сховати меню

Ефективність імуномоделювальної терапії окрелізумабом у пацієнтів із рецидивним перебігом розсіяного склерозу

сторінки: 41-45

Розсіяний склероз — одна з головних причин інвалідизації та зниження якості життя пацієнтів із неврологічними захворюваннями. Нині основою терапії цього захворювання є застосування імуномоделювальних засобів, зокрема і препарату гуманізованих моноклональних антитіл окрелізумаб.До вашої уваги представлено огляд статті F. Barkhof et al. «Onset of clinical and MRI efficacy of ocrelizumab in relapsing multiple sclerosis», опублікованої в журналі Neurology (2019; 93: e1778-e1786), яка присвячена аналітичному вивченню ефективності терапії окрелізумабом за клінічними ознаками та показниками ураження головного мозку у пацієнтів із розсіяним склерозом.

При розсіяному склерозі (РС) швидко розпочатий конт­роль клінічних проявів ­захворювання, а також ознак, що виявляють за допомогою магнітно-­резонансної томографії (МРТ), зокрема МРТ-ознак, є важливою терапевтичною метою, що дає змогу мінімізувати неврологічні ураження та необоротне ­зростання інвалідності (Kappos, O’Connor etal., 2013; Kappos, Giovannoni etal., 2015; Kappos, Radue etal., 2016).

У базових дослід­жен­нях із застосуванням хворобо­модифікувальної терапії (ХМТ) у пацієнтів із рецидивно-­ремітувальним РС (РРРС) відзначалося зменшення ­частоти загострень у річному обчисленні порівняно з прийманням плацебо або активним порівняльним ліку­ванням протягом 1–2 років. Хоча проведені пізніше досліджен­ня, зокрема дані ретроспективних аналізів, про­демонстрували переваги ХМТ уже через 12 тижнів ­після її початку (Calabresi etal., 2014; Kappos etal., 2015; Confavreux etal., 2014; Calabresi etal., 2014). Однак дизайн досліджень і ­частота обстежень нерідко обмежують відстеження настання ефекту, що особливо стосується результатів МРТ (Kappos, Radue etal., 2016; Miller etal., 2003; Kappos, Gold etal., 2008; Kappos etal., 2012).

Наприклад, у двох ідентичних дослід­жен­нях фази ІІІ, OPERA I (порівняльне дослід­жен­ня ефективності окрелізумабу та інтерферону β-1а в учасників із рецидивним РС) та OPERA II тера­пія окрелізумабом була ефективніша, ніж лікування ­інтерфероном (ІФН) β-1а, що сприя­ло зниженню частоти загострень у річному обчисленні, оціненої на 96-му тижні (первинний результат), у пацієнтів із рецидивним РС (РРС). Крім того, зниження проявів МРТ-ознак пато­логії порівняно з першим МРТ-дослід­жен­ням спостерігали вже на 24-му тижні ліку­вання (Hauser etal., 2017). У клінічному дослід­жен­ні фази II, присвяченому оцінюванню ефективності окрелізумабу в пацієнтів із РРРС, у межах якого МРТ-дослід­жен­ня проводили що 4 тижні впродовж перших шести місяців, зменшення ознак патологічних змін, за результатами МРТ, було очевидним уже між 12 і 24-м тиж­нями (Kappos, Li etal., 2011).

Швидкий початок ефекту окрелізумабу визначався його впливом на кількість В-лімфоцитів: відбувалося ­виражене зниження В-лімфоцитів у периферичній ­крові до 4-го дня, хоча потенційно це могло статися навіть протягом декількох годин (Brown, 2016). Автори цього ­дослідження мали на меті повторно оцінити частоту загострень у річному обчисленні, визначеної в ­дослід­жен­­нях фази III (OPERA I та OPERA II), а також даних МРТ, отриманих у дослід­жен­ні фази II, у більш ранні ­моменти часу, ніж ті, про які повідомлялося дотепер.

Матеріали та методи дослід­жен­ня

вгору

Дизайн дослід­жен­ня та пацієнти

У дослід­жен­ні фази II (код NCT00676715) за допомогою МРТ виявлено нову фокальну активність у головному мозку (нові вогнища ураження, помітні на Т1-­зважених зображеннях при конт­растному підсиленні гадолінієм, а також нові або збільшені вогнища ­ураження при отриманні T2-зважених зображень).

Це було багатоцентрове рандомізоване дослід­жен­ня вибору оптимального дозування окрелізумабу в пацієнтів із РРРС у паралельних групах, частково ­засліплене, із конт­ролем плацебо та ІФН-β-1а для внутрішньо­м’язового (в/м) введення. Демографічні показники та характеристики захворювання були збалансовані у всіх досліджу­ваних групах.

Основні критерії включення пацієнтів до дослід­ження:

  • вік 18–55 років;
  • діагноз РРРС (згідно з переглянутими 2005 р. критеріями МакДональда);
  • показник 1–6 балів за розширеною шкалою оцінювання ступеня інвалідності (EDSS) на вихідному рівні (Polman et al., 2005).

Пацієнтів рандомізували (у співвідношенні 1: 1: 1: 1) для отримання:

  • плацебо;
  • окрелізумабу в низькому (600 мг) або високому дозуванні (2000 мг) на 1 і 15-й дні;
  • ІФН-β-1а (30 мкг) в/м раз на тиждень.

Протягом перших шести місяців що 4 тижні ­проводили МРТ-сканування (Kappos, Li etal., 2011). У цьому дослід­жен­ні аналіз МРТ-активності мозку здійснювали для ІТТ-популяції (усі рандомізовані пацієнти, які ­отримали принаймні одну дозу досліджуваного препарату) учасників, які приймали окрелізумаб у дозуванні 600 мг (поточна затверджена доза), для порівняння з даними дослід­жен­ня фази ІІІ, у якому брали участь пацієнти з РРС.

Частоту загострень у річному обчисленні визначали для об’єднаної популяції ідентичних досліджень фази III, присвячених вивченню ефективності окрелізумабу: ­багатоцентрових рандомізованих подвійних сліпих із подвійним маскуванням, із конт­ролем ІФН-β-1a для підшкірного (п/ш) введення у пацієнтів із РРС (OPERAI [NCT01247324] та OPERAII [NCT01412333]) (Hauser etal., 2017).

Демографічні показники та характеристики захворювання були порівнянними для груп лікування як у ­межах кожного дослід­жен­ня, так і між ними.

Основні критерії включення до дослідження були:

  • вік 18–55 років;
  • діагноз РРС згідно з переглянутими 2010 р. критеріями МакДональда);
  • показник 0–5,5 балів за EDSS при скринінгу (Polman et al., 2010).

Узгодженість вихідних характеристик та ефектів лікування в обох дослід­жен­нях OPERA відповідала заздалегідь визначеним критеріям для об’єднаного аналізу ­ефективності, зокрема і частота загострень у річному об­численні (Hauser etal., 2017).

Пацієнтів рандомізували (у співвідношенні 1 : 1) для отримання:

  • окрелізумабу в дозуванні 600 мг шляхом внутрішньо­венної (в/в) інфузії що 24 тижні,
  • або ІФН-β-1a (п/ш) в дозуванні 44 мкг тричі на тиждень протягом 96-тижневого періоду лікування.

Інформацію про рецидиви збирали постійно під час планових неврологічних обстежень і будь-яких поза­планових візитів з ініціативи пацієнтів або за допомогою структурованих телефонних інтерв’ю, які проводили що 4 тижні (починаючи з 8-го), щоб виявити будь-які нові прояви неврологічних симптомів або їх погіршення (Hauser etal., 2017).

Класифікація доказових даних

У дослід­жен­ні отримано доказові дані класу II на користь того, що терапія окрелізумабом у пацієнтів із РРРС та РРС сприяла пригніченню МРТ-ознак захворювання у 4-тижневий строк і клінічної активності захворювання — протягом восьми тижнів.

Лабораторні дослід­жен­ня

Кількість лімфоцитарного антигену CD19-клітин є чутливим, але неспецифічним фармакодинамічним ­маркером ефективності антитіл проти лімфоцитарного антигену CD20. У дослід­жен­нях OPERA I та OPERA II антитіла проти CD19 використовували для визначення кількості CD20-позитивних клітин, оскільки окрелізумаб перешкоджав би аналізу антитіл проти CD20.

Клінічні результати та дані МРТ-досліджень

Первинною кінцевою точкою у дослід­жен­нях OPERAI та OPERA II було оцінювання частоти загострень у річному обчисленні на 96-му тижні, яке відображало кількість рецидивів (відповідно до попередньо визначених ­критеріїв), що виникали впродовж людино-року протягом періоду спостереження. Зокрема, визначено ймовірність першого задокументованого рецидиву нових невро­логічних симптомів РС або погіршення наявних уже ознак, які зберігалися понад 24 години, що безпосередньо передували стабілізації або поліпшенню неврологічного стану протягом принаймні 30 днів і супроводжувалися об’єктивним неврологічним погіршенням — ­збільшення показника за шкалою EDSS щонайменше на пів бала, на два бали — хоча б для однієї з відповідних функціо­нальних систем або на один бал для двох або більше функціональних систем (Hauser etal., 2017).

У межах дослід­жен­ня фази II МРТ головного мозку виконували на вихідному рівні, на 4, 8, 12, 16, 20 та 24-му тижнях протягом основного періоду з конт­ролем плацебо та наприкінці додаткового періоду із засліпленням щодо дози препарату на 96-му тижні — тільки для групи ­терапії окрелізумабом. МРТ-ознаками активності захворювання вважали нові вогнища ураження, помітні на Т1-зважених зображеннях при конт­растному підсилен­ні гадолінієм, а також нові або збільшені вогнища уражен­ня при отриманні T2-зважених зображень при будь-­якому ­скануванні після першого, зробленого на початку дослід­жен­ня.

Статистичний аналіз

Для ІТТ-популяції (всі рандомізовані пацієнти, що отримали принаймні одну дозу досліджуваного ­препарату) в дослід­жен­ні фази II дані щодо гострих МРТ-ознак ­активності за 12-тижневий період захворювання повторно аналізували для 4-тижневих етапів. Кількість ­нових уражень, помітних на Т1-зважених зображеннях при конт­растному підсиленні гадолінієм (на 4, 8 та 12-му тижнях), і кількість нових або збільшених вогнищ ураження при отриманні T2-зважених зображень, ­незалежно від типу посилення (­протягом 0–4, 4–8 і 8–12 тижнів), порівнювали у пацієнтів, які отримували окрелізумаб (600 мг), та у тих, хто приймав плацебо або ІФН-β-1a в/м, використовуючи негативну біноміальну модель, скориго­вану за вихідним станом уражень (для моделі T1: ­наявні або відсутні при ­отриманні T1-зважених ­зображень із підсиленням гадо­лінієм; для моделі T2: загальний обсяг ураження при отриманні T2-зважених зображень), базовим бальним показником за EDSS (≤ 2,5 або > 2,5) та географічним регіоном (США або решти регіонів світу). Дані МРТ у межах дослід­жен­ня фази II спочатку аналізували за допомогою тесту ван Ельтерена, стратифікованого за географічним регіоном і наявністю уражень, помітних на Т1-зважених зображеннях при конт­растному підсиленні гадолінієм (відсутні або наявні); однак тут використовували негативну біноміальну регресійну модель, узгоджену з аналізом МРТ-ознак у дослід­жен­нях фази III OPERAI та OPERA II (Hauser etal., 2017; Kappos, Lietal., 2011). Негативна ­біноміальна регресійна модель була скоригована для базового показника за EDSS і ­географічного регіону через основне припущення про те, що реакція цих заздалегідь визначених підгруп пацієнтів на терапію може бути різною.

Для ІТТ-популяції впродовж конт­рольованої фази ­лікування (від вихідного рівня до 96-го тижня) за об’єднаними даними досліджень OPERA I та OPERA II проводили ретроспективний попередній аналіз для порів­няльного оцінювання ефективності впливу терапії окре­лізумабом та ІФН-β-1a п/ш на показник ­частоти загострень у річному обчисленні протягом кількох ­етапів: 0–8, 0–12, 0–24 та 0–48-го тижнів. Для кожного етапу визначали скоригований показник частоти загострень у річному ­обчисленні, відношення ризиків (ВР) (при терапії окрелізумабом та ІФН-β-1a п/ш) та 95 % довірчий інтер­вал (ДІ) для нього і значення p із ­використанням ­моделі Пуассона, скоригованої для дослід­жен­ня (OPERAI або OPERAII), регіону (США або решта регіонів світу) та вихідного бального показника за EDSS (< 4,0 або ≥ 4,0).

Логарифмічно перетворений час впливу (у роках) брали як компенсувальну змінну для відповідного обчислення частоти рецидивів. Імовірність тривалості часу до першого задокументованого рецидиву на 8, 16, 24, 48, 72 та 96-му тижнях оцінювали за методом Каплана–­Мейєра та формулою Грінвуда. ­Відношення границь функцій ризику (окрелізумаб або ІФН-β-1a п/ш) та 95 % ДІ для нього були основані на моделі пропорційних ризиків Кокса, ­скоригованій для дослід­жен­ня (OPERAI або OPERAII), регіону (США або решта регіонів ­світу) та вихідного бального ­показника за EDSS (< 4,0 або ≥ 4,0). Значення p не коригували для кількох порівнянь.

Результати дослід­жен­ня

вгору

Демографічні показники та характеристики захворювання

У дослід­жен­ні фази II брали участь 163 пацієнти: ті, які приймали плацебо (n = 54), та які отримували терапію ІФН-β-1а у дозуванні 30 мкг в/м (n = 54) або окрелізума­бом у дозуванні 600 мг (n = 55). Дані щодо пацієнтів, які приймали окрелізумаб у високій дозі, не брали до уваги. Загалом у дослід­жен­нях OPERAI та OPERA II ­об’єднана популяція налічувала 1 тис. 656 пацієнтів: тих, хто приймав ІФН-β-1а у дозуванні 44 мкг п/ш (n = 829) або окрелізумаб (n = 827). Початкові демографічні ­показники та характеристики захворювання були подібними для груп у межах кожного дослід­жен­ня та між ними — для фази II та об’єднаної популяції пацієнтів фази ІІІ (хоча в дослід­жен­ні фази II середній показник за EDSS вищий і менший раніше не лікованих пацієнтів порівняно з об’єднаною популяцією фази III).

Зміна кількості В-лімфоцитів після початку терапії окрелізумабом

Клітини CD19+ є показником кількості В-лімфоцитів у пацієнтів, які отримують лікування ­антитілами до CD20. В об’єднаній популяції досліджень OPERAI та OPERA II при лікуванні окрелізумабом рівні клітин CD19+ знижувалися до мізерних упродовж 2 тижнів.

Нові вогнища активності в головному мозку за даними МРТ у дослід­жен­ні фази II

Інтенсивність МРТ-ознак ураження визначали в дослід­жен­ні фази II до 12-го тижня за 4-тижневими ­етапами, порівнюючи з даними пацієнтів, які ­отримували терапію окрелізумабом (600 мг), з тими, які приймали плацебо або лікування ІНФ-β-1a в/м. За первинним ­аналізом результатів дослід­жен­ня фази II, окрелізумаб (600 мг) сприяв зменшенню сумарної кількості уражень, помітних на Т1-зважених ­зображеннях при конт­растному підсиленні гадолінієм, між 12 і 24-м тижнями на 89 % (95 % ДІ 68–97 %) проти плацебо (р < 0,001).

Відомо, що загальна кількість нових або збільшених вогнищ ураження при отриманні T2-зважених зображень на 24-му тижні знизилася у тих, хто отримував окрелізумаб у дозуванні 600 мг (середнє значення (СЗ) [стан­дартне відхилення (СВ)] = 0,0 [0,1]) порівняно з ­плацебо (р < 0,001) (Kappos, Li etal., 2011).

За даними поетапного (по 4 тижні) аналізу інтенсивності МРТ-ознак ураження від початкового рівня до ­12-го тижня, терапія окрелізумабом ­сприяла значущому зменшен­ню кількості нових уражень, помітних на Т1-зважених зображеннях при конт­растному підсиленні гадолінієм, порівняно з плацебо за 4 тижні (скориговане СЗ: для групи застосування плацебо — 0,839, для групи терапії окрелізумабом (600 мг) — 0,319; р= 0,042) і за 8 тижнів порівняно з терапією ІФН-β-1a в/м (скориговане СЗ: для групи терапії ІФН-β-1a — 1,276, для групи ­лікування окрелізумабом (600 мг) — 0,041; p < 0,001) (рис. 1).

nn20_2_4145_r1.jpg

Рисунок 1. Кількість нових уражень, помітних на Т1-зважених зображеннях при контрастному підсиленні гадолінієм, у пацієнтів популяції дослідження фази II

Окрелізумаб сприяв значущому зменшенню появи ­нових вогнищ або зростанню попередніх вогнищ ­ураження при отриманні T2-зважених зображень між 4 і 8-м тижнями порівняно із застосуванням плацебо (скориговане СЗ: для групи отримання плацебо — 1,205; для ­групи терапії окрелізумабом (600 мг) — 0,056; р < 0,001) та ­ІФН-β-1a в/м (скориговане СЗ: для групи лікування ІФН-β-1a — 0,968; для групи терапії окрелізумабом (600 мг) — 0,056; р < 0,001), але не між 0 і 4-м ­тижнями.

До того ж окремо кількість нових пошкоджень і збільшених вогнищ ураження при отриманні T2-зважених зображень, що з’явилися між 4 та 8-м тижнями, була ­значно меншою за терапії окрелізумабом, аніж у разі ­приймання плацебо та лікування ІФН-β-1a в/м. Частка пацієнтів, які не мали уражень, помітних на Т1-зважених зображеннях при конт­растному підсиленні гадолінієм, на ­кожному аналізованому 4-тижневому етапі з 4 до 12-го тижня була вищою за терапії окрелізумабом порівняно з ­прийманням плацебо та ІФН-β-1а в/м.

Результати аналізу частоти уражень за даними МРТ на 24-му тижні відповідали таким на 12-му тижні. ­Подібні дані МРТ головного мозку спостерігали при терапії окрелізу­мабом у дозуванні 2000 мг.

Клінічна ефективність у дослід­женнях фази III OPERA I та OPERA II

Результати об’єднаного аналізу даних досліджень OPERA I та OPERA II продемонстрували, що терапія окрелізумабом сприяла значущому зниженню частоти загострень у річному обчисленні — основного ­показника ефективності — на 46,5 % (p < 0,001) протягом 96 ­тижнів порівняно з лікуванням ІФНN-β-1a п/ш.

Такі дані отримано для різних досліджуваних ­етапів: окрелізумаб сприяв значущому зниженню ­частоти за­гострень у річному обчисленні протягом перших 8 (на 54,9 %; p = 0,005); 12 (на 48,8 %; p = 0,002); 24 (на 40,4 %; р < 0,001) і 48 тижнів (на 48,7 %; р < 0,001). Зазначений показник узгоджений як для раніше не лікованих пацієнтів, згідно з дизайном дослід­жен­ня OPERA, так і для тих, хто був переведений на ХМТ.

Однак це лише невелика група пацієн­тів, які раніше отримували ІФН та глатирамеру ацетат, тому отриманих даних недостатньо для виявлення відмінностей між ­групами.

Дані додатково проведеного аналізу часу до перших задокументованих ознак рецидиву продемонстрували нижчий відносний ризик виникнення рецидиву в разі терапії окрелізумабом до 8-го тижня (СЗ: для групи лікування ІФН-β-1a — 0,04; 95 % ДІ 0,03–0,05; для групи терапії окрелізумабом — 0,02; 95 % ДI 0,01–0,03; p = 0,014) та впродовж усіх наступних інтервалів (до 16, 24, 48, 72, та 96-го тижнів; усі р < 0,002).

Сукупна ймовірність перших задокументованих ознак рецидиву на 96-му тижні становила 0,32 (95 % ДІ 0,28–0,35) для групи лікування ІФН-β-1a п/ш та 0,19 (95 % ДІ 0,16–0,21) для групи терапії окрелізумабом (р < 0,001) (рис. 2). Лікування окрелізумабом сприяло зниженню на 46 % ризику появи перших задокументованих ознак рецидиву після 96 тижнів порівняно з ліку­ванням ІФН-β-1a п/ш (відношення границь функцій ризику 0,54; 95 % ДІ 0,44–0,66; р < 0,001).

nn20_2_4145_r2.jpg

Рисунок 2. Імовірність першого задокументованого рецидиву в об’єднаній ІТТ-популяції досліджень OPERA

Обговорення

вгору

За даними ретроспективного аналізу результатів дослід­жен­ня фази II та об’єднаних досліджень фази III, ефекти терапії окрелізумабом були помітні вже на 4-му тижні лікування. Поетапний аналіз нової вогнищевої активності уражень при проведенні МРТ у дослід­жен­ні фази II та частоти рецидивів у дослід­жен­нях фази III послідовно виявляли швидке зниження гострих ­проявів патології за даними МРТ та зменшення клінічних ознак активності захворювання після початку ­лікування відповідно.

У межах двох досліджень OPERA у пацієнтів із РРС терапія окрелізумабом асоціювалася зі значущим зниженням частоти рецидивів і сукупної ймовірності перших задокументованих ознак рецидиву вже через 8 тижнів лікування, що свідчить про стрімке досягнення клінічної ефективності. Швидкий початок впливу терапії окрелізумабом на гострі клінічні прояви активності захворювання у дослід­жен­нях фази III відповідає за часом спостережуваному впливу на гострі МРТ-ознаки нової вогнищевої активності під час дослід­жен­ня фази II.

Результати застосування окрелізумабу в дозуванні 600 мг продемонстрували швидке пригнічення нової осередкової МРТ-активності в головного мозку порівняно з плацебо вже на 4-му тижні, що сприяло майже ­повному її зникненню до 8-го тижня. За даними ­ретроспективних аналізів результатів клінічних досліджень, показник частоти загострень у річному обчисленні знижувався протягом перших 12 тижнів за терапії наталізумабом, фінго­лімодом і диметилфумаратом проти плацебо (Kappos, O’Connor etal., 2013; Kappos, Giovannoni etal., 2015; Kappos, Radue etal., 2016). І навпаки, виявлення ранніх переваг, за даними МРТ, через 1, 3 та 6 місяців після початку ХМТ наталізумабом, диметилфумаратом і фінголімодом порівняно з ­плацебо залежало від перших доступних планових оцінок даних МРТ (Kappos, Radue etal., 2016; Miller etal., 2003; Kappos, Gold etal., 2008; Kappos etal., 2012).

Аналогічно, у базових дослідженнях ефективності окрелі­зумабу в пацієнтів із РРС більшість нових або збільшених вогнищ ураження при отриманні T2-зва­жених зображень у пацієнтів груп терапії окрелізумабом з’являлися між початком дослідження та 24-м тижнем (перше заплановане МРТ-сканування). Можливо, вони відображали залишкові утворення нових вогнищ ­уражень, видимих на T2-зважених зображеннях, протягом перших тижнів на початку лікування, та ­майже повне зникнення уражень, помітних на Т1-зважених зображеннях при конт­растному підсиленні гадолінієм, на 24-му тижні (Rovira etal., 2013).

Поточний аналіз даних МРТ зі збільшенням частоти сканування у дослід­жен­ні фази II з використанням окрелізумабу в дозуванні 600 мг виявив майже повне пригнічення формування нових осередків ураження головного мозку до 8-го тижня. Оскільки ранній початок ­лікування може мінімізувати неврологічні ураження і прогресування інвалідності у пацієнтів із РС та асоційований із поліпшенням клінічних результатів, наявні дані ­цього дослід­жен­ня та базових досліджень, на думку авторів, свідчать про те, що терапія окрелізумабом може забезпечити як ранні, так і тривалі переваги пацієнтам із РС.

Досягнення ефективності терапії ­окрелізумабом ­можна частково пояснити швидким зниженням ­кількості В-лімфо­цитів у периферичній крові. Ці результати узгоджуються з поперед­німи спостереженнями та ­відомими фармакодинамічними ефектами окрелізумабу, які пов’язані із системним зменшенням кількості В-лімфоцитів до незначних рівнів протягом чотирьох днів (Brown, 2016; Genovese etal., 2008). Це, своєю чергою, може призвести до погіршення регуляції циркулюючих Т-клітин і їх надход­жен­ня до ЦНС (Piccio etal., 2010). ­Пояснення швидкого настання ефекту окрелізумабу щодо зменшення уражень, помітних на Т1-зважених зображеннях при конт­растному підсиленні гадолінієм, вимагатиме ­кращого розуміння чинників, які сприяють ­цілісності гемато­енцефалічного бар’єра; ролі, яку відіграють В-­лімфоцити та їх виснаження у взаємодії з Т-клітинами та, можливо, мієлоїдними/гліальними клітинами.

Дані початкових досліджень за участю обмеженої кількості пацієнтів із РС, на думку авторів, дають ­змогу припустити, що терапія антитілами проти CD20 модулює рівні циркулюючих (стимульованих В-лімфоцитами) цито­кінів, що може мати вплив на проникність гемато­енцефалічного бар’єра. Автори вказують на наявність ­певних обмежень щодо отриманих даних, оскільки ­аналіз проводили ретроспективно, коригування для повторюваності не відбувалось. ­Проте всі отримані результати були «в одному напрямку» і ­виявили, як і очікувалося, ­подальше збільшення ефекту.

Як наголошують учені, отримані значення р слід інтер­претувати з певною обережністю. Незважаючи на те, що більшість демографічних даних і ­показників захворювання на момент включення пацієнтів до дослід­ження були подібними між дослід­жен­нями фази II та об’єднаними групами пацієнтів OPERAI та OPERAII, між цими двома популяціями є і певні відмінності, що ­стосуються показників за EDSS і раніше не лікованих ­учасників. Популяції були різними у ­дослід­жен­ні фази II (пацієнти з РРРС) і дослід­жен­нях OPERAI та OPERAII (­пацієнти з РРС). Ефективність окрелізумабу оцінювали і ­порівняно з активним препаратом (ІФН-β-1a), і з ­плацебо, що теж слід брати до уваги. Тому метою майбутніх досліджень має стати визначення співвідношення користь/ризик при переведенні пацієнтів з інших видів ­лікування на терапію окрелізумабом.

Висновки

вгору

Підсумовуючи, автори зазначили, що в дослід­женні послідовно продемонстровано швидкий початок ефективної дії окрелізумабу в пацієнтів із розсіяним склерозом як за клінічними показниками, так і за МРТ-­ознаками активності захворювання — уже на 4-му тижні у дослід­жен­ні фази II та об’єднаному дослід­жен­ні (OPERA I та OPERA II) фази III. Майбутні ­аналізи, на думку науковців, мають допомогти встановити, чи буде продемонстроване подібне швидке ­пригнічення клінічної та МРТ-активності захворювання у пацієнтів, переведених із лікування ІФН-β-1a на терапію окрелізумабом; чи сприятимуть ранні ефекти окрелізумабу отриманню довгострокової користі у пацієнтів, які продов­жать лікування цим препаратом.

Підготувала Наталія Купко

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски поточного року

5 (116)

Зміст випуску 5 (116), 2020

  1. Т. О. Скрипник

  2. Н.А.Науменко, В.И. Харитонов

  3. Ю. А. Крамар

  4. В.И.Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. Н.В. Чередниченко

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю. А. Крамар

  8. Н. К. Свиридова, Т. В. Чередніченко, Н. В. Ханенко

  9. Є.О.Труфанов

  10. Ю.О. Сухоручкін

  11. О.О. Копчак

  12. Ю.А. Крамар

4 (115)
3 (114)
1
2 (113)
1 (112)