Франсуаза Саган:
усе, що призводить до втрати себе

Франсуаза Саган

Одна з найвідоміших та найуспішніших французьких письменниць ХХ століття Франсуаза Саган (1935–2004), авторка романів «Здрастуй, печаль!», «Чи любите ви Брамса?», «Трохи сонця в холодній воді» та ін., завжди була уособленням безтурботності та нескінченного свята. В одному з інтерв’ю вона назвала свої головні пристрасті: «швидкість, море, ніч — усе, що яскраве, усе, що чорне, усе, що призводить до втрати себе і в такий спосіб дає змогу себе віднайти». І справді, її життя являло собою шалений коктейль з алкоголю й наркотичних препаратів, азартних ігор і марнотратства, аварій і шпиталізацій, поспішних шлюбів і нетрадиційних стосунків, штрафів і судимостей, депресій і суїцидальних настроїв тощо.

Моє дитинство дуже щасливе, тому нецікаве

Франсуаза народилася 21 червня 1935 р. у м. ­Кажарк (Окситанія, Франція), відповідно до родинної традиції, у будинку й ліжку, де з’являлися на світ усі її предки по материнській лінії. Рід Лобардів належав до дрібних поміщиків, які розбагатіли на виявлених покладах фосфату, завдяки чому «в житті не брали до рук лопату чи вила». За словами письменниці, її бабуся Мадлен «­зовсім не займалася господарством, а дім нагадував тим­часову стоянку».

Її мати, Марі Лобард (1903–1989), була «ніжною, сором’язливою і з добрим почуттям гумору», дуже любила приймати гостей, яких запрошувала десятками, а також відзначалася неймовірною легковажністю. Приміром, на початку Другої світової війни, коли всі ­тікали з Парижа, вона вирушила назустріч окупаційним військам, аби встигнути забрати зі своєї квартири ­головні убори, бо «не могла уявити, як переживе війну без капелюшків».

У квітні 1923 р. Марі вийшла заміж за інженера П’єра Куаре (1900–1978), який згодом очолив велику компанію з виробництва електроенергії. До речі, у його роду спадкових промисловців відомо кілька психічно неврівно­важених осіб. Так, його батько Нестор був схильним до надмірної дратівливості й підозріливості. Він мав улюб­лене крісло і дуже боявся, що хтось іще сидітиме в ньому, тому вигадав цілий механізм, яким підіймав ­крісло до стелі щоразу, коли йшов із дому. За сімейними переказами, Нестор помер у таксі від нападу гніву, через те що водій помилився дорогою. Крім сина, у нього було двоє доньок, «талановитих і чуттєвих натур», з яких одна померла молодою, а інша покінчила життя самогубством (кинулася за борт пароплава). Сам П’єр мав талант оповідача і своєрідне почуття гумору, що іноді чергувалося з періодами безпідставної знервованості, тоді він розглядав жінчиних гостей «як плями на скатертині» і вимагав прогнати їх із-за столу.

Побравшись, П’єр і Марі оселились у фешенебельній паризькій квартирі, а влітку винаймали будинки на морському узбережжі, полюбляли автомобілі, швидкість і розваги, чому не заважала наявність дітей. Франсуаза була наймолодшою серед них і мала на 11 років старшу сестру Сюзанну й на вісім років старшого брата Жака. Ще один її брат помер немовлям через недбальство: у ­спеку його залишили без нагляду на сонці.

Кікі, як називали її рідні, була загальною улюбленицею, котрій пробачали всі бешкети і потурали всім ­забаганкам. Її вихованням займалася гувернантка, а одяг їй шили на замовлення в ательє. У зрілому віці вона пригадувала: «Я була дуже щасливою, дуже пещеною й водно­час дуже самотньою. Мене оточували виключно дорослі: батьки, брат, старша сестра. Мій світ обмежувався сім’єю — яку я обожнювала. Від цього в мене зосталось дивне ­відчуття: чи то я була нібито дорослою із самого початку, чи то, як виросла, залишилась у дитинстві».

Коли Кікі виповнилось 4 роки, почалася Друга світова війна, протягом якої родина мешкала в ­Кажарку, ­Ліоні та Сен-Марселені. Батько деякий час проходив військову службу, а потім перевівся на стратегічний ­завод. І хоча майбутня письменниця бачила й загони ­окупантів, і переховування партизанів, і спалені села, і бомбардування міст, проте абсолютно не ­усвідомлювала цих подій з огляду на свій вік. Пізніше вона ­зізнавалася, що єдиний епізод, який її вразив з усіх воєнних лихоліть, — це документальна хроніка про концтабори, побачена нею в кінотеатрі 1946 р.

По війні сім’я Куаре повернулася до Парижа. ­Сюзанна вийшла заміж, Жак одружився, а Франсуаза намагалася вчитись. Її освіта була вкрай хаотичною: навіть біо­графи плутаються в кількості столичних і заміських закладів, які відвідувала Саган. «Дівчинкою я була сором’язливою, заїкалася, лякалась будь-якої дрібнички, а перед учителями ціпеніла від жаху, — говорила вона про себе, — це обернулося повною несумісністю з колежем». Проте з католицьких шкіл її виключали «за брак духовності», а­дже письменниця в 13 років зреклася віри в Бога. Крім цього, вона нерідко просто бешкетувала — одного разу вдарила іншу ученицю, а якось повісила на мотузці бюст Мольєра тощо.

Батьки завжди поважали свободу доньки, і навіть коли вона три місяці приховувала від них своє чергове виключення, щодня йдучи гуляти під виглядом відвідування уроків, вони звинуватили в цьому школу. Двічі Франсуаза намагалась отримати диплом бакалавра, але не ­склала другу частину іспиту. Врешті вона вступила до ­Сорбонни, але вже на 1-му курсі завалила сесію.

Дівчина з дитинства мріяла займатись літературою, із 12 років дуже ­багато читала, а в 16 уже створювала власні п’єси й ­новели. Після відрахування з ­університету вона за 6 тижнів написала повноцінний роман і віднесла його у видавництво, приховавши своє прізвище за псевдо­німом Саган (із книг її улюбленого прозаїка Марселя Пруста). І несподівано її твір був схвально прийнятий і вийшов друком у березні 1954 р.

Гроші створені, щоб їх витрачати

Дебютний роман юної письменниці під назвою «Здрастуй, печаль!» одразу став літературною подією небувалого масштабу. За рік він розійшовся накладом понад мільйон примірників і згодом його було перекладено 25 мовами й екранізовано в Голівуді. Враз 18-річна Франсу­аза перетворилася на справжню зірку: за нею полювали журналісти, читачі вимагали автографів, а початківці наслідували її стиль письма. Але вона отримала не лише славу, а й захмарно великі гонорари, якими не вміла розпорядитися. «Якби в мене було нещасливе дитинство, — зізналася Саган, — може, я й навчилася б рахувати, еконо­мити, але з моїм дуже щасливим дитинством я мала про гроші абсолютно перекручене уявлення».

Тож вона почала бездумно їх тринькати. Найперше ­винайняла триповерхову квартиру в центрі Парижа, де оселилася з братом Жаком, який після розлучення став її гідом у світі столичних розваг. У них постійно гостю­вав цілий натовп друзів і просто невідомих людей, які жили завдяки статкам господині та яким вона «направо й наліво» виписувала чеки. Франсуаза могла не задуму­ючись купити квитки на літак, щоб компанією провести вечір в елітному Сен-Тропе, а могла просто придбати власну яхту для відпочинку тощо.

Ще під час навчання в школі Франсуаза почала вживати алкоголь і ­палити, щоб здаватися дорослішою, а в студентські часи стала завсідницею нічних розважальних закладів. Надалі ніч у клубі з плящиною віскі перетворилася на її улюблену форму відпочинку.

П’єр Куаре, батько Марі Лобард, мати письменниці Маленька Кікі з братом Жаком Із старшою сестрою Сюзанною, 1941

«Алкоголь завжди був для мене добрим другом, — зауважувала письменниця. — Але я пила не заради ­забуття, а задля прискорення життя». Хоча в старості вона говорила, що вживає міцні напої як ліки, котрі гамують біль і захища­ють від негараздів зовнішнього світу.

Її літературний успіх не був швидкоминучим: кожна наступна книга зміцнювала її статус і приносила щоразу більші гонорари, тому їй завжди було щó витрачати. ­Саган ще у віці 9 років навчилася кермувати, її новим хобі стала купівля найновіших автомобілів. Це ж стосувалося й орендованих будинків, які вона постійно змінювала, навіть не утруднюючи себе їх облаштуванням. «Я не люблю звичок, обжитих місць: я постійно пере­їжджаю, це у мене просто манія, — читаємо в одному з інтерв’ю. — Я обожнюю змінювати обстановку, обожнюю дивитися, як плинуть нові хмари. Не впевнена, що я ­гарна господиня. Коли служниця питає, щó приготувати на обід, це занурює мене в безодню збентеження».

Крім звичайного марнотратства, у неї була й ще більш серйозна залежність — лудоманія. Письменниця насилу дочекалася власного повноліття (21 року), щоб ­отримати доступ до азартних ігор, і відтоді нерідко проси­джувала в казино аж до світанку: «Гра — це незбагненно, це пристрасть, у певному сенсі втрата себе, й водночас це ­життя. Як же це чудово — грати, жити». І найчастіше удача справді їй посміхалась. Ба більше, вона навіть ­відігрувалася за товаришів. Якось 8 серпня Саган поставила на «8» і виграла 8 млн. Повернувшись до орендованого маєтку, із якого сáме мала з’їж­джати, вона не ­схотіла займатися марудним описом речей і просто придбала його — якраз за 8 млн. Так садиба Брейль стала її єдиною власною ­нерухомістю. Саме там часто збиралися ­численні друзі, із ­якими Франсуаза грала в карти — на ­символічні суми, що аж ніяк не нагадувало «справжню гру проти удачі, проти незнайомців, на великому зеленому сукні, в атмо­сфері казино».

Але за кілька років вона так програлася, що мусила ­закласти і Брейль. У неї не лишилося на рахунку ­жодного франка, а на руках був маленький син. Тоді Саган самá попрохала про заборону для себе доступу до ігорних закладів терміном на 5 років. Утім досить швидко ­зірвалася й почала їздити грати до Лондона. До того ж іноді вона робила ставки у тоталізатор на кінні перегони, й одного разу неочікуваний виграш дуже доречно допоміг їй опла­тити послуги адвоката на судовому слуханні.

Марнотратність письменниці набувала дійсно пато­логічної форми. Певний час її фінансами керував видавець, а згодом банк змушений був найняти для неї спеці­альну помічницю, яка оплачувала комунальні рахунки й утримання слуг, натомість Франсуазу позбавили ­чекової книжки і лише видавали щотижнево ­кишенькові гроші у розмірі тисячі франків.

На схилі віку вона нарікала: «Я розтринькала сотні мільйонів старими (франками до реформи 1960 р.). Як? Не знаю. Життя… Я нічого такого не купувала, я за натурою не власниця. Усі мої вкладення закінчувалися пшиком: яхти тонули, а в квартирах постійно доводилося ­міняти килимове покриття». І додавала: «Гроші ніколи не діставалися мені за чужий рахунок, і витрачала їх ­завжди я не одна. Вони і створені, щоб їх витрачати…»

Я сама — тривалий нещасний випадок

Саган постійно потрапляла в якісь халепи, котрі незмінно закінчувалися травмами. Ще в дитинстві вона полюбляла більше хлоп’ячі розваги і часто падала, ламала кінцівки тощо, а якось просто посеред вулиці її збив вело­сипедист. У віці 4 років дівчинка ледь не потонула в ­озері під час човнової прогулянки із батьком, її врятували рибалки. «Я та, яка себе ранить, — говорила Франсуаза. — Я самá — затяжний нещасний випадок».

Хоча найстрашніші травми вона одержала 1957 р. Тоді 22-річна письменниця була вже досвідченим водієм, мала цілий автопарк та обожнювала швидкість, за що їй не­одноразово призначали штрафи, які часто заміняв автограф. А 14 квітня вона (вочевидь, у нетверезому стані) посадила до свого Астон Мартін трьох друзів і поїхала зустрічати гостей, але раптом втратила керування. Автомобіль потрапив у канаву, перекинувся й посунувся в ­кювет. Пасажирів викинуло (вони отримали ­перелами), а сама водійка міцно трималась за кермо й тому ­опинилася притиснутою машиною.

Друзі ледве дістали її з пастки і надали першу допомогу, але Саган уже впала в кому. Коли її доправили до лікарні, то там відмовились оперувати і тільки запросили священника для соборування. Однак її брат Жак Куаре негайно викликав хірурга і наполіг на перевезенні до спеціалізованої клініки. У Франсуази діагностували струс мозку, численні перелами ребер, лопатки й обох рук, а також зміщення хребта. Їй зробили низку складних операцій, і ­через два дні вона повернулася до тями, але не ­пам’ятала подій, що передували аварії. Цю ДТП ­висвітлювали всі газети, і журналісти прагнули взяти в неї інтерв’ю прямо в палаті, вважаючи її порятунок справжнім дивом.

Франсуаза за друкарською машинкою Ні кроку без машини Гра — це пристрасть Добрий друг алкоголь

Пізніше письменниця говорила: «Моя удача — ексгібі­ціоністка. Вона завжди ставить мене в неможливе становище, із якого потім буквально витягує за волосся. Коли я мчу в машині, вона мене кидає до дерев або під ­автобуси. Коли ж я вибираюся з-під уламків, кажуть, що мені пощастило. Насправді було б краще, якби я проїхала повз автобус і не заїхала б у дерева».

Усупереч прогнозам, через три місяці Саган уже знову змогла ходити, а через півроку повернулась до звичного життя, але все ще потерпала від сильного болю. Проти нервового запалення й поліневриту їй прописали рідкісний сурогат морфію — пальфіум 875, який вводили внут­рішньовенно що три години. Цей препарат був дуже сильним і швидко спричиняв залежність. Занепокоєна Франсуаза сама звернулася до клініки лікаря Мореля для прохо­дження курсу дезінтоксикації. У цьому ­закладі відповідальність за одужання покладали на пацієнтів: вони мали самостійно збільшувати інтервали між застосу­ван­ням наркотичних засобів.

Письменниця пробула там недовго і всі свої відчуття занотувала до спеціального щоденника:

«Здається, що стає все важче і важче. Сьогодні зранку я задихаюся. Треба триматися»

«Неможливо спати. Я напхана снодійним, але не змикаю очей»

«Я спостерігаю за собою: я схожа на тварину, яку підстерігає інша тварина — в мені» тощо.

Вона розмірковувала про своє життя: «Після аварії я знаю, що ми безнадійно самотні. Коли нам боляче, ми завжди самі. Люди, які більше за всіх нас люблять, нічим не можуть нам зарадити». І згодом дійшла до роздумів про самогубство: «Я потроху звикла до думки про смерть як до цілком буденної, як до будь-якого іншого рішення, у разі якщо я не одужаю. Це моторошно й огидно, але я думаю про це щодня, про те, як це здійснити».

Часом вона навіть остерігалася втратити глузд і ­писала про «повільний рух до шизофренії». За сім років її щоден­ник був опублікований під назвою «Отрута».

Утім, дезінтоксикація так і не завершилася повною ­мірою. Повернувшись додому, Саган дуже пишалася відмовою від наркотичних препаратів, але стала натомість зловживати спиртним. Пізніше їй доводилося ­проходити і курс лікування залежності від алкоголізму, який теж не дав стабільних результатів.

Втім, це була не остання її травма: то вона зламала ногу на рівному місці, то, ­пишучи книгу, випала з вікна своєї квартири і под., тому так чи інакше в різний час ­приймала знеболювальні й снодійні, що теж спричинили звикання. Після нападу гострого панкреатиту 1975 р. їй знову призначили морфій, і цієї залежності Франсуаза вже не ­змогла позбутися до кінця життя.

Надалі вона лише чергувала різні наркотичні ­препарати, пігулки та алкогольні напої (полінаркоманія). І хоча заперечувала їхній «творчий потенціал», переконуючи, що вони заважають писати, проте визнавала: «­Покоління авторів, яке передувало нам, страждало на алкоголізм, а наше — на наркоманію».

Писати — єдиний спосіб пізнати себе

Саган була досить плідною літераторкою й за сорок років створила 20 романів, десяток п’єс, низку новел і сценаріїв. Усі її книги мали незмінний успіх, продавали мільйонними накладами, перекладали різними мовами, і третину з них екранізували.

Франсуаза писала легко, із насолодою, ніколи не силу­вала себе, а просто чекала, доки óбрази самі приходили на думку: «Коли персонажам у моїй голові стає ­справді тісно, я й починаю писати». Беручись за нову книгу, вона ще не знала, куди заведе її сюжет. Тому початок ­роботи був для неї завжди нервовим, авторка часто ­рвала ­чернетки: наприклад, першу частину роману «­Жінка в ­гримі» переписувала 12 разів.

«Урівноважених письменників не буває, — ­зазначала вона. — Письменник — натхненний брехун, фантазер, боже­вільний». Щойно композиція укладалася, Саган ­буквально вже не могла зупинитися, видаючи іноді до десяти сторінок за годину. Тому вона не мала якоїсь сталої норми, писала не щодня, дозволяла собі тривалі перерви, а між творами взагалі не торкалася паперу.

Другою частиною її літературної праці була робота над текстом. Франсуаза дуже ретельно шліфувала фрази, для неї була виключно важлива ритміка оповіді, «музика слів»: «Читач має бути підкореним, завойованим, захоп­леним у полон словами, які належать усім, але тільки письменник уміє їх використовувати не так, як усі». Хоча часом і їй було важко підібрати слова, виразити задум, тоді письмо перетворювалось із задоволення на приниження і навіть на «маленьку смерть». Заголовок пере­важно з’являвся лише тоді, коли книга вже була готова.

Автомобіль після аварії, 1957 Франсуаза в лікарні Колега по перу Бернар Франк Саган і танцівник Жак Шазо

Саган зазвичай писала вночі й найчастіше працювала саме з півночі до 6-ї ранку — тоді, як ніхто не міг її потурбувати, ніхто не приходив і не телефонував. Їй дуже не подобалося розповідати про незавершений твір і, тим паче, якби хтось спостерігав за цим процесом. Чернетки вона завжди друкувала на машинці, а пізніше найняла секретарку.

Франсуаза вважала літературну творчість своїм справжнім покликанням і говорила, що продовжувала писати ­навіть тоді, коли б її книги ніхто не купував, а­дже «­писати — це єдиний спосіб пізнання себе». «Письменство — мій вічний двигун, завдяки йому я постійно сумніва­юсь у собі і ніколи не заспокоююсь, — ­­зізнавалася вона. — Якби я кинула писати, життя стало б мертвим».

Уже перший її роман «Здрастуй, печаль!» не був учнівським чи автобіографічним, як у більшості початківців. Це історія про юну Сесіль, яка вирішила помирити ­свого батька з легковажною коханкою, посваривши зі зрілою й серйозною подругою сім’ї, але її веселий план ­обернувся трагедією. Тоді частина критиків навіть вважали, що цю книгу писала не 18-річна Саган, а хтось інший. Інші намагались ототожнювати її з героїнею твору.

Але вона не втомлювалася наголошувати: «Жоден із моїх персонажів не має реального прототипу. Ба ­більше, навпаки, мої вигадані персонажі іноді ускладнюють мені взаємини з реальними людьми».

Проте в романах авторки все ж простежується ­близька їй атмосфера: герої зазвичай належать до заможної верхівки, мешкають у паризьких апартаментах, розважаються у нічних клубах, відпочивають на елітних курор­тах, кермують дороговартісними автомобілями тощо. А в пізніших творах («Янгол-охоронець», «Тьмяний профіль», «Зім’ята постіль») вони ще й пробують заглушити ­сум’яття духу за допомогою наркотичних засобів.

Її книги нерідко порівнювали з легкою музикою, крити­кували за недостатність соціальної гостроти й ­динамізму, а­дже персонажі живуть лише власними почуттями і сум­ні­вами й отримують тільки сердечні рани. ­Франсу­аза зазначала, що головна тема її творів — це самот­ність: «Мене цікав­лять саме стосунки людей із ­самотністю та з ­коханням. І я знаю, що це основа життя людини; не важливо, космонавт вона чи акробат, набагато важли­віше, хтó її дружина чи чоловік, коханець або ­коханка». Але, звісно, у рома­нах марно шукати бодай натяк на особисте життя самої письменниці.

Завжди є хтось, хто кохає більше

Після публікації книги «Здрастуй, печаль!» читачі були вражені тим, наскільки просто в ній 17-річна героїня, вихованка католицького колежу, оповідає про своє сексуальне життя як щось самоочевидне. Саган і надалі не відступила від цієї лінії: у всіх наступних її творах кохання невіддільне від сексу й охоплені пристрастю персонажі готові на найнерозважливіші вчинки.

Авторка завжди вміла зображати інтимні сцени як щось доленосне й піднесене — без зайвої фізіологічності та вульгарності. Натомість вона ніколи не ­розголошувала подробиці власного особистого життя. Чи не найвідвертіша фраза з її інтерв’ю: «Для мене віддатися чоловікові не є проблемою, але за однієї умови: якщо в разі ­погляду на нього в мене завмирає серце».

У юності Франсуаза намагалася швидше ­подорослішати і звертала увагу на чоловіків віком 25–30 років. Її перше захоплення — двометровий красень Луї Нейтон, старший за неї на 11 років. Але це були переважно стосунки на відстані, пересипані екзальтованими листами. А першим відо­мим пресі коханцем Саган став 24-річний фото­граф Філіп Шарпентьє.

Однак не всі молодики, із якими журналісти ­підмічали дівчину, були її коханцями. Так, 1954 р. Франсуаза познайомилася з танцівником-гомосексуалістом Жаком Шазо (1928–1993), їхні стосунки тривали майже ­чотири десяти­ліття. Шазо пригадував: «Це було виняткове почуття, справжнє кохання. Я мав паралельно зв’язки із чоловіками. Між нами не було ревнощів, власництва. Внут­рішня спільність, ніжність, любов без сумнівів, бурхливих пристрастей». Кілька разів вони навіть збирались ­одружитися, але щоразу переводили це на жарт.

Саме тоді Саган зустріла журналіста і літератора Бернара Франка (1929–2006), який став її вірним другом аж на пів століття. Певний період вони мешкали в одній квартирі, але на різних поверхах. Франк теж мав ­ігрову залежність. Він супрово­джував письменницю в казино, а ще перебував із нею в одній машині під час автомобільної аварії 1957 р.

До речі, саме на лікарняному ліжку Франсуаза ­отримала пропозицію руки і серця. Директор видавництва Гі Шол­лéр (1915–2001) так переймався станом юної ­авторки, що пообіцяв одружитися з нею одразу після її одужання. Певний час вона ще вагалась і навіть, давши вже згоду, розглядала план втечі з братом до Венесуели. Їхнє весілля відбулось у вузькому колі друзів 13 березня 1958 р., але дуже швидко вони збагнули свою несумісність. Старший на 20 років, інтелігентний і стриманий Гі  не поділяв захоп­лення дружини нічними збіговись­ками і танцями до сві­танку, а волів прокидатися рано й проїхатись верхи перед робочим днем у видавництві.

Із першим чоловіком Гі Шоллером Із Бобом Ветгоффом Боб Вестгофф, другий чоловік

Згодом Саган пригадувала: «Я надто боялася ­перестати подобатися йому й просто не могла ні писати, ні сміятись. А ­оскільки подобалась іншим, трапилося те, що мало трапитись. І якось, прийшовши увечері додому, я ­схопила свого ­собаку, валізу, халат і, пробубонівши кілька фраз, без жодних пояснень пішла». У березні 1959 р. вони роз’їхались і незабаром оформили розлучення.

А влітку 1961 р. вона познайомилася з американцем Робертом (Бобом) Вестгоффом (1930–1990), у мину­лому льотчик, який працював моделлю, і вже 10 січня 1962 р. вийшла за нього заміж, перебуваючи на четвертому ­місяці вагітності. Їхній син Денí з’явився на світ 27 червня. «Я хотіла розлучитися після наро­дження дитини, — зізна­лася якось Франсуаза. — Ми постійно сварилися. Та ­після суду раптом стали розуміти одне одного краще. ­Офіційно ми розлучилися, але продовжували жити разом. Це тривало сім років».

Опісля вона мала ще не одне захоплення, але, як зауважують біографи, ніколи не боялася розривати стосунки, щойно вони починали викликати роздратування, нудьгу чи дискомфорт.

«Найчастіше кохання — це війна, — гово­рила письменниця. — Боротьба, де кожен намагається ­заволодіти ­іншим. Звідси ревнощі, власництво, відчуття ­залежності й жертви. Завжди є хтось, хто кохає більше, той, хто страждає, і хтось, хто страждає, бо змушує страждати ­іншого». На її думку, жодна пристрасть не може тривати понад сім років, і тому їй «не відомий рецепт довгої любові, та він і не потрібний. Я надто люблю щастя, щоб мати нездійсненні бажання». Свого часу вона ­підтримала пети­цію за легалізацію абортів, а­дже відстоювала пере­конання, що дітей слід наро­джувати тільки тоді, коли вони є ­справді бажаними.

Із новонародженим сином Франсуаза із сином та улюбленими тваринами Франсуаза й Дені

Несподіваний аспект інтимного життя матері описав Денí Вестгофф 2012 р. у мемуарах «Здрастуй, ніжність» (в оригіналі «Саган і син»). Зокрема, йдеться про бісексуальність, яку Франсуаза ніколи не афішувала і не комен­тувала. Понад 15 років вона прожила з ­моделлю та стиліс­том Пеггі Рош (1929–1991).

Як пригадував Денí: «Між цими жінками була суміш пристрасті, ніжності, взаємного захоплення, взаємного визнання, дружби й потурання, яких мама ніколи не ­знала, на моїй пам’яті, ні до, ні після неї». Тому смерть Пеггі від раку 1991 р. стала для неї непосильною втратою, вона «назавжди втратила частину себе…, ­почувалася так, ніби її позба­вили життєво важливого органа».

Тінь і тільки тінь

«Я підтримую досить дружні стосунки із самою собою, тому що можу себе терпіти, — зауважувала Саган, — але дотримуюся дистанції, бо не в захваті від себе». ­Насправді їй не завжди вдавалося зберігати внутрішню гармонію і боротися зі своїми депресивними настроями, хоч вона й хвалилася, що «численні внутрішні конфлікти ніколи не викликали в мене бажання бігти до психіатра».

Уже 1969 р. в романі «Трохи сонця в холодній воді» ­авторка з клінічною точністю детально описала випадок нервової депресії на прикладі головного героя Жиля ­Лантьє, а за чотири роки сама потрапила до лікарні із цим діагнозом.

Наступний епізод депресії у Саган, на початку 1980-х, видався ще важчим: «Мною заволоділа відраза до ­життя, жорс­тока, як всі види депресій, вона мене не відпускала близько трьох років; і весь цей час я тягала свою тінь, і тільки тінь, вулицями й клініками». Франсуаза втра­тила інтерес до життя, не могла більше писати і врешті була ушпиталена до неврологічного відділення лікарні «Сальпетрієр». Іншого разу, перебуваючи «під гнітом безнадії», вона навіть перерізала собі бритвою вени на руці, але, за її ж зізнанням, не збиралася справді помирати. Часом у неї траплялися вибухи неконтрольованого гніву, які дуже її лякали: «Я собі непідвладна… Я так боюсь того, щó скажу, так боюсь, що поспішно виштовхаю людей із дому, після чого роблю собі боляче: пускаю кров, як Людовик ХІV! Розбиваю рукою вікно, кров тече, а я дихаю. Інакше задихнусь».

Ще раз Саган задумалась про суїцид 1975 р., коли була переконана, що в неї рак: «Я змусила лікаря, який мав мене оперувати, поклястися, що він не стане мене ­будити, якщо побачить, що я приречена». Насправді це був ­просто панкреатит, і після операції вона одужала. Тема самогубства простежується також у цілій низці її творів: «Нерухома гроза», «Повід», «Синці на душі», «Зім’ята постіль», «Жінка у гримі».

Крім цього, наклали на себе руки і деякі її друзі: композитор М. Мань, журналіст Ж. Марвьє, фотограф Ф. Шарпентьє. Утім, досі не з’ясовано, чи мали умисний характер непоодинокі в неї випадки передозування лікар­ськими препаратами. Найвідоміший із них трапився 1985 р.: під час подорожі Колумбією Франсуазу ­знайшли непритомною в готелі через надмірне вживання пігулок і в стані коми терміново доставили літаком до Франції, де лікарям вдалося її врятувати.

Пеггі Рош, багаторічна партнерка Саган та Інгрід Мешулам Письменниця на схилі віку Син Дені Вестгофф

Останні 15 років її життя були сповнені втрат: один за одним померли брат, Пеггі Рош, мати, Жак Шазо, Боб Вестгофф. До депресії додалися й зовнішні негаразди. Зокрема, 1981 р. відбулася гучна судова справа зі звинуваченням Саган у плагіаті. І підтримку вона шукала в нарко­тичних препаратах, потрапивши в такий спосіб у замкнене коло взаємопов’язаних проблем із законом, фінансами та здоров’ям. Так, 1990 р. під час обшуку в неї знайшли 300 г кокаїну і 300 г героїну; вирок — шість ­років умовного ув’язнення і великий штраф. А через п’ять ­років вона знову «попалася» на зберіганні та вживанні ­кокаїну й була засу­джена до сплати штрафу й року умовно з випробувальним терміном. Після чергового звинувачення письменниця заявила: «Я вважаю, що маю право ­знищити себе, якщо це нікому не зашкодить».

За спогадами друзів, із 2001 р. вона трималася тільки на лікарських і наркотичних засобах, а останніми ­роками вживала по 3–4 г наркотиків шодня, що вартувало їй близько 15 тис. євро на місяць. Тож не забарились і нові проблеми: 2002 р. її притягнули до відповідальності за несплату податків і знову призначили умовне ув’язнення і штраф. Її маєток Брейль пішов на аукціоні з молотка, але його встигла придбати Інгрід Мешулам — остання подруга Саган, художниця і дружина мільйонера, яка догля­дала її до смерті.

На схилі віку взаємини Франсуази із сином, який став професійним фотографом, не були близькими. Її самотність скрашували улюблені собаки, яких вона завжди вважала елементом свого емоційного життя: «Іноді я відчуваю, що мої взаємовідносини з власним собакою набагато нормальніші, ніж із деякими людьми». А на коней, які теж для неї були домашніми тваринами, просто браку­вало грошей. Саган уже не могла писати, останній її роман ­вийшов 1996 р. Через проблеми зі здоров’ям вона почала ходити із ціпком, а згодом взагалі опинилася в ­кріслі коліс­ному. У вересні 2003 р. її доставили до ­реанімаційного ­відділення однієї з місцевих клінік у непритомному стані ­через пере­дозування ­сильнодіючими препаратами і ­вкотре врятували.

А 24 вересня 2004 р. письменниця померла від легене­вої емболії. Про це написали всі газети і передали всі теле­канали. До кінця життя Франсуаза, попри всі негаразди, залишалася справжньою зіркою. «Я завжди ­носила свою легенду, ніби вуаль», — говорила вона.

Що подивитися

«Саган» (2008)
(у головній ролі — Сільві Тестю)

Події французького байопіку охоп­люють період від 1954 р., коли вийшов друком роман «Здрастуй, печаль!», і до самої смерті ­авторки до 2004 р. Франсуаза оточена вірними друзями, але нещасна в коханні, фінансово успішна письменниця, але кидає гроші на вітер, дивом лишається живою після всіх автомобільних аварій, але постійно нищить себе алкоголем і ­наркотичними препаратами.

Що почитати

Жан-Клод Ламі
«Франсуаза Саган»

«У книзі я прагнув поєднати образ, що набув із часом міфічних рис, і реальність його відчайдушно енергійного життєвого ритму, — резю­мує автор. — Протягом трьох років я був поглинутий особистістю і творчою долею Франсуази Саган, намагаючись описати таємницю її виняткової популярності, розслідуючи історію її життя й дивовижного літературного хисту».

Франсуаза Саган
«Toxique. Отрута»

«Влітку 1957 р. після автоката­строфи я цілих три місяці страждала від досить неприємного відчуття болю, тому мені щоденно кололи ерзац морфіну, названий «875» (пальфіум), — йдеться в перед­мові. — Наприкінці цих трьох місяців я була достатньо отруєна, щоб вимагати лікування в спеціалізованій клі­ніці. Пробула я там недовго, але встигла написати цей щоденник». Саме про це з щирістю, що зворушує душу, розповідає у своєму щоденнику французька письменниця.

Франсуаза Саган
«Не зрікаюсь…»

Це видання являє собою підбірку інтерв’ю письменниці різних ­років, у яких вона розповідає про ставлення до власної популяр­ності, описує свою творчу лабораторію, оповідає про дитинство, друзів і чоловіків, розмірковує про кохання і вірність, зізнається у вживанні алкоголю й наркотичних засобів тощо. «Але я не зрікаюсь. Нічого. Мій образ, моя легенда — в них ­немає жодної фальші».

Підготувала Олена Тишенко