сховати меню
Розділи: Цікаво

Леся Українка: листи, троянди іблакить

сторінки: 60-66

Леся Українка

«Я людина еластично-вперта, скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту, — писала Леся Українка до свого друга, сходознавця Агатангела Кримського. — Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалася би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює». Кожен школяр знає про багаторічне змагання «дочки Прометея» з тяжкою хворобою — туберкульозом кісток. За радянських часів навіть був створений цілий культ Великої Хворої, трактуючи її біографію винятково крізь призму фізичної недуги. Однак і досі маловідомими лишаються психологічні чинники, які відіграли далеко не останню роль у житті Лариси Петрівни.

У дитячі любі роки

вгору

Мати Лесі Українки, Олена Пчілка (уроджена Ольга Петрівна Драгоманова, 1849–1930), була письменницею, фольклористкою і громадським діячем. Батько її, Петро Антонович Косач (1842–1909), — нащадок давнього шляхет­ського роду, юрист і просвітянин. На цьому підручник із літератури й обмежувався. Хоча насправді подружжя Косачів дуже різнилося своїми темперамента­ми. Петро Антонович відзначався добротою, делікат­ністю, стриманістю, які згодом від нього успадкувала старша дочка. Тоді як Ольга Петрівна, за спогадами, «була дуже розумна, горда, певна в правоті своїх думок і переконань, але могла бути жорсткою навіть до тих людей, які її сильно любили, дуже ревнива». Меценат Євген Чика­ленко якось сказав про неї: «Це та баба, що їй сам чорт ­черевики на вилах подає».

Побрав­шись 1868 р., уже за рік ­подружжя мало сина Михайла — у майбутньому письменника, фізи­ка та метео­ролога. Коли хлопчикові виповнилося 7 місяців,­ ­Ольга Петрівна за­ва­гітніла вдруге, ця ­вагітність була для неї дещо несподіва­­ною, крім того, мала тяжкий пере­біг. ­Лариса (у колі ­рідних Леся) народилася 25 лютого 1871 р., вона була «небажаною дитиною, зовсім не з радістю жданою».

До того ж занепокоєння викликав післяпологовий стан матері: у неї загострилася анемія, не вистачало молока для немовляти. Вона вирішила найперше поправити ­власне здоров’я і вирушила аж на півроку лікуватися за кордон. Упродовж подальших років заміжжя в Ольги Петрівни народилося ще четверо дітей, із яких усі досягнули зрілого віку. Остання донька, Ізидора, з’явилася на світ, коли Ользі Петрівні було вже 39 років. А тоді, 1871 р., маленькі син і донька залишилися без ­материнського догляду, що є таким важливим на перших роках життя для забезпечення психічного здоров’я. Лесі ніяк не могли підібрати годувальницю, вона слабла і згасала на очах. Доведений до відчаю, батько змушений був узяти на роботі відпустку і самостійно вигодовувати доньку коров’ячим молоком, розведеним із водою. Він консультувався з лікарями, дотримувався всіх приписів, і саме завдяки його старанням дівчинка вижила.

Чи не тому Лариса з дитинства стала «батьковою дочкою»: походила на нього і зовнішністю, і характером. Її молодша сестра Ольга пригадувала: «Обоє вони, і батько й Леся, були однаково делікатні у відносинах із людьми, намагаючись нікого собою не затруднити, не клопо­та­ти, не намагати… Не пам’ятаю жодного разу, щоб батько ­когось із нас, дітей, налаяв чи насварив, чи щоб щось наказав зробити. Він завжди радив, просив, намага­ючись і найменшому довести, чому так слід, а так не ­варто ­робити».

Тоді ж як для матері дівчинка була «спочатку зовсім нелюбима, а згодом без порівняння менше любима, ніж інші діти». Владна і безкомпромісна, Ольга Петрівна постійно картала Лесю за слабохарактерність, називала її «негарною, дурною, недотепою, нецікавою, нерозвиненою», ставила завжди за приклад показного і ­кмітливого брата Михайла. Попри це, між братом і сестрою з дитинства склалися теплі та приязні стосунки, за нерозлучність у родині їх навіть називали одним ім’ям — «Мишелосіє». Близькою поетеса була й з молодшою на 6 років сестрою Ольгою (Лілею), із якою листувалася впродовж усього життя. Менші діти, Оксана, Микола й Ізидора, ­народилися, коли Леся вже була підлітком, тому у спілкуванні з ними вона виявляла вже швидше материнські ­почуття, опікаючи і доглядаючи їх. Втім, Ольгу Петрівну Леся вва­жала за ідеал, ­прагнула її прихильності, хоча «не раз умлі­ва­ла од болю, що його завдавала їй матір». ­Дівчинка ­ін­ту­їтивно шукала спільні інтереси з матір’ю, які б стали під­ґрунтям у комунікації з нею, — намагалася довести свою ­корисність, продемонструвати якісь здібності й таланти, головно, ­літературні. Знана як письменниця Олена ­Пчілка, вона була чи першим критиком для ­своєї доньки, яка, до речі, вже у 9 років почала віршувати, а в 12 — видала ­збірку «На крилах пісень».

Леся, дитячі роки

Ольга Петрівна, мати Лесі

Петро Косач, батько Лесі

«Мишелосія» — Леся з братом Михайлом

Ольга Петрівна без зайвої скромності наголошувала, що Лариса не стала б письменницею без її ­патріотичного виховання, применшуючи роль батька, який розмовляв суржиком і лише давав гроші на видання збірок доньки. Початкову освіту всі діти Косачів справді здобували вдома — під керівництвом і за педагогічною системою ­матері. І першою в навчанні була Леся: вона малювала та грала на фортепіано, гарно вишивала, мала неабиякі здібності до мов (опанувала їх більше семи), а у 19-річному віці написала підручник «Стародавня історія східних ­народів» для своєї молодшої сестри. Але всі інші діти ­після домашньої освіти вступали до гімназій та університетів — всі, крім Лариси. Хоча її знання були справді енциклопедичними, проте саме через туберкульоз вона не відвідувала жоден навчальний заклад.

Саме хвороба стала ще одним каменем спіткання у стосунках із матір’ю: ­амбітну ­Ольгу Петрівну обтяжував багаторічний догляд за донькою. В одному з її листів до Івана Франка є така фраза: «Невелику прислугу роблять недолугим дітям, коли силою затримують їх при житті, принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два ­винуватила себе, що вирятувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя».

Як зазначає сучасна дослідниця Оксана Забужко, «бути дитиною такої матері — занадто велике і й суворе ціложиттєве випробування, і не всім «Косачатам» вдалося вийти з нього не надламаними».

Усе то, панночко, нерви

вгору

Перші ознаки туберкульозу проявилися у дівчинки вже в 10-річному віці. У 12 — вона перенесла тяжку операцію з видалення уражених кісток лівої руки. Потім хвороба вразила ногу, пізніше — легені та нирки. Терпляча і делікатна, Лариса ніколи не демонструвала свій біль, неполюбляла проявів співчуття, навпаки, наполегливо займалася доступними їй видами діяльності, намагаючись у такий спосіб довести власну повноцінність.

Складні операції в європейських клініках, санаторне ­лікування в Криму, Карпатах, Грузії, Єгипті — ніщо не здатне було зупинити розвиток хвороби чи бодай полег­шити страждання поетеси. У своїй жорсткій манері Ольга Пет­рів­на писала до сина: «Леся терпить, тобто ­мовчить і ­думає, що я не бачу її мук всякого рода, що я навіть не чую, а я єї стан фізичний лучче бачу, ніж вона сама. Вона, може, ще трохи надіється на вилічення, а я не ­надіюсь ні крихти, — всі ці паліативи — це одна мана і скорбот­на процедура, дов­га, марудна, тягнуча жили і з слабої, і з цілої сім’ї».

Біографи й досі не дійшли спільної думки щодо поход­жен­ня Ларисиної хвороби. Так, згідно з класичною ­версією шкільного підручника, у дівчинки промокли ноги під час святкування Водохреща. За іншою гіпотезою, їй не підходив вологий клімат болотистої Волині. А письменник і лікар-інфекціоніст Юрій Щербак висунув ­узага­лі припущення, що вона заразилася туберкульозом ­через коров’яче молоко, яким її вигодовували. Проте набагато рідше дослідники говорять про наявність у ­поетеси нервової патології, що могла мати спадковий характер і пере­датися їй від матері.

Лариса в листах неодноразово писала про неврівноваженість Ольги Петрівни, через яку «часто трудно ­бувало і їй, і нам із нею». Сестра Ольга пригадувала, що «були в її вдачі прекрасні риси, але були й такі, що дуже ­болюче вражали її дітей». Найбільш слушною видається думка дослідниці Тетяни Свербілової, яка переконана, що «нервова хвороба самої Лесі Українки, ймовірніше, не успадкована від невротичної матері, а була наслідком ­сімейного деспотизму владної матері».

Ще в молодому віці Ларисі лікарі встановили діагноз «істерія». На межі століть цей термін був дуже ­поширеним, ним послуговувалися для визначення демонстративних емоціональних реакцій. Однак про консультування та лікування поетеси відомо вкрай мало. Знаємо, що ­влітку 1896 р. вона відвідувала психіатричну клініку в місті Творки біля Варшави («Варшавська лікарня для не­нор­мальних»), у якій працював її дядько по матері ­Олександр Пет­рович Драгоманов. Він практикував у різний час у Харківській лікарні, Брестському піхотному ­батальйоні та Варшавській психіатричній лікарні ­Святого Іоана, а також був активним дописувачем журналу «­Архив психи­атрии, нейрологии и судебной психопатологии». Узагальнивши свій досвід роботи у Творках, він ­опубліку­вав статтю «Чахотка и психозы», у якій обґрунту­вав взаємо­зв’язок туберкульозу легень зі ­змінами у ­характері па­цієнтів.

До «дяді Саші» Леся приїжджала насамперед як племін­ниця, але, можна припустити, що, крім ­родинного спілкування, мала також консультацію з приводу свого здоров’я. Неабияке враження справило на неї власне спостереження за пацієнтами клініки, яке ­надихнуло її на створення нарису «Місто смутку». У ньому ­читаємо: «Всякий, хто бував у таких закладах, знає те почуття страху, жалості безконечної і, сором сказати, цікавості, що обгортає сторонню людину при вході в сей світ нави­воріт. Деякі образи сих безталанних не покидали мене там цілу ніч».

Із-поміж силуетів, зображених письменницею, особливу увагу привертає «молода поетеса з ясним хвилястим волоссям, із чудовими синіми очима, де так яскраво блищать і зливаються в один промінь талант і божевілля. «Так завжди, — згадуються мені її слова, — поезія, по­ривання в блакить, зраджені надії і… і нещасне кохання, а потім все кінчається тут, у добрім товаристві»».

На думку літературознавця Віри Агеєвої, до Лесі Українки застосовували традиційні для тих часів «поліційні» методи лікування — дієта, режим, заборона писати і читати. Але листи поетеси до друзів свідчать про те, що вона не надто переймалася подібними рекомендаціями.

Власне, листи Лариси Петрівни є чи не єдиним достовірним свідченням про її істерію. Згідно з ними ­можна зробити висновок, що ­ознаки хвороби мали періодичний характер. Так, 1897 р. під час відпочинку у Ялті ­поетеса «дійшла до такого стану, що лягала в ­городських ­скверах, сливе на вулиці, від ­нападів морочення ­голови… чистий скандал! Стоїть тільки дать волю ­своїм нер­вам, то так і не оглянешся, як попадеш в неврастеніки чи ­істерички».

Із листа 1900 р.: «Ввечері був уже у мене такий грандіозний припадок, які тільки після ­вприскування та в Ялті бували, та так він мене розтрусив і приголомшив, що я вже більше нікуди не вилазила в дальші чотири дні, боролась між тремтінням та апатією і зовсім жити не хотіла». ­Серед описаних симптомів фігурують ­больові відчуття у поти­лиці та шалений головний біль, «­вечорами якийсь не­поборимий смуток опановує», «на серці частенько млоїть», «нерви були трохи покапризу­ва­ли» тощо. Не найкращий вплив чинила родинна атмо­сфера: ««режим» нашого дому тільки загострює мою і без того ­гостру істерію».

Юна Леся, 1888 р.

Сергій Мержинський в гостях у родини Косачів, 1898 р.

Леся в Криму, 1897 р.

Лариса навіть знаходила у собі сили писати про власний недуг із певною часткою іронії: «У мене все ­хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть». І хоча вона усвідомлю­вала, що нервовий розлад може ускладнити ­хірургічні втручання, все ж вважала себе здатною стерпіти і це: «Коли у мене справді є талан, то він не загине — то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії. Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої немає в інших, здорових ­людей».

О sancta hysteria!

вгору

Але жертвою материнського характеру в родині ­Косачів була не лише старша донька, а й одна з менших — ­Оксана. Турбота Лариси за молодшу на 11 років ­сестричку також знайшла своє відображення в листах. 1902 р. вона ­писала про психологічний клімат у сім’ї: «Знов ті самі «обиди», замість нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини! Знов, значить, будуть і ті самі «об­суж­дения» ­з вимо­туванням жил обоюдним, і всякі інші контра­данси, а нерви, тільки що сяк-так ­наладжені, — кріпись! Раніше мама писала, що до Києва Оксану «­тягти» не буде, тепер пише, що Оксана туди «сама хоче», але про власну «­обиду» промовчала. О sancta hysteria! І так робиться жаль при сьому всьому і тих, кого ніяка істерія не навчає, і тих, на кому вона окошається».

Про психічне здоров’я доньки писав до Лариси із за­непокоєнням батько, та й сама вона констатувала: «­Оксана нездорова нервами, я в тім певна, бо в неї ­ненатурально пригнічений настрій». Схвильована поетеса ­особисто ­возила сестру до фахівців: невропатолог ­Костянтин ­Леплинський діаг­ностував у неї «психоз», а лікар Карел Фляйшман — «істерію». Леся Українка саме проходила курс лікування від туберкульозу в Італії і не могла бути завжди поряд з «Уксуском», як вона лагідно звала сестру. Втім, згодом її вдало­ся вивезти до Європи.

Мешкаючи разом з нею деякий час, Лариса з материнським занепокоєнням констатувала у дівчини істеричні напади, безсоння, пригнічений настрій, який ­змінюється мажорно-збудженими епізодами. Зміна середовища і подорожі Європою дещо заспокоїли дівчину: зникла депресія, припинилися примхи. 1904 р. Оксана оселилася у Бельгії, де закінчила інженерний факультет політех­нічного інституту.

Відомо, що поетеса ще в юному віці цікавилася пи­таннями психіатрії. Результатом цих студій, а також особистого досвіду стала її рання драма «Блакитна ­троянда». Головна героїня твору — 25-річна (як і сама авторка) ­художниця Любов Гощинська — страждає від нападів спадкової нервової хвороби. Ось як вона говорить про своє самопочуття: «Так мені якось було не то сумно, не то страшно… і чогось мене такий острах узяв. Я пішла собі понад річку. От сама не боялась іти, бо я не того боялась, що навколо мене, а якось самої себе ­страшно, того що в мені. Мені здавалось, що от-от мушу чогось ­закричати не своїм гласом і всіх вжахнути. Я довго ­стояла над річкою, було так темно, і в ній немов щось вору­шилось…».

Знайомий психіатр її заспокоюв: «Ет, все то, ­панночко, нерви. Се нічого, се з панночками часто буває». Через це Любов була змушена розірвати стосунки з коха­ним хлопцем Орестом, який, своєю чергою, від цього сам ­занедужав — «ходить не може, нейрит, чи нервовий параліч, із серцем нелад». Наприкінці твору вона навідує хворого Ореста і, бажаючи звільнити його від себе, на його очах вчиняє самогубство.

Леся з матір’ю, 1898 р.

У колі родини Косачів, 1906 р.

Ольга Кобилянська й Леся Українка, 1901 р.

Літературознавці погоджуються, що описана у творі хвороба, безперечно, має автобіографічне підґрунтя, і вбачають у ній депресивну істерію. Леся Демська-Будзуляк із цього приводу зазначає: «Страх непевності живить її ­істерію й утримує від остаточного вибору. Якщо ­уважно прослідкувати за текстом твору, то можна помітити, що боже­вілля Любові Гощинської спровоковано не так зловісним фатумом спадкової хвороби, як її особистим ставлен­ням до реальної дійсності. Ці відчуття настільки ­суперечні самі в собі, що напрошується висновок про ­неминучість божевілля, навіть коли б і не було самої спадковості».

Сучасні ж дослідники культури модернізму схильні трактувати істерію як протиріччя між патріархальним ­суспільством й амбіціями освіченої жінки, незадоволеної роллю винятково матері та дружини. ­Примітно, що обидві сестри Косач, які страждали на істерію, навіть вийшовши заміж і покинувши батьківський дім, і надалі мали конфлікти з матір’ю — стосовно своїх чоловіків. Оксана побралася зі своїм двоюрідним братом Антоном Шимановським — без вінчання, чим ­викликала гнів Ольги ­Петрівни. А в Лариси з особистим життям все було ще набагато складніше.

Мій зламаний квіте

вгору

Влітку 1897 р. під час лікування у Ялті поетеса познайомилася із хворим на туберкульоз легень Сергієм Костянтиновичем Мержинським (1870–1901). «Типовий російський інтелігент», він не закінчив університет, жив із приватних уроків, займався перекладами, цікавився ­театром — тому у молодих людей одразу знайшлися теми для спілкування. Хоча в Лесі він вбачав лише друга, тоді як її почуття були набагато глибшими. Після від’їзду з Криму між ними зав’язалося листування, що, на жаль, повністю було втрачене. Тільки маємо Лесину поезію у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими троян­дами», яку вважають вершиною її любовної лірики. У ній вона пише: «Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від ­найсолодших поцілунків!.. Мій друже, мій друже, чому ж я не можу облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять своїми гарячими слізьми? О візьми мене із собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!».

І коли Сергій повідомив про погіршення власного ­здоров’я (лист писав за нього лікар), Лариса, не вагаю­чись, зібралася до нього — на той час він мешкав ­­у своїх тіток у Мінську. У вірші, датованому листопадом 1900 р., читаємо: «Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!». Як відомо, мати її виступила ­категорично проти такої поїздки. Між ними стався черговий конфлікт, та донька все одно не покорилася.

Упродовж зими 1900–1901рр. поетеса чотири рази відвідувала коханого у Білорусі. Вона мріяла навесні ­вивезти його на лікування до Швейцарії, заради чого згодна була влаштуватися на роботу, щоб забезпечувати себе матеріально. Але туберкульоз Мержинського мав спадковий характер — його мати померла від цієї хвороби у віці 21 рік, коли хлопчику було лише 7 місяців.

Надії на одужання не було жодної, Сергій був уже ­настільки слабкий, що не міг самотужки підвестися з ліжка, їсти, тому прохав не залишати його на самоті. ­Лариса просиджувала цілими ночами біля нього, попри те, що й сама була слабка здоров’ям, боячись залишити його на сиділку. Не в змозі сам писати, Сергій надиктовував їй листи до своєї коханої жінки Віри Крижанівської. Фізич­но виснажена, поетеса терпіла ще й моральні муки від ­свого нерозділеного почуття до Мержинського, який ­навіть на смертельному одрі не залишав їй жодних ­ілюзій про взаємність.

Оксана Косач, молодша сестра Лесі

Леся Українка з родичами, 1906 р.

Леся серед українських письменників, 1903 р.

В одну з найтяжчих ночей, не відходячи від хворого Сергія, вона написала драму з невипадковою назвою «Одержима». На основі біблейського сюжету Леся Україн­ка змалювала трагічну любов Міріам до Месії, що трактується як духовна єдність, спільне страждання і ­спільна смерть. «Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду ­довго жити, коли вже тоді жива зосталась, — зізнається поете­са пізніше. — І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: я з того створила драму». Справді, інтелектуальна праця була для неї водно­час єдиним способом психологічного «розвантаження». Драма «Одержима» відкриває новий етап її творчості — зрілої, глибоко психологічної.

3 березня 1901 р. Сергій Мержинський помер. Після похорону в Лариси стався сильний нервовий розлад, ­загострилася істерія, з’явилися думки про самогубство. До того ж далася в знаки спадкова анемія, почала йти горлом кров — туберкульоз перейшов на легені. ­Стосунки з матір’ю лишалися, на жаль, напруженими, ­примирення не сталося. У цей трагічний період допомога прийшла від зовсім чужої людини, далекої колеги по перу.

Хтосічок чорненький

вгору

Ольга Кобилянська народилася 1863 р. і все життя прожила на Буковині. У літературі її ім’я з’явилося в 90-х роках ХІХ ст. й одразу привернуло увагу Лесі Українки. Коли 1899 р. вийшла перша збірка Кобилянської «По­кора», Лариса написала їй першого листа — сухого й офіційного, що починався звертанням «Шановна і дорога то­варишко!»

Маючи суперечності з матір’ю і помираючого Сергія Мержинського на руках, Лариса все частіше писала до Ольги про особисте — вже як до справжньої подруги. Кобилянська неодноразово запрошувала її в гості на Буко­вину — і після смерті коханого 1901 р. поетеса погодилась. У листі до Михайла Павлика вона зізнавалася: «­Їхала я сюди просто рятуватися. Я була взагалі така прибита, що просто боялась озиватись до людей, аби їм не завдати смутку. Ся зима була для мене дуже тяжка, я була пів­року в моральному пеклі, а два місяці були такі, що справді не знаю, як я їх витримала, стільки се мені кошту­вало і нервів, і взагалі здоров’я, потрачених безнадійно».

Зустріч із Кобилянською перевершила всі сподівання — поетеса не лише заспокоїла свої «нерви», а й знайшла в її особі близьку душу на багато років поспіль. ­Як пише Ніна Поліщук, «спілкування з «буковинською ­орлицею» Ольгою було своєрідною психотерапією для Лесі, яка змалку не відчувала особливої материнської ­любові і виховувалася в строгому дусі чоловічої ­мужності та терпля­чості».

Між письменницями виявилося багато спільного: ­Кобилянська теж була високоосвіченою жінкою, хоч не ­закінчувала жодних навчальних закладів, вольовою і само­стійною, сама прокладала шлях у літературі. Але, найголовніше, на 8 років старша за Ларису, вона теж не була заміжня і переживала особисту драму через ­чоловіка. Новеліст Осип Маковей, критик і громадський діяч, ще з 1895 р. допомагав Ользі як початківцю з виданням і ­редагуванням її перших творів. У результаті вона ­закохалася, а Осип — навпаки, почав її сторонитися. ­Охоплена емоціями жінка наполегливо шукала з ним ­зустрічі, ­закидала листами, навіть посилала йому ­квіти — але відповіді не було.

Цілих шість років тривав цей ­фактично односторонній діалог. «Смертельний жаль ­вбиває лише мою фізичну, моральну силу, що за ту щирість, за все багатство моєї душі, котру я носила і котру я хотіла ­віддати Вам — Ви відвертаєтесь. Така доля моєї любови», — писала вона своєму редакторові у ­черговому листі.

Кобилянська навіть зважилась запропонувати йому жити разом, вказавши на всі економічні вигоди. Молодший на чотири роки Маковей лише саркастично зауважив, що він «був у першому класі гімназії, а Ви були вже панна на виданню». 1901 р. листування між ними обірвалося, й Ольга спа­лила всі його листи. І саме в цей скрутний час приїхала ­Лариса.

Їхнє близьке спілкування тривало не так уже й довго — вони провели місяць разом у Чернівцях, а потім поетеса вирушила далі до Карпат. Але той духовний зв’язок, ­взаєморозуміння і підтримку, що встановилися між ними, важко переоцінити. Маючи лише поодинокі зустрічі, вони продовжували писати одна одній листи — незвичайні, ­загадкові, інфантильні й дещо двозначні. На жаль, ­збереглися тільки листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й лише один зворотний. У жодному з них не ­названо імен — адресати іменують себе «хтосічок/хтось біленький» і «хтосічок/хтось чорненький» (за кольором ­волосся). Лариса завжди пише про себе у третій особі і в чоловічому роді. Наприклад: «Хтось дорогий та ­добрий пробачить комусь-якомусь за мовчання, як уже не раз пробачав, — правда? Хтось саме мав сідати відписувати на давнішого листа, аж тут знов надбіг листочок від ­когось чорненького». Поряд з описом побутових речей у них незмінно наявні компліменти і зізнання у най­щиріших ­почуттях: «Хтось тепер і завжди однаково ­когось любить і хоче комусь «неба прихилити», але ­часом він не вміє ­писати так, як хотів би». Саме це дало привід ­деяким ­літературознавцям робити припущення, що стосунки між письменни­цями мали не лише платонічний характер. І справді, натрапляємо на двозначні фрази типу «Хтось когось цілує, і жалує, і все так «несподівано» ­гладить», «Хтось когось хотів би поцілувати і ­погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати» і подібне.

Відома дослідниця Соломія Павличко, яка вперше звернула увагу на цей епістолярій у своїй праці «Дискурс ­модернізму в українській літературі», вважає, що листи письменниць були втіленням мрії про нереалізоване кохання. Подібні лесбійські фантазії загалом є ­характерними для ранньої модерністської європейської літератури, «органічними частинами культури свого часу».

Інша дослідниця, Тамара Гундорова, називає взаємини Лесі Українки й Ольги Кобилянської «жіночим платонічним романом», який слід розглядати «як терапію самот­ності жінки у патрі­архальній культурі». Їхнє листування тривало до самої смерті поетеси і всі ці роки ­залишалося таким же милим та емоційним. Так, один з останніх ­листів 42-­річна Лариса Петрівна до 50-річної Ольги Юліанівни розпочинає словами «­Дорогий хтосічку! Хтось до когось пише…» і закінчує фразою «Хтось когось любить, і хтось когось… Па! Хтось!».

Вони залишалися подругами (їхню «духовну спо­рід­неність» визнавала навіть Ольга Петрівна) і завжди підтримували одна одну у всіх життєвих перипетіях. ­Кобилянська теж не могла похвастатися ні здоров’ям, ні особистим щастям: 1903 р. у неї стався інсульт, 1905 р. Осип Маковей одружився; лишившись самотньою, вона вдочерила позашлюбну доньку свого брата Олександра. Заміж Ольга так і не вийшла — на відміну від своєї подруги Лариси.

Несправедливо-лагідна любов

вгору

Ще 1898 р. під час відвідування Київського уні­верситету увагу Лесі Українки привернув студент-­першокурсник. Дізнавшись про його захоплення фольклором, вона ­запропонувала юнакові записувати пісні з її голосу. Це був її майбутній чоловік — Климент Васильович Квітка (1880–1953), правознавець, етнограф, музикознавець і фоль­клорист.

Коли після смерті Мержинського 1901 р. поетеса ­перебувала в Карпатах, Климент по дорозі до Швейцарії заїхав до неї у Чернівці, чим викликав осуд у ­родини ­Косачів. ­Очевидно, саме тоді їхні дружні стосунки перейшли на новий рівень. У листі до Ольги Кобилянської ­Лариса ­писала: «Мій хтосічок знає — що хтось завжди тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ­ліпше, і тепер уже «Квіточ­ка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько до того. Я не знаю, яка буде ­форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо стара­тись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одне одному».

Сергій Мержинський, коханий Лесі

Леся з рідними та друзями у Колодяжному, 1906 р.

Климент Квітка, чоловік
поетеси

Восени 1903 р. помер 34-річний брат Лесі ­Українки Михайло — отру­ївся квасом. Це стало новою психо­логічною ­травмою для поетеси («я була душею хвора»), у неї ­знову за­гострився туберкульоз. І саме Климент був ­поряд із нею всю зиму, а потім супроводжував під час поїздки на ­Кавказ. Але рідні, а особливо — мати, не поділяли її теплих ­почуттів до молодика. Коли на ­початку 1902 р. ­стало відомо про їхні стосунки (фактично це був цивільний шлюб), ­Косачі, за висловлюванням самої Лесі, «­устроїли «бенефіс» — на три тижні всі замовкли, ніхто ні слова». Квітка був ­молодшим за поетесу на повних 9 років, від­значався замкнутим і нерішучим характером, що дуже ­дратувало Ольгу Пет­рівну. Вона називала ­доньчиного ­обранця «­жебраком» і «без­чесною людиною, що одружується з грошима Косачів–Драгоманових».

Дослідники вважають, що стосунки Лариси й ­Климен­та будувалися за моделлю «мати—син». Вона лагідно називала його «Квіточка» і «Кльоня», інколи писала ­про нього в листах у середньому роді, як про дитину. На­приклад, до Ольги Кобилянської: «Квіточку слід би «­взяти в руки», страх воно бідне тепер. Та ще й лікарі ­наговорили йому всяких дурниць». Климент насправді мав дитячу психологічну травму: у 5 років лишився без батька, і мати віддала його на виховання до багатої ­родини, усе це супро­воджувалося скандалами, ­вимаганням грошей і по­казовими погрозами матері забрати сина назад. Тому ­Лариса підсвідомо прагнула компенсувати йому ­недодану материнську любов. Очевидно, дитячі ­враження не мину­ли безслідно — в листах його названо «чоловік ­нервовий».

Самій поетесі було вже за 30, але ставлення ­матері до її обранця знову провокувало у неї істеричні зриви. У ­листі до сестри Ольги вона писала: «У мами був неприємно-­холодний вираз у його присутності, ­одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або ­книжкою і т. д. «симптоми»… Тільки все-таки се і ­прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи ­симпатія, чи любов не могла обійтися без сеї отрутної ревности, чи що воно таке, з боку мами».

Із неприязню зустріли ­рідні і звістку про вінчання Лариси з Климентом улітку 1907 р. (відбулося без ­оголошення і свідків), про яке донька повідомляла їм листом. ­Біографи вважають, що це був ­більше духовний союз, потреба у підтримці одне ­одного, адже дітей у них не було. Леся доглядала Кльоню, у який теж захворів на туберку­льоз, ­наполягала на його лікуванні в Криму.

Одне з останніх фото Лесі, 1913 р.

Літературно-меморіальний музей Лесі Українки (Новоград-Волинський)

Могила Лесі Українки, Байкове кладовище (Київ)

За ­словами Оксани Забужко, любов для поетеси була «безупинною і беззастережною самовіддачею, спрямованою на щонайпов­ніше особистісне саморозкриття ­коханого чоловіка». Він же супроводжував дружину в її оздо­ровчих поїздках, займався виданням її творів. Разом вони захоплювалися музикою, співами й театром. Коли з 1908 р. Квітку перевели по службі на Кавказ, Лариса переїхала разом із ним.

Свої останні роки життя поетеса ­перебувала досить у ­скрутному стано­вищі. Зокрема, подружжя ­відмовилося від грошової ­допомоги Косачів (щоб не бути перед ними у ­боргу) й жили на платню Климента, звичайного помічника ­судді. До того ж у нього на утриманні була ­названа мати і її нова вихованка, якій він оплачував навчання. На тлі постійного перенапруження у нього ­загострилося ­нервове ­захворювання. Лесині гонорари були теж невеликими і вкрай нерегулярними, вона ­бралася за ­випадкові переклади і репетиторство. Її стан здоров’я неминуче погіршувався і вимагав дорого лікування. Тому Квітки змушені були продавати умеблювання і ­вдаватися до послуг ломбардів.

Померла Леся ­Українка у Грузії 1 серпня 1913 р. у віці 42 роки внаслідок тяжкої хвороби. Климентові було лише 33, але він ще довго лишався самотнім. Вдруге одру­жився лише через 32 роки після смерті жінки — його ­обраницею стала молодша на 40 років піаністка ­Галина Кащеєва.

Упродовж усього свого подальшого життя він дуже ­болісно сприймав розпитування про Ларису, через це змуше­ний був навіть переїхати з Києва, де йому жити було «психічно неможливо». «Ви спричиняєте мені психіч­ну травму, — писав він до одного з літературо­знавців. — Усе тяжче, що зв’язане з біографією Лесі Україн­ки, з бігом часу робиться для мене ще тяжчим, і кожен запит щодо її біо­графії так на мене впливає, що на кілька днів гостро спадає здатність до роботи, а потім надовго більшає загальна депресія». Зі своїм по-­дитячому вразливим характером він, проте, пережив у сталінські часи арешти (за свою юридичну діяльність за часів Української Народної Респуб­лі­ки), відбув покарання у конц­таборі Карлаг і помер у Москві 1953 року.

Ще 1902 р. Леся Українка написала: «Любов ­абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справед­ли­вість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу ­половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же ­поправляти її іншою несправедливістю — ­любов’ю!».

Попри багаторічну боротьбу з недугою фізичною, ­поетеса страждала від не меншої хвороби — ­психологічної, спричиненої саме нестачею любові, материнської й особистої. Конфлікти з родичами, втрата коханого, ­істеричні напади і нервові зриви, однак, не стали для неї вироком — порятунок вона знаходила у щирій дружбі, підтримці та духовній близькості з людьми, які стали для неї найріднішими.

Лариса Петрівна, всупереч тяжкій формі ­туберкульозу, прожила яскраве, емоційно насичене й інтелектуально ­багате життя, усю багатогранність якого ще тільки ­на­лежить дослідити.

Підготувала Олена Тищенко

Поділитися з друзями:

Партнери