Антуан і Консуело де Сент-Екзюпері:
без принців і троянд

Видатний французький письменник і льотчик Антуан де Сент-Екзюпері (1900–1944), зокрема, знаний як автор всесвітньо відомої казки «Маленький принц», у якій він надав головному героєві власних рис, а в образі троянди митець зобразив свою дружину Консуело(1901–1979). Однак насправді життя цього подружжя склалося зовсім не казково. Екзюпері був непростим чоловіком, інфантильним, дуже схильним до депресій і параної та водночас владним, здатним на емоційне насилля. А його жінка вирізнялася ексцентричністю, неврозами, психічною неврівноваженістю, запальністю, істеричною поведінкою з демонстративними поривами до самогубства і навіть перебувала в психіатричних клініках. Тож їхній шлюб являв собою нескінченну низку взаємних обрáз, зрад, скандалів, розривів і примирень.

Я з мого дитинства

Антуан Жан-Батист Марі Роже де Сент-Екзюпері народився 29 червня 1900 р. в м. Ліон (Франція) в аристократичній сім’ї. Його батько Жан мав титул графа і виво­див свій родовід від лицарів святого Грааля. Він був офіцером, франтом і спокусником, але після відставки став страховим інспектором й одружився. Його обра­ниця, Марі де Бойє де Фонсколомб де ла Моль, теж належала до старовинної шляхетської сім’ї.

У подружжя за сім років народилося п’ятеро дітей, ­Антуан — середній. Але 1904 р. Жан раптово помер від інсульту. Марі, якій було всього 28, більше не виходила заміж та присвятила себе вихованню дітей, творчості та благодійності. Завжди лагідна до синів і доньок, вона ніколи не демонструвала свій смуток чи втому й задля забезпечення їхнього майбутнього навіть продала родинний замок. Вона професійно писала картини, а також ­віршувала; під час двох світових воєн працювала мед­сестрою Червоного Хреста, організувала лазарет, згодом допомагала міським біднякам тощо.

Діти Екзюпері були дружними, мали хист до музики і живопису. Зокрема, Антуан грав на скрипці, його брат Франсуа — на віолончелі. Про дитячі роки, проведені в замках Ла Моль і Сен-Моріс де Реманс (Франція), у письменника на все життя лишилися найсвітліші спогади: «Звідки я? Я з мого дитинства. Я прийшов із дитин­ства, як із країни». Найбільше він був прив’язаний до ­матері, весь час потребував її уваги й прихильності і навіть свої хвороби сприймав за щастя, бо тоді вона ­брала його спати до себе в кімнату.

Мати назавжди зосталась для Антуана Екзюпері ідеалом жінки. Це наштовхнуло біографів-прихильників психо­аналізу на припущення про наявність у нього едипо­вого комплексу.

Ще змалку Екзюпері відзначався вимогливістю, непо­сидючістю й винахідливістю, цікавився механікою, ­майстрував сам, у віці 5 років уперше поїхав на паро­возі, а в 12 — уже злетів на літаку. Освіту він здобував ­разом із молодшим на два роки братом Франсуа.

Почавши 1909 р. з єзуїтського коле­джу вдома, далі вони змінили кілька закладів закритого типу у Франції та Швейцарії. За вдумливий вигляд і звичку часто дивитися в небо однокласники називали Антуана сновидою й ­нерідко отримували за це від нього прочуханки. Він був чесним, прямим та іноді запальним; із-поміж усіх предметів найбільше полюбляв словесність і з шести років уже писав власні твори.

А 1917 р. Антуана спіткала перша тяжка втрата: його брат помер у віці 15 років від ревматизму серця. Юнак замкнувся в собі та пізніше говорив: «Я не зовсім упевнений, що жив із тих пір, як закінчилося дитинство». Ще за ­кілька років померла від туберкульозу його найстарша сестра Марі-Мадлен.

Марі де Фосколомб, мати Антуан (другий ліворуч) із братом і сестрами Жан де Сент-Екзюпері, батько

Екзюпері мріяв учитись у військово-морському училищі, але, попри посилені підготовчі курси, не пройшов за конкурсом і натомість 1919 р. вступив до архітектурного факультету Академії мистецтв. Завдяки материній фінансовій підтримці він жив у Парижі на широку ногу як представник богеми, однак 1921 р. несподівано записався добровольцем до авіаційного полку, де пройшов навчання спочатку на цивільного, а потім і на військо­вого льотчика.

Як зазначає біограф Ален Вірконделе, уже змалку ­Антуан відчував постійну невдоволеність, мав схильність до меланхолії, легкої депресії, «що спонукала його ­кидати їй виклик — голосно і весело жартувати й змушувати ­інших вірити в його величезну життєву силу та зухвалий дух». Зростаючи без батька, він, за власним висловом, почувався «викинутим» у світ, а після смерті брата ­втратив відчуття впевненості у своєму майбутньому.

Його єдиною опорою лишилася мати, яку він обожнював і якій, отримавши у 22 роки офіцерське звання, ­писав: «Матінко, знайте, що з кожним новим днем я вчуся ­любити Вас усе сильніше… Ви потрібні мені так само, як у дитинстві. Ви найкраще, що є в моєму житті. Ви — єдина роз­рада, коли мені сумно».

Королева далекої країни

Консуело Сунсін Сандоваль Сесенья народилася 10 квітня 1901 р. у м. Арменія (Сальвадор). Її батько ­Фелікс, колишній полковник, рішучий і дисциплінований, після відставки займався обробкою кавових ­планта­цій і практикував нетрадиційну медицину. А в роду її матері Ерсілії з Гватемали були індіанці майя, священники і навіть кардинали.

Рано осиротівши, вона навчалась у монастирі, звідки її й забрав полковник Сунсін. Ерсілія, наділена вольовим характером, проте, в усьому корилася чоловікові, та ­дітей виховувала суворо, з акцентом на релігійності. Загалом у подружжя народилося четверо синів, які всі померли малими, і троє доньок, котрі теж не відзначалися міцним здоров’ям. Наймолодша нездужала на лейкемію і ніколи не виходила заміж, середня страждала на діабет, але пере­жила трьох своїх чоловіків і двох дітей.

Найстаршою дочкою була Консуело Сунсін, хвора на хро­нічну астму. Батько ставився до неї дуже поблажливо, не наполягав на її заміжжі, натомість підтримував у навчанні та навіть виклопотав для неї стипендію на вивчення англійської мови при школі урсулінок у США. Так у віці 19 років вона опинилась у Сан-Франциско, де почала додатково брати уроки в Академії образотворчого мистецтва.

Дівчина завжди мріяла стати «королевою далекої країни». Змалку її вирізняли нервово-вибуховий характер, авантюрність, імпульсивність, балакучість, зухвалість. Гарна й харизматична, вона завжди подобалась чоловікам, на стосунки з якими, усупереч суворому католицькому вихованню, мала досить вільні погляди. Вперше Консуело вийшла заміж 1922 р. за мексиканського емігранта, але їхній шлюб протримався всього рік, і незабаром після розлучення її чоловік загинув у залізничній аварії.

Консуело 1923 р. перебралась до Мексики, де ­стала ­коханкою самóго міністра освіти Хосе Васконселоса, старшого на 20 років і одруженого. Він оплачував їй ліку­вання у санаторіях, навчання на юридичному й ­журналістському факультетах, а переїхавши 1926 р. до Парижа, забрав її із собою, забезпечивши окремим житлом. Але там Консуело зустріла Енріко Гомеса Каррільйо, відомого письмен­ника і консула Аргентини у Франції, який, ­подейкували, через неї викликав Васконселоса на дуель. На заваді ­їхньому одруженню не стали навіть 27 років різниці у віці, як і колишня дружина Енріко, котра, за розповідями Консуело, під час вінчання намагалася її застрелити, але пісто­лет заклинив.

Свою молоду дружину Каррільйо ввів у вищий світ, зробив із неї знатну даму, познайомив із провідними митцями. Але через 11 місяців після весілля він раптово ­помер від інсульту. Консуело успадкувала все його ­майно, зокрема, маєток у Грассі (Франція), — за умови, що ­більше не вийде заміж. До речі, від жодного із чоловіків у неї не було дітей: у розрізнених спогадах спливає інформація про її неодноразове лікування через проблеми гінеко­логічної сфери. Надалі вона прийняла громадянство ­Аргентини і з 1929 р. оселилась у Буенос-Айресі, де збирала довкола себе місцеву богему.

Чоловік, який боявся одружуватись

Вихований єзуїтами Екзюпері мав дуже ідеалізовані погляди на шлюб, проте не соромився вдаватися до послуг повій. У юності він пережив болюче розчарування в коханні: 5-річні стосунки з Луїзою де Вільморен і їхні заручини 1923 р. закінчилися розривом. Антуан мало заробляв та ще й потрапив в авіатрощу, після чого батьки дівчини скасували весілля і за рік віддали доньку за бага­того американця. Він так і не зміг забути Луїзу і листувався з нею ще багато років.

Після отриманих травм письменник був відсторонений від польотів і змушений працювати на ­черепичному та автозаводах. Він втратив сенс життя й усе частіше задумувався про шлюб. «Ви не можете собі уявити, як важко одному, як відчуваєш свою молодість нікчемною, — зізнавався матері. — Але жінка, яка мені потрібна, ніби створена із двадцяти жінок. Я забагато вимагаю — це мене розчавить. Я боюсь одружуватися».

А 1927 р. йому вдалося повернутися в авіацію й за два роки очолити авіапошту в Аргентині. Однак посада і гроші не змогли поліпшити його психічний стан. Оселившись в Буенос-Айресі, Екзюпері поринув у тяжку депресію: «Місяці, у яких немає кінця чорним дням, позбавляють життя справжнього ритму. Я відчуваю, що обважнів і постарів через роль, яку зовсім не хотів грати. Заробляю 25 тис. франків на місяць, але не знаю, що з ними робити». І 1930 р. на одній із публічних лекцій він зустрів молоду вдову Каррільйо.

Фелікс Сунсін, батько Ерсілія Сандоваль, мати Консуело в 17 років Хосе Васконселос, покровитель

Про деталі їхнього знайомства переважно відомо з мемуа­рів Консуело, де Антуан постає не стільки романтичним, скільки нав’язливим і грубим. Він вдався до відверто насильницьких дій, забороняючи їй піти: перешко­джав одягнути пальто, штовхнув у крісло й утримував там, доки вона не погодилась політати з ним над містом. А під час польоту «крилатий лицар» став вимагати в неї поцілунок, умисно розхитуючи літак і погрожуючи ­аварією. Коли й це не дало результату, він розплакався (!) і таки розчулив свою пасажирку; хоча цілу­вався, за її спогадами, вкрай агресивно.

Тоді ж Екзюпері запропонував їй одружитися, пообіцяв найбільший діамант і таки провів із нею ніч. Зворушена листами й сльозами, вона незабаром прийняла пропозицію і вже перебралася до нього. Його мати збирала інформацію про синову обраницю, але не квапилася з приїздом. А вільна поведінка вдови Каррільйо стала ­викликати все більше обурення містян. Врешті (після трьох місяців цивільного шлюбу) коханці вирішили розписатись.

Консуело під час церемонії перша надала всі свої дані, аж раптом зауважила, що 30-річний Антуан плаче. «Я не можу одружуватись далеко від рідних, — сказав він. — Моя мати скоро приїде». Тож парі довелося ­поспішно втікати з мерії. Зганьблена наречена ­узагальнила: «Я закохалася в чоловіка, який боїться одружуватись».

Після цього між ними настало охоло­дження. ­Екзюпері більше не говорив про весілля, постійно зникав із дому, повертаючись лише переодягнутись і поголитися. А принижена співмешканка спочатку покірно чекала на нього цілими днями, вдавала привітність, спонукала його до творчості (він саме писав «Нічний політ»). Згодом вона почала демонструвати свій запальний темперамент: уже незабаром її оточив натовп залицяльників, які засипáли її компліментами й квітами. Врешті, отримавши від одного з них пропозицію заміжжя, Консуело оголосила про свій від’їзд до Франції.

Антуана нерідко називають справжнім маніпулятором, а­дже він умів застосовувати найрізноманітніші тактики психологічного впливу. Спочатку він намагався залякати Консуело, що не дасть їй утекти і переслідуватиме на літаку. Потім прагнув задобрити незвичайними подарунками (обіцяв привезти справжню пуму), далі — розчулити, говорячи про зруйноване нею життя, свій відчай і навіть наміри утопитися. Зрештою письменник пере­йшов до владного тону, наказуючи їй негайно приїхати до Іспанії та чекати там на нього з матір’ю. «Він велика дитина і, якщо його карати, він утече назавжди», — усвідомила Консуело і все ж приїхала. Однак наречений відмовився знайомити її з матір’ю прямо в порту, натомість повіз у маєток сестри.

Його рідні одразу вороже поставилися до Консуело, яка була низького похо­дження, іноземкою, розлученою, вдовою, ще й емансипанткою, і відкрито кликали її «оперетковою графинею». Дуже болісно вона сприймала таке ставлення, потерпаючи від психосоматичних розладів (мігрені, слабкість, марення). Втім, 22 квітня 1931 р. у Ніцці відбулося довгоочікуване весілля, а наступного дня — вінчання в старовинному замку. Наречена була одягнута в траур.

Маленький сальвадорський вулкан

Життя подружжя складалося непросто і часто нарізно. Вони постійно переїж­джали, мешкали і в Південній Америці, і в Африці, змінили цілу низку готелів, квартир і маєт­ків у Франції й урешті оселилися в США. Певною мірою, це було зумовлено професією Антуана: він працю­вав у поштовій авіації, займався випробувальними польо­тами, став військовим льотчиком, поєднуючи це з літера­турною і журналістською діяльністю.

Та найчастіше роздільне проживання Консуело й Екзю­пері пояс­нювалося ­їхніми нескінченними конфліктами. Приятель пари зазначав: «Я ніколи раніше не бачив, щоб двоє, які так кохають одне одного, були настільки нещасливі в шлюбі».

Більшість біографів Екзюпері вважають головною вину­ватицею їхніх сімейних негараздів саме Консуело. Її незла­гідний характер неодноразово помічали й друзі митця, а посол Колумбії назвав її за бурхливий норов «маленьким сальвадорським вулканом». Навіть її сестра Аманда, яка кілька років прожила в Парижі, говорила, що Антуан відповідає своєму прізвищу, а­дже тільки святий (saint) може витерпіти таку поведінку. А­дже пере­падало від неї і слугам, і сестрі, а заодно й чоловікові, коли він просив не кричати.

Консуело вирізнялася великою оригінальністю та своє­рідною екзотичністю, яка, за спогадами, у великих дозах втомлювала довколишніх. Вона була освіченою, начитаною, мала гарний смак і манери, але в побуті тяжіла до богем­ності й навіть містики. Актриса-емігрантка ­Кісса Купріна пригадувала, що до знайомства з Антуаном у її квартирі стояла маска покійного чоловіка Каррільйо, яка «тріщала, коли вона погано поводилася», та зліпок із його руки, що «по ночах писала». Однак головними ­рисами дівчини були неймовірні говірливість і фантазія, у її безкінечних історіях химерно перепліталися правда й вигадка.

Про її приїзд до Франції після зірваного Антуаном ­весілля Кісса лишила спогади. Консуело сказала, що зустріла чоловіка, який «врятував її від усього на світі», й гірко ридала, бо його розстріляли революціонери. «З нею весь час була істерика, вона єдине хотіла накласти на себе руки, — розповідала актриса. — Три дні я, знай, бігала витягати її з озера, вночі вона не давала мені спати своїм відчайдушним лементом, і я все боялась, що вона або обітне собі вени, або отруїться». А потім від Екзю­пері надійшла телеграма, і їй довелося зізнатись, що його насправді ніхто не вбивав.

Консуело — світська левиця Енріке Гомес Каррільйо, другий чоловік Консуело Антуан у молоді роки Луїза де Вільморен, перше кохання Антуана

На початковому етапі шлюбу Консуело всіляко намагалася годити чоловікові та була просто одержима думкою про те, що він може розбитися. Її неврівноважена ­поведінка лякала оточення. За кожного його нічного вильоту вона не спала й постійно телефонувала радисту, цікав­лячись, чи точно він приземлявся на проміжних станціях. Коли радист почав ігнорувати її дзвінки, Консу­ело поселилася поряд і все заходила до нього, пройнята розпачем і виснажена безсонням.

Її ставлення згодом змінилося. Антуан дорікав їй у лис­тах, що вона вже не зустрічає його після посадки на аеро­дромі. Ба більше, намагається на весь день піти з дому, а перед черговим польотом завжди скандалить на пус­тому місці. Його колеги теж пригадували, що напередодні зміни дружина часто не давала йому відпочивати, ­бігала квартирою, палила, галасувала і влаштовувала ­сцени. ­Екзюпері був дуже помисловим і неодноразово наголошував, що після таких сварок надовго втрачав здатність писати.

Не можна назвати Консуело й гарною господинею. Вона добре готувала, але тільки під настрій. Підтримувала в порядку чоловікові речі, завжди збирала йому ­валізи в дорогу, але не вміла дбати про дім загалом. ­Анту­ан теж був неорганізованим і непрактичним, тому в їхніх квартирах періодично відключали комунальні ­послуги за несплату, після чого вони просто переїж­джали до ­іншого помешкання.

Дружина письменника вирізнялась імпульсивністю і непередбачуваністю. Іноді вона робилася фанатично святобливою й обходила всі церкви. Траплялося, зни­кала на кілька днів і якось зателефонувала з повідомленням, що йде топитись. Часом була по-дитячому наївною й сентиментальною, часом — пафосною і награно прискіп­­ли­вою.

Вона справді мала хронічну астму й низку інших проб­лем зі здоров’ям, але нерідко ставала іпохондричною, використовуючи свої недуги як засіб привернення уваги. Один із лікарів зауважив, що «вона вважає себе дуже хворою, аби не думати, що чоловік її більше не кохає». Консу­ело могла сидіти цілими днями вдома в його очіку­ванні, а тоді збирала галасливі компанії та фліртувала з кавалерами. Під час бурхливих сварок вона била посуд; якось порвала зубами ковдру, коли Антуан намагався стишити її пронизливі крики; а одного разу сказала друзям, що ­шукає червону постільну білизну, на якій не так проступатимуть плями, коли вона його заріже.

По суті, їхній шлюб був відкритий, і вони обоє не зберігали вірність. Їхня пристрасть могла існувати лише в постійній напрузі почуттів. Екзюпері, з одного боку, шанував традиції, вірив у нерушимість шлюбу, а з іншого — не терпів міщанства й одноманітності. «Я люблю твій неспокій, твої вибухи гніву, — писав він дружині. — Мені подобається все, що є в тобі неприрученого». За словами біографа Марселя Міжо, «їх споріднювало все ­тривожне, неврівноважене, що було в надлишку в їхніх натурах». Та надмірна метушливість, безлад і шум, які сіяла ­довкола себе невгамовна Консуело, врешті втомлювали його. Вона ж вдавалася до нових ексцентричних витівок, аби якомога на довше затримати на собі його увагу, тому ­радше поводилась як коханка, а не як дружина.

Огидно нещасна

Відверто про своє лікування в клініках і причини, які призвели до цього, Консуело розповіла в мемуарах. ­Після успіху «Нічного польоту» Антуан став справжньою ­зіркою, йому постійно телефонували, скрізь кликали, а в ­їхній квартирі весь час товкся натовп знайомих і шану­вальниць. «Незабаром я стала несправедливою, ревнивою, сварливою, заїдливою. Я не хотіла поступатися ­жодною посмішкою тим жінкам, запрошення яких заповнювали його нотатник, — пригадувала жінка. — Але я програла свою битву». Натомість сама вона почала все частіше розважатись у богемних колах.

Утім, здобувши літературну славу, Екзюпері не від­мовився від небезпечної кар’єри льотчика і зазнав ще не однієї аварії. Так, у грудні 1932 р. під час випробувань на Лазурному березі він впав на літаку в крижану воду і Консуело самостійно надавала йому першу допомогу. А наприкінці 1935 р. митець розбився посеред Лівій­ської пустелі і ледь не помер він зневоднення, але був ­дивом врятований кочівниками. Про нього довго не було жодних відомостей, і дружина не тямилася з відчаю.

Коли Антуан уже повертався додому, вона не витри­мала нервового напруження, розридалася на пристані і в збентеженні стала тікати геть, друзям насилу вдалося її повернули. Після цього вона пройшла лікування в клініці Дівон-ле-Бен: «Лікар змушував мене приймати ­гарячі ванни, щоб заспокоїти мої пошматовані нерви. Я одужала, більше не намагалася втекти… і вже не почува­лася плодом, який ось-ось впаде з дерева».

Однак їхнє сімейне життя загалом не змінилось, і психічна рівновага Консуело знову, на жаль, похитнулася: «Я була нещасна, огидно нещасна. Я сповідувалась усім, хто готовий був слухати, — швачці, лікареві, адвокату, найкращій подрузі, усьому Парижу… Один друг дав мені ключ від своєї холостяцької квартири, щоб я могла прийти і виплакатися вволю. Я нелюба. Я кинута. Коли я не витримувала, усамітнювалась там. Ледь пересту­пивши поріг, я починала ревіти ридма, після чого роз­дягалась і продовжувала плакати, доки не наставав час повертатись додому, де я мала ще виконувати обов’язки господині».

Антуан за штурвалом літака Весілля Антуана й Консуело, 1931 Сестра Аманда Кісса Купріна, актриса

Товариші порадили Екзюпері клініку в Швейцарії, і ­незабаром він відправив жінку до Берна, «щоб ­відновити сон». Звісно, розповіді Консуело про перебування в ­закладі вкрай суб’єктивні та дещо гіперболізовані. ­Лікарню вона порівнювала з в’язницею: у палатах бракувало меб­лів, листування заборонялося, а чи не єдиними способом заспокоєння пацієнтів були виснажливі нічні ­прогулянки під наглядом суворого персоналу.

Власне, вона так само після трьох тижнів страждала від безсоння і до того ж у неї, вочевидь, розвинулися розлади слуху і харчової поведінки: вона стала недочувати і то не могла нічого їсти, то потерпала від голоду й навіть почала красти хліб у хворого із сусідньої кімнати. Коли Антуан нарешті відвідав її, Консуело голосила, що її вбива­ють, і благала забрати додому, але марно.

Пізніше через священника жінка передала записку до подруги, яка підняла всіх знайомих, і чоловік усе-­таки приїхав за нею. «Він плакав, як дитина, вкотре просив виба­чення… У поїзді дорікав мені, що я не розповіла йому про драконівські методи лікування в клініці, і клявся, що ні про що не підозрював. Ми приїхали до Тотон-ле-­Бена, де в нього був знайомий лікар, який допоміг би поліпшити моє здоров’я!»

Жінка поступово поверталася до нормального життя, але не могла «залишатися наодинці зі своїми спогадами». Екзюпері придбав двоповерхову квартиру в Парижі, і вона з головою поринула в її оздоблення. Але вже ­скоро їхнє помешкання сповнилося вечірок і галасливих ­гостей. «Ближче до півночі Тоніо обов’язково приводив кількох красунь, й усі вони лишалися в нас до ранку. Пісні, картяр­ські фокуси, історії про пригоди, які я знала напам’ять, повторювалися щовечора, — писала вона. — Я вже не розуміла, що відбувається довкола. Інколи я запи­тувала себе, чи пустять мене сьогодні додому. ­Тоніо вмовляв мене приймати запрошення і кудись від’їж­джати на вихідні. Так я й робила, переконана, що в цей час він чудово розважався без мене».

На людях дружина письменника завжди була роздратованою і поводилася вкрай нестримано. Відчувши себе зовсім зневаженою, вона демонстративно перед гостями віддала чоловікові ключі та пішла з дому: «Усі вважали мене за жахливу жінку. Мегеру. Я почувалася так, ніби життя скінчилося. Мені здавалось, що я лечу в порож­нечу». На вулиці Консуело знепритомніла, і її забрали до лікарні для жебраків. Оскільки ніхто не прийшов по неї, вона мала вибиратися сама, а вдома виявила у власному ліжку якихось жінок. Антуан вкотре виправдову­вався, що відправляв за нею служника, але той її не знайшов.

Згодом вона натрапила у його валізі на любовне ­листування. Він спочатку лютував, а потім зізнався, що кохає іншу («вона для мене як наркотик») і переїхав до готелю. А незабаром почав закидати дружину листами, повними освідчень та обіцянок майбутнього щастя, і врешті повернувся додому. Тоді вже Консуело зібрала валізи й вирушила до матері в Гватемалу.

Але дорогою їй надійшла телеграма, що Екзюпері під час експериментального польоту зазнав страшної аварії, саме над Гватемалою. Кілька тижнів вона не відходила від чоловіка. У нього було 32 перелами, із яких 11 ­тяжких, і права рука під загрозою ампутації. Також було спотворене обличчя, через що його згодом напра­вили на пластичну операцію до США. Коли Консуело зібра­лася ­їхати з ним, він холодно нагадав їй, що вони розсталися. «Я запи­тувала себе, чи є в людини серце і де воно зна­ходиться», — писала вона і сама потрапила до клініки з лихоманкою, яку лікарі не змогли пояснити.

Біограф А. Вірконделе слушно зауважив: «Антуан завжди повертався до Консуело у важкі часи, ніби він був не здатен жити з нею в щасливі періоди… Коли він не ­бачив дружину або мало її бачив, то найбільше її ­кохав, знаходив у ній всі можливі чесноти. Їй адресовані найпрекрасніші любовні листи, будь-коли написані».

Чи є в людини серце

Мемуари Консуело «Спогади троянди» були створені 1946 р., але вийшли друком лише 2000 р. Вони стали справжньою сенсацією, і дослідники вперше заговорили про Екзюпері як про аб’юзера.

Найперше, він вимагав від дружини цілковитої ­покори. Один із товаришів пригадував, що Антуан міг серед ночі підняти її з ліжка, аби вона готувала йому їсти, а за ­кілька годин, коли вона знову засинала, гукав пограти з ним у шахи чи наказував взуватися і йти разом на нічну прогу­лянку. Його могло роздратувати навіть те, як вона ­малювала чи вишивала. «Мені треба, щоб ти просто знахо­дилась поруч, мовчки, незворушно, нічого не вимагаючи», — говорив він.

До того ж більшість їхніх переїздів були ­спонтанною ініціа­тивою письменника. Інколи він навіть не попере­джав про них Консуело, і, повернувшись додому, вона виявляла порожні кімнати. Так сталося з їхньою придбаною ­паризькою квартирою, яку Екзюпері раптом вирішив проміняти на два окремі готельні номери.

А якось жінка кілька разів поспіль ­перевозила речі з ­одного будинку до іншого, бо він доручав їй то ­винайняти спільне помешкання, то орендувати маленьку квартиру окремо для неї, то знову перебратися до готелю. ­Будучи повністю залежною від нього фінансово, Консуело зрештою влаштувалася працювати на радіо і забезпечила себе житлом самостійно.

Консуело, 1937 Антуан під час аварії в пустелі, 1935 Неллі де Вогюе на малюнку Антуана Сильвія Гамільтон

Перебуваючи по службі в різних містах, Антуан час від часу викликав її до себе, але в кращому разі бронював їй готель, а в гіршому — відправляв назад, передумавши. Наприклад, на початку Другої світової війни вона, ­замість омріяної зустрічі із чоловіком, змушена була після корот­кої розмови повертатися на ферму вночі пішки ­через поля. Коли, де і як часто їм бачитися вирішував ­виключно він.

Жінці також заборонялося приїж­джати до нього без попере­дження. Так, коли одного разу вона захотіла провідати його хворого, то застала в нього коханку і вислухала потік грубощів.

Консуело теж зра­джувала Екзюпері, але відверто (чи показово) заявляла про намір розлучитися та знову вийти заміж. І він, напередодні цілком байдужий, ­раптово проявляв небачену активність і вигадливість у ­прагненні розірвати її зв’язок з іншим. Так, на початку ­шлюбу Анту­ан залишив її саму в Парижі, і вона закохалася в його това­риша.

Під час побачення письменник не схотів її навіть слухати й відправив потягом додому. Коли ж вона роз­повіла все в листі, він негайно приїхав особисто, запросив супер­ника на вечерю і зустрів його оголеним по пояс, демонструючи в такий спосіб, що Консуело належить йому. «Ми випили, і я на все життя залишилась зі своїм чолові­ком», — пригадувала вона.

Щойно дружина заговорила про розлучення 1938 р., Антуан винайняв для неї великий маєток за містом, куди демонстративно заїж­джав під час гостини в неї друзів. При цьому принижував її, привселюдно зваблю­ючи її компаньйонку. А щоб Консуело не домоглася ­роз­лучення на підставі окремого проживання, митець ­одного разу залишився ночувати і ліг у її ліжко, хоча вона спала в іншій кімнаті. Зранку він розіграв нездужання і став кликати слуг, які в подальшому могли б свідчити в суді на його користь. На початку війни Консуело мала можливість виїхати до безпечної Південної Америки, але Екзюпері змусив її зостатись у Франції, вдавшись до жало­щів: без неї він беззахисний і загине під час ­першого ж вильоту. Вона підкорилася, але згодом ­заявила йому, що зустріла майора, який кличе її заміж.

Тоді Антуан швидко організував побачення, напоїв її та зімітував телефонну розмову з майором, котрий ­нібито відмовився від неї. «Незабаром я опинилась у розкішному номері готелю, я була не лише заручена, а й ­знову вийшла заміж за власного чоловіка», — пригадувала вона. Уже наступного дня він все ж зізнався у своїй підступ­ності й заодно повідомив, що через поразку Франції передислоковується до Алжиру.

Але вже наприкінці 1940 р. письменник переїхав до Нью-Йорка, Консуело ще рік прожила в селі під окупа­цією, потерпаючи від голоду, доки він нарешті не орга­ні­зував їй виїзд до США. Після виснажливої дороги Екзюпері навіть не зустрів її, приславши друга, який мав слідкувати, щоб вона не давала інтерв’ю. Коли подружжя нарешті побачилось, їм не було про що говорити. Він потяг­нув жінку прямо з корабля на вечірку, а потім залишив саму в готелі. «Я б хотіла випурхнути з 20-го ­поверху, як фея», — зізнавалась вона у відчаї.

Екзюпері згодом орендував їй квартиру по сусідству зі своєю й інколи навідував, але навіть не торкався до неї. Митець нерідко ігнорував її запрошення або сам кликав її на обід, але не приходив. Консуело чула, коли він ішов і повертався, сміх і жіночі голоси, «тремтіла від ревнощів і задихалася від самотності». Вона намагалась відволіктися на творчість (займалася живописом і скульптурою), ходила по церквах, та все більше сповзала у депресію.

Антуан знову виправдовувався, що «віддалився, аби захистити нас одне від одного». Зрештою дружина попросила знайти їй іншу квартиру, подалі: «Я втрачаю ­глузд. Бог не чує мене. Кожна хвилина — темрява. Ви не заходите, ви не теле­фонуєте. Я божеволію».

Після її переїзду Екзюпері став телефонувати ­щовечора і розказувати про їхнє щасливе майбутнє. Одного разу він навіть повів її на концерт, але під час антракту несподі­вано зник. Консуело лишилася сама й, оскільки не ­брала грошей, поверталася додому пішки одна, у вечірній ­сукні і в сльозах. Її перестрів один із музикантів і повіз із ­собою, із ним вона провела й вихідні.

Загалом він позиціонував себе як жертву: «Консуело, ви справді не розумієте, що мордуєте мене? Що завдаєте мені болю? Що говорить у мені не гнів, а горе! Мені так погано, Консуело! Я вас кохаю». Вона рішуче наполягала на розлученні. Однак під час зустрічі в адвоката Антуан демонстративно поцілував її в губи (уперше за останні півтора року) та заявив, що ніякого розлучення не буде.

Наро­джений бути садівником

Життя письменника у США зовні виглядало цілком благополучним: літературний успіх, популярність, гонорари. Але його психічний стан біографи характеризують як «пекельну спіраль депресії й параної».

У Нью-Йорку жило чимало французів, які, проте, не поділяли його політичних поглядів і часто провокували гарячі дискусії. Він уже не довіряв колишнім ­друзям, підозрював, що вони інтригують проти нього й пере­слі­дують. На його спроби повернутися в армію штаб відповів категоричною відмовою, що змусило його почува­тися покинутим і зайвим: «Господи, наскільки люди стали мені відразливими. Життя серед них ­здається мені великим концентраційним табором. Я один, один, один».

Консуело, 194 Антуан, 1944 Останнє фото подружжя Вірна пам’яті чоловіка

Останній щасливий період подружжя Екзюпері пережило влітку 1942 р., коли вони усамітнились у розкішному маєтку Бевін Хаус на Лонг-Айленді, де й ­зародився задум «­Маленького принца». Втім, злагода їхня була ­ілюзорною: хоча Антуан дистанціювався від соціуму, але ­продовжував зра­джувати дружині — цього разу з ­репетиторкою англійської мови, яку, до речі, вона підібрала йому сама. Незабаром він повернувся до Нью-­Йорка і до ­свого нового захоплення, журналістки ­Сильвії Гамільтон (1910–1994). Саме в її квартирі митець писав «Маленького принца» і згодом подарував їй рукопис ­казки та власний фотоапарат.

Не обривав він і зв’язку зі своєю давньою коханкою Неллі де Вогюе (1908–2003), стосунки з якою підтримував упродовж 15 років. Вона завжди лишалася його утішницею і довіреною особою, супрово­джувала в далеких подорожах, але дотримувалася суворого інкогніто. Незадовго до загибелі Екзюпері призначив її єдиною роз­порядницею свого літературного спадку (принижена Консуело так і не змогла оскаржити це рішення).

Першу його біографію Неллі видала під псевдонімом П’єр Шевріє і суворо контролювала, щоб у жодному з ­наступних життєписів не фігурувало її ім’я. І справді, у більшості з них вона або не згадується взагалі, або лише побіжно, як «подруга», «мадам де Б.», «прекрасна Е.».

Антуан до самої смерті листувався паралельно і з ­Неллі, і з дружиною, якій теж присвячував найніжніші слова: «Консуело, вдячний від усього серця, що ви мені жінка. Якщо мене поранять, є кому за мною доглядати. Якщо уб’ють, мені є кого очікувати у вічності. Якщо повернусь, мені є до кого повертатися».

Улітку 1943 р. Екзюпері домігся поновлення у воєнній авіації — попри вік 43 роки, пережиті близько 15 важких аварій, перенесені операції, безліч давніх травм, сильне зміщення внутрішніх органів. Він здійснював аерофоторозвідку над Середземним морем, але згодом знову зазнав аварії під час посадки й був звільнений у запас. Далі Антуан ще впав зі сходів, травмував хребет, потерпав від сильного болю і без сторонньої допомоги не міг не те що одягнути костюм, а навіть зачинити скло в кабіні. Це загострило його депресію, відчуття непотрібності, зробило нетерплячим і гнівливим. «Мені сумно. Сумніше, ніж зазвичай, — писав він. — Сумніваюсь у людях, у житті та в собі самому».

Та вже навесні 1944 р. йому вдалося не просто повер­нутися в авіацію, а стати заступником командира ­ескадрильї: «Я їду воювати. Їду не для того, щоб заги­нути. Їду, щоб страждати, і буду радий, якщо мене вб’ють. Я не прагну бути вбитим, але охоче приймаю можливість піти саме так». У його лис­тах до різних адресатів усе час­тіше спливають теми ­смерті й переро­дження: «Наба­гато краще бути просто вбитим, ніж жити в цій гнітючій безнадії», «На щастя, я незабаром можу позбутися життя», «Я вирішив кинути життя», «Усе ж настане час народитися», «Мені треба народитися й осели­тися в якійсь садибі». Його турбували нав’язливі видіння про бездуховне прийдешнє, людей-автоматів, світ-термітник, страх лишитися «садівником без саду». В одному з остан­ніх його листів читаємо: «Якщо мене зіб’ють, я ні про що не жалкуватиму. Майбутнє термітне гніздо мене жахає. Я наро­джений бути садівником».

За спогадами, вранці 31 липня 1944 р. Екзюпері, бадьорий і спокійний, вирушив на чергове завдання, із якого вже не повернувся. Коли з ним обірвався зв’язок, від­разу припустили аварію в Альпах, згодом заговорили про ­полон чи навіть дезертирство. Місце його загибелі встановили набагато пізніше. У Середземному морі 1998 р. рибалка виловив браслет з іменами Антуана й Консуело. А 2000 р. на дні виявили та 2004 р. підняли розсіяні ­уламки його літака — без ознак обстрілу і без останків льотчика. Літак увійшов у воду на великій швидкості й вибухнув. Новою версією, поряд із технічною несправністю, стало ймовірне самогубство письменника.

Консуело після війни оселилась у Франції, де про­жила ще 35 років, більше не виходила заміж і присвятила себе скульптурі, живопису та вшануванню пам’яті чоловіка. «Жити поряд із ним було важко, бо, йдучи, він забирав усього себе цілком, ніби його ніколи і не було з вами, — писала вона. — Але так само, усім своїм єством, він ­завжди й повертався». І вона справді ще дуже довго ­вірила, що він повернеться…

Що подивитися

«Сент-Екзюпері: Остання місія» (1995)
(у головних ролях — Бернар Жиродо і Марія ді Мадейруш)

Фільм оповідає про останній період життя письменника, зокрема, його переїзд до США, довгоочікуваний літературний успіх, непрості стосунки з дружиною та коханкою, а також трагічну загибель за нез’ясованих обставин. Як флешбек висвітлюється історія кохання Антуана і Консуело — від першої зустрічі та через роки скандального шлюбу.

Що почитати

Віржиль Таназ «Сент Екзюпері»

Про життя письменника ­написано чимало біографій. Серед них — книги В. Григорьєва, Куртіса Кейта, Марселя Міжо, Томи Фресса, Стейсі Шифф та інших. Одне з останніх видань — монографія відомого літератора Віржиля Таназа, яка репрезентує біографію Антуана де Сент-Екзюпері вільною від численних міфів, що оточували його персону.

Консуело де Сент-Екзюпері «Спогади троянди»

У мемуарах дружина митця подає відвертий образ свого видатного чоловіка — марнославного, зрадливого, жорстокого, ревнивого, підступного і мстивого. Їхній шлюб, заснований на деструк­тив­них стосунках із постійним емо­ціо­нальним аб’юзом, завдавав найбільше страждань саме Консуело, яка неодноразово прагнула розлучитися, але марно.

Антуан і Консуело де Сент-Екзюпері «Маленький принц і його троянда»

У книзі зібрано листи й ­телеграми подружжя протягом 1930–1944 рр. ­Неймовірно експресивні й поетичні, сповнені освідчень, ­звинувачень і каяття, просякнуті ніжністю, пристрастю та відчаєм, вони дають змогу відкрити багато філософських істин про життя, ­дружбу, вірність, мудрість і водночас відчути ті шалені «­емоційні гойдалки», на яких пере­бували Антуан і Консуело впродовж усього свого непростого шлюбу.

Підготувала Олена Тищенко