Безумовно, однією з найважливіших проблем є профілактика. У розвинених країнах скринінги новонароджених дітей дозволяють запобігти дуже багатьом порушенням із тяжкими клінічними проявами. Німеччина на сьогодні пропонує Україні програму, згідно з якою можлива скринінгова діагностика більш ніж двадцяти вроджених захворювань. Це могло б запобігти тим ускладненням, які супроводжують більш пізню діагностику основної кількості цих хвороб.
Важливим напрямком на сьогодні є інтеграція зусиль перинатальних спеціалістів, зокрема, акушерів, неонатологів та дитячих неврологів для подолання спільних проблем. Це важливо тому, що, наприклад, серед етіологічних причин такого важкого захворювання, як дитячий церебральний параліч, 50% становлять причини, пов’язані з перинатальною патологією, – проблемами виношування дитини, пологів, хворобами першого місяця життя. Показник захворюваності на дитячий церебральний параліч у середньому в світі становить 2,5 на 1 тис. новонароджених. Вважається, що якщо цей показник більше ніж 2,5, це свідчить про те, що уся «рання» медицина (генетика, акушерство, неонатологія, педіатрія, дитяча неврологія) працює не на належному рівні. Якщо він менше ніж 2,5, то фахівці, які займаються перинатальною патологією, працюють цілком кваліфіковано. Найнижчий показник у Швеції – 1,9. В Україні він становить 2,65, тобто є трохи вищим за бажаний. Для порівняння, у країнах СНД він перевищує 3 на 1 тис. новонароджених. Тобто наші зусилля мають результати. За перинатальною неврологією – велике майбутнє, і такі намагання необхідно підтримувати, а галузь – розвивати.
|
Олег Ігорович Романчук, лікарпсихотерапевт, дитячий та підлітковий психіатр, навчальнореабілітаційний центр «Джерело», м. Львів
«… треба бути особливо уважним, коли зашпилюєш у сорочці перший гудзик. Інакше ти можеш позашпиляти усі, а наприкінці виявиться, що треба усе переробляти від початку, бо на першому схибив…» |
Надаючи медичну допомогу дітям, а особливо психоневрологічну, необхідно пам’ятати, що немає жодної хвороби або порушення розвитку, які б торкалися виключно однієї сфери: соматичний стан дитини, її психологічне функціонування, мережа стосунків із рідними та оточенням, – усе це є компонентами однієї динамічної системи, усе переплетено і пов’язано… Такий цілісний, багатовимірний підхід називається біопсихосоціальним, він є золотим стандартом сучасної дитячої психіатрії. Його не складно зрозуміти, із ним важко не погоджуватися, але й не просто втілити у життя.
Будучи довгий час зосередженим на тому, щоб наголосити, наскільки важливою є робота із сім’єю, на якомусь етапі свого професійного життя я випустив з уваги той факт, що на сім’ю величезний вплив має соціальний контекст її життя, ментальність суспільства, наявні у громаді ресурси, система послуг. Поступово я збагнув, наскільки важливими є соціальні чинники, коли родина приймає таке важке рішення, що їхня дитина є неповносправною, – зокрема, сприйняття чи відторгнення найближчим соціальним оточенням, наявність чи відсутність соціальної підтримки, домінуючі у суспільстві взірці сприйняття неповносправних осіб... Внаслідок цього я зробив висновок, що необхідно змінювати думку суспільства, займатися просвітою, активізувати суспільний діалог на важливі соціальні теми.
Необхідно виховувати у дітях змалку усвідомлення того, що поруч є діти з особливими потребами, що вони не є гірші, просто у дечому інші, і через свої обмеження потребують допомоги, але вони мають і свої дари, тому дружба з ними нас збагачує… Я впевнений, що у дітей свідомість часто є набагато більш відкритою, ніж у дорослих, а отже долати суспільні упередження щодо неповносправних осіб важливо починати саме з дітей.
Також треба брати до уваги те, що батьки є ключовими особами у житті дитини, а сім’я – її основним середовищем існування та розвитку. І тому фахівцям сфери психічного здоров’я необхідно підтримувати батьків, будувати із ними стосунки партнерства заради спільної праці на добро дитини. Як це не сумно, в Україні фахівці не звикли до такої моделі партнерства з батьками. Ми звикли дивитися на них дещо зверхньо з позиції «компетентних фахівців», а отже, давати їм вказівки, інструкції. Ми осуджуємо батьків, звинувачуємо їх у проблемах дитини, називаємо матерів «мамочками» і жартуємо, що «проблема дітей у тому, що в них є батьки». Та за такого ставлення партнерства не буде. Задля реалізації сімейноцентрованого, партнерського підходу необхідно докорінно змінити парадигму стосунків. Навчитися слухати, поважати, розуміти батьків… З цього приводу дуже вдало висловився відомий дитячий психіатр з Литви Дайніус Пурас: «Немає поганих батьків, є лише батьки, які мають труднощі, але не мають належної допомоги…».
В Україні дуже поширеною є ситуація, коли батьки, чия дитина має порушення розвитку або психічний розлад, спантеличені й розгублені – вони не розуміють, що з дитиною, якої допомоги шукати, чого чекати у майбутньому. Не додають впевненості і діагностичні проблеми: численні, щоразу різні діагнози, суперечливі поради різних фахівців. Тому важливе завдання дитячого психіатра – мати час на спілкування із батьками після якісно проведеного діагностичного процесу. Зрозуміло, що задля того у державній системі має відбутися зміна часових нормативів роботи. І, звісно, таку розмову важливо вміти вести, бо це не є лекцією (хоча лекції, книжки, інформаційні ресурси не менш важливі), це – спільна побудова, немов із фрагментів пазлів, картини ситуації. А надалі слід разом промалювати карту подальших доріг. На цьому етапі необхідно усвідомлювати, що тоді, коли весь світ працює на засадах доказової медицини, слід мати докази, що той чи інший рекомендований метод справді може допомогти, і, відповідно, орієнтуватися на ефективні втручання й не витрачати час та кошти на сотні інших. Роль лікаря полягає в тому, щоб кваліфіковано зорієнтувати батьків у розмаїтті можливих шляхів допомоги, щоб вони могли зробити свідомий вибір.
Арсенал втручань сучасної дитячої психіатрії доволі великий, але, на жаль, в Україні з нього маємо не так уже й багато… Я особисто дуже ціную сучасну психофармакологію, її можливості щодо окремих розладів – зокрема, розладу гіперактивності з дефіцитом уваги – із сучасними препаратами справді відкриваються зовсім інші можливості допомоги. Втім я завжди кажу батькам, у тому числі гіперактивних дітей: «Найважливіші ліки для кожної дитини – це любов та віра у неї її батьків». Тому не можна недооцінювати увесь спектр втручань, орієнтованих на підтримку і допомогу родині: психоосвіта, тренінги батьківської компетентності, поведінкового керівництва, супровід батьків, консультування, індивідуальна/сімейна психотерапія, орієнтована на прив’язаність терапія, соціальна допомога/втручання тощо.
Невирішення проблем психічного здоров’я дітей вчасно призводить до того, що вони наростають, внаслідок чого виникають інші, вторинні проблеми – підліткового та дорослого віку. Це стосується не лише психічного здоров’я, – це соціальні проблеми, сімейні, професійні, проблеми фізичного здоров’я, виховання власних дітей та багато інших. Ціна за втрачені можливості у більш дорослому віці стає дуже високою – і для особи, і для суспільства загалом. На сучасному етапі розвитку дитяча психіатрія та психотерапія відкривають нам унікальні можливості допомоги дітям та їх рідним, попередження багатьох вторинних проблем. Саме тому важливим є розвиток програм раннього втручання. Це можна пояснити такою простою аналогією: треба бути особливо уважним, коли зашпилюєш у сорочці перший гудзик, інакше ти можеш позашпиляти усі, а наприкінці виявиться, що треба усе переробляти від початку, бо на першому схибив…
Вимоги часу, світові тенденції вимагають якісно нової системи, нової моделі, нових програм. Це мали б бути масштабні системні реформи, підкріплені відповідною освітою фахівців, роботою із громадою, розвитком мережі співпраці. Україні потрібна саме система охорони психічного здоров’я дітей та підлітків – я маю сумніви щодо того, чи зараз вона у нас є. Така система має працювати зінтегровано і включати в себе якісно нові програми, які працюють мультидисциплінарними командами, на основі сімейноцентрованого підходу, біопсихосоціальної моделі, сучасних протоколів лікування. Такі програми були б добре інтегрованими у мережу опіки над дітьми – ефективно співпрацювали б із системою освіти, соціальними службами, спеціалізованими закладами та установами, громадськими організаціями, громадою загалом.
Я маю велике сподівання не на те, що ця реформа почнеться з «верхів», а на те, що в Україні дозріє певна критична маса свідомих фахівців, батьків, просто людей доброї волі, які піднімуть свого роду хвилю, і, власне, ця хвиля прокладатиме дорогу необхідним реформам. Сфері охорони психічного здоров’я дітей і підлітків потрібні молоді люди – відкриті, творчі, працьовиті. На сьогодні дуже бракує таких працівників. На жаль, так склалося, що попри свою важливість дитяча психіатрія не є «престижною» професією, як і не є належно оплачуваною. Але хочеться вірити, що все зміниться, адже це дуже важлива сфера, вона завжди була і буде такою попри те, на які б професії не змінювалася «мода» у суспільстві. Робота дитячого психіатра має у собі великий компонент внутрішньої винагороди, яку не завжди можна мати на багатьох більш оплачуваних видах діяльності. Це та робота, яка справді має зміст, яку можна робити серцем, від якої можна не вигорати, а, радше, розгоратися…
Підготувала Марія Добрянська