Володимир Сосюра: «Такий я ніжний, такий тривожний»

Найпалкіший лірик України, уславлений класик Володимир Сосюра свої виступи незмінно починав віршем:

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…

Крізь страшні часи злиднів, воєн і репресій йому вдалося пронести по-дитячому відверте і безпосереднє сприйняття дійсності. І хоча Сосюра є одним із найвідоміших поетів, та біографія його насправді має чимало незвіданих або замовчуваних за радянських часів сторінок. Й одна з них — питання його психічного здоров’я.

Дитя першої любові

вгору

Володимир Сосюра

Володимир Сосюра

Серед предків Володимира Сосюри фігурують українці, росіяни, угорці, серби, карачаївці, євреї і, можливо, навіть французи. Однак поет, народжений на Донеччині, пи­шався: «Яке це щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!» Стосовно патологічної обтяженості в родині можна відзначити схильність до алкоголізму по чоловічій лінії, а також випадки нервових захворювань серед жінок. Так, про бабусю Віру, «релігійну фанатичку», митець писав у мемуарах: «Одного разу бабуся дізналася, що в діда є незаконнонароджений син, і з нею стався приступ, під час якого вона вивела в степ мого татка з сестрою і хотіла повісити. Добре, що не було на чім… Напад ­минувся, але в бабусі на обличчі лишився слід: у неї був ­викривлений рот із лівого боку». Інша бабуся, Ольга, «була дуже ­вразли­ва і все брала близько до серця. Вона дуже любила мою маму, і коли дізналась, що татко гірко п’є, а ми бідно живемо, тихо збожеволіла. Було це так: бабуся ­повернулася із ­церкви, тихо сіла в темний закуток, до неї підійшла мати і щось запитала, а бабуся замість відповіді страшенно ­глянула на маму і заспівала: «Преподобний отче Андреє, моли Бога за нас…» Із криком: «Ой, боже, мамочка збожеволіла!» — мати моя вибігла з кімнати».

Батьки поета побралися з великого кохання, хоча шлюб їхній важко назвати щасливим. Найперше, вони кардинально різнилися характерами. Випускник штейгерської школи Микола Сосюра (1877–1915) був спокійним, мовчазним і задумливим. Тоді як перша красуня Луганська, «мятежна і розхристана» Антоніна Локотош (1878–1961) виділялася непосидючістю, неймовірною балакучістю і самовпевненістю. «Дитя першої любові», Володимир народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве (нині — місто Донецької обл.). Пологи були передчасними — коли вагітна виходила з потяга, якийсь пасажир штовхнув її гострим кутом скрині в живіт. «Мабуть, він ударив мене у ліву частину голови», — висловлював припущення ­митець, який у дитинстві отримав не одну черепно-­мозкову травму. Так, в однорічному віці хлопчикові, зали­шеному без нагляду на подвір’ї, гуси сильно ­поклювали лівий бік голови. Відтоді він щороку по п’ять днів хворів якоюсь дивною хворобою, що супроводжувалась тяжким запамороченням і неможливістю обертатися через ліве ­плече. Пізніше шкільний товариш із розмаху вдарив його ­дошкою — знову зліва, і Володя оглух на одне вухо: «І з того часу в мене в лівій половині голови вічний шум, як розвіяний дзвін, який то слабне, то дужчає».

Мемуарний роман Сосюри «Третя Рота» просто ­зітканий зі спогадів про численні травми і хвороби: будучи ще ­зовсім маленьким, поет обварився кип’ятком до пояса, пережив сепсис унаслідок занесеної інфекції, потрапив під ­дрезину, страждав на гострий ревматизм і малярію, дивом не захворів на скарлатину (від якої помер його брат Коля) і лишився здоровим у часи епідемії холери. У 12-річному віці в нього було діагностовано хворобу серця, яке він ­підірвав, намагаючись повторити трюки циркачів.

Володя недовго лишався єдиною дитиною — одне за ­одним у нього з’явилося троє братів та п’ятеро сестер, і заможна сім’я поступово скотилася до крайньої межі бідності. Після відчайдушної спроби переїзду на Кавказ Сосюри повернулися на Донеччину, де мешкали у страшенних злиднях. Зимою вони мандрували по селах і рудниках, де тулилися у родичів, знайомих і просто покинутих хатах. Літо незмінно проводили у селищі Третя Рота (нині — частина м. Лисичанськ). Батько поета брався за будь-яку роботу — працював креслярем, шахтарем, учителем, писарем, сільським адвокатом. Проте часто не було жодної можливості заробітку, і він почав зло­вживати алкоголем та піднімати руку на дружину. Завжди заплакана, доведена до відчаю безгрошів’ям, вона нерідко зривалася на дітях — і Володя неодноразово отри­мував по голові поліном або полумиском. «Ми ­росли, як трава, у бруді й сонці — вічно голодні й немиті. ­Обдер­ті, ми покотом спали на своїй одежі, у сні ­мочилися на ній і жили, як мавпи, — пригадував він у мемуарах. — Ми рано навчилися знати все. П’яні сцени, повні плачу і лайки, зробили нас нервовими і вразливими ­старичками з не по літах розумними й печальними очима».

Там жив, там любив я, там ріс

вгору

Здібний і кмітливий хлопчик змалку відзначався ­винятковою пам’яттю і швидко навчився читати. Книги, за його висловлюванням, «замінили товаришів і ласку матері» та стали його порятунком від жорстокої буденності. Однак систематичної освіти митець так і не ­здобув. Під час нескінченних переїздів він відвідував різні сільські школи, але вже з 11 років змушений був зароб­ляти — вико­нував підсобну роботу на заводі, у поміщицьких ­садах, на току й на залізниці. «Часто я не витримував ­важкої й монотонної праці,— зізнавався поет, — кидав її і йшов до своїх книжок і мрій».

Батько поета Батько поета Мати поета з донькою Вірою Мати поета з донькою Вірою Сосюра в юності Сосюра в юності Володя з братами Володя з братами

1914 р. Володя вступив до агрономічної школи на станції Яма (нині — м. Сіверськ), сподіваючись допомагати родині стипендією. Будучи першим учнем, він у зв’язку зі смертю батька змушений був неодноразово кидати на­вчання задля заробітку й так і не одержав диплом. ­Цікаво, що, коли 1923 р. Сосюра вступив до інституту, рівень його знань був значно вищий, аніж у студентів-однокурсників.

Ледь не в кожному селі він, ще будучи хлопчиком, постійно закохувався в однокласниць, сусідок, доньок дяків («Звичайно, моя любов була наївна і чиста, як роса у ­травах на зорі»). Але, зростаючи у суворому ­робітничому оточенні, поет досить рано пізнав і фізичну близькість:

На щебінь часто ми до Сущенка ходили,
За це платили нам щоденно четвертак,
Та по ночах дівчат в половниках любили.

У 16 років Володя потрапив у «солодкий вир ­першого кохання». Але пристрасна дівчина Дуся, як ­виявилося, уже не була цнотливою, і він її кинув. Смаглявий ­красень швидко збагнув, що подобається протилежній статі, й ­почав відверто цим користуватися. Зі сторінок мемуар­ного роману «Третя Рота» постає образ такого собі донецького мачо, який безжально розбивав серця своїм численним шанувальницям й часом навіть ­зумисне завда­вав їм болю. Так, одну він кинув сам, уночі на ­базарі, бо вона «якось чудно розтуляла губи, що замість поцілунку виходив один свист», а з іншою гуляв лише тому, що «було дивно і солодко-­дико, що вона така ж ­людина, як і я, а я можу ­вести її, куди захочу, і що хочу робити з нею».

Навесні 1918 р. у Бахмуті Сосюра зустрів гімназистку-­полячку Констанцію Рудзянську, до якої не наважився підійти, а лише передавав їй листи. «Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне одного, — пригадував він. — Коли всі заснуть, я роздягаюсь голий і пишу їй вірші, щовечора по сім штук. А потім лежу на спині й уявляю до фізичного болю її губи й очі». Дівчина відповіла йому взаємністю і навіть висловила бажання подарувати свою незайманість, та хлопець, вирушаючи незабаром на фронт, повівся як справжній джентльмен («Я боявся тебе розлюбить, після того, що буде між нами»). Мрії про юну полячку він проніс крізь усі буремні роки національних змагань і, повернувшись 1921 р. до Бахмута, одразу кинувся на її пошуки — але вона на той час вже була заміжня. Із щемливою відвертістю Володимир описав у спогадах їхню зустріч, як він «тяжко плакав над трупом своєї любові» та крізь сльози благав кохану дозволити поцілувати хоч волосинку — та дівчина лишилась незворушною.

Втрата Констанції стала справжньою душевною травмою для поета («я став якимось порожнім, і життя ­одразу почорніло») і навіть наштовхнула на суїцидальні ­думки: «Мені зовсім не хотілося жити. Не було стимулу. У ­вагоні їхав труп». Спогади про Рудзянську не відпуска­ли ­Сосюру впродовж усього життя, він не втомлювався оспіву­вати її у віршах. В одному з найпроникливіших, «Коли потяг у даль загуркоче», читаємо:

Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет –
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.

Я — гайдамака. Стріляй!

вгору

Цілих три роки митець провів на фронтах Громадянської війни. За радянських часів усіляко замовчувалося, що починав він свій бойовий шлях, змагаючись за незалежність України: навесні 1918 р. вступив до Бахмутської комендантської сотні, а восени вже у чині бунчуж­ного влився до лав Третього Гайдамацького полку ­Армії УНР («петлюрівців»). Разом із ними Володимир пройшов ледь не всю Україну, воюючи і з «червоними», і з денікінцями, і з ­махновцями. Поет належав до ­особистої ­охорони Симона ­Петлюри, яка налічувала всього 12 чоловік, виконував його ­персональні доручення (наприклад, арешт полковника Болбочана), проходив перепідготовку в Житомир­ській юнацькій ­школі.

Ми пройшли золотими ланами,
крізь вогонь і синяву пройшли,
та навіки, навіки за нами –
оселедець, погони і шлик.

Проте це аж ніяк не свідчить про бойову звитягу ­Сосюри. Вразливий, мрійливий і дещо інфантильний, він дуже болісно сприймав усі події фронтових часів. У спогадах він детально описав ті страшні роки, із клінічною точністю ­зупинившись насамперед на власних відчуттях і переживаннях: «На правому фланзі почалася стрільба. Мені не лячно, тільки дуже напружено, наче мої нерви витягло в пряму лінію і натягло, як струни на гітарі. Уже не ­треба, а хтось кілочки крутить та крутить. І здається, ось-ось мене розірве». Не в змозі витримувати психологічне ­напруження, митець інколи просто втрачав конт­роль над собою, під час обстрілів підводився з укриття і йшов прямо на вогонь, шукаючи смерті.

Поет після Громадянської війни Поет після Громадянської війни Віра Берзіна – перша дружина Віра Берзіна – перша дружина Письменники об’єднання «Гарт» (Сосюра крайній справа) Письменники об’єднання «Гарт» (Сосюра крайній справа)

Воєнні враження лишили в його поетичній душі такий глибокий слід, що й через десятиліття Володимир не міг позбутися нав’язливих образів: «Вагони. Пахне ­самогоном, патронами й олією, пахне снігом і кров’ю. Мені й тепер іноді взимку, коли сніг, і я сам, подує якийсь вітер і за­пахне… снігом і… кров’ю». Як слушно зауважив дослідник Ігор Ольшевський, маємо всі підстави говорити про наявність у нього посттравматичного стресового розладу.

Але шокували Сосюру не стільки бої, скільки ­розстріли і розправи. Особливо йому врізалась у пам’ять страта махнов­ців, під час якої він просто стояв «і не знав, чи плакати, чи сміятися». Після цього почалася тяжка депресія: «Хлопці ходили до проституток. Я не ходив до ­проституток. Хлопці вмивалися — я не вмивався. Нащо? Усе одно вб’ють. Мені не вірилося, що я повернуся додому, коли навколо скільки смертей». Після Проскурівських єврейських погромів у лютому 1919 р. (у яких він теж не брав участі, проте був свідком), поет перевівся у санітари. ­Перебуваючи на санпотязі із хворими на тиф, він згодом сам занедужав. За роки війни в нього чотири рази був тиф і раз — дизентерія, під час якої він глибокої осені мусив іти босоніж до лікар­ні, де 8 днів пролежав на підлозі, — і все ж одужав.

Неодноразово від загибелі Володимира рятувала ­просто випадковість. А ще двічі він потрапляв до полону і був засуджений до розстрілу: денікінська куля поцілила йому в груди, але не вбила, а червоноармійці його відпустили. Прекрасна історія, яку митець не втомлювався переповідати: перед стратою він почав читати вірші і зворушений червоний комісар скасував свій вирок. Відгомін цього — постійні згадки про розстріли в його творах.

«Є гайдамаки між вами, я знаю,
Кожного кулі чекає печать!»
Стиснуто зуби в останнім мовчанні —
Всі полонені мовчать.

«Ну так пощади не буде нікому!
Вас не згадає замучений край!»
Вийшов один і сказав комісару:
«Я — гайдамака. Стріляй!»

Поезія ця відома в пізнішій, радянській версії, де замість гайдамак фігурують комсомольці. Дійсно, неодноразово Сосюра переписував свої ранні твори, змінюючи «жовто-блакитний» на «червоний», «курінних» на «комі­сарів» і т. д., адже вже 1920 р. перейшов до лав ­Червоної Армії. Він влився до І Чорноморського полку, вступив у партію та пройшов політичні курси в Одесі. І хоча більшовики берегли його як поета і дистанціювали від бойових дій, але стресовий розлад його не відпускав: Володимир втратив бажання жити і під час навчання навіть «умовився з однією курсанткою повіситись». На щастя, задум свій митець не здійснив. Як зізнавався він пізніше, «у боях десь у глибині душі в мене було передчуття, що мене не вб’ють, що я ще буду жити і співати. Смерті я не боявся. Мені тільки шкода було моїх віршів».

Співа моя душа, прозора і крилата

вгору

Володимир успадкував літературний хист від батька і діда, й почав творити на релігійні теми. «Одного разу, коли я (14 років) писав першого свого вірша, — пригадував він, — то у мене було таке ідіотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: “Брось писать стихи, а то сойдешь с ума”». Публікуючи з 1916 р. в періодиці свій російськомовний доробок, юнак у часи Громадянської війни свідомо перейшов на українську мову. 1918 р. була видана його перша збірка «Пісні крови», жоден із примірників якої сьогодні не знайдено. Перша збережена збірка, «Поезії», вийшла 1921 р., того ж року побачила світ ­поема «Червона зима», які одразу ж принесли авторові славу.

Після демобілізації молодий митець оселився в ­Харкові, епіцентрі літературного життя України. Він товаришував ледь не з усіма тогочасними письменниками (більшість із яких згодом була розстріляна) і перебував ледь не в усіх літературних організаціях — але його безпосередність і творча індивідуальність не вписувалася у жодні рамки. Навчаючись в Комуністичному інституті, Володимир уже тоді зазнав звинувачень у націоналізмі, а ставши ­студентом Інституту народної освіти, потрапив у курйозну ситуацію: відповідно до найновішої програми, мав вивчати творчість… Володимира Сосюри! Але жоден виш він так і не закінчив. Проголосивши «Мій диплом — мої три томи вибра­них поезій», став просто поетом, загалом видавши за свій довгий творчий шлях понад 40 збірок.

Віршувати Сосюра міг де завгодно і коли завгодно — умів зосереджуватися й абстрагуватись за будь-яких умов. У романі «Третя рота» він зізнавався: «Поетична лабораторія у мене в голові. Я перекреслюю і виправляю рядки віршів у голові, а не на папері, а коли виливаю образи на папір, то жодних перекреслень і виправлень не буває». Маючи унікальну пам’ять, митець тримав у пам’яті цілі поеми, міг декламувати їх годинами, так і не ­занотувавши. Невід’ємною складовою його творчого процесу було саме публічне читання. Друзі пригадували, що, завітавши в ­гості, він часто навіть не вітався, а прямо з порогу починав виголошувати свої твори — спочатку нові, потім давніші, скільки завгодно довго. А як не було поряд ­знайомих, декла­мував їх випадковим людям — продавчиням, кондук­торам, міліціонерам. Письменник Іван Ле навіть іронізував: «Коли тепер питають мене, чи пам’ятаю я Сосюру, який читає свої вірші, я відповідаю: “Не пам’ятаю я ­Володимира Сосюри, який би НЕ читав нам віршів!”»

Однак при цьому поет зовсім не був видатним ­оратором. Це підтверджують як його аудіозаписи, так і численні спогади сучасників. Маючи слабкий і безбарвний голос, він і розмовляв, і читав зі сцени завжди тихо і ­монотонно. Не було в нього ні артистизму, ні пафосу, ні модуляцій. Коли Сосюрі якось зауважили на це, він відповів: «Коли читати дуже голосно, вся енергія йде на силу звука й нічого не лишається на ніжність!»

Але популярність його була просто неймовірною. Приваблива зовнішність поета, його делікатна натура і, найперше, прониклива творчість притягували людей, як магніт. Під час його виступів зали не вміщали всіх охочих, а інші письменники були приречені виступати лише «на ­розігріві» у Володимира — адже глядачі прагнули ­почути лише його. Кожен його вихід супроводжувався ­шаленими оваціями, його засипали квітами, дівчата рвалися на сцену і цілували йому руки. Навколо митця ­завжди гуртувалася молодь, ­вулицями за ним ходили натовпи шанувальників, яким він ніколи не відмовляв в авто­графах. «Сосюринці», послідовники кумира, намагалися писати вірші в його стилі — ­навіть існувало жартів­ливе гасло «Поети, ососюртеся!» Його ­збірки розкуповували в книгарнях, а в бібліотеках зачитували до дір. Його ­вірші пере­друковували всі можливі ­газети, люди переписували їх від руки або завчали на слух — ­навіть неписьменні ­селяни знали їх напам’ять.

Творчість митця наскрізь автобіографічна. Він не ­боявся відкривати для читачів і слухачів усього себе — щиро, відверто, довірливо, інколи ніяково і трохи наївно описував свої почуття і погляди. Звісно ж, була в нього і громадянська лірика, і писані на догоду партії твори, але ­найповніше Володимир реалізував себе в інтимних віршах, у яких, оспі­вуючи жінок, відобразив неймовірну палітру емоцій.

Так ніхто не кохав

вгору

Сучасник митця, письменник Юрій Смолич зазначав: «Чого гріха таїти — загальновідомо, що в Сосюру були зако­хані десятки і сотні дівчат. Втім, і Володя закохувався з космічною швидкістю. Із такою ж швидкістю його закохання і минало. Без кохання і закоханості нема Сосюри — ні ­поета, ні людини. Така була вже імпульсивність його натури — і виказувала вона себе найдужче саме в закоханостях: він реагував миттю, і емоціо в нього завжди випереджало раціо».

Володимир (крайній зліва) серед українських письменників Володимир (крайній зліва) серед українських письменників Митець і його дружина Марія Митець і його дружина Марія Н. Забіла — нерозділене кохання Н. Забіла — нерозділене кохання

Після болісного розриву з Констанцією в житті Володимира знову потягнулася вервечка випадкових любовних зв’язків. Це вже було не його юнацьке ­самовдоволене знущання над наївними дівчатами — у мемуарах він усе частіше позиціонує себе як жертву, на яку полювали досвід­чені жінки: «Я був такий соромливий… А вони до мене підходили дико і пристрасно. Вони казали, що в мене ”одухотворенное лицо бандита” і не вірили мені, що я ще не вбив жодного чоловіка». Але ставлення ­поета до них лишалося незмінно цинічним, і в романі «Третя Рота» він не забув лишити в’їдливу характеристику ледь не кожної своєї пасії. Ошелешений авторовою ­відвертістю читач знайде на сторінках і сестру-жалібницю, що віддалася йому в потязі, і дівчину з янтарним намистом («коли ми цілувалися, мене вразило, що в неї великий рот, мій рот зовсім потонув у ньому»), і поетесу з революційним прізвищем («мені було чудно, що поетеса сміялася, коли я брав її»), і короткозору Льолю («коли я йшов від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби по мені проїхав із гуркотом і дзвоном трамвай»).

Та все ж трапилася на шляху Сосюри і та, що затьмарила образ Констанції, — 19-річна Ольга, червоний комісар у кудлатій шапці і з мавзером. Під час навчання в Одесі митець дозволив і їй себе «завоювати»: «Чомусь вона почала гладити моє волосся, а я був такий пасивний і почував себе, ­неначе дівчина. Вона встала на коліна ­переді мною і почала ­цілувати мою одежу… Ольга все цілу­вала мої руки. А я не цілував її рук. Я тільки, як дів­чина, дозволяв їй цілувати свої». ­Їхній бурхливий, але корот­кий роман обірвав вимушений від’їзд комісарші. Але інколи навіть проявлена з боку ­Володимира ініціати­ва відкидалася — наприклад, його закоханість у ­Наталю ­Забілу, класика дитячої літератури. Поет не один рік ­без­результатно упадав за нею (під час того, як вона була і ­вперше, і вдруге заміжня) і навіть одного разу був нею побитий — але так і не добився взаємності.

1922 р. Сосюра одружився. Його обраницею стала політ­рук червоного ескадрону, учасниця штурму Перекопу Віра Берзіна, яку він «полюбив за її хорошу усмішку, льонове волосся і що вона так гарно збудована». Вони разом навчалися, і на студентських вечорах «світлоока дівчина в трофейній врангелівській шинелі» годувала поета пиріж­ками, охоче ходила на призначені на кладовищі ­побачення і часто підкладала йому під подушку любовні записки. Це саме їй він присвятив свого найвідомішого вірша:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничий останній.

У подружжя народилося двоє синів, Олег і Микола, ­однак шлюб це не врятувало. Так, у мемуарах митець ­коротко охарактеризував Віру: «Я все робив, щоб вона закінчила освіту, а вона, як усякі дрібнобуржуазні натури, не мала почуття вдячності, стала звичайною міщанкою». Примітно, що й себе він зобразив без ідеалізації. Близько 1926 р. сім’я остаточно розпалася. «Ніколи я собі цього не подарую, як і сини мої, що відмовились від мене, — ­зізнався пізніше Володимир. — Віра виховала їх у смертельній ненависті до мене». Після розлучення в нього ­почалася депресія, він зловживав алкоголем, а у віршах з’явилися мотиви безвиході й знову образ Констанції.

Ретельно проаналізувавши інтимну лірику Сосюри, ­дослідник Ігор Ольшевський відмітив, що вся вона є ­циклічною. У поета, на його думку, було щось середнє між циклотимією і біполярним розладом — «ейфорійно-­депресивний тип характеру». Його емоційні перепади (підсилені військовим синдромом) могли бути як швидко­плинними, так і тривати роками. В ейфорійній фазі він безоглядно закохувався, писав шедеври любовної поезії, а в депресивній — жорстоко розчаровувався, а на папір виливалися лише смуток і одвічний жаль за втраченою Констанцією.

Сосюра – військовий кореспондент Сосюра – військовий кореспондент Володимир Сосюра, Остап Вишня та Андрій Малишко (справа наліво) Володимир Сосюра, Остап Вишня та Андрій Малишко (справа наліво) Поет на відбудові Хрещатика Поет на відбудові Хрещатика

Навесні 1931 р. Сосюра зустрів молодшу на 12 років випускницю балетної школи Марію (Мурку) Данилову (1910–1995) і на третій день запропонував їй руку і ­серце. Уже за рік подружжя мало сина Володимира-­молодшого, а вірші Володимира-старшого сповнилися дифірамбами на честь коханої жінки:

Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.

Молода сім’я жила в Харкові у відомому будинку письменників «Слово», та сусіди-митці лишили про неї не найтепліші спогади. Так, син Миколи Куліша писав про господиню квартири № 57: «Це була звичайна собі міщаночка, проста, “дурна гуска”, яка, крім ­матеріальних вигод, у тому подружжі нічого не бачила… Сварки й ­бійки були в родині Сосюр щоденним явищем. Не раз ­виходив Володя з підбитим оком і просив у нас ­позичити 15 ­копійок на автобус, мовляв, він нервовий і ­трамваєм їздити не може. Гонорари Володі були чи не найбільші з усіх письменників, проте він грошей не мав ніколи. Усе йшло на гулі, на товаришів, які топили його в моральному болоті». Якось Мурка у нападі люті порвала на шматки чоловікові рукописи і порізала його ­краватки. «Дружина — неможлива людина», — скаржився Сосюра на своє «синьооке щастя і горе». І коли 1934 р. він потрапив до психіатричної лікарні, сусіди були ­переконані, що до цього його довела жінка.

Поета серце, повне ран

вгору

І в житті, і в творчості Володимир був відкритим, щирим і прямолінійним. Складаючи натхненні патріотичні вірші, він навіть не задумувався, що така позиція може бути розцінена як ворожа партії. Уже 1924 р. митець зазнав гонінь за поему «Махно», яка «пропала в сумних ­архівах ГПУ». 1926 р. опублікував першу частину роману «Третя Рота», присвячену його перебуванню в лавах Армії УНР, а згодом — початок поеми «Мазепа», що викликало шквал критики. «Взагалі тоді дуже чіплялися до лірики, і в серце моє встромляли тисячі ножів різні літе­ратурні шавки, — читаємо у спогадах поета, — внаслі­док чого я написав збірку “Серце”». Книга ця майже від­разу після пуб­лікації 1931 р. також була заборонена. Сосюру називали фашистом, «зоологічним ­націоналістом», «літературним паразитом», закидали йому декадентство і відірваність від радянської дійсності.

Слідча справа дружини поета Слідча справа дружини поета Класик із дружиною на схилі віку Класик із дружиною на схилі віку Поет із сином Володимиром Поет із сином Володимиром

Митець дуже болісно сприймав подібні напади, за спогадами сучасників, багато палив і часто приймав на­стоянку валер’яни. Відображенням його психологічної ­кризи, ­душевного роздвоєння між любов’ю до України і службою партії став вірш «Два Володьки», у якому він описав, як цілих вісім років «із собою на герці ­виснажував марно всі сили свої»:

Рвали душу мою
два Володьки в бою;
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист,
рвали душу мою
комунар і націоналіст…

Поет також зізнавався, що неодноразово хотів «узяти мавзера темного в руки і поставить себе до стінки». ­Деякі біографи переконані, що на початку 1930-х він ­справді вдався до спроби самогубства, навіть передав свої твори на зберігання й уклав передсмертну записку. Дуже ­тяжке враження на Володимира справили й картини ­голодомору 1933 р., які він спостерігав на Нікопольщині та які ще більше порушили його душевну рівновагу. «Тільки народ мій витримав, а я ні — бо захворів», — писав він у «Третій Роті».

Тоді ж почалися криваві сталінські репресії. 1933 р. був арештований Михайло Яловий, вчинили самогубство ­Микола Хвильовий і Микола Скрипник, із якими ­Сосюра това­ришував. За його висловлюванням, допитами у ­зв’язку з цими подіями він був доведений до «­вогняного стану», який «вибухнув гіпоманіакальною пожежею». 1934 р. поет опинився в Харківській психіатричній лікар­ні (нині № 3), відомій як «Сабурова дача».

Письменник і партійний діяч Іван Кулик доповідав: «Сосюра психічно захворів. У нього явище шизофренії, маніакальний стан, елементи еротичного психозу. Він бешкетує, компрометує радянські установи та ін.» ­Митці жартували: «Божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик». Проте ширилися чутки, що Кулик нібито врятував цим свого «приятеля» від партійної ­чистки — Володимир начебто симулював божевілля, аби уникнути репресій.

Сам же поет у спогадах зазначив, що його визнали ­хворим і запроторили до психлікарні примусово, щоб ­запобігти викривальному виступові проти драматурга ­Івана Микитенка. Його забрали до «Сабурки» пізно ­вночі пере­вдягнені у санітарів міліціонери. Через проявлені ­спроби опору вкололи сильну дозу заспокійливого і помістили до «буйного» відділення, у якому він, проте, був ­недовго. Згодом Сосюрі дозволили гуляти лікарнею, він навіть ­бесідував із професором, який зізнався, що утримує його не через патологію, а відповідно до інструкцій «згори». Друг, який навідував митця, пригадував, що він не справляв враження психічно хворої людини і продовжував ­потайки писати. Цікаво, що навіть пацієнти ­клініки декламу­вали його вірші, і санітарки були палкими шанувальницями його лірики. Тому поет без особливих зусиль отримав свій одяг і під час прогулянки втік із «­Сабурової дачі».

Коли ж слідом за ним до будинку «Слово» приїхали санітари, Володимир став вимагати консиліуму (що­правда, при цьому погрожував їм підставкою від праски). Прибулі лікарі констатували в нього нервовий зрив і психічне виснаження й умовили повернутися до «Сабурки» задля переведення до Москви. Так митець добровільно пройшов лікування в санаторії для невротиків на Покровському-Стрєшиєво.

Однак після повернення до Харкова цькування продовжилися і його все ж виключили і з партії, і зі Спілки письменників за поему «Розгром». «А коли я, ­доведений до одчаю, говорив, що поему писав у стані психічної ­хворості, глузливо сказали: “А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически!”» На ­порозі нового нервового зриву Володимир надіслав листа ­самому Сталіну, у якому зізнався: «Мене доводили до ­самогубства, але я не вчинив цього, бо надто багато страждав український народ, щоб його поети стрілялися». ­Дружина Мурка, яка щиро вважала чоловіка божевільним, завбачливо вклала до конверта довідку з психлікарні. Відпо­відь Сталіна була: «Восстановить в партии. Лечить». Примітно, що в жодній із психіатричних клінік, де перебував поет, не лишилося жодних записів про його лікування.

Крізь вітри і роки

вгору

Сосюра був одним із небагатьох письменників «Розстріляного Відрод­жен­ня», які вижили за часів репресій. ­Партія берегла його і з початком Другої світової війни ­евакуювала разом з іншими митцями до Уфи, згодом він став військовим кореспондентом. Трагічні події війни дуже болісно позначилися на його психічному здоров’ї. Біографи припускають, що 1942 р. поет намагався накласти на себе руки, після чого знову потрапив до психіатричної лікарні. Але є й інші версії мотивів цього ­вчинку. Одна з них: ­Володимир дізнався, що його дружину була агентом НКВС.

«Сабурова дача», нині Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня № 3 «Сабурова дача», нині Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня № 3 Погруддя Сосюри у Лисичанську Погруддя Сосюри у Лисичанську Ювілейна марка до 100-річчя з дня народження поета Ювілейна марка до 100-річчя з дня народження поета

В архівах СБУ зберігається слідча справа Марії ­Сосюри, у якій зазначено, що вона з 1941 р. стежила за власним ­чоловіком та його оточенням — і йому про це стало ­відомо. Значно пізніше, уже 1948 р. Мурку арештували «за розголошення державної таємниці» (на неї доніс голова Спілки письменників) і засудили до 10 років виправних таборів. Володимир у мемуарах занотував: «Серце кричало і плакало й билось об ребра кривавими крилами, як ­підстрелена птиця. І я страшно угнувся духовно як поет і як ­людина». Це не завадило йому одразу ж оформити розлучення й ­зійтися з 26-річною секретаркою Катею Васильєвою. Пізніше він втретє одружився з однією актрисою і навіть усиновив її дитину від першого шлюбу.

Ще 1944 р. Сосюра написав один із найславетніших своїх віршів — «Любіть Україну». Збірка «Щоб сади шуміли», до якої він увійшов, була відзначена Сталінською премією. Однак 1951 р. партійні критики раптом ­виявили твір вкрай націоналістичним. Хоча поет каявся і виправив деякі рядки (прописав і «братні народи», й «електро­вогні»), почалося жорстоке цькування, у якому взяли участь навіть його найближчі друзі, як-от Андрій ­Малишко. Перебуваючи в стані депресії, ­Володимир пригадував, що лише підтримка молоді його «­втримала від ­божевілля або самогубства». Близько двох років його не ­друкували і забороняли публічні виступи. «Я ­маніяк, — писав він у “­Третій Роті”. — Я маніакально люблю ­Україну». Але після смерті Сталіна тиск на поета ослаб. Одночасно відбулося звільнення політичних в’язнів — 1954 р. на волю вийшла й Марія. Володимир розлучився і знову побрався з нею. Останнє десятиліття подружнього життя вони провели у цілковитій гармонії.

Митець помер 8 січня 1965 р. після другого інфаркту. Незважаючи на багаторічну славу, він до останнього ­лишався надзвичайно скромним. Сосюра ніколи не відмовлявся від запрошень — виступав і перед колгоспниками в селах, і ­перед робітниками на заводах, але найбільше любив студентські авдиторії. Він ніколи не оминав увагою численні листи, не цурався і безкоштовно правити твори ­початківців для друку. З людьми сходився надзвичайно легко, був ­відкритим для спілкування, тримався просто і привітно.

При цьому поет усе ж був «людиною настрою»: хоча більшість сучасників описували його як урівноваженого і ­завжди замріяного, усе ж і він інколи піддавався ­емоціям та легко запалювався. Гуморист Олександр Ковінька пригадував: «Це була добра дитина, яка ніколи не подорослішала. Він міг зняти з себе тобі останню сорочку, але міг і розі­злитися нізащо, облаяти, по мармизі вліпити. А ­взагалі, попри всю свою ­славу, він таки глибоко нещасна людина». Як додавав прозаїк Олекса Гуреїв: «У душі ­Сосюри існував тільки йому ­відомий світ почуттів, думок, ­образів, ­асоціацій, світ такий багатий, що будь-які зовнішні імпуль­си майже синхронно знаходили в ньому відповідне відлуння, транс­формувались у ряд зорових, звукових, емоційних образів. І тоді вже ­брала верх не логіка, а гармонія, не раціо, а почуття».

Володимира називали «душевним ексгібіціоністом», адже він ніколи не міг і не хотів приховувати своїх почуттів. Умів він розуміти природу, по-дитячому радіти, нестримно кохати і шалено ненавидіти — і кожен свій емоцій­ний порух незмінно відображав у віршах. І справжній психологічний портрет митця — це найперше його твори. Просто розгорніть його найніжнішу інтимну лірику, його палкі патріотичні поезії, його гранично відверту «Третю Роту» — і в цьому весь Сосюра.

Підготувала Олена Тищенко