сховати меню
Розділи: Цікаво

Марина Цвєтаєва: невиліковна хвороба, що зветься душа

сторінки: 55-60

Закінчення. Початок у № 7 (108), 2019

Час безземельних братств

вгору

Марина Цвєтаєва перебувала в еміграції 17 років, ­розділивши долю багатьох представників інтелігенції ­післяреволюційної доби.

Як писала сама поетеса:

Жарких самоуправств
Час — и тишайших просьб.
Час безземельных братств.
Час мировых сиротств.

Понад три роки вона була в Чехії та майже 14 років — у Франції. Життя в Європі виявилося не набагато заможнішим, аніж на покинутій батьківщині. Родина Ефронів не мала змоги оселитися ні в Празі, ні в Парижі — фактично весь цей період вони мешкали по селах чи в передмістях (Вшенори, Мокропси, Вандея, Медон), де ­тулили­ся в жалюгідних орендованих приміщеннях. Лише зрідка вибираючись до міста, Марина потерпала від ­своїх фобій — боялася висоти, багатоповерховості, ліфтів, натовпу, автомобілів, користувалася лише метро і ­трамваєм.За висловлюванням доньки, вона завжди була беззахисною, але жодного разу — безпорадною.

Цвєтаєва всі ці роки ніде не працювала, вірші її не мали успіху і визнання, тому писала нариси для журналів, за що одержувала мізерні гонорари. Ефрон був студентом філософського факультету Карлового університету (Прага), і його стипендія стала, по суті, єдиним стабільним джерелом прибутків сім’ї. Перебравшись до ­Франції, він деякий час займався виданням часопису «Євразія» і періодично відпрацьовував статистом у кіно. Чоловік поетеси відзначався тривожністю, невпевненістю в собі та в повсякденному житті був безпомічним, як дитина. Його туберкульоз прогресував і потребував постійного лікування.

Хронічне безгрошів’я і щоденний безпросвітний побут невимовно гнітили Марину. Про те, наскільки поганою господинею вона була, ходять легенди. Її тогочасні знайомі неодноразово пригадували, що домівки Ефронів були мало схожими на обжите приміщення. У них незмінно панував хаос: речі були звалені купами, все вкривав пил і тютюновий попіл, посеред кімнати завжди розміщувалася помийниця, а на столі лежали разом зошити, немитий посуд і взуття. У жодному з помешкань не було помітно навіть спроби створити затишок, зробити його гарним чи зручним. Хоча цей факт можна пояснити нескінченними переїздами.

Щодня долаючи внутрішній опір, Цвєтаєва бук­валь­­но змушувала себе виконувати найнеобхідніші справи і невимовно тужила за витраченим на це ­часом. «­Змиритися? В ім’я чого? Мене всі вважають «по­етич­ною», «непрактичною», у побуті — дурепою, ­духовно ж — тираном, а оточуючих — жертвами, не бачачи, що я із чужого ­бруду не вилажу, що на колінах (фізично, у невилазній ­баюрі прання і посуду) служу — ­невідомо чому! І це я Богу ­скажу на Страшному Суді. Гріхи?? ­Каяття? Ого-о-о!»

Зачароване коло господарських справ не лишало їй простору для життя і творчості: «Усе поету на благо, навіть одноманітність, усе, окрім переобтяженості побутом, що забиває голову і душу. Побут мені мозок відбив!.. ­Кинуті вірші, листи без відповіді мене гризуть й ­отруюють усе. — Інколи не пишу тижнями (хочеться завжди!), ­просто не сідаю».

Аріадна все сильніше віддалялася від матері. З юних літ вона мусила багато допомагати по господарству, а в найскрутніші часи навіть плела на продаж шарфи і шап­ки. Коли ж 1925 р. у родині з’явився син, 12-річну Алю забрали з гімназії, аби вона стала йому за няньку. Дівчина все більше бунтувала проти своїх домашніх обов’язків, конфлікти з роками лише поглиблювались.

Розчарована Марина якось у запалі занотувала: «Чи ­варто було мені вбивати на неї життя? Народжувати її у 18 років, віддавати їй свою молодість і в революцію — свої останні сили???»

Аріадна закінчила школу прикладного мистецтва і вищу школу Лувра зі спеціальності «Історія образо­творчого мистецтва», але роботи за фахом у Франції ­знайти не могла. Зі скандалом вона йшла з дому, пра­цювала асистентом стоматолога, потерпала від безгрошів’я — і знову поверталася до матері. Доведена до відчаю, дівчина 1935 р. вирішила накласти на себе руки: написала прощальну записку і, скориставшись відсут­ністю рідних, відкрила на кухні газ. На щастя, батько прийшов додому раніше і встиг її врятувати.

Цвєтаєва постійно нарікала, що її ніхто не любить, ніхто не допомагає і не цінує — хоча її постійно підтримували інші емігранти і співчутливі сусіди, особливо у ­Чехії. І навіть під час проживання у Франції поетеса ще ­багато років отримувала чеську фінансову допомогу, пізніше небайдужі збирали кошти для лікування Сергія в ­санаторіях. Але Марина цього не помічала і не соромилась просити більшого.

Сучасники неодноразово відзначали її погордливість і самолюбство, через які любов людей до себе вона вважала обов’язковою. Тому й самотність поетеси була суто ­внутрішнім її відчуттям, індивідуальним сприйняттям ­дійсності.

Мне совершенно все равно —
Где совершенно одинокой
Быть, по каким камням домой
Брести с кошёлкою базарной
В дом, и не знающий, что — мой,
Как госпиталь или казарма.

Журналістка Ольга Колбасіна-Чернова писала: «Мари­­на не витримувала атмосфери благополуччя, її сти­хією була трагедія — героїзму, жертовності, бідності й ­гордині: Я є — і я йду наперекір». А друг Цвєтаєвої Марк Слонім ніби підсумовував: «Вона була тричі вигнанкою, бо в еміграції була чужою і як людина, складна, не здатна до прос­тих людських взаємин, і як романтик, що тужить у земно­му полоні, і як поет, що виконує своє послання».

У мене все пожежа!

вгору

Однак Цвєтаєву аж ніяк не можна сприймати лише як виснажену й обмежену домогосподарку, заклопотану виключно побутом, адже її натхненна творча натура невтомно шукала захоплень, пристрастей, кохання. І не­одно­разово знаходила їх — незважаючи на наявність чоло­віка і дітей.

Сергій Ефрон із Муром

Сергій, Марина, Мур і Аля в Чехії, 1925 р.

Марина з донькою, 1924 р.

Стосунки Марини із Сергієм Ефроном після їхнього возз’єднання в еміграції сучасники характеризували як суто товариські, материнсько-синівські, «дуже абстрактні, без фізичної близькості». Власне, секс ніколи не стояв для поетеси на першому місці. «Обділив мене Господь/Плотським полум’ям», — зізнавалася вона у віршах. Але при цьому «ненаситна душею» постійно ­шукала духовної близькості із чоловіками. Стан перманентної закоханості був її щоденною потребою.

Кто создан из камня, кто создан из глины,
А я серебрюсь и сверкаю!
Мне дело
измена, мне имя Марина,
Я
бренная пена морская.

Так, вона зраджувала чоловікові, але здебільшого ця невірність не була фізичною — «тому що не чоловіків я любила, а душі». Із-поміж Марининих захоплень біографи називають поетів Тихона Чуриліна, Євгена Лана, Миколу Гронського й Анатолія Штейгера, режисера Юрія Завадського, художника Миколу Вишеславцева, червоно­армійця Бориса Бессараба, видавця Абрама Вишняка, критика Олександра Бахраха, літературознавця Євгена Тагера тощо. Ледь не всі її кохані були хворобливими, ­інфантильними і майже завжди молодшими за неї (ін­коли на 14–15 років). В усіх цих взаєминах ­Цвєтаєва, як правило, домінувала. «Я сама беру їх із бруду, із нікчем­ності їх вибираю, піднімаю їх до себе, а потім ­повертаю у бруд», — писала вона.

Але всі подібні романи неминуче ­закінчувалися розчаруванням, адже Марина насправді не ­здатна була на реальні взаємини, не спроможна була відчу­вати людей — просто вигадувала їх. Вона миттєво зако­хувалася — у першого-ліпшого, звичайного чоловіка й одразу ж оточувала його романтичним ореолом, наділяла неземними рисами. Часто обранець навіть сам не встигав ­збагнути, що у них «зв’язки», як ­поетеса починала присвячувати йому вірші та закидати ­своїми ­екзальтованими лис­тами.

Така наполегливість загалом відлякувала і часто спричиняла протилежний ефект. Зустрічі й живе спілкування не були їй потрібними — достатньо було прос­то листуватися. Так, вершиною епістолярію Цвєтаєвої ­вважають листи до Бориса Пастернака і Райнера Марії Рільке — при тому, що з першим вона не бачилася впродовж 13 років, а другого взагалі ніколи в ­житті не зустрічала.

Поетеса розуміла свої слабкості та щиросердно зізнавалася другові: «У мене все — пожежа! Я можу вести десятки відносин відразу і кожного, із найглибшої гли­бини, запевняти, що він — єдиний. А найменшого повороту ­голови від себе — не терплю. Мені боляче, розумієте? Я обірвана людина, а ви всі в броні… Що мені робити — із цим?! — в житті. Цілую — і за тридев’ять земель, інший відсунувся на міліметр — і всередині: «Не любить — втомився — не мій — померти». О, весь час: померти, від усього! І хіба це — можна любити?»

Сергій Ефрон терпляче зносив усі жінчині ­захоплення, тактовно намагався не втручатися, а на людях ­тримати подобу вірного подружжя. Він, як ніхто, розумів ­дружину: «Марина — людина пристрастей. Віддаватися з ­головою своєму буревію — для неї стало потребою, повітрям її життя. Хто є збудником цього буревію зараз — ­неважли­во. Майже завжди все будується на самообмані. Людина вигадується, і буревій почався. Що — не важливо, важливо лише як. Не сутність, не джерело, а ритм, шалений ритм. ­Сьогодні відчай, завтра захоплення, кохання, віддавання себе з головою — і через день знову безнадія… ­Величезна піч, для розігріву якої необхідні дрова, ­дрова і дрова».

Але йому увірвався терпець, коли 1923 р. Цвєтаєва захопилась його другом, колишнім білогвардійським офіцером 29-річним Костянтином Родзевичем. ­Палкий їхній роман тривав два роки і явно вийшов із ­площини листів. Хоча не виключено, що Марина все ж мала ­статеві стосунки поза шлюбом, це був, очевидно, єдиний випадок, коли вона досягла повної фізичної гармо­нії із чоловіком (не випадково у листах вона проводить паралелі між ним і Софією Парнок, натякаючи на забуте «диво», яке вже і не сподівалася пізнати із чоловіком).

Костянтин Родзевич

Аріадна Ефрон, 1930 р.

Георгій Ефрон, 1941 р.

Сергій Ефрон, 30-ті рр.

Ефрон уже не міг замовчувати власні страждання: «Тяжка «самотність удвох»… Я занадто старий, щоб бути жорстоким, і надто молодий, щоб вдавати відсутність. Але моє сьогодні — суцільне гниття. Я настільки розбитий, що від усього в житті відвертаюся, як тифозний. Якесь повільне самогубство».

Поетеса сама вирішила від нього піти, потім розірвала взаємини з Родзевичем, повернулась, а чоловік натомість запропонував їй розлучитись. «Два тижні вона була в нестямі. Поривалася від ­одного до іншого, — описує її стан Сергій. — Марина рветься до смерті. Земля давно пішла з-під її ніг. Вона повернулась. Усі її думки з іншим. Відсутність його підігріває її почуття. Я знаю — вона впевнена, що позбулася свого щастя». У неї проявилися депресія, безсоння, страх самотності, суїцидальні настрої: «Думаю про смерть із насолодою. Милий, тримай мене міцніше, не відпускай, не поступайся, не повертай мене — Життю. Штовхни мене краще у Смерть».

Незабаром стало очевидно, що поетеса вагітна. Коли 1 лютого 1925 р. вона народила сина, Родзевич відмо­вився визнати своє батьківство. Хлопчик був записаний на прізвище Ефрон, назвали його Георгій — проте мати кликала його Мур (як кота із казок Гофмана).

­Родзевич же наступного року одружився. А Цвєтаєва так і лишилася заміжньою за Ефроном, хоча вони стали, по суті, ­чужими людьми, співмешканцями. І в чоловіка були швидкоплинні захоплення, і дружина-поетеса не кинула своїх пошуків «споріднених душ». Хоча при цьому визнавала: «Про Сергія думаю весь час, любила багатьох, нікого не ко­хала».

Я непохитно вірую у свої вірші

вгору

Але найбільшою — незмінною і незрадливою — пристрастю Марини були вірші, які вона ставила понад усе. «Росія без мене обійдеться, зошити — ні. Я без Росії обійдусь, без зошитів — ні, — говорила вона. — Тому ­зовсім не: жити і писати, а жити-писати і писати-­жити. Тобто все здійснюється і навіть проживається тільки в ­зошиті. А в житті — що? У житті — господарство: прибирання, прання, опалення, клопіт. У житті — функція і відсутність».

Творила поетеса переважно зранку, урочисто ­сідаючи за стіл із горнятком кави, із цього моменту для неї ­просто припиняли існувати всі зовнішні обставини. Писала вона виключно у зошитах і виключно перовою ручкою. Поезія була для Цвєтаєвої, перш за все, ремеслом, напо­легливою працею. Слідом за натхненням ішли плану­вання, перевірки, відбір, цілі сторінки, списа­ні ­варіантами рим. Часом це доводило її просто до боже­вілля: «Я день (за столом, без столу, у морі, за миттям ­посуду — чи голови — і т.д.) шукаю епітета, тобто ­одного слова: день — й інколи не знаходжу і — боюсь, що ­закінчу, як Шуман, який раптом почав чути в голові, під черепом — труби… є перевтома мозку. І я — кандидат. Тому — мені слід поспішати. Доки ще я — володію своїм мозком, а не він — мною». Із не меншою ретельністю вона ставилася і до листів, відповідати на які вважала першочерговим завданням.

Маринине творче кредо: «Пишіть, пишіть більше. ­Закріплюйте кожну мить, кожен жест, кожен подих! Запи­суйте точніше! Немає нічого не важливого!» ­Дійсно, вона ретельно занотовувала все — сни, розмови, думки, дбайливо зберігала всі чернетки і навіть чернетки черне­ток.

Як зазначає Діана Бургін, для поетеси писання ­стало нав’язливою ідеєю і навіть більше — набуло форми психічного розладу. Тому її геній насправді — прояв графо­манії. У розумінні Цвєтаєвої віршування було запо­рукою не лише творчого, а й фізичного існування і, відповідно, сформувалася постійна боязнь, що без ­поезії життя ­просто припиниться. І в ліриці її ці два понят­тя рівно­значні:

Вскрыла жилы: неостановимо,
Невосстановимо хлещет жизнь.
Подставляйте миски и тарелки!
Всякая тарелка будет — мелкой,
Миска — плоской.
Через край — и мимо –
В землю чёрную, питать тростник.
Невозвратно, неостановимо,
Невосстановимо хлещет стих.

Переважно вона описувала лише власні переживання і відчуття, душевні й моральні проблеми, тобто поезія виконувала для неї ще й психотерапевтичну функцію. Як влучно зазначав Павло Антокольський, «Марина закреслювала не вірші, а причину їхнього виникнення». Переживши ­чергову любовну драму, поетеса виливала все на папір, а потім пере­гортала сторінку зошита і в житті також починала все із чистого аркуша. Культивувала вона свою божевільну одержимість творчістю: «Вірші мають бути єдиною можливістю вираження і постійною насущною потребою, людина має бути на вірші приречена, як вовк на виття».

За життя Цвєтаєва уклала 14 поетичних збірок («Волшеб­ный фонарь», «Конец Казановы», «Вёрсты», «­Психея. Романтика» та ін.), видала 16 поем («Поэма Конца», «­Поэма Лестницы», «Поэма Воздуха»), 8 драм, а також писала про­зові есеї. Головна особливість її поезії — надзвичайне ритмічне багатство. Вона створювала своєрідну музику з ­ривків і вигуків, рубала фрази, обирала ­короткі слова, множила аліте­рації. Мова її творів — карбована, багата, афористична.

Такою Марина була і в звичайній розмові — її ерудованість, гострий розум і тонка інтуїція незмінно ­привертали увагу присутніх. Хоча деякі сучасники пригадували її як вкрай егоцентричну, саркастичну і втомливу спів­бесідницю. Діалог із нею перетворювався на «словесний теніс», адже поетесу не достатньо було слухати, їй необхідно було відповідати — швидко, влучно і з розумінням усіх її непояснених натяків. Узагалі вона була досить супереч­ливою особистістю — у її характері дивним чином поєднувалися погордливість і полохливість, зверхність і розгубленість, епатажність і прагнення бути непомітною.

Свої вірші Цвєтаєва читала завжди охоче, за першою вимогою — камерно, ритмічно, темпераментно, але без ­зайвої емоційності. Вона дуже болісно сприймала будь-яку критику в бік своєї поезії, оскільки судила про неї завжди самовпевнено і пристрасно.

Поэт издалека заводит речь.
Поэта
далеко заводит речь.
Планетами, приметами, окольных
Притч рытвинами… Между да и нет
Он даже размахнувшись с колокольни,
Крюк выморочит… Ибо путь комет

Поэтов путь. Развеянные звенья
Причинности! — вот связь его! Кверх лбом —
Отчаятесь! Поэтовы затменья
Не предугаданы календарем.

Марина ніколи не належала до жодних літературних угруповань, проте була знайома з багатьма своїми ­колегами по перу — Борисом Пастернаком, Максиміліаном Волошиним, Осипом Мандельштамом, Анною Ахматовою, Валерієм Брюсовим, Райнером Марією Рільке тощо. Один із віршів вона присвятила і Сергію Єсеніну, відгукнувшись у такий спосіб на звістку про його само­губство:

Брат по песенной беде –
Я завидую тебе.
Пусть хоть так она исполнится
– Помереть в отдельной комнате! –
Скольких лет моих? Лет ста?
Каждодневная мечта.

У Бедламі нелюдей

вгору

У 30-х роках сім’я поетеси нагадувала два табори: ­Марина жила лише своєю поезією і сином Муром, а ­Сергій із дочкою Аріадною захоплювалися комуніс­тичними ­ідеями, вступили до «Спілки повернення на ­батьківщину» і планували виїхати до СРСР. Ефрон був завербований радянською розвідкою і внаслідок ­гучної справи про вбивство Ігнатія Рейсса у жовтні 1937 р. терміново ­покинув Францію.

На кілька місяців раніше за нього, ­отримавши офі­ційний дозвіл, до Москви прибула і його донька. Через ці події поетесу допитувала ­французька поліція, але її неадекватна поведінка викликала ­сумніви щодо ­психічного здоров’я та посприяла швидкому звільненню.

Марина Цвєтаєва, 1939 р.

Передсмертна записка

Кенотаф поетеси

Пам’ятник Цвєтаєвій

Цвєтаєва лишилася на чужині вдвох із сином, якого так самозабутньо плекала, а він виріс украй ­егоїстичним і розбещеним. Огрядний не за віком, зухвалий Мур уже в юнацтві не цурався прикрикнути на матір і міг обра­жа­­ти її привселюдно. Тому коли вже й він почав говорити про репатріацію (хоча ніколи й не бачив тої «бать­ків­щи­ни»), Марина здалася. Так, з одного боку, всі роки еміграції вона перебувала в атмосфері ­відчуженості та воро­жості, але з іншого — розуміла, що в Союзі ­життя не буде легшим.

Одержавши візу і зібравши свої убогі пожитки, ­поетеса із сином 18 червня 1939 р. прибули до СРСР. Возз’єд­нана родина оселилася в Підмосков’ї на дачі НКВС. Це були страшні часи сталінських репресій. Ще у ­вересні 1937 р. арештували, а згодом вислали сестру Цвєтаєвої Анастасію. 27 серпня 1939 р. приїхали за Аріадною (вона працювала в редакції французького журналу в Москві та постійно потерпела від звинувачень у тому, що живе «не по-совєтськи»). А вже 10 жовтня забрали й Сергія Ефрона.

Для Марини почався період відчаю і поневірянь. Вона писала листи до Сталіна і Берії, ­намагалася дізна­тися будь-що про долю рідних, шукала способи передати їм гроші й харчі. Оскільки їхню дачу ­самовільно захопили, Цвєтаєва із сином опинилися фактично на вулиці: вони жили по родичах, переїжджали з квартири на квартиру, прописку їм не давали ніде. Мур ­часто ­хворів. «­Становище безвихідне, — ­­нарікала ­поетеса в листі. — Я не істеричка, я цілком здорова, проста людина. Але — мене ­життя за цей рік — добило. Виходу не бачу».

Її чоловіка і доньку звинуватили у зраді батьківщині та шпіонажі на користь Франції. Аріадну після довгих допитів засудили до 8 років виправно-трудових таборів і відправили в Комі АРСР. На той час вона була вагітною від свого цивільного чоловіка Самуїла Гуревича й у в’язниці у неї стався викидень. Стан здоров’я Сергія ­Ефрона під час допитів погіршився настільки, що його довелося перевести до психіатричного відділення Бутирської тюрми. Лікар засвідчив у нього «гострий реактивний галюциноз і спробу самогубства». Але при цьому його лікування чергувалося з нескінченними допитами. Як писала Марина:

Пора пора пора
Творцу вернуть билет.
Отказываюсь
быть.
В Бедламе нелюдей
Отказываюсь
жить...

Вірші її друкували неохоче, їх критикували за ­ворожі Союзу ідеї, формалізм і беззмістовність, тому поетеса для заробітку займалася перекладами. Її переслідували суїцидальні думки, депресія і деперсоналізація. У вересні 1940 р. вона занотувала: «Мене всі вважають мужньою. Я не знаю людини полохливішої за себе. ­Боюся — ­всього. Очей, чорноти, кроку, а більше за все — себе, своєї голови — якщо це голова — що так віддано мені ­служила в зошиті і так убивала мене — в житті. Ніхто не ­бачить — не знає, що я рік уже шукаю очима — гак. Я вже рік примі­ряю — смерть. Усе — потворно і страшно. Проковтнути — гидота, стрибнути — ворожість, споконвічна відраза — води. Я не хочу лякати (посмертно), мені здається, що я себе вже — посмертно — боюся. Я не хочу — померти, я хочу — не бути».

Із початком Другої світової війни Цвєтаєвій запропонували евакуюватися з Москви разом з іншими письменниками. Через це у неї стався скандал із 16-річним ­сином, який відмовлявся їхати у глушину. Поетеса ­довго вагалася, перебувала, за спогадами сусідів, у вкрай нерво­вому, збудженому стані. Як подейкують, під час зборів у неї зламався чемодан і Борис Пастернак приніс їй ­мотузку, запевнивши у її міцності — «хоч ­вішайся!» ­Зрештою 8 серпня 1941 р. Марина відплила разом із сином до Татарстану. У глухому селищі Єлабуга їх ­підселили у звичай­ну хату до сім’ї Бродельщикових, що викликало обурення у Мура. За його наполяганнями, мати почала добиватися переведення до райцентру Чистополь, у разі відмови погрожувала кинутися у р. Каму, намагалася влаштуватися посудомийницею, поводилася неврівноважено, часто плакала.

31 серпня 1941 р., скориставшись відсутністю господарів, Цвєтаєва запнула вікна, зняла із чемодана ­мотузку і, зачепивши її за гвіздок у сінях, полізла у зашморг. Вона була у фартуху, на печі лишилася пательня смаженої риби і три записки — синові, його потенційним опікунам і письменникам.

Лист до Мура: «Мурлига! Пробач мені, але далі було б гірше. Я тяжко хвора, це вже не я. ­Люб­лю тебе шалено. Зрозумій, що я більше не могла жити. Пере­дай тату й Алі — якщо побачиш — що ­любила їх до остан­ньої хвилини, і поясни, що потрапила у ­глухий кут».

Син відмовився прийти на похорони, сказавши за кілька днів: «Марина Іванівна ­вчинила логічно». Її могила на цвинтарі Єлабуги безслідно втрачена.

Не менш трагічно склалася доля всіх рідних ­Цвєтаєвої. Сергія Ефрона таємно розстріляли у жовтні 1941 р. Мур повернувся 1944 р. до Москви, був мобілізований і в липні через отримані поранення помер у прибалтійському шпиталі. Аріадна провела 15 років по таборах: ­після першого 8-річного заслання за два роки її ­повторно ­засудили до виправних робіт на Крайній Півночі, у Красно­ярський край. Реабілітація відбулася лише 1955 р. «Я прожила не своє життя», — гірко підсумовувала вона. Повернувшись до столиці, Аріадна до самої смерті (1975 р.) займалася впорядкуванням материних текстів й архівів, дітей у неї не було. Маринина сестра Анастасія, яка теж витримала два заслання, була реабілі­тована 1958 р. Доживши до 99-річного віку, вона ­лишила нам безцінні спогади про поетесу.

Цвєтаєва очима фахівців

вгору

Попри те, що Марина — одна з найбільш вивчених письменниць, чия біографія описана буквально до кожного прожитого дня, нез’ясованими лишаються мотиви багатьох її вчинків (найперше — самогубства), а також досі відкрите питання психіатричного діагнозу.

Стосовно причини суїциду 1941 р. дослідники висували найрізноманітніші версії — прагнення звільнити сина від своєї набридливої присутності або ­усвідомлення того, що вже не могла нічого для нього зробити; приналежність до соціальної групи обдарованих, романтично налаштованих митців, для яких самогубство було нормою; психологічні риси характеру поетеси, яка десятиліттями оспівувала і планувала свій відхід із життя; хронічна психологічна травма або навіть втручання органів НКВС.

На думку Ісанни Ліхтенштейн, усі ці чинники слід розглядати разом: безвихідь обставин родинного життя наклалася на особистісні риси Марини, чим і призвела до душевної катастрофи.

Щодо ймовірних проявів нервової патології — гіпотез ще більше. Деякі фахівці у суд­жен­нях про поетесу навіть дозволяють собі переступати межу професійної етики. Психіатр Михайло Буянов у досить грубій ­формі писав: «Цвєтаєва була зламаною від народ­жен­ня, дисгармонійною, аномальною ­особистістю: ­нечесана, немита, ­одягнена казна-­як, занурена у власні поетич­ні образи, вона була не від цього світу. ­Поетеса не вміла готувати, не могла змусити себе прати, шити, замітати і т. д.; ­тобто виконувати те, що від ­природи перед­бачено робити жінці. Незліченні любовні ­листи, ­адресовані ­першим-ліпшим людям, викликали лише нудьгу. Вона не зупинялася ні перед лесбійством, ні ­перед ­іншими збоченнями. І саме такій ­нікчемній, не ­пристосованій до життя психопатці був даний ­божественний ­поетичний дар».

Беззаперечним є факт спадкової переобтяже­ності по лінії матері. Марія Олександрівна ­відзначалася відлюдкуватістю, її тітка була психічно хворою, а ­далекий родич, польський поет Михайло ­Бернацький, 1914 р. покінчив життя самогубством (до речі, також 31 ­серпня).

Так, за спогадами зведеної сестри Валерії, ­Марину й Анастасію зближувало з матір’ю ­надломлене прагнення до несамовитих вчинків, егоцентризм, що переходив у цинізм, суб’єктивність сприйняття. Водно­час, за переконанням Лілі Фейлер, саме нестача материної любові ­спричинила в поетеси розвиток депресії та хворобливого ­нарцисизму. Звідси ж — її образ сильної та не­залежної жінки, ­культивований у віршах, а також ­гомосексуальний ­потяг.

На думку психіатра Олександра Шувалова, у ­Цвєтаєвої наявна шизоїдна психопатія, рідкісна у жінок. На користь цієї гіпотези свідчать такі симптоми, як диваку­вата поведінка із суїцидальними думками, порушення ­статевого потягу, емоційна холодність у ставленні до людей, труднощі у спілкуванні. Розщеплення шизоїдної структури її особистості знайшло своє відображення у любові до творчості та нелюбові до життя.

Філолог і психолог Олександр Пузирьов ­переконаний, що в біографії поетеси — всі прояви істероїдної психо­патії: завищена самооцінка, схильність до брехні, гіпертрофоване вираження почуттів, інфантильне ігнорування реальності тощо.

Дослідники М. Сергєєв і В. Гордова знаходять у ­житті та творчості Марини й ознаки циклотимії, зокрема цикло­тимічної депресії, якій притаманне чергування певни­х фаз (гіпоманіакальної та субдепресивної). Із віком і під ­тиском зовнішніх обставин меланхолійні фази довшали і частішали, але за останній рік депресивний стан поетеси ­сягнув психотичного рівня. У такі часи вона писала ­найменше віршів, а їхній зміст мав чіткі ­суїцидальні ­тенденції.

На думку вже згаданого О. Шувалова, Цвєтаєва мала не просто депресію, а потяг до смерті та схильність до само­руйнування, що на підсвідомому рівні стали для неї джерелами творчості: «Доки в реальному житті потяг Тана­тоса урівноважувався потягом Ероса, то на долю потягу до смерті лишався зміст її віршів».

Зовсім несподіваних висновків дійшла грузинська дослідниця Наталія Гвелесіані, яка вбачала в поведінці Цвєтаєвої типові ознаки аутистичного розладу. Дійсно, важко заперечити такі риси поетеси, як незграбність, ніяковість, заглиблення у внутрішній світ, брак біологічного зв’язку з дітьми, байдужість, нездатність ­працювати в ­колективі, боязнь натовпу, нетерпимість до шуму, погана орієнтація, непристосованість до побуту, труднощі у прояві почуттів, слабка саморефлексія, болюче сприйняття критики тощо.

Екстраординарна персона поетеси не припиняє цікавити і літературознавців, і медиків, спонукаючи їх до нових досліджень. І вони, навряд чи, колись дійдуть спільної думки.

Сама ж Марина так писала про пристрасність власної натури: «Мені в усьому, в кожній людині та почутті, — тісно, як у всякій кімнаті, чи то нора чи палац. Я не можу жити в днях, щодня живу поза собою. Ця хвороба невиліковна і зветься: душа».

Що подивитися

вгору

«Дзеркала» (2013) (у гол. ролі Вікторія Ісакова)

 

Події фільму охоплюють три десятиліття (1911–1941 рр.) від часу знайомства поетеси з майбутнім чоловіком у Коктебелі, через роки еміграції в Чехії та Франції, повернення на батьківщину і до самогубства в евакуації. Образ дзеркала уособ­лює роздвоєність Марини в її коханні до Сергія Ефрона і Костянтина Родзевича, а також її суперечливі взаємини з дітьми — Аріадною й Муром.

Образ Цвєтаєвої втілили на екрані Галина Тюніна (­серіал «Чарування зла», присвячений життю російської інтеліген­ції в Парижі) і Наталія Фіссон (серіали «­Місяць у зені­ті» про долю Анни Ахматової та «Маяковський. Два дні»).

Про поетесу знято цілу низку документальних ­фільмів: «Марина Цвєтаєва. Віщування» (2012), «Натхненна ­Марина» (2008), «Пристрасті за Мариною» (2004), «Цвєтаєва Марина. Роман її душі» (2002) та ін.

Що почитати

вгору

Аріадна Ефрон «Моя мати Марина Цвєтаєва»

 

Життю і творчості поетеси присвячена величезна кількість книг. Це і «Спогади» її сестри Анастасії, мемуари «Моя мати Марина Цвєтаєва» доньки Аріадни, «Щоденники» сина Георгія, численні спогади її сучасників.

Це і ґрунтовні монографії відомих літературознавців Олени Айзенштейн («Стенограф життя», «Повітря над шовком» й ін.), Марії Бєлкіної («Перехрещення доль»), Міни Полянської («Шлюб мій таємний», «Флорентійські ночі в Берліні»), Анни Саакянц («Безсмертний птах-фенікс», «Твоя мить, твій день, твій вік») тощо.

Це і дослід­жен­ня Людмили Бояджиєвої, Діани Бургін, Наталії Гвелесіані, Володира Дядічева, Ліни Кертман, ­Олени Лаврової, Людмили Поліковської, Анрі Труайя, Іллі Фалікова, Лілі Фейлер, Вікторії Швейцер і багатьох інших.

Підготувала Олена Тищенко

Поділитися з друзями:

Партнери