Рассылка
Будьте в курсе последних обновлений – подпишитесь на рассылку материалов на Ваш e-mail
Подписаться-
Особливості порушень психічного здоров’я, пов’язані зі старінням
-
Сучасні аспекти діагностування та лікування пацієнтів із деменцією
-
Діагностика та лікування біполярного афективного розладу в осіб літнього віку
-
Симптоматичне лікування пацієнтів за паліативної терапії та наприкінці життя у відділеннях невідкладної допомоги
-
Постінсультна епілепсія: встановлення діагнозу та підходи до терапії
Симптоматичне лікування пацієнтів за паліативної терапії та наприкінці життя у відділеннях невідкладної допомоги
Відділення невідкладної допомоги іноді є єдиним місцем, куди пацієнти, що отримують паліативну терапію, або життя яких добігає кінця, можуть звернутися з приводу симптоматичного лікування, яке покликане полегшити їхній стан. Як частина безперервної підтримки цієї когорти осіб така терапія сприяє усуненню порушень, пов’язаних із розвитком злоякісного процесу, нормалізації стану організму та покращенню самопочуття, зокрема завдяки застосуванню антипсихотиків. До вашої уваги представлено огляд статті A. Chang et al. «Emergency department management of common end-of-life and palliative care symptoms: three cases» видання Cureus (2024 Feb 4; 16 [2]: e53538), у якій описано клінічні випадки й висвітлено проблеми, пов’язані з наданням допомоги пацієнтам, що хворіють на рак.
Пацієнти з ознаками термінальних стадій онкологічних захворювань не можуть отримувати належної допомоги в амбулаторних умовах (Grudzen etal., 2011; Smith etal., 2012). Як зазначають дослідники, перебуваючи вдома чи в хоспісі, такі пацієнти часто звертаються до відділення невідкладної допомоги для отримання симптоматичного лікування (Mracek etal., 2021). За даними опитування лікарів цих відділень, недостатньо відповідних рекомендацій, спрямованих на поліпшення самопочуття та продовження життя осіб, які хворіють на рак (Lamba etal., 2012). Результати дослідження L. Barberaetal. (2006), засвідчили, що 26 % пацієнтів із пізніми стадіями раку отримували допомогу у відділеннях невідкладної допомоги впродовж останніх двох тижнів життя. Основними причинами звернення до відділення невідкладної допомоги протягом останніх місяців життя пацієнти з термінальною стадією захворювання назвали больовий синдром (24 %) і утруднене дихання (21,5 %) (McClain and Perkins, 2002). Часто це спричинено стражданнями членів родини, яким важко змиритися з тим, що їх рідна людина має важке захворювання, яке загрожує її життю (Smith etal., 2012).
Ініціювання догляду у відділеннях невідкладної допомоги має численні переваги (Leith etal., 2020). Перехід від симптомів захворювання, що піддаються лікуванню, до некурабельних може бути негайним. Лікарі цих відділень мають адаптувати медичні, психологічні та побутові послуги, виявляючи повагу до цілей і цінностей осіб із термінальною стадією онкологічного захворювання та їхніх близьких.
За даними дослідження S. Lamba etal. (2012), лікування болю та проблем із диханням посіли перше й третє місце з погляду важливих тем для навчальної програми з паліативної терапії для фахівців невідкладної медицини, які повідомили про недостатність обізнаності щодо лікування болю та ведення осіб хоспісу. Серед загальних симптомів, характерних для пацієнтів, які звертаються по допомогу до відділень невідкладної допомоги, — хронічний біль, задишка, делірій, нудота і закреп (Ross etal., 2020; Wang etal., 2017). Нині бракує структурованих практичних рекомендацій, а масштаби навчання фахівців цього профілю є недостатніми. Пацієнти з невиліковними хворобами можуть мати обтяжливі симптоми, із якими важко впоратися. Зокрема, поширеними ознаками наприкінці життя та за отримання паліативної терапії є нудота, закреп, задишка, больовий синдром і делірій, що потребують інших підходів до лікування (Ross etal., 2020; Wang etal., 2017).
Клінічний випадок 1
вгоруЖінку віком 47 років з анамнезом раку молочної залози, яка проходила курс хіміотерапії, онколог скерував до відділення невідкладної допомоги через непереборну нудоту та блювання. Приймання розчинного ондансетрону й перорального прохлорперазину не давало полегшення, крім того, пацієнтка мала ознаки зневоднення, у неї був закреп і відсутність дефекації протягом трьох діб. Для знеболення вона приймала по 10 мг оксикодону що шість годин. У відділенні невідкладної допомоги було встановлено клінічне зневоднення, сухість слизових оболонок та незначну тахікардію (частота серцевих скорочень 110 уд./хв). Результати лабораторних досліджень, зокрема загальний аналіз крові та основна метаболічна панель, були в межах норми. Дані комп’ютерної томографії (КТ) черевної порожнини та таза не підтвердили непрохідності тонкої кишки чи інших гострих ознак.
Пацієнтці було введено 10 мг внутрішньовенно (в/в) метоклопраміду, що сприяло певному поліпшенню стану, але стійка нудота не припинялася. А після приймання оланзапіну (5 мг перорально) протягом години її стан став кращим. Також було введено 2 л фізрозчину (в/в болюсно). Для лікування закрепу призначили гліцеринові свічки, а також ін’єкцію 12 мг метилналтрексону підшкірно що сприяло випорожненню. Завдяки симптомному лікуванню пацієнтка змогла приймати рідину перорально та була виписана з відділення невідкладної допомоги через 5 годин після прибуття. Їй призначено метоклопрамід перорально за потреби, а також дотримання щоденного режиму дефекації.
Клінічний випадок 2
вгоруЧоловік віком 87 років, який отримував хоспісну допомогу з приводу термінальної стадії раку товстої кишки, звернувся до відділення швидкої допомоги з приводу задишки. Він мав підписаний бланк-розпорядження лікаря про надання підтримувального лікування, у якому було зазначено «не реанімувати, не інтубувати та не госпіталізувати». Пацієнт знаходився в ясній свідомості, але виглядав виснаженим, дихання утруднене, мав рясні прозорі виділення з ротової порожнини, звук дихання під час обстеження легенів був у нормі. Аспірація секрету дала лише незначне поліпшення стану, тому пацієнту ввели 0,5 мг атропіну в/в, однак задишка продовжувалася. Сатурація крові киснем при диханні кімнатним повітрям становила 97 %. Дані лабораторних досліджень, зокрема загальний аналіз крові, основна метаболічна панель і аналіз сечі, були в межах норми. КТ-ангіограма органів грудної клітки виявилася негативною щодо тромбоемболії легеневої артерії, пневмонії чи інших гострих симптомів. Задишка у пацієнта мала вторинний характер порівняно з больовим синдромом. Дозу опіоїдів для екстреного знеболення за проривного болю в пацієнта розраховували як 10 % його загальної добової дози, що конвертували в еквівалент для в/в введення, і вводили 50 % розрахованої дози для лікування задишки. Симптоми припинилися після шестигодинного перебування у відділенні невідкладної допомоги, і пацієнт був виписаний, продовжуючи отримувати паліативну терапію під амбулаторним спостереженням.
Клінічний випадок 3
вгоруЖінка віком 70 років із множинною мієломою в анамнезі потрапила до відділення швидкої допомоги з дому через непереборний біль у спині та делірій. Родина пацієнтки повідомила, що її було нещодавно зареєстровано для отримання паліативної терапії. Через біль у спині, спричинений ураженням поперекового відділу хребта, пацієнтка приймає по 10 мг перорального морфіну що 6 год. Зі слів членів родини, сплутаність свідомості пацієнтки була виразнішою, ніж зазвичай.
Дані лабораторних досліджень та КТ голови й поперекового відділу хребта не підтвердили гострого процесу. Пацієнтка отримала дозу знеболювального препарату, розраховану на підставі загального добового дозування морфіну після переведення її на в/в форму. Симптоми повторно оцінювали, а за потреби вводили повторні дози. Під час перебування у відділенні невідкладної допомоги сплутаність свідомості пацієнтки посилилася, вона була збудженою, що потребувало хімічної седації. Їй було призначено галоперидол, після чого її спостерігали у відділенні невідкладної допомоги протягом 6 годин. Після того як стан пацієнтки нормалізувався й було досягнуто адекватного контролю болю, її виписали додому.
Обговорення
вгоруНудота є одним із поширених симптомів наприкінці життя і в осіб, які отримують паліативну терапію (клінвипадок 1). Серед чинників її виникнення — біль, побічні ефекти ліків і прогресування захворювання. Обстеження для оцінювання етіології нудоти у паліативних пацієнтів має бути зосереджене на анамнезі та фізикальному огляді. За задавнених стадій захворювання тягар лабораторного діагностування та візуалізації може переважити переваги. Так, за деяких етіологій пацієнти за паліативної терапії потребують більш специфічного лікування. Ці пацієнти частіше приймають опіати для контролю больового синдрому. Опіоїди потенційно можуть спричиняти нудоту за трьома механізмами: прямий вплив на хеморецепторну тригерну зону; посилення вестибулярної чутливості; сповільнення спорожнення шлунка (Hornby etal., 2011). Для осіб із нудотою, спричиненою опіоїдами, метоклопрамід є препаратом першої лінії (Neoh etal., 2014). За стійкої нудоти можливо розглянути приймання атипових антипсихотиків, як-от оланзапін або рисперидон. Кортикостероїди є засобами першої лінії для пацієнтів із пухлинами головного мозку, завдяки їхній здатності зменшувати набряк мозку (Jackson and Tavernier, 2003).
У разі підозри на наявність пухлини слід розглянути можливість застосування візуалізації для призначення належного симптоматичного лікування. Результати дослідження засвідчили, що метоклопрамід є обґрунтованим початковим вибором для лікування нудоти у паліативних пацієнтів із неясною етіологією. Галоперидол часто використовують як засіб другої лінії для осіб із протипоказаннями або резистентністю до метоклопраміду. Це також терапія першої лінії для пацієнтів із неоперабельною кишковою непрохідністю та хронічною хворобою нирок, у яких нудота спричинена уремією (Neoh etal., 2014).
Оланзапін є ефективною альтернативою або допоміжною терапією для пацієнтів із пізніми стадіями раку без чіткої етіології нудоти та блювання (рис. 1) (Jackson and Tavernier, 2003).

Крім нудоти, закреп є поширеним побічним ефектом за постійного вживання опіоїдів. Пацієнти часто приймають засоби, що забезпечують щоденну дефекацію, як-от препарати сени. Опіоїди можуть зумовлювати рефрактерний закреп. За таких випадків слід спочатку оцінити наявність кишкової непрохідності на підставі даних анамнезу та фізикального обстеження і за допомогою візуалізації. Якщо кишкової непрохідності немає, пацієнтам із закрепами, спричиненими опіоїдами, можна призначати супозиторії з бісакодилом або гліцерином, або осмотичне проносне, як-от поліетиленгліколь або магнію сульфат. В осіб із резистентним закрепом, спричиненим опіоїдами, ефективними препаратами є антагоністи μ-опіоїдних рецепторів периферичної дії (PAMORA), як-от метилналтрексон (Brick, 2013). У разі кишкової непрохідності злоякісної природи можливо розглянути глюкокортикоїди, але дані на підтвердження їхньої ефективності відносно слабкі. Якщо додати глюкокортикоїди до схеми антисекреторної терапії протиблювотним засобом, вони забезпечують синергічний ефект, зважаючи на різні механізми дії (Mercadante and Waltham, 2023). Нормалізації випорожнень в осіб із неоперабельною кишковою непрохідністю ефективніше сприяла потрійна терапія дексаметазоном, октреотидом і метоклопрамідом (Wey etal., 2021).
Задишка є поширеним явищем у пацієнтів наприкінці життя (Emanuel etal., 2002). До настання смерті частота дихання може бути у нормі та не є надійним показником дискомфорту, який такі пацієнти можуть відчувати (клінвипадок 2). Насамперед слід встановити причини задишки, які можливо усунути. Мнемонічна абревіатура BREATH поєднує поширені причини задишки наприкінці життя: бронхоспазм, хрипи, випіт, обструкцію дихальних шляхів, густий секрет і низький рівень гемоглобіну (McClain and Perkins, 2002). «Смертельний хрип», який часто пов’язаний із накопиченням рідини в дихальних шляхах, може бути особливо вражаючим для доглядальників. Пацієнтам і членам їхніх родин слід пояснити, що це може бути не пов’язано із задишкою чи відчуттям нестачі повітря. Отримати користь такі пацієнти можуть внаслідок виконання аспірації секрету або фармакотерапії атропіном, L-гіосціаміну сульфатом або скополаміном (Wildiers etal., 2009).
Якщо задишка продовжується після усунення причин, які піддаються лікуванню, необхідно застосувати паліативну терапію. Для пацієнтів, які раніше не отримували опіоїди, введення 2–5 мг морфіну в/в забезпечує полегшення в більшості клінічних випадків, після чого вводять по 2 мг морфіну в/в що 5–10 хв за потреби (Allard etal., 1999). Тоді як для пацієнтів, які вже приймають опіоїди, симптоми задишки можна усунути, розрахувавши 50 % дози їх знеболювального засобу в разі проривного болю (яка становить 10 % загальної добової дози опіоїду), а потім перевівши її в еквівалентну дозу для в/в введення.
Однією з найпоширеніших причин звернень пацієнтів, які отримують паліативну терапію до відділень невідкладної допомоги є недостатній контроль больового синдрому (клінвипадок 3). Такі пацієнти мають приймати пероральні знеболювальні препарати в домашньому режимі. Проте вони часто звертаються по допомогу, якщо цього недостатньо для усунення проривного болю. Зазвичай їм призначають пероральний морфін, пероральний оксикодон, опіоїдні пластирі та опіати для підшкірного введення для лікування болю вдома / у хоспісі, коли нестероїдні засоби або інші ненаркотичні знеболювальні препарати є неефективними. Пацієнтам, які раніше не приймали опіоїди, рекомендовано початкові дози 5–15 мг перорального морфіну або 2–5 мг в/в морфіну з повторним оцінюванням болю через 15-хвилинні інтервали (Mearis etal., 2014). Для пацієнтів, які вже приймають опіоїди та у яких виникла толерантність, дозування препарату для усунення гострого проривного болю може бути розраховане як 5–20 % загальної добової дози опіоїдів; її слід прийняти перорально або (за потреби) визначити еквівалент для в/в введення. Якщо пацієнт приймає 100 мг морфіну перорально що 12 годин, загальна добова доза становитиме 200 мг морфіну перорально. А якщо доза для усунення проривного болю розрахована як 10 %, пацієнт має прийняти 20 мг морфіну перорально або ~ 6 мг морфіну в/в. Співвідношення в/в морфіну до перорального застосування становить 1 : 3, а співвідношення в/в морфіну до перорального оксикодону — 1 : 2 (Carr and Waltham, 2023).
Щоб уникнути кумуляції, пацієнтам із серйозним порушенням функції печінки морфін призначають в нижчій дозі, розділяючи її два на приймання. Для таких пацієнтів слід розглядати призначення фентанілу, який метаболізується до нетоксичних метаболітів. Необхідно уникати призначення опіоїдів, які виділяються нирками (як-от морфін), або використовувати їх з обережністю для осіб із дисфункцією нирок; фентаніл або гідроморфон можна розглядати як альтернативне лікування (Hamilton etal., 2023).
За хронічного болю, пов’язаного з термінальними захворюваннями, знеболювальні препарати слід надавати за розкладом, а не за потребою. Для контролю хронічного болю необхідно розглянути призначення трансдермальних форм препаратів або пероральних засобів тривалої дії (рис. 2) (Lawson etal., 2008).
Делірій у паліативних пацієнтів спричиняє страждання не лише їм, а й членам їхніх родин, спонукаючи звертатись по невідкладну допомогу (клінвипадок 3). Основною метою лікування делірію є встановлення його причин, які можуть бути усунуті. Пацієнти, які отримують паліативну терапію, часто мають складний анамнез, тому необхідно брати до уваги поліпрагмазію, оцінюючи перелік ліків, які вони приймають, і виконуючи ротацію опіоїдних препаратів. У цієї категорії пацієнтів біль може бути причиною причиною маячіння, який слід усунути, якщо це необхідно (Feast etal., 2018). Якщо лікування основної етіологічної причини неефективне чи небажане, препаратами першої лінії для осіб із маячінням є антипсихотики, як-от галоперидол. Оланзапін і рисперидон також ефективними за таких випадків. Для пацієнтів із хворобою Паркінсона кращим вибором антипсихотика є кветіапін (Wey etal., 2021). По можливості слід уникати застосування бензодіазепінів, зокрема лоразепаму, оскільки ці препарати можуть посилювати симптоми (Caraceni and Simonetti, 2009). Пацієнти, які отримують паліативну терапію, належать до вразливої групи зі складними потребами, що передбачає спеціалізований догляд. Ці пацієнти часто мають численні супутні захворювання, підвищений ризик ускладнень, обмежені функціональні можливості. Ефективна симптоматична терапія може поліпшити якість їхнього життя та запобігти стражданням. Відділення невідкладної допомоги часто є першою точкою контакту з медичними працівниками для пацієнтів із задавненою хворобою, де вони можуть мати можливість полегшити власний стан і покращити якість життя. Швидке та ефективне надання допомогти може сприяти уникненню непотрібної госпіталізації, що зменшує витрати на медичне обслуговування та поліпшує результати лікування пацієнтів, які зіткнулися з тяжким чи невиліковним захворюванням. Втім, є певні перешкоди для отримання ефективного симптоматичного лікування за паліативної терапії та наприкінці життя. Загальні симптоми, із якими такі пацієнти звертаються до відділення невідкладної допомоги, часто потребують призначення спеціалізованого лікування. Результати дослідження S. Lamba etal. (2012) засвідчили, що лікарям невідкладної допомоги часто бракує відповідної підготовки. Так, часто перешкодою для використання опіоїдів у разі задишки є страх спричинити пригнічення дихання. Проте титроване приймання опіоїдів забезпечує значне полегшення без ознак клінічно значущого пригнічення дихання або зниження сатурації кисню (Verberkt etal., 2017).
Лікування больового синдрому наприкінці життя може бути особливо складним, оскільки, крім основних захворювань на лікування, яке отримують пацієнти, може мати вплив низка чинників. Тому фахівці з надання паліативної допомоги та зі знеболення часто співпрацюють разом. Пацієнти та члени їхніх родин нерідко побоюються, що знеболювальні засоби можуть вплинути на самостійність та послабити розумові здібності, а також призвести до звикання (McClain and Perkins, 2002). Розуміння цілей лікування пацієнтів наприкінці життя та розробка структурованих протоколів симптоматичної терапії у відділеннях невідкладної допомоги може дати лікарям більшу впевненість (Harman etal., 2023). Одним з ефективних підходів до надання рекомендацій щодо паліативного лікування є використання простих і надійних протоколів, особливо зосереджених на п’яти найпоширеніших симптомах. Поетапні протоколи симптоматичного лікування можуть бути дуже ефективними. Використання протоколу поетапного знеболювання, розробленого Всесвітньою організацією охорони здоров’я (WHO, 1986), сприяє зменшенню страждань через хронічний біль у 70–80 % осіб із проблемами смертельного захворювання (Orhan etal., 2008; Pergolizzi and Raffa, 2014). За протоколом лікування пацієнтів наприкінці життя з конкретними рекомендаціями щодо зменшення виразності поширених симптомів, спостерігалося збільшенню використання опіоїдів для осіб із задишкою та гіосціаміну сульфату за надмірного виділення секрету в дихальних шляхах, що покращило задоволеність лікуванням (Emanuel etal., 2002). Практичні та легко реалізовані протоколи можуть допомогти значно поліпшити результати лікування пацієнтів, які отримують паліативну терапію (Chor etal., 2019).
Висновки
вгоруОптимізація догляду та поліпшення якості життя пацієнтів за паліативної терапії та з термінальним станом у відділеннях невідкладної допомоги потребує надання ефективного симптоматичного лікування. Такі пацієнти можуть звернутися по допомогу щодо контролю симптомів, навіть якщо вони не бажають отримувати інтенсивну терапію. Біль, задишка та інші притаманні таким пацієнтам симптоми, із якими лікарі часто стикаються у відділеннях невідкладної допомоги, потребують спеціальних підходів. Практичні та ефективні рекомендації, зокрема протоколи паліативного симптоматичного лікування і стандартизована послідовність дій, значно поліпшать якість надання допомоги найбільш уразливим пацієнтам.
Підготувала Наталія Купко
Наш журнал
в соцсетях:
Мнения экспертов
Выпуски за 2024 Год
Содержание выпуска 10 (155), 2024
Содержание выпуска 9 (154), 2024
Содержание выпуска 8 (153), 2024
-
Як спонукати близьку людину з комплексним посттравматичним стресовим розладом звернутися до лікаря?
-
Вплив війни та вимушеного переселення на психічне здоров’я дітей і підлітків
-
Діагностування та лікування пацієнтів із болісною діабетичною нейропатією
-
Гостра реакція на стрес. Посттравматичний стресовий розлад. Порушення адаптації
-
Вільям Майнор: історія про вбивство, божевілля і любов до слів
Содержание выпуска 7 (152), 2024
-
Удосконалення діагностування та лікування епілепсії — запорука повноцінного життя пацієнтів
-
Лікування болю та спастичності в пацієнтів із розсіяним склерозом
-
Довготривала ефективність антидепресантів у пацієнтів із великим депресивним розладом
-
Застосування антидепресантів для зменшення інтенсивності больових синдромів
-
Діагностика та лікування гострого розсіяного енцефаломієліту у дорослих та дітей
Содержание выпуска 5-6 (151), 2024
Содержание выпуска 4 (150), 2024
Содержание выпуска 3 (149), 2024
-
Самоушкоджувальна поведінка: надання психосоціальної допомоги в умовах війни
-
Великий депресивний розлад із симптомами тривоги: сучасні підходи до лікування
-
Межовий розлад особистості: клінічні ознаки, етіологія та стратегії лікування
-
Ефективність та безпека пароксетину в лікуванні пацієнтів із тривожними розладами
-
Лікування рухових розладів у пацієнтів із хворобою Паркінсона
-
Довгострокова ефективність антипсихотиків за початкової терапії гострої фази шизофренії
-
Ефективність і безпека фармакотерапії пацієнтів із великим депресивним розладом
Содержание выпуска 1, 2024
Содержание выпуска 2 (148), 2024
-
План дій щодо депресії та тривоги, пов’язаних із вагітністю і пологами
-
Найактуальніші проблеми сучасної неврології: виклики та очікування
-
Фармакотерапія розладу з дефіцитом уваги та гіперактивністю: у фокусі атомоксетин
-
Урахування гендерних особливостей за призначення психофармакотерапії
-
Чи можливо покращити контроль епілепсії. Оновлені дані щодо застосування зонісаміду
-
Комбінована терапія антипсихотиком і антидепресантом за первинного епізоду депресії
-
Настанови щодо фармакотерапії дорослих пацієнтів із біполярним афективним розладом
-
Ефективність і переносимість антипсихотиків у пацієнтів із резистентною до лікування шизофренією
Содержание выпуска 1 (147), 2024
-
Ведення поширених психічних розладів на первинному рівні медичної допомоги
-
Найактуальніші проблеми сучасної неврології: виклики та очікування
-
Доказова ефективність та безпека застосування бупропіону в клінічній практиці
-
Особливості переживання екзистенційної кризи в осіб молодого віку під час війни
-
Ангедонія: пошук можливих біомаркерів та ефективність антипсихотичної терапії
Выпуски текущего года
Содержание выпуска 5 (160), 2025
-
Поліпшення психологічного стану населення в умовах довготривалої війни
-
Ефективність поетапної програми психологічних втручань для мігрантів
-
Альтернативний підхід до терапії тривожних розладів: важливість правильного титрування дози
-
Аналіз ефективності фармакотерапії депресії у жінок дітородного віку
-
Модель поетапного лікування пацієнтів із ноцицептивним болем
Содержание выпуска 4 (159), 2025
-
Психіатрія способу життя: нові горизонти для психічного здоров’я
-
Поліпшення функціонування як ключова мета лікування пацієнтів із великим депресивним розладом
-
Розлади харчової поведінки: серйозність проблеми та сучасні підходи до її вирішення
-
Антидепресант із мультимодальною дією: можливості застосування міансерину в клінічній практиці
-
Сучасні підходи до діагностування та лікування пацієнтів із кататонією
-
Фармакологічне лікування пацієнтів із шизофренією та пов’язаними з нею психозами
Содержание выпуска 3 (158), 2025
-
Всесвітній день поширення інформації про аутизм: спростовуємо поширені міфи
-
Резистентна до лікування депресія: можливості аугментації терапії
-
Фармакотерапія тривожних розладів і нейропротекція: альтернатива бензодіазепінам
-
Лікування пацієнтів підліткового віку із шизофренією: ефективність і безпека антипсихотичної терапії
-
Лікування депресії в пацієнтів з ішемічною хворобою серця або ризиком її розвитку
-
Профілактична фармакотерапія епізодичного мігренозного головного болю в амбулаторних умовах
-
Стратегії зниження дозування бензодіазепінів: коли ризики переважають користь
Содержание выпуска 1, 2025
-
Когнітивні порушення судинного генезу: діагностування, профілактика та лікування
-
Лікування ажитації за деменції, спричиненої хворобою Альцгеймера
-
Постінсультні нейропсихіатричні ускладнення: типи, патогенез і терапевтичні втручання
-
Перспективи застосування препаратів на основі рослинних компонентів для лікування депресії
-
Застосування диклофенаку за неврологічних станів: перевірена ефективність і пошук нових підходів
-
Постінсультний емоціоналізм: патофізіологія, поширеність та лікування
Содержание выпуска 2 (157), 2025
-
Деякі питання запровадження оцінювання повсякденного функціонування особи
-
Важливість співвідношення «доза-ефект» при застосуванні нестероїдних протизапальних препаратів
-
Медикаментозний паркінсонізм: причини, наслідки та шляхи уникнення
-
Фармакотерапія пацієнтів із шизофренією: важливість поліпшення рівня соціальної залученості
Содержание выпуска 1 (156), 2025
-
Підтримка психічного здоров’я на первинній ланці надання медичної допомоги
-
Лікування депресії в літніх пацієнтів: вплив на патофізіологію розладу, ефективність та безпека
-
Нестероїдні протизапальні препарати: багаторічний досвід та особливості застосування
-
Фармакотерапія великого депресивного розладу: пошук антидепресантів з оптимальною ефективністю
Рассылка
Будьте в курсе последних обновлений – подпишитесь на рассылку материалов на Ваш e-mail
Подписаться