усе роздвоюється під його пером, перетворюється на фантом, кошмар, фарс, божевілля...
Підготувала Олена Тищенко