сховати меню
Розділи: Цікаво

Наївне мистецтво художників‑примітивістів

сторінки: 56-62

Будь-яке мистецтво — це спроба осмислити довколишній світ. А інколи для того, щоб осягнути всю його багатогранність, варто лише поглянути на нього очима дитини. Художники-примітивісти досягали цього, вдавшись до навмисного спрощення засобів вираження, певної грубості техніки, чистоти кольорів, відсутності просторових перспектив, гіперболізації й емоційності зображення. Примітивізм завжди тяжів до первісного мистецтва, знайшовши найяскравіше вираження у роботах так званих наївних майстрів — звичайних вихідців із народу, які творили так, як відчували. Брак академічної освіти, дивакуватість поведінки, а інколи й психічні порушення не завадили їм потрапити до когорти найвидатніших художників ХХ ст.

Лемківський маляр Никифор із Криниці

вгору

Єпіфаній Дровняк

Народився Єпіфаній ­Дровняк (1895–1968) у курортному містечку Криниця (нині Польща), відо­мо­му своїми лікувальними ­водами. Етнографічно це регіон Лемківщини, і наприкінці ХІХ ст. там мешкало в 4,5 раза більше русинів (українців), аніж поляків. Майбутній митець був сином глухонімої наймички-русинки Євдохи, яка прислужувала по пансіонатах й, очевидно, зачала його від котрогось із відпочи­вальників (подейкували, що від художника ­Геримського). Місцеві мешканці зберегли у пам’яті її прізвище, ­завдяки чому набагато пізніше було знайдено метричний запис про народ­жен­ня Єпіфанія Дровняка і встановлено, що він і Никифор із Криниці — одна й та сама особа.

Дитинство хлопчика минало у злиднях і поневіряннях. За переказами, мати підвішувала його малого у люльці під мостом (щоб не загризли собаки), а сама йшла на працю. Є також відомості, що був у Євдохи і менший син Антоній, який замерз на смерть, коли родина взимку блукала у пошуках заробітку. Втративши 1902 р. і матір, Єпіфаній виховувався по чужих людях. Жорстокість і знущання, яким він піддавався з малих літ, голод і холод наклали незгладний відбиток на його психіку. На думку біографа Вадима Лесича, саме через це (а не тому що мати була глухонімою) він повноцінно не говорив, лише белькотів мало­зрозумілі слова і, замкнувшись у собі, втратив слух — «майже глухонімий, не так через фізичні, як психо­логічні причини». Хлопця пробували віддати до школи, але опанувати грамоту він так і не зміг. Значно пізніше, вже в 1950-х роках, його оглядали лікарі: ларинголог ­констатував зрощене піднебіння, а психіатри встано­вили «розумову недорозвиненість із низьким рівнем інтелектуальності». Сучасні ж дослідники (наприклад, Христина Береговська) схильні вбачати у поведінці Дровняка ознаки аутизму, тому будь-яка соціальна взаємодія перетворювалась для нього на справжнє випробування.

У юності Єпіфаній працював помічником місцевого цирульника, але незабаром залишив майстра — зробив із голярського помазка собі пензля і вирішив стати художником. Відтак все своє подальше життя митець-­самоук займався винятково творчістю. Живопис він вважав відповідальною роботою, якій слід присвячувати цілі дні. Дровняк ніколи не користувався своїм справжнім іменем — називався Никифор (Нетифор) або Матейко (загалом же відомо 17 різних його імен, серед яких Ян Криницький, Лемко Никифор, Матейко з Криниці та ін.). Все майно його складала материна скриня і подарована нею світлина. Не маючи власного кутка, ночував у знайомих лемків чи в напівзруйнованих будинках, інколи мандрував довколишніми селами. Але при цьому художник ніколи не жебракував — завжди розплачувався за їжу своїми малюнками, якими часто при ньому ж господині розпалювали печі.

Попри напівголодне мандрівне існування, Никифор намагався одягатись, як представник богеми — носив ­широку краватку і пелерину. У місті його не любили, вважали його творчість «морально шкідливою» і ­забороняли відпочивальникам купувати у нього картини. А після Другої світової війни в рамках сумнозвісної операції «­Вісла» відбулося переселення етнічних українців углиб Польщі. Не оминула ця подія і Дровняка — тричі його вивозили на Балтійське узбережжя до Щецина, та що­разу він повертався в Криницю, здолавши пішки понад 700 км. Зрештою місцева влада облишила спроби ви­селити лемківського майстра, але стала поміщати його до різних притулків для волоцюг, хоча ніде понад місяць він не затримувався. Фактично до останніх років Ники­фор жив у бідності й самотності, найвірнішим його супутником по життю став собака Гавка. Хоча й нерідко на його шляху траплялися небайдужі люди, котрі підтримували його і допомагали. Особливо багато зробили для художника подружжя Елла й Анджей Банахи, а також його офіційний опікун Мар’ян Влосінський.

Жінка в капелюшку

Автопортрет під парасолькою

Фабрика доларів

Художник іде на роботу

Творив Дровняк переважно просто на вулиці — з ­надією, що хтось із приїжджих купить його картини, доповнені із цією метою примітивними клеєними рамками і петлею на звороті. На собі він носив «жебрачого листа» з проханням матеріальної допомоги, писаного його ­другом-лемком Міляничем польською або українською мовою. Сам же Никифор весь вік лишався неписьменним — літери, ­рясно розкидані по його малюнках, є просто перемальованими і часто не становлять слів. Проте він завжди використову­вав спеціальні печатки з іменем Матейко (хтось із курортників переконав його, що то великий художник). ­Картини криницького митця — невеликі за розміром, часто форматом поштової листівки. За полотно йому здебільшого слугував картон, хоча у важкі повоєнні роки йшли будь-які клаптики паперу, плакати, шкільні зошити (пописані з іншого боку) і навіть упаковки із цигарок. Малював він найдешевшими аквареллю й гуашшю поверх ескізу, лише наприкінці життя перейшов до кольорових олівців. Хоча є відомості, що ранні (втрачені) картини художника були виконані олійними фарбами. За ­майстерно підібрані ­кольори критики називають їх «малими полотнами барв», які відображають «надвразливість дивної психіки маляра».

Мистецтвознавці сходяться на думці, що творчість Дровняка постала на ґрунті народного мистецтва — ­релігійного живопису лемківських церков, куди водила його мати у ранньому віці. І ці дитячі враження, наївне світо­сприйняття художник зберіг до кінця життя. Цим пояснюється ­свіжість, щирість і безпосередність його зображень. Біограф Вадим Лесич зазначав: «Малярська творчість для нього — все. У ній замикається його ставлення до світу та до ­людей, до того, що існує, і до того, в існування чого незламно ­вірить. Малювання для нього — це вартість сама в собі».

«Наївний і водночас мудрий, Никифор не отримав ­освіти, а творив особливий мистецький світ за власними законами, створюючи образи, суголосні своєму часові», — писав про нього польський критик Збігнєв Волянін. Світ Єпіфанія Дровняка — це численні міські пейзажі, відтворені з висоти пташиного польоту чи з вікна потяга (­зокрема, фантастичні), інтер’єри приміщень (хатин, церков, крамниць), найрізноманітніші релігійні сюжети і вигадливі авто­портрети. Цікаво, що лемківський самоук вважав себе винятковою особистістю, вищою за інших людей, — себе він зображав у ролі вчителя, урядовця, настоятеля церкви чи святого. Він завжди елегантно вдягнений, часто має над собою парасольку. За словами югославського дослідника Ото Бігалі-Меріна, цим «наївного типу маляр компенсує свою неграмотність, на землі — приписуючи собі роль мудреця, а в небі — змальовуючи себе у колі святих».

Роман Турин

Никифор під час малювання на вулиці

Могила Никифора (м. Криниця)

І так би й лишився Никифор нікому не відомим дива­ком, якби ним не зацікавився на початку 1930-х років український художник Роман Турин. Саме ­завдяки його старанням 1932 р. близько двох сотень картин митця були експоновані на груповій виставці в ­Парижі. ­Пізні­­ше ­відбулося ще кілька виставок у Польщі й ­Львові та вийшла велика стаття польського художника Єжи Вольфа, ­проте справжня слава прийшла до криницького майстра ­після персональної виставки 1949 р. у ­Варшаві. ­Відтоді при­дба­ти його роботи вважали за честь провід­ні ­євро­­пей­ські галереї. Так, лише в Парижі картини Дровняка демонструвалися 14 разів, загалом же прижиттєвих його виставок було понад 80. На виставці глухонімих у Римі (1957) його роботи були відзначені срібною медаллю. Поляки почали пишатися своїм земляком і, щоб узако­нити його громадянство, 1961 р. видали йому польський паспорт (лише 2003 р. Товариство лемків через суд відно­вило його справжнє ім’я й етнічну приналежність), подарували машину і навіть відправили на відпочинок до Болгарії. Але поправити здоров’я хворого на туберкульоз легень художника вже було неможливо. 1968 р. він помер, перебуваючи на лікуванні у санаторії с. Фолюш.

За своє життя Єпіфаній Дровняк створив величезну кількість картин — до нас дійшло близько 40 тис. його полотен, це при тому, що ще велика частина їх ­загубилася. «Маленький, скромний лемко, маляр і жебрак, поет драматичних пейзажів і ліричних кольорів, трагічний Ники­фор із Криниці» писав картини у злиднях, а нині вартість їх (попри дрібний розмір, низькоякісний матеріал і вели­ку кількість) стартує від 650 євро. У Криниці 1995 р. відкрито музей митця, пам’ятник йому височіє й у ­Львові, на площі перед Домініканським собором.

Святоблива поденниця Серафіна із Санліса

вгору

Серафіна Луї

Серафіна Луї (1864–1942) була донькою селянки й годинникаря з Арсі (департамент Уаза, Франція). Дів­чинка рано осиротіла: мати померла, коли їй заледве виповнився рік, а ще за 6 років помер і батько. Тому ­маленьку Серафіну виховувала старша сестра. У 13 майбутня художниця змушена була залишити школу, навчання у якій поєднувала з випасанням овець, і податися у найми. Власне, служницею вона була майже все життя — прибирала панські будинки, прала білизну, виконувала різноманітну чорну роботу.

Так, змінивши декілька місць в Арсі та Комп’єні, 1881 р. дівчина потрапила на службу до монастиря Сестер Провидіння у Клермоні (у Франції). Цілих двадцять років, проведених в обителі, стали визначальними для формування світогляду мисткині. За натурою скромна, добра і замкнута, вона зробилася вкрай побожною. Її контакти із зовнішнім світом фактично обмежувалися ­захопленням природою, яка завжди надихала по-дитячому наївну ­служницю. Вона мала намір стати черницею, однак через ­нез’ясовані причини так і не прийняла постриг. І ­раптово у віці 37 років Серафіна залишила монастир. Пізніше вона говори­тиме, що їй явилася Діва Марія і сказала присвятити подальше життя творчості.

Художниця переїхала до міста Санліс (у якому, до речі, похована українська княжна Анна Ярославна), винайняла там невелику кімнату і стала працювати ­поденницею у заможних будинках. Спочатку вона розписувала своє помешкання — меблі, посуд, стіни, а згодом почала створювати справжні картини. Серафіна розшукувала ­шматки картону, дошки і купувала найдешевші фарби, які щед­ро розбавляла підручними матеріалами — кров’ю тварин, вос­ком свічок, екстрактами рослин тощо (їхній склад досі ­лишається таємницею). Через важку цілоденну працю для творчості їй лишалися нічні години. Мисткиня малювала не лише пензлем, а й пальцями, розмістившись на ­підлозі та відчинивши вікно, голосно наспівувала церковні ­гімни. Це насторожувало її сусідів, адже вдень вони бачили її завжди мовчазною, скромно вдягненою і заклопотаною ­заробітками. Її доходи були більш ніж мізерними, вона заборгувала за ­кімнату і могла лишатися голодною, витративши останні гроші на фарби. При цьому дивакувата жінка не прагнула визнання, творила за потягом душі. Так лише випадковий збіг обставин кардинально змінив її долю.

1912 р. у Санлісі оселився німецький арт-критик Вільгельм Уде, фахівець із наївного живопису (це він відкрив іншого видатного «примітивіста» Анрі Руссо). Серафіна приходила прибирати в його будинку, але нічим не ­виказала своєї творчості. Але якось вона подарувала свою картину із зображенням яблук хазяїну сусіднього дому. Коли Вільгельм завітав до нього у гості, то був просто зачарований полотном. І ще більшим стало його здивування, як дові­дався, що художником була його святоблива поденниця. Уде відразу розгледів виняткову обдарованість і придбав ще кілька її малюнків. З його допомогою Серафіна почала вдосконалювати свої вміння, але далекосяжним планам завадила Перша світова війна. Як представник ворожої держави німецький критик змушений був залишити Францію, всю його колекцію конфіскували. А талановита служниця лишилася в місті, де пережила війну і важкі повоєнні роки. Вона продовжувала малювати й інколи їй навіть ­вдавалося діставати харчі, обмінявши їх на свої картини.

1927 р. Вільгельм Уде вирішив повернутися до ­Франції, проте оселився у зовсім іншому місці. Зовсім випадково він дізнався про художню виставку у Санлісі та під час її відвідин був приголомшений роботами 63-річної Серафіни. «І поки я спокійно дивився на ці картини, — пригадував він, — мені раптом здалося, що я відчув, як на відстані лунають безшумні дзвони». Вражений її прогресом як живо­писця, Уде наполіг, аби жінка залишила свою поденну працю і присвятила себе творчості. 1928–1930 рр. стали найпліднішими у житті Серафіни, за цей час вона написала свої найкращі полотна. Вільгельм забезпечував її грошима, та вона не знала, що з ними робити, і ­витрача­ла на всіля­кий непотріб. Справжня слава прийшла до мисткині після паризької групової виставки «Художни­ки свято­го серця», організованої все тим же Уде 1929 р.

Райське дерево

Дерево життя

Виноградні грона

Осіннє листя

Картини Серафіни із Санліса зачаровують рослинними мотивами — це дерева, квіти, грона і листя. Яскраві, рясні, рухливі, вони заповнюють весь простір полотна (яке, до речі, деколи сягало 2 м заввишки). За висловлюванням сучасної дослідниці Ксенії Богемської, «картини Серафіни — творіння її душі. У них розкрився її творчий дар, який вона не могла реалізувати повною мірою, бо походила із нижчого соціального середовища. Убозтво й обмеженість бідного життя обернулися в мистецтві художниці космічною безкрайністю простору і пишною феєрією кольору». Полотна служниці-самоучки переносять нас у безмежність світла, достатку й одночасно — неспокою. ­Мистецтвознавці порівнюють їх із середньовічними гобеленами і цер­­ковними вітражами. Безперечно, монастирське життя позначилося на творчості Серафіни — наприклад, дерево у неї є не звичайною рослиною, а райським чи деревом ­пізнання. Сама художниця переконувала, що настанови щодо зображення їй передає янгол-охоронець. Перед малюванням вона зосереджувалася і довго молилася. В очах сестри Уде Анна-­Марі, яка лишила спогади про мисткиню, це виглядало ніби вона «зверталася до неба, хмар, дерев, польових квітів, до всіх творінь природи, вона напряму спілкувалася з космічними силами». Та чим далі її творча екзальтація все більше нагадувала нервовий розлад.

На думку дослідниці Франсуази Клоарек, психічні порушення були в дивакуватої поденниці ще з дитинства. А під дією тривалого стресу вилились у серйозну ­хворобу. Першим звернув на неї професійний погляд молодий ­лікар Анрі Галло, онук заступника мера Санліса. ­Особиста зустріч із мовчазною Серафіною дала психіатрові дуже мало, тому він почав розпитувати її друзів і сусідів. Опуб­лікована лише 1957 р., його стаття є першою спробою психологічного портрету художниці.

На схилі віку вона стала ще замкнутішою, а її поведінка — вкрай неадекватною. Ексцентричність художниці набувала антисоціальної маніакальної форми, містяни почали її боятися. У мисткині розвинулась підозріливість, вона вважала, що люди її переслідують і хочуть завдати шкоди, — тому нікого не приймала у себе, на двері чіпляла таб­личку «Мадемуазель Серафіни немає вдома» і ­зачинялася на безліч замків і засувів. Голоси янголів і Богородиці, які вона чула, стали зливатися у безладний хор і вже не допомагали, а, навпаки, заважали творити. На початку 1931 р. художниця повикидала надвір всі свої картини — відтепер вона мала іншу місію: збиралася від’їздити до Іспанії, де на неї нібито чекав наречений Кирил. Оскільки Серафіна становила небезпеку для містян (і передусім для себе), її арештувала поліція і відправила до місцевої божевіллі. Через деякий час її перевели до психіатричної клініки Клермон-де-Уаз, яку вона більше не залишала. Фахівці встановили діагноз — «хронічний психоз», у медичній картці значилися «систематичні маячні переслідування, психосенсорні галюцинації, розлад глибокої чуттєвості».

Мисткиня у похилому віці

Синя Серафіна

Художниця за роботою

Арт-критик Вільгельм Уде

Уде намагався відвідати свою 67-річну протеже, але це могло лише дестабілізувати її стан. До того ж у лікарні Серафіна повністю відмовилася від малювання. Вона подов­гу писала величезні нескладні листи до найвищих ­інстанцій про те, як вона стала жертвою підступної змови. Її новою нав’язливою ідеєю була гадана вагітність та піклування про своїх уявних дітей-близнюків, для яких вона постійно розшукувала їжу, а вночі збирала по клумбах трави. Тривалий час вважали, що художниця померла 1934 р. — вона страждала на рак грудей. Але дослід­жен­ня архівів воєнного часу відкрили правду: Серафіна загинула під час німецької окупації 1942 р. у тій же лікарні — від голоду та нестачі догляду, як і десятки інших пацієнтів. Поховали її на кладовищі для бідних у спільній могилі.

Доки божевільна мисткиня перебувала у клініці, її картини експонувалися на кількох колективних виставках у Парижі, Цюріху та Нью-Йорку. Першу персональну ­виставку організував Вільгельм Уде лише 1945 р. — уже ­після її смерті. По закінченні Другої світової війни ­роботи Серафіни здобули світову славу. Нині її полотна зберігаються переважно у французьких зібраннях (Санліс, Париж, Ніцца), а на аукціонах поціновувачі мистецтва не жалкують віддати за них 130—260 тис. євро.

Пивничний художник Ніко Піросмані

вгору

Нікола Піросманашвілі

У біографії грузинського живописця Ніколи Аслановича Піросманашвілі (1862–1918) більше легенд і домислів, аніж досто­вірних фактів. Будучи наймен­шою дитиною в селянській родині з Кахетії (Грузія), він рано лишився сиротою — втратив обох батьків і брата. Хлопчика виховувала заможна родина Калантарових, на чиїх виноградниках служив його батько, вони забрали маленького Ніко із собою до Тифліса (нині — Тбілісі) та дбали про нього наступні 15 років.

Майбутній художник відзначався надзвичайною добро­душністю і душевною вразливістю, змалечку захоплювався малюванням, але здобув лише початкову ­домашню освіту. Оточений піклуванням, Ніко й у 20 ­років лишався наївною дитиною, постійно грався із численною ­малечею сім’ї опікунів. Коли ж його віддали в науку до типографської майстерні, він кинув навчання і повернувся ­додому. У 26-річному віці Піросманашвілі освідчився ­одній із доньок Калантарових — Елісабед, старшій за ­нього на ­десять років, вдові із сином-підлітком. У ­роди­ні цей вчинок сприйняли як недолугу витівку, і присором­лений вихова­нець нарешті зважився вийти із зони комфорту і розпочати самостійне життя.

Абсолютно безпорадний перед невдачами, не привчений до дисципліни, наївний і прямолінійний, Нікола змінив не одну професію. Спочатку він відкрив разом із другом художню майстерню з виготовлення вивісок — але їхнє перше замовлення (за яке так і не заплатили) ­стало й останнім. Потім влаштувався гальмівним кондуктором вантажних вагонів Закавказької залізниці — але про­служив менш ніж два роки. Горе-працівник часто спізню­вався або й взагалі не виходив на зміну, конфліктував із начальством, постійно вимагав відпусток, ­посилаючись на слабке здоров’я. Отримавши розрахунок, ­навесні 1894 р. він разом із партнером Димитрою Алугішвілі відкрив продуктову крамницю. Торгівля справді процвітала — завдяки старанням напар­ника. Сам же художник поступово відходив від справ, присвячуючи весь час творчості та страждаючи від нерозділеного кохання.

Певно, усім відома пісня Алли Пугачової «Миллион алых роз» — це лише один із варіантів поетичної легенди про захоплення Піросмані французькою актрисою Маргаритою, яка гастролювала у Тбілісі. Закохавшись до нестями, художник продав крамницю і на всі гроші накупив квітів, якими встелив площу перед вікнами ­прими — але співачка лишилася байдужою. У його доробку справді є картина «Актриса Маргарита» (1909). Як стверд­жують деякі біографи, на ній зображено таку собі Маргариту де Севр. Хоча є й не менш романтичне продовження історії: 1968 р. якась стара пані на виставці у Луврі розплакалась біля цієї картини. Випадковий фото­граф зняв її поряд із портретом, і всім одразу стало зрозуміло, хто це. Колишня актриса принесла листи ­Піросмані, але грузинська делегація відмовилась їх ­брати і так втратила назавжди.

Прагматичніші дослідники зазначають, що на той час Нікола вже не володів крамницею і не мав ­копійки за душею, а жінок взагалі уникав: скільки б родичі не підшу­ковували йому наречених, він до кінця ­життя лишився самотнім. Загалом поведінка митця чим далі ­викликала занепокоєння у знайомих, які поза очі кликали його «побитий градом». У нього розвинулась нав’язлива підозріли­вість, від доброти і співчутливості він ­раптово переходив до роздратування, образ і руко­прикладства. Так, якось після сварки із чоловіком сестри художник кинувся на нього з кинджалом, ­погрожуючи вбити. На події довкола він реагував теж неадекватно — міг неочікувано залитися безпричинним сміхом, починав кричати чи танцювати. А в річницю смерті своєї маленької похресниці Піросмані привселюдно ­качався по ­землі, обзивав священника і прогнав усіх людей із кладовища. ­Рідні пригадують, як він інколи падав на ­підлогу і ридав, оповідаючи, що бачить над собою святого велико­мученика Георгія з батогом. До лікарів живописець, ­звісно, не звертався, та й жоден із біографів не бере на себе сміли­вість ставити йому психіатричний діагноз, непевно натякаючи лише на схильність до волоцюзтва і ­хронічний алко­голізм.

Перебиваючись деякий час випадковими заробітками на вокзалі, Ніко врешті розпочав свою багаторічну одіссею тифліськими духанами (пивницями). ­Щоранку він заходив до одного із закладів, звертаючись до першого-ліпшого відвідувача: «Що тобі сьогодні намалювати?» Завсідники задавали йому тему і наливали вина, яке було обов’язковим компонентом творчого про­цесу — художник ніколи не працював тверезим. Прямо серед галасливого духану він і писав свої шедеври — буквально за кілька годин, без жодного ескізу і попереднього задуму. У нього не було визначених розцінок: часом митець задовольнявся самим частуванням, ­інколи брав гроші лише за матеріал, а якщо одержував гідну платню, до вечора лишав її за шинквасом тієї ж ­пивниці. Коли не знаходилось замовлень на картину, Нікола оформлював вивіски, не цурався фарбувати ­стіни чи білити стелі. Ночував він де випаде — у ­друзів, на вокза­лах чи в підвалах, однак завжди мав інтелігентний вигляд: носив піджак і краватку, а голову покривав цилін­дром, за що отримав прізвисько «граф».

Актриса Маргарита

Молотьба хліба на селі

Вивіска Піросмані

Піросмані ніколи не будував далекосяжних планів і навіть не задумувався про завтрашній день. За ­влучним висловом Е. Кузнєцова, «день у нього був як ціле ­життя, і життя було як один великий, тисячократно помножений день».

Картини самоука прикрашали ледь не всі духани Тифліса. За розміром вони варіювалися від невеликих малюнків до епічних полотен п’ять метрів завдовжки. Як полотна він використовував чорну виробничу церату (клейонку), яку спочатку повністю ґрунтував, а потім став лишати чисті фрагменти — чорне тло, яке наявне фактично у всіх його роботах. Лише у Першу світову ­війну, коли церата зникла з продажу, Нікола перейшов на звичайний картон, що негативно позначилося на ­якос­ті зображення. Проте олійні фарби він завжди купував найвищого ґатунку. Критики звертають увагу на те, що художньої виразності та благородності тону йому ­вдавалося досягнути за допомогою лише кількох кольорів (найчастіше2–4 неяскраві барви). Як зазначав К. Зда­невич, митець «ставив дивовижні кольорові завдання і ­дивовижно вмів їх вирішувати».

Тематика його картин переважно визначалася замовниками. Часто популярні сюжети просили повторити, але двох однакових картин у Піросмані немає. ­Найбільше у його доробку портретів і побутових сцен — це ­гульбища завсідників духанів, робочий люд (носії, двірники, шарманщики, кухарі), епізоди із сільського побуту. Полюб­ляв художник зображати і диких тварин (їхня особ­ли­вість — «людські очі»), писав також натюрморти. ­Деякі полотна мають написи грузинською мовою чи російською з помилками.

І так би й лишився Піросманашвілі пивничним худож­ником, якби влітку 1912 р. на канікули до ­Тифліса не приїхали брати Ілля й Кирило Зданевичі разом із ­другом Михайлом Ле Дантю. Юні мистецтвознавці побачили одну з картин примітивіста в духані та ­поставили собі за мету розшукати інші твори і власне самого ­автора. Слава його не була блискавичною: стараннями братів та їхніх послідовників полотна збиралися зі ­значними труднощами, перші чотири з них були експоновані на колективній виставці «Мішень» у Москві. Після ­цього про талановитого самоука почали писати у періодиці (у Росії, Грузії, Вірменії й навіть Франції), що ­породило не лише захоплення його творчістю, але й насмішки, карикатури і безжальну критику. У травні 1916 р. Ілля Зданевич влаштував одноденну персональну виставку митця у батьківській квартирі, хоча її відвідало лише 80 чоловік.

Нікола Піросманішвілі, 1916 р.

Кирило Зданевич разом із другом Михайлом Ле Дантю

Пам’ятник художнику в рідному селі Мірзаані

Із початком Першої світової війни вступив у дію сухий закон і більшість пивниць зачинилася. Гнаний алкогольною і тютюновою залежністю, Піросмані хапався за будь-який підробіток. Від образу «графа» не лишилося й сліду: він бідував, слабував здоров’ям, вдягався у лахміття, а малярські приналежності носив у кишенях. Невелику матеріальну допомогу йому виплачувало новозасноване Грузинське художнє товариство, що зацікавилось примітивістом і навіть запросило його на одне зі своїх засідань. Після закінчення Першої світової у Грузії розпочалася громадянська війна, і Нікола дійшов до відвертого жебра­кування. У квітні 1918 р., захмелілий після ­великодніх частувань, він звалився у підвал і пролежав там два дні непритомним, аж доки його випадково не знайшли перехожі. У лікарні, куди його перевезли, констатували набряк легень, від якого Піросмані й помер, не ­приходячи до тями. Могила його досі не знайдена. За життя він полюб­ляв повторювати фразу: «Я народився самотнім, ­самотнім і помру».

Визнання прийшло до Ніколи занадто пізно: лише 1960 р. у його рідному селі Мірзаані було відкрито дім-­музей, про нього почали знімати фільми, писати моно­графії та вірші. За підрахунками мистецтвознавців, уся ­творча спадщина Піросманашвілі налічувала понад 2 тис. малюнків — а до нашого часу дійшло лише зо дві сотні. Більшість його картин зберігається у Державному музеї Грузії. Але деякі полотна спливають на аукціонах і щоразу б’ють новий ціновий рекорд — так, минулого року картина «Грузинка з бубном» була продана за 2,5 млн євро. Натомість за життя художника вони вартували ­келих вина.

Народні малярі-примітивісти зображали світ так, як сприймали його своєю простою душею — наївно, чисто і по-дитячому. Не маючи власного дому, бідні та ­самотні, вони оспівували життя у всій його повноті, яскравості і неповторності. Не здобувши фахової освіти, дивакуваті та самодостатні, вони інтуїтивно вибудовували ­композицію й підсвідомо добирали потрібні кольори, ство­рюючи полотна виняткової художньої сили. І барвисті міські пейзажі Никифора з Криниці, і рясні букети з картин Серафіни із Санліса, і гучні застілля, змальовані Ніко Піросмані, сьогодні визнано здобутками світового «на­їв­ного» живопису.

ЩО ПОЧИТАТИ

вгору

Вадим Лесич «Никифор з Криниці»

 

Книга українського поета і критика, чиє справжнє ім’я Володимир Кіршак, написана в 1960-х роках у Нью-Йорку. В ній зібрано й узагальнено справді унікальні відомості про Єпіфанія (Никифора) Дровняка — свідчення очевидців, перші публікації польських мистецтвознавців, відгуки на його європейські виставки, дослід­жен­ня українських науковців тощо. Монографія доповнена репродукціями картин художника, частина з яких зберігається у приватній колекції автора.

Ален Вірконделе «Серафіна. Від живопису до божевілля»

 

У праці відомого біографа докладно розглянуто життя Серафіни Луї крізь призму її виняткової ­релігійності. Особливу увагу зосеред­жено саме на історії психічної хвороби художниці, ­зібрано діагнози лікарів, документи пацієнтки протягом 10 років її перебування у клініці.

Крім того, автор також намагається прослідкувати вплив хвороби на манеру письма мисткині, балансуючи у такий спосіб між об’єктивністю дослідника, художніми роз­думами і глибоким особистим захопленням творчістю ­Серафіни Луї.

Ераст Кузнєцов «Піросмані»(Життя видатних людей)

 

Російський мистецтвознавець ­грузинського поход­жен­ня у своїй книзі зробив спробу відшукати правду серед численних легендарних біографій Ніколи Піросмана­швілі. Автор послідовно створює документальний життєпис, критично оцінюючи всі доступні джерела, зіставляє різно­манітні версії, озвучує невідомі факти, ­посилається на численні дослід­жен­ня і намагається роз­вінчати міфи, якими так рясно овіяне життя ­художника. Як фахівець із живо­пису Ераст Кузнєцов наводить аналіз картин примітивіста і вичерпно характеризує манеру його письма.

ЩО ПОДИВИТИСЯ

вгору

«Мій Никифор» (2004) (у ролі митця — Кристина Фельдман)

 

Фільм польського режисера Кшиш­тофа Краузе оповідає про останні вісім років життя Никифора Дровняка. У центрі сюжету — його взає­мини з опікуном Мар’яном Влосінським, який відмовляється від власних творчих амбіцій і навіть розлучається з дружиною, аби доглядати лемківського митця, і врешті стає його учнем. Фільм відзначено нагородою «Кришталевий глобус» у Карлових Варах, а львів’янку за поход­жен­ням ­Кристину Фельдман визнано кращою актрисою року.

«Серафіна із Санліса» (2008)(в гол. ролі Йоланда Моро)

 

Кінострічка французького режисера Мартена Прово охоплює ­події життя Серафіни Луї з 1914 до 1931 р. — від моменту її знайомства з Вільгельмом Уде і до шпиталізації у психіатричну лікарню. Зокрема, особливу увагу приділено зображенню стосунків художниці з покровителем, а також розкриттю ­процесу її творчості. Яскравий, ліричний та проникливий, фільм ­здобув цілих сім престижних французьких премій «­Сезар», серед яких — як найкраща картина року і за кращу жіночу роль.

«Піросмані» (1969)(в гол. ролі художник Автанділ Варазі)

 

Грузинський фільм кінорежисера Геор­гія Шенгелая побудований у вигляді низки новел. Послідовно вони оповідають про молоді роки Ніко Піросмані, його спроби зайня­тися торгівлею, нерозділене кохання до актриси Маргарити, працю по духанах, знайомство з братами Зданевичами, самотність, поневіряння і безславну смерть. ­Особливість цієї стрічки — її яскравий національний колорит. 1974 р. вона здобула гран-прі на Міжнародному кінофестивалі у ­Чикаго.

Підготувала Олена Тищенко

Поділитися з друзями:

Партнери