сховати меню
Розділи: Цікаво

Герман Гессе: магістр втечі

сторінки: 61-66

nn20_3-144_6166_f1-250x300.jpg

Герман Гессе

Видатний німецький поет і письменник, автор відомих романів «Гра в бісер», «Степовий вовк», «Сіддхартха» та ін., лауреат Нобелівської премії з літератури Герман Гессе (1877–1962) вважав власні твори лише «задовгою спробою розповісти історію свого духовного розвитку». «Геніальний інтроверт», він не міг бути щасливим ні в родинному колі, ні в жодному навчальному закладі, ні у трьох шлюбах. Як форму протесту митець завжди обирав втечу — у кризові моменти кидав усе й вирушав мандрувати. І лише з роками він навчився долати внутрішню роздвоєність і знаходити гармонію у собі. Не останню роль у цьому відіграли психоаналіз і терапія творчим самовираженням.

Дитинство чарівника

вгору

Письменник народився 2 липня 1877 р. у ­релігійній сім’ї. Його мати Марія Гундерт (1842–1902) була ­донькою місіонерів і з’явилася на світ в Індії, де її батьки проповіду­вали пієтизм (різновид лютеранства, для ­якого характерне особливе благочестя). Задумлива і понура, в дитинстві вона відзначалася слабкою нервовою конституцією, що, однак, не завадило їй продовжити родинну справу. Марія очолювала індійську школу для дівчаток і поринула в місіонерську діяльність, вийшовши заміж за піє­тиста Чарльза Інзберга. Рано овдовівши, вона з двома синами переїхала до німецького міста Кальв, де 1874 р. знову вийшла заміж. Її другий чоловік, молодий теософ і відданий проповідник Йоганнес Гессе (1847–1916) був субтильним і нервовим, схильним до психосоматичних розладів і різких переходів від меланхолії до збуд­жен­ня, успадкованих від рано померлої матері. Це дало ­підставу деяким біографам (наприклад, Жаклін і Мішелю Сенес) припускати наявність у нього біполярного афективного розладу, що передався й нащадкам.

Герман став другою спільною дитиною подружжя. ­Окрім нього, в сім’ї були ще старша Адель і молодші ­Марулла та Ганс, ще двоє дітей померли маленькими. Свої ранні роки митець описував як безхмарні й ­оповиті серпанком казковості — не випадково його мемуарний нарис має назву «Дитинство чарівника». Письменник відзначався емоційністю і яскравою чуттєвістю. «Я був живим і щасливим хлопчиком, — пригадував він, — я грав із прекрасним різнобарвним світом і всюди почувався як удома, я радів моїм силам і здібностям, мої палкі бажання скоріше тішили мене, ніж розпинали». А ще дуже ­мріяв стати чарівником і навчитись перетворюватися на невидимку. Це прагнення Гессе зберіг на все життя, ховаючи своє ім’я за псевдонімами, оселяючись у загубле­них гірських селах й усамітнюючись у саду чи в ­робочому кабінеті.

Маленький Герман дивував батьків креативністю і нестандартністю мислення, схильністю до фантастичного сприйняття реальності й водночас здатністю до само­заглиблення. Так, усі свої бешкети він пояснював діями маленького схожого на тінь чоловічка, якого слід було беззаперечно слухатися й повторювати все за ним. ­Російський дослідник Григорій Канарш убачав у такій поведінці ознаки аутистичного мислення та характерний для письменника шизоїдний психотип.

У Гессе рано розвинулась виняткова самостійність у діях і суд­жен­нях, а також завдатки лідера. Хлопчик демонстрував погордливість та імпульсивність, ­протестував проти вимог батьків, раптово впадав у гнів, робив ­шкоду, бив інших дітей. Так, у нарисі «Короткий життєпис» ­митець пригадував: «Будучи за натурою янголятком і поступливим, ніби мильна бульбашка, я перед лицем заповідей будь-якого роду завжди показував себе норовистим, особ­ливо в юності. Варто було мені почути «ти повинен», як у мені все переверталося і я ставав невиправним». ­Занепокоєна Марія зізнавалася чоловікові: «Я тремчу від гадки, що може трапитися із цією шаленою дитиною, якщо ми помилимось у вихованні». Поки Йоганнес віддавав усі сили проповідницькій діяльності, тягар виховання шістьох дітей повністю ліг на плечі жінки. ­Ситуація ще більше погіршилась, коли 1889 р. виснажений неврозами голова родини змушений був пройти курс ­лікування у шпиталі для осіб із порушеннями діяльності мозку в Берні (Швейцарія).

Школа багато чого в мені зруйнувала

вгору

Як син пастора, Герман беззаперечно мав здобути релі­гійну освіту. Дитячі роки він провів у швейцарському ­Базелі та німецькому Кальві, де навчався в місіо­нерській школі та пансіоні «Брати Марії» відповідно. Там він зарекомендував себе як кмітливий і розумний учень, який уже в молодших класах почав писати власні твори. ­

Однак у віці 13 років настав переломний момент, коли він перетво­рився на справжнього важкого підлітка і став не­підконт­рольним батьками. Мати у відчаї ­нарікала: «Ми надто нервові, ­надто у чомусь слабкі, ми не можемо його втримати у рамках». Врешті було прийнято ­рішення 1890 р. відправити його до латинської школи в інше ­місто — Геппінген (Німеччина).

«Школа багато чого в мені зруйнувала, — підсумо­вував згодом митець. — Я там навчився лише латині та ­брехні». Будучи одного разу безвинно покараним, він назавжди втратив віру в авторитет учителів. Перебування у ­закладі поступово ставало для нього все більш нестерпним. На цьому тлі у Гессе розвинулися захворювання психосоматичного характеру: в листах до батьків він жалівся на частий головний біль, порушення слуху і раптові напа­ди диха­виці. Незворушний ректор зауважував: «­Стосовно нервів я переконаний, що достатньо поглянути на його батька, аби припинити дивуватися». До речі, схожі симптоми під час навчання демонстрував і його молодший брат Ганс, схильний до депресії.

Після складання державного іспиту Герман вступив до теологічної семінарії в Маульбронні (Німеччина), коли, за його власним висловом, «усередині мене вибухнули бурі». На той момент він уже остаточно вирішив, що не збирається пов’язувати життя з проповідництвом, унаслідок чого поглибився його конфлікт із батьками. Із-поміж братів і сестер Гессе спілкувався лише з ­Аделлю, а з батьком узагалі не розмовляв — усі свої ­зауваження висловлював у письмовому вигляді.

Вдома хлопчина ­поводився зухвало, роздратовано, ­завжди прагнув ­самотності. А потрапивши до семінарії, став першим порушником дисципліни, «не докладав ­зусиль волі до впорядкування своєї уяви» і лякав учнів ­проявами агресії та погрозами їх убити. Він ­продовжував хворіти, часом впадав у глибоку меланхолію («Я відчуваю, що немає сил ні думати, ні йти. Я ще якось можу сердитись, але я зовсім не радію ні світлу сонця, ні ­наближенню канікул»). Пізніше митець описав атмосферу закладу в ­романі «Під колесами».

На початку березня 1892 р. Герман неочікувано втік, навіть не взявши верхнього одягу. Вже наступного дня його знайшли, повернули і покарали ув’язненням у карцері. Ректор порадив батькам передати сина під опіку пастора Блюмгардта у Бад-Болль (Німеччина). Саме там юнак ­закохався у 22-річну Євгенію Кольб, яка не відповіла на його почуття взаємністю. Тоді він на заощаджені ­гроші придбав револьвер і ­здійснив спробу самогубства. ­Після цього, за наполяганням пастора, його відправили до лікарні для дефективних і хворих на істерію дітей у Штеттені (Рейнланд-Пфальц).

Гессе провів у закладі чотири місяці, впродовж яких не втомлювався слати додому обурливі листи на кшталт: «І ­тепер я вас як людських істот запитую, чи ­справедливо зараховувати до божевільних дебілів та епілептиків ­молодого чоловіка, у якого, за винятком певної нервової хибкості, пречудове здоров’я?»

Він рішуче відмовлявся визнавати себе хворим, ­батьки серйозно вважали його недуг моральним божевіллям, офіційно ж його лікували від меланхолії.

nn20_3-144_6166_f2-228x300.jpg

Герман, 1880 р.

nn20_3-144_6166_f3.jpg

Родина Гессе (Герман праворуч)

nn20_3-144_6166_f4-228x300.jpg

Митець у юності

Останньою спробою Германа завершити освіту був ­ліцей у Канштатті (Німеччина), куди він потрапив після лікарні наприкінці 1893 р. Там 15-річний бунтар знову сумував, хворів і почав зловживати алкоголем. Він марну­вав вечори у п’яних компаніях, прогулював заняття і врешті був відрахований. Із того часу митець вдавався лише до самоосвіти, якою займався із повною самовід­дачею і щирим задоволенням.

Або поет, або ніхто

вгору

«Я всього лиш тільки й хотів — намагатися жити тим, що саме рвалося з мене назовні. Чому ж це було так ­важко?» — писав Гессе в романі «Деміан». Його взірцем для наслідування став зведений брат Теодор Ізенберг, який, усупереч волі матері вивчати фармацію, утік і став худож­ником. Герман уже в юності вирішив, що буде «або поет, або ніхто», однак при цьому «розумів, що покликання досягнути буде важко і ремесло це не приносить хліба». І тому змушений був здобути хоч якийсь фах. Ставши учнем у торговельному домі, юнак уже через три дні втік — і декілька діб схвильовані батьки ­розшукували його. Потім іще півроку він був помічником у батька і ­навіть цілих півтора року пропрацював у механічній майстер­ні та на фабриці годинників.

«Коротше кажучи, — підсумовував Гессе, — більше чоти­рьох років усі спроби зробити з мене хоч щось путнє закінчилися неминучим провалом, із жодним на­вчанням я не міг протягнути хоч скільки довго. Будь-яка спроба зробити з мене суспільно корисну людину завершувалась невдачею, іноді ганьбою і скандалом, інколи втечею і вигнанням». Зрештою він знайшов себе у ­царині книг — став учнем у книгарні в німецькому Тю­бінгені, а згодом перейшов до букіністичного магазину в ­Базелі.

Герман жив скромно й усамітнено, зате самостійно і подалі від батьків. Безперешкодне читання було йому за щас­тя. Він грав на скрипці та писав вірші, які ­брали до друку місцеві газети. Саме тоді письменник уперше відвідав Італію — відтоді мандри стали його пристрастю і втечею від буденності. Після них робота в магазині здавалася нудною й обтяжливою, пригнічений письменник весь час намагався економити, ­брався за підробітки, аби назбирати на нову подорож.

1899 р. вийшла друком перша книга Гессе «­Романтичні пісні», сповнена меланхолійних мотивів, а згодом збірка оповідань «Перша по півночі». Ще за два роки — «­Твори і вірші Германа Лаушера, видані посмертно» (це була ­перша ­спроба літературної містифікації). Написані в дусі класичного романтизму, всі вони лишилися ­непоміченими критиками й були засуджені батьками письменника. ­Цікаво, що він і сам був переконаним у провалі, адже його книги надто автобіографічні й незрозумілі іншим.

«Твори­ти завжди було для мене задоволенням і ­ніколи роботою», — зазначав юнак. Уже за першими ­пробами пера молодого автора ­пильно стежила читачка зі Страс­бурга Єлена Войт (1875–1961), яка наважилася ­надіслати йому сповненого захвату ­і піднесення листа. Між ними зав’язалася палка переписка, і дівчина почала ­наполягати на зустрічі. Коли вже все було узгоджено і сплановано, Герман останньої миті просто втік. Його ­дуже лякали як реальні взаємини, так і перспектива ­втратити ­свободу. ­

Єлена ж незабаром вийшла заміж за видавця Ойгена ­Дідеріха, якому народила чотирьох дітей. Однак це не зава­дило їм ще довгі роки листуватися і стати справжніми ­друзями на відстані.

Герман продовжував страждати на мігрень, безсоння і кон’юнктивіт, тому 1902 р. вирушив на лікування до Швейцарії. Там його застала звістка про смерть ­матері. Глибоко приголомшений, він усе ж не приїхав на її похорон. «Із дня на день я ношу маску, яка мене знесилює, я живу і говорю з людьми як звичайно, а потім у нічні ­години мене раптово починає переслідувати біль», — нарікав він і згодом вирушив у мандри Італією.

1904 р. відбувся довгоочікуваний прорив: новий ­роман Гессе «Петер Каменцинд» став справжньою ­літературною сенсацією. Автор здобув схвальні відгуки Стефана ­Цвейга, Томаса Манна і навіть Зигмунда Фройда. Твір був відзначений премією та приніс Гессе славу. ­Герман залишив роботу і став професійним письменником. У серпні того року він одружився.

Я жалкую, що не бурлака

вгору

За натурою Гессе був надзвичайно чуттєвим і враз­ливим. У його ранніх творах простежується романтична ідеалізація жінок і тонкий еротизм. Переживши кілька незрілих захоплень (Юлія Хеллман, Елізабет Ларош та ін.), у віці 26 років він нарешті вирішив створити сім’ю і зосередив увагу на одній зі своїх знайомих. 34-річна ­Марія (Мія) Бернуллі (1869–1963), донька відомого швейцар­ського математика, була талановитою ­піаністкою, керувала фото­ательє і поділяла його захоплення подорожами. ­Очевидно, в її особі Герман підсвідомо шукав заміну своїй померлій матері, турботу і затишок. ­Недарма в одному з листів до Єлени Войт він так описав ­взає­ми­ни з обраницею: «Я почуваюся неймовірно добре, мені ­здається, що я маленький хлопчик, наче мені 12 років».

nn20_3-144_6166_f5-228x300.jpg

М. Бернуллі, перша дружина

nn20_3-144_6166_f6-228x300.jpg

Р. Венгер, друга дружина

nn20_3-144_6166_f7-228x300.jpg

Н. Ауслендер, третя дружина

nn20_3-144_6166_f8-228x300.jpg

Єлена Войт, подруга

Та періоди ейфорії межували з моментами відчаю, коли після заручин Гессе писав батькові: «Жура не полишає мене, бо, якщо прислухатись уважно до внутрішнього ­голосу, я маю лишатися холостяком». 4 серпня 1904 року все ж відбулося весілля, після якого молодята ­замешкали в німецькому селищі Гаїнгофен на березі мальовничого Боденського озера. Уже за рік у них народився син ­Бруно. Але початковий щасливий і гармонійний період їхнього життя був нетривалим. Герман чимдалі більше страждав через внутрішні суперечності: з одного боку, він прагнув великої родини, домашнього комфорту, а з іншого — всіляко шукав самотності та власного простору, що були неод­мінною умовою для творчості. Переобтяжу­вали митця і численні господарські клопоти, необхідність ­догляду дружини, яка страждала то від меланхолії, то від анемії, а під час вагітності слабувала і потребувала супроводу в частих поїздках до лікаря.

Усе це обмежувало внутрішню свободу Гессе, який уже в перший рік по весіллі зізнавався: «Я жалкую, що я ­більше не самітник і не бурлака, й охоче віддав би те не­чис­ленне, що маю в домі, щастя, благополуччя за старий ­капелюх і лантух, аби знову радіти світові та через гори й ріки ­нести мій смуток».

Власне, так він і вчинив. Піші прогулянки швей­царськими полонинами незабаром змінилися поїздками до Мюнхена та Праги. Удома Герман постійно перебував у стані роздратування, нарікав на погіршення здоров’я, зневірився у літературній праці та навіть подумував піти в монастир. Митець знаходив розраду в догляді за садом і споруд­жен­ні нового будинку. Після народ­жен­ня 1909 р. другого сина Гайнера він постійно сварився з дружиною і намагався не перетинатися з нею та дітьми. Гессе не бувало вдома місяцями: то він оздоровлювався по ­санаторіях, то зала­годжував видавничі справи, то переніс операцію на апендицит, то їздив по конференціях і публіч­них читаннях. «Я знаю тільки одне: ні безпричинне блаженство грайливих дітей, ні випадкові перехожі, ні любов­не сп’яніння, ні запах липового цвіту мені поділяти не дано, — писав він. — Моя доля — слухати життя, яке вимагає, щоб я за ним прямував, навіть якщо не бачу в цьому мети і значення». Водночас митець майже не зауважував, що дружина також постійно перебувала у депре­сії та вже не ­здатна була повноцінно вести господарство.

А коли подружжя вже остаточно прийняло рішення розлучитися, остання спроба їхнього примирення закінчилася новою вагітністю Мії. Як зазначала дослідниця ­Жаклін Сенес, на той момент Гессе вже цілих шість ­років провів у стані нервової пропасниці, зневіри і втоми. Він і сам зізнавався, що моральні муки його настільки ­важкі, що він волів би за краще терпіти біль фізичного ­характеру. Герман перебував на межі нервового зриву і просто ­мріяв про втечу. Після народ­жен­ня третього сина, Мартіна, він ­нарешті здійснив свій давній задум — вирушив до Індії. Хоча, відвідавши Сингапур, Малайзію, Суматру та Цейлон, письменник, незалежно від його волі, скоротив свою подорож за станом здоров’я: мігрені, проблеми зі ­шлунком і тривожні розлади змусили його достроково ­повернутися додому.

1913 р. родина Гессе перебралася до Берна, ­розпочався один із найважчих періодів у житті митця. Саме тоді ­маленький Мартін захворів на менінгіт і потребував термі­нового ліку­вання. Потерпаючи від сильнього болю в ­спині, Мія пристрастилася до морфію, до того ж викликало зане­покоєння і її психічне ­здоро­в’я. Коли розпочалася Перша світова війна, письменник поривався на фронт, але його ­визнали непридатним для військової служби. На Гессе звалився шквал критики ­через пацифістські висловлювання і звинувачення у боя­гузтві за проживання у Швейцарії, що він дуже болюче переживав.

Герман працював у комітеті допомоги військовополоненим, родина жила на межі бідності. Незабаром він втратив батька, а в дружини діагностували шизофренію. У письменника почалася глибока психологічна криза.

Шлях до себе

вгору

1916 р. Гессе перебував у глибокій депресії. «Я ­відчуваю симптоми поганого настрою і занепад духу, те, що накопичувалося в мені довгі роки і тепер вимагає якихось дій… Можливо, до повернення у світ, а можливо, ще до глибшої самотності», — писав він.

Ще під час лікування на одному з курортів ­письменник зустрівся з професором Френкелем і зацікавився його ­ідеями про те, що невроз насправді може живити розум і уяву творчої людини. Перебуваючи пізніше у Люцер­ні, Герман познайомився з учнем Карла Густава Юнга — ­Йозефом Бернгардом Лангом, який відкрив йому психоаналіз. Митець, якому встановили діагноз «невроз нав’язливих станів» (обсесивно-компульсивний розлад), про­йшов курс електротерапії в приватній клініці. Також упродовж півтора року він відвідував сеанси психо­аналізу в ­доктора Ланга — загалом 60 сеансів по три години ­кожен. Герман настільки захопився цим напрямком, що почав ­самотужки студіювали праці Фройда, Юнга і Штекеля. «Шлях до себе більш священний, аніж усі ­бур­жуазні ­ідеали», — зазначав він.

nn20_3-144_6166_f9-228x300.jpg

Гессе в саду

nn20_3-144_6166_f10.jpg

Сімейний затишок (у колі з третьою дружиною)

nn20_3-144_6166_f11-228x300.jpg

Одна з останніх світлин, 1962

Критики переконані, що саме під впливом ­психоаналізу сформувався неповторний світ творів Гессе — не реалістичний, а психосимволічний, який відображає внут­рішні пере­живання автора. Безпосередній плід терапії у ­доктора Ланга — роман «Деміан» (1919 р.), опублікований під псевдо­німом Еміль Сінклер, у якому письменник здій­снив спробу глибоко переосмислити своє дитинство і юність крізь призму психоаналізу. Сам лікар виведений у ньому в образі Пісторіуса. Відтоді всій ­письменницькій роботі Германа передувала внутрішня духовна робота, глибокий самоаналіз — невипадково всі свої твори він ­називав «біо­графією душі». У зв’язку з цим він, за власним висловом, «навчився по-новому дивитися на світ, а саме, через спів­переживання часу і психоаналізу ­цілком переорієнтував свою психологію».

Доктор Ланг зумів відкрити ще одну творчу грань ­митця — Гессе почав малювати. Спочатку терапевт спонукав його робити замальовки снів, а далі пацієнт уже сам почав створювати автопортрети й пейзажі. Він говорив, що йому відкрився «магічний світ уявного», адже на його полотнах «у дерев є обличчя, а будинки ­сміються чи танцюють, чи плачуть». Зацікавлений психо­логічним дослід­жен­ням особистості, Герман навіть видав книгу під назвою «Художник та психоаналіз».

І літературна творчість, і живопис були для митця не лише способами самовираження, а й безперечно вико­нували психотерапевтичну функцію, відображали його шлях до самопізнання, пошуки власного «я». Разом із сеан­сами психоаналізу вони допомогли йому здолати ­глибоку психологічну кризу. Надалі він осягнув, що всі його хвороби пов’язані з підсвідомістю і вчився­ ­боротися з ними за допомогою творчої сублімації.

У цей час родина Гессе вже фактично розпалася. Мія лікувалася від шизофренії у психіатричній клініці біля Цюріха, діти перебували у родичів або в пансіонах. ­Остаточне рішення про розлучення було прийнято в ­лютому 1919 р., митець вирішив «повністю ­присвятити себе ­роботі, але поза сім’єю».

Він перевіз дружину в Базель, а сам оселився в мальов­ничому селищі Монтаньйола на межі Швейцарії й ­Італії. «Я переживаю тут дні глибокої самотності. Я тут ­нікого не знаю. Але я працюю. Я багато малюю, це мені ­допомагає знайти правильні тони, коли я пишу. Тепер мені так ­багато хочеться висказати!»

Його заробітків у знеціненій після війни німецькій ­валюті ні на що не вистачало — Герман жив майже у злиднях. Але намагався відшукати гармонію в собі: він став прибічником натуралізму і навіть захопився нудизмом (який пропагував аж до старості).

«Я намагаюся ­пережити крах особистого життя, оду­жати і відчути те, що зараз відчуває вся Німеччина: ­прийняти те, що відбувається, не перекладаючи на чужі плечі ­відповідальності, але платити за неї і говорити долі «так»», — підсумовував Гессе.

Самотній вовк

вгору

Наступні роки письменник прожив у живописному італо­мовному кантоні Тічино на лоні мальовничої аль­пійської природи. Його справа з розлученням затягувалася. Середнього сина Гайнера, який теж страждав на невроз, Германові довелося забрати до себе. Мія самовільно зали­шила клініку і через адвоката намагалася повернути сина собі. Тоді митець знову почав втрачати душевну рівно­вагу і вирішив продовжити сеанси психо­аналізу. Він ­відвідував психоаналітичний гурток у Цюріху і познайомився з Карлом Густавом Юнгом, чиї професійні й особисті якості викликали у нього щире захоплення. Після його сеансів ­Гессе писав: «Юнг наділений тонким інтелектом, у нього прекрасний характер, він сповнений життя, блискучий, гені­альний. Я йому багатьом зобов’язаний».

Саме в цей час у житті митця з’явилася Рут Венгер (1897–1994) — молода швейцарська співачка, легко­важна і вибаглива, любителька домашніх тваринок. Гессе досить швидко влився в її родину, особливо дружні взаємини багато років пов’язували його з матір’ю дівчини — Лізою, яка теж була письменницею. Незабаром Герман ­опинився в ролі жениха, однак зробити рішучий крок довго не нава­жувався. Його непокоїли обтяжливі сумніви щодо природи їхніх із Рут стосунків, які він би волів перевести у звичайну дружбу, але було вже запізно.

«Я вагаюся з приводу шлюбу: здається, моя місія полягає скоріше в тому, щоб втілити у творчості власний життєвий ­досвід, — писав він. — Моя чуттєвість робить мене мало­придатним до одруження».

Нові хвилювання одразу ж позначились на стані здоров’я Германа — він знову хворів, лікував шлунок, горло, суглоби, оздоровлювався по санаторіях (усе це було описано в його «Записках про курортну психологію»), ­знову відвідував сеанси доктора Ланга. У Рут також виявили хворобу легень, яка загрожувала крахом її кар’єри ­співачки. Розлучення з Мією теж довго не було оформлене ­офіційно. Це відтермінувало новий шлюб письменника на невиз­начений час і дало йому змогу не один рік присвя­тити ­болючим ваганням. Юридична тяганина й оформлення швейцарського громадянства невимовно дратували ­митця, але при цьому він навмисне їх затягував. «Я старий, ­хворий, самотній, я не можу одружитися з доброї волі», — писав він у листі до сестри.

За тиждень до весілля (яке він назвав «доволі без­глуздою комедією») письменник зліг із високою темпера­турою, але це не врятувало його від неминучого. 11 січня 1924 р. 46-річний Герман і 26-річна Рут нарешті ­побралися. Проте вже за кілька тижнів він залишив свою молоду дружину в базельському готелі, а сам поїхав до ­Монтаньйоли, де й провів подальші 10 місяців. Та й наступні три роки подружжя фактично не жило разом. Вони не могли ­довго витримувати одне одного, не вели спільного господарства, зустрічалися лише час від часу і зазвичай у присутності батьків Рут. «Для письменника, мислителя, що звик прямувати своїм шляхом і грати у власні ігри самітника, ­набагато складніше, ніж іншим, жертвувати собою і ­забути про власне ,,я”», — зізнавався Гессе.

Митця знову почали діймати нездужання психосоматичного характеру, та й Рут безперервно курсувала ­туберкульозними санаторіями. Додавала клопотів і його перша родина. Хвора на шизофренію Мія інколи з’являлася без поперед­жен­ня, чим його дуже бентежила. Один її брат, Адольф, наклав на себе руки, інший, Фріц, — збоже­волів і лікувався в Базелі. Герман намагався налагодити стосунки із синами, та вони не завжди відпові­дали йому взаємністю. Доведений до відчаю, митець почав ­думати про самогубство і знову звернувся до ­свого психо­терапевта.

Йозеф Ланг був для Гессе не лише лікарем — він став йому близьким другом. Їхні стосунки не обмежувалися сеансами, а поширилися й на нічні походеньки. Герман, переживаючи невдачу свого другого шлюбу, зовсім пус­тився берега. Удвох із лікарем вони розучували ­новомодні танці, відвідували клуби і маскаради, зловживали алкого­лем, знайомилися з жінками (новий досвід, атмосферу еротики й екстазу письменник згодом переніс на ­сторінки своїх творів). Як і сподівався митець, Рут кинула його першою: напередодні його 50-річчя оголосила про намір розлучитися.

На суді вона охарактеризувала свого чоловіка як відлюдника, невротика і психопата. Гессе їй відповідав: «Ти говориш, що я багато чого в тобі зруйнував. Але я зруйнував лише картинку, яка була твоїм уявленням про мене. Руйнування ж мене самого у всіх моїх проявах — це ­єдине, чим я займаюсь останні два роки».

Чергова душевна криза письменника, однак, збагатила світову літературу одним із найвизначніших творів ХХ ст. — романом «Степовий вовк». Наскрізь автобіографічна, книга ця — ціла психологічна енциклопедія, сповне­на глибокого осмислення автором таких понять, як самот­ність, самогубство, розлад особистості, ­божевілля тощо.

Основна її частина — «Записки Гаррі Геллера» — має харак­терний підзаголовок «Лише для божевільних». ­Геллер — «геній страждання», який «виробив у собі ­геніальну, необмежену, жаску здатність до страждання».

Його душу постійно розривають дві істоти — людина, з її прагненням до кохання, затишку, впорядкованості та навіть міщанства, і степовий вовк, дикий, самотній і незалежний. І вихід Гаррі бачить лише у самогубстві, ­думку про яке плекає не одне десятиліття. Сам Гессе зазначав, що «історія Степового вовка хоч і зображує хворобу і ­кризу, але не недугу, яка призводить до смерті, не загибель, а її протилежність: зцілення». Це була ще одна ­спроба митця зрозуміти свою суперечливу особистість.

Бути людиною це значить страждати

вгору

Письменник прожив довге життя, тривалістю 85 років, але про свій досвід говорив досить іронічно: «Якщо моя біографія має значення, то лише тією мірою, у якій цікавий особистий невиліковний невроз, що тимчасово відпус­кається розумом і є симптомом душі нашого світу». Та він ніколи не припиняв пошуки свого «я» і шляхів до внутріш­ньої гармонії.

Одразу по розлученню з Рут Венгер на її місце прийшла нова жінка. Нінон Ауслендер (за першим чоло­віком — Дольбін, 1895–1966) народилась і провела ­дитинство в Чернівцях. Донька юриста, вона вивчала спочатку медицину, була недовго заміжня за художником, але утвердилася в житті як історик мистецтва. Ще 1910 р. вона захопилася творами молодого Гессе і почала з ним листуватися.

Але на відміну від Єлени Войт, яка так і лишилася для митця лише епістолярною подругою, Нінон познайомила­ся з кумиром особисто, і з 1927 р. вони почали жити ­разом, хоча офіційно побралися лише за 4 роки.

Союз цей, порівняно з попередніми шлюбами Германа, виявився найбільш стабільним. Найперше, Нінон поважала право митця на внутрішній простір — вона не тиснула на нього, не ставила вимог і лишала свободу, не­обхідну для його творчості. У віллі над озером Лугано подружжя мешкало на різних половинах. Зріла і само­достатня, жінка була поглинена власними дослід­женнями, часто їздила у тривалі археологічні експедиції, до яких чоловік також ставився з розумінням і навіть захопленням. Однак при цьому Гессе зізнавався: «Я не знаю довер­шеної форми любові, шлюбу чи дружніх стосунків. Мені здається, частина мого єства завжди була прихованою і позначеною самотністю, без участі кого-будь».

Проте письменнику вдалося налагодити взаєми­ни з дітьми — на схилі віку його коло спілкування фактично обмежилося синами і внуками. Герман пережив смерть усіх ­своїх братів і сестер, рідних і зведених. Найтрагічніше ­пішов із життя Ганс. Схильний до нервових розладів, він дуже цінував свою посаду в бюро, і страх втратити місце набув у нього маніакальної форми. Завжди розгніваний, виснажений нескінченними підозрами у шпигунстві за собою, він вчинив самогубство 1935 р., порізавши вени ножем. Хоча найболючіше письменник пережив втрату сестри Аделі 1949 р., яка його «буквально паралізувала, я відчув, ніби наполовину ­помер сам».

Понад 10 років Гессе працював над найбільшим своїм твором — романом «Гра в бісер», який заслужено вважають вершиною світової інтелектуальної прози. Ця книга про вигадану країну Касталію стала, за його власним ­висловом, втечею, прихистком від жорстокої міжвоєнної ­буденності. Після неї митець уже писав лише нариси і ­вірші. Але своє творче виснаження він сприймав філософськи: «Думаю, я просунувся на крок у мистецтві в тому сенсі, що навчився сподіватися на краще і переживати ­терпляче періоди творчої пасивності, боротьби, дратівливості та нерозуміння, сприймати ці нещастя як привід для меди­тації».

Втім, заборона публікації «Гри в бісер», а також ще час­тини книг автора у нацистській Німеччині дуже боляче його зачепила. У скрутні часи він був змушений продавати свої рукописи. «Я буду продовжувати жити у відчаї від життя, позбавленого змісту, від самотності. Страждання, навіть найбезглуздіше, має з божественної точки зору своє значення».

Однак доробок Германа все ж був гідно оцінений. 1946 р. він отримав літературну премію Гете і найпрестижнішу Нобелівську премію — «за натхненну творчість, у якій усе з більшою очевидністю виявляються класичні ідеали гуманізму, а також за блискучий стиль». Щоправда, автор, який перебував у санаторії, на ­вручення нагороди не приїхав. На урочистій церемонії виступив шведський міністр, який проголосив: «Гессе закликає нас: уперед, підіймайтеся вище! Перемагайте самих себе! Адже бути людиною — це значить страждати від невиліковної подвійності, це означає розриватися між добром і злом».

В останні роки життя Гессе хворів на лейкемію, часто бував дратівливим і втомленим. У нього стрімко погіршу­вався зір, розраду він знаходив у класичній музиці, із за­хоп­ленням прослуховував концерти по радіо. Не одне десяти­ліття незмінну радість йому приносило заняття са­дів­ництвом. Це також виражало внутрішні ­суперечності Германа: з одного боку, він завжди поривався у мандри, а з ­іншого — бажав невідлучно обробляти свій клаптик землі. Помер письменник від крововиливу в мозок 8 ­серпня 1962 року уві сні.

* * *

Нескінченні конфлікти з оточенням, повсякчасне невдо­волення, неврози і психосоматичні захворювання не зламали Гессе. Завдяки сеансам психотерапії, ­творчому самовираженню, прискіпливому самоаналізу й усвідомленню власних душевних проблем він здолав потяг до само­губства, прожив довге і плідне життя, залишив визнач­ний слід в інтелектуальній літературі. Недарма митець писав: «Найвища мета, яку може поставити ­перед собою особистість, — це, на мою думку, додати у свою душу якомога більшу гармонію»

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
у соцмережах:

Партнери