Вільям Майнор:
історія про вбивство, божевілля і любов до слів

Вільям Майнор

Оксфордський словник англійської мови є однією з найфундаментальніших праць в історії лексикографії. Над його першим виданням протягом 70 років працювала ціла команда мовознавців, а також тисячі добровольців, які допомагали в підборі цитат. Але найвідданішим із них став американець Вільям Честер Майнор (1834–1920), який спеціалізувався на стародруках і розробив власну систему пошуку слів. За фахом він був військовим хірургом, мав хист до музики й живопису, а ще збирав книги. Упродовж двох десятиліть Майнор співпрацював із редакцією, перебуваючи в притулку для божевільних злочинців, куди потрапив за вбивство, скоєне в стані параної.

Ранні роки

Вільям Честер народився 22 червня 1834 р. у м. Маніпай (Періяпулам) на о. Шрі-Ланка в сім’ї американських протестантів. Його батько, диякон Істман Стронг Майнор, залишив власне видавництво в США і разом із ­вагітною дружиною Люсі вирушив із релігійною ­місією на острів в Індійському океані, де й з’явився на світ його син-пер­вісток, а згодом і донька. Уже у віці 3 років ­маленький ­Вільям осиротів: його мати померла від тубер­кульозу. Батько ж незабаром одружився вдруге — із ­Джудіт ­Тейлор, учителькою-місіонеркою з Нью-Йорка, яка народила йому ще восьмеро дітей.

Про дитинство майбутнього лексикографа (фахівця з укладання словників) відомо дуже мало. Власне, початкову освіту він здобув на Шрі-Ланці, у школі, де викладала його мачуха. Змалку Вільям любив читати, вивчав місцеві мови, а також опанував гру на флейті. Коли йому виповнилося 14, батько вирішив відправити його до роди­чів в Америку — чи то для подальшого навчання, чи просто через неможливість утримувати велику сім’ю, яка ­невпинно розросталася. Хоча, за даними біографа Саймона Вінчестера, була ще одна поважна причина — ранній стате­вий розвиток хлопця і його надмірний сексуальний інтерес до цейлонських дівчаток.

Наприкінці 1848 р. Майнор прибув до м. Нью-Гейвен (штат Коннектикут) й оселився в домі свого заможного дядька Альфреда, який зайнявся його вихованням і віддав до міської школи. Чотири роки потому внаслідок ­погіршення здоров’я преподобний Істман теж ­повернувся з усією родиною на батьківщину і відкрив магазин із продажу посуду. За деякими даними, Вільям про­довжив навчання у військовій академії, за іншими, — ­просто підпрацьовував там інструктором. Достеменно ­відомо, що у віці 24 років він вступив до медичної ­школи при Єльському університеті, розташованому в місті.

Університет був відомий також тим, що при ньому ­виходив Вебстерський словник — американський словник англійської мови. Коли Майнор навчався на 1-му курсі, саме йшла підготовка нового видання, один із профе­сорів запропонував йому за грошову винаго­роду взяти участь у написанні деяких термінологічних статей із питань меди­цини та суміжних галузей. Однак його знання були ще недостатніми, і редколегія словника залиши­лася ­незадоволена роботою студента та публічно розкритикувала її.

Вільям Майнор спеціалізувався на порівняльній анатомії й успішно завершив навчання 1863 р. Нетривалий час він пропрацював у місцевій лікарні, а потім вирушив на фронт. У США вже третій рік вирувала Громадянська війна, і двоє його молодших зведених братів, попри юний вік, воювали в лавах армії Федерації. Томас починав свій шлях добровольцем у піхотному полку і став військовим хірургом, закінчивши, щоправда, медичну школу вже ­після війни. Альфред був помічником хірурга на кораблі, потрапив у полон і після звільнення продовжив службу аж до закінчення війни.

Медична кар’єра

Більшість дослідників сходиться на думці, що саме перебування на полях баталій стало першопричиною розвитку психічного захворювання Майнора. Він потрапив на фронт як асистент хірурга, але був морально не гото­вий до жахів війни. Його описують як м’якого і ­вразливого чоло­віка, який жив мистецтвом — грав на флейті, малю­вав аквареллю, багато читав. Імовірно, найбільше його ­душевну рівновагу похитнула битва в ­Глушині (лісис­тій місцевості у штаті Вір­джинія) 5–7 травня 1864 р.

У цьому кривавому зіткненні загинуло близько 30 тис. осіб з обох боків і ще більше було поранених через ­страшну пожежу, що спалахнула від пострілів у густому підліску. Цим скаліченим і спотвореним вогнем солдатам Вільям і надавав допомогу. Утім, деякі ­джерела ставлять під сумнів його участь у битві в Глушині, ствер­джуючи, що до 17 травня він ще працював у госпіталі в м. Александрія.

Саймон Вінчестер у своїй книзі «Хірург із Кроуторна» описує й інший знаковий епізод, що міг призвести до формування в Майнора геброфобії (боязні ірландців) та подальшої параної. У лавах армії Федерації воювало ­багато ірландців, із-поміж яких траплялися непоодинокі ­випадки дезертирства, й одним зі способів покарання було таврування. І за якихось нез’ясованих обставин ­Вільяму доручили власноруч поставити тавро з літерою D на щоку пійманому ірландцю-втікачеві, який кричав та благав про помилування. Наслідком цього і став паніч­ний страх про майбутню помсту з боку ірландців. ­Також є ще одна версія, за якою він збожеволів, поба­чивши ­страту двох солдат за вироком трибуналу.

Після припинення бойових дій Майнор повернувся до Нью-Гейвена, де влаштувався до місцевого шпи­талю і зацікавився наукою. Він проводив розтини солдат, які загинули в польових умовах, що дало матеріал для його дослі­дження, оформленого згодом у дисертацію на тему м’язових скорочень. Далі хірург практикував у м. Александрія (штат Вір­джинія), опісля перебував при гарнізоні у м. Нью-Йорк, дослужившись до звання капітана. На цьому його військова та медична кар’єра зазнала краху.

Його манери поведінки із часом ставали все ­дивнішими, викликаючи занепокоєння в колег. Вільям став украй підозріливим, остерігався якоїсь змови з боку побратимів, почав скрізь ходити з револьвером. Крім того, його неконтрольований сексуальний потяг набув маніакального характеру: кожен вечір Майнор проводив по бор­делях і цілі дні займався пошуком жінок.

Поранені в Глушині, 1864 Перша будівля Єльської медичної школи Майнор таврує дизертира

Наслідком цього були венеричні захворювання, які він намагався лікувати самотужки. Ця компульсивна поведінка ­привернула ­увагу керівництва закладу, і 1867 р. ­хірурга пере­вели до віддаленого глухого форту Барранкас (штат Флорида). Там ­стали ще виразнішими ознаки параної: він боявся, що його пере­слідує ірландське ­таємне това­риство, але й землякам теж не довіряв, ­нерідко проявляв агресію; приміром, якось викликав на дуель най­кращого друга. Можливо, ситуацію погіршив ще й отриманий тяжкий сонячний удар.

Зрештою, Вільяма скерували для прохо­дження медичного огляду. Лікарі констатували в нього «порушення ­церебральних функцій» та «мономанію» (нав’язливу одержи­мість однією ідеєю), а також визнали схильним до маячення, безпідставної жорстокості й самогубства. Він добровільно погодився на шпиталізацію і восени 1868 р. став пацієнтом лікарні Святої Єлизавети для душевно­хворих у Вашингтоні. Це перша федеральна психі­атрична клініка (дата відкриття — 1855 р.). Для ­свого часу це був прогресивний заклад, з окремими пала­тами для пацієнтів і фермами довкола, які забез­печували свіжу їжу та робочі місця для них.

Майнор провів там приблизно півтора року, але не мав жодних ознак одужання. Лікарі визнали, що його пси­хічні розлади є результатом армійської служби, і на під­ставі цього комісували з призначенням ветеранської ­пенсії. Деякий час він провів удома з родичами, яких теж дуже непокоїла його поведінка. Пізніше зведений брат підтвердив, що Вільям перетворив їхнє життя на ­жахіття: то звинувачував рідних, що вони мордують його та впускають у дім вночі чужинців, а то просив варту­вати разом із ним до світанку, аби спіймати зловмисників, які спускаються з горища у час його сну тощо.

Трагедія в Ламбеті

Колишній хірург знаходив заспокоєння в малюванні, а наприкінці 1871 р. вирушив до Лондона, отримавши від друга рекомендаційний лист до відомого покрови­теля художників ­Джона Раскіна (детальніше про ­нього — у Нейро­News, 2022, № 7–8). Майнор справді зустрівся з ним і після цього ­почав мандрувати потягами до ­різних європейських міст, де писав акварелі на пленері. Але якось, повернувшись із чергової поїздки, він ­оселився не в готелі в центрі, де зазвичай зупинявся, а винайняв кімнату в Ламбеті — найбруднішому і найбіднішому районі англійської столиці. Найімовірнішою причиною цього було бажання заховатися від уявних переслідувань.

Його хазяйка місіс Фішер згодом також підтвердила, що ­Вільям постійно перепитував її, чи немає часом у домі ­ірландців серед челяді або пожильців. Загалом же він справляв враження порядного квартиранта, але часто ­бував схвильованим і просив переставляти меблі у ­своїй кімнаті, боячись злому. Також Майнор неодноразово звертався до поліції із заявами про переслідування з боку ірланд­ської націоналістичної групи «Феніанське ­братство». Її представники, нібито, вистежували його і, проника­ючи вночі до помешкання, намагались отруїти ­невідомими речовинами паралітичної дії та видати це за самогубство. Він переконував, що вранці відчував чіткий металічний присмак у роті та навіть мав ознаки наркотичного заціпеніння. Детективи вважали його боже­вільним та лишили ці свідчення без уваги.

Спав Вільям із револьвером під подушкою і, коли в ніч на 17 лютого 1872 р. «побачив» над своїм ліжком невідомого, який почав утікати, відразу побіг за ним. На вулиці він побачив тільки одну постать, у яку і вистрілив тричі. Загиблим виявився 34-річний ­Джор­дж Мерретт, кочегар місцевої пивниці, батько сімох дітей і, до речі, англієць. Коли прибула поліція, Майнор залишався на місці злочину і не заперечував власної провини, лише ­повторював, що застрелив не того чоловіка. На час розслідування його ув’язнили за звинуваченням в умисному вбивстві.

Лікарня св. Єлизавети у Вашингтоні Бродмур – притулок для божевільних злочинців Акварель Майнора. Маяк у Флориді, 1866

Упродовж 24 ночей за ним спостерігав так званий «бедламський наглядач» — представник лондонської психіатричної лікарні, який невдовзі офіційно ­підтвердив божевілля Вільяма. Під час судового процесу також він розповів, що колишній хірург щоранку довго плювався, намагаючись позбутися отрути з рота, шукав під ліжком зловмисників, а ще звинувачував його в бездіяль­ності під час того, як над ним, нібито, хтось чинив ­сек­суальне насилля.

Оскільки Вільям був американцем, убивство пере­росло в міжнародний інцидент. Трагедію в Ламбеті жваво ­обговорювали в пресі, де висувалися найрізноманітніші версії щодо мотивів злочину. Крім того, газетярі ­з’ясували, що обвинувачуваний «страждав від недуги, спричиненої безпутством в особистому житті» (під час огляду в ­нього справді виявили ознаки гонореї). Також у його квартирі знайшли довідку про військову службу, значну суму грошей і велику кількість картин.

Після суду, 6 квітня 1872 р., на якому було заслухано всіх свідків, включно із його братом ­Джор­джем, 37-річного Майнора визнали неосудним на підставі даних про психічне захворювання, зокрема маячних ідей. Через тиждень його перевели з в’язниці до притулку Бродмур (с. Кроуторн, Беркшир) терміном «доки буде на це воля Її Величності».

Сriminal lunatic

До середини ХІХ ст. у Лондоні існувало лише одне ­місце утримання душевнохворих — Бетлемська (Віфле­єм­ська) королівська лікарня, більше знана як Бедлам. Вона відома не стільки своєю давньою історією, скільки негуман­ним пово­дженням із пацієнтами, коли їх виставляли для огляду заможним відвідувачам як розвагу. ­Закон щодо поліпшення «піклування про божевільних злочинців» (criminal lunatics), яких виокремили з-поміж інших недужих, було ухвалено 1860 р. А оскільки Бедлам і так уже був переповнений, то для них відкрили окрему ­лікарню за 50 км від столиці. Спеціалізований Бродмурський притулок, заснований 1863 р., став ­якісно новим закладом для того часу. Хоча в ньому й ­перебували право­порушники, однак вони отримали зручніші умови, а ­також можливість гуляти територією і займа­тися ­різними ремеслами.

Майнор теж був зарахований до категорії criminal lunatics, на думку біографів, йому справді пощастило ­потрапити саме до Бродмуру. Він потрапив відразу до ­когорти пацієнтів із низьким рівнем ризику, до яких не ­застосовували суворих заходів. Поводився Майнор спокійно, говорив розбірливо й доладно, але водночас продовжував боятися проникнення ірландців, періо­дично пересував меблі та виготовляв пастки. Його ветеранська пенсія і фінансова допомога від рідних дали змогу ­суттєво підвищити рівень комфорту. Зокрема, Вільям ­займав цілі дві великі кімнати, одну з яких обладнав під кабінет, ­чудово харчувався, безперешкодно приймав відвідувачів і сам ходив на обід до суперінтенданта. Його листи не цензурували, він отримав флейту й необхідне для малю­вання приладдя, збирав власну бібліотеку старо­друків, які придбавали на його замовлення, передпла­чував цілу низку часописів і навіть наймав собі слуг ­із-поміж інших пацієнтів.

Усвідомивши скоєне і розкаявшись, божевільний злочинець десь через сім років написав листа з вибаченнями вдові вбитого ним Мерретта Елізі та став надсилати їй гроші на утримання дітей. І вона не просто пробачила його, а й стала навідувати у Бродмурі, привозила за його проханням книги.

Усупереч поширеній версії про їхні довгочасні ­стосунки і навіть імовірний роман, насправді ці зустрічі ­тривали лише кілька місяців. Еліза страждала на алкоголізм і ­згодом померла від печінкової недо­статності. Із-поміж її дітей один син став лудо­маном і закінчив життя у злиднях, а інший — наклав на себе руки за нез’ясованих обста­вин. А 1880 чи 1881 р. у черговій партії книг Майнор натра­пив на оголошення із запрошенням волонтерів для підбору слів, визначень і цитат для «Нового словника англій­ської мови за історичними принципами».

Помічників спонукали опрацювати найперше книги ХVІ–ХVІІІ ст., вибравши новотвори, рідковживані чи заста­рілі слова, а також приклади незвичного ­вживання ­загальновідомих слів і надіслати відповідні цитати поштою. І Вільям одразу ж написав листа до редакції, засвідчивши своє щире бажання якомога швидше взятися за цю роботу. Як зауважив Саймон Вінчестер, «після 10 ­років нидіння в темній драговині ув’язнення, інтелекту­альної ізоляції та віддаленості, він відчув, що його ­знову допустили до куточка реального світу».

Кожне слово має розповісти свою історію

Словник був амбітним проєктом молодих учених із Філо­логічного товариства, які проголосили: «Кожне слово має розповісти власну історію свого ­народження і життя, у багатьох випадках — смерті, а ­іноді й воскресіння». Так, 1859 р. вони сформулювали власний неймовірний план: лексикон мав охопити всі слова англій­ської мови, застарілі й сучасні, — із наголосом, ­усіма варіан­тами написання й вимови, поясненням усіх значень і, головне, із фіксацією першої появи і подальших змін у кожному столітті, проілюстровані відповідними прикладами з книг. Зважаючи на масштабність ­задуму налагодити ефективну роботу протягом перших 20 років виявилось украй складно. Хоч було залучено численних волонтерів, та зібрані матеріали являли ­собою просто хао­тичне накопичення слів і цитат. А 1879 р. проєкт офіційно пере­йшов під егіду Оксфордського університету (перший університет у Великій Британії, заснований 1096 р.), який насамперед призначив головного редактора словника, гені­ального філолога-само­ука ­Джеймса Мюррея (в іншій транслітерації — Маррі) (1837–1915). Син ­шотландського кравця, він не зміг ­закінчити навіть школу, залишивши її у віці 14 ­років ­через брак коштів. Більше ­Джеймс ніде не навчався, але мав ненаситну жагу до знань і ­виняткові здібності до само­освіти. У віці 17 років він влаштувався вчителем до ­школи, а в 20 уже став її директором. Втім, 1864 р. ­через хворобу першої дружини Мюррей переїхав до Лондона, де працював у банку, а у вільний від роботи час не втомлювався поповнювати власні знання з історії, бота­ніки, астрономії, геології тощо, а також невпинно ­займався вивченням усе нових мов. Після смерті доньки й дружини від туберкульозу 1867 р. він ­побрався з Адою Рутвен, згодом повернувся до вчителювання й вирі­шив ­зосередитись на лінгвістиці. Найбільше його цікавила етимо­логія (по­ходження слів), історія мови та діа­лекти (говірки). Тож його одинадцять дітей, наро­джені в ­другому ­шлюбі, отримали заста­рілі англо­саксонські імена: ­Ельфрік, ­Вілфрід, Освін, Етельвін, Росфріт тощо. ­Джеймс долу­чився до Філо­логічного това­риства, підготував до ­друку кілька давньоанглійських ­текстів, а також видав власну ґрунтовну працю «­Діалекти південних графств Шотландії». Він знав понад двадцять мов, як сучас­них, так і «мерт­вих» (кельтську, готську, фіні­кійську та ін.), а ще низку діа­лектів. Однак голов­ним редак­тором його призначили ­неохоче, зокрема, через брак ­вищої освіти.

Вулиця в Лондоні, де сталося вбивство Мюррей із дружиною та одинадцятьма дітьми, 1896

Роботу на посаді науковець розпочав зі спо­рудження спеціального приміщення, названого Скрипторієм, де розмістили робочі столи й стелажі для численних карток із цитатами. Біографи характеризують ­Джеймса як одержимого трудоголіка, чия відданість ­справі межувала з маніакальністю. Він залишив учителювання і працював над словником до 16 годин на день. Сотні волонтерів, які відгукнулися на його заклик про допомогу, надсилали тисячі карток, які слід було сортувати, опрацьовувати й уточнювати. Невтомний лексикограф писав по кілька десятків листів щодня різним респондентам, аби з’ясувати найтонші нюанси слововживання. Наприклад, для встановлення точного наголосу в слові Content він зібрав свідчення понад 400 помічників. Однак часом у нього опускалися руки, і він неодноразово заявляв, що складає із себе повноваження редактора.

Заслуга Мюррея в тому, що йому ­вдалося ­чітко структурувати роботу, конкретно визначивши, мате­ріалів про які слова й за які періоди йому бракувало. Проте укладання словника все одно просувалось надто повільно. Планувалося, що повністю завершити його за 10 ­років, але через 5 років вийшла тільки перша ­частина першого тому — від Аа (струмок) до Аnt (мураха).

Остаточна спокута

У відповідь на перший лист Майнора з висловленим бажанням про співпрацю Мюррей порадив йому одразу «почати читати і виписувати цитування — у ретельний, систематичний, проте довільний спосіб». Однак минали місяці й навіть роки, а від добровольця з Кроуторна не надходило жодного повідомлення. Тож упорядники словника вирішили, що він просто відмовився від участі в проєкті. Але в березні 1884 р. Вільям несподівано відгукнувся на публічний запит допомогти у пошуку значень слова Art мистецтво, яких редакція налічила шістнадцять. У своєму листі він навів їх аж двадцять сім, проілюструвавши всі відповідними цитатами з різних століть, а­дже весь цей час наполегливо працював.

Майнор довго обдумував, у який спосіб орга­нізувати роботу зі своєю багатою бібліотекою, яка налічувала ­сотні видань, зокрема й рідкісні стародруки ХVІ–ХVІІ ст. Врешті він розробив власну систему укладання своє­рідних путівників за кожною книгою: виконав на папері сортування за алфавітом і всі гідні уваги ­слова, знайдені в конкретному творі, заносив до відповідного розділу із зазначенням відповідної сторінки. У такий спосіб боже­вільний злочинець перечитав усі книги зі ­свого зібрання і до кожної з них (!) уклав такий реєстр, що потребувало тривалого часу. І лише після цього почав ­надсилати ­цитати. Перший його пакунок надійшов до Оксфорда тільки влітку 1885 р.

Метод Майнора суттєво відрізнявся від роботи інших добровольців, які вибирали цитати хаотично, до слів на різні букви. Він же зосередився саме на тих літерах, які були на черзі публікації. Його пакунки з картками стали надходити до редакції щотижня — понад 100 ­цитат у кожній. І так тривало наступні 17 років, щоправда, зі значним зниженням продуктивності в літні місяці.

Джеймс Мюррей, лексикограф Робота в Скрипторії Перший том словника, 1888

Упорядники зразу відзначили високу якість його матеріалів. Фактично всі його цитати були прийняті до ­друку. Вільям став безперечним лідером у пошуку перших фіксацій уживання того чи іншого слова і згодом почав ­напряму запитувати редакторів, із якою статтею їм потрібна допомога, а­дже, маючи під рукою унікальні ­реєстри, міг відслідкувати будь-яке слово в будь-якому столітті. Тож незабаром він став основним ресурсом ­команди з пошуку проблемних слів.

Коли 1888 р. нарешті вийшов перший повний том Оксфордського словника англійської мови, у ­розділі ­висловлення подяк значився і «доктор В. Ч. Майнор, Кроуторн». За підрахунками дослідників, за весь час він надіслав понад 10 тис. ­цитат. Це не рекорд — деякі волон­тери також відправляли таку кількість за рік. Втім, зважаючи на відсоток прийнятих із них і умови праці, Вільям належить до ­найстаранніших добровольців, найвідданіших справі. Тому біографи нази­вають його роботу над словником «оста­точною спокутою» за вбивство.

­Джеймс Мюррей майже десятиліття не знав, ким є його помічник, приймаючи його за хірурга-бібліофіла з надлиш­ком вільного часу чи просто пенсіонера. Існує ­легенда, поширена в пресі 1915 р., про урочистий вечір в Окс­форді 12 жовтня 1897 р., на якому не було тільки Майнора, тому редактор вирішив особисто поїхати в Бродмур, де неочікувано виявив, що лікар із Кроу­торна — не очільник клініки, а її пацієнт. Це вигадка.

Правду Мюррей дізнався від одного бібліотекаря ще 1889 р. На той час вони вже інтенсивно листувалися, переважно на робочі теми, і Вільямові послання ­свідчили про те, що йому вкрай необхідно відчувати власну причет­ність до команди, свою важливість для проєкту. І якось він запросив редактора в гості. Їхня перша зустріч відбулася на початку 1891 р., звісно ж, у Бродмурі. ­Мюррей згодом пригадував, що він «видався мені таким ­самим нормальним, як і я, чоловіком із багатьма мистецькими вподобаннями, доброю християнською вдачею, який цілком скорився своїй сумній долі та журився лише тим, що вона обмежила його можливості бути корисним».

Надалі вони не лише продовжили листування, а ­також регу­лярно зустрічалися, але ­Джеймс завжди заздалегідь уточнював у суперінтенданта стан пацієнта. Їх ­пов’язала справжня дружба, яка вийшла за межі робочих взаємин. С. Вінчестер писав, що у цих стосунках «поєднувалися висока ерудиція, страшна трагедія, вікторіан­ська стриманість, глибока вдячність, взаємна повага і поволі зроста­юча приязнь». Мюррей дуже високо цінував допомогу ­хірурга з Кроуторна в створенні словника. Тож у перед­мові до видання п’ятого зазначив, що «внесок доктора Майнора настільки величезний, що ми могли з ­легкістю проілюструвати б останні чотири століття ­виключно за його цитатами».

Лексикографічна праця справді мала сприятливий вплив на перебіг його хвороби, набувши форми своє­рідної терапії. Пацієнт став спокійнішим і зосере­дже­нішим під час роботи, яка дійсно приносила йому відчуття вдоволе­ності та відволікала від маячних ідей. Однак повного одужання статися не могло, і після двох десятиліть плідної діяльності він неминуче відійшов від справ.

Примітка в історії

На початку нового століття його стан погіршився. Приїзд мачухи, вочевидь, повернув його до давніх споминів і страхів, спричинив депресію та підозріливість. Вільям ствер­джував, що хтось краде його їжу й постійно мітить його цінні книги; розповідав, що йому вливають уночі ­отруту до рота через воронку і роблять операції на серці; читав інженерні часописи і вимагав залити підлогу ­цинком, аби ніхто не проник через шпарини тощо.

­Головними винуватцями цього були не лише ірландці, а й узагальнена «зграя вбивць», служники лікарні та ­навіть злі духи. Оскільки він цікавився новинами, то до його нав’язли­вих ідей проникли й останні ­досягнення ­прогресу: наприклад, його катували електричним струмом і перевозили на аеро­планах та под.

Майнорове маячення все більше фокусувалося на темі сексу: наглядач «користався його тілом», а невідомі доставляли його до Стамбула, де змушували чинити «щось жахливо безсоромне з дешевими жінками й маленькими дівчатками». Біограф характеризує його як «компульсивного та обсесивного мастурбатора», який не міг ­позбутися своєї залежності від онанізму. Але поступово Вільям пере­йнявся релігійністю та зізнавався лікарям, що «вся його істота була просякнута хтивістю протягом 20 років, за які він мав стосунки з тисячами оголених жінок, ніч за ніччю». І хоча йому виповнилося вже 68 років, ­реальні спогади й уявні зносини все ж не давали йому спокою та викликали почуття провини і прагнення спокути.

Закінчилось усе тим, що 3 грудня 1902 р. Майнор канцелярським ножем відрізав свого прутня (автопео­томія). Як професійний лікар, він спочатку наклав ­джгут, ­після процедури полежав, а далі вийшов на поверх і попросив про медичну допомогу.

Лист Майнора Джеймс Мюррей та його команда, 1915 Вінстон Черчилль

Наступні кілька місяців Вільям провів у лазареті й оста­точно облишив роботу над Оксфордським словником. ­Також він припинив грати на флейті, але продовжував багато малювати й навіть добивався ­відправки однієї зі своїх акварелей принцесі Уельській через ­листування з американським посольством і начальником ­штабу сухо­путних військ США.

В останні роки в Кроуторні божевільний злочинець ­помітно здав. Постарілий і немічний, він ще переніс тяжкий грип, обварився в лазні, а також травмував ногу. Його становище стало нестерпним після того, як новий супер­інтендант позбавив його всіх привілеїв (двокімнатної ­камери, книжок, письмового столу, приладдя для малювання, флейти) і перевів до лазарету. Його родичі разом із Мюрреєм почали клопотати про повернення додому. Однак Вільям був іноземцем, тому справа затягнулася на кілька років. Урешті остаточний дозвіл підписав особисто Вінстон Черчилль.

Навесні 1910 р., після 38 років, проведених у Брод­мурі, Майнор у супроводі брата Альфреда відплив до США. Там його відразу помістили до лікарні Святої Єлиза­вети, де він уже перебував 1868 р. Гроші рідних і тут забез­печили йому відносно комфортні умови на всі наступні дев’ять років, упродовж яких він ще робив спроби малювати й читати. Зазвичай Вільям поводився спокійно, але якось побив пацієнтів, що намагались зазирнути до його палати. Його маячення лише посилювалося: він скар­жився, що йому викльовують очі птахи, під підлогою хова­ються карлики, а люди заштовхують у рот їжу і б’ють по пальцях тощо.

Наприкінці 1918 р. Майнору офіційно було встанов­лено ­діагноз «шизофренія в параноїдальній формі», ­раніше «деменція прекокс» (лат. dēmentia praecox) — «­раннє недо­умство» — поліморфний психічний розлад (або ­група психічних розладів), для якого характерні розпад процесів мислення та емоційних реакцій. І лише ­після десятиліть звичайної ізоляції на схилі віку він уперше (!) почав ­лікування, яке передбачало приймання заспокійливих засобів, як-от хлоралгідрат, амітал натрію і пара­ацельтальдегід.

Сучасні дослідники теж поділяють думку, що хірург-лексико­граф страждав на параноїдальну шизо­френію. Власне, на користь цього діагнозу свідчать маячення пере­слідування, зорові й смакові галюцинації, зосере­дженість на темі сексу, схильність до вбивств і ­самокалічення тощо. Його хвороба мала сезонний перебіг, із загострен­нями влітку. Нині доведено, що попередній ­життєвий досвід не може викликати шизофренію. Тому роз­пусна поведінка Вільяма в молодості й таврування ним ірландця-­дезертира не стали безпосередньо причиною захворювання, ­проте, вочевидь, сформували основу для психотичних переживань за психічного розладу.

Майнор на схилі віку Перше повне видання Оксфордського словника Могила Вільяма Майнора

Майнор 1919 р. на короткий час повернувся додому, ­після чого був поміщений до притулку для душевно­хворих похилого віку в м. Гартфорд (Коннектикут). Там він і ­помер 26 березня 1920 р. внаслідок ускладнень пнев­монії у віці 85 ­років, із яких п’ятдесят років перебував у психіат­ричних лікар­нях, але при цьому встиг увічнити свої наукові ­здобутки в Оксфорд­ському словнику англійської мови.

Як зазначає біограф Саймон Вінчестер, іронія ситу­ації ­Вільяма Майнора полягає в тому, що, мабуть, він ніколи б не долу­чився до роботи над словником, якби не ­потрапив до божевільні. Біограф назвав життя Майнора «виноскою в історії» і заходився повернути його ім’я із ­забуття. Випад­ково ­натрапивши на згадку про ­нього в ­книзі з лексико­графії, письменник розшукав його ­нащадків у Коннекти­куті й ­навіть добився доступу до архівів Бродмура. Результатом цієї кропіткої праці стала ­книга «Хірург із Кроу­торна: Оповідь про вбивство, безумство і любов до слів» 1998 р., яку визнали світовим бестселером.

P.S.

Джеймс Мюррей присвятив роботі над Оксфордським словником англійської мови 36 років життя, протягом яких йому було присвоєне лицарське звання та при­суджено почесні докторські ступені дев’яти ­університетів. В останній картці, записаній його рукою, йшлося про ­тлумачення слова «twilight» («сутінки», «напів­темрява»). Він ­помер 26 липня 1915 р. від плев­риту у віці 78­ ­років. Усі його одинадця­теро дітей ­дожили до повноліття та зробили знач­ний ­внесок у титаніч­ний батьків проєкт.

Перше повне видання Оксфордського словника було завершено й опубліковано 1928 р. Воно уміщувало 10 ­томів загальним обсягом майже 16 тис. сторінок. У ньому містилося 414  800 слів, які супрово­джувалися 1,8 млн цитат із 20 тис. книг понад 5 тис. авторів. Створю­ваний упродовж 70 років, на момент виходу словник уже встиг застаріти, тому в середині ХХ ст. вийшло ­кілька додат­кових ­томів. Так, протягом 1984–1989 рр. з’явилося його ­друге доповнене видання у 20 томах на 21 728 сторінках і було здійснено його оцифрування.

Укладання третього ­видання було розпочато 2000 р. в електронному ­вигляді, яке, на думку генерального ­директора, навряд чи колись буде надруковане. Воно безперервно поповнюється ­новими словами, і кожного ­грудня редакція визначає слово року, яким найчастіше стає сленг чи новотвір із соці­альних мереж. Нині Оксфордський словник налі­чує понад мільйон слів. ­Робота над ним триває вже 165 років і, ­мабуть, не завершиться ніколи.

Що почитати

Саймон Вінчестер «Професор і безумець: повість про вбивство, безумство і створення Оксфордського словника англійської мови»

На жаль, книга британського дослідника не має окремого видання українською мовою, проте є її журнальна версія у перекладі ­Галини Грабовської, що була опуб­лікована в часописі «Всесвіт» (№ 5–6, 7–8, 2019), доступна в ­мережі інтернет. Знавців англійської мови також може заціка­вити ще один роман автора на цю тему — «The Meaning ofEverything: The Story of the Oxford English Dictionary». У цій швидкоплинній оповіді Саймон Вінчестер ­детально ­описує процес створення словника.

Що подивитися

«Геній і безумець» (2019, у головних ролях — Шон Пенн і Мел Гібсон)

Ірландський байопік являє собою екранізацію книги Саймона Він­честера і розповідає історію двох видатних науковців — філолога-само­ука­ Джеймса Августа Генрі Мюррея, не прийня­того академічними ­колами Лондона, і Вільяма Честера Май­нора, ­хірурга, музиканта, художника і бібліо­філа, паці­єнта боже­вільні для злочинців. Зображені події охоплюють ­період 1872–1910 рр., час їхньої плідної спів­праці й дружнього спілкування.

Підготувала Олена Тищенко