Розділ:
- Погляд на проблему

Чи потрібно нам пам’ятати історію? Якщо так, то яку?<br> До 135річчя Львівської обласної психіатричної лікарні

Ю.П. Закаль, Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня

Нам хочеться думати, що усі жахливі факти минулого не можуть і не будуть мати жодного відношення ні до нас, ні до нашого майбутнього, бо властивість людського існування та виживання полягає у тому, щоб забувати все погане та неприємне.

Забувати усе те, що руйнує в нас притаманне інстинктивному процесу еволюції відчуття захищеності, радості, щастя чи все те, що загрожує генетичному продовженню нашого роду.

Однак історичні факти намагаються нагадати нам про певну циклічність в існуванні різних цивілізацій, критерієм розвинення або занепаду яких було ставлення суспільства до неповносправних осіб та психічно хворих громадян.

На сьогодні перед нами, homo sapiens ХХІ сторіччя, стоять ті ж самі запитання, відповіді на які були викликом для одних і конформізмом для інших в історії нашого недалекого минулого. А саме: «Ким же насправді є для нас психічно хвора людина?», «Чи не загрожує нам і надалі моральна проблема, що випливає з оспорювання права на життя людини з расових, ідеологічних чи економічних мотивів?», «Чи не загрожує нам і надалі звичка ділити людей на таких, що заслуговують чи не заслуговують право на життя?» Наша відповідь на ці запитання має бути ясною і виразною, бо від неї залежатиме наше майбутнє.

ХХ сторіччя

У страшній історії Голокосту є розділ, про який часто забувають, – це вбивство під час Другої світової війни більш ніж 100 тис. психічно хворих людей у нацистській Німеччині і в окупованих нацистами країнах.

На початку XX століття теорія расової гігієни широко поширювалася в Німеччині, як в університетському середовищі, так і поза ним. У період із 1914 по 1918 рр. і без того уразлива група людей із психічними відхиленнями пережила дійсну катастрофу, – більше 100 тис. осіб (майже 50%) померло через недоїдання та інфекції.

В Мюнхенському університеті 1923 р. створюється кафедра расової гігієни. У Берліні 1927 р. заснований спеціальний Інститут антропології, генетики людини і євгеніки імені кайзера Вільгельма для пошуку наукових обгрунтувань ідей, подібних до ідеї расової гігієни. Із цим інститутом був зв'язаний Йозеф Менгеле – лікар, під час своєї роботи в концтаборі м. Освенцім прозваний «янголом смерті».

Автори книги «Дозвіл на знищення життя, невартого життя», професори К. Біндинг і А. Хохе із Фрайбурзького університету 1920 р. стверджували, що «ідіоти не мають права на існування, їхнє вбивство – це праведний і корисний акт», що деякі люди – це баласт, який створює неприємності для інших й економічні витрати, що держава повинна заснувати спеціальні комісії з евтаназії (безболісного вбивства) осіб, не вартих жити.

Національна рада Німеччини з охорони здоров'я 1932 р. запропонувала закон про стерилізацію. Роком пізніше націоналсоціалістський уряд схвалив законопроект, внаслідок чого близько 400 тис. осіб було стерилізовано відповідно до цього закону. Частиною Міністерства внутрішніх справ Німеччини стала Державна комісія з наукової реєстрації спадкових захворювань і подібних симптомів. Програма Комісії отримала назву «Акція з евтаназії».

З кінця 1938 р. комісії відбирали дітей, що підлягають знищенню, і переводили їх у спеціальні відділення (30 спеціально обраних лікарень), де дітей умертвляли за допомогою ін'єкцій люміналу або, у деяких випадках, просто морили голодом. Таким чином було вбито не менш 5 тис. дітей.

Політичне рішення про поширення цієї програми на дорослих пацієнтів психіатричних лікарень було прийняте 1939 р. Були засновані три незалежні організації: одна займалася реєстрацією майбутніх жертв, інша – їхнім перевезенням, а третя завідувала фінансовими справами. Координував операцію центральний бюрократичний орган, що складався приблизно зі 100 осіб, 60 з яких були лікарями. Контора розташовувалася за адресою Тіргартенштрасе № 4 у Берліні, внаслідок чого уся акція з евтаназії дорослих пацієнтів психіатричних лікарень отримала назву «Т4»; 42 лікаря штабквартири «Т4» вирішували, кого умертвити, а кого залишити в живих. Пацієнтамєвреям приділялася особлива увага, тому що було заздалегідь вирішено, що жоден з них не повинен вижити. Відібрані пацієнти перевозилися транспортною організацією «Т4» у так звані клініки евтаназії. Ці клініки були обладнані газовими камерами, які виглядали як душові, і крематоріями, де спалювали мертві тіла, – майже таку ж систему використовували згодом у таборах смерті в Польщі. До 21 серпня 1941 р. в газових камерах «Т4» загинуло 70 273 особи. Після смерті особливий відділ клініки евтаназії направляв співчутливий лист родині жертви, вказуючи вигадану причину смерті.

Після того, як шеф СС Г. Гімлер звернувся до Ф. Боулера (керівник канцелярії А. Гітлера, рейхсляйтер й обергрупенфюрер СС, що мав досвід роботи з дитячої евтаназії) із проханням допомогти позбутися хворих і непрацездатних у різних концтаборах, близько 2500 так званих асоціальних елементів були переведені в клініки евтаназії.

Справжніми мотивами злочинів нацистської Німеччини були не тільки проведення расової гігієни для знищення осіб, хвороби яких можуть передаватися спадково, але й суто економічні причини. До 1 вересня 1941 р. було проведено дезінфекцію 70 273 осіб, за рахунок чого нібито було зекономлено 885 439 800 німецьких марок. Критеріями відбору «неповноцінних людей» були: шизофренія, епілепсія, енцефаліт, слабоумство, старече слабоумство, паралізовані хворі, пацієнти із діагнозом хвороби Гентінгтона, психічно хворі особи, не здатні виконувати фізичну працю, пацієнти, що перебували на лікуванні більше 5 років, психічно хворі із кримінальним минулим, люди, що не були громадянами Німеччини, або пацієнти неарійського походження.

Багато хто з німецьких психіатрів брав найактивнішу участь в «актах евтаназії» та медичних експериментах, починаючи з виявлення та складання списків осіб із психічними розладами і до фактичного їхнього знищення тому, що були переконаними прихильниками втілення в життя «терапевтичних методів євгеніки». Вони впливали на офіційне узаконювання масових убивств, відбирали й рекомендували катів. Деякі з психіатрів, що діяли в рамках програми евтаназії, продовжували свою лікарську діяльність протягом багатьох років після закінчення нацистського періоду.

Випадки опору й відмови від співробітництва з боку психіатрів відбувалися вкрай рідко, однак були й такі, що виражали свій протест. Серед них Ю. Беднаж (директор психіатричної лікарні у СвєчінадВіслою, Кульпаркової у Львові у 19271929 рр., який відмовився скористатися наданою йому можливістю втекти і, не бажаючи залишити своїх пацієнтів, був разом із ними розстріляний у листопаді 1939 р.), С. Міллер (відомий психіатр, директор єврейської психіатричної лікарні Софіївки в Отвоцьку біля Варшави, який відмовився брати участь у програмі евтаназії), А. Ерб (лікар «єврейського» відділення у Кульпаркові, у жовтні 1941 р. втік до Варшави, де був вбитий німцями).

Львів

З липня 1941 р. у Львові та Кракові (Польща) німці розпочали опосередковане знищення хворих шляхом моріння їх голодом. Були створені «жидівські» відділення, де хворі, яких спеціально недогодовували, масово гинули від голоду.

У жовтні 1942 р. адміністративним директором Кульпаркової став А. Кролль (член НСДАП з 1933 р.), який у жовтні 1940 р. прославився голодомором та участю у знищенні пацієнтів психіатричної лікарні в Кобєжині (Краків). Смертність внаслідок голоду набула на той час у Кульпаркові загрозливих розмірів: за період від липня 1941 до травня 1942 рр. померло 1179 хворих, а на 15 січня 1943 р. у закладі залишилося лише 260 хворих!

А. Кролль віддав наказ про обмеження продовольчого пайка в середньому до 1 тис. калорій на день (наприклад, кількість хліба щоденно – 75150 г, для євреїв – лише 50 г). Систематичні зменшення продовольчого пайка (1200 калорій на день) призвели до поступового вимирання голодуючих хворих, кількість яких з 1 тис. зменшилася наполовину. Після цього приступили до вивільнення лікарні для потреб Гітлерюгенду. Тоді ж було розстріляно ще 566 хворих.

Історія психіатричної лікарні у Львові – це жива історія польської, української та німецької психіатрії, історія людей, які її творили, історія пацієнтів, які у ній жили. Звичайно, тепер важко оцінити, скільки хворих психіатричних лікарень різних національностей померли внаслідок різкого зменшення продовольчих пайків. Однак жахливий досвід минулого має нас навчити, що якщо йдеться про життя людини, немає зла меншого чи більшого, між добром і злом дуже різка границя.

Сьогодення

На сьогодні у незалежній Україні права психічно хворих і тих, кого можуть оголосити такими, теоретично захищені Законом «Про психіатричну допомогу».

Психіатричні служби після їх лібералізації і демократизації вийшли з ізоляції і стали активно використовувати досвід закордонних країн, зокрема і у сфері захисту прав хворих, що є одним із важливих аспектів психіатрії.

Теоретично Закон відповідає усім міжнародним нормам і конвенціям, а одна з перших його статей свідчить, що «основними принципами при наданні психіатричної допомоги є принципи законності, гуманності і дотримання прав людини». Але між теорією і практикою, між законом і реальним життям – велика дистанція.

Демократизм і гуманність суспільства, які й створюють найбільш сприятливі умови для підвищення якості життя громадян будьякої держави, не можуть за визначенням існувати тільки для «обраних», у даному випадку – здорових членів суспільства. Бо в іншому разі вони перероджуються у щось протилежне, коли горезвісні національні, медичні або соціальні характеристики стають причинами для явного чи неявного обмеження прав, звідки недалеко і до геноциду, тоталітаризму і т. п.

Психічно хворі не мають вини перед суспільством за свою хворобу. Ніхто з них особисто не винен ні в обставинах, що склалися, ні у поганому генотипі.

Однак і на сьогодні у нашому суспільстві домінуючими щодо проблем психічного здоров’я надалі залишаються переляк та безпорадність або байдужість.

Історія «Т4» примітна тим, що зайвий раз демонструє злочин системи, яка порушує навіть свої власні закони. З іншого боку, вона показує, що ідеї нацистів дуже близькі до нашої повсякденної реальності. Лише кілька років назад одна голландська медсестра була визнана винною у вбивстві більш ніж 90 психічно хворих людей.

Залишається лише висловити свої застереження вченим, чиновникам, лікарям, політикам і усім тим, хто відповідає за життя людей та їх майбутнє, стосовно дискусій, які і досі тривають з питань життя й смерті психічно хворих людей або інвалідів, які нібито «мають меншу цінність». Для нас не має бути нічого важливішого за нашу власну відповідальність, нашу професійність, нашу совість та наші діяння.

Список літератури знаходиться в редакції.