Герман Гессе: магістр втечі

Герман Гессе

 

Герман Гессе

Видатний німецький поет і письменник, автор відомих романів «Гра в бісер», «Степовий вовк», «Сіддхартха» та ін., лауреат Нобелівської премії з літератури Герман Гессе (1877–1962) вважав власні твори лише «задовгою спробою розповісти історію свого духовного розвитку». «Геніальний інтроверт», він не міг бути щасливим ні в родинному колі, ні в жодному навчальному закладі, ні у трьох шлюбах. Як форму протесту митець завжди обирав втечу — у кризові моменти кидав усе й вирушав мандрувати. І лише з роками він навчився долати внутрішню роздвоєність і знаходити гармонію у собі. Не останню роль у цьому відіграли психоаналіз і терапія творчим самовираженням.

Дитинство чарівника

Письменник народився 2 липня 1877 р. у ­релігійній сім’ї. Його мати Марія Гундерт (1842–1902) була ­донькою місіонерів і з’явилася на світ в Індії, де її батьки проповіду­вали пієтизм (різновид лютеранства, для ­якого характерне особливе благочестя). Задумлива і понура, в дитинстві вона відзначалася слабкою нервовою конституцією, що, однак, не завадило їй продовжити родинну справу. Марія очолювала індійську школу для дівчаток і поринула в місіонерську діяльність, вийшовши заміж за піє­тиста Чарльза Інзберга. Рано овдовівши, вона з двома синами переїхала до німецького міста Кальв, де 1874 р. знову вийшла заміж. Її другий чоловік, молодий теософ і відданий проповідник Йоганнес Гессе (1847–1916) був субтильним і нервовим, схильним до психосоматичних розладів і різких переходів від меланхолії до збуд­жен­ня, успадкованих від рано померлої матері. Це дало ­підставу деяким біографам (наприклад, Жаклін і Мішелю Сенес) припускати наявність у нього біполярного афективного розладу, що передався й нащадкам.

Герман став другою спільною дитиною подружжя. ­Окрім нього, в сім’ї були ще старша Адель і молодші ­Марулла та Ганс, ще двоє дітей померли маленькими. Свої ранні роки митець описував як безхмарні й ­оповиті серпанком казковості — не випадково його мемуарний нарис має назву «Дитинство чарівника». Письменник відзначався емоційністю і яскравою чуттєвістю. «Я був живим і щасливим хлопчиком, — пригадував він, — я грав із прекрасним різнобарвним світом і всюди почувався як удома, я радів моїм силам і здібностям, мої палкі бажання скоріше тішили мене, ніж розпинали». А ще дуже ­мріяв стати чарівником і навчитись перетворюватися на невидимку. Це прагнення Гессе зберіг на все життя, ховаючи своє ім’я за псевдонімами, оселяючись у загубле­них гірських селах й усамітнюючись у саду чи в ­робочому кабінеті.

Маленький Герман дивував батьків креативністю і нестандартністю мислення, схильністю до фантастичного сприйняття реальності й водночас здатністю до само­заглиблення. Так, усі свої бешкети він пояснював діями маленького схожого на тінь чоловічка, якого слід було беззаперечно слухатися й повторювати все за ним. ­Російський дослідник Григорій Канарш убачав у такій поведінці ознаки аутистичного мислення та характерний для письменника шизоїдний психотип.

У Гессе рано розвинулась виняткова самостійність у діях і суд­жен­нях, а також завдатки лідера. Хлопчик демонстрував погордливість та імпульсивність, ­протестував проти вимог батьків, раптово впадав у гнів, робив ­шкоду, бив інших дітей. Так, у нарисі «Короткий життєпис» ­митець пригадував: «Будучи за натурою янголятком і поступливим, ніби мильна бульбашка, я перед лицем заповідей будь-якого роду завжди показував себе норовистим, особ­ливо в юності. Варто було мені почути «ти повинен», як у мені все переверталося і я ставав невиправним». ­Занепокоєна Марія зізнавалася чоловікові: «Я тремчу від гадки, що може трапитися із цією шаленою дитиною, якщо ми помилимось у вихованні». Поки Йоганнес віддавав усі сили проповідницькій діяльності, тягар виховання шістьох дітей повністю ліг на плечі жінки. ­Ситуація ще більше погіршилась, коли 1889 р. виснажений неврозами голова родини змушений був пройти курс ­лікування у шпиталі для осіб із порушеннями діяльності мозку в Берні (Швейцарія).

Школа багато чого в мені зруйнувала

Як син пастора, Герман беззаперечно мав здобути релі­гійну освіту. Дитячі роки він провів у швейцарському ­Базелі та німецькому Кальві, де навчався в місіо­нерській школі та пансіоні «Брати Марії» відповідно. Там він зарекомендував себе як кмітливий і розумний учень, який уже в молодших класах почав писати власні твори. ­

Однак у віці 13 років настав переломний момент, коли він перетво­рився на справжнього важкого підлітка і став не­підконт­рольним батьками. Мати у відчаї ­нарікала: «Ми надто нервові, ­надто у чомусь слабкі, ми не можемо його втримати у рамках». Врешті було прийнято ­рішення 1890 р. відправити його до латинської школи в інше ­місто — Геппінген (Німеччина).

«Школа багато чого в мені зруйнувала, — підсумо­вував згодом митець. — Я там навчився лише латині та ­брехні». Будучи одного разу безвинно покараним, він назавжди втратив віру в авторитет учителів. Перебування у ­закладі поступово ставало для нього все більш нестерпним. На цьому тлі у Гессе розвинулися захворювання психосоматичного характеру: в листах до батьків він жалівся на частий головний біль, порушення слуху і раптові напа­ди диха­виці. Незворушний ректор зауважував: «­Стосовно нервів я переконаний, що достатньо поглянути на його батька, аби припинити дивуватися». До речі, схожі симптоми під час навчання демонстрував і його молодший брат Ганс, схильний до депресії.

Після складання державного іспиту Герман вступив до теологічної семінарії в Маульбронні (Німеччина), коли, за його власним висловом, «усередині мене вибухнули бурі». На той момент він уже остаточно вирішив, що не збирається пов’язувати життя з проповідництвом, унаслідок чого поглибився його конфлікт із батьками. Із-поміж братів і сестер Гессе спілкувався лише з ­Аделлю, а з батьком узагалі не розмовляв — усі свої ­зауваження висловлював у письмовому вигляді.

Вдома хлопчина ­поводився зухвало, роздратовано, ­завжди прагнув ­самотності. А потрапивши до семінарії, став першим порушником дисципліни, «не докладав ­зусиль волі до впорядкування своєї уяви» і лякав учнів ­проявами агресії та погрозами їх убити. Він ­продовжував хворіти, часом впадав у глибоку меланхолію («Я відчуваю, що немає сил ні думати, ні йти. Я ще якось можу сердитись, але я зовсім не радію ні світлу сонця, ні ­наближенню канікул»). Пізніше митець описав атмосферу закладу в ­романі «Під колесами».

На початку березня 1892 р. Герман неочікувано втік, навіть не взявши верхнього одягу. Вже наступного дня його знайшли, повернули і покарали ув’язненням у карцері. Ректор порадив батькам передати сина під опіку пастора Блюмгардта у Бад-Болль (Німеччина). Саме там юнак ­закохався у 22-річну Євгенію Кольб, яка не відповіла на його почуття взаємністю. Тоді він на заощаджені ­гроші придбав револьвер і ­здійснив спробу самогубства. ­Після цього, за наполяганням пастора, його відправили до лікарні для дефективних і хворих на істерію дітей у Штеттені (Рейнланд-Пфальц).

Гессе провів у закладі чотири місяці, впродовж яких не втомлювався слати додому обурливі листи на кшталт: «І ­тепер я вас як людських істот запитую, чи ­справедливо зараховувати до божевільних дебілів та епілептиків ­молодого чоловіка, у якого, за винятком певної нервової хибкості, пречудове здоров’я?»

Він рішуче відмовлявся визнавати себе хворим, ­батьки серйозно вважали його недуг моральним божевіллям, офіційно ж його лікували від меланхолії.

Герман, 1880 р.   Герман, 1880 р. Родина Гессе (Герман праворуч)   Родина Гессе (Герман праворуч) Митець у юності   Митець у юності

Останньою спробою Германа завершити освіту був ­ліцей у Канштатті (Німеччина), куди він потрапив після лікарні наприкінці 1893 р. Там 15-річний бунтар знову сумував, хворів і почав зловживати алкоголем. Він марну­вав вечори у п’яних компаніях, прогулював заняття і врешті був відрахований. Із того часу митець вдавався лише до самоосвіти, якою займався із повною самовід­дачею і щирим задоволенням.

Або поет, або ніхто

«Я всього лиш тільки й хотів — намагатися жити тим, що саме рвалося з мене назовні. Чому ж це було так ­важко?» — писав Гессе в романі «Деміан». Його взірцем для наслідування став зведений брат Теодор Ізенберг, який, усупереч волі матері вивчати фармацію, утік і став худож­ником. Герман уже в юності вирішив, що буде «або поет, або ніхто», однак при цьому «розумів, що покликання досягнути буде важко і ремесло це не приносить хліба». І тому змушений був здобути хоч якийсь фах. Ставши учнем у торговельному домі, юнак уже через три дні втік — і декілька діб схвильовані батьки ­розшукували його. Потім іще півроку він був помічником у батька і ­навіть цілих півтора року пропрацював у механічній майстер­ні та на фабриці годинників.

«Коротше кажучи, — підсумовував Гессе, — більше чоти­рьох років усі спроби зробити з мене хоч щось путнє закінчилися неминучим провалом, із жодним на­вчанням я не міг протягнути хоч скільки довго. Будь-яка спроба зробити з мене суспільно корисну людину завершувалась невдачею, іноді ганьбою і скандалом, інколи втечею і вигнанням». Зрештою він знайшов себе у ­царині книг — став учнем у книгарні в німецькому Тю­бінгені, а згодом перейшов до букіністичного магазину в ­Базелі.

Герман жив скромно й усамітнено, зате самостійно і подалі від батьків. Безперешкодне читання було йому за щас­тя. Він грав на скрипці та писав вірші, які ­брали до друку місцеві газети. Саме тоді письменник уперше відвідав Італію — відтоді мандри стали його пристрастю і втечею від буденності. Після них робота в магазині здавалася нудною й обтяжливою, пригнічений письменник весь час намагався економити, ­брався за підробітки, аби назбирати на нову подорож.

1899 р. вийшла друком перша книга Гессе «­Романтичні пісні», сповнена меланхолійних мотивів, а згодом збірка оповідань «Перша по півночі». Ще за два роки — «­Твори і вірші Германа Лаушера, видані посмертно» (це була ­перша ­спроба літературної містифікації). Написані в дусі класичного романтизму, всі вони лишилися ­непоміченими критиками й були засуджені батьками письменника. ­Цікаво, що він і сам був переконаним у провалі, адже його книги надто автобіографічні й незрозумілі іншим.

«Твори­ти завжди було для мене задоволенням і ­ніколи роботою», — зазначав юнак. Уже за першими ­пробами пера молодого автора ­пильно стежила читачка зі Страс­бурга Єлена Войт (1875–1961), яка наважилася ­надіслати йому сповненого захвату ­і піднесення листа. Між ними зав’язалася палка переписка, і дівчина почала ­наполягати на зустрічі. Коли вже все було узгоджено і сплановано, Герман останньої миті просто втік. Його ­дуже лякали як реальні взаємини, так і перспектива ­втратити ­свободу. ­

Єлена ж незабаром вийшла заміж за видавця Ойгена ­Дідеріха, якому народила чотирьох дітей. Однак це не зава­дило їм ще довгі роки листуватися і стати справжніми ­друзями на відстані.

Герман продовжував страждати на мігрень, безсоння і кон’юнктивіт, тому 1902 р. вирушив на лікування до Швейцарії. Там його застала звістка про смерть ­матері. Глибоко приголомшений, він усе ж не приїхав на її похорон. «Із дня на день я ношу маску, яка мене знесилює, я живу і говорю з людьми як звичайно, а потім у нічні ­години мене раптово починає переслідувати біль», — нарікав він і згодом вирушив у мандри Італією.

1904 р. відбувся довгоочікуваний прорив: новий ­роман Гессе «Петер Каменцинд» став справжньою ­літературною сенсацією. Автор здобув схвальні відгуки Стефана ­Цвейга, Томаса Манна і навіть Зигмунда Фройда. Твір був відзначений премією та приніс Гессе славу. ­Герман залишив роботу і став професійним письменником. У серпні того року він одружився.

Я жалкую, що не бурлака

За натурою Гессе був надзвичайно чуттєвим і враз­ливим. У його ранніх творах простежується романтична ідеалізація жінок і тонкий еротизм. Переживши кілька незрілих захоплень (Юлія Хеллман, Елізабет Ларош та ін.), у віці 26 років він нарешті вирішив створити сім’ю і зосередив увагу на одній зі своїх знайомих. 34-річна ­Марія (Мія) Бернуллі (1869–1963), донька відомого швейцар­ського математика, була талановитою ­піаністкою, керувала фото­ательє і поділяла його захоплення подорожами. ­Очевидно, в її особі Герман підсвідомо шукав заміну своїй померлій матері, турботу і затишок. ­Недарма в одному з листів до Єлени Войт він так описав ­взає­ми­ни з обраницею: «Я почуваюся неймовірно добре, мені ­здається, що я маленький хлопчик, наче мені 12 років».

М. Бернуллі, перша дружина   М. Бернуллі, перша дружина Р. Венгер, друга дружина   Р. Венгер, друга дружина Н. Ауслендер, третя дружина   Н. Ауслендер, третя дружина Єлена Войт, подруга   Єлена Войт, подруга

Та періоди ейфорії межували з моментами відчаю, коли після заручин Гессе писав батькові: «Жура не полишає мене, бо, якщо прислухатись уважно до внутрішнього ­голосу, я маю лишатися холостяком». 4 серпня 1904 року все ж відбулося весілля, після якого молодята ­замешкали в німецькому селищі Гаїнгофен на березі мальовничого Боденського озера. Уже за рік у них народився син ­Бруно. Але початковий щасливий і гармонійний період їхнього життя був нетривалим. Герман чимдалі більше страждав через внутрішні суперечності: з одного боку, він прагнув великої родини, домашнього комфорту, а з іншого — всіляко шукав самотності та власного простору, що були неод­мінною умовою для творчості. Переобтяжу­вали митця і численні господарські клопоти, необхідність ­догляду дружини, яка страждала то від меланхолії, то від анемії, а під час вагітності слабувала і потребувала супроводу в частих поїздках до лікаря.

Усе це обмежувало внутрішню свободу Гессе, який уже в перший рік по весіллі зізнавався: «Я жалкую, що я ­більше не самітник і не бурлака, й охоче віддав би те не­чис­ленне, що маю в домі, щастя, благополуччя за старий ­капелюх і лантух, аби знову радіти світові та через гори й ріки ­нести мій смуток».

Власне, так він і вчинив. Піші прогулянки швей­царськими полонинами незабаром змінилися поїздками до Мюнхена та Праги. Удома Герман постійно перебував у стані роздратування, нарікав на погіршення здоров’я, зневірився у літературній праці та навіть подумував піти в монастир. Митець знаходив розраду в догляді за садом і споруд­жен­ні нового будинку. Після народ­жен­ня 1909 р. другого сина Гайнера він постійно сварився з дружиною і намагався не перетинатися з нею та дітьми. Гессе не бувало вдома місяцями: то він оздоровлювався по ­санаторіях, то зала­годжував видавничі справи, то переніс операцію на апендицит, то їздив по конференціях і публіч­них читаннях. «Я знаю тільки одне: ні безпричинне блаженство грайливих дітей, ні випадкові перехожі, ні любов­не сп’яніння, ні запах липового цвіту мені поділяти не дано, — писав він. — Моя доля — слухати життя, яке вимагає, щоб я за ним прямував, навіть якщо не бачу в цьому мети і значення». Водночас митець майже не зауважував, що дружина також постійно перебувала у депре­сії та вже не ­здатна була повноцінно вести господарство.

А коли подружжя вже остаточно прийняло рішення розлучитися, остання спроба їхнього примирення закінчилася новою вагітністю Мії. Як зазначала дослідниця ­Жаклін Сенес, на той момент Гессе вже цілих шість ­років провів у стані нервової пропасниці, зневіри і втоми. Він і сам зізнавався, що моральні муки його настільки ­важкі, що він волів би за краще терпіти біль фізичного ­характеру. Герман перебував на межі нервового зриву і просто ­мріяв про втечу. Після народ­жен­ня третього сина, Мартіна, він ­нарешті здійснив свій давній задум — вирушив до Індії. Хоча, відвідавши Сингапур, Малайзію, Суматру та Цейлон, письменник, незалежно від його волі, скоротив свою подорож за станом здоров’я: мігрені, проблеми зі ­шлунком і тривожні розлади змусили його достроково ­повернутися додому.

1913 р. родина Гессе перебралася до Берна, ­розпочався один із найважчих періодів у житті митця. Саме тоді ­маленький Мартін захворів на менінгіт і потребував термі­нового ліку­вання. Потерпаючи від сильнього болю в ­спині, Мія пристрастилася до морфію, до того ж викликало зане­покоєння і її психічне ­здоро­в’я. Коли розпочалася Перша світова війна, письменник поривався на фронт, але його ­визнали непридатним для військової служби. На Гессе звалився шквал критики ­через пацифістські висловлювання і звинувачення у боя­гузтві за проживання у Швейцарії, що він дуже болюче переживав.

Герман працював у комітеті допомоги військовополоненим, родина жила на межі бідності. Незабаром він втратив батька, а в дружини діагностували шизофренію. У письменника почалася глибока психологічна криза.

Шлях до себе

1916 р. Гессе перебував у глибокій депресії. «Я ­відчуваю симптоми поганого настрою і занепад духу, те, що накопичувалося в мені довгі роки і тепер вимагає якихось дій… Можливо, до повернення у світ, а можливо, ще до глибшої самотності», — писав він.

Ще під час лікування на одному з курортів ­письменник зустрівся з професором Френкелем і зацікавився його ­ідеями про те, що невроз насправді може живити розум і уяву творчої людини. Перебуваючи пізніше у Люцер­ні, Герман познайомився з учнем Карла Густава Юнга — ­Йозефом Бернгардом Лангом, який відкрив йому психоаналіз. Митець, якому встановили діагноз «невроз нав’язливих станів» (обсесивно-компульсивний розлад), про­йшов курс електротерапії в приватній клініці. Також упродовж півтора року він відвідував сеанси психо­аналізу в ­доктора Ланга — загалом 60 сеансів по три години ­кожен. Герман настільки захопився цим напрямком, що почав ­самотужки студіювали праці Фройда, Юнга і Штекеля. «Шлях до себе більш священний, аніж усі ­бур­жуазні ­ідеали», — зазначав він.

Гессе в саду   Гессе в саду Сімейний затишок (у колі з третьою дружиною)   Сімейний затишок (у колі з третьою дружиною) Одна з останніх світлин, 1962   Одна з останніх світлин, 1962

Критики переконані, що саме під впливом ­психоаналізу сформувався неповторний світ творів Гессе — не реалістичний, а психосимволічний, який відображає внут­рішні пере­живання автора. Безпосередній плід терапії у ­доктора Ланга — роман «Деміан» (1919 р.), опублікований під псевдо­німом Еміль Сінклер, у якому письменник здій­снив спробу глибоко переосмислити своє дитинство і юність крізь призму психоаналізу. Сам лікар виведений у ньому в образі Пісторіуса. Відтоді всій ­письменницькій роботі Германа передувала внутрішня духовна робота, глибокий самоаналіз — невипадково всі свої твори він ­називав «біо­графією душі». У зв’язку з цим він, за власним висловом, «навчився по-новому дивитися на світ, а саме, через спів­переживання часу і психоаналізу ­цілком переорієнтував свою психологію».

Доктор Ланг зумів відкрити ще одну творчу грань ­митця — Гессе почав малювати. Спочатку терапевт спонукав його робити замальовки снів, а далі пацієнт уже сам почав створювати автопортрети й пейзажі. Він говорив, що йому відкрився «магічний світ уявного», адже на його полотнах «у дерев є обличчя, а будинки ­сміються чи танцюють, чи плачуть». Зацікавлений психо­логічним дослід­жен­ням особистості, Герман навіть видав книгу під назвою «Художник та психоаналіз».

І літературна творчість, і живопис були для митця не лише способами самовираження, а й безперечно вико­нували психотерапевтичну функцію, відображали його шлях до самопізнання, пошуки власного «я». Разом із сеан­сами психоаналізу вони допомогли йому здолати ­глибоку психологічну кризу. Надалі він осягнув, що всі його хвороби пов’язані з підсвідомістю і вчився­ ­боротися з ними за допомогою творчої сублімації.

У цей час родина Гессе вже фактично розпалася. Мія лікувалася від шизофренії у психіатричній клініці біля Цюріха, діти перебували у родичів або в пансіонах. ­Остаточне рішення про розлучення було прийнято в ­лютому 1919 р., митець вирішив «повністю ­присвятити себе ­роботі, але поза сім’єю».

Він перевіз дружину в Базель, а сам оселився в мальов­ничому селищі Монтаньйола на межі Швейцарії й ­Італії. «Я переживаю тут дні глибокої самотності. Я тут ­нікого не знаю. Але я працюю. Я багато малюю, це мені ­допомагає знайти правильні тони, коли я пишу. Тепер мені так ­багато хочеться висказати!»

Його заробітків у знеціненій після війни німецькій ­валюті ні на що не вистачало — Герман жив майже у злиднях. Але намагався відшукати гармонію в собі: він став прибічником натуралізму і навіть захопився нудизмом (який пропагував аж до старості).

«Я намагаюся ­пережити крах особистого життя, оду­жати і відчути те, що зараз відчуває вся Німеччина: ­прийняти те, що відбувається, не перекладаючи на чужі плечі ­відповідальності, але платити за неї і говорити долі «так»», — підсумовував Гессе.

Самотній вовк

Наступні роки письменник прожив у живописному італо­мовному кантоні Тічино на лоні мальовничої аль­пійської природи. Його справа з розлученням затягувалася. Середнього сина Гайнера, який теж страждав на невроз, Германові довелося забрати до себе. Мія самовільно зали­шила клініку і через адвоката намагалася повернути сина собі. Тоді митець знову почав втрачати душевну рівно­вагу і вирішив продовжити сеанси психо­аналізу. Він ­відвідував психоаналітичний гурток у Цюріху і познайомився з Карлом Густавом Юнгом, чиї професійні й особисті якості викликали у нього щире захоплення. Після його сеансів ­Гессе писав: «Юнг наділений тонким інтелектом, у нього прекрасний характер, він сповнений життя, блискучий, гені­альний. Я йому багатьом зобов’язаний».

Саме в цей час у житті митця з’явилася Рут Венгер (1897–1994) — молода швейцарська співачка, легко­важна і вибаглива, любителька домашніх тваринок. Гессе досить швидко влився в її родину, особливо дружні взаємини багато років пов’язували його з матір’ю дівчини — Лізою, яка теж була письменницею. Незабаром Герман ­опинився в ролі жениха, однак зробити рішучий крок довго не нава­жувався. Його непокоїли обтяжливі сумніви щодо природи їхніх із Рут стосунків, які він би волів перевести у звичайну дружбу, але було вже запізно.

«Я вагаюся з приводу шлюбу: здається, моя місія полягає скоріше в тому, щоб втілити у творчості власний життєвий ­досвід, — писав він. — Моя чуттєвість робить мене мало­придатним до одруження».

Нові хвилювання одразу ж позначились на стані здоров’я Германа — він знову хворів, лікував шлунок, горло, суглоби, оздоровлювався по санаторіях (усе це було описано в його «Записках про курортну психологію»), ­знову відвідував сеанси доктора Ланга. У Рут також виявили хворобу легень, яка загрожувала крахом її кар’єри ­співачки. Розлучення з Мією теж довго не було оформлене ­офіційно. Це відтермінувало новий шлюб письменника на невиз­начений час і дало йому змогу не один рік присвя­тити ­болючим ваганням. Юридична тяганина й оформлення швейцарського громадянства невимовно дратували ­митця, але при цьому він навмисне їх затягував. «Я старий, ­хворий, самотній, я не можу одружитися з доброї волі», — писав він у листі до сестри.

За тиждень до весілля (яке він назвав «доволі без­глуздою комедією») письменник зліг із високою темпера­турою, але це не врятувало його від неминучого. 11 січня 1924 р. 46-річний Герман і 26-річна Рут нарешті ­побралися. Проте вже за кілька тижнів він залишив свою молоду дружину в базельському готелі, а сам поїхав до ­Монтаньйоли, де й провів подальші 10 місяців. Та й наступні три роки подружжя фактично не жило разом. Вони не могли ­довго витримувати одне одного, не вели спільного господарства, зустрічалися лише час від часу і зазвичай у присутності батьків Рут. «Для письменника, мислителя, що звик прямувати своїм шляхом і грати у власні ігри самітника, ­набагато складніше, ніж іншим, жертвувати собою і ­забути про власне ,,я”», — зізнавався Гессе.

Митця знову почали діймати нездужання психосоматичного характеру, та й Рут безперервно курсувала ­туберкульозними санаторіями. Додавала клопотів і його перша родина. Хвора на шизофренію Мія інколи з’являлася без поперед­жен­ня, чим його дуже бентежила. Один її брат, Адольф, наклав на себе руки, інший, Фріц, — збоже­волів і лікувався в Базелі. Герман намагався налагодити стосунки із синами, та вони не завжди відпові­дали йому взаємністю. Доведений до відчаю, митець почав ­думати про самогубство і знову звернувся до ­свого психо­терапевта.

Йозеф Ланг був для Гессе не лише лікарем — він став йому близьким другом. Їхні стосунки не обмежувалися сеансами, а поширилися й на нічні походеньки. Герман, переживаючи невдачу свого другого шлюбу, зовсім пус­тився берега. Удвох із лікарем вони розучували ­новомодні танці, відвідували клуби і маскаради, зловживали алкого­лем, знайомилися з жінками (новий досвід, атмосферу еротики й екстазу письменник згодом переніс на ­сторінки своїх творів). Як і сподівався митець, Рут кинула його першою: напередодні його 50-річчя оголосила про намір розлучитися.

На суді вона охарактеризувала свого чоловіка як відлюдника, невротика і психопата. Гессе їй відповідав: «Ти говориш, що я багато чого в тобі зруйнував. Але я зруйнував лише картинку, яка була твоїм уявленням про мене. Руйнування ж мене самого у всіх моїх проявах — це ­єдине, чим я займаюсь останні два роки».

Чергова душевна криза письменника, однак, збагатила світову літературу одним із найвизначніших творів ХХ ст. — романом «Степовий вовк». Наскрізь автобіографічна, книга ця — ціла психологічна енциклопедія, сповне­на глибокого осмислення автором таких понять, як самот­ність, самогубство, розлад особистості, ­божевілля тощо.

Основна її частина — «Записки Гаррі Геллера» — має харак­терний підзаголовок «Лише для божевільних». ­Геллер — «геній страждання», який «виробив у собі ­геніальну, необмежену, жаску здатність до страждання».

Його душу постійно розривають дві істоти — людина, з її прагненням до кохання, затишку, впорядкованості та навіть міщанства, і степовий вовк, дикий, самотній і незалежний. І вихід Гаррі бачить лише у самогубстві, ­думку про яке плекає не одне десятиліття. Сам Гессе зазначав, що «історія Степового вовка хоч і зображує хворобу і ­кризу, але не недугу, яка призводить до смерті, не загибель, а її протилежність: зцілення». Це була ще одна ­спроба митця зрозуміти свою суперечливу особистість.

Бути людиною — це значить страждати

Письменник прожив довге життя, тривалістю 85 років, але про свій досвід говорив досить іронічно: «Якщо моя біографія має значення, то лише тією мірою, у якій цікавий особистий невиліковний невроз, що тимчасово відпус­кається розумом і є симптомом душі нашого світу». Та він ніколи не припиняв пошуки свого «я» і шляхів до внутріш­ньої гармонії.

Одразу по розлученню з Рут Венгер на її місце прийшла нова жінка. Нінон Ауслендер (за першим чоло­віком — Дольбін, 1895–1966) народилась і провела ­дитинство в Чернівцях. Донька юриста, вона вивчала спочатку медицину, була недовго заміжня за художником, але утвердилася в житті як історик мистецтва. Ще 1910 р. вона захопилася творами молодого Гессе і почала з ним листуватися.

Але на відміну від Єлени Войт, яка так і лишилася для митця лише епістолярною подругою, Нінон познайомила­ся з кумиром особисто, і з 1927 р. вони почали жити ­разом, хоча офіційно побралися лише за 4 роки.

Союз цей, порівняно з попередніми шлюбами Германа, виявився найбільш стабільним. Найперше, Нінон поважала право митця на внутрішній простір — вона не тиснула на нього, не ставила вимог і лишала свободу, не­обхідну для його творчості. У віллі над озером Лугано подружжя мешкало на різних половинах. Зріла і само­достатня, жінка була поглинена власними дослід­женнями, часто їздила у тривалі археологічні експедиції, до яких чоловік також ставився з розумінням і навіть захопленням. Однак при цьому Гессе зізнавався: «Я не знаю довер­шеної форми любові, шлюбу чи дружніх стосунків. Мені здається, частина мого єства завжди була прихованою і позначеною самотністю, без участі кого-будь».

Проте письменнику вдалося налагодити взаєми­ни з дітьми — на схилі віку його коло спілкування фактично обмежилося синами і внуками. Герман пережив смерть усіх ­своїх братів і сестер, рідних і зведених. Найтрагічніше ­пішов із життя Ганс. Схильний до нервових розладів, він дуже цінував свою посаду в бюро, і страх втратити місце набув у нього маніакальної форми. Завжди розгніваний, виснажений нескінченними підозрами у шпигунстві за собою, він вчинив самогубство 1935 р., порізавши вени ножем. Хоча найболючіше письменник пережив втрату сестри Аделі 1949 р., яка його «буквально паралізувала, я відчув, ніби наполовину ­помер сам».

Понад 10 років Гессе працював над найбільшим своїм твором — романом «Гра в бісер», який заслужено вважають вершиною світової інтелектуальної прози. Ця книга про вигадану країну Касталію стала, за його власним ­висловом, втечею, прихистком від жорстокої міжвоєнної ­буденності. Після неї митець уже писав лише нариси і ­вірші. Але своє творче виснаження він сприймав філософськи: «Думаю, я просунувся на крок у мистецтві в тому сенсі, що навчився сподіватися на краще і переживати ­терпляче періоди творчої пасивності, боротьби, дратівливості та нерозуміння, сприймати ці нещастя як привід для меди­тації».

Втім, заборона публікації «Гри в бісер», а також ще час­тини книг автора у нацистській Німеччині дуже боляче його зачепила. У скрутні часи він був змушений продавати свої рукописи. «Я буду продовжувати жити у відчаї від життя, позбавленого змісту, від самотності. Страждання, навіть найбезглуздіше, має з божественної точки зору своє значення».

Однак доробок Германа все ж був гідно оцінений. 1946 р. він отримав літературну премію Гете і найпрестижнішу Нобелівську премію — «за натхненну творчість, у якій усе з більшою очевидністю виявляються класичні ідеали гуманізму, а також за блискучий стиль». Щоправда, автор, який перебував у санаторії, на ­вручення нагороди не приїхав. На урочистій церемонії виступив шведський міністр, який проголосив: «Гессе закликає нас: уперед, підіймайтеся вище! Перемагайте самих себе! Адже бути людиною — це значить страждати від невиліковної подвійності, це означає розриватися між добром і злом».

В останні роки життя Гессе хворів на лейкемію, часто бував дратівливим і втомленим. У нього стрімко погіршу­вався зір, розраду він знаходив у класичній музиці, із за­хоп­ленням прослуховував концерти по радіо. Не одне десяти­ліття незмінну радість йому приносило заняття са­дів­ництвом. Це також виражало внутрішні ­суперечності Германа: з одного боку, він завжди поривався у мандри, а з ­іншого — бажав невідлучно обробляти свій клаптик землі. Помер письменник від крововиливу в мозок 8 ­серпня 1962 року уві сні.

* * *

Нескінченні конфлікти з оточенням, повсякчасне невдо­волення, неврози і психосоматичні захворювання не зламали Гессе. Завдяки сеансам психотерапії, ­творчому самовираженню, прискіпливому самоаналізу й усвідомленню власних душевних проблем він здолав потяг до само­губства, прожив довге і плідне життя, залишив визнач­ний слід в інтелектуальній літературі. Недарма митець писав: «Найвища мета, яку може поставити ­перед собою особистість, — це, на мою думку, додати у свою душу якомога більшу гармонію»

Підготувала Олена Тищенко