Лу Андреас–Саломе: від філософії до психоаналізу

Луїза фон Саломе

 

Луїза фон Саломе

Луїза Густавівна фон Саломе (за чоловіком Андреас, 1861–1937) була винятковою жінкою для своєї доби. Письменниця, філософ, психоаналітик, вона гуртувала довкола себе провідних інтелектуалів, була супутницею Ніцше і Рільке, товаришувала з Фройдом тощо. Її вільнолюбство, незалежність і самодостатність ішли настільки в розріз із тогочасною етикою, що їй навіть приписували моральне божевілля. В особистому житті, що обросло цілим шлейфом легенд, вона пройшла неймовірну еволюцію від повного заперечення тілесного кохання до глибокого осмислення жіночої сексуальності, результатом чого стала її філософська праця «Еротика» та 25-річна практика у царині психоаналізу.

Фантастична самотність

вгору

Лу Саломе, Льоля (як кликали її в сім’ї) ­народилася 12 лютого 1861 р. у Санкт-Петербурзі. Її батько — гене­рал Густав фон Саломе (1807–1878), прибалтійський німець із французької крові, зробив блискучу ­військову кар’єру і в молоді роки не відмовляв собі в розвагах. Одружившись уже у зрілому віці, він захопився ідеями реформатської церкви і став украй благочестивим. У його характері одночасно уживалися бурхлива запальність (яку успадкували всі його діти) із щирістю та довірливістю. Його набагато молодша дружина, ­Луїза Вільм (1823–1913), донька цукрового фабриканта німецько-данського поход­жен­ня, була діяльною й енергій­ною жінкою: рано осиротівши, з юних літ сама ­керувала великим господарством, але «без довгих роздумів розчинила свою самостійність, активну натуру в жіночності й материнстві».

Густав фон Саломе, батько Лу

 

Густав фон Саломе, батько Лу

«Моє дитинство минало в атмосфері фантастичної ­самотності», — пригадувала Льоля. Вона була наймолодшою дитиною і мала п’ятеро старших братів, що ­стало визначальним, — за її власним зізнанням, пізніше в усіх чоловіках, які траплялися їй на життєвому шляху, підсвідомо вбачала риси своїх братів. У дитинстві вона була відділеною від їхніх хлоп’ячих розваг і ­виховувалася окре­мо — релігійною нянькою. Однак із віком стосунки між братами і сестрою ставали все приязнішими і ґрунту­ва­лися на взаємній підтримці.

На момент народ­жен­ня Льолі її батькам було 53 і 38 років відповідно. Мати не визнавала жодних проявів почуттів, найвищими ідеалами жінки були само­владання й почуття обов’язку, чого вона чекала і від ­своїх дітей, наяв­ність із-поміж яких доньки її незмінно розчаровувала. Батько дівчинки все ж виказував до неї певну ніжність, але соромився цього при дружині.

Сім’я Саломе входила до найближчого ­імператорського оточення і являла собою класичний зразок аристократії та патріархального устрою, коли вдома розмовляли виключно німецькою чи французькою і за появи в ­кімнаті жінки чоловіки підводились. Усі діти мали ­невідступно виконувати волю батька. Внаслідок цього жодному із синів не вдалося реалізуватися в бажаних сферах — голова родини заздалегідь визначив, хто з них мав стати лікарем, хто військовим, а хто інженером. Але батьківський вибір усі вони сприймали з гідністю, демонструючи все життя працьовитість і відданість своїй справі.

Луїза Вільм, мати Лу

 

Луїза Вільм, мати Лу

Зовсім іншою зростала Льоля. «Те, що нас поєднувало, і те, що роз’єднувало, доходило тільки до певної межі, за якою лишався деякий простір для свободи, — писала вона про своїх рідних. — Для мене ця межа означала, наприклад, що я маю мовчати і лишатись одинокою, зберігаючи водночас щиросердну довіру до батьків». Уже змалечку дівчинка була самостійною і заглибленою у власний внутрішній світ. Протягом певного часу вона нездужала на так звану хворобу росту (внаслідок сильних болів у ногах не могла ходити), а також мала спадкову схильність до туберкульозу, від якого пізніше помер її улюблений брат Євгеній. Маючи бурхливу фантазію, Луїза вигадува­ла захопливі історії, героїв яких любила більше за своїх ляльок, — однак уже в ранньому віці втратила віру в Бога. Спочатку Льоля здобувала освіту в приватній англійській гімназії, а згодом у найпрестижнішій ні­мецькій Петершуле, у яких, за її висловом, так нічому і не ­навчилася. Не приваблювало її й дівоче товариство — бувши інтровертом, вона зовсім не поділяла захоплень однолітків і взагалі мало цікавилася шкільним життям. Але пере­ступивши межу підліткового віку, Саломе почала де­монструвати власний норов. Під час навчання у ­старших класах вона була обурена тим, що більшість предметів викладали російською. Через що навіть суворий батько пішов їй на поступки і дозволив вільне відвідування школи.

Боротьба з традиціями

вгору

Агресивну підліткову поведінку Луїзи засуджували і брати, особливо Євгеній. Одного разу у відповідь на зауваження дівчина пожбурила у нього чашку з гарячим молоком, але облилася сама, отримавши опіки. «Усі мої думки і бажання складалися в боротьбі із сімейними традиціями і завдавали прикрощів», — підсумовувала вона. Найбільшим проявом непокори стала її відмова проходити обов’язковий обряд конфірмації у реформатській церкві та вихід із релігійної общини.

Льоля у 16 років

 

Льоля у 16 років

Юна Саломе таємно сама обрала наставника — нідерландського пастора Гендрика Гійо, якому надіслала ­листа: «Вам пише 17-річна дівчина, така самотня у власній родині та серед свого оточення, — самотня у тому сенсі, що ніхто не поділяє її поглядів, не кажучи вже про потяг до серйозних глибоких пізнань». Після закінчення ­школи Луїза самостійно вирішила, які галузі їй слід вивчати, і шукала гідного вчителя. І ним став Гійо, який близько двох років без відома її батьків студіював із нею філософію, літературу та історію релігії. Учениця виявилася настільки здібною, що згодом уже власноруч писала для нього проповіді. Це саме від Гендрика вона отримала скоро­чення імені — Лу, адже нідерландець просто не міг вимовити «Льоля».

Зрештою 42-річний священик, що мав двох дітей Луї­зи­ного віку, закохався у свою протеже, змусив її все розповіс­ти матері (батько Саломе помер 1878 р.) і навіть зібрався оформлювати розлучення, аби ­одружитися з нею. Проте ціле­спрямована і дещо егоїстична дівчина мала намір присвятити себе науці, а не жертвувати далеко­глядними планами заради шлюбу і тому у вирішальний момент відмовилась «спуститися з небес на землю»: «Те, що я обожнювала, раптом одним ­ударом залишило моє ­серце, мою душу і стало мені чужим».

Євген Саломе, улюблений брат

 

Євген Саломе, улюблений брат

На своїх ранніх світлинах Лу незмінно була ­затягнута у глуху чорну сукню, що ніби підкреслює її неприступність та аскетизм. Висока і тендітна, вона періодично непритомніла і внаслідок хвилювань через пастора і втрату батька мала легеневу кровотечу — але, попри це, вирішила продовжувати навчання. Оскільки в Російській імперії жінки не могли здобути вищу освіту, ­Саломе вмовила матір супроводжувати її до Цюриха, де вона записалася на курс філософії. Гійо допоміг їй не лише отримати закордонний паспорт, а й, за її висловом, «увійти в життя, куди я взяла із собою скоріше хлопчачу готовність до дії, ніж жіночу приязнь».

1880 р. дівчина назавжди залишила батьківщину і відтоді мешкала лише в Європі. У мемуарах вона пригадувала, як один знайомий обурено зазначив із цього приводу: «Замість смутку за домом і каяття з приводу безталанно проведеної юності — відчуття задоволення і щастя! Що ж це, як не моральне божевілля!»

Сама Лу гордо відповідала на це: «Я не можу йти за будь-­чиїм прикладом і сама не хочу бути ­прикладом для ­кого-будь, навпаки, я збираюсь будувати своє ­життя так, як вважаю за потрібне, і доб’юся свого, чого б мені це не вартувало». Однак на заваді навчанню знову ­стали проблеми зі здоров’ям: через загострення хвороби легень вона все ж змушена була залишити університет та поїха­ти на лікування до Італії й відтоді займалася лише само­освітою.

Ходяча філософія

вгору

Мешкаючи в Римі, Саломе входила до інтелектуального гуртка письменниці Мальвіди фон Мейзенбуг, де навесні 1882 р. познайомилася з німецьким філософом ­Паулем Ре (1849–1901). Дівчина одразу ­відзначила у нього неймовірну доброту, «яка спочивала на його таємній ненависті до самого себе», а також ­меланхолійний характер зі схильністю до суїцидальних думок (він ­навіть носив із собою ампулу з отрутою). Але головною його проб­лемою була патологічна залежність від азартних ігор. Та зустріч із Саломе змінила все: Ре подолав не тільки лудоманію, а й песимізм, став цікавим спів­бесідником із яскравим почуттям гумору. І хоча у ­своїх працях «Психо­логічні спостереження» і «Поход­жен­ня моральних почуттів» він обстоював думку, що ­одруження є філософськи нераціональним заняттям, уже незабаром зробив дівчині пропозицію руки і серця, яку вона не роздумуючи відкинула.

Юна Лу

 

Юна Лу

Лу повідомила, що найбільше цінує власну свободу і мріє про чоловіка, який би жив із нею в суто інтелектуальному союзі. І Пауль погодився на її ­умови. Ба більше, до них незабаром приєднався ще один філософ — славетний Фрідріх Ніцше (1844–1900).

Оголошення 21-річної Саломе про те, що відтепер вона мешкатиме комуною з двома старшими ­чоловіками, ­викликало хвилю обурення й осуду. Мати Лу була ­просто шокована, хотіла забрати доньку назад до Росії та навіть викликала для цього її брата Євгена. Проте дів­чина ­знехтувала суспільною думкою і виру­шила зі своїми ­компаньйонами у подорож. Разом вони студію­вали ­філософію, читали художню літературу, писали твори і жили праведно «на висоті шість тисяч футів над рівнем людини».

Із тих часів збереглося унікальне їхнє фото: Ніцше і Ре запряжені у візок, на якому їде Саломе, поганяючи їх батіжком. Це пізніше Ніцше писав: «Ідеш до жінки? Не забудь канчук», а тоді він був настільки зачарований своєю співмешканкою, що вже за місяць зробив їй пропозицію через Ре, а згодом повторив її особисто — але обидва рази дістав відкоша. «Вона поривчаста, як орел, сильна, як левиця, і при цьому дуже жіночне дитя», — говорив про неї філософ. Та незважаючи на оспівані ним «філософську відкритість» і «спільність думок», у їхні стосунки закралися суперечності зі сценами ревнощів, інтригами та втручанням сестри Ніцше Елізабет. Саме вона доклала максимум зусиль, аби огородити ­Фрідріха від впливу молодої інтелектуалки, хоча при цьому скрушно визнавала: «Треба віддати їй належне — вона справді ходяча філософія мого брата».

Гендрик Гійо, вчитель Лу

 

Гендрик Гійо, вчитель Лу

Врешті Ніцше вийшов із комуни, зазначивши як підставу «жахливий характер» Лу і назвавши її «втіленням взірцевого зла». Біографи переконані, що вона справді була єдиним коханням філософа і надихнула його на створення книги «Так говорив Заратустра» (а сама присвятила йому працю «Фрідріх Ніцше в дзеркалі його твор­чості»). На той час він уже був тяжко хворим — страждав від нестерпного головного болю і стрімко втрачав зір. ­Після розриву з дівчиною хвороба ­загострилася, і за кілька ­років Фрідріх опинився в психіатричній ­лікарні — детальніше про це в статті Ольги Устименко «Сумерки идолов» журналу «Нейро­News» (2011; 7: 80–84).

1883 р. Саломе оселилася з Ре в Берліні, де ­навколо них сформувався інтелектуальний салон із молодих філо­софів, природознавців та істориків. Так вони ­прожили три роки, не припиняючи дивувати громадськість, яка жартома нарекла Пауля «придворною дамою» при ясно­вельможній Лу.

Формальним приводом до розпаду їхнього ­платонічного союзу став вступ «братика Ре» на медичний факультет Мюнхенського університету, але справжня причина полягала в заручинах Саломе, яка несподівано зібралася заміж.

Віддалені континенти

вгору

Карл Фрідріх Андреас (1846–1930), у чиїх жилах ­текла німецька, вірменська і малайська кров, був поліглотом, видатним іраністом, професором сходознавства і ще одним чоловіком, який просив руки Лу і якому вона відмовила. Після невдалого освідчення він дістав ножа і на очах у дівчини увігнав його собі в груди. Наречений вижив і ще й отримав від неї довгоочікувану згоду на шлюб, щоправда, з однією умовою: жодних статевих стосунків.

Пауль Ре

 

Пауль Ре

«Це був не єдиний випадок, коли ми опинялися на межі смерті, вирішували звести рахунки з життям, — підсумовувала вона на схилі віку. — Нас обох однаковою мірою охоплювало почуття безпорадності та відчаю».

Їхнє весілля відбулося 20 липня 1887 р. Усі наступні 43 роки заміжжя Саломе не зрадила своїм переконанням — чоловік так і не зміг добитися від неї близькості. Зокрема, у її спогадах описано один характерний епізод: як Андреас прийшов до неї вночі сповнений рішучості та за це трохи не поплатився життям, — налякана Лу заледве його не задушила.

Карл Фрідріх, старший за дружину на 15 років, був дуже поважним і педантичним, схильним до перенавантажень, але внутрішньо роздвоєним. Подекуди він бував загадково мовчазним, інколи — нестриманим і безпідставно роздратованим, рідко доводив справи до кінця. Саломе одразу взяла собі за правило не відволікати його від праці та взагалі не турбувати.

У мемуарах «Прожите і пережите» вона писала: «Коли ми були вже в похилому віці, я так рідко підходила до свого чоловіка з тим, що було важливе для мене, наче для цього треба було їхати до нього з Японії чи Австралії, а якщо це все ж відбувалося, мені здавалось, що я вперше ступаю на ще більш віддалені континенти».

Фрідріх Ніцше

 

Фрідріх Ніцше

Лу безперешкодно займалася власними ­інтересами, самоосвітою, творчістю, які абсолютно не цікавили ­Андреаса. Новий статус розширив її можливості та коло знайомих. Тепер навколо неї гуртувалися переважно письменники, серед яких були такі митці, як Герхард Гаупт­ман, Август Стрінберг, Кнут Гамсун, Франк ­Ведекінд, ­Артур Шніцлер та ін.

Біографи стверджують, що після п’яти років заміжжя Саломе все ще лишалася незайманою і саме тоді ­зустріла журналіста й політика Георга Ледебура (1850–1947). Вона писала, що це було всеохопне «почуття страху, можливо, навіть сильніше, ніж те, що відчуває ­високоморальна заміжня жінка, коли помічає, що несподівано для себе починає закохуватися в іншого чоловіка». Так, у ­мемуарах Лу називала його благородним другом, який допоміг їй «визволитися від майже нестерпної самотності». І хоча вона подарувала Ледебуру свою цноту, проте так і не підкорилась його вимозі подати на розлучення.

Натомість її стосунки з Анреасом перетворилося на суцільний стрес, хитання між чоловіком і коханцем призвели до депресії й безсоння. «Справжнє значення цієї пригоди для нашого шлюбу полягало в тому, що вона показала повну неможливість подальшого існування ­нашого союзу, — підсумовувала жінка. — Після місяців ­болючого спільного життя, що переривалося розставаннями, утвердився новий погляд на речі. Зовні не змінилося нічого, внутрішньо — усе. Наступні роки були заповнені численними подорожами».

Пізня весна

вгору

1894 р. Саломе переїхала до Парижа, надалі часто мандрувала Європою, зрідка повертаючись до Німеччини. Дослідник Олександр Еткінд у книзі «Ерос ­неможливого» зазначав: «Чоловік не міг схилити її до ­близькості, на яку мав право, оскільки вона цього не хотіла. Коли ж їй захотілося близькості з іншими чоловіками, вона не стала жертвувати своїми бажаннями заради ­нього».

Лу, Пауль Ре і Фрідріх Ніцше, Райнер Марія Рільке, 1882

 

Лу, Пауль Ре і Фрідріх Ніцше, Райнер Марія Рільке, 1882

Біографи лише роблять припущення, хто з-поміж її численних європейських знайомих був просто другом, а з ким її пов’язували сексуальні стосунки. Водночас вона все ж дбала про добре ім’я чоловіка, намагалася не компрометувати і вчасно знищувати листування — хоча сам він мав доньку зі служницею.

Однак Лу шукала в стосунках не лише новий сексуальний досвід, а й почуття. Так, навесні 1897 р. вона познайомилася з австрійським поетом Райнером Марією Рільке (1875–1926). На момент зустрічі їй було вже 35 років, йому — 21. Рільке кликав її «моя весна», вона писала, що «попри різницю у віці, я весь час росла, все далі й далі вростаючи в мою юність! І тільки тепер я є тим, чим інші стають у вісімнадцять: повністю ­сама собою».

Їхні стосунки тривали чотири роки, упродовж яких Саломе була для поета музою, коханкою і ледве не матір’ю, хоча сама зазначала: «Нам суджено було стати братом і сестрою, але ще в ті міфічні часи, коли інцест не перетворився на гріх». Це саме вона порадила йому змінити жіночне ім’я Рене на виразне Райнер, ­спонукала ­вивчати російську мову і літературу та супро­воджувала його в подорожі Російською імперією (під час яких вони ­відвідали також Київ, Канів, Полтаву і Харків).

Саломе з чоловіком Ф.К. Андреасом, 1886

 

Саломе з чоловіком Ф.К. Андреасом, 1886

За ­своєю натурою Рільке був вразливим та інфантильним, украй збудливим і невпевненим у власному здоров’ї, дуже боявся раптової смерті. Періоди творчого ­піднесення чергувалися в нього із циклами меланхолії з повною втратою працездат­ності та істеричними реакціями. Саломе оточувала його турбо­тою, допомагала долати страхи, сумніви і депресію.

Вони розійшлися 1901 р., коли поет одружився зі скульпторкою Кларою Вестгофф, однак їхній шлюб розпався одразу після народ­жен­ня доньки. Лу продов­жувала підтримувати Райнера листовно ще понад два ­десятиліття і навіть радила пройти курс психоаналізу, але він відмовився, бо вважав, що саме страждання є стимулом для його творчості.

1901 р. був кризовим у житті Саломе. До розриву з Рільке додалася звістка про загибель Пауля Ре. ­Останні роки він мешкав у маленькому швейцарському селі, де працював лікарем для бідняків. 28 жовтня колишній філософ, йдучи горами, впав у річку й потонув. Чи був це нещасний випадок, чи самогубство — досі не з’ясо­вано. Цю новину Лу сприйняла вкрай болісно, ­назвавши Пауля найближчою людиною у житті, у неї почалися часті епізоди непритомності, а зрештою фахівець діаг­ностував невроз серця.

Райнер Марія Рільке

 

Райнер Марія Рільке

Фрідріх Пінельс (1868–1936), до якого вона звернулася, був не лише її лікарем, а й давнім другом і коханцем, частим супутником у подорожах, що не один рік плекав надію стати її чоловіком. Однак Саломе не збиралася пов’язувати з ним долю — навіть після того, як 1902 р. завагітніла. Вона втратила дитину влітку, впавши з дерева під час збору яблук. Біографи все ще ­сперечаються, чи була то випадковість, чи вдало прихований аборт, адже ставлення Лу до материнства було суперечливим.

«У любові жінки виникає фатальна точка, коли вона свідомо хоче здійснити перерод­жен­ня в собі ­дитинства коханої людини. Безсумнівно, неможливість ­відчути це по­збавляє жінку найціннішого, — писала вона і тут же додавала: — Ви знаєте, я жодного разу так і не насмілилась народити дитину? Таке переконання склалось у мене не в юності, а ще набагато раніше».

Die Erotik

вгору

Лу і Райнер під час відпочинку

 

Лу і Райнер під час відпочинку

Лу Саломе користувалася зовсім не типовою для того часу свободою, зберігаючи водночас амплуа заміжньої аристократки. Вона відверто говорила про те, що ­жінка має бути реалізованою не лише в інтелектуальній ца­рині, а й у сексуальній сфері. І навіть не боялася підтверджувати власною поведінкою право, подібно до чоловіків, вільно обирати інтимних партнерів, а також самостійно керувати питаннями дітонарод­жен­ня. Тож зовсім не дивно, що Лу вважали фатальною жінкою, яка без роздумів ­відкидала пропозиції заміжжя і перша роз­ривала сто­сунки.

Як писала дослідниця Женев’єва Фреє, «дивовижно споглядати, наскільки розумною вона була в аналізі ­своїх можливостей, від становища традиційної музи до занять творчою роботою на власний розсуд як новий інтелек­туал». Біографи підмічають цікавий факт: ті чоловіки Саломе, із якими її пов’язували суто тілесні взаємини, не лишили в її житті жодного сліду. Натомість інтелектуальна дружба тривала десятиліттями.

Лу і Райнер під час відпочинку

 

Лу і Райнер під час відпочинку

Однак самі чоловіки запам’ятовували її надовго. Так, шведський психіатр Пауль Б’єрр, який мав стосунки з нею упродовж двох років, пригадував: «У неї був дар повністю занурюватись у чоловіка, якого вона любила. Ця надзвичайна зосередженість розпалювала в її ­партнері якийсь душевний вогонь. За моє довге життя я ніколи не бачив нікого, хто розумів би мене так швидко, так ­добре і повно, як Лу… Вона, безумовно, не була за природою своєю ні холодною, ні фригідною, але втім не могла повністю віддаватися навіть у найпристрасніших ­обіймах. Її надзвичайно сильна воля, як правило, брала гору над чоловіками. Можливо, у цьому була трагедія її життя. Вона прагнула знайти звільнення від своєї сильної ­особистості, але марно».

Саломе (зліва), Фройд і Юнг на Веймарському конгресі психоаналитиків, 1911

 

Саломе (зліва), Фройд і Юнг на Веймарському конгресі психоаналитиків, 1911

Ще один коханець Саломе, єврейський філософ Мартин Бубер, вражений її досвідом в інтимних питан­нях, порадив написати про це книгу. Так, 1910 р. з’явилася «Еротика» («Die Erotik»), яка витримала цілих п’ять пере­видань. Її популярність була зумовлена ­передусім відвертими описами статевих стосунків, що, ­проте, аж ніяк не применшували високий науковий рівень ­праці. Лу насамперед намагалася висловити ­власну філо­софію кохання, основану на тверд­женні, що, чим інтелектуальнішою є людина, тим більші її ­вимоги в любові, тим швидше настає потреба зміни ­обранця. На її ­думку, справжнє кохання можливе лише тоді, коли партнери лишаються самими собою. Бо коли вони ­намагаються пристосовуватись одне до одного, «притира­тися», то втрачають інди­відуальність й один із них незмінно починає «паразитувати» на іншому.

Саломе обґрунтовувала, що чоловік і жінка ­сприймають статевий акт абсолютно по-різному: для чоловіка, який розщеплений на сексуальне й еротичне, — це ­просто момент задоволення, натомість для жінки — це цілісне ­явище, вершина її людської сутності. Жінка є для чоловіка зовнішнім символом його власного забутого минулого, того, що він подавив у собі. А інтелектуальне ­життя, своєю чергою, — це «цвітіння, перетворення великого сексуально визначеного кореня всього існуючого в абсолютно довершену форму».

Книга «Еротика» привернула увагу і самого Зиґмунда Фройда, який писав про авторку так: «Ідучи іншим шляхом, вона прийшла близько до результатів дослід­жен­ня».

Тепло психоаналізу

вгору

«Коли я повертаюсь до свого минулого, — писала Лу, — у мене з’являється відчуття, що я жила в очікуванні психо­аналізу із самого дитинства». Уперше з новим напрямом її познайомив уже згаданий Пауль Б’єрр. 1911 р. на його запрошення вона приїхала на Міжнародний психо­аналітичний конгрес у Веймарі, де ­познайомилася із Зиґмундом Фройдом. Австрійський психолог і невролог високо оцінив особисті якості Саломе, відзначивши її природний хист до психоаналізу, проте з певною недовірою поставився до її наміру ­розпочинати ­навчання в 50 років.

Віктор Тауск, хорватський
психіатр

 

Віктор Тауск, хорватський
психіатр

Наполеглива Лу після піврічного опрацювання ­теорії оселилась у Відні, де протягом 1912–1913 рр. відвідувала славетні Фройдові середи і слухала його лекції по вихідних. Він забезпечив їй надзвичайно теплий прийом — надсилав квіти й особисто проводжав до готелю. ­Паралельно вона бувала і на заняттях його опонента Альфреда Адлера, намагаючись зіставити їхні ­погляди на одні й ті самі явища. Зрештою Лу офіційно долучилася до «табору» Зиґмунда і стала не лише його ученицею, а й подругою: їхнє щире листування тривало повних 25 років.

Саломе засвоїла і розвинула вчення Фройда, збага­тивши його власними відкриттями, — її ­трактування психо­аналізу відзначається оптимізмом і більш радіс­ним світо­відчуттям. Так, нарцисизм у неї — це не ­інфантильний стан, до якого зріла людина може ­повернутися у разі нещастя, а позитивне відчуття любові до себе і єднан­ня з довкіллям, адже Нарцис дивився у лісове джерело і милувався не так власним обличчям, як його гармо­нією з природою. Проблема нарцисизму була для Лу невіддільною від творчості, а творчість — від жіночності. Вона продовжила розвивати ідею, що еротизм — ­втілення самої сутності жінки, він є необмеженим, може набувати різних форм, забезпечуючи свободу у відносинах із зов­нішнім світом.

Альфред Адлер

 

Альфред Адлер

За підрахунками біографів, Саломе опублікувала 139 наукових статей. Німецький невролог Віктор фон Вайц­зеккер писав із цього приводу: «Рідкісний випадок, коли людині вдалося глибоко опанувати психоаналіз і ­зберегти водночас власну індивідуальність».

Але професійні зацікавлення жінки знову ­переплелися з особистим життям. Достеменно відомо про її стосунки з амбітним хорватським психіатром Віктором Тауском, молодшим на 18 років. Їхні взаємини припинилися з його виходом з гуртка Фройда і від’їздом на фронт Першої світової війни як лікаря. Коли 1919 р. він вчинив самогубство, то мотиви таких дій вбачали саме у ­фатальному коханні до Лу.

Жодного разу Саломе так і не дозволила нікому аналі­зувати себе, хоча ніколи не соромилася оповідати про власний досвід, проводячи сеанси. Попри поважний вік, вона практикувала понад чверть століття, нерідко приймаючи пацієнтів по 11 годин поспіль. Це викликало непідробне занепокоєння Фройда, який писав їй: «Чи маю я це розглядати як невдало приховану спробу ­самогубства. Наскільки мені відомо, Ви не відзначаєтесь невротичним комплексом провини. Благаю Вас, припиніть». Лу приваблювала насамперед можливість пізнавати глибинні таємниці людської природи, тому за роки повоєнної інфляції вона часто консультувала пацієнтів безкоштовно.

«Я знаю той тихий успіх у мені самій, — успіх, який я долучаю до розряду теплих радощів, адже я сама — холодний звір, прив’язаний до небагатьох, тому я вдячна, що всередині психоаналізу можливе тепло», — зізнавалась вона.

Геній духу і серця

вгору

Саломе на схилі віку, 1934

 

Саломе на схилі віку, 1934

Професійна діяльність Саломе як психотерапевта пов’язана з Німеччиною. Крім власної практики в Геттінгені, вона також читала лекції у лікарнях, курувала психіатрів у їхній роботі з пацієнтами. Один із них лишив спогади: «У неї була дуже спокійна манера розмовляти і великий дар викликати довіру. У мене ­завжди було таке відчуття, що вона не лише все зрозуміє, а ще й пробачить. Я ні в кому більше не відчував такої заспокій­ливої доброти чи співпереживання. Вона була великим слухачем».

Коли після жовтневої революції Лу втратила свої ­статки і зв’язки з рідними, її підтримував Фройд, допо­магав фінансово, скеровував до неї пацієнтів. 1921 р. вона гос­тювала в його родині, зблизилась із донькою ­Зиґмунда Анною і написала разом із нею працю про дитячі мазохістські фантазії. Своєму вчителю ­Саломе присвятила книгу «Вдячність Фройду», ­стверджуючи, що сама можливість займатися ­психоаналізом є для неї справжнім щастям. Жодні інші стосунки, на її пере­конання, не наближаються за своєю ­якістю до ­взаємин ­аналітика і пацієнта, ніщо не дає такого ­глибокого ­розуміння людяності та не утверджує так людську гідність. Окрім наукових праць, Саломе ­писала також художні твори (романи «У боротьбі за Бога», «Ма», ­повісті «Рут», «Фенічка», збірки оповідань «Діти людські», «Пере­хідний вік» тощо), а ще мемуари і біографічні книги, які дослідники вважають недооціненими, адже авторка ­ніколи не квапилася з їхньою публікацією.

Колаж на Лу Саломе

 

Колаж на Лу Саломе

Цікавим є її осмислення психологічних джерел власної творчості: «Працюючи з поняттями, я відчувала, що займаюся виключно жіночою справою, але коли йшлося про художню творчість, я почувалася чоловіком. Причина цього пов’язана з моїми дитячими і дівочими переживаннями: у сферу понять, яку прищеплював мені Гійо, була втягнута моя любов до нього як жінки; ­навпаки, все, що збуджувало фантазію, натикалось на його заборону і могло уникнути покори й утвердитись у формі чоловічої орієнтації на непо­слух».

1930 р. Лу овдовіла й офіційно удочерила доньку Андреаса від служниці, Марію Апель. Із приходом до ­влади нацистів психоаналіз було проголошено «єврейською психологією» і заборонено. Книги Фройда спалювали на площах, а сам він змушений був емігрувати.

Могила Саломе в Геттінгені

 

Могила Саломе в Геттінгені

Саломе також зазнала гонінь: сестра Ніцше Елізабет написала на неї наклеп, назвавши «фінською єврейкою», і гестапо конфіскувало її бібліотеку. Лу не наважилась покинути Німеччину і, попри проблеми зі здоров’ям, ­продовжувала терапевтичну практику до 1935 р. Вона померла 7 грудня 1937 р. через ниркову недостатність у власному домі в Геттінгені, де й похована. Некролог на її смерть написав сам Фройд. Останніми словами Лу перед ­смертю були: «Усе своє життя я працювала і тільки працювала. Навіщо?»

Письменник Курт Вольф був переконаний: «Жодна жінка за останні 150 років не мала сильнішого ­впливу на німецькомовні країни, ніж Лу фон Саломе із Петербурга». А Петер Гаст назвав її «генієм духу і серця», адже їй вистачило рішучості зазирнути за найдальші ­горизонти як в інтелектуальній, так і в етичній сферах.

Лу не завжди могла провести чіткі межі між ­творчим, науковим обміном та особистими стосунками, під­тверджуючи своїм життям постулат про нероздільність сексуального й інтелектуального. Тому Лу Андреас- ­Саломе не можна трактувати однобоко лише як ­коханку чи музу видатних чоловіків — насправді її власний інтимний досвід ліг в основу самостійних думок, свіжих філософських ідей і багаторічної відданої праці психотерапевтом.

Що подивитися

вгору

Лу Саломе, сміливість бути вільною (2016)

(У гол. ролі — Катаріна Лоренц)

 

 

 

Німецько-австрійський байопік розкриває особистість Лу Саломе як талановитої жінки-науковця, виводячи її з тіні більш відомих супутників. Події стрічки розпочи­наються 1933 р., коли 72-річна Лу оповідає про своє життя біографу Ернсту Пфайфферу. Із її спогадів постають ­образи Гійо, Ніцше, Ре, Рільке, Андреаса і Фройда, кожен із яких подарував їй новий досвід на шляху до себе.

Коли Ніцше плакав (2007)

(У ролі Саломе — Кетрін Віннік)

 

 

 

Екранізація однойменного ­роману Ірвіна Ялома у жанрі альтернативної історії. Лу Андреас-­Саломе звертається по допомогу до психо­аналітика Йозефа Брейєра, вчителя Зиґмунда Фройда, занепокоєна станом здоров’я свого друга Фрідріха Ніцше, який насправді в неї закоханий. На її прохання Брейєр нібито лікує Ніцше від головного болю, але з часом пацієнт стає психотерапевтом для нього самого.

По той бік добра і зла (1977)

(У ролі Лу — Домінік Санда)

 

 

 

Європейська стрічка оповідає ­хроніку взаємин Лу фон Саломе, Фрідріха Ніцше та Пауля Ре. Детально зображено часи існування їхньої філософської троїстої комуни, а також передумови її розпаду з подальшим розкриттям життєвих доль усіх учасників. У фільмі майстерно переплетено біографічну факто­графію, філософські діалоги, тонкий психологізм, еротику і навіть ­балет.

Що почитати

вгору

Лу Андреас-Саломе «Прожите і пережите»

 

 

 

У мемуарних нарисах авторка книги торкається ключових моментів формування власної особис­тості — атмосфери батьківського дому, ставлення до Бога, переживання дружби і любові, стосунків із Фрід­ріхом Ніцше, Райнером Марією Рільке і ­Зиґмундом Фрой­дом, заміжжя і психоаналітичної практики. Також у виданні вміщено автобіографічні повісті Саломе, ­зокрема про відвідування нею Києва.

Лариса Гармаш «Лу Саломе»

 

 

 

Книга російської дослідниці з підзаголовком «Дивовижна історія життя і пригод духу» є спробою зібрати воєдино матеріали закордонних науковців, спогади друзів і власні записи Саломе. Авторка не лише вичерпно описує всі ­етапи життєвого шляху, а й намагається розкрити мотиви вчинків. Видання доповнене біографічними працями Лу про її сучасників.

Франсуаза Жиру «Лу. Історія вільної жінки»

 

 

 

Французька журналістка пропонує читачеві авторську інтерпретацію відомих фактів із життя Лу фон Саломе. Її книга не переобтяжена біографічними даними, проте у ній вичерпно розкривається неординарність жінки крізь призму її взаємин із видатними чоловіками. Наприкінці видання також наведено листу­вання Лу із Фройдом, Рільке і Ніцше.

Підготувала Олена Тищенко