сховати меню

Леся Українка: листи, троянди іблакить

сторінки: 60-66

nn19-2_6066_f1.jpg

Леся Українка

«Я людина еластично-вперта, скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту, — писала Леся Українка до свого друга, сходознавця Агатангела Кримського. — Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалася би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює». Кожен школяр знає про багаторічне змагання «дочки Прометея» з тяжкою хворобою — туберкульозом кісток. За радянських часів навіть був створений цілий культ Великої Хворої, трактуючи її біографію винятково крізь призму фізичної недуги. Однак і досі маловідомими лишаються психологічні чинники, які відіграли далеко не останню роль у житті Лариси Петрівни.

У дитячі любі роки

вгору

Мати Лесі Українки, Олена Пчілка (уроджена Ольга Петрівна Драгоманова, 1849–1930), була письменницею, фольклористкою і громадським діячем. Батько її, Петро Антонович Косач (1842–1909), — нащадок давнього шляхет­ського роду, юрист і просвітянин. На цьому підручник із літератури й обмежувався. Хоча насправді подружжя Косачів дуже різнилося своїми темперамента­ми. Петро Антонович відзначався добротою, делікат­ністю, стриманістю, які згодом від нього успадкувала старша дочка. Тоді як Ольга Петрівна, за спогадами, «була дуже розумна, горда, певна в правоті своїх думок і переконань, але могла бути жорсткою навіть до тих людей, які її сильно любили, дуже ревнива». Меценат Євген Чика­ленко якось сказав про неї: «Це та баба, що їй сам чорт ­черевики на вилах подає».

Побрав­шись 1868 р., уже за рік ­подружжя мало сина Михайла — у майбутньому письменника, фізи­ка та метео­ролога. Коли хлопчикові виповнилося 7 місяців,­ ­Ольга Петрівна за­ва­гітніла вдруге, ця ­вагітність була для неї дещо несподіва­­ною, крім того, мала тяжкий пере­біг. ­Лариса (у колі ­рідних Леся) народилася 25 лютого 1871 р., вона була «небажаною дитиною, зовсім не з радістю жданою».

До того ж занепокоєння викликав післяпологовий стан матері: у неї загострилася анемія, не вистачало молока для немовляти. Вона вирішила найперше поправити ­власне здоров’я і вирушила аж на півроку лікуватися за кордон. Упродовж подальших років заміжжя в Ольги Петрівни народилося ще четверо дітей, із яких усі досягнули зрілого віку. Остання донька, Ізидора, з’явилася на світ, коли Ользі Петрівні було вже 39 років. А тоді, 1871 р., маленькі син і донька залишилися без ­материнського догляду, що є таким важливим на перших роках життя для забезпечення психічного здоров’я. Лесі ніяк не могли підібрати годувальницю, вона слабла і згасала на очах. Доведений до відчаю, батько змушений був узяти на роботі відпустку і самостійно вигодовувати доньку коров’ячим молоком, розведеним із водою. Він консультувався з лікарями, дотримувався всіх приписів, і саме завдяки його старанням дівчинка вижила.

Чи не тому Лариса з дитинства стала «батьковою дочкою»: походила на нього і зовнішністю, і характером. Її молодша сестра Ольга пригадувала: «Обоє вони, і батько й Леся, були однаково делікатні у відносинах із людьми, намагаючись нікого собою не затруднити, не клопо­та­ти, не намагати… Не пам’ятаю жодного разу, щоб батько ­когось із нас, дітей, налаяв чи насварив, чи щоб щось наказав зробити. Він завжди радив, просив, намага­ючись і найменшому довести, чому так слід, а так не ­варто ­робити».

Тоді ж як для матері дівчинка була «спочатку зовсім нелюбима, а згодом без порівняння менше любима, ніж інші діти». Владна і безкомпромісна, Ольга Петрівна постійно картала Лесю за слабохарактерність, називала її «негарною, дурною, недотепою, нецікавою, нерозвиненою», ставила завжди за приклад показного і ­кмітливого брата Михайла. Попри це, між братом і сестрою з дитинства склалися теплі та приязні стосунки, за нерозлучність у родині їх навіть називали одним ім’ям — «Мишелосіє». Близькою поетеса була й з молодшою на 6 років сестрою Ольгою (Лілею), із якою листувалася впродовж усього життя. Менші діти, Оксана, Микола й Ізидора, ­народилися, коли Леся вже була підлітком, тому у спілкуванні з ними вона виявляла вже швидше материнські ­почуття, опікаючи і доглядаючи їх. Втім, Ольгу Петрівну Леся вва­жала за ідеал, ­прагнула її прихильності, хоча «не раз умлі­ва­ла од болю, що його завдавала їй матір». ­Дівчинка ­ін­ту­їтивно шукала спільні інтереси з матір’ю, які б стали під­ґрунтям у комунікації з нею, — намагалася довести свою ­корисність, продемонструвати якісь здібності й таланти, головно, ­літературні. Знана як письменниця Олена ­Пчілка, вона була чи першим критиком для ­своєї доньки, яка, до речі, вже у 9 років почала віршувати, а в 12 — видала ­збірку «На крилах пісень».

nn19-2_6066_f2-228x300.jpg

Леся, дитячі роки

nn19-2_6066_f3-228x300.jpg

Ольга Петрівна, мати Лесі

nn19-2_6066_f4-228x300.jpg

Петро Косач, батько Лесі

nn19-2_6066_f5-228x300.jpg

«Мишелосія» — Леся з братом Михайлом

Ольга Петрівна без зайвої скромності наголошувала, що Лариса не стала б письменницею без її ­патріотичного виховання, применшуючи роль батька, який розмовляв суржиком і лише давав гроші на видання збірок доньки. Початкову освіту всі діти Косачів справді здобували вдома — під керівництвом і за педагогічною системою ­матері. І першою в навчанні була Леся: вона малювала та грала на фортепіано, гарно вишивала, мала неабиякі здібності до мов (опанувала їх більше семи), а у 19-річному віці написала підручник «Стародавня історія східних ­народів» для своєї молодшої сестри. Але всі інші діти ­після домашньої освіти вступали до гімназій та університетів — всі, крім Лариси. Хоча її знання були справді енциклопедичними, проте саме через туберкульоз вона не відвідувала жоден навчальний заклад.

Саме хвороба стала ще одним каменем спіткання у стосунках із матір’ю: ­амбітну ­Ольгу Петрівну обтяжував багаторічний догляд за донькою. В одному з її листів до Івана Франка є така фраза: «Невелику прислугу роблять недолугим дітям, коли силою затримують їх при житті, принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два ­винуватила себе, що вирятувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя».

Як зазначає сучасна дослідниця Оксана Забужко, «бути дитиною такої матері — занадто велике і й суворе ціложиттєве випробування, і не всім «Косачатам» вдалося вийти з нього не надламаними».

Усе то, панночко, нерви

вгору

Перші ознаки туберкульозу проявилися у дівчинки вже в 10-річному віці. У 12 — вона перенесла тяжку операцію з видалення уражених кісток лівої руки. Потім хвороба вразила ногу, пізніше — легені та нирки. Терпляча і делікатна, Лариса ніколи не демонструвала свій біль, неполюбляла проявів співчуття, навпаки, наполегливо займалася доступними їй видами діяльності, намагаючись у такий спосіб довести власну повноцінність.

Складні операції в європейських клініках, санаторне ­лікування в Криму, Карпатах, Грузії, Єгипті — ніщо не здатне було зупинити розвиток хвороби чи бодай полег­шити страждання поетеси. У своїй жорсткій манері Ольга Пет­рів­на писала до сина: «Леся терпить, тобто ­мовчить і ­думає, що я не бачу її мук всякого рода, що я навіть не чую, а я єї стан фізичний лучче бачу, ніж вона сама. Вона, може, ще трохи надіється на вилічення, а я не ­надіюсь ні крихти, — всі ці паліативи — це одна мана і скорбот­на процедура, дов­га, марудна, тягнуча жили і з слабої, і з цілої сім’ї».

Біографи й досі не дійшли спільної думки щодо поход­жен­ня Ларисиної хвороби. Так, згідно з класичною ­версією шкільного підручника, у дівчинки промокли ноги під час святкування Водохреща. За іншою гіпотезою, їй не підходив вологий клімат болотистої Волині. А письменник і лікар-інфекціоніст Юрій Щербак висунув ­узага­лі припущення, що вона заразилася туберкульозом ­через коров’яче молоко, яким її вигодовували. Проте набагато рідше дослідники говорять про наявність у ­поетеси нервової патології, що могла мати спадковий характер і пере­датися їй від матері.

Лариса в листах неодноразово писала про неврівноваженість Ольги Петрівни, через яку «часто трудно ­бувало і їй, і нам із нею». Сестра Ольга пригадувала, що «були в її вдачі прекрасні риси, але були й такі, що дуже ­болюче вражали її дітей». Найбільш слушною видається думка дослідниці Тетяни Свербілової, яка переконана, що «нервова хвороба самої Лесі Українки, ймовірніше, не успадкована від невротичної матері, а була наслідком ­сімейного деспотизму владної матері».

Ще в молодому віці Ларисі лікарі встановили діагноз «істерія». На межі століть цей термін був дуже ­поширеним, ним послуговувалися для визначення демонстративних емоціональних реакцій. Однак про консультування та лікування поетеси відомо вкрай мало. Знаємо, що ­влітку 1896 р. вона відвідувала психіатричну клініку в місті Творки біля Варшави («Варшавська лікарня для не­нор­мальних»), у якій працював її дядько по матері ­Олександр Пет­рович Драгоманов. Він практикував у різний час у Харківській лікарні, Брестському піхотному ­батальйоні та Варшавській психіатричній лікарні ­Святого Іоана, а також був активним дописувачем журналу «­Архив психи­атрии, нейрологии и судебной психопатологии». Узагальнивши свій досвід роботи у Творках, він ­опубліку­вав статтю «Чахотка и психозы», у якій обґрунту­вав взаємо­зв’язок туберкульозу легень зі ­змінами у ­характері па­цієнтів.

До «дяді Саші» Леся приїжджала насамперед як племін­ниця, але, можна припустити, що, крім ­родинного спілкування, мала також консультацію з приводу свого здоров’я. Неабияке враження справило на неї власне спостереження за пацієнтами клініки, яке ­надихнуло її на створення нарису «Місто смутку». У ньому ­читаємо: «Всякий, хто бував у таких закладах, знає те почуття страху, жалості безконечної і, сором сказати, цікавості, що обгортає сторонню людину при вході в сей світ нави­воріт. Деякі образи сих безталанних не покидали мене там цілу ніч».

Із-поміж силуетів, зображених письменницею, особливу увагу привертає «молода поетеса з ясним хвилястим волоссям, із чудовими синіми очима, де так яскраво блищать і зливаються в один промінь талант і божевілля. «Так завжди, — згадуються мені її слова, — поезія, по­ривання в блакить, зраджені надії і… і нещасне кохання, а потім все кінчається тут, у добрім товаристві»».

На думку літературознавця Віри Агеєвої, до Лесі Українки застосовували традиційні для тих часів «поліційні» методи лікування — дієта, режим, заборона писати і читати. Але листи поетеси до друзів свідчать про те, що вона не надто переймалася подібними рекомендаціями.

Власне, листи Лариси Петрівни є чи не єдиним достовірним свідченням про її істерію. Згідно з ними ­можна зробити висновок, що ­ознаки хвороби мали періодичний характер. Так, 1897 р. під час відпочинку у Ялті ­поетеса «дійшла до такого стану, що лягала в ­городських ­скверах, сливе на вулиці, від ­нападів морочення ­голови… чистий скандал! Стоїть тільки дать волю ­своїм нер­вам, то так і не оглянешся, як попадеш в неврастеніки чи ­істерички».

Із листа 1900 р.: «Ввечері був уже у мене такий грандіозний припадок, які тільки після ­вприскування та в Ялті бували, та так він мене розтрусив і приголомшив, що я вже більше нікуди не вилазила в дальші чотири дні, боролась між тремтінням та апатією і зовсім жити не хотіла». ­Серед описаних симптомів фігурують ­больові відчуття у поти­лиці та шалений головний біль, «­вечорами якийсь не­поборимий смуток опановує», «на серці частенько млоїть», «нерви були трохи покапризу­ва­ли» тощо. Не найкращий вплив чинила родинна атмо­сфера: ««режим» нашого дому тільки загострює мою і без того ­гостру істерію».

nn19-2_6066_f6-228x300.jpg

Юна Леся, 1888 р.

nn19-2_6066_f7-300x188.jpg

Сергій Мержинський в гостях у родини Косачів, 1898 р.

nn19-2_6066_f8-228x300.jpg

Леся в Криму, 1897 р.

Лариса навіть знаходила у собі сили писати про власний недуг із певною часткою іронії: «У мене все ­хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть». І хоча вона усвідомлю­вала, що нервовий розлад може ускладнити ­хірургічні втручання, все ж вважала себе здатною стерпіти і це: «Коли у мене справді є талан, то він не загине — то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії. Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої немає в інших, здорових ­людей».

О sancta hysteria!

вгору

Але жертвою материнського характеру в родині ­Косачів була не лише старша донька, а й одна з менших — ­Оксана. Турбота Лариси за молодшу на 11 років ­сестричку також знайшла своє відображення в листах. 1902 р. вона ­писала про психологічний клімат у сім’ї: «Знов ті самі «обиди», замість нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини! Знов, значить, будуть і ті самі «об­суж­дения» ­з вимо­туванням жил обоюдним, і всякі інші контра­данси, а нерви, тільки що сяк-так ­наладжені, — кріпись! Раніше мама писала, що до Києва Оксану «­тягти» не буде, тепер пише, що Оксана туди «сама хоче», але про власну «­обиду» промовчала. О sancta hysteria! І так робиться жаль при сьому всьому і тих, кого ніяка істерія не навчає, і тих, на кому вона окошається».

Про психічне здоров’я доньки писав до Лариси із за­непокоєнням батько, та й сама вона констатувала: «­Оксана нездорова нервами, я в тім певна, бо в неї ­ненатурально пригнічений настрій». Схвильована поетеса ­особисто ­возила сестру до фахівців: невропатолог ­Костянтин ­Леплинський діаг­ностував у неї «психоз», а лікар Карел Фляйшман — «істерію». Леся Українка саме проходила курс лікування від туберкульозу в Італії і не могла бути завжди поряд з «Уксуском», як вона лагідно звала сестру. Втім, згодом її вдало­ся вивезти до Європи.

Мешкаючи разом з нею деякий час, Лариса з материнським занепокоєнням констатувала у дівчини істеричні напади, безсоння, пригнічений настрій, який ­змінюється мажорно-збудженими епізодами. Зміна середовища і подорожі Європою дещо заспокоїли дівчину: зникла депресія, припинилися примхи. 1904 р. Оксана оселилася у Бельгії, де закінчила інженерний факультет політех­нічного інституту.

Відомо, що поетеса ще в юному віці цікавилася пи­таннями психіатрії. Результатом цих студій, а також особистого досвіду стала її рання драма «Блакитна ­троянда». Головна героїня твору — 25-річна (як і сама авторка) ­художниця Любов Гощинська — страждає від нападів спадкової нервової хвороби. Ось як вона говорить про своє самопочуття: «Так мені якось було не то сумно, не то страшно… і чогось мене такий острах узяв. Я пішла собі понад річку. От сама не боялась іти, бо я не того боялась, що навколо мене, а якось самої себе ­страшно, того що в мені. Мені здавалось, що от-от мушу чогось ­закричати не своїм гласом і всіх вжахнути. Я довго ­стояла над річкою, було так темно, і в ній немов щось вору­шилось…».

Знайомий психіатр її заспокоюв: «Ет, все то, ­панночко, нерви. Се нічого, се з панночками часто буває». Через це Любов була змушена розірвати стосунки з коха­ним хлопцем Орестом, який, своєю чергою, від цього сам ­занедужав — «ходить не може, нейрит, чи нервовий параліч, із серцем нелад». Наприкінці твору вона навідує хворого Ореста і, бажаючи звільнити його від себе, на його очах вчиняє самогубство.

nn19-2_6066_f9-228x300.jpg

Леся з матір’ю, 1898 р.

nn19-2_6066_f10-300x188.jpg

У колі родини Косачів, 1906 р.

nn19-2_6066_f11-228x300.jpg

Ольга Кобилянська й Леся Українка, 1901 р.

Літературознавці погоджуються, що описана у творі хвороба, безперечно, має автобіографічне підґрунтя, і вбачають у ній депресивну істерію. Леся Демська-Будзуляк із цього приводу зазначає: «Страх непевності живить її ­істерію й утримує від остаточного вибору. Якщо ­уважно прослідкувати за текстом твору, то можна помітити, що боже­вілля Любові Гощинської спровоковано не так зловісним фатумом спадкової хвороби, як її особистим ставлен­ням до реальної дійсності. Ці відчуття настільки ­суперечні самі в собі, що напрошується висновок про ­неминучість божевілля, навіть коли б і не було самої спадковості».

Сучасні ж дослідники культури модернізму схильні трактувати істерію як протиріччя між патріархальним ­суспільством й амбіціями освіченої жінки, незадоволеної роллю винятково матері та дружини. ­Примітно, що обидві сестри Косач, які страждали на істерію, навіть вийшовши заміж і покинувши батьківський дім, і надалі мали конфлікти з матір’ю — стосовно своїх чоловіків. Оксана побралася зі своїм двоюрідним братом Антоном Шимановським — без вінчання, чим ­викликала гнів Ольги ­Петрівни. А в Лариси з особистим життям все було ще набагато складніше.

Мій зламаний квіте

вгору

Влітку 1897 р. під час лікування у Ялті поетеса познайомилася із хворим на туберкульоз легень Сергієм Костянтиновичем Мержинським (1870–1901). «Типовий російський інтелігент», він не закінчив університет, жив із приватних уроків, займався перекладами, цікавився ­театром — тому у молодих людей одразу знайшлися теми для спілкування. Хоча в Лесі він вбачав лише друга, тоді як її почуття були набагато глибшими. Після від’їзду з Криму між ними зав’язалося листування, що, на жаль, повністю було втрачене. Тільки маємо Лесину поезію у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими троян­дами», яку вважають вершиною її любовної лірики. У ній вона пише: «Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від ­найсолодших поцілунків!.. Мій друже, мій друже, чому ж я не можу облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять своїми гарячими слізьми? О візьми мене із собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!».

І коли Сергій повідомив про погіршення власного ­здоров’я (лист писав за нього лікар), Лариса, не вагаю­чись, зібралася до нього — на той час він мешкав ­­у своїх тіток у Мінську. У вірші, датованому листопадом 1900 р., читаємо: «Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!». Як відомо, мати її виступила ­категорично проти такої поїздки. Між ними стався черговий конфлікт, та донька все одно не покорилася.

Упродовж зими 1900–1901рр. поетеса чотири рази відвідувала коханого у Білорусі. Вона мріяла навесні ­вивезти його на лікування до Швейцарії, заради чого згодна була влаштуватися на роботу, щоб забезпечувати себе матеріально. Але туберкульоз Мержинського мав спадковий характер — його мати померла від цієї хвороби у віці 21 рік, коли хлопчику було лише 7 місяців.

Надії на одужання не було жодної, Сергій був уже ­настільки слабкий, що не міг самотужки підвестися з ліжка, їсти, тому прохав не залишати його на самоті. ­Лариса просиджувала цілими ночами біля нього, попри те, що й сама була слабка здоров’ям, боячись залишити його на сиділку. Не в змозі сам писати, Сергій надиктовував їй листи до своєї коханої жінки Віри Крижанівської. Фізич­но виснажена, поетеса терпіла ще й моральні муки від ­свого нерозділеного почуття до Мержинського, який ­навіть на смертельному одрі не залишав їй жодних ­ілюзій про взаємність.

nn19-2_6066_f12-228x300.jpg

Оксана Косач, молодша сестра Лесі

nn19-2_6066_f13-300x188.jpg

Леся Українка з родичами, 1906 р.

nn19-2_6066_f14-228x300.jpg

Леся серед українських письменників, 1903 р.

В одну з найтяжчих ночей, не відходячи від хворого Сергія, вона написала драму з невипадковою назвою «Одержима». На основі біблейського сюжету Леся Україн­ка змалювала трагічну любов Міріам до Месії, що трактується як духовна єдність, спільне страждання і ­спільна смерть. «Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду ­довго жити, коли вже тоді жива зосталась, — зізнається поете­са пізніше. — І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: я з того створила драму». Справді, інтелектуальна праця була для неї водно­час єдиним способом психологічного «розвантаження». Драма «Одержима» відкриває новий етап її творчості — зрілої, глибоко психологічної.

3 березня 1901 р. Сергій Мержинський помер. Після похорону в Лариси стався сильний нервовий розлад, ­загострилася істерія, з’явилися думки про самогубство. До того ж далася в знаки спадкова анемія, почала йти горлом кров — туберкульоз перейшов на легені. ­Стосунки з матір’ю лишалися, на жаль, напруженими, ­примирення не сталося. У цей трагічний період допомога прийшла від зовсім чужої людини, далекої колеги по перу.

Хтосічок чорненький

вгору

Ольга Кобилянська народилася 1863 р. і все життя прожила на Буковині. У літературі її ім’я з’явилося в 90-х роках ХІХ ст. й одразу привернуло увагу Лесі Українки. Коли 1899 р. вийшла перша збірка Кобилянської «По­кора», Лариса написала їй першого листа — сухого й офіційного, що починався звертанням «Шановна і дорога то­варишко!»

Маючи суперечності з матір’ю і помираючого Сергія Мержинського на руках, Лариса все частіше писала до Ольги про особисте — вже як до справжньої подруги. Кобилянська неодноразово запрошувала її в гості на Буко­вину — і після смерті коханого 1901 р. поетеса погодилась. У листі до Михайла Павлика вона зізнавалася: «­Їхала я сюди просто рятуватися. Я була взагалі така прибита, що просто боялась озиватись до людей, аби їм не завдати смутку. Ся зима була для мене дуже тяжка, я була пів­року в моральному пеклі, а два місяці були такі, що справді не знаю, як я їх витримала, стільки се мені кошту­вало і нервів, і взагалі здоров’я, потрачених безнадійно».

Зустріч із Кобилянською перевершила всі сподівання — поетеса не лише заспокоїла свої «нерви», а й знайшла в її особі близьку душу на багато років поспіль. ­Як пише Ніна Поліщук, «спілкування з «буковинською ­орлицею» Ольгою було своєрідною психотерапією для Лесі, яка змалку не відчувала особливої материнської ­любові і виховувалася в строгому дусі чоловічої ­мужності та терпля­чості».

Між письменницями виявилося багато спільного: ­Кобилянська теж була високоосвіченою жінкою, хоч не ­закінчувала жодних навчальних закладів, вольовою і само­стійною, сама прокладала шлях у літературі. Але, найголовніше, на 8 років старша за Ларису, вона теж не була заміжня і переживала особисту драму через ­чоловіка. Новеліст Осип Маковей, критик і громадський діяч, ще з 1895 р. допомагав Ользі як початківцю з виданням і ­редагуванням її перших творів. У результаті вона ­закохалася, а Осип — навпаки, почав її сторонитися. ­Охоплена емоціями жінка наполегливо шукала з ним ­зустрічі, ­закидала листами, навіть посилала йому ­квіти — але відповіді не було.

Цілих шість років тривав цей ­фактично односторонній діалог. «Смертельний жаль ­вбиває лише мою фізичну, моральну силу, що за ту щирість, за все багатство моєї душі, котру я носила і котру я хотіла ­віддати Вам — Ви відвертаєтесь. Така доля моєї любови», — писала вона своєму редакторові у ­черговому листі.

Кобилянська навіть зважилась запропонувати йому жити разом, вказавши на всі економічні вигоди. Молодший на чотири роки Маковей лише саркастично зауважив, що він «був у першому класі гімназії, а Ви були вже панна на виданню». 1901 р. листування між ними обірвалося, й Ольга спа­лила всі його листи. І саме в цей скрутний час приїхала ­Лариса.

Їхнє близьке спілкування тривало не так уже й довго — вони провели місяць разом у Чернівцях, а потім поетеса вирушила далі до Карпат. Але той духовний зв’язок, ­взаєморозуміння і підтримку, що встановилися між ними, важко переоцінити. Маючи лише поодинокі зустрічі, вони продовжували писати одна одній листи — незвичайні, ­загадкові, інфантильні й дещо двозначні. На жаль, ­збереглися тільки листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й лише один зворотний. У жодному з них не ­названо імен — адресати іменують себе «хтосічок/хтось біленький» і «хтосічок/хтось чорненький» (за кольором ­волосся). Лариса завжди пише про себе у третій особі і в чоловічому роді. Наприклад: «Хтось дорогий та ­добрий пробачить комусь-якомусь за мовчання, як уже не раз пробачав, — правда? Хтось саме мав сідати відписувати на давнішого листа, аж тут знов надбіг листочок від ­когось чорненького». Поряд з описом побутових речей у них незмінно наявні компліменти і зізнання у най­щиріших ­почуттях: «Хтось тепер і завжди однаково ­когось любить і хоче комусь «неба прихилити», але ­часом він не вміє ­писати так, як хотів би». Саме це дало привід ­деяким ­літературознавцям робити припущення, що стосунки між письменни­цями мали не лише платонічний характер. І справді, натрапляємо на двозначні фрази типу «Хтось когось цілує, і жалує, і все так «несподівано» ­гладить», «Хтось когось хотів би поцілувати і ­погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати» і подібне.

Відома дослідниця Соломія Павличко, яка вперше звернула увагу на цей епістолярій у своїй праці «Дискурс ­модернізму в українській літературі», вважає, що листи письменниць були втіленням мрії про нереалізоване кохання. Подібні лесбійські фантазії загалом є ­характерними для ранньої модерністської європейської літератури, «органічними частинами культури свого часу».

Інша дослідниця, Тамара Гундорова, називає взаємини Лесі Українки й Ольги Кобилянської «жіночим платонічним романом», який слід розглядати «як терапію самот­ності жінки у патрі­архальній культурі». Їхнє листування тривало до самої смерті поетеси і всі ці роки ­залишалося таким же милим та емоційним. Так, один з останніх ­листів 42-­річна Лариса Петрівна до 50-річної Ольги Юліанівни розпочинає словами «­Дорогий хтосічку! Хтось до когось пише…» і закінчує фразою «Хтось когось любить, і хтось когось… Па! Хтось!».

Вони залишалися подругами (їхню «духовну спо­рід­неність» визнавала навіть Ольга Петрівна) і завжди підтримували одна одну у всіх життєвих перипетіях. ­Кобилянська теж не могла похвастатися ні здоров’ям, ні особистим щастям: 1903 р. у неї стався інсульт, 1905 р. Осип Маковей одружився; лишившись самотньою, вона вдочерила позашлюбну доньку свого брата Олександра. Заміж Ольга так і не вийшла — на відміну від своєї подруги Лариси.

Несправедливо-лагідна любов

вгору

Ще 1898 р. під час відвідування Київського уні­верситету увагу Лесі Українки привернув студент-­першокурсник. Дізнавшись про його захоплення фольклором, вона ­запропонувала юнакові записувати пісні з її голосу. Це був її майбутній чоловік — Климент Васильович Квітка (1880–1953), правознавець, етнограф, музикознавець і фоль­клорист.

Коли після смерті Мержинського 1901 р. поетеса ­перебувала в Карпатах, Климент по дорозі до Швейцарії заїхав до неї у Чернівці, чим викликав осуд у ­родини ­Косачів. ­Очевидно, саме тоді їхні дружні стосунки перейшли на новий рівень. У листі до Ольги Кобилянської ­Лариса ­писала: «Мій хтосічок знає — що хтось завжди тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ­ліпше, і тепер уже «Квіточ­ка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько до того. Я не знаю, яка буде ­форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо стара­тись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одне одному».

nn19-2_6066_f15-228x300.jpg

Сергій Мержинський, коханий Лесі

nn19-2_6066_f16-300x188.jpg

Леся з рідними та друзями у Колодяжному, 1906 р.

nn19-2_6066_f17-228x300.jpg

Климент Квітка, чоловік
поетеси

Восени 1903 р. помер 34-річний брат Лесі ­Українки Михайло — отру­ївся квасом. Це стало новою психо­логічною ­травмою для поетеси («я була душею хвора»), у неї ­знову за­гострився туберкульоз. І саме Климент був ­поряд із нею всю зиму, а потім супроводжував під час поїздки на ­Кавказ. Але рідні, а особливо — мати, не поділяли її теплих ­почуттів до молодика. Коли на ­початку 1902 р. ­стало відомо про їхні стосунки (фактично це був цивільний шлюб), ­Косачі, за висловлюванням самої Лесі, «­устроїли «бенефіс» — на три тижні всі замовкли, ніхто ні слова». Квітка був ­молодшим за поетесу на повних 9 років, від­значався замкнутим і нерішучим характером, що дуже ­дратувало Ольгу Пет­рівну. Вона називала ­доньчиного ­обранця «­жебраком» і «без­чесною людиною, що одружується з грошима Косачів–Драгоманових».

Дослідники вважають, що стосунки Лариси й ­Климен­та будувалися за моделлю «мати—син». Вона лагідно називала його «Квіточка» і «Кльоня», інколи писала ­про нього в листах у середньому роді, як про дитину. На­приклад, до Ольги Кобилянської: «Квіточку слід би «­взяти в руки», страх воно бідне тепер. Та ще й лікарі ­наговорили йому всяких дурниць». Климент насправді мав дитячу психологічну травму: у 5 років лишився без батька, і мати віддала його на виховання до багатої ­родини, усе це супро­воджувалося скандалами, ­вимаганням грошей і по­казовими погрозами матері забрати сина назад. Тому ­Лариса підсвідомо прагнула компенсувати йому ­недодану материнську любов. Очевидно, дитячі ­враження не мину­ли безслідно — в листах його названо «чоловік ­нервовий».

Самій поетесі було вже за 30, але ставлення ­матері до її обранця знову провокувало у неї істеричні зриви. У ­листі до сестри Ольги вона писала: «У мами був неприємно-­холодний вираз у його присутності, ­одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або ­книжкою і т. д. «симптоми»… Тільки все-таки се і ­прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи ­симпатія, чи любов не могла обійтися без сеї отрутної ревности, чи що воно таке, з боку мами».

Із неприязню зустріли ­рідні і звістку про вінчання Лариси з Климентом улітку 1907 р. (відбулося без ­оголошення і свідків), про яке донька повідомляла їм листом. ­Біографи вважають, що це був ­більше духовний союз, потреба у підтримці одне ­одного, адже дітей у них не було. Леся доглядала Кльоню, у який теж захворів на туберку­льоз, ­наполягала на його лікуванні в Криму.

nn19-2_6066_f18-228x300.jpg

Одне з останніх фото Лесі, 1913 р.

nn19-2_6066_f19-300x188.jpg

Літературно-меморіальний музей Лесі Українки (Новоград-Волинський)

nn19-2_6066_f20-228x300.jpg

Могила Лесі Українки, Байкове кладовище (Київ)

За ­словами Оксани Забужко, любов для поетеси була «безупинною і беззастережною самовіддачею, спрямованою на щонайпов­ніше особистісне саморозкриття ­коханого чоловіка». Він же супроводжував дружину в її оздо­ровчих поїздках, займався виданням її творів. Разом вони захоплювалися музикою, співами й театром. Коли з 1908 р. Квітку перевели по службі на Кавказ, Лариса переїхала разом із ним.

Свої останні роки життя поетеса ­перебувала досить у ­скрутному стано­вищі. Зокрема, подружжя ­відмовилося від грошової ­допомоги Косачів (щоб не бути перед ними у ­боргу) й жили на платню Климента, звичайного помічника ­судді. До того ж у нього на утриманні була ­названа мати і її нова вихованка, якій він оплачував навчання. На тлі постійного перенапруження у нього ­загострилося ­нервове ­захворювання. Лесині гонорари були теж невеликими і вкрай нерегулярними, вона ­бралася за ­випадкові переклади і репетиторство. Її стан здоров’я неминуче погіршувався і вимагав дорого лікування. Тому Квітки змушені були продавати умеблювання і ­вдаватися до послуг ломбардів.

Померла Леся ­Українка у Грузії 1 серпня 1913 р. у віці 42 роки внаслідок тяжкої хвороби. Климентові було лише 33, але він ще довго лишався самотнім. Вдруге одру­жився лише через 32 роки після смерті жінки — його ­обраницею стала молодша на 40 років піаністка ­Галина Кащеєва.

Упродовж усього свого подальшого життя він дуже ­болісно сприймав розпитування про Ларису, через це змуше­ний був навіть переїхати з Києва, де йому жити було «психічно неможливо». «Ви спричиняєте мені психіч­ну травму, — писав він до одного з літературо­знавців. — Усе тяжче, що зв’язане з біографією Лесі Україн­ки, з бігом часу робиться для мене ще тяжчим, і кожен запит щодо її біо­графії так на мене впливає, що на кілька днів гостро спадає здатність до роботи, а потім надовго більшає загальна депресія». Зі своїм по-­дитячому вразливим характером він, проте, пережив у сталінські часи арешти (за свою юридичну діяльність за часів Української Народної Респуб­лі­ки), відбув покарання у конц­таборі Карлаг і помер у Москві 1953 року.

Ще 1902 р. Леся Українка написала: «Любов ­абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справед­ли­вість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу ­половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же ­поправляти її іншою несправедливістю — ­любов’ю!».

Попри багаторічну боротьбу з недугою фізичною, ­поетеса страждала від не меншої хвороби — ­психологічної, спричиненої саме нестачею любові, материнської й особистої. Конфлікти з родичами, втрата коханого, ­істеричні напади і нервові зриви, однак, не стали для неї вироком — порятунок вона знаходила у щирій дружбі, підтримці та духовній близькості з людьми, які стали для неї найріднішими.

Лариса Петрівна, всупереч тяжкій формі ­туберкульозу, прожила яскраве, емоційно насичене й інтелектуально ­багате життя, усю багатогранність якого ще тільки ­на­лежить дослідити.

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2019 Рік

Зміст випуску 10 (111), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. В.Я. Пішель, Т.Ю. Ільницька, М.Ю. Полив’яна

  3. М.М. Орос, О.В. Тодавчич

  4. Т. Матіяш, А. Бондарчук

Зміст випуску 9 (110), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. С.Г. Бурчинский

  3. С.Г. Бурчинский

Зміст випуску 8 (109), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. А. Г. Кириченко, А. Ф. Нечай, Н. О. Смульська, Т. І. Стеценко

Зміст випуску 7 (108), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. А.Е. Дубенко, И.В. Реминяк, Ю.А. Бабкина, Ю.К. Реминяк

  3. Н.А. Науменко, В.И. Харитонов

  4. М.О. Матусова, І.А. Марценковський

Зміст випуску 6 (107), 2019

  1. Т.О. Скрипник

  2. Ю.А. Бабкина

  3. Ю.А. Бабкіна

  4. А.Е. Дубенко, И.В. Реминяк, Ю.А. Бабкина

  5. Т.В. Руда

  6. А.А. Криштафор

Зміст випуску 5 (106), 2019

  1. И.А.Марценковский, А.В.Каптильцева

  2. В.Ю.Паробій

  3. Ю.А. Крамар

  4. В.И. Харитонов, Ю.М. Винник

  5. В.И. Харитонов, Ю.М. Винник

  6. В.И.Харитонов, Ю.М. Винник, Г.И. Селюков

  7. Т.А. Зайцева, О.А. Борисенко, П.П. Зайцев,

  8. Н.А. Максименко

  9. И.И. Марценковская, М.В. Нестеренко, Ю.А. Войтенко, Д.И. Марценковский, К.В. Дубовик, О.С.Ващенко

  10. Д.В. Иванов

  11. М.М. Орос, Р.Ю. Яцинин

  12. Н.К. Свиридова, Т.В. Чередніченко

  13. С.Г. Бурчинский

Зміст випуску 4 (105), 2019

  1. Т.О. Скрипник

  2. Ю.А. Бабкина

  3. Ю.А. Бабкина

  4. Л. Шаттенбург, Я. Кульчинський

  5. Є.І. Суковський

Зміст випуску 3 (104), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. К.В. Дубовик, І.А. Марценковський

Зміст випуску 1 (102), 2019

  1. Ю.А. Бабкина

  2. М.В. Шейко

  3. В.Ю. Мартинюк

  4. І.А. Марценковський, І.І. Марценковська

  5. А.Е. Дубенко, Ю.А. Бабкина

  6. Ю.А. Крамар

Випуски поточного року